Феодальна війна в Русі-Україні в ХІІІ столітті (1205-1238)

Після трагічної смерті великого князя Романа розпочинаєть­ся, наголошував галицький дослідник Д. Зубрицький довгий, сорокалітній період затяжної боротьби за галицький великокня- зівсьукий стіл, яку на жаль дуже стисло нам подає автор Галиць­ко-Волинського літопису.

Із свідчень джерел, ми знаємо, що в ході феодальної війни в України-Русі в яку втрутилися і сусідні володарі, в одній скла­довій частині України-Русі, Галичині, стався нечуваний для то­гочасного мислення староукраїнського суспільства факт, угорсь­кий король від’єднав Галичину від державної структури Украї- ни-Русі і посадив у ній свого сина і проголосив його зі згоди бо­яр «королем Галичини», а «увесь наряд віддав галичанам», тобто противникам державної єдності України-Русі-боярам. Це гово­рить про те, що бояри мали велику силув в Україні-Русі і зокре­ма в Галичині. Ще рагніше, як ми наголошували, володар Украї­ни-Русі, Роман, шляхом репресій шукав виходу із становища за­ложника боярства і то не зміг із нього вийти.

Однак можна вважати наголошував М. С. Грушевський, що і самі «Романові репресії» були перебільшені польським хроніс­том. Самі ж бояри вишукуючи різних князів завжди бажали, що­би влада князя була для них як найслабшою, а уся політична влада була в в їх руках. При усій такій нашій сукупності погля­дів однак слід зауважити, що не все боярство разом ішло на ося­гнення усієї цієї програми. Не всі однак радикально і безоглядно вважали необхідність боярського втручання в усі сфери князів­ської влади, при тім між самими боярами виникали часом особи­сті непорозуміння і боротьба за популярність в народі чи при князю.

Частина бояр бачила, що Роман у своїй з'єднаній державі єдино дбав про те, щоби укріпити авторитет великокнязвської влади, через це він зайшов у конфлікт із боярами, особливо га­лицькими. Боротьба набрала гострих форм, що дуже мішало у зносинах із зовнішніми володарями у які втручалися у внутрішні справи України-Русі. Роман бачачи неможливість впровадження реформ, пішов за традиціями своїх попередників, Ростиславови­чів і бажав шляхом репресій реформувати свою державу. Бояри галицькі добре знали улаштування Угорської, Польської і Чесь­кої сусідніх держав, Візантійської і Священно-Римської імперії. Вони бачили стремління Романа до політичної єдності України- Русі по західноевропейському зразку і були почасти пасивними, почасти погромленими, почасти підтримали програму Романову «Доброго порядку для Русі».

Після загибелі Романа велике галицьке боярство скористав­шись з малолітства його синів Данила та Василька, розпочало боротьбу за посилення своєї влади. При цьому визначалося про­тистояння двох основних тенденцій: з одного боку прагнення до збереження і зміцнення України-Русі, а з іншого-до поділу та роздроблення його територій. При усіх переплетіннях історії після смерті Романа ми бачимо жорстоку боротьбу в Україні- Русі за владу між боярством і Романовою вдовою Анною, фак- тично володаркою і регентшою української держави, яка нама­галася правити останньою від імені малолітнього сина Данила. Джерела підтверджують повноваження Анни і наголошують, що володаркою України-Русі стала вдова Романа, як її називає літо­пис «Велика княгиня Романова», надзвичайно енергійна жінка, яка взялася уперто захищати права свого сина Данила на галиць­кий великокнязівський стіл.

Велика княгиня Анна неодноразово згадується у староукра­їнському літописі, як законна володарка української держави, що дає нам підстави робити висновок, що по смерті під Завихво- стом великого князя Романа власне вона очолила українську державу.

Вивчення повісті про княгиню Анну, дружину Романа, що вийшла із кругів волинського боярства, принцесу візантійську, дозволяє робити висновок, що «велика княгиня Романова», яка стала опікуном малолітнього правителя України-Русі Данила, «De Jure» була визнана володарем угорської держави Андрієм ІІ, краківським великим князем Лешком Білим, пізніше литовськи­ми князями/4. Отже джерела говорять нам, що Анна, як візантій­ська принцеса мала в Україні-Русі зовсім інше політичне стано­вище ніж будь-які руські княгині. Галицький літописець охоче розповідає нам про її політичні стосунки з угорським королем, польськими князями, де угорський король «приймає Данила як милого сина», а польський князь Лешко з «честю приймає Анну з її синами в Кракові», що підкреслює реальність влади Анни в Україні-Русі. В основу того, що Анна стала фактичною володар­кою Русі, як наголошує наш літопис «бажала правити сама», і була підтримка її стремлінь угорським королівством.

В Угорщині у цей час був королем син Бели ІІІ Андрій ІІ, який деякий час князював в Галичині, об'явивши себе «королем Галичини». Королевич Андрій після смерті батька вів постійну боротьбу за угорський престол із своїм старшим братом угорсь­ким королем Емеріхом, а після його смерті з його сином угорсь­ким королем Владиславом ІІІ, до смерті останнього.

Імовірно за допомогою Романа королевичу Андрію вдалося заволодіти угорським престолом. Ця на нашу думку є очевид­ною реальністю, оскільки у часи Романа угорське королівство не тільки не турбувало своїми претензіями щодо Галича, а навпаки знаходилося у тісному союзі з державою Романа. Вони, згідно свідчень джерел, «поклялися один одному, що хто із них пере­живе один одного, той і буде, то той і повинен стати опікуном дітей останнього». Андрій за допомогою Романа вступив на угорський престол в останній рік життя Романа і повинен був виконувати свої обов'язки по відношенню до сім'ї Романа/5.

Слід зауважити, що Анна, прийнявши протекторат українсь­кою державою на початку свого правління, хоча і заручилася підтримкою угорського королівства, однак сама повністю конт­ролювала ситуацію в державі. Вона, як нам відомо, опиралась на дрібних князів, бояр, добре організовану, зобов'язану покійному князеві своїм особистим збагаченням закуту в латинське залізо рицарську Романову дружину, а також торгово-ремісничу знать староукраїнських міст, особливо головних: Галича, Володимира, Києва. На нашу думку, Романову вдову підтримували і чорні клобуки, які вірно ходили біля стремені великого князя Романа. Такі висновки ми робимо із фактів тих часів, коли Роман прово­див наступальну політику по приєднанню до своєї держави Киє­ва, яким фактично володів з 1203 по 1205 роки аж до самої смер­ті. Можна однак наголошувати, що Роман правив Києвом через торгово-ремісничу знать.

Літописи, не знають у цей час особливого київського князя, хоча В. Н. Татіщев і наголошує, що нібито Києвом з 1200 по 1205 роки, як васал Романа, правив Інгвар Ярославович луць- кий/6. Та це твердження скоріше носить логічний попередній характер і зовсім не підтверджується джерелами. На нашу думку Київ був залишений Романом під опікою служилого боярства і торгово-ремісничої знаті, тобто як зауважував літопис: «Роман був увільнив міста від всяких обід» князюючи і управляючи ни­ми із Галича.

Якщо вірити В. Н. Татіщеву, то українська держава в часи «Самодержця Русі Романа» мала чітку західноєвропейську васа­льну структуру. Києвом з волі Романа управляли дрібні бояри і торгово-реміснича знать, Володимиром теж бояри і торгово ре­міснича знать, оскільки по вигнанні з Галича ним стала управля­ти як Романовою отчиною велика княгиня Анна. На Волині з його згоди уділами управляли його родичі, Белзом-Олександр Всеволодович, Червеном його брат Всеволод, Луцьком-Інгвар Ярославович, Пересипницею - Мстислав по прізвищу Німий, а великим і могутнім Галицьким «столичним уділом» володів сам Роман.

Як бачимо, що три великі центри України-Русі: Київ, Воло­димир і Галич були під безпосереднім управлінням великого князя Романа. Таку систему управління, ще князюючи в Галичі намагалася зберегти і велика княгиня Анна. Однак по загибелі Романа, княгиня сподівалася, що засланий у монастир її чолові­ком колишній київський князь Рюрик Ростиславович ніколи бі­льше не претендуватиме на Київське князівством і вона від імені малолітнього Данила, буде управляти останнім через віддану Роману торгово-економічну знать/7. Надіялась велика княгиня Анна, що утверджений Романом західноєвропейський васалітет будуть зберігати і волинські удільні князі, що були зобов'язані своїми надбаннями на Волині покійному Роману. Що стосується Галичини, то велика княгиня Анна очевидно розуміла, що утри­мати її одними тільки власними силами вона не зможе, що за­ставило княгиню просити додаткової військової сили для забез­печення балансу сил у Галичі в свого родича і друга чоловіка, угорського короля Андрія ІІ.

Та не так розгортались події, як їх бажала бачити велика кня­гиня Анна. Дізнавшись про смерть грізного Романа колишній київський князь Рюрик, вийшов з монастиря куди заслав його володар України-Русі за зраду загальноукраїнським інтересам, насамперед за наведення половців на Русь-Україну і варварське розграбування Києва, і вокняжився в Києві, що означало, що Ки­ївська земля виходила із підпорядкування великої княгині Анни.

Основним бажанням усіх цих князів, як і великих галицьких бояр було передання влади у Галичині у руки слабих у політич­ному розумінні князів. Бояри вважали небезпечним для себе, якщо Україною-Руссю управлятиме єдиновладно один князь, тому за мету вони поставили знову роз'єднати на окремі княжін­ня Київщину, Волинь і Галичину. Сепаратиські устремління кня­зів і бояр підтримав також вийшовший із монастиря і вокняжи- вшийся в Києві Рюрик Ростиславович, і навіть деякі князі із ро­дини Романа. Вони за допомогою боярських незадоволень нама­галися вивільнити свої уділи від контролю центральної влади. Ініціатором такого руху на Волині був белзький князь Олек­сандр Всеволодович і Пересопницький князь Мстислав Німий. Його підтримували і великі бояри галицькі, яких очолював Во- лодислав Кормильчич.

Спільну політику з Володиславом по децентралізації Украї- ни-Русі проводили такі великі галицькі бояри як Судислав, Філіп з Вишні, брати Ярополк і Яволод, Ілля Щепанович, Юрій Віта- нович та інші. Вони мали своїх однодумців на Волині, зокрема у місті Володимирі таких великих волинських бояр як Мстибог, Мончук, Микифор, в Пересопниці Гліб Зеремійович, а також в Києві в особі князя Рюрика Ростиславовича і оточуючого його боярства. Власне через них, вважав І. П. Крип'якевич і децентра­лізувалася Україна-Русь після смерті Романа, чого й бажали і володарі сусідніх західноєвропейських держав, зокрема Угор­щини і Польщі.

Угорський король хоч і прикинувся другом малолітніх Рома­новичів, хоч і обіцяв своїм протекторатом утримати за ними Га­лич і решту територій України-Русі, насправді підготовлював Ґрунт для включення Галицького князівства до Угорської дер­жави. Польський князь Лешко «беручи під захист Романовичів» почав втручатися у внутрішні справи Волині, підчинив дрібних волинських князів і водночас приєднав до Польщі прикордонні землі між Вепром і Бугом. За таких умов розгорнулась в Україні- Русі жорстока боротьба у якій її законні володарі були позбавле­ні своєї батьківщини. Місто Київ зайняв Рюрик Ростиславович, місто Володимир зайняв князь Олександр белзський, а за Гали­цьке князівство вели боротьбу різні претенденти, при усьому тому, що із травня 1205 по першу половину 1206 року Галичем від імені малолітнього Данила Романовича правила велика кня­гиня Анна.

В цей час вона проводила активну політичну діяльність по збереженню цілісності України-Русі. В осені 1205 року, щоб протидіяти її зусиллям на Галичину вирядився заволодівший Києвом Рюрик Ростиславович скинувши чернецтво накладене на нього Романом, але на річці Сереті, як вважав І. П. Крип'якевич, галицькі і волинські полки зупинили його. Генеральна битва ві­дбулася під стінами, «пішці галицькі», як зауважує літописець розгромили половецьку кінноту Рюрика і заставили останнього із Олеговичами утікати з Галичини/8. Отже відбиття київського і чернігівських князів проходило ще у той час, коли у Галичі від імені малолітнього сина управляла велика княгиня Анна.

За відсутністю джерел ми не знаємо чи приймали участь у відбитті київсько-чернігівської коаліції як васали удільні волин­ські князі, однак нам відомо, що управління Галичиною і Во­линню в цей час з Галича ще проводила велика княгиня Анна, яка і організувала бояр Галичини і Волині на захист своєї держа­ви. Попробуємо реконструювати як внутрішню так і зовнішню політичну діяльність у Галичі великої княгині Анни із травня 1205 року по квітень-травень 1206 року.

У цей загрозливий для України-Русі час втрати державної єдності Анна звертається за допомогою до давнього Романового друга і союзника угорського короля Андрія ІІ, який мав клят- венні зобов'язання перед покійним Романом. Андрій ІІ вступив на угорський престол за допомогою Романа Мстиславовича і зобов'язався у разі смерті останнього попіклуватися про його сім'ю. Почувши про просьби в допомозі великої княгині Анни, «своєї ятрівки», як наголошує літопис, він радо відгукнувся на прохання вдови. Між угорським королем Андрієм ІІ і володар­кою України-Русі Анною відбулась особиста зустріч, проведені широкомасштабні переговори в українському місті Сяноку.

На жаль, зауважує М. Ф. Котляр, джерела не зберегли нам ані тексту ані бодай би основних умов угод укладених Анною і Андрієм, однак ясно, що велика княгиня Анна задля утримання своєї влади в Україні-Русі змушена була визнати зверхність угорського короля Андрія ІІ, що відбилося у літописному фор­мулюванні: «король прийняв Данила як милого сина свого», де сином називали ієрархічно-залежного правителя. По договору Анни з Андрієм для підтримання влади великої княгині в столи­ці України-Русі, місті Галичі встановлювалася сильна угорська залога. З цього часу сам угорський король Андрій ІІ починає ти­тулувати себе в своїх грамотах королем Галичини і Волині Клубуків, Половців і Берендеїв і Тор- ків. Запрошений був також і союзник Рюрика польський князь Лешко. Отже внаслідок організованому походу київського князя Рюрика на Галичину і Волинь зразу ж наступали з двох сторін руські князі і поляки. Романова вдова, наголошував М. С. Гру- шевський, щоби зупинити з своїми прихильниками цю могутню коаліцію змушена була вдатися по допомогу до угорського ко- роля/15.

Слід зауважити, що усі приготування для захисту галицько- волинських володінь, хоча і від малолітнього сина Данила, про­водила велика княгиня Анна. Жіноче правління, як і правління малолітніх володарів в Україні-Русі взагалі було неприпустиме і здавалось, що західно-європейські реформації Романа, зокрема їх основний пункт, передача престола від батька до сина потер­піли повної поразки. Та могутній угорський король Андрій ІІ визнав усі права Анни і зокрема «майорат володаря України-Русі Романа» посадив на галицький великокнязівський престол мало­літнього Данила, не дивлячись на великі амбіції руських князів, бояр і незадоволення краківського князя Лешка. Силою зброї могутнього угорського королівства він виконував дану покійно­му Роману клятву, чим як наголошував російський дослідник С. М. Соловйов, були незадоволені усі руські князі, які вважали протекторат фактично угорською окупацією Галичини і Воли- ні/16. Те, що Анна під запорукою угорського війська правила Україною-Руссю, згуртувало їх усіх, заставило створити таку широкомасштабну коаліцію в яку включився навіть польський князь Лешко, наляканий широкомасштабними діями Андрія ІІ.

Велика княгиня Анна бачачи загрозу, яка нависла над її дер­жавою послала у черговий раз послів до Андрія ІІ просити до­помоги. Джерела малюють нам угорське королівство часів Анд­рія ІІ надзвичайно могутньою державою, яка простягалася свої­ми володіннями від Карпат до Адріатики. Андрій ІІ, як зазнача­ють джерела, узнавши про скруту своєї «ятрівки», як хоробрий рицар і захисник дітей свого загиблого друга Романа підняв всі сили угорської держави на їх захист і сам особисто очолив похід в Галичину. Коли король перейшов Карпати то дізнався, що з сходу у Галичину рухається київсько-чернігівська могутня коа­ліція, на з'єднання з якою іде також Лешко краківський. Король, як наголошує наш літопис «омирив поляків», тобто, як вважають дослідники між угорською армією і польською арміями відбула­ся битва, яка закінчилася розгромом поляків, оскільки угорська армія була значно могутніша, що заставило розгромленого кра­ківського князя Лешка утікати в Польщу так і не з'єднавшись з своїми київсько-чернігівськими союзниками.

