Україна-Русь в XIV століття у взаємовідносинах з Польщею та Литвою (1323-1385)
До 40-х роках XIV століття ми проглядаємо незалежний політичний, соцiально-економiчний розвиток України-Русі, хоча взаємовідносини з сусідніми державами, зокрема Польщею стають напруженими.
В цей час Україна-Русь переживає затяжну кризу влади, однак навіть і при таких обставинах зберігаються союзні відносини з Тевтонським Орденом, який головним завданням своєї діяльності вважає християнізацію Литви укріпленням над нею політичної та економічної влади/1. Розуміючи небезпеку зі сторони Тевтонського Ордену Литовське князівство намагається забезпечити свою безпеку від України-Русі з півд- ня/2. “Heidenkampf” означав не тільки моральну основу функціонування Ордену, але й допомогу західних країн для подальшого завоювання територій на сході, чого бажав Орден/3.Опираючись на союзні договори з Україною-Руссю Орден успішно проводив військові кампанії в Литві/4. За таких обставин маючи давнього союзника на півдні Орден розраховував провести військовим шляхом християнізацію Литви. Орден навіть заборонив ризькому архієпископу проводити власну християнізацію Литовського князівство і посилати в Литву своїх місіонерів без участі рицарів/5.
В цей час коли Україна-Русь була зв’язана договором з Орденом і водночас знаходячись в конфронтації з Литовським князівством та Золотою Ордою, стримуючи напади останніх, за її спиною починає зміцнюватися Польща. До 30-х років ми знаємо, що Україна-Русь управлялася двома співправителями королями Андрієм і Левом і здавалось що росту її політичної могутності ніщо не загрожує, як і подальшому процвітанню. Однак в цей час Україна-Русь проводить традиційну політику започатковану ще королем Данилом Галицьким намагаючись утверджувати від Орди незалежність. Внаслідок цього між Україною-Руссю і Золотою Ордою виникла війна в вирі якої у 1323 році гинуть останні законні володарі (Мономаховичі) України-Русі Андрій і Лев.
Про загибель Андрія та Льва ми дізнаємося із повідомлення з Кракова, яке направлене папі в травні 1323 року про трагічну смерть Льва та Андрія. За таких обставин Україна-Русь залишилась без політично правлячої династії, вперше за всю багатовікову історію.В цей же час починаючи з 30-х років починає проводити досить активну східну політику польський король Казимир (13331370). Його погляди спрямовуються водночас на Україну-Русь і Литву. Справа християнізації Литовського князівства поступово переходить в його руки. Він добивається від папи римського першості у цій справі. І дійсно з 1340 року булли папи призивають західні країни для допомоги Польщі проти язичників їх союзу з руськими і татарами.. Казимир теж, як і Орден намагається силою зброї християнізувати Литву/6. В цей же час Казимир вирішив внаслідок втрати політичних лідерів втрутитися в внутрішні справи України-Русі. Однак не дивлячись на втрату політичних лідерів Україна-Русь зберегла боярське правління державою, яке забезпечувало владу і не привело до політичного підпорядкування України-Русі Золотою Ордою.
Користуючись моментом політичної слабкості України-Русі, Казимир IV вирішив по частинах захопити Українську державу. Спочатку в його плани входило:
1. захопити Галич і Львів і відкрити торгові шляхти на Схід.
2. створити бар’єр проти вторгнення татар в Польщу.
3. утвердити задля стабільності в Центральній Європі католицизм в Україні-Русі./7.
Для здійснення своїх планів він в 1338 році заключив договір з Чехією і віддав їй Сілезію. В 1339 році після смерті своєї дружини Алдони Гедимінівни, яка не залишила йому спадкоємця передав польську державу угорському королю Карлу, який був одружений на сестрі Казимира Єлизаветі і мав від неї сина Лю- довіка, за що останній у 1350 році передав “усі свої права” Казимиру на Україну-Русь. Всі ці політичні кроки Казимира сприяли укладенню союзу з Чехією і такий союз з чеським королем Карлом IV 22 листопада 1348 року був укладений. Такий союз був укладений 4 квітня 1350 року з угорським королем Людові- ком.
Цими договорами Казимир фактично нейтралізував Орден, який був союзником України-Русі. Як відомо Орден не бажав поширення Польщі на схід і польської експансії на українські землі. Однак Казимиру вдалося зміцнити свій вплив на Литву і цим він паралізував претензії Ордену щодо християнізації воєнізованою державою цієї частки Європи. Всі права на хрещення Литви були віддані Гнезнєнському митрополиту/8.Щоб заспокоїти Орден Казимир 8 липня 1343 року договором в Каліші віддає йому польське Помор’я/9.
