Митрополити Української церкви Х-ХІІІ століттях у стосунках з Візантійською та Римською церквами та великокнязівською владою

Хрещення України-Русі в 988 році великим князем київсь­ким Володимиром, стало визначною подією в житті українсько­го народу. Русь -Україна прийняла християнство від Візантійсь­кої імперії, яка в цей час знаходилась на чолі християнської ци­вілізації Європи.

Своїм політичним та релігійним актом Українська держава включилась в сферу тогочасної світової культури, літератури, мистецтва, яка в ту пору процвітала в Причорномор’ї та Серед­земномор’ї. Однак слід зауважити, що хрещення князівської елі­ти: війська, боярства, купецтва, не означало що в 988 році прой­шло хрещення всього українського народу, всіх слов’янських та чисельних фінно-угорських народів, які входили до складу Київ­ської імперії'/1.

Однак власне в цей час Русь-Україна отримала європейське культурне обличчя в яке втягнула численні фінно-угорські наро­ди сучасної території Росії.

Однак можна наголосити, що власна історія української хри­стиянської культури починається з цього часу і хоча язичництво ще Х чи ХІУ століття активно проявляло себе в політичному, культурному та релігійному житті українського народу, можна наголосити, що передісторія української феодальної державності була тісно пов’язана з історією українського християнства, яке має свої суто українські специфічні риси, як носія прогресивної української християнської культури/2.

Зауважимо, що в той час коли германські і частково слов’янські народи: поляки, словаки, чехи засвоювали євангеліє на латинській мові, українці засвоювали на мові Кирила та Ме- фодія, тобто близькій до староукраїнської. Не слід виключати також, що у своєму першому початку українська християнська культура була під впливом болгарської християнської культури, більш близької щодо староукраїнської ніж візантійська.

Є свідчення, що українська метрополія до 1014 року знахо­дилась в юрисдикції болгарського патріарха і тільки після пора­зки Болгарії від Візантії в 1014 році, коли болгарська церква бу­ла переведена в ранг архієпіскопії, українська митрополія була включена в юрисдикцію Константинопольскої патріархії.

За свідченнями середньовічних авторів літописання в Украї- ні-Русі в Х-ХІІ ст. було в цілковитій залежності від візантійської християнської системи літописання, яке велось і було перейняте в Візантійській імперії. Якщо провести паралелі між міжнарод­ним правом тогочасної світської і релігійної Європи, то можна зауважити, що візантійська церква згідно візантійського церков­ного права утримувала в повному підчиненні українську правос­лавну церкву, із цього виходило, що Візантійська імперія мала домінуючий вплив на політичне та церковне життя України- Русі, а це значить, що українська церква під юрисдикцією Конс­тантинополя взагалі не мала ніякого, навіть автономного релі­гійного права. Як бачимо із самого початку історичного розвит­ку українська християнська церква була всеціло залежна від Константинопольського патріарха.

Як засвідчують джерела українська митрополія в константи­нопольских диптихах займала одне із останніх місць, спочатку 61 місце, а пізніше в XΓV столітті 70 місце. Характерно, що мит­рополії константинопольського патріархату, які займали більш почесніші місця по числу віруючих християн уступали Київській митрополії. В Візантії канонічна основа, яка означала залежність української церкви від візантійської в 288 правилі Халкізонсько- го собору, наголошувала: ” По цьому тільки митрополити облас­тей Понтійська, Азійська і Фракійська, а також єпископи у іно- племенників вищеназваних областей нехай настановляються від святійшого престолу Константино-польської церкви. Рахувати руських іноплеменниками Фракії і Понта, тобто варварами...” Історичний парадокс заключався в тому, що українська церква була залежна не тільки від константинопольського патріарха і синоду, але й імператора Візантії. В усіх актах Константино­польської патріархії, що стосувалося української митрополії, згадується, що вона закладена зі згоди “Імператора Візантії”, або по його розпорядженню. В візантійській церковній і правовій свідомості “Василевс-імператор” вважався оборонцем догматів християнського благополуччя, як верховний захисник християн­ства, а значить патрон всіх християнських народів.