Та «омирення» поляків вартувало королеві часу і коли він вступив в Галичину, то політична ситуація тут уже сильно змі­нилась. Внаслідок того, що угорська армія була зв’язана битвою з поляками, а армія руських князів почала підходити під Галич в самому Галичі почалося повстання. Очевидно, що повстання почалось пізніше після розгрому поляків, коли у Галичі узнали, що Андрій ІІ хоч і прибув у Галичину для допомоги Анні з ве­ликим військам, однак допомогти їй не зможе, оскільки у самій його державі почались повстання, які очолила королева Гертру­да і її брати, що змушувало Андрія ІІ повертатись в Угорщину. Однак внаслідок приходу Андрія ІІ повстання проти Анни угор­ському гарнізону і вірним її галицьким і волинським боярам вдалось припинити. Король Андрій ввійшов у Галич і поставив у ньому ще більше війська і почав переговори з руським князями.

Допоки сильне угорське військо знаходилось к Галичі місце­ве боярство підтримувало Анну. Однак бояри скоро взнали, що в самій Угорщині спалахнуло повстання і що Андрію ІІ внаслідок цього потрібні будуть усі війська щоб утихомирити власну краї­ну. В цей же час під Галичем стояла могутня коаліція руських князів, яка вимагала від Анни звільнити Галичину угорської присутності. При таких умовах переговорів, великі галицькі бо­яри вигнали Анну із Галича і вона змушена була переїхати до вотчини свого чоловіка міста Володимира. Сам угорський ко­роль за таких скрутних умов однак зумів договоритися з галича­нами, щоб вони прийняли до себе на княжіння Переяславського князя з Північної Русі Ярослава.

Нерішучість Андрія ІІ у питанні підтримки великої княгині Анни в Галичині, слід пов'язувати з смутою в його власній краї­ні, що поставило його самого в невизначене становище і змушу­вало повертатися з усіма військами до Угорщини/17.На жаль український історик М. Ф. Котляр не врахував цих обставин при розгляді причин, за яких Андрію не вдалося утвердити Анну в Галичі, як покажуть події, це він знову зробить трохи згодом. А зараз у нього дійсно скрутна ситуація при усій його могутності походу повстання у власній країні, могутня коаліція руських князів, все це давало можливості перебувати йому на чолі війсь­ка в Галичині і підтримати Анну на великокнязівському галиць­кому престолі. М. Ф. Котляр вірно наголошує, що король при­пинив польський похід на Волинь, але не зумів, тобто не захотів завадити наступу руських князів у Галичину. На думку М. Ф. Котляра угорський король внаслідок запросин на галицький пре­стол Ярослава переяславського сподівався мати вигоди в майбу­тньому від чварів українських князів, щоб йому легше було за­хопити у майбутньому Галичину. На думку М. Ф. Котляра угор­ський король проводив дворушницьку політику щодо Анни і її сина, щоб перетворити його в майбутньому на свого васала/18.

Однак це зовсім не відповідає істині. До цього часу Спішсь- кий договір Андрія ІІ і Анни дозволяли Андрію і так добре кон­тролювати Галичину. У Галичі стояв великий угорський гарні­зон, Андрій титулував себе «королем Галичини і Володимирщи- ни», який він утратив по вигнанні Анни з Галича. Як бачимо, вигнання Анни було не на користь Андрію, не для того він оми- рював поляків, щоб супртивники вигнали Анну з Галича, як за­значають джерела він спішив з усіма угорськими полками їй на виручку,щоб утримати за її управлінням Галичину. Очевидно причину широкомасштабних переговорів з руськими князями Андрія ІІ треба шукати в іншому, а тобто по-перше: у нестабіль­ності у власній країні; по-друге- в могутності коаліції руських князів з яким потрібно було вступати в конфлікт; по-третє дво- рушність галицьких і волинських бояр, які ще учора підтриму­вали союз Анни із угорською державою, а сьогодні бажали при- тендента на галицький престол від руських князів. При усій дип­ломатичній грі угорського короля з могутніми південно- східними руськими князями ми бачимо, що військову допомогу він надавав тільки своїй єдиній союзниці великій княгині Анні, на захист її прав і прав законного наслідника України-Русі, Да­нила, він виступав з усіми угорськими силами.

Радянський дослідник В. Т. Пашуто вважав, що поки угорсь­кий гарнізон присланий на допомогу Анні Андрієм ІІ стояв у Галичі, княгиня залишалася повновладною володаркою Галичи­ни, місцеве боярство повністю корилося їй, як зауважує літопис з цього приводу «не сміли галичани нічого створити», та як тіль­ки угорський король внасідок смути у власній країні забрав свої війська, то галицькі бояри під керівництвом щойно повернувши­хся із-за кордону могутнього боярського роду Кормильчичів, що їх вигнав був за провини князь Роман, почали творити смуту проти Анни і княжичів в Галичі/19. Кормильчичі які були у ви­гнанні у Новгород-Сіверському князівстві у Ігоревичів почали дуже прославляти останніх. У свох вихваляннях вони очевидно наголошували, що останні являються потомками старої галиць­кої князівської династії Ростиславовичів і мають право на гали­цький престол і є дійсно законними володарями Галичини. Мо­жна припустити, що що проти Романа великі галицькі бояри да­вно плели інтриги з сіверськими князями і втеча Кормильчичів до останніх не являється випадковістю.

З появою боярського роду Кормильчичів у суспільно - політичному житті Галича починає перемагати партія бояр, яка стояла на позиціях поновлення старого роду Ростиславовичів- Ігоровичів на галицькому пристолі. Ситуація склалася так, наго­лошував М. С. Грушевський, що коли угорський король і Ольго- вичі вели переговори одні з одними і ніхто ненаважувався роз­почати війну, боярська партія Ігоревичів використала цю хвилю і настрашивши своїх противників уграми і з другої сторони по­ловцями Ольговичів запросила на галицький престол Ігоревичів. Володимир Ігоревич отримавши це запрошення потайки вийшов із табору союзників з своїми полками і швидким маршем за добу прийшов у Галич. Його зразу ж оголосили галицьким князем, що відбулося, як сповіщає літописець, літом 1206 року. Усі решта притендентів на галицький престол, включаючи угорського ко­роля і польського князя, вернулись у свої держави/20. Неважко собі уявити у якому становищі перебувала ще сидяча в палаці галицького замку велика княгиня Анна. Як бачимо з джерел в Галичі одночасно знаходилась велика княгиня Анна з своїми сторонниками і боярська опозиція, що вела переговори з Ігоре- вичами.

Бояри ведучи широкомасштабні переговори про долю гали­цького престола не виключали княжича Данила з кандидатів на галицький престол, однак як бачимо що перед могутніми північ­но-східними князями малолітній Данило не міг претендувати на галицький престол, що признавав в реальності і сам угорський король Андрій ІІ. В. Т. Пашуто вважав, Андрій ІІ пішов на такий ущербний для себе договір із галицькими боярами і зав’язав сто­сунки із Ярославом Всеволодовичем переяславським запрошую­чи його князювати в Галичі у зв’язку з існуванням традиційного галицько-угорсько-суздальського союзу. Внаслідок заключення такої угоди угорський гарнізон змушений був покинути Га- лич/21. Український дослідник М. Ф. Котляр вважав, що Андрій ІІ вивів наспіх із Галича свій гарнізон, тому, що руські князі бо­ячись угрів ненаважувались вступити в Галичину. Притенденти на галицький стіл князь Рюрик і Ольговичі дізнавшись, що угор­ський король в Галичі з великим угорським військом припинили свій похід в Галичину і повернулися назад.

В цей же час галицькі бояри хоч дали згоду угорському ко­ролю прийняти Ярослава переяславського, однак по відходу угорських військ вирішили посадити на галицький престол вла­сних ставлеників із дрібних князів, які хоч і мали моральні при­тягання на Галичину, однак не мали в Галичині міцної економі­чної і військової сили. Бояри запросили Сіверських Ігоревичів, наголосивши, що власне Ігоревичі являються наащадками старої князівської династії Ростиславовичів, що до цього часу правили Галичиною, і в такий спосіб припинили короткочасно чвари в Галичині. В цей же час Ярослав Всеволодович узнавши про це рішення бояр повернув від Галича у Переяслав зрозумівши, що тяжбу по вокняжінню за галицький престол він програв. Дії бо­ярства заставили велику княгиню Анну утікати із Галича до Во- лодимира/22.

Як бачимо Україна-Русь по смерті могутнього володаря зра­зу втратила централізацію і перетворилась у сферу боротьби за неї декількох політичних сил: угорського королівства, польсько­го великого князівства, київських, чернігівських, новгород- сіверських і навіть смоленських князів. Почалась довга боротьба за сфери впливу, що зафіксовано у староукраїнських літописах. Іпатіївський літопис приводить нам слідуючий хід подій: «Через певний час привели Кормильчичі Ігоревичів. Послухали їх гали­цькі бояри і посадили в Галичі Володимира, Романа в Звениго- роді/23.

Отже Володимир Ігоревич був посаджений боярами, як ста­рший внук Ярослава Осмомисла в Галичі, в Звенигороді за гали­цьким пристолонаслідуванням Ростиславовичів став князювати молодний внук Ярослава Осмомисла - Роман, а у Володимирі- Волинському, щоби зберегти єдність Галицько-Волинської дер­жави, повинен був стати князем із згоди галицьких бояр, наймо­лодший Ігоревич- Святослав. За дорадою великих галицьких бо­яр, Ігоревичі вислали до громадськості міста Володимира пос­лом священника, щоб той переказав їм волю треба розуміти но­вого володаря Галицько-Волинської держави - Володимира Іго- ревича. У посланні говорилось, що якщо володимирці не вико­нають наказу галицького великого князя, князі Ігоревичі: «Зруй­нують їхнє місто, за непокору буде відімщено їм усім, якщо не видадуть голови Романовичів». Володимирці зі злістю відкину­ли цю мерзенну пропозицію, але велика княгиня Анна не бажа­ючи піддати страшному зирику життя тисяч людей вирішила покинути Володимирське князвство. Така думка постала тому, що вона побачила, що і серед володимирських бояр, загалом відданих Романові та його родині, знайшлися б кілька таких, хто міг би зрадити в рішучу хвилину, тому велика княгиня Анна пе­реживаючи за малолітніх дітей вирішила покинути місто.

Староукраїнські літописи з цього приводу схвильовано роз­повідають: «Вона порадилася з ближнім до Романа боярином Мирославом і дядьком-боярином вихователем Данила, а також своїм духівником священником Юрієм із годувальницею, узяв­ши Василька вийшли через вилом у стіні. Незнали вони і куди тікати, наголошує літописець, бо Лешко краківський миру не уклав». Щоб зберегти усю історію якомога захоплючою, наго­лошував М. Ф. Котляр, літописець надміру драматизував ситуа­цію. Велика княгиня Анна добре знала де їй шукати порятунку. Після загибелі Романа угорський король уклав з краківським князем Лешком угоду про «підтримку Романовичів», як закон­них володарів України-Русі.

Володарі цих держав зовні дотримувалися її і тим паче, що Лешко намірівався за прикриттям відновлення законних прав Романовичів захопити порубіжні до Польщі українські міста. Важко повірити в те, і про це вірно наголошує М. Ф. Котляр, що залишення Анною з малолітніми дітьми міста Володимира мало вигляд втечі самотніх і беззахисних людей, адже велику княги­ню Анну охороняла закута в латинську броню випробувана у боях рицарська дружина Романа, на її боці була і співчувала її горю торгово-реміснича знать Володимира і майже всі бояри Волинського князівства. Отже події очевидно розгорталися зо­всім інакше: велика княгиня Анна відкрито з сумною урочистіс­тю в супроводі могутньої дружини з гордо піднятими великок­нязівським стягами Романа покидала Володимир.

Зразу ж виникає запитання, чому Анна не приготувалася до оборони Волинського князівства, так як вона намагалася оборо­няти Галич? Чому знову не вступила у переговори з угорським королем і не попросила у нього допомоги? Очевидно тому, що добре розуміла, що угорський король зрадив її інтереси і всту­пив у змову із галицькими боярами і новими притендентами на Галичину Ігоревичами. Самі ж Ігоревичі зміцнившись догово­ром з угорським королівством вирішили захопити і Волинь, що їм і вдалося зробити. Віддаючи їм без бою Волинь, Анна прекра­сно розуміла, що проти Ігоревичів, які мали власні великі дру­жини і великі та численні загони галицьких бояр, хоробрим, до­бре озброїним, але не чисельним кінним рицарям Романа було не встояти у кровопролитнім бою. Якщо б почалась війна, то очевидно у великому кровопролитті загинула б остаточно не тільки сама ідея востановлення могутності державності України- Русі, але й її малолітні законні володарі, вразники єдинодержав­ної політики в Україні-Русі.

Задамося запитанням, чому галицька боярська олігархія за будь - яку ціну найжахливішими засобами намагалася знищити Романовичів? Очевидно тому, що розуміла, що в особі посадже­ного на великокнязівський галицький стіл Данила, як і спадко­ємця князівства волинського і київського, відродиться централі­зація і могутність України-Русі. Не дарма галицький боярин Во- лодислав Кормильчич говорив угорському королю «коли Дани­ло виросте він не буде коритися тобі, він не захоче бути данни­ком Угорщини, а захоче бути тільки самостійним володарем, як його діди та батьки». Таку політичну лінію галицькі бояри про­водили тому, що їх основне завдання було утримання влади в своїх руках. Основне завдання бояр було підпорядкування князів своїй владі.

Столичний Галич був оточений могутніми боярськими зам­ками з неприступними валами, ровами, високими стінами, баш­тами, своїми залогами. Угорські джерела недарма називають ве­ликих галицьких бояр: «галицьким принцами», «галицькими ба­ронами». Усі вони галицькі вельможі знаходились на західно - європейському праві і не відрізнялись від аналогічних по праву угорських баронів і польських панів. Є усі підстави сказати, що галицькі бояри знаходились з останніми не тільки у дружніх але й у родинних зв’язках і підтримували аналогічних угорських і польських феодалів у їх боротьбі за послаблення королівської влади в Угорщині і Польщі.

Це видно хоча би із того, коли Роман Мстиславович повів з галицькими боярами рішучу боротьбу, останні знайшли собі прихильний притулок у таких же баронів Угорщини і шляхтичів Польщі. Сучасник Романа польський хроніст Кадлубек з жахом писав, що князь Роман «винищив усю галицьку шляхту». Суку­пність свідчень дають право говории, що у галицьких бояр були великі рахунки з сім'єю Романа, яку вони за допомогою і руками Ігоревичів хотіли знищити/21. Тому, як вірно наголошував С. М. Соловйов галицькі бояри не могли заспокоїтися до того часу до­поки були живі Романовичі, у зв’язку з чим утікші в Угорщину і Польщу Романовичі, розшукувались і там боярами. Щоб домог­тись свого у ці держави посилались дари з метою видачі боярам княжичів, і хоча угорські і польські володарі не пішли на пряму видачу Данила та Василька, відношення до останніх стали про- холодними/22.

Отже як бачимо у 1206 р. Ігорневичі заволоділи Галичиною і почали князювати у трьох головних центрах Галичини. Таке швидке вокняжіння Ігоревичів стало можливе тільки тому, що їхня мати була дочкою знаменитого Ярослава Осмомисла гали­цького, ще памятного у народі своїм зведенням могутності Га­личини. Ігоревичі були з точки точки зору феодального права законними спадкоємцями Галицького князівства, тому очевидно угорський король і польські князі відмовили Анні в її притензіях на Галичину. Хоча Ігоревичі і завдячували своє утвердження в Галичині галицьким боярам однак не захотіли стати слухняними маріонетками у галицьких бояр і повели проти останніх жорсто­ку боротьбу.