Після цього відносини Тевтонського Ордена з Польщею стали дружніми. Цим договором було укріплено мир і функціонування польсько-литовського договору проти Ордену і українсько-орденського договору проти Польщі/10.
Таким чином уклавши союзні договори майже з усіма сусідами України-Русі, окрім Золотої Орди, з якою в України-Русі і так були напружені стосунки, Казимир розпочав готуватися до війни з тією політичною елітою, яка ще залишалася правлячою на широких теренах України-Русі. Однак експансії Польщі протистояла Литва, яка одна не бажала захопленню Польщею Укра- їни-Русі. Власне із за цього і розпочалась велика війна Литви з Польщею/11.
Спочатку війна литовських князів Ольгерда, Кейстута і Лю- барта була як допоміжна в час коли були ще живими останні володарі України-Русі Андрій та Лев, з якими литовські князі були в родинних зв’язках. Однак коли в 1323 році в кровопролитній битві з татарами загинули останні володарі староукраїнської держави і Україна-Русь опинилася без правлячої династії, інтереси Литви і Польщі загострились/12. Спочатку про розчленування України-Русі не було мови, оскільки стародавнє королівство з своєю самобутньою культурою управлялося великою боярською радою, яка бажала мати свого володаря з правлячого роду. Тому на володарювання в Україні-Русі почали претендувати: литовський князь Любарт Гедимінович, молодший брат Владислава Локетка - батька Казимира, Земовит, одружений на тітці вбитих володарів України-Русі і князь Мазовії Болеслав Тройденович, мати якого була сестрою погиблих староукраїнських володарів.
Із цих претендентів останній виявився найбільш підходящим і Польща згодилася, щоби володарем в Україні-Русі став Болеслав, який прибувши в Україну-Русь, зразу як і його попередники був коронований на короля України-Русі під іменем Юрій II. Одруженням з дочкою литовського князя Гедиміна були вирішені всі спірні питання з Литвою, претендент від якої Любарт теж бажав стати володарем України-Русі.
Таким чином з вступу Юрія ІІ на трон ми бачимо Україну - Русь знову могутньою державою в Центрально-Східній Європі з 1325 по 1340 рік. За таких обставин ретельно підготована по загибелі королів Андрія і Лева експансія польського короля Казимира в Україну-Русь була відкинута, оскільки на українському троні посів пропольський претендент Болеслав в староукраїнському варіанті король України-Русі - Юрій ІІ.
Таким чином суперництво за Україну-Русь між Польщею і Литвою було вирішено в користь державної єдності України- Русі. Юрій ІІ носив титул: короля Русі, принца Київщини, Воло- димирщини і Галичини. Його наслідне право на володарювання в Україні-Русі, наслідний королівський титул було утверджено папою римським/13. Як бачимо із джерел своє володарювання Юрій ІІ розпочав з улаштування по західноєвропейському зразку своєї держави. Було обмежено боярське правління. В усіх землях України-Русі стояли королівські гарнізони, що обмежувало діяльність бояр. За короткий час король Юрій ІІ став досить могутнім і поважаним в Європі володарем. Його діяльність підтримував союзний польський король, папа римський. Українське королівство в час його правління почало перетворюватися в централізовану країну в якій вся влада почала концентруватися біля особи короля. Основна політична діяльність короля Юрія ІІ була поставлена на утвердження західноєвропейських норм державного права, культури, релігії. Утвердившись політично, як законний володар, король Юрій ІІ розпочав підготовку по утвердженню релігійної унії України-Русі з Західною Європою. На його думку, лиш католицька віра утверджена в українському суспільстві, мала забезпечити могутність українського королівства, як могутньої держави.
Зміцненням позицій короля Юрія ІІ в Україні-Русі і запровадження ним унії була незадоволена значна частина українського духовенства і боярства, яке бажала мати православну візантійську віру, сама управляти Україною-Руссю, а тобто послушного в усьому боярській еліті володаря. Король Юрій ІІ виявився особистістю, яка бажала правити самовладно, не оглядаючись на бояр. За таких обставин протистояння закінчилось 7 квітня 1340 року, останній законний володар України- Русі, король Юрій ІІ був отруєний боярами за те, як наголошують джерела, що намагався поширити католицьку віру серед українського народу, про що стало відомо папі/14. Зразу ж по вбивстві бояри запросили на український королівський трон литовського князя Любарта, який був православний. Таким чином, як відзначають литовсько-білоруські літописи князь Любарт по вбитому королю Юрію ІІ став новим, православним володарем України-Русі/15.Характерно, що хан Золотої Орди Узбек признав права Лю- барта на володарювання в Україні-Русі і тим самим пригрозив війною Польщі і Угорщині/16. За таких обставин в травні 1340 року польський король Казимир зробив похід в Галичину, однак його напад був відбитий. В червні 1340 року він зробив другий похід внаслідок якого захопив Галич і Львів.