Так про митрополита Георгія відомо, що він в 1072 році про­славив мощі “Бориса і Гліба”. Трохи більше відомо про митро­политів: Іоана ІІ і Іоана ІІІ. Так під 1089 роком говориться, що був митрополит Іоан, “муж хитрий в книгах і вчений, милости­вий до убогих і вдовиць, ласкавий до всякого багатого і убогого, смиренний і скромний, мовчазний, великий промовець, книгами святими втішав всіх. Такого раніше не було на Русі”. Як показує аналіз джерел, майже всі митрополити в Українській державі в Х-ХІІІ століттях були візантійцями і як правило староукраїнсь­кою мовою уже оволодівали в Києві, оскільки незнання мови затруднювало їх спілкування з духовенством, народом/6. Слід наголосити, що очолення візантійцями української митрополії мало ряд позитивних явищ, зокрема незалежність від великокня­зівської влади. Таке становище відмежовувало церкву від втру­чання в її внутрішні справи світської влади. Як відомо перший митрополит Михайло все робив, щоб зупинити князівські усо­биці і утримати єдність староукраїнської держави. Як зауважено в джерелах в феодальні чвари князів вмішуються всі митрополи­ти, що піднімало їм авторитет, утверджувало позиції візантійсь­ких ієрархів в іноетнічному та культурному християнському ма- сиві/7.

Охарактеризуємо епоху коли митрополитом став перший ру­сич Іларіон при Ярославі Мудрому. Це дуже важливо для утвер­дження українських позицій в християнстві. Митрополит Іларіон згадується в джерелах під 1051 роком:” Поставив Ярослав Іларі- она митрополитом Руським в святій Софії зібравши єпископів”. Літописець так характеризує Іларіона :” Муж був благий, книж­ник, постив, був печерник яку вирив де молився від всіх в тай­ні”. Всі джерела зазначають, що це був перший митрополит- русин поставлений на митрополичу кафедру проти волі Конста­нтинопольського патріарха, де його поставлення не признали. Наставлення митрополитом в час 1054 року, тобто в час коли Візантійська церква через політичні амбіції візантійських імпе­раторів організувала розкол з Вселенською церквою, говорить, що власне українська церква не брала ніякої участі у цьому кон­флікті Константинополя і Риму.

Як засвідчують численні документи Київська митрополія не взяла участі в розколі Вселенської церкви в 1054 році. Інтенсив­ність політичних та релігійних взаємовідносин України-Русі з західними католицькими державами та релігійними колами спо­стерігається у продовж з Х по ХІІІ століття/9.

Як засвідчують джерела союз України-Русі з Західною Євро­пою з Х по ХІІ століття настільки зростав, особливо в ХІІІ сто­літті, що в цей час Україна-Русь вступила в унію з Римською церквою і союз католицьких держав/10.

В 1054 році відбувся розкол між Римом і Константинополем, а не між Україною-Руссю і Римом, а також західними католиць­кими сусідами/11.

Огляд процесу впливу західно-римського християнства в час Ярослава Мудрого, особливо в 1054 році дає право наголошува­ти, що західно-римське християнство в цей час розвивалось в Україні-Русі майже в однакових умовах з візантійським/12.

Характерно, що після 1054 року не підтримавший візантійсь­ку політичну і релігійну організацію в питанні розколу Вселен­ської церкви, митрополит Іларіон, щезає з літопису, він перестає бути митрополитом і стає ігуменом монастиря преподобного Феодосія. Нам нічого не відомо на реакцію Константинополя особливо по питанню 1054 року, та в подальшому ми знаємо, що Візантійська патріархія не практикувала постановку митрополи­тами українців-русичів. Так коли через 100 років після митропо­лита Іларіона митрополитом української церкви був обраний Климент Смолятич, це визвало серйозні незадоволення в релі­гійних і політичних колах Візантії, що зразу же відбилося на по­літичних взаємовідносинах.

Безсумнівно, що Климент Смолятич намагався плекати влас­ну церковну організацію в Україні-Русі, що видно з записів в літописі. Його діяльність однак опиралися єпископи-візантійці: смоленський - Мануїл, полоцький-Косма, новгородський - Ні- фонт, який довго жив в Візантії. Як ми знаємо з джерел, греки ставили на патріарший престол кандидатів словами Іоана Пред­течі, а в Києві, де були мощі папи римського Климента словами цього християнського ієрарха. Характерно, що Климент Смоля- тич носив ім’я цього святого папи, що могло означати його лоя­льну позицію до католицької церкви, що непокоїло візантій- ців/13.

