Українська держава в ХІІІ столітті і сучасна методологія державознавства
У даному дослідженні, поставлена мета встановити причини, які призвели до кристалізації і єдності староукраїнського суспільства, його економічної і політичної могутності в ХІІІ столітті, а також з’ясувати роль української держави в середньовічній Європі, запропонувати сучасну методологію українського державознавства, яка раніше внаслідок панування радянської методології при з’ясуванні питання державотворення, не могла застосовуватись щодо складного питання творення української держави в продовж Х-ХІІІ століть.
Особливо це виявилося під час з’ясування питання державотворення Української держави в кінці ХІІ на початку ХІІІ століття. Тогочасна методологія державознавства, яка почасти підтримується і сьогодні внаслідок відсутності методології українського державознавства, визначила державотворчий процес в Україні в ХІІІ столітті під іменем “Галицько-Волинське князівство”, тим самим применшивши роль функціонування української державності в ХІІІ столітті/1. Однак, кінець ХІІ початок ХІІІ століття був часом блискучої епохи в реформаторських потугах в історії України-Русі. У цей час, як зауважив російський історик А. Е. Пресняков, українська національність і українська державність складалася на глибоких коріннях своєї національно-культурної індивідуальності за час блискучого, хоча і короткочасного самостійного політичного життя держави Романа Мстиславовича «Самодержця усієї Русі» і його знаменитого сина короля Русі - Данила. У цей час, на думку дослідника, Україна утверджується етнічно, політично, культурно та економічно і ставала між своїми сусідами такою ж могутньою і шанованою в Європі державою, як Польське королівство і Литовське велике князівство/2.Об'єднана в одне державне тіло у час «Самодержця усієї Русі Романа», що був, як виражається літописець, «Царем в усій Руській землі», Україна-Русь, перетворилася в одну із наймогутні- ших держав Центрально-Східної Європи.
Об'єднавши Галичину і Волинь, Роман Мстиславович заявляє свої права на Київ, номінальну політичну столицю України-Русі, один із найголовніших економічних, політичних і культурних її центрів. Роман прекрасно розумів, що єдина Україна-Русь стане об'єктом припинення внутрішньої феодальної анархії, тому у 1202 році Роман відбирає Київ у Рюрика Ростиславовича і садовить у ньому свого васала - удільного луцького князя Інгвара Ярославовича, а у наступному році, повертаючись із переможного походу на половців, Роман Мстиславович заволодіває Києвом і фактично стає великим київським князем, одночасно залишаючись галицьким і волинським/3.Посівши київський великокнязівський стіл, Роман остаточно припинив міжкнязівські чвари в Україні - Русі і запропонував українській державі новий реформаторсько-законодавчий проект під назвою «Доброго порядку для Русі». У вступній частині евого проекту володар України-Русі пропонував зробити так:« Щоб кожний князь не міг грабувати і відбирати волості, що не належать йому. Роман відзначав, що як тільки постає безладдя у державі серед князів, одразу ж це використовують половці, які нападають на Русь-Україну». «Добрий порядок Романа» зводився до головної умови: « У випадку смерті голови держави право вибору великого київського князя мають найбільші із шести володарів Русі, а саме: князь суздальський, емоленський, чернігівський, галицький, волинський і полоцький. Якщо хтось із князів розпочне війну один проти одного, то володар України-Русі судить їх чи мирить. Якщо на когось війною прийдуть половці, угри чи поляки, або якийсь інший народ і сам той окремий князь не може оборонитися, тоді великий князь (володар України-Русі) повинен надати допомогу від усієї держави». Роман Мстиславович запропонував у своєму «Доброму порядку» передачу великокнязівського престолу від батька до сина, як це було прийнято у країнах Західної Європи. Сучасники відзначали Романа Мстиславовича неабиякою державною мудрістю. Очевидно, що Романа можна назвати першим володарем України-Русі і реформатором стародавньої української держави.