В 1349 році Казимир зробив похід на Волинь: Володимир, Брест, Холм, як зазначає Ян Длугош/16.
Прусські хроніки теж наголошують на завоюванню Казимиром Русі:”Са8Ішіш8 rex Polonie cum magnna potencia intravit Russiam eam sibi subiugando”/17.
Російський дослідник І. Філевич проаналізувавши всі джерела засумнівався в тому, що король Казимир в такий короткий термін, як це змальовують польські джерела, заволодів Украї- ною-Руссю: Галичиною, Волинню, Київщиною/18.
Після завоювання України-Русі Казимир вважав головним завданням своєї зовнішньої “руської політики” вважав ослаблення позицій Литви і Золотої Орди, які однак не признавали завоювань Польщі/19.
Однак це йому не вдалося в травні 1350 року “ татари, литовці, і руські” заключили проти Польщі наступальний договір.
Союзні війська відвоювали Київщину, Волинь і вторглись в Польщу, де знищили Радом в Сандомирськім воєводстві. В 1351 році був відвойований в поляків: Львів, Белз, Володимир Волинський і Брест/20.Таким чином незалежність України-Русі було відновлено Литовською династією князів. Здавалось би повинно знову процвітання України-Русі. Однак відновленням незалежності Украї- ни-Русі під литовською династією були незадоволені Польща і Угорщина. В липні 1351 року було створено угорсько-польський наступальний союз і король Угорщини Людовік, як ми дізнались із Дубницької хроніки 19 липня 1351 року виступив з усіма угорськими полками з Будим до Кракова, щоби разом з Казимиром ударити в саме серце Литви. По дорозі в Люблін Казимир захворів і усіма військами керував Людовік. Здавалось, що їх планам суджено було збутись, однак напад татар в 1352 році на Люблін зупинило просування угорців та поляків в Литву. В цей же час Любарт Гедимінович відібрав в поляків всі землі Украї- ни-Русі: Київське, Волинське, Галицьке князівства і таким чи- ном за допомогою Золотої Орди, став єдиним законним володарем України-Русі, влада якого була визнана в Золотій Орді/21.
Таким чином можна наголосити, що з 1352 року по 1386 рік великий князь Любарт, опираючись на союзну Литву і Золоту Орду був володарем України-Русі. За таких обставин, побачивши агресивність Угорщини і Польщі, Тевтонський Орден теж визнав Любарта єдиним законним володарем в Україні-Русі/22.
Любарт ставши самовладним володарем України-Русі, опершись на всі військові сили “руських княжінь” маючи союзні договори з Литвою, Тевтонським Орденом, Золотою Ордою почав стабілізацію торгово-економічну і політичну в Україні-Русі на традиційному українському православ’ї. Характерно що політичне правління Любарта ще слабо вивчене за малою чисельністю джерел. Однак як пролитовський володар Любарт намагався утримати в традиційному руслі православну українську державну релігію на відміну від релігійно-політичної діяльності про- польського володаря України-Русі, короля Юрія ІІ, який бажав, щоби в Україні-Русі панівною релігійною християнською конфесією була католицька. Без сумнівно, що якось в час Любарта Україна-Русь орієнтувалась і на Золоту Орду, хан якої Узбек визнав Любарта єдиним спадкоємним володарем України-Русі/23.
За обставин ретельного вивчення проблеми ми можемо наголосити, що до унії 1386 року в яку були втягнуті литовські князі і володарі України-Русі, Німецькою Імперією, Чехією, Польщею та Угорщиною, староукраїнська держава під час правління Лю- барта Гедиміновича, функціонувала як незалежна держава. Однак в подальшому, як ми бачимо, невелика за розмірами Литва не бажала державного зміцнення України-Русі навіть під династією литовських князів, як вважає литовський історик Р.Мажейка: ”В союзі з Україною-Руссю литовці почували себе сильними і впевненими в правоті своєї справи. Три князі сини Гедиміна: Ольгерд, Кейстут, і особливо Любарт законний володар України-Русі не звертали уваги навіть на звернення папи Григорія ХІ від 23 жовтня 1373 року в якому наголошувалось про їх обов’язок про хрещення Литви і України-Русі по католицькому обряду”/24.