Після програшу військової кампанії великим князем Із’яславом та митрополитом Климентом на київському політико- релігійному олімпі знову взяла верх візантійська релігійна пар­тія. Константинопольський патріарх прислав в Україну-Русь но­вого митрополита Константина. Святий Нифонт, що зразу замі­нив Климента Смолятича, помер не дочекавшись нового митро­полита. Останній прийшовши в Україну-Русь “викорінив Кли- ментові служби і церковні настанови” Покійний князь Із’яслав та митрополит Климент без сумніву, як це видно по джерелах, боролися за злучення української церкви з католицькою, за що Із’яслав був анафемований новим, присланим з Візантії, митро­политом. Новий князь після Юрія Довгорукого, племінник Рос­тислав Мстиславович, коли громадськість побажала в митропо­лити Климентія, знаючи його унійний рух в церкві, заявив :” Не хочу Клима у митрополитах бачити, не має він благословення від патріарха...” Однак син Із’яслава, Мстислав, який допоміг

Ростиславу зайняти великокнязівський стіл, запротестував проти Константина, який “прокляв його батька”. Князі попросили но­вого митрополита і патріарх в 1161 році призначив митрополи­том - Федора. В 1163 році помирає Федір і князі знову побажали висунути на митрополичу кафедру Климентія Смолятича при умові, якщо він відхилить католицький напрямок і по каноніч­ним візантійським правилах буде визнаний Констанополем. Од­нак Климен Смолятич не домагався візантійського визнання, водночас з Візантії в Україну-Русь був посланий митрополит Іоан IV.

Аналізуючи весь комплекс свідчень зауважимо, що церковні протиріччя між католицькою та візантійською церквою в Украї- ні-Русі були визвані проблемою згідно якої староукраїнському суспільству було відомо, що візантійська правляча християнська олігархія винна в розколі Вселенської християнської церкви/14.

Як бачимо ріст національної і релігійної свідомості не зміг затаїти навіть візантійський літописець. Із джерел ми споглядає­мо процеси згідно яких, Україна-Русь бажала бути в релігійних процесах самостійною і задля цього схилялася в сторону захід­ного християнства, тому, що християнська католицька церква не робила великого тиску на національні церкви. В її лоні всі като­лицькі церкви фактично були національними. В цей час україн­ська церква бажала бути такою ж в релігійно-адміністративному відношенні, як : Чеська, Польська, Угорська. В цей же час візан­тійською церквою керував навіть не патріарх, а імператор, що принижувало гідність як українських релігійних ієрархів так і великокнязівської влади/15. Однак при всьому великому впливі і втручанні Візантійської імперії у внутрішні політичні та релігій­ні справи України-Русі, церковна організація в Україні-Русі в Х- ХІІІ століттях докорінно відрізнялася від візантійської в першу чергу великими розмірами, специфікою регіонів/16.

Джерела засвідчують, що при імператорі Юстиніані (VI ст.) в візантійській імперії нараховувалося близько тисячі єпіскопій. Не більше половини дожили до часу хрещення України-Русі. В Візантії було прийнято в кожному місті мати єпископію, а в про­вінції митрополію. Україна-Русь на усьому своєму великому просторі мала лише одну митрополію і одну з ХІІ ст. архієпис- копію. Єпископські кафедри в Х-ХІ століттях, відкривались в основному в князівських центрах. Тільки в ХІІ-ХІІІ століттях в Україні-Русі поширилася практика заснування єпископій в вели­ких містах, не князівських центрах/17.

Щось подібне ми проглядаємо в цей час і в Центральній та Західній Європі. В середньовічній Італії, стародавній християн­ській землі, єпископських кафедр було значно більше ніж на пі­вніч від Альп, де християнство утвердилось пізніше. Однак в Х- ХІ ст. по зразку Західної та Центральної Європи в Україні-Русі теж почали утверджуватися єпископські кафедри в: Чернігові, Новограді, Ростові, Володимирі-Волинському, Білгороді, Пере­мишлі, Галичі. В 1165 році Новгородська кафедра була переве­дена в ранг архієпископії. Як відомо із Києво-Печерського пате­рика до ХІІІ століття в Україні-Русі було понад 50 єпископій/18. Власне в цей час множилось і духовенство, як відомо із Лаврен- тіївського літопису, в Києві в 1124 році пожежа знищила 600 церков/19.