Джерела дають право нам наголошувати, що авторитет Романа у Європі етав настільки високий, що папа Римський вступив з останнім у широкомасштабні політичні зв’язки і запропонував останньому провести і релігійну реформу, добавляючи до цього своє благословення, захист апостольської церкви святого Петра і коронування останнього на короля Русі. Однак, Роман відхилив пропозицію реформування релігії і захист від меча апостола святого Петра і заявив папському послу: «Я маю власний меч і звикнув добувати усе, що маю власною кров'ю, так само як діди поширюю і умножаю землю Руську»/4. Як бачимо, українська держава, зміцнена Романом, зразу ж перетворилась у загальноєвропейський могутній кристал через призму якого проходили усі широкомасштабні загальноєвропейські подіі. Французький хроніст середини ХІІІ столвіття Адберік з Труа Фонтен говорить, що Роман втрутився у боротьбу за корону Германської імперії, підтримуючи гогенш- тавфенів проти вельфів і напав на союзника вельфів польського князя Лешка. Через призму такого джерела рамки міжнародної Європейської політики України-Русі в ХІІІ столітті виглядають широкомасштабними. Невтомна енергія і разюча сила характеру володаря України-Русі,Романа, його кипуча і бурхлива міжнародна діяльність стимулювала широкомасштабні стосунки української держави з руськими князями, половецькими ханами, польським та угорським володарями, германським та візантійським імператорами, папою римським. Шлюб з візантійською принцесою Анною, дочкою візантійського імператора Олексія Комнина, поставив Романа і українську державу на початку ХІІІ століття в один ряд з наймогутнішими державами Європи. Єамі ж реформаційні процеси в Україні-Русі у час короткого володарювання Романа ще зовсім не вивчені, дана праця тільки вводиться науковців в ракурс перспективного вивчення історичною наукою політичних і торгово-економічних надбань Романа, розробляє сучасну методологію державознавства в Україні/5. Однак, можна з наявної сукупності джерел зробити висновок, що Роман був могутнім володарем, авторитет і слава якого до нього могла належати тільки київським чи ростово-суздальським володарям, і в його час була перейнята і закріплена галицьким володарем, який переніс столицю України-Русі блище до західноєвропейського світу, а саме місто Галич фактично за час володарювання Романа перетворилось у столицю України-Русі/6.Єамі ж реформаційні процеси в Україні-Русі у час короткого володарювання Романа ще зовсім не вивчені, дана праця тільки вводиться науковців в ракурс перспективного вивчення історичною наукою політичних і торгово-економічних надбань великого князя Романа. Тож не науково, як це тенденційно вважали історики ХІХ і ХХ століття розглядати діяльність Романа, виключно як князя галицького. На нашу думку, в той час коли джерела називають його «Самодержцем всієї Русі», а масштаби політичної діяльності далеко виходили за рамки Галицького князівства. У середньовічній Європі володарі часто змінювали столиці, регіони з яких управляли державою, та назви їх держав ніхто не змінював, очевидно, Русь-Україна теж не виключення. Тому, на нашу думку, абривіатура «Галицько - Волинська держава», запропонована ученою думкою ХІХ століття і підтримана рядом українських вчених (І.П.Крип’якевич, Я.Д.Ісаєвич, В.В.Грабовецький, М.Ф.Котляр і др.), не вірна, оскільки дані вчені формували свою концепцію «Галицько-Волинської держави» в той час, коли сформувати концепцію української державності було неможливо, оскільки був відсутній сам предмент ви- вчекння - українська держава. Не вірна в означених вище вче-
них і методологія українського державознавства. Дані вчені формували свої концепції, методологію державознавства, з означенням «Галицько-Волинська держава» в рамках марксистсько- ленінської істричної науки, тобто без будь-якого взяття за основу бодай би концепції української державності М.С.Грушевського. Отже без підгрунтя суто українських історичних, національних та культурних процесів, які проходили в українському народі в ХІІІ столітті, без критичного аналізу сукупності вітчизнянгих та іноземних джерел, дані вчені оперті на вузькопрофельовану марксисько-ленінську концепцію, яка не враховувала концепцію української державності, методологію українського державознавства, не могли створити як концепцію української державності, так і методологію українського держа- вознавства/7. Розглянуті нами раніше заборонені радянською історичною наукою джерела і висновки істориків, дають право наголошувати, що якощо відкинути методологію радянської науки, її сформовану концерцію «Галицько-Волинського князівства» і сформувати нову, українську, методологію державознавства, то ми побачемо, критично розглянувши епоху ХІІІ століття, широкомасштабну діяльність українського народу, її володарів Романа, Данила в європейськім інтегральнім процесі.