Завершуючи огляд подій в Україні-Русі в XIV століття до 1386 року зауважимо, що це останній період середньовічної історії України характеризується процесами відновлення українською елітою незалежності української держави. Зауважимо, що власне в цей час ми бачимо українську еліту роздвоєною, де одна частина намагається інтерватися в Центральну Європу, католицький світ, виразником якої є король Юрій ІІ, а друга намагається зберегти традиції греко-православного світу виразником якої є православний володар Любарт. Безсумнівно, що два напрямки України-Русі в XIV столітті характеризують нову форму української державності, яка потребує подальшого дослідження. Проблема політичної історії України в XIV столітті ще мало вивчена, тому шлях до її з’ясування покладено в даній праці.
Література
1. V.Pasuta. Lietovos valstyles susidarymas.Vilnius,1971,p.268,272.
2. Wt.Abraham.Polska a chrzestliwy//Polska i Litwa w dzieyowym
R.Mazeika.The Relations of Grand Prince Algirdas with Easten and Western Christians//La cristianizazione Della Litwania.
Vaticano.1987,p.63-84.
1. stosunku.Warszawa,1914,s.3-36.
2. K.Conrad. Litauen, der Deutsche Orden und Karl IV. 1352- 1360//Zeitschrift fur Ostforschung.1972.Bd.1,s.20-41.
3. Z.Ilinskis.Lietuvos kriksto problema.Boston,1966,N6,p.266-270.
4. J.Karwazinska.Sasiezstwo kuiawsko-krzyzackie, 1235-1343// Rozprawy historyczne Towarzystwa naukowego Warszawskiego. Warszawa,1927- 1929, t.VII.Zesz.1,s.41.
5. LUB.Riga.1873,Bd.VI,s.221,619.
6. K.Chodynicki. Proby zaprowadzenia chrzescijanstwa na Litwie przed r.1386//Przeglad Historyczny.1914,t.18,z.3,s.282-287.
7. М.А.Ючас. Галицко-Волынская Русь и проблема христианизации
Литвы во второй половине XIV вв.//В сб. Восточная Европа в исторической ретроспективе. К 80-тилетию В.Т.Пашуто.
М.1999,с.1999,с.263-266.
8. Ibid.,s.282.
9. H.Koeppen. Preussisches Urkundebuch. Marburg. 1958.Bd.3.Lief (1342- 1345).№567,s.445-447.
10. J.Karwazinska.Sasiezstwo kuiawsko-krzyzackie, 1235-1343// Rozprawy historyczne Towarzystwa naukowego Warszawskiego. Warszawa,1927- 1929, t.VII.Zesz.1,s.41.
11. A.Theiner. Vetera monumenta Poloniae et Lithuaniae.Romae, 1860,T.1,№715,p.541(1352);№742, p.558 (1355); №604, p.468 (1343).
12. М.А.Ючас. Галицко-Волынская Русь и проблема христианизации Литвы во второй половине XIV вв.//В сб. Восточная Европа в исторической ретроспективе. К 80-тилетию В.Т.Пашуто. М.1999, с.264.
13. Vetera munymenta. №556, р.434.
14. Vetera munymenta. №556, р.434.
15. ПСРЛ.Спб.1907,т.17,с.17,71, 53.
16. М.Грушевський. Історія України-Русі. К.1907, т.ГУ,с.20-21.
17. J.Dlugosz. Annalres Cronicae incliti Regni Poloniae. Warszawa, 1976, t.IX, s.254-255.
Scriptores rerum Prussicarum. Leipzig,1866, t.III,s.78.
Hansisches Urkundenbuch. T.III, s.59.
H. Paszniewicz. Polityka ruska Kazimierza Welkiego. Warzsawa. 1925, s.118.
18. Н.Филевич. Борьба Польши и Литвы за галицко-владимирское наследие. Спб. 1890,с.89-90.
19. М.А.Ючас. Галицко-Волынская Русь и проблема христианизации Литвы во второй половине XIV вв.//В сб. Восточная Европа в исторической ретроспективе. К 80-тилетию В.Т.Пашуто. М.1999,с.265.
20. J.Dlugosz. Annales, s. 258-259, 261.
21. М.А.Ючас. Галицко-Волынская Русь и проблема христианизации Литвы во второй половине XIV вв.//В сб. Восточная Европа в исторической ретроспективе. К 80-тилетию В.Т.Пашуто. М. 1999, с.266.
22. Scriptores rerum Prussicarum, t.III,p.420.
23. М.Грушевський. Історія України-Русі.К.1907,т.^,с.21-22.
24. R.Mazeika.The Relations of Grand Prince Algirdas with Easten and Western Christians//La cristianizazione Della Litwania. Vaticano.1987, p.63-84.