У висновок нашого дослідження наголосимо, що хоча украї­нська релігійна організація, митрополія, на чолі якої стояли мит­рополити, розвивалась під політичним і церковним контролем Візантійської імперії, однак ми бачимо, що з періоду з Х по ХІІ століття були контакти і навіть переорієнтація на західно- церковну орієнтацію. Сам факт розколу церков в Україні-Русі в 1054 році був сприйнятий спокійно, він не відкинув Україну- Русь від західно-католицької цивілізації і зокрема найближчих сусідів: Польщі, Угорщини, Чехії з якими у продовж століть склались традиційні політичні, торгово-економічні та релігійні відносини/20.

Власне такі відносини привели українських єпископів та ми­трополитів до унії з католицькою церквою, а тобто відновлення Вселенської християнської церкви, яка функціонувала до 1054 року/21.

Література

1. С.А.Федака. Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття). Ужгород 2000, с. 45-124.

2. В.С.Ідзьо. Ранньослов’янське суспільство і ранньослов’янська державність та зародження і становлення християнства на терито­рії України. “Агенція Релігійної Інформації”. Львів. 2001, с. 225­279.

3. В.С.Ідзьо. Релігійні напрямки в кристалізації християнства в Укра- їні-Русі в останній чверті Х і до кінця ХІІІ століття. Науковий Віс­ник Українського Університету. М. 2001, т. І, с. 191-194.

4. В.С.Ідзьо. Ранньослов’янське суспільство і ранньослов’янська державність та зародження і становлення християнства на терито­рії України. “Агенція Релігійної Інформації”. Львів-2001, с.225­279.

5. К.Багрянородный. Об управлении империей. М. 1987, с. 234-256.

6. В.С.Ідзьо. Церковна організація України-Русі в ХІІІ столітті. Нау­ковий Вісник Українського Університету. М. 2001, т. І, с. 226-230.

7. В.Цыпин. От крещения Руси до нашествия Батыя. Вопросы Исто­рии. 1991, № 4-5, с. 34-37.

8. В.С.Ідзьо. Релігійні напрямки в кристалізації християнства в Укра­їні-Русі в останній чверті Х- і до кінця ХІІІ століття. Науковий Ві­сник Українського Університету. М. 2001, т. І, с. 191-194.

9. В.С.Ідзьо. Українська держава в ХІІІ столітті. Івано-Франківськ. 1999, с. 257-265.

10. Віктор Ідзьо. Українська держава і Гимська церква в ХІІІ столітті. Історія релігій в Україні. Праці Х-ї Міжнародної Наукової Конфе­ренції (Львів, 16-19 травня 2001). Книга І. Львів “Логос”. 2001, с. 222-228.

11. Б.Н.Флоря. У истоков конфессионального раскола славянского мира (Древняя Русь и её западные соседи)// Славянский альманах 1996. М.1997, с.37-38.

12. Г.М.Филист. Введение христианства на Руси: предпосылки, обсто­ятельства, последствия. Минск. 1988, с. 120-121.

13. М.А.Васильев. Религиозные дилеммы Руси в 980 годы: Опыт аль­тернативно-исторического анализа. Славяноведение.2000, №6, с.12-13.

14. В.С.Ідзьо. Релігійні напрямки в кристалізації християнства в Укра- їні-Русі в останній чверті Х- і до кінця ХІІІ століття. Науковий Ві­сник Українського Університету. М.2001, т. І, с. 191-194.

15. Г.Г.Литаврин, Б.Н.Флоря. Общее и особенное в процессе христиа­низации стран региона и Древняя Русь // Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточной Европы и крещение Ру­си. М. 1988, с. 239-240.

16. В.С.Ідзьо. Церковна організація України-Русі в ХІІІ столітті. Нау­ковий Вісник Українського Університету. М. 2000, т. І, с. 226-230.

17. В.С.Ідзьо. Ранньослов’янське суспільство і ранньослов’янська державність та зародження і становлення християнства на терито­рії України. “Агенція Релігійної Інформації”. Львів-2001, с. 225­279.

18. Памятники литературы Древней Руси ХІ начала ХІІ века.М.1978, с.392,с. 396-400.

19. ПСРЛ,т.І,с.128-129.

20. В.С.Ідзьо. До питання чехо-моравського впливу на літературу, ку­льтуру та релігію стародавньої України-Русі (іХ-ХІІІ ст.) Науковий Вісник Українського Історичного Клубу. М. 2001, т. V. с. 95-96.

21. Віктор Ідзьо. Українська держава і Римська церква в ХІІІ столітті. Історія релігій в Україні. Праці Х-ї Міжнародної Наукової Конфе­ренції (Львів, 16-19 травня 2001). Книга І. Львів “Логос”. 2001, с. 222-228.