За таких обставин в іншому методолічному контексті достовірно з’ясовується як питання кристалізації української державності, так і релігійні стосунким між православною і католицькою церквою в ХІІІ столітті/8. Як це не парадоксально, але факт, що стосунки українських володарів з римською церквою в ХІІІ столітті були, навіть близькі і найтісніші, що оприділювали напрямок завнішньої політики української держави упродовж всього ХІІІ століття. Дослідник ХІХ століття, Д. Зубрицький, наголошував, що близький в цей час до України-Русі були як і сусідні західні володарі, так і римська церква: « молодий рішучий Римський папа підносить Роману королівську корону і вінчає останнього на короля Русі, він який ставить і скидає з престолу володарів заходу, він який заставляє іти весь західний світ на спасіння гроба господнього, - усе це значить, що Роман Мстиславович повинен був бути великим і надзвичайно могутнім володарем держави від Карпат до Дніпра, усіх подвигів якого ми очевидно ніколи не взнаєм. Є тільки здогадки, що він з малим своїм військом переміг велике угорське військо, що заставило підписати угорського короля з володарем України-Русі вигідний мир «Любові і добросусідства». Його перемоги у Литві, над половцями, очевидно були добре відомі папській курії і оцінені поданням королівської корони, як належне»/9. Та Роман Мстиславович знаючи політику папи Інокентія ІІІ у питанні імператорського престола у Німецькій імперії, щодо Візантії, і вигнання хрестоносцями його тестя імператора Олексія Ангела, повважав за потрібне підтримати у кровопролитній європейській війні притен- дента на імператоторський престол від коаліції гібелінів, яку очолював Філіп Швабський/10. Навіть коронація Романа, яка була влаштована папськими послами, не порушила вибору союзника. Французський хроніст ХІІІ ст. засвідчуючи факт коронації папою Романа на короля Русі писав: «Король Русі по імені Роман вийшовши за межі своїх кордонів, намагався пройти через Польщу в Саксонію на з'єднання з Філіпом Швабським/11.
Характерно, що в Синодику монастиря Бернардинів св. Петра в Ерфурті теж є запис про те, що Роман король Русі: «Romanus rex Ruthenorum dedιt nobιl xxx marcas». Слід зауважити, що Ерфурт один із великих торговельних центрів на шляху між північною і південною Німеччиною і у згаданий записом час був у володінні Філіпа Швабського/12. Що стосується титулатури Романа, то уже починаючи з 1200 р. руські літописи титулували Романа « великим князем Русі» не тільки в Києві але й в Галичі, Новгороді і в Візантійській імперії. В Візантійській імперії Романа зокрема титулували >, тоді як усіх решту князів Русі в тому числі і підвласних князів України-Русі Романа тільки «D!EPON»/13. З приводу включення Романа Мстиславовича у західноєвропейську політику Л. Гумільов зауважував, що Роман Мстиславович, що одів королівську корону, як політичний діяч більше був похожий на римського солдатського імператора ІІІ століття чи на тюркського еміра XV століття, ніж на могутнього слов'янського, європейського володаря. Але він намагався ним стати. Він намагався змінити свою державу і улаштувати її по західно-європейському зразку, тобто на зразок герцогств- графств Аквітанії, Ломбардії чи Саксонії. Його тягнуло до них, він усе переймав від них і якщо б його перемога з Гогенштауфе- нами була виграною, то Україна-Русь уже при ньому перетворилась би на європейське королівство похоже за політичною структурою на Чеське, Польське чи Угорське королівство, та тоді перехід до католицизму уже у його час був би звичайною річчю, що пізніше і сталося при його сині, королі Данилі/14.