Причин розходження думок між Ігоревичами і боярами бага­то, та основні пов'язуються з тим, що боярство закликало Ігоре- вичів з однією метою-позбутися ненависних, підтриманих угор­ських королем, Романовичів. Досягнувши своєї мети бояри по­чали плести інтриги і проти властолюбивих українських князів Ігоревичів, і нацьковувати один на одного. Слабість князівської влади була політичною доктриною боярів, що давало останнім бути повновладними володарями в своїх великих земельних во- лодінннях «державах», виконуючи при цьому формальну перед сюзереном-князем військову повинність і то не завжди. В цей же час ряд гальцьких боярських родин настільки зміцнились, що починають позирати і на князівський стіл. Добре організована боярська олігархія розпочала інтриги з братами Ігоревичами, галицьким Володимиром та звенигородським Романом.

Та галицький князь Володимир ІІІ швидко зрозумів тактику бояр і попробував звільнитися від їх опіки, що викликало неза­доволення у бояр, в зв’язку з чим остання і почала надавати пе­ревагу його молодшому братові князю звенигородському, який в силу політичних і васальних умов був щодо старшого брата Во­лодимира. Таким же васалом став зайнявший волинський прис- тол і Святослав, який тримався на Волині виключно під захис­том і обороною галицького князя. Отже, як споглядається із су­купності фактів- великим князем у нашому розумінні володарем України-Русі був Володимир Ігоревич.

Можна вважати, що Україна-Русь, без Київської землі, тобто галицько-волинські землі у час правління Ігоревичів знову були з'єднані в одну економічну і політичну систему. З цього приводу радянський дослідник В. Т. Пашуто писав: «Князь Володимир Ігоревич, вокняжившись у столичному Галичі посадив у Звени- городі свого брата Романа, а у Володимирі Святослава. В усії решту центрах, що признали його владу сиділи залежні від нього удільні князі та бояри. Однак Інгвар Ярославовч луцький вида­вши свою дочку за краківського князя Лешко у 1207 році заклю­чив проти великокнязівської влади Ігоревичів союз з поляками. До цього союзу приєднався пересопницький князь Мстис- лав,який небажав централізації Галичини і Волині. Усе це гово­рить, що в об'єднальному прооцесу, який проводив Володимир Ігорович виникла боярсько-князівська опозиція.

Посиленням влади Володимира у Галичині і на Волині стали незадоволені як бояри так і князі. У зв’язку з цим бояри за допо­могою молодшого брата вирішили не допустити до повновлад­ного володарювання Володимира у Галичині і Волині. Ще памя­тна була доба Романа великого. Бояри влаштували непорозумін­ня між Ігоревичами Володимиром галицьким і звенигородським Романом, почалась неприязнь, ворогування, яке переросло в вій­ну.

У зв’язку з нападом Володимира на Звенигород Роман звени­городський попросив допомогу в угорського короля Андрія ІІ і останній, щоб скористатися моментом втручання у справи Гали­чини, помагає своїм військом Романові. З Романом у Галичину повертаються з Угорщини всі незадоволені галицькі бояри. Роз­бивши у битві поблизу біля Галича військо старшого брата, Ро­ман вокняжився в Галичі, змусивши старшого брата утікати в Сіверщину до Путивля. Скориставшись розладом у стані панів­ного роду в Галичини і Волиніі, Ігоревичів, васальний до цього белзський князь Олександр виходить із покори і за допомогою родича польського князя Лешко заволодіває, вигнавши Ігореви- ча Святослава, стольним містом Волині, Володимиром. Отже, як бачимо внаслідок політичного розладу Ігоревичів, правлячий рід втрачає Волинь і тим самим знову злучена зусиллями братів Іго­ровичів Галичина і Волинь стає розз'єднана і втягнена в міжусо­бну війну/23.

В цей же час внаслідок вигнання Святослава Ігоровича із Во­лодимира і утрати авторитету Ігоревичів, як першого провідного політичного роду в Україні-Русі, починається жорстока боротьба мід удільними волинськими князями за столичне місто Володи­мир. Слід зауважити, що белзський князь Олександр ненадовго утвердився у столичному Володимирі, у 1209 році його звідти вибив Інгвар Ярославович луцький, проте у цьому ж 1209 році Олександр за допомогою поляків знову утвердився у волинській столиці. В цей же час, коли Ігоревичі і дрібні волинські князі вели запеклу феодальну війну в Україні-Русі, велика княгиня Анна перебувала в Польщі.

Як свідчить Іпатівський літопис: « велика княгиня Анна під­тримувала через краківського князя Лешка потайні переговори з угорським королем, пропонуючи відновити союз проти руських князів і бояр»/24. Князь краківський охоче надав великій княгині Анні у себе політичний притулок, розуміючи, що прикрившись «захистом» її інтересів йому буде легше проникнути на Волинь закріпитися у порубіжних волинських містах. Знаючи, що одно­му з цим завданням не справитися Лешко краківський запропо­нував угорському королеві Андрієві ІІ союз для боротьби за сферу впливу втручання в землі староукраїнської держави, чим підкріпив відправлення до угорського двору княжича Данила.

Однак король Андрій ІІ повважав за необхідне поки що не зв’язувати себе ніякими союзами. В 1208 році він підтримав прихід на галицький престол звенигородського князя Романа, у 1210 році галицьких бояр/25. Очевидно із такою політичною лі­нією угорського короля, змінює свою орієнтацію щодо Романо­вичів і Лешко краківський, який теж починає бачити свої інте­реси на Волині і бачить, що накраще було б якщо б Волинню правила слаба у політичному розумінні княгиня Анна, ніж хоч воюючі один з одним волинські князі. Тому Лешко краківський перетворюється із давнього ворога Романової сім'ї, чуть не в єдиного друга і союзника, який підтримує Романовичів у їх бо­ротьбі за Русь-Україну. У зв’язку з цим Лешко готує в Україну- Русь великий похід.

Дана політична акція польського князя мала цілком конкрет­ні цілі, відновлення єдиновладдя в Україні-Русі, яка у зв’язку з цим повинна була входи в політичну сферу інтересів Польщі. Лешко краківський намагався перетворити Україну-Русь в краї­ну під польським протекторатом. Похожі наміри мав і угорський король, вмішуючись у політичні справи України-Русі. Однак будучи сильно зв’язаний з папським престолом і готуючись до хрестового походу, угорський король покищо єдино бажав за­безпечити собі нейтралітет руських князів. Та як тільки хресто­вий похід закінчився наміри угорського короля зразу ж змінили­ся, папа зобов'язував угорського короля втручатися у політичні і релігійні справи в Україні-Русі.

Римський папа, за безпосередньою участю угорського коро­ля і польських князів намагалися добитися як мінімум повного послаблення впливу України-Русі на Балканах і в Константино­полі, оскільки підтримка володарями України-Русі династії віза- нтійськиїх імператорів Ангелів не влаштовувало організаторів хрестового походу. Власне в силу названих обставин угорське королівство на декілька десятиліть було втягнене у політичну боротьбу яка проходила в Україні-Русі. Угорський король почав з того, що підтримав на престолві законного володаря України- Русі малолітнього княжича Данила. Дальше бачачи неможли­вість підтримувати останніх, за радою бояр, почав по черзі підт­римувати лояльних до Угорщини руських князів, при цьому зштовхуючи один проти одного за допомогою проугорської пар­тії бояр.

Одночасно із війною в Галичині, яка ведеться під безпосере­днім контролем Угорщини, продовжується війна і у двох других частинах староукраїнської держави Романа - Волині і Київщині. Волинський престол за допомогою поляків, захоплює Олександр Всеволодович белзьський. Святослав волинський попадає у по­лон і його засилають в Польщу. Радянський дослідник В. Т. Па- шуто вважав, що після вокняжіння Олександра Всеволодовича у Володимирі-Волинському виникли сильні протиріччя між Інгва- ром луцьким, Мстиславом пересопницьким і Олександром бел- зьським, що дозволило на короткий час Інгвару Ярославовичу луцькому захопити Володимир і проголосити себе удільним во­линським князем/26.

Олександр белзський отримавши допомогу від поляків вна­слідок кровопролитної битви зумів знову повернути собі Воло­димир, а свого брата Всеволода за допомогу йому у боротьбі зробив князем червенським. Отже удільним волинським князем Володимирським знову стає Олександр белзський. Як бачимо, що на Волині така сама картина як і в Галичині, тільки у справи волинських князів втручаються не угорські феодали, а польські. Похожі події проходять і в Київській землі. Після невдалого по­ходу в Галичину Рюрик Ростиславович втрачає Київ. Його сою­зник у поході на Галич Всеволод Чермний опередив Рюрика при поверненні з під Галича. Всеволод Чермний маршем пішов на Київ по запрошенню київських бояр, заволодів містом і посадив своїх посадників по усій Київській землі, а Рюрик і Галича не завоював і Київа позбавився, змушений задовільнятися тільки власною волостю з містом Овручем.

Щоправда він зумів за допомогою племінника Мстислава ви­гнати Мстислава Чермного з Києва і на короткий час зробитися київським князем, та незабаром був знову ним вигнаний. Взаєм­на боротьба між обома притендентами на Київське князівство продовжувалася аж до 1215 року і закінчилась великим розорен­ням Наддніпрянщини, квітнучої при Романі Мстиславичу/27. В цей же час боротьба за столицю України-Русі набрала особливо жорстокого характеру. В цей же час по вокняжінні в Галичині Роман Ігоревич почав проводити політику на зміцнення центра­лізації правління не тільки в Галичині але й на Волині. Угорсь­кий король який допомагаючи Роману думав, що той буде слух­няною маріонеткою угорської держави, помилився. Роман тільки використав угорську військову силу для власного утвердження в Галичині. З'єднавши Галицьку, Звенигородську, Теребовлянську і Перемишльську землі у 1209 році за допомогою вірної дружи­ни зумів підчинити бояр.

Як бачимо Роман утвердився на галицькому престолі не з ла­ски галицьких бояр, а за допомогою угорськї зброї і використав останню для зміцнення своїх позицій в Галичині. Це викликало протест боярської олігархії, яка скористалась всенародним виз­вольним рухом проти угрів і Романа. Романом угорці були ви­гнані з Галича, і князь який очолив їх вигнання утримався на престолі. Очевидно, що коли угорці Роману були вже не потріб­ні і він повністю контролював усією Галичиною він сам вирішив вигнати угорців, організувавши всенародне незадоволення. Як бачимо політика Романа Ігоревича зовсім не влаштовувала угор­ського короля Андрія ІІ, який проводив ціленаправлену політику по розвалу державної єдності України-Русі, а тут Роман Ігоревич став на дорозі з об'єднавчими тенденціями.

Як тільки Роман, наголошує Д. Н. Александров, намагався проводити самостійну політичну діяльність в Угорщині за допо­могою партії проугорських бояр вирішили замінити його більш лояльним кандидатом. Цілком можливо, що у свою об'єднавчу політику Роман розпочав з того, що приєднав до Галичини ряд порубіжних волинських і погоринських (київських) міст, що ще в ХІІ ст. у час могутнього Ярослава Осмомисла входили у сферу Галицького князівства. Така уже агресивна політика Романа га­лицького, явно занепокоїла і київського князя Рюрика Ростисла-

вовича, який напав на Галичину і вибив з Галича Романа Ігоро­вича ставши великим галицьким князем, та не надовго, Роман зібрав силу Галицької землі з усіх підвладних йому міст пішов на Галич заставивши Рюрика тікати з Галичини/28. Картину ви- щеприведеного вигнання і повернення Ігоревича в Галич нам малює Московський літопис: «У рік 718, Ростислав Рюрикович сів у Галичі, а Романа Ігоревича вигнали. Осінню того ж року вигнали із Галича Ростислава Рюриковича, а Романа посадили з братом/29.

Ці свідчення підкріплюються і другими літописами (Іпатіїв- ським, Гусятинським іт. д.), які датують події, що проходили в Галичині під 1210 роком. Така міжусобна війна і ослаблення Га­личини знову була використана угорським королівством. Угор­ський король вирішив припинити «беззаконня і заколоти» і на заклик боярської проугорської партії вислав в Галичину велике військо на чолі з визначним сановником палатином Бенедиктом, яке за допомогою проугорської партії галицьких бояр, яку очо­лював Володислав Кормильчич і Ілля Щепанович, здобуло Га­лич, заставши Романа Ігоревича зовсім не готового до війни і оборони Галича зокрема. Угри з боярами зайнявши Галич заста­ли останнього «миющогося в лазні». Його схопили і вислали під охороною до Угорщини/30.

Галицький літописець наголошує, що прихід угорців у Галич був лихоліттям для міста, яке виражалося в тому, що військові угорські сановники не маючи досвіду різного роду релігійних реформаціях намагалося насильницьким шляхом провести релі­гійну реформу у Галичині. Невідомо однак із джерел, чи мав уповноваження палатин Бенедикт на проведення унії в Галичині, чи діяв по ситуації, повважавши, склалися найсприятливіші об­ставини для унії, ми не знаємо.

Однак із свідчень ми бачимо, що насильницька унія викли­кала протест у населення і торгово-ремісничої знаті Галича. Можна тільки висловити припущення, що папська курія можли­во давала такі розпорядження, однак за браком джерел не можна це стверджувати. Відомо тільки, що папа доручив кардиналові Григорію, що відав і контролював релігійними справами Угор­щини, провести унію в Галичині. Сам факт унії церков на почат­ку ХІІІ ст. дуже цікавий у історії хритиянської церви, він мав позитивне значення, та недосвідчені у таких справах військові діячі Угорщини не знали і не вміли реалізувати прагнення хрис­тиян обидвох конфесій до унії, і повважали, що унія може бути впроваджена у Галичині тільки шляхом насильства. Методи якими впроваджували угорські феодали унію в Галичині дис­кредитували саму ідею.

Згідно свідчень джерел, угри впроваджували в Галичині унію вчинками, яка явно не відповідала середньовічній христи­янській моралі/31. Галицький літописець з цього приводу наго­лошує, що палатин Бенедикт через свої вчинки був названий ан­тихристом. Він же наголошував літописець, став томителем го­родян і бояр, блуд творячи:«оскверняв жінок і черниць, і попа­дей». Перебуваючи у такий час в Галичині київський книжник Тимофій у звязку з такими діями угорських військових сановни­ків на чолі з Бенедиктом назвав останнього антихристом, чим визвав гнів останнього і у зв'язку з чим змушений був тікати від нього. «Діяння угрів» визвало загальнонародне обурення у Га­личині, у зв'язку з чим в останній і розпочалось всенародне пов­стання, яке знову звернулось з просьбою до втікших з угорсько­го і польського полону Ігоревичів повернутися на княжіння в Галичину.

Спільними зусиллями Ігоревичів і галичан угорські «рефор­матори» були вигнані з Галичини, а Ігоревичі знову утвердили­ся: Володимир Ігоревич в Галичі, Роман у Звенигороді, а Свято­слав у Перемишлі/32. В цей же час коли угорці впроваджували релігійну унію репресивними методами у Галичині, на Волинь здійснили напад польські феодали, які захотіли включити Во­линське князівство у сферу своїх політичних інтересів. Склада­ється враження, що угорські і польські можновладці просто по­ділили сфери впливу в ослабшій феодальними війнами Україні - Русі, де у сферу інтересів угорського королівства увійшла Гали­чина, а у сферу польських князів Волинь. І так у 1209 році на Волинь рушили польські війська краківського князя Лешка і ма- зовецького князя Конрада запрошені Олександром белзьським, в союзі з ним були і луцький і пересопницький князі.

Зайнявши Володимир поляки захопили у ньому князя Свято­слава Ігоревича, якого відправили в Польщу, а саме місто Воло­димир перейшло під владу белзського князя Олександра. Однак така перестановка під грізною польською силою визвала явне незадоволення у торгово-ремісничої знаті, народу і бояр Волин­ської землі, що дає нам право наголосити, що політичне життя під польським протекторатом на Волині не йшло гладко. Тут почали зштовхуватися інтереси князя східної Волині Інгвара Ярославовича луцького і белзського князя Олександра, що воло­дів Володимиром.

Однак Інгвар луцький зв’язаний з смоленськими князями не був популярний у столичному Володимирі, тому знову змуше­ний був уступити його Олександру. Допоки в Україні-Русі уді­льні галицькі, волинські і київські князі і бояри за допомогою іноземних держав Угорщини і Польщі руйнували державний устрій староукраїнської держави, його законні володарі Данило і Василько знаходилися на вихованні в Угорщині і Польщі, що давало «право» останніх «відстоювати інтереси малолітніх Ро­мановичів». Оскільки шляхом відкритої окупації угорському королю Андрію ІІ утримувати Галичину не було змоги, то угор­ський король в інший спосіб вирішив приєднати Галичину і Во­линь до угорської держави.

Плани були настільки далекосяжні, а амбіції настільки вели­кі, що задля їх здійснення угорський король, немаючи сина, на- мірівався одружити князя Данила з однією із своїх доньок і пе­редати Данилові угорський королівський престол і таким чином «з’єднати до угорського королівства і королівство Галичини і Володимирщини»/33. В цей же час на Волині теж проходили процеси сприятливі для утвердженням там Романовичів. В тяж­ких умовах іноземної агресії і внутрішньої феодальної війни, в Україні-Русі появляється реальна сила, яка бере на себе завдання востановлення політичної цілісності України-Русі. Цією силою стають міста і міські ополчення, які беруть контроль як над по­літикою, торгівлею і зовнішньо-політичним відносинами міст України-Русі з іноземними дежавами і великими торговельним партнерами-містами конкретних іноземних держав. Така необ­хідність вивищення міст стає необхідною по мірі розлаштування державного устроу в Україні-Русі.

Міста, як виразники політичної влади, не бажали допускати занепаду державної і торговельної системи в Україні-Русі і по­чинають енергійно підтримувати законних володарів староукра­їнської держави Романовичів. Внаслідок такого руху навіть ве­ликий польський князь, що утримував протекторат над Волин­ню, не зміг протистояти вимогам коаліції українських міст. Іні­ціатором руху стали «мужі градські» великого торгового міста Берестя, які послали послів до краківського князя Лешка з про­сьбою відпустити до них на княжіння велику княгиню Анну і її сина. Вимогу послів міста Берестя було задоволено і княгиня із сином Васильком стала правити Берестейською землею і почи­нати збирати свою «Волинську півотчину»/34.

Утвердившись в Бересті княгиня Анна швидко включилась у політичне життя Волині. Політичне життя на Волині було усіяне протиріччями між між Інгварем Ярославовичем луцьким і Олек­сандром володимирівським, який утримував ще й Белзське кня­зівство. Використавши обставини, що між останніми точилась боротьба за першість на Волині, велика княгиня Анна відправи­ла у Краків боярина Мирослава і добилася для свого сина Васи­лька отримання ще однієї частини своїх володінь Белзського князівства. В цей же час у Галичині у першій половині 1211 року знову утверджуються Ігоревичі з тією лиш різницею, що Свято­слав Ігоревич отримав Перемишльське князівство замість утра­ченого династією Водимирського, а син Володимира Ігоревича Із'яслав-Теребовлянське князівство.

Таким чином, чотири князі Ігоревичі зайнявши усі ключові центри Галичини повважали, що вони утвердились у столично­му регіоні України-Русі. На жаль вони знову не врахували тих обставин, що усі земельні латифундії і містечка, селища з зам­ками утримують бояри. Дружинники князів, як і самі князі у цей же час не володіли ніякими маєтностями в Галичині, що давало можливість боярам обмежувати владу князів Ігоревичів. Ігоре- вичі очевидно врахували промахи і помилки свого першого пра­вління в Галичині, і в відношенні з боярами зокрема і зрозумів­ши, що земель для прокорму дружинників і власних бояр їм взя­ти ніде і, що у зв'язку з цим їхня влада в Галичині зовсім номіна­льна і обмежена, вирішили задля зміцнення своєї влади піти, як виразився літописець « шляхом великого князя Романа». Щоб забезпечити собі нейтралітет і невтручання зі сторони західно­європейських володарів у внутрішні справи Галичини вони і на цей раз послали дари в Угорщьну і Польщу/35, після чого, як наголошує М. Ф. Котляр, вирішили помститися за свій сором і зраду на галицьких боярах. Ігоревичами рухало бажання зломи­ти силовими методами боярську опозицію, як це зробив десять років тому великий галицький князь Роман Мстиславович.

Каральна операція була задумана і здійснена Ігоревичами швидко і з великим розмахом. Літописець, який співчував боя­рам з жахом розповідає: «Ігоревичі зібрались на раду в справі галицьких бояр і вирішили перебити їх усіх». Як бачимо із літо­писного свідчення, досвід підказував Ігоревичам, що ні їм ні будь якому іншому володарю не вжитися з свавільними, непокі­рними галицькими боярами, що на їх обіцянки ніяк не можна надіятися. Тому на раді остаточно було вирішено, «викорінити їхні роди». Так внаслідок терористичної акції були убиті такі такі визначні галицькі бояри, як Юрій Вітанович, Ілля Щепано- вич і інші великі галицькі бояри числом, як наголошує літопи­сець числом 500, а інші розбіглися.

Серед спасшихся знову по божому присуду найбільш могут­ніші і найбільш впливовіші бояри, такі як Володислав Кормиль- чич, боярин Судислав і боярин Філіп/36. Майно страчених бояр було захоплене і роздане Ігоревичами своїм сторонникам, про що прямо говрить боярин Володислав Кормильчич стоячи перед стінами Перемишля: «Батьківщинами вашими, наголошував він, інші приблуди володіють, які володіння і землі законних воло­дарів розграбували». Отже із цього свідчення ясно видно, що усі земельні латифундії, якими володіли галицькі бояри були пере­дані «приблудам», тобто вірним боярам Ігоревичів. Такі акції Ігоревичів стають зрозумілими, вони намагалися отчити себе вірними людьми, створити в Галичині нову, покірну в усьому князівській владі боярську олігархію. Як бачимо удар Ігоревичів по боярах був відчутний та не остаточний, як завжди найбільш могутні галицькі бояри зуміли уникнути репресій Ігоревичів і спасшись втечею продовжували боротьбу з князівською владою.

Попередні події говорять про бажання вокняжитися в Галичі Мстислава пересопницького, і що бояри на чолі з Іллею Щепа- новичем, насміявшись над князем, зробили усе, щоби Мстислав не став галицьким князем/37. Надто швидке зміцнення Ігореви- чів і їх каральні дії проти боярства викликали великий переляк як в українських так і сусідніх іноземних феодалів. Виникала реальна загроза не тільки боярам, але й дрібним князям. Посту­пово у зв’язку з цим утворилась велика коаліція, яку очолили: Лешко краківський, Олександр володимирський з братом Всево­лодом, Мстислав пересопницький і Інгвар Ярославович луцький. Усім стало зрозуміло, що утвердившись в Галичині, Ігоревичі знову просунуться на Волинь.

Так воно і сталося. Ігоревичі совокупили війська і виступили походом на Володимир. До своїх військ Ігоревичі долучили сво­їх традиційних союзників половецьких ханів, яких привів на до­помогу син Володимира Ігоревича Із'яслав Володимирович. Та у вирішальній битві біля Володимира Роман Ігоревич і половці були розгромлені, а Володимир Ігоревич із своїм сином Із'ясла- вом змушений був утікати до Галича/38. В цей же час утікші в Угорщину галицькі бояри ретельно слідкували за подіями в Га­личині і як тільки дізналися, що Ігоревичі розгромлені коаліцією волинських князів, вирішили використали ситуацію, щоб відіб­рати від останніх Галичину. Та щоб законним було їх вторгнен­ня у Галичину, бояри-втікачі вирішили використати авторитет Романової сім'ї і зокрема його малолітнього сина Данила. У зв’язку з цим бояри признали Данила «галицьким отчичем», тобто визнали його законні права на галицький великокнязівсь­кий стіл і просять угорського короля відпустити княжича відво­йовувати з ними Галичину від Ігоревичів.

Бояри заявили королю Андрію ІІ: «Дай нам отчича Галичу - Данила з ним підемо на Ігоровичів». Бояри як бачимо, щоб зата­мувати власні амбіції і помститися Ігоровичам використовують популярність батька Данила Романа і його синів, що було важ­ливим і рушійним фактором у феодальній війні. Угорський ко­роль Андрій ІІ підтримав пропозицію бояр сподіваючись таким чином мати усі законні права на вторгнення в Галичину. Він ви­ряджає в Галичину «велику силу воїнів» на чолі з палатином По­том і боярином Володиславом Кормильчичом. На чолі війська, звичайно формально, стояв юний наслідник галицького великня- зівського престолу Данило Романович, якому щойно сповнилося тільки десять років. М. Ф. Котляр з цього приводу зауважує, шо історикам невідомі наміри Данилових радників коли вони вирі­шували прийняти пропозицію великих галицьких бояр. Очевид­но вони розуміли, що малолітнього княжича Данила великі га­лицькі бояри на чолі з Кормильчичом розглядають як маріонет­ку, за якого після офіційного вокняжіння, будуть правити самі бояри.

Та компроміс був знайдений для того, щоб використати си­туацію для утвердження Данила Романовича на великокнязівсь­кому галицькому престолі, і визнання останнього боярами і на­родом Галичини і України-Русі, як законного наслідника вели­кокнязівського престола, яким володів його батько/39. Не див­лячись на добреорганізований похід угорського короля і усіх галицьких бояр зміцнілі у Галичині Ігоревичі за допомогою тор­гово-ремісничої знаті, пережившої ще недавно тяжку наругу угрів, зуміли організувати відчайдушну відсіч ворогові. Їх як законних внуків Ярослава Осмомисла взялись захищати «мужі градські», однак зрада бояр в Перемишлі була причиною того, що що угорсько-галицька коаліція заволоділа містом без бою.

Палка промова боярина Володислава Кормильчича під сті­нами Перемишля до перемишльських і галицьких бояр: «Отчи­нами вашими володіють інші приблуди» зробила свою справу. Ворота міста відкрились перед Данилом Романовичом, так він уперше увійшов у це місто. З цього часу Перемишль стає центром боярської опозиції. Князь Святослав Ігоревич внаслідок зради бояр знову попадає у полон. Після Перемишля угорсько- боярська коаліція на чолі з Данилом Романовичом підійшла до другого по значенню центру Галичини Звенигорода. Місто орга­нізувало збройну відсіч, на будь які умови відповідало вдалими вилазками проти наступаючих, у зв'язку з цим воно було взяте у тривалу облогу. Під стінами міста закипіла жорстока битва, яку літописець так нам засвідчив: «горожани люто боролися і не пі­дступали угрів не то що до міста, а навіть і до острожних воріт». Облога затягувалася, як свідчить літописець: «до Данила під мі­сто наспіла військова підмога від брата Василька, князя белзсь- кого. Ігоревичі у зв’язку з цим закликали на допомогу своїх тра­диційних союзників половецьких ханів. Генеральна битва під стінами Звенигорода не дала жодній стороні будь якої переваги, але Роман Ігоревич злякався нових прибуваючих під місто угор- ськиї і волинських військ і вирішив вибратися з обложеного міс­та за підмогою в до київського князя і був по дорозі спійманий, після чого звенигородці здалися.

Після зайняття Звенигорода шлях на Галич був відкритий і угорсько-галицько-волинська коаліція на чолі з Данилом Рома­новичем почала просуватись на Галич. Володимир Ігоревич і його син Із'яслав зрозумівши, що Галич їм не відстояти і що у самому Галичі є боярська опозиція яка відкриє галицькі ворота для наступаючих «угрів»,поспіхом покинули Галич. Ігоривичі утікли в Сіверщину, а галичани урочисто прийняли князя Дани­ла і посадили на великокнязівському престолі його батька вели­кого князя Романа. Літописець відзначає : «І всі бояри володи- мирські і галицькі і воєводи угорські просадили князя Данила на столі батька його, великого князя Романа». Ця подія відбуласяу вересні 1211 року. Разом з малолітнім сином до Галича поверта­лася його мати велика княгиня Анна, щоб знову як регентша ма­лолітнього сина управляти володіннями України-Русі. Здавалось ось-ось знову відновиться бувала слава староукраїнської держа­ви часів Романа.

Та на жаль цього не сталося, у плани князів та бояр зовсім не входило відновлення могутності Романової держави. Літописець з цього приводу зауважує: «Галичани вигнали Данилову матір з Галича бо хотіли княжити самі», або «Данило матері своєї не пізнав, бо такий малий ще був». Про те у плати боярської оліга­рхії зовсім не входило коритися владній енергійній великій кня­гині, до того ж оточення якої складали волинські вельможі. Піс­ля повернення до Галича бояри викупили з полону за великі гроші Романа і Святослава Ігоревичів, яких повісили, як наго­лошує літописець, «раді помсти» за вбивство 500 найзнатніших боярських родин Галичини/40. Так закінчилось правління черні­гівських князів у Галицькій землі. Описуючи з жалем усі ці події Іпатіївський літописець вибудовує цілу хронологію подій боро­тьби за великокнязівський галицький стіл починаючи з 1205 ро­ку. Датування звичайно з похибками часу, однак літописець по­чинає розповідь із часу вокняжіння Рюрика Ростиславовича, по­казує його вигнання із Галича могутнішими Ігоревичами, пока­зує за яких умов міжусобної війни вони стають володарями Га­личини, у якій зміцнюють свої позиції і заставляють таким чи­ном законну володарку Галичини велику княгиню Анну з мало­літніми синами Данилом і Васильком втікати в Польщу.

У 1205-1207 році літописці фіксують активні переговори Анни через посередництво Лешка краківського з угорським ко­ролем Андрієм ІІ, наголошуючи про усобицю, що розпочалася в Галичині між Ігоревичами Володимиром і Романом. Подальші свідчення під 1207 роком розповідають про усобицю на Волині і поділ останньої між Олександром володимирівсько-белзьким і Інгваром Олександровичем луцьким. Вигнання Романа Ігореви- ча з Галича, угорська окупація Галичини в 1207 році теж не пройшла повз літописців, як і намагання вокняжитися у Галичі Мстислава пересопницького так і вигнання угорських окупантів і повернення Ігоревичів на князювання в Галичину. У свідчен­нях під 1208 роком літописці розповідають про наступ Ігореви- чів на боярство, яке закінчується знищенням останніх, що зумо­вило великий виступ усіх галицьких бояр, волинських князів, угорського короля, польських князів проти Ігоревичів під стягом законного наслідника на галицький престол князя Данила. Літо­писець зафіксував гибель Ігоревичів і крах їхньої політичної дія­льності в Галичині. Московський літописець зокрема датує пер­шу усобицю між синами Ігоря Святославовича під 1208 роком, а поверненння Романа у Галичину під 1210 роком, а загибель Іго- ревичів під 1211 роком/41.

Такі хронологічні виділення наголошує Д. Н. Александров можуть говорити, що повішення боярами Ігоревичів було над­звичайно визнаяною подією в Україні-Русі, що приводить дослі­дників до аналізу усіх найдрібніших перепетій правління Ігоре- вичів в Галичині. Підводячи висновки правління Ігоревичів у Галичині можна повважати, що на протязі усього правління вони намагалися відновити політичний устрій України-Русі часів «Самодержця Русі Романа», тому у них з'явилися зразу багато і могутніх противників. Їх намагання бачили дрібні волонські князі, які не були зацікавлені у з'єднанні України-Русі, вони опираючись на іноземні війська Угорщини і Польщі розпалюва­ли з новою силою феодальну війну, яка вела до розчленування староукраїнської держави.

При таких обставинах задля збереження цілісності України- Русі Ігоревичі запрошували на допомогу іноземні війська та тільки ці запросини були у надто менших масштабах і тільки у випадку крайньої необхідності. Вокняжившись в Галичині і зро­зумівши, що об'єднати українську державу у розпалі феодальної війни буде важко вони вводять інститут співправління, тобто спільно посідати галицький великокнязівський престол, хоча, як було показано вище Ігоревичам не завжди удавалося узгодити свої політичні інтереси, та не дивлячись на це цей інститут спів­правління сприяв посиленню великокнязівської влади. Іх спільні виступи дали можливість знову відновити великокнязівську вла­ду на Волині і на окремих територіях Київської землі, щоправда короткочано.