Таким чином внаслідок енергійної політичної діяльності Романа великого, українська держава на початку ХІІІ століття зміцнила свій політичний вплив не тільки у Польщі чи Угорщині, а навіть в Священній Римській імперії. Коронація папою останнього на короля Русі, хоча номінальна і невизнана самим Романом і титулування останнього у Європі цим титулом ставило йо- го в один ряд з наймогутнішими володарями Європи, з якими Україна-Русь мала у ХІІІ ст. міцні торгово-економічні і політичні і навіть союзі договори/15. Постать Романа, як могутнього володаря України-Русі надовго залишилась у народній пам'яті. Як зауважував російський вчений ХІХ століття М. Н. Карамзін, Роман Мстиславович надовго залишився своїми вчинками державця у пам'яті наступніх поколінь своїми блискучими воїнськими подвигами, що були відомі усій Східній, Центральній і Західній Європі від Константинополя до Риму/16. Автор Слова про похід Ігорів мав усі підстави так звернутися до Романа: «А ти Буй-Романе і ти Мстиславе! Мисль одважна покликає ваш розум на діло. Високо плаваєш ти Романе в подвигах ратних, як той сокіл по вітрі ширяючи, птицю долаючи одвагою. Маєте ви залізні нагрудники під шоломами латинськими. Тай не одна країна Гунська, Литва ще й Ятвяги, Деремела і Половці списи свої покидали, а голови преклонили під вашими мечами булатни- ми»/17. З даного звернення до Романа автора «Слова» вимальовується картина із якої постає могутній володар України-Русі, Роман, переможець багатьох країн і народів, подвиги якого дістались останньому завдяки невтомній і клопіткій праці, яка проглядається через усю кипучу біографію цього енергійного властолюбивого володаря. Українське військо часів Романа великого належало до одного з найкращих у Центрально-Східній Європі. Його кінна дружина була озброєна за останнім словом тогочасної військової техніки на взірець західно-європейської рицарської дружини і була здатна перемагати у постійних війнах з половецькою кіннотою, що мало кількісну перевагу. Таку військову систему перейняв і наступний володар України-Русі, великий князь Данило Романович/18.
Наступний володар України-Русі, Данило Романович, по часах угорсько-польської інтерванції та 40-ка літньої феодальної війни, яка сталася по трагічній смерті Романа, після битви під Ярославом знову відновлоює єдиновладдя в України-Русі. Військовий успіх Данила Романовича набув розголосу в усій Євро- пі/19. Ця перемога як і усилення позицій у Центральній Євро- пі,України-Русі, стурбувало і монголо-татар, які ввжали, що розоренням Києва, Володимира та Галича назавжди підірвали могутність України-Русі. Перемога Данила Романовича під Ярославом утверджувала усі ті позитивні процеси, які поводив великий князь по відродженню земель України-Русі. Український народ знайшов у собі сили відбудовувати знищені ворогом міста і села, відновлювати ремесла, промисли, торгівлю. Данило Романович доклав багато зусиль для відновлення Києва, Володи- мира, Галича. Він особисто їздив в Київ та Овруч облаштовувати життя цих регіонів своєї держави/20. Однак Галичина і Волинь, що розташовані поблизу західно-європейської цивілізації почали скоріше віроджуватся ніж Київщина. Літописець наголошує, що по «Батиєвім погромі» Данило Романович почав закликати умільців, які приходили від німців, русі, ляхів: «вони ішли день за днем підмайстри і майстри, що втекли від татар-сідельники, лучники, тульники, ковалі по залізу, міді, сріблу, і відновилось життя»/21. Літописець схвально відноситься до заходів Данила спрямованих на віродження та будівництво нових міст. У посмертному панагирику володарю України-Русі, в переліку його чеснот з повагою сказано, «що він збудував багато міст»/43.
Сукупність джерел дають нам підстави вважати, феодальна війна в Україні-Русі, яка продовжувалася близько 40 років по вині українських феодалів, закінчилася повною поразкою опозиції і возведенням законного наслідника Данила на великокнязівський галицький престол /23. З цього приводу Санкт- Петербурзькі вчені І.Я. Фроянов і А.Ю. Дворніченко відмічають, що у першій половині ХІІІ століття і у середині його в Україні - Русі проходили нові соціально-політичні зміни державного влаштування, які були затримані татаро-монгольським нашестям. У той час, наголошують дослідники, феодалізм в Україні-Русі модернізувався, її складові частини княжіння у час Романа набрали рис загальноєвропейської держави. Яскравий приклад модернізованої української держави по західноєвропейському зразку, наголошують І. Я. Фроянов і А. Ю. Дворніченко, набирає українська держава після погрому монголо-татар. Відрізана від північно-східної Русі і візантійської цивілізації, Русь-Україна повертається до західноєвропейської цивілізації, яскравим представником цього епохального повороту, являється державець Украї- ни-Русі нового типу "Данило-король" зі своїм дворським, печет- ником-канцлером, воєводою, тисяцьким, служилими князями і боярами. Це нова епоха, яка характеризує новий період історії України-Русі у час входу останньої у європейський союз католицьких держав /24.
Дякуючи наявності могутньої військової організації, український король Данило І мав великий вплив на країни Західної Європи: Угорщину, Польщу, Чехію і навіть Австрію, у зв’язку з цим, міг на рівні проводити широкомасштабні переговори з володарями цих країн папою Інокетієм ΓV про хрестовий похід проти татар. Щоб приєднати до себе папу, який мав великий вплив у Європі і фактично очолював союз католицьких держав, Данило Романович погодився піти на унію з Римською церквою і вступити в католицький союз держав, як його рівноправний член/25. Слід зауважити, що український володар, український народ зробив свій вибір у користь релігійної унії і союзу з католицьким заходом не у час релігійного чи політичного притіс- нення католиками, коли феодальна війна роздирала на шматки Україну-Русь і коли іноземні володарі самостійно по- насильницьки намагалися впроваджувати унію в Україні-Русі, а у час коли українська держава знаходилась у фазі своєї найбільшої політичної, економічної, та військової могутності. Впроваджував унію один з наймогутніших володарів стародавньої України-Русі, представник древньої династії українських князів мономаховичів, предки якого усі були великими київськими князями, великий князь Данило Романович, син «самодержця усієї Русі великого князя Романа, що був царем в усій Руській землі, який ревно наслідував, як зауважив літописець, свого прадіда Володимира Мономаха»- дотримувався стратегії політичної могутності держави. Релігійна унія зближення з католицьким заходм аж ніяк не зачіпала культурних та духовних традицій українського народу. Володарем України-Русі, українським народом признавалась тільки зверхність папи, як вселенського релігійного ієрарха, як це нам засвідчують джерела: « Папа римський Інокентій заклинав тих, хто зневажали грецьку православну віру, визнавав « світлого короля Русі Данила єдиним законним володарем України-Русі»/26.
Після коронації, наголошував І. П. Крип'якевич, король Данило намагався ще більше зблизитися з Західною Європою, з метою організації хрестового походу проти татар, з метою перейняття її культурних та технічних надбань католицького заходу, щоб перетворити Україну-Русь в могутню західноєвропейську державу /27.
Отже, українські володарі Роман, Данило, це одні з найбільших яскравих постатей у історії української держави у середині ХІІІ століття, феномени, які організували державне життя так, що воно залишилося незмінним до кінця ХІІІ століття, і підтримувалось не менш енергійними їхніми нащадками. Їх постаті нехай і сьогодні стануть дороговказом новітнім відновлювачам української державності, яку ми повинні черпати з стародавньої України-Русі.
Феномен української держави в ХІІІ століття і її володарів Романа, Данила, ще буде довго вивчатися вітчизняними і зарубіжними істориками, особливо зараз після відновлення української держави. Дане дослідження нехай стане дороговказом у з’ясуванні питання центральзованої української державності, розпочне вивчення цього, ще майже нез'ясованого науковцями, питання. Започаткує сучасну методологію державознавства.