У зв’язку з цим дуже цікаве намагання Ігоревичів знищити правлячий прошарок великого галицького боярства і таким чи­ном укріпити великокнязівську владу у столичній Галичині. Од­нак укріплення великокнязівської влади шляхом репресій над боярами було великою помилкою Ігоревичів і обійшлося остан­нім дуже дорого. Власне репресивні дії Ігоревичів були тим дви­гуном який заставляв галицьких бояр випробувати усі засоби для скинення з престолу ненависних боярам князів. В той же час необхідно відмітити, що посилення князівської влади в Галичині стало загрозою не тільки для боярської олігірхії, але й для поль­ських, угорських, волинських і навіть київських феодалів. Угор­ське королівство, яке бажало свого впливу в Україні-Русі, було зацікавлене у зміцненні останньої тільки під угорським протек­торатом, тому воно в першу чергу було зацікавлене у провалі об'єднавчої політики Ігоревичів/42. Прорахунки Ігоревичів при­вели до того, що утворена проти них коаліція, яка об'єдналася проти них з однією ціллю повалення їх панування вступила у столицю України-Русі і посадила на великокнязівському галиць­кому столі «законного володаря Данила» з волинської династії князів.

Однак дальше цілі бувших союзників щодо державного уст­рою в Україні-Русі розійшлися. З цього приводу видатний ра­дянський дослідник В. Т. Пашуто так виразився: «бояри досяг­нувши своєї мети збиралися правити в Україні-Русі на свій огляд використовуючи малолітність великого князя Данила і зберігаю­чи номінальну залежність від Угорщини. Але тут вони зштовх­нулись з великою княгинею Анною принцесою візантійською, яка підтримана волинськими боярами і закутою у латинську броню дружину свого чоловіка Романа маючи окрему угоду з угорським королем, бажала володарювати від імені малолітньо­го сина сама/43. Отже плани у Романової великої княгині були набагато широкомасштабнішими в управлінні державою ніж у боярської олігархії, та Анна своїм управлінням Галичиною ро­била усе, щоби і Галичина, Волинь і Київщина була у тій чи ін­шій мірі в полі зору великнязівської влади. Зміцненню Анни у такому широкому масштабі явно не було вигідне боярам ні угорському королю.

Угорський король розумів, що утримувати традиційно вплив він зможе тільки в Галичині і коли бояри виступали за незалеж­ну Галичину під протекторатом угорського королівства він підт­римав їх. Він вважав, що краще буде управляти Галичиною при збереженні у ній влади бояр. В цей же час угорський король не підтримав правління Анни тому, що розумів, що своїм правлін­ням в Галичині велика княгиня Анна намагатиметься утверджу­ватися і на Волині і Київщині, тобто шукати союзників, які б допомогли відновити владу і право її синів на усю староукраїн­ську державу від Карпат до Дніпра. Зміцнення Анни у такому широкому масштабі явно лякало бояр і угорського короля, який розумів, що вирісши Данило і опанувавши своєю державою не захоче коритися угорському королівству і буде проводити само­стійну політику щодо останнього.

Угорський король бачив, що усю Україну-Русь йому не вда­сться підчинити, тому він поставив за мету поширення угорсь­кого впливу тільки на Галичину. Андрій ІІ до певної тільки пори підтримував княгиню Анну і права її синів Данила та Василька, як тільки вони починали проводити самостійну політику щодо останнього, він дипломатично відхилявся від неї шляхом нена- дання військової допомоги, або передачі регентської влади у ру­ки великих галицьких бояр/44. Однак розуміючи, що княгиня не має в Галичині достатньої влади, а реальну владу мають бояри які номінально визнають його своїм володарем він почав відда­вати перевагу боярського правління Галичиною. Він залишив Данила і Анну на поруках бояр, а сам забравши усі війська пове­рнувся в Угорщину. Як тільки угорські війська покинули Галич у місті почалась боротьба між княгинею і боярами, бо як вира­жається літописець: «княгиня хотіла правити сама».

Слід зауважити, що княгиня у боротьбі з боярами теж не пе­ребирала ніякими засобами. Бачачи крамолу зі сторони бояр, вона знову звернулась за допомогою до угорського короля Анд­рія ІІ просячи допомогу проти боярського самоуправства. Знову їй на допомогу були прислані угорські війська, окрім того у Га­лич ввійшли війська формально визнаючих владу Анни волин­ських князів Інгваря Луцького і Мстислава пересопницького і бояр волинських, що були зобов’язані своїм становищем покій­ному великому князю Роману. Зайнявши Галич і схопивши за­колотників, сторонників боярського самоуправління бояр Воло- дислава, Судислава і Філіпа, сторонники великої княгині Анни і угорський король вчинили суд, внаслідок якого було доведено крамолу підсудніх, їх майно було забрано, а самі ворохобники бояри Володислав і Філіп були у кайданах вивезені в Угорщину, а боярин Судислав зумів відкупитися за велику суму грошей, як наголошує літописець «у золото перемінився».

Однак каральні міри, до яких вдалася велика княгиня Анна, не дали бажаного результату. Родичі покараних бояр звернулись за допомогою до волинських князів по відходу військ угорського короля, запрошуючи їх на княжіння в Галичину. Останні не за­барились використати зручний момент і в Галич прийшов з сво­їм волинським військом Інгвар Ярославович луцький, опираю­чись, як зауважує Іпатіївський літопис, на бояр Володимирівсь- кого князівства/45. В цей же час галицькі бояри звернулись за допомогою противника централізації Волині Мстислава пересо- пницького, який теж узнав про слабкість центральної влади у Галичі і вирядився походом на Галич, що заставило велику кня­гиню галицьку втікати з наслідником престола до Угорщини, а молодшого сина Василька відправити на князювання в Белз/46. Отже як бачимо ні жахливі старання бояр ні пізніші покарання бояр Ігоревичами, ні страта Ігоревичів боярами, ні вокняження на великокнязівському галицькому престолі законного наслід- ника Данила, ні угорське втручання у внутрішні справи України- Русі не змогли припинити феодальну війну в останній. Хвороба української держави була у середині самої держави, можновлад­цям якої було властиве владолюбство.

Здавалось, що велика княгиня Анна зуміє скріпити єдність країни і на якусь мить їй за допомогою угорського короля це удавалось зробити. Та угорський король розумів політику Анни, тому намагався їй у цьому перешкодити. Як тільки угорське вій­сько покинуло Галичину бояри і князі України-Русі знову вихо­дили з під великокнязівської влади і спонукали її законних воло­дарів до вигнання. Як бачимо бояри не дивлячись на арешти і дальше залишалися домінуючою неприборканою політичною силою, яка керувала Галичиною. Як тільки зауважує Д. Зубриць- кий закованих бояр галицьких Володислава і Судислава повезли до Угорщини і король угорський здійснивши правосуддя теж пішов з усіми військами за Карпати у Галичі піднявся новий за­колот. У Володислава було два брата Яволод і Ярополк, вони як тільки король відійшов за Карпати послали гінців до Мстислава пересопницького і запросили останнього на княжіння.

Мстислав пересопницький швидко вилаштувавши свій полк пішов маршем на Галич, тільки зупиняючись в Бужську для ко­роткого перепочинку. Місцеві бояри узнавши його наміри попе­редили княгиню про похід Мстислава на Галич. Такий швидкий наступ Мстислава застав княгиню неготовою до оборони Галича і боярське оточення княгині розуміючи, що підніме голову і вну­трішня опозиція вирішили втікати знову в Угорщину. Втрата Данилом Галича закінчилась утратою Васильком Белзського князівства. Олександр володимирівський за допомогою того ж Лешка краківського, доповівши останньому, що Василько з Бел- за допомагав утвердженню угорського панування в Галичині, без дозволу на те Лешка краківського, що дало можливість віді­брати у Василька Белз і надати останньому невелике місто Ка- м'янець. Таким чинолм Романовичі у боротьбі за Галичину, Во­линь і Київщину були змушені поступитися силінішим, вони були лишені усього і впершу чергу батьківщини/47. В цей же час коли Мстислав пересопницький не дивлячись на раніші об­рази зі сторони галицьких бояр вокняжився в Галичі угорський король ще раз готував великий похід. Невідомо правда яку полі­тику проводив Мстислав пересопницький як галицький князь та оскільки літописець не зображує його як енергійного відновлю- вача староукраїнської держави навколо Галича можна припуска­ти, що він перетворився на маріонетку в руках великого боярст­ва і з його ласки слухняно займав галицький трон. Однак скоро в Галичі стало відомо, що угорський король готує великий похід в Галичину. Андрій ІІ сам став на чолі війська і розуміючи, що без підтримки бояр йому буде важко вести діалог з населенням Га­личини, випустив галицьких бояр Володислава і Філіпа з поло­ну, які за це знову пообіцяли йому підтримувати княгиню Анну і посадити Данила на отчий престол. І так усе це військо в аванга­рді якого знаходився Володислав Кормильчич з «усіми галиць­кими боярами» попрямувало в сторону Галича.

Могутнє військо швидко виступило в Галичину, і коли воно було в Карпатах біля Лелесового монастиря, до короля Андрія прийшла вість, що у його власній державі виникла велика фео­дальна війна. Угорські вельможі що були незадоволені правлін­ням німецької королеви Гертруди і брата королеви архієпископа явренського вбили королеву і архієпископа і багато німців, що складали свиту королеви, що заставляло короля повернутися з походу і наводити порядок у середині власної країни. Цією угор­ською смутою скористувався галицький арестант Володислав, який продовжив похід на Галич. В цейже час Мстислав пересоп- ницький узнавши про похід угорського короля на Галич покинув місто і утік до себе у Пересопницю, а Галичина залишилась без князя, і тоді, наголошує Д. Зубрицький, Володислав прискакав­ши в столицю зі своїми сторонниками вирішив сам вокняжитися у Галичі, чого не було у Руській землі.

Галичанам же Володислав по прибуттю так сказав: «Що він відпущений угорським королем володарювати в Галичині у зв’язку з тим, що отрок Данило не взмозі мирно управляти дер­жавою, а вирісши не захоче бути данником Угорщини, Володис­лав переконав Андрія ІІ, що він Андрій поступить розумно, як­що дасть намісника Галичині, не природнього князя і не інопле- мінника, але достойного із тамошніх бояр, що він Володислав отримав перевагу над другими боярами і возведений останнім у намісники Галичини і з угорською і чеською дружинами приїхав панувати у своїй батьківщині/48. Вокняжіння боярина Володис- лава у Галичі, на думку більшості дослідників, був нечуваним фактом в європейській історії, порушенням норм феодальної ієрархії. За суровими правилами середньовіччя князем міг бути лише той, хто ним народився.

Так само факт повішання боярами Ігоревичів, теж єдиний випадок в історії України-Русі, який виходить за рамки феодаль­ної законності та моралі. Обидва приклади говорять нам про ве­лику силу галицького боярства, з яким не могло рівнятися ніяке боярство інших земель України-Русі. Водночас, вважає М. Ф. Котляр, галицьке боярство ніколи не було монолітним, окремі його роди боролися за першість орієнтуючись при цьому не ли­ше на різних князів України-Русі, а й на різні іноземні країни: Польшу, Угорщину, Чехію і навіть Німецьку імперію. Тому бо­ярство Галичини, на думку дослідника, постійно роздирали су­перечності. Коли додати до цього відсутність підтримки в на­родних масах стане зрозумілим неминуче швидке падіння Воло- дислава Кормильчича/49. Однак, на нашу думку, не слід не доо- цінювати ролі галицьких бояр в суспільно-політичному житті Галичини.

Бояри були у галицькому суспільстві, як зауважують джере­ла, «галицькими принцами», «галицькими баронами»- володарями великих областей, міст, містечок, селищ і сіл з регі­ональними землями, полями та лісами. Ряд учених вважають, що боярином у Галичині був той, хто володів хоча би великим се­лом, великим же боярином Галичини вважався володар декіль­кох сіл і містечка, з замком-двором. Власне такі володарі, що незмінно із покоління в покоління володіли галицькими селами, торжищами, містами і містечками і складали основу галицького великого боярства. Накопичений історичний матеріал дає право нам наголошувати, що інститут галицького боярства був домі­нуючою політичною силою уже у час приєднання Хорватського князівства у 993 році до Київської Русі. Його соціальний і полі­тичний статус не змінився упродовж володарювання Галичиною руських князів з династії енергійного князя Ростислава. Навіть такі могутні представники цієї династії, як князь Володимир Во- лодарович і його син, оспіваний Словом о полку Ігоревім, Яро­слав Осмомисл, були всеціло залежні від великих галицьких бо­яр. Останні немов би складали сенат, який відповідав за долю не тільки Галичини, але й за долю князя, що видно із літописних свідчень, згідно яких у критичний момент бояри так вирішували долю своєї батьківщини і свого князя зокрема: «Ти князю моло­дий, іди геть і наглядай за нами, твій батько кормив нас і любив і ми хочемо за честь твого батька і твою честь голови свої зложи­ти».

Сукупність фактів включаючи археологічні напрацювання дають право нам наголошувати, що феномен галицького боярст­ва не розвинувся в епоху Київської Русі, а є соціально- економічний і політичний інститутом більш ранішого часу. На нашу думку він розвинувся у Велико-Хорватському князівстві яке функціонувало на території майбутньої Галичини покрайній мірі, за сукупністю проаналізованого археологічного і джерель­ного матеріалу з VI ct. н. е. по X ст., тобто до часу включення Велико-Хорватського князівства у 993 році в склад Київської Русі/50. Можна переконливо наголосити, що бояри галицькі, це представники місцевої родоплемінної знаті, яка внаслідок історичного розвитку, зуміла так розвинути соцільно- економічний і політичний інститут боярства до такого рівня, що він, не тільки відстоював його інтереси проти князівської влади, але й контролював усі соціально-економічні і політичні процеси Галичини. Свідчення літописних джерел дають право наголошу­вати нам, що галицькі бояри завжди мали велику владу над кня­зем. Князь ні кроку не міг ступити без їхньої згоди, що прослід- ковується як у справах державних, так і у його державному жит­ті.

Очевидно так впливати на суспільство бояри могли за тих обставин коли вони повинні були знаходитися на статусі вели­ких і середніх центрально-європейських феодалів, і що повинно було затверджувати їх як клас з певними конкретними обов'яз­ками, і широкими повноваженнями і привілеями. М. Ф. Котляр наголошує з цього приводу, що рицарський ХІІ вік висунув га­лицьке боярство із воїнів у великих магнатів, які уже не тільки обмежували владу князя, але й виходили з під його залежності. Нам відомо багато таких фактів, наголошує дослідник, зокрема в Галицькій Русі. Вокняжіння Володислава Кормильчича у 1212 році, вокняжіння Доброслава Судича у 1241 році, і незалежне правління Коломиєю останнім, це лиш незначні свідчення дже­рел, які засвідчують нам могутність галицького боярства/51. Із цього можна зробити висновок, що великі галицкі бояри так са­мо як і князі володіючи великими володіннями для захисту і утримання у них своєї влади, створювали свою власну військову систему, яка інколи могла бути могутнішою ніж князівська, ін­акше не можна зрозуміти тих обставин за яких Володислав Кор- мильчич міг зібрати таке велике боярське військо, яке могло ве­сти війну з об'єднаною коаліцією руських і польських князів на чолі з краківським князем Лешко.

Характерно, що до цього було долучено усе військо Данила Романовича з усіма воями і великими боярами його батька і то за таких обставин вигнати з Галича уся ця коаліція боярина Воло- дислава не змогла. У такому ракурсі вивчення проблеми стає очевидним, що багаточисельні згадки про діяння галицьких бо­яр, як про носіїв могутньої економічної, політичної і військової сили, що вирішувала долю своєї батьківщини, долю того чи ін­шого притендента на галицький престол і навіть долю князя, що займав галицький престол є очевидною реальністю. Прикладом може послуговувати факт спільного вирішення у 1211 році боя­рами питання вигнання князів Ігоревичів з Галичини за допомо­гою угорського короля і радників князя Данила.

І тут літописець перераховує нам усіх бояр, які як нам стає зрозуміло мали свій власний добре озброєний загін воїнів. У другому випадку знаємо факт надання допомоги Данилом Рома­новичем Михайлу Всеволодовичу чернігівському, якому князь Данило залишив багато бояр. Літописні свідчення дають право зробити припущення, що самих бояр присланих на допомогу чернігівському князю було не більше двох десятків, але у кож­ного із них був добре озброєний загін ємніою приблизно від 50 до 100, а можливо припускати і до 500 воїнів. Джерела засвід­чують, що боярин Володислав прибув у Галич на чолі свого вла­сного війська, що засвідчує військову могутність галицького бо­ярства. Однак не дивлячись на усю могутність галицьких бояр, узурпування Володиславом Кормильчичем влади в Галичині ви­кликало обурення не тільки у князівської верхівки України-Русі, а й у феодальної верхівки сусідніх західних країн, які почали внаслідок відсутності законного спадкоємця на галицькому пре­столі робити усі спроби, щоб скинути боярина Володислава з галицького престолу і посадити на ньому свого притендента. Боярське правління в Галичині, вважає М. Ф. Котляр, знесилю­вало край, робило його доступнішим для іноземної агресії/52.

Однак це не зовсім так. Боярський парламент висунувши бо­ярина Володислава Кормильчича на князівський престол внаслі­док довготривалої боротьби з руськими князями добився свого реального боярського правління Галичиною. Однак галицькі бо­яри розуміли, що утримати владу в Галичині правлячи нею са- мовласно вони зможуть визнавши номінально певну залежність від сусіднього могутнього угорського королівства. Галицькі бо­яри, що по довго знаходились при угорському дворі мали там своїх друзів, родичів серед великої угорської знаті, прекрасно зали систему влаштування ції держави. Володислав Кормильчич наприклад був обдарований землями і маєтками угорським ко­ролем, знаходився у родинних зв’язках з наймогутнішим з угор­ських військових сановників баном Фільнієм. Боярина Судисла- ва поєднували з угорським двором теж земельні надбання в угорському королівстві і родинні зв’язки з можновладцями угорського двору.

Отже стремління Володислава були підтримані не тільки угорським королем, усім галицьким боярством, але й більшою частиною сусідніх угорських і чеських феодалів, свідчення про яких нам подає галицько-волинський літопис. У Володислава, як зауважує джерело, були наймані чехи і угри, що дало йому мож­ливість вокняжитися і спокійно від імені угорського короля пра­вити Галицьким князівством/53. Владне правління боярина Во- лодислава мало сприятливі політичні умови, власне в цей час розпочалися чвари волинських і польських князів, які не могли як слід розділити суміжні землі волинських і польських княжінь. Такі обставини дали можливість боярину Володиславу як слід укріпитися в Галичині, поставити свої залоги по усіх торгово- ремісничих центрах, що давало змогу спокійно правити князівс­твом і забезпечити останнє від раптового нападу сусідів. Хоча слухи про владне правління боярином Галицьким князівством уже розходились по Європі припинити існування боярської рес­публіки в Центральній Європі ніхто із сусідніх володарів не міг. В одному із могутніх сусідніх держав, яка мала вплив на Гали­чину, угорському королівстві, розпочалась внутрішня феодальна війна, другий західний сусід-Краківське велике князівство і князь Лешко, ослаблений нападами литовських князів, не міг уже поширювати свій вплив навіть у західній Волині. Тому для боротьби з галицькою боярською республікою він пішов на союз з дрібними волинськими князями.

Щоб завоювати приязнь для походу у Галичину Володими- рівського князя Олександра, Лешко краківський вирішив повер­нути йому Белзьське князівство, яке раніше віддав Романовичам, вигнавши останніх в Кам'янецьку волость. Однак бояри князя Василька бачачи, що польський князь Лешко своєю політикою спричиняє феодальні війни у Волинському князівстві, які ведуть до підриву могутності останнього і господарського занепаду, як виразився літописець:«не ізневірелись, але усі пішли з князем Васильком в Кам'янець»/54, сюди ж приїхала і велика княгиня Анна з сином Данилом. Знаючи, що боярин Володислав утворив дуже швидко кристалізуючуся політично галицьку боярську ре­спубліку, прекрасно ведучи господарство і політичне життя Га- личини,зірко споглядала за подіями в Галичині. Вороги боярсь­кої республіки князі Волині і Польщі вирішили забути раніші суперечки, помиритися і об'єднатися для боротьби з Володисла- вом Кормильчичем. З'єднане військо волинських князів Романо­вичів і пересопницького князя Мстислава зробило спробу розг­ромити галицьку боярську республіку Володислава. Їх підтри­мував, більш морально ніж військово київський князь Святослав Всеволодович. Літописець зауважує, що у битві з Данилом «бу­ли усі великі бояри його», супроти яких Володислав виїхав з «своїми уграми і чехами», тобто з іноземними найманцями, які на думку М. Ф. Котляра, утримували його владу в Галичині, оскільки, галицьке населення вороже ставилося до Володислава і не зібрало як це звичайно робиться в таких випадках народне ополчення. У великій битві вважає дослідник Данилове військо перемогло.

Однак оскільки Володислав залишився володарем Галичини, то в це важко повірити. На нашу думку загони волинян були ро­згромлені галицькими боярами очолюваних Володиславом, і Данило, про що скрив літописець, змушений був повернутися знову у свій Кам'янець/55. Дещо під іншим кутом зору хід війни князів з галицькою боярською республікою нам інтерпритував галицький історик Д. Зубрицький. В той час, коли княгиня з усі- ми боярами вселилась у Кам'янці у неї не було сил, щоб самос­тійно зробити похід у Галичину. Цілком імовірно, що цей похід був організований Мстиславом пересопницьким, який розкаявся, що так швидко утік з Галичини і добровільно залишив такий привабливий престол, чистолюбство не облишило його і він ви­рішив знову заволодіти ним. За допомогою краківського князя Лешко йому удалося утворити цілий союз князів проти галиць­кої боярської республіки з Володиславом Кормильчичем на чолі. Цей союз вражає своєю чисельністю князів у ньому очевидно окрім Мстислава пересопницького ключовою фігурою був і Ле- шко краківський, Олександр Всеволодович князь володимирів- ський і белзський, Данило і Валилько Романовичі князі кам'яне- цькі.

З другої сторони їм противостояв володар галицької боярсь­кої республіки Володислав Кормильчич з усіма боярами, що со­вокупили усі свої боярські полки і можливо міські ополчення Галичини. Можна припускати, що Володислав Кормильчич поп­росив допомоги у своїх друзів і родичів сусідніх угорських і че­ських баронів, які прибули на його заклик в Галичину з своїми власними полками. Зібравши основні військові сили у Галичі і залишивши в столиці боярської республіки сильний військовий гарнізон з вибраних галицьких бояр, який очолили брати Воло- дислава Кормильчича бояри Яволод і Ярополк, Володислав на чолі гальцького війська з союзними угорськими і чеськими ба­ронами виступив на зустріч руським і польським князям. Обидва війська зустрілись біля ріки Бібрки і почали приготовлятися до бою. Лешко князь краківський перший вирядив свої полки у бій, у слід за польським військом у бій вступили полки князя Дани­ла, яких очолювали знамениті волинські бояри Мирослав і Де- м'ян, а від Мстислава пересопницького військові загони очолю­вані боярами Глібом Зеремійовичем і Юрієм Прокопичем. Заки­піла кровопролитна битва, і перемогли, як наголошує літописець «Ляхове і Русь», Володислав втративши багато воїнів відступив в Галич. Якщо повважати, що головні сили галичан знаходились в Галичі, а на полі битви полягли полки чеських і угорських ба­ронів, то з'ясовується питання подальшої поразки коаліції поль­ських і руських князів у війні проти галицької боярської респуб­ліки.

Можна сказати, що тактично Володислав Кормильчич пос­тупив досить добре. Давши бій на полі бою і зрозумівши, що перемогти об'єднане військо руських і польських князів він не зможе, він вирішив розтягнути війну розуміючи, що недостатньо підготовлене до довготривалого походу військо союзників не зможедовго затримуватися в Галичині на тривалий час. Облога Галича не дивлячись на чисельні військові сили союзників не давала ніякого результату. Володислав заздалегідь приготувава- вся до довготривалої облоги міста і забезпечив місто усіми не- охідними припасами. Слід зауважити, що війська союзників у більшій мірі cкладалися із ополчення, яке не було забезпечене великою кількістю припасів для довготривалого ведення облоги добре укріпленого Галича, військо ж Володислава Кормильчича з відбірних рицарських дружин галицьких бояр і угорських і че­ських баронів. Блискавичний удар по слабких зв’язуючих місцях польсько-волинської коаліції привів до розладу військового по­рядку у стані союзників і у кінцевому результаті до реальної по­разки, що заставило коаліцію князів з соромом утікати з Галичи­ни.

Лешко краківський, наголошував Д. Зубрицький, як злодій а не рицар пограбував околиці Теребовля, Микулина і Збаража з соромом повернувся в Польшу, а Володислав розгромивши коа­ліцію князів ще більш утвердився володарем галицької боярсь­кої республіки/56.Перемога галицькою боярською республікою коаліції польських і руських князів повинна була мати якийсь вплив на історичні процеси, що в цей час проходили в Центра­льній Європі. Цілком можливо, що перемога над князями бояр галицьких і баронів угорських, мала вплив на надання угорським магнатам більш значніших вольностей, які відображені у «Золо­тій буллі»-хартії вольностей наданих у 1222 році угорським ко­ролем Андрієм ІІ по закінченні феодальної війни в Угорщині вищій угорській знаті.

Як наголошував академік І. П. Крип'якевич, що основні по­ложення «Золотої булли» поширювалися і на галицьких бояр, що забезпечувало їхні маєтності недоторканими навіть руськими князями/57. Оже утворення галицької боярської республіки і во- княжіння галицького боярина на князівському престолі, як ми бачимо із свідчень угорських і польських джерел має свої анало­ги у сусідніх Угорщині і Польщі. Вбивство королеви Гертруди і архієпископа угорськими баронами, виступи краківських вель­мож проти краківського князя Лешка, немов би доповнюють ка­ртину виступів сереніх феодалів проти королівсько-князівської влади Угорщини, Польші і України-Русі. Із наявних свідчень можна зробити припущення, що реалії феодальної війни і висту­пи феодальної знаті проти влади князів в Україні-Русі, це реалії політичних процесів середньовічної Європи. В Західній Європі, наголошував Д. Зубрицький, таких випадків у цей час було бага­то.

Західно-європейські графи, барони, намісники, воєводи при­своювали собі право закликати на трон скидати з трону королів, незалежно правлячи в своїх землях від центральної влади. Гали­чина, на думку дослідника, як складова частина західно­європейського світу теж проживала по цих же законах, вона по­дібно Франції і Германській імперії, угорському королівству - кишіла самовласною знаттю своїх місцевих баронів-бояр, які у ХІІІІ етолітті були більш тіеніше зв’язані з західно­європейським світом ніж східно-європейським, і запроваджува­ли у краю порядки, які перебирали із Центральної Європи, зок­рема німецьке право, яке галицькі можновладці ввели через « німецькі ворота Галича»/56. І тут наголошував Н. Дашкевич, нічого не має дивного, оскільки зв’язана в одну економічну і по­літичну систему з Угорщиною, Чехією і Польщею- Галичина так як і вище приведені центрально-європейські країни пестріла без- ліченою бажаючою воєн, з яких можна було брати безкоштовну поживу, великою і дрібною шляхтою. Бояри- барони-шляхтичі окрім землі, володіли і великою кількістю нерухомого майна, яке накопичували внаслідок володіння містами і областями, та­кож великою кількістю озброєних слуг у певній мірі дрібних фе- лдалів.

Володислав Кормильчич і його син Держикрай Володисла- вович, виводять свій боярський рід від кормильчичів, тобто осіб, що постійно перебуали при князівському дворі, недарма з неза­пам’ятних часів»/59. В. Н. Татіщев називає галицьких бояр « по­стійно знатними»/60, прямо вказує на стародатню знатність бояр промова Володислава Кормильчича під Перемишлем у 1208 ро­ці. Звертаючись до бояр знаменитий Володислав проголошував: «Брати! Чому сумніваєтесь! Чи не за цих, що повбивали батьків і побратимів ваших, а ваше майно розграбували і дочок ваших видали за рабів ваших і отчинами вашими володіють- ви хочете тіла і душі свої положити». Отже із промови Володислава стає ясно, що брати і батьки убитих бояр були також боярами, що у них теж були отчини, які вони уміли утримувати віками, постій­но тримуючись при владі, нагромаджуючи багатство.

Про багатство Володислава говорять факти, які дають право говорити, що він окрім великих маєтностей в Галичині мав зем­леволодіння і виноградники в Угорщині, його друг і єдиномиш- ленник по про-угоській партії Судислав, мав двір у якому, як виразився літописець- «і вина і овочів і корму і списів і стріл було дуже багато», у критичний час свого буття він «у золото перемінився». Отже, робить висновок Н. Дашкевич бояри гали­цькі у час Володислава, зміцнились так, що могли правити Га­личиною самі без наявної династії руських князів. Володислав і Судислав, на думку дослідника, без сумніву були першими осо­бами в галицькому боярстві і народі, їх партія могла об'єднати усіх бояр Галичини і не мати опозиції у середині галицького су­спільства. У пору їх могутності, особливо після того як Володи- слав розгоромив коаліцію польських і руських князів, народ Га­личини шанував Володислава вважаючи його за реального воло­даря галицької боярської республіки і виразника народних інте­ресів Галичини/61. Володислав стояв на чолі галицької боярсь­кої республіки два роки.

Слід зауважити, що сам прихід до влади Володислава Кор- мильчича був явищем не випадковим. Джерела називають його одним з найвизначніших сановників які брали участь у возве- денні малолітнього князя Данила на галицький престол. Власне його оточення прогнало із Галича велику княгиню Анну, щоби самовласно від імені малолітнього Данила правити Галичиною. Достоменно ми не знаємо скільки часу він правив Галичиною, та очевидно що це було не два роки. У друге боярин Володислав правив самостійно і як бачимо в усіх випадках він опирався на бояр, що може говоритти про його міцні соціально-економічні і політичні позиції в Галичині. Розглянуті нами джерела дають право наголошувати, що галицькі бояри були завжди з ним солі­дарні, навіть у той час коли були змушені піддаватися під проте­кторат угорського королівства, руських чи польських князів. Як тільк боярин Володислав набирав сили і приїзджав володарюва­ти в Галичину усі бояри тут же покидали руських князів і пере­ходили у табір Володислава, тому не дивно, що у час його прав­ління, йому підкорялась вся Галичина.

Із цього можна робити висновок, що Володислав галицький, це феномен середньовічної Європи, особистість, яка наукою ще зовсім не вивчена, та її феномен і у подальшому був немов би прапором руху опору князівській владі у Галицькому князівстві. Цілком можливо, що феномен Володислава Кормильчича грун­тувався на тих принципах, які, давали йому і його боярському класу повну незалежність. Історичний досвід показував боярст­ву, що руські князі не являються гарантом стабільних економіч­них і політичних відносин у Галичині, своїми військовим зма­ганнями за владу вони тільки руйнували староукраїнську держа­ву. Тому галицькі бояри, знаючи соціально-економічний і полі­тичний устрій держави других сусідніх країн, вибрали більш ци­вілізованіший із них. Проугорська партія бояр грунтувалась на більш демократичніших тенденціях в управлінні країною, які забезпечували галицьким боярам повну незалежність дій в управлінні Галичиною. Тому не дивно, що в першій половині ХІІІ столітті угорський вплив на Галичину був домінуючий. Угорський король навіть коли заволодівав Галичиною ніколи не відхиляв бояр від її правління, натомість вони завжди залишали­ся у Галичині домінуючою політичною силою.

Можна сказати, що без галицьких бояр, присутність угорсь­ких королевичів у Галичині була немислима. Факти переконливо доказують, що будь-який військовий похід, який угорський ко­роль робив в Галичину не здійснювався без згоди чи просьби галицьких бояр. Так готуючись до походу на Галич, в якому во- княжився Мстислав пересопницький, угорський король не тіль­ки звільнив з під варти боярина Володислава і його прихильникі, а віддав останнім усі їхні маєтності в Угоррщині. Заволодівши Галичиною, угорський король залишає попередню систему управління, роблячи галицьких бояр головною силою політичної влади. Факти говорять, що так було в усіх випадках, коли угорці входили в Галичину. Очевидно, що із згоди Андрія ІІ Володис- лав Кормильчич правив Галичиною, це підтверджується тим фа­ктом, що угорський король увійшов в Галичину у 1214 році не воювати з Володиславом, коли той стояв на чолі галицької бояр­ської республіки, а щоб захистити Галичину від нападу польсь­ких і руських князів.

Отже Володислав Кормильчич управляв Галичиною зі згоди і відома Андрія ІІ, і тільки більш зручна політична комбінація, згідно якої на галицькому престолі повинен був засісти угорсь­кий принц його син Коломан, а сама Галичина згідно папського благословління перетворитися у європейське королівство, на зразок угорського, заставила Андрія ІІ кинути Кормильчича в угорську темницю, однак ненадовго оскільки джерела в останнє згадують його у 1245 році коли він був полонений під час Ярор- славської битки/62. На жаль сучасна історична наука так і не ро­зібралась які окладні політичні процеси, які проходи в Центра­льній Європі в ХІІІ столітті, і які привели до утворення Галиць­кого королівства і припинення володарювання галицькою бояр­ською республікою боярина Володислава. Радянські історики вважали, що швидке падіння Володислава після тріумфальної перемоги над руськими і польськими князями говорить, що боя­ри не могли правити самостійно, що галицьке боярство нібито роздирали внутрішні суперечності і що воно не мало в народі сильної соціальної бази, так що переоцінювати його силу в пе­ремозі не треба.

Однак, зауважував радянський дослідник В. Т. Пашуто, при­клад князювання боярина у такому сильному князівстві як Гали­цьке, може говорити і про домінуючу силу галицького боярст- ва/61. А це значить, що боярське правління Галичиною і виви­щення самого Володислава Кормильчича було не випадковістю. Сукупність фактів дає право наголошувати, що він був на­місником угорського короля і правив Галичиною за його згодою. При такому розумінні проблеми зрозумілим стає звернення польського князя Лешка до угорського короля Андрія ІІ: «Не гоже боярину в Галичі князювати, за краще буде, якщо твій син і моя дочка будуть нею правити». Король згодився, бо правління боярина Галичиною стало образою для усього вищого князівсь­ко-королівського європейського світу. Однак твердження ряду вчених, що нібито боярин Володислав самостійно без згоди ко- роля захопив владу в Галичині і самовластно управляв нею не відповідає істині. Д. Зубрицький з цього приводу зокрема наго­лошував, що Володислав нібито вийшов на волю із угорської темниці не внаслідок помилування його Андрієм ІІ, а внаслідок того, що в Угорщині спалахнула велика феодальна війна.

Він нібито активно взяв участь у повстанні угорських баро­нів які в ході повстання вбили королеву, усіх німецьких придво­рних і архієпископа. Що він, об'єднавши охочих угорських ба­ронів повів їх у Галичину після невдалої спроби убити угорсько­го короля Андрія ІІ. Характерно, що з цього приводу Густинсь- кий літопис зауважує: «Повстав отже Володислав боярин гали­цький із Галичини і хотів убити короля, і тоді, як корлеви ніяк не можна було думати про нього він утік з товариством бояр своїх, що були разом з ним в Угорщині до Галичини»/62. Однак дані свідчення ніяк не корелюються із свідченнями других джерел, де яскраво показано, що перед походом у Галичину Андрій ІІ випу­стив і обласкав і обдарував Володислава і його сторонників, з якими він і виступив в авангорді з «усіми галичанами» у Гали­чину. Можна зрозуміти причини які підштовхнули угорського короля Андрія ІІ піти на те, щоб дати дозвіл Володиславу на «вокняжіння» в Галичині.

В час походу в Галичину в самій Угорщині спалахнула жорс­тока феодальна війна, убита королева, архієпископ, придворні, щоб припинити війну потрібно було негайно повертатися до Угорщини, залишаючи галицьке питання в угорській політиці зовсім відкрите, вибирати було ні з кого, єдиною реальною си­лою, яка зберігала вірність угорському королівству були бояри на чолі з Володиславом Кормильчичом. Тому цілком вірогідно, що у критичний момент король Андрій послухав дораду Воло- дислава: «що отрок Данило не зможе мирно управляти Галиць­ким князівством, а вирісши не захоче бути данником Угорщини, що він Андрій ІІ поступить розумно, якщо дасть намісника в Га­личину не природнього князя і не іноплемінника, а достойнішо­го із тамошніх бояр».

Не маючи вибору, знаходячись у критичній ситуації феода­льної війни у власній країні, не бажаючи втратити свого впливу в Галичині, володіння якою хоч номінально він вважав однією із найголовніших завдань своєї зовнішньої політики- Андрій ІІ ви­рішив призначити Володислава намісником Галичини/61. Твер­дження Д. Зубрицького, що Андрій ІІ йшов у Галичину щоби відновити на престолі Данила, відношення до якого у останнього були «такі батьківські і благородні», і що ніби то тільки боярин Володислав фактом докору, що «вирісши Данило не захоче ста­ти данником Угорщини», змусило останнього призначити бояр­ське правління для Галичини. Тільки феодальна війна у власній країні і не ясні стосунки з Романовичами висунули Володислава на першу роль у Галицькім князівстві/62.

Однак ця істина не вірна. У критичний час для свого волода­рювання Андрій ІІ бачачи реалії неспроможності Романовичів володіти Галичиною віддав перевагу боярському правлінню і возвів Володислава Кормильчича в угорські намюники Галичи­ни. Без сумніву, що це був нечуваний і сміливий у тій критичній ситуації крок, згідно якого боярин ставав, хоча залежним але володарем Галичини. Андрій ІІ зважився на такий крок тому, що виходу у нього не було. У той час, наголошував М. Н. Карамзін, коли роздратовані німецьким володарюванням угорські барони вбили королеву Гертруду і загрожували життю самого короля, Андрій ІІ поступив досить розумно давши намісника Галичині із бояр вз’явши з нього клятву вірності. Бажання Володислава і бояр збулось, Володислав ставши першим боярином, що з ласки угорського короля отримав право на Галичину і з своєю дружи­ною і з угорськими і чеськими найманцями поїхав панувати у своїй батьківщині. Будучи боярином і господарем великих земе­льних надбань він дуже швидко зумів навести порядок в еконо­мічному і соціальному житті Галицького князівства/63.

Сукупність історичних фактів показує, що галицьке боярство було могутньою і домінуючою силою у стародавньому Хорват­ському князівстві, продовженням якого являється Галичина. По загибелі хорватських князів на полі битви під час війни з Воло­димиром Святославлвичем київським у 993 році і по приєднан­ню Хорватії-Галичини до Київської Русі соцально-політичний лад під егідою нових руських князів не змінився. Вивчення соці­ально-політичного ладу в Галичині в ХІ-ХІІІ столітті, зауважує К. Я. Софроненко, це і вивчення боярства як правлячого класу Галичини. Правлячи на пготязі віків жупами Хорватії, стародав­ній клас бояри, зберегли свідомість свого стародавнього похо­дження, історію, яка на жаль ще не вивчена. Однак можна при­пустити, як виразився академік В.В.Грабовецький, бояри гали­цькі це ті багаточисленні стародавні князьки, що володіли сло­в'янськими округами Прикарпаття і Подністров'я до злучення в єдине Хорватське князівство, у якому роль великого князя була дуже незначна, що давало право усім цим князькам практично залишатись незалежними володарями від великокнязівської вла­ди.

Питаннями суспільно-політичного ладу Галичини займалися такі визначні радянські вчені, як Б. Д. Греков, В. Пічета, В. Т. Пашуто/64. Останній зокрема у своєму нарисі по історії Галиць­ко-Волинської Русі в основному розглянув феодальну війну в Україні-Русі у ХІІІ ст. У своєму доробку автор розглянув також питання соціально-економічного ладу Галицько-Волинської держави, та чомусь зовсім не розглянув питання політичного ладу стародавньої Галичини і галицького боярства зокрема неві- домо/65. Уперше питання про політичний лад стародавньої Га­личини і Волині поставив у своїй роботі «Суспільно-політичний лад і право Київської держави» С. В. Юшков, однак ним питання були лиш поставлені, а відповідей на них не послідувало/66. У виданнях Інституту Історії А. Н. України 1953 і 1977 років пи­тання політичного ладу Галичини і Волині теж не отримало ні­якого наукового висвітлення/67. Ні один із радянських авторів, зауважує К. Я. Софроненко, навіть не намагався ставити перед собою питання з‘ясування етногенезу політичних відносин в Га­лицькій Русі, і з’ясування етногенезу галицького боярства зок­рема, тенденційно переписуючи «загально-руські» постулати в нові монографії'/68.

Однак у той час коли радянські історики відхрещувалися від з'ясування цього питання, ним ще раніше цікавилися вітчизнані і європейські історики ХІХ-ХХ століття. Так Д. Зубрицький, І. Лінніченко, М. Дашкевич, І. Шараневич і П. Іванов приділяли з'ясуванню цього питання багато уваги/69. Однак дані історики сповнені патріотичного почуття надзвичайно багато приділяли уваги яскравішим подіям у історичних процесах, що проходили в житті Галицько-Волинської Русі, що не давало їм можливості глибше заглянути у етногенез Дністро-Бужської слов'янської державності, чи можливо цивілізації. Займалися з'ясуванням по­літичного етногенезу Галичини і Волині також історики Литви, Польщі, Угорщини, Чехії і Німеччини. Основна їх домінуюча концепція була концепція впливу сусідніх західних країн на Україну-Русь. Інколи ці історики суперечили самі собі, зокрема угорські і польські, намагаючись одні перед одними привести аргументи першості політичного і економічного впливу на Укра- їну-Русь.

Польська історична література вважала, що польський вплив був могутніший, що можна прослідкувати у шлюбах польських королів, князів з галицькими і українськими феодалами. Угорсь­ка історична наука стояла на аналогічних позиціях, доказуючи, що угорський вплив був значно потужніший, оскільки усі дру­жини галицьких і галицько-волинських володарів були від угор­ського королівського двору. Вони вважали, що угорська і гали­цька держави були настільки дружні, що власне вона ця дружба і добросусідство дали можливість угорським принцам стати гали­цькими королями. Та однак ні угорські ні польські історики кон­статуючи факти впливу на «Галицьке королівство» не з'ясовува­ли питання етногенезу галицької державності і її панівного кла­су боярства зокрема. Характерно, що знаменитий український історик М. С. Грушевський виводив державність галичан і воли- нян від дулібів і хорватів, у подальшому вважав дослідник істо­рична державність галичан склалась так, що принци з угорсько­го дому очолили старогалицьку державність і перетворили її у європейське королівство/70.

Розвиток феодальних відносин у Галичині по західноєвро­пейському зразку, давав право середньому класу феодалів змі­нювати собі володарів, однак зауважувала К. А. Софроненко, з'ясування питання генезису цих відносин, як і самої галицько- волинської знаті треба починати з VZ ст. н. е., тобто з часу коли джерела уперше подають свідчення про дулібів та хорватів, які як наголошував Б. Д. Греков, внаслідок суспільно-політичної еволюції трансформувались у державних волинян і галичан, від­носно своїх могутніх політичних центрів, які відомі своєю родо­племінною знаттю починаючи з VZ століття/71. Отже розвиток політичного ладу в Галичині невід’ємно пов'язується з розвит­ком феодальної власності на землю, що привело у X-XZZ столітті до особливого його збільшення. Це пояснюється тим, що насе­лення Галичини у супритиці західної та візантійської цивілізації розвивалось швидше внаслідок передання із покоління в поко­ління передових економічних, політичних та культурних над­бань своїх предків. Місцева родоплемінна знать стародавньої Галичини, майбутнє боярство здавна була володарями відкритих з нещодавнього часу археологічною наукою, городищ, селищ на спадкових родових слов'янських землях.

В свій час торкаючись цього питання відомий радянський вчений С.В.Юшков вважав, що основним типом феодального володіння у Галичині була «боярська сеньйорія», де найбільш могутні бояри-сеньйори, мали своїх бояр-васалів, яким і давали землі на правах тримання/72. Однак розвиток великого землево­лодіння в Галичині не привів до утворення одного могутнього політичного центру, біля якого би концентрувались усі володін­ня старогалицьких (хорватських) феодалів. Процес утворення великих землеволодінь в Галичині характеризується різним роз­межуванням території бояр, що привело до децентралізації зе­мель, де великі олігархи бояри володіли землями фактично по своїх власних законах, які укладалися на великих вічах бояр. Дана рада бояр із стародавніх часів і являється виразником дер­жавного ладу в Галичині.

Галицькі бояри, яких літописець ще називає «великими» бу­ли споконвіку військовим, економічним та державним виразни­ком в Галичині/73. У зв’язку з цим галицький дослідник І. Ша- раневич, вірно вважав, що бояри як представники панівного і вільного класу розпоряджалися своїм рухомим та нерухомим майном більш вільніше ніж бояри других княжінь, згідно своїх стародавніх законів вони посідають батьківські та дідівські дво­ри, села, майно та рабів/74. Основним джерелом з яких бояри збільшували свої земельні латифундії були общинні землі, які вони захоплювали, а також приєднували пустопорожні землі. Окрім цього володіння галицьких бояр розширювались за раху­нок тимчасових князівських дарувань, так званих «кормлінь», які ставали джерелом їхнього збагачення. Не виключно, що на­дані князями землі за військову службу теж з проміжком часу ставали складовою частиною бояр. Така система землеволодін­ня, наголошував дослідник Готьє, давала право боярам бути по­літичною та економічною домінантою, чи фактичними волода­рями Галичини, земельні латифундії яких не могли і не мали права відбирати ні польські ні угорські ні пізніші руські князі.

Таким чином, наголошував академік Готьє, хорватські бояри, що у 992-993 роках уперше були включені у склад Київської держави, абсолютно не втратили ні своїх земельних надбань ні своїх привілеїв у новій державі і суспільстві, вони залишились повновладними володарями у своїх вотчинах визнавши васалітет що до київського князя/75. На новому витку «руської історії» галицькі бояри залишалися повноправними володарями Галичи­ни, у ХІІ-ХІІІ столітті боярські землеволодіння наголошує, К. Я. Софроненко, по своїй господарській та політичній могутності не уступали князівському домену, оскільки у цей час бояри володі­ли і такими ключовими містами, як Звенигород, Перемишль, Те- ребовль, Плісенськ і рядом других. Галицько-Волинський літо­пис ХІІІ століття, наголошує на тому, що бояри були володаря­ми не тільки великих міст, але й замків навколо столичного центру Галича, що дає право наголошувати, що галицькі бояри постійно проживали у столичному центрі й займалися політич­ними справами князівства, чим і можна пояснювати їх таку пос­тійну політичну активність.

Бояри галицькі, як ми бачимо із джерел, абсолютно не зв’язані у ХІІІ столітті з князівською дружиною і представляють окремий аристократичний клас, який сам має свої військові ор­ганізації, вони тримаються осібно як від торгово-ремісничої зна­ті так і від народу і навіть від князівської влади. Такі їх політич­ні привілеї давали право боярам часто міняти князів, або пере­ходити зі служби від одного князя до іншого. Зміна князів у Га­личині не мала для бояр якогось особливого значення, вони пос­тійно маючи велику політичну та економічну могутність часто проганяли неугодних своєму класу і пануванню князів. Однак при усій могутності по загальноприйнятих нормах феодального права бояри являлися васалами князя і зобов'язані були йому особистою присягою вірності з ритуалом цілування хреста. Од­нак в Галичині інститут васальності з руськими князями не отримав широкого поширення. Галицькі князі, щоб хоч трохи тримати у покорі великих галицьких бояр, заставляли приносити бояр присягу на вірність, яка однак мала тільки формальне зна­чення. Саму військову службу по відношенню до князя галицькі бояри теж несли постільки поскільки військова політика князя співпадала з загальними інтересами усіх бояр.

Фактично галицьке боярство, утворюючи собою найвищий політичний клас при особі князя, стояло біля кормила політич­ного життя. Бояри, як представники правлячого класу намагали­ся вдосконалювати його і незмінному вигляді передавали з по­коління в покоління. Свідчення джерел говорять нам, що самі великі бояри Галичини, очевидно Волині і Київщини у ХІІ-ХІІІ столітті мали велику кількість своїх васалів, тримали на утри­манні чисельні дружини, ополчення, полки, які несли у бояр по­стійну військову службу. Академік В. Пічета з цього приводу вірно зауважував, характеризуючи галицьких бояр: «у галицьких сеньйорів - бояр було дуже багато різноманітних васалів, які складали їхні дружини та ополчення/76.

Таке політичне становище бояр Галичини, наголошує К. Я. Софроненко, робило їх повновладними володарями земель, ана­логічних по типу господарювання проглядаємо у сусідній Угор­щині, Чехії та Польщі, тому не дивно, що угорські хроніки титу­лують галицьких бояр «barones», а польські джерела «magnates regniw/77. В Х-ХІ століттях в Галичині зароджувався інститут рицарства, а у XH-Xm столітті проходив його розквіт. Н. Даш­кевич вірно доводив, що хоча слово рицар вживалося не тільки у Галичині але й на Волині у розумінні суто українського слова витязь, однак у руському витязі Галичини слід бачити західно­європейського рицаря. Рицарство як інститут виникає на думку М.Дашкевича одночасно, як у всіх регіонах України-Русі, та тільки в Галичині воно розвивається по західноєвропейському зразку/78.

Порівнюючи права західноєвропейських феодалів угорських, німецьких, польських з правами галицьких, волинських та київ­ських бояр, наголошує К. Я. Софроненко, ми знаходимо у них тільки те, що усі вони володіли фактичним правом повновладно­го господарювання у своїх земельних володіннях, правом пере­дачі своїх земельних володінь і рухомого майна по спадковості «по закону і заповіту», повною владою над населенням, що про­живала на території їх володінь. Цілком очевидним є той факт, що інститут рицарства в Галичині і на Волині був уже добре ро­звинутий до приходу Київської Русі/79. Б. Д. Греков з цього приводу вважав, що галицькі бояри і їх васали, військові слуги, введені у рицарський клас і маючи рицарське право (Jusmιlιtare) проглядаються у військовій системі Київської Русі, уже з ХІ -ХІІ століття/80. Факти з літописних джерел дають нам право наго­лошувати, що у першій половині ХІІ століття посвячення в ри­царі у Галичині і на Волині було буденним явищем.

Свідчення під 1146 роком розказують нам про події, коли ки­ївський князь пішов походом на волинського князя Із'яслава, а той звернувся за допомогою до угорського короля Гейзи, поль­ського князя Болеслава, чеського короля Вацлава. Приїхавший на допомогу в Луцьк краківський князь Болеслав, як наголошує літописець, «багато бояр, та дітей боярських було посвячено в рицарство». Літописець зауважує, що тут же Болеслав «опоясав дітей боярських безлічі»/81. Ті обставини, наголошує К. Я. Соф- роненко, що великі галицькі бояри наприклад такі як Судислав, Доброслав, Гліб Зеремійович, Володислав Комильчич, Жирослав і другі мали свої рицарські полки, дає нам право наголошувати, що вони мало чим відрізнялися від угорських баронів, чи поль­ських магнатів/82. Однак як ми бачимо для боярського правлін­ня однієї військової структури було мало, щоби управляти Гали­чиною і постійно утриматися на політичній арені їм потрібна була рада, чи дума, яка ними була створена для концентрації їх­ньої політичної могутності.

Дослідники відмічають, що боярська рада в Галичині відріз­няється від князівської ради тим, що являється постійним полі­тичним органом, який вирішує економічні та політичні справи усієї Галичини. Вона складається з бояр, великих земельних вла­сників, єпископа, у неї входили тисяцькі, керівники гарнізонів по найбільших центрах Галичини, посадники по містах, дворсь- кі. Боярська рада в Галичині була постійним політичним орга­ном, однак інколи збиралася на вимогу того чи іншого угрупу- вання боярства, інколи по ініціативі чи бажанню князя, при цьо­му князь не мав права створювати раду не погодившись з бояра­ми. Боярська рада у час свого функціонування очолювалась пев­ними боярськими лідерами, як Володислав, Судислав, Доброс- лав. Цим визначним боярам рада довіряла виконання своїх рі­шень і ведення зовнішньополітичних економічних та політичних відносин.

Усе це ми бачимо хоча би на прикладі двохрічного правління боярина Володислава Кормильчича, який присвоїв собі усі права князівської влади. Боярське правління Володислава на нашу ду­мку є не випадковим явищем у галицькій історії у період феода­льних воєн в Україні-Русі. Якщо досконало і поетапно розгляда­ти його як великого галицького політичного діяча ХІІІ століття, то побачимо, що він був одним із впливових лідерів боярської галицької ради ще з 1200 року. Власне він був одним із ініціато­рів запрошення волинського князя Роман на галицький престол, про що наголошує літописець словами Романа « ведуть ня гали­чани до себе на стіл», власне він Володислав Кормильчич вів усе управління Галичиною при Романі не рахуючись з особою останнього, що заставило владного князя Романа вигнати його на певний час із Галича. Вигнання Романом Володислава озна­чало конфлікт з галицькими вельможами, за плечами впливового Володислава стояла рада великих галицьких бояр.

Подальший хід історичних подій в Галичині дає нам право наголошувати, що і сам Володислав Кормильчич став управляти в Галичі зі згоди боярської ради, яка висловила побажання йому її очолювати, що видно із факту, що Водислав Кормильчич стояв на чолі боярських полків, які на протязі року відбивали напади волинських, київських та польських князів, заставляючи остан­ніх з соромом залишати Галичину. Не дивлячись на те, що Во- лодислав владно на протязі року сидів на галицькому престолі, його владу не признавали ні один із сусідніх володарів, окрім угорського короля та галицької боярської ради. У зв’язку з цим, осоромлений невдачами в галицьких кампаніях проти Володис- лава краківський князь Лешко дорікав угорському королю Анд­рію ІІ :«не гоже бояринові княжити в Галичі». Правління бояри­на очевидно підривало авторитет князівської влади і в цей же час підносило в очах сусідніх володарів галицьких бояр.

Здавалось би, що при таких обставинах, у час арешту Воло- дислава повинно було б змінитися становище і усієї боярської ради, однак цього не сталося. Угорський король посадивши сво­го сина на галицькому троні знову не став міняти у Галичині традиційного боярського укладу, віддав, як зазначають джерела «увесь наряд галичанам», залишивши бояр кристалізатором фак­тичної влади уже при галицькому королю Коломану І. Фактич-

Τ8Ί

но, як ми це бачимо з джерел великий галицький боярин Судис- лав і його соратники були такими же як і Володислав Кормиль- чич правителями Галичини. Така ж ситуація залишалася при во­лодарю Галичини Мстиславі Удатнім і Андрієві І. Боярська рада на чолі з Судиславом, як свідчать джерела, фактично правила Галичиною до тих пір допоки Данило Романович остаточно не утвердився в Галичині. Хід історичних подій по сукупності дже­рел дає нам право наголошувати, що галицька боярська рада уміла політично маневрувати відносно політичних подій які складували у Галичині, залишаючись постійно при владі. Коли вона побачила, що орієнтування на угорського короля та Судис- лава у стосунках з князем Мстиславом стало неможливим, вона на укладанням стосунків з Мстиславом висунула другу кандида­туру боярина Жирослава, який проводячи дескридитацію Мстислава, підривав авторитет князівської влади, за це він уда- ляється від його особи, тоді його місце знову займає Судислав.

Одним із останніх найвпливовішим керівником боярської ради до утвердження Данила в Галичі був Доброслав Судьїч. Він разом з усім складом боярської ради провів відкриту політичну демонстрацію проти князя Данила, явившись на виклик князя верхом на коні в одній нижній сорочці з галичанами, які супро­воджували його по князівському звичаю. Якщо б Доброслав був одинокий у своїм рішенню, наголошує К. А. Софроненко, то звичайно був би покараний, та неодмінно за його діями стояла уся боярська рада, тому Данило мовчки переніс цю для князя образу. Цим і пояснюється, що усі галицькі князі, окрім Ігореви- чів не дивлячись на інтриги бояр відповідали їм милостями, роз­дачею сіл, міст, угідь, цим і досягалось, що правда на деякий час менш більш мирне співіснування князів із боярами. Боярська рада утримуючи в своїх руках усю військову, політичну і адміні­стративну владу в Галичині намагаючись повністю підчинити собі князя.

Це ми спостерігаємо уже у час Ярослава Осмомисла. У пос- лідуючі часи, бояри залишалися основною політичною силою як при руських так при іноземних володарях. Боярська рада висту­пала проти правителів Галичини, коли політика правлячого кня­зя не співпадала з основною лінією боярської ради. Рада бояр вирішувала питання фізичного знищення князя, який її не влаш­товував. Це видно уже у час Володимира Ярославовича, коли останній перестав рахуватися з боярами та їх радою, як зазначає літопис: «думати не любив з мужами своїми». Відносини насті­льки загострились, що бояри на раді постановили, що Володи­мир не зможе бути у подальшому галицьким володарем. Частина

бояр висунула навіть пропозицію убити свого князя, але ця про­позиція не була підтримана більшістю присутніх бояр, однак таке рішення було одобрене та реалізоване щодо князів Ігореви- чів, і останні за одностайним схваленням ради бояр були пові­шені перед ворітьми міста Галича. Рада бояр намагалася вбити і князя Данила поручивши боярину Філіпу у зв'язку з цим замани­ти князя до себе в Вишню, як це свідчить галицько-волинський літопис: «А Філіп безбожний зове князя Данила в Вишню, в цей же час створює боярську раду на убієніє його».

Як бачимо із сукупності фактів боярська рада зірко охороня­ла інтереси боярства, завжди ведучи з князівською владою по­двійну гру, намагаючись всеціло підчинити її боярській раді і диктувати їй свою волю. Більше того боярська рада проводила свою політику не дивлячись на протидію князів. Так літописець розповідає, що Мстислав Мстиславович за порадою бояр видав свою молодшу дочку за королевича Андрія, ще раніше бояри втручалися у приватне життя Ярослава Осмомисла, а також його сина Володимира Ярославовича. Отже можна наголосити, що боярська рада у продовж століть фактично була найвищим полі­тичним органом Галичини. Князівські літописці, прихильники сильної князівської влади, дуже слабо висвітлювали діяльність цього органу влади, прикриваючи його просто зневажливим те­рміном «бояри». Часта зміна князів у Галичині знаходить пояс­нення на запитання, чому були такі часті зміни князів. Без сум­ніву бояри контролювали це питання, це видно із свідчення коли боярин Судислав, щоб роз'єднати коаліцію князів під час облоги Галича звернувся до Олександра белзського:«піди від брата, дам тобі Галич», і останній послухався голову боярської ради і ві­дійшов від Данила. Таким же чином рада бояр запрошувала на княжіння угорських принців, князів других земель.

Сукупність свідчень дають право наголошувати, що монолі­тна сила бояр та їх постійно діючого органу давала їм можли­вість змінювати князівську владу відносно політичних потреб Галичини. Рада по суті була політичним центром, законодавчим і виконавчим органом галицького боярства. Раді бояр фактично підпорядковувалися і регіональні органи управління, бо як наго­лошувалось вище в раду входили бояри усієї Галицької землі, які на усьому її обширі займали усі ключові посади. Можна пе­редбачити, що роздача посад тільки юридично оформлялась кня­зем, насправді ж це питання вирішувалося внаслідок обговорен­ня на боярській раді. Бояри утримуючи за собою адміністративні посади не тільки намагалися прижиттєво закріпити їх за собою, але й передати їх спадково. Наслідування посад батьків-бояр,

вважалось таким же правом бояр, як і наслідуванням земельних володінь.

Поступово усі найбільш важливіші посади закріплювалися спадково за усіма найродовитішими боярськими кланами, що давало їм можливість зосереджувати в своїх руках усю адмініст­ративну і військову владу. Літописець досить точно характери­зує владу великих галицьких бояр: «бояри Данила собі князем називають, а самі усю землю тримають». Історія взаємовідносин галицького боярства з князівською владою у Галичині у ХІІ-ХІІІ показує, що боярство залишалося впливовим постійно із-за еко­номічної могутності та постійних землеволодінь. У зв’язку з цим польські та угорські хроніки називають галицьких бояр «баро­нами». В одній із грамот угорського короля Бели ΓV адресованій князю Данилу бояри названі: ∕83. Західноєвропейські джерела характеризу­ють нам бояр, як магнатів та баронів, а їхню раду-консіліум, як боярський парламент, тобто як такий, який ніколи не був князів­ською думою. К. А. Софроненко вірно наголошує, що у Галичи­ні рада бояр не стала князівською думою тому князь не міг нею управляти, любий володар руський князь чи угорський короле­вич заключав з нею «ряд», договір, що давало можливість боя­рам утримувати в Галичині постійну владу у продовж століть і свої привілеї/84. Згідно з сукупності джерел ми бачимо, що у час суперечностей між великими феодалами України-Русі, князями, боярство самостійно утримувало усю повноту влади не потре­буючи князівської опіки. Княжіння Володислава цьому яскравий приклад.

У той час коли Андрій ІІ воював у власній країні з власними вельможами Володислав настільки укріпився в Галичині, що зумів відбити напад не тільки руських князів, але й більш могут­нішого краківського князя Лешка, що й заставило останнього на дипломатичний хід проти Володислава.«Не змігши прийняти Галича», наголошує нам літописець, Лешко краківський зверта­ється листом до короля угорського короля Андрія: «Не гоже бо­ярину князювати в Галичі. Та візьми но дочку мою за сина свого Коломана і посади їх в Галичі»/ 85. Як бачимо зміцнення Воло- дислава сильно налякало польського князя Лешка і заставило останнього дипломатичним шляхом усунути боярське правління в Галичині. Причин наполягати на зміщенню Володислава у польського князя було предостатньо. Із свідчення польських джерел нам стає ясно, що жителі Кракова теж повстали проти свого князя. Можна вважати, що наявність галицької боярської республіки мало вплив на розвиток подій в Польщі, що може говорити факт виступу краківських вельмож проти князя Лешко, що заставило краківського князя шукати швидкого виходу із тя­жкого становища. І вихід був знайдений.

Сама пропозиція краківського князя дуже сподобалася коро­леві Андрію, однак він розуміючи реалії не поспішав заміняти правління Володислава в Галичині. Польському князю, як наго­лошує М. Ф. Котляр, довго прийшлось вести переговори, щоб уговорити короля. Однак внаслідок бажання бачити свого сина королем Галичини і довгі переконання в цьому феодальної вер­хівки Польщі, усе це дозволило угорському королю схилитись до угоди згідно якої, боярин Володислав мав бути усунений від влади в Галичині. Загалом формально обидва володарі ніби зно­ву пеклися про Романовичів, що дало останнім право зайняти Володимир, як компенсацію за Галичину, однак щодо вирішення долі останньої, то Романовичів тут немов би не існувало, вона без їх згоди була поділена на Спішській нараді між Угорщиною і Польщею. При зустрічі Андрія і Лешка у м. Спіші у 1214 році був укладений договір з багатьма пунктами і умовами.

Ось головні із них: Трьохрічну польську княжну Соломею було обвінчано з угорським королевичем Коломаном. Внаслідок цього шлюбу, який був благословленний папою римським ство­рювалось Галицьке королівство, на чолі якого повинна була ста­ти угорсько-польська династія. План включення Галицького ко­ролівства в західноєвропейський світ зайшов так далеко, що Ан­дрій ІІ, що був тісно зв’язаний з папським престолом звернувся до папи Інокентія ІІІ з проханням доручити угорському архієпи­скопу «помазати» угорського принца Коломана на короля Гали­чини. За це папі було обіцяно включення Галицького королівст­ва у лоно союзу католицьких держав і запровадження унії