Історія української державності і зокрема в ХІІІ столітті, не вивчалася з точки зору державотворчих процесів українського народу, оскільки був відсутній сам предмет вивчення - українська держава. У даному дослідження ми переглянули підхід і методологію державознавства, яка не переглядалась істориками внаслідок відсутності на українських землях предмету вивчення -українскьї держави. Зараз, коли в час наявності на етнічних українських землях предмету вивчення -Української держави, сучасна методологія державознавства, повинна розглядати її через державотворчі процеси які проходили і проходять в Європі, оскільки Українська держава в ХІІІ в столітті, це складова тогочасної цивілізованої Європи. Такою вона залишається і на суча- ному етапі, тобто після відновлення української державності. На сьогоднішньому етапі розвитку українського державотворення та української державності, сучасна методологія державознавства, повинна відіграти важливу роль в процесі формування методології українського державознавства в українській історичній науці та українознавстві.
Література
1. Віктор Ідзьо. Українська держава часів короля Данила у висвітленні сучасної історіографії. Україна, українці, українознавство у ХХ столлітті в джерелах і документах: Збірник наукових праць у 2-х частинах.-К.:НВЦ,1999.-Ч.1,с.33-40.
2. Е.А.Пресняков. Украина - Вестник культуры и политики. Пг. 1918, N9,ς.18-19.
3. М. Ф. Котляр. Данило Галицький. Київ. 1979, с. 20.
4. В.Н. Татищев. История государства Российского. М-Л. 1964, с. 170. Руський літопис. К. 1989, с. 368-369.
5. Віктор Ідзьо.Українська держава часів короля Данила у висвітленні сучасної історіографії.
Україна, українці, українознавство у ХХ столлітті в джерелах і документах: Збірник наукових праць у 2-х частинах.-К.:НВЦ, 1999.- Ч.1,с.33-40.
6. В.С.Ідзьо.Українська держава у ХІІІ столітті. Українська держава часів “Саможержця Русі Романа”. Науковий Вісник Українського Історичного Клубу.М.1997, №2, с.31-50.
7. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано- Франківськ.1999, с.3-7.
8. «Великая хроника»о Польше, Руси и их соседях ХІ-ХІІІвв. М. 1987, с. 134-138.
9. Зубрицкий. История древнего Галичско-Русского княжества. Львов 1852-1855, т. 2, с. 31-32.
10. Л. Гумильов. Древняя Русь и Великая степь. М. 1989, с. 493.
11. Momumenta Germanika Historika( дальше MGH). 1874, t. 23, s. 883.
12. М. С. Грушевський. Історія України-Русі. К. 1991, т. 2, с. 485.
13. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М. 1950, с. 193.
14. Л. Гумильов. Древняя Русь и Великая степь. М. 1989, с. 493-494.
15. М.Чубатий.Історія християнства на Руси-Україні. Рим-Ню-
Йорк.1965,т.1,с.551-556.
16. М. Н. Карамзин. История Российская. М. 1991, т. ІІІ, с. 213-215.
17. Слово о полку Игореве. М-Л. 1955, с. 442-447.
18. В.С.Ідзьо.Українська держава у ХІІІ столітті. Українська держава часів “Саможержця Русі Романа”. Науковий Вісник українського Історичного Клубу.М.1997, №2, с.31-50.
19. В.С.Ідзьо. Українська держава часів короля Данила. Науковий Вісник Українського Історичного Клубу.М.1998, №1, с.3-30.
20. Руський літопис. К. 1989, с. 368-369.
21. ПСРЛ. Спб. 1843, т. 2, с. 329.
22. ПСРЛ. М1962, т. 1, с. 425.
23. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М. 1950,с. 194.
24. И.Я. Фроянов. А. Ю. Дворниченко. Города-государства Древней Руси.Л. 1988, с. 156.
25. В.С.Ідзьо. Українська держава часів короля Данила. Науковий Вісник Українського Історичного Клубу.М.1998, №1, с.3-30.
26. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано- Франківськ.1999, с.262-267.
27. І. П. Крип'якевич. Історія України. К. 1990, с, 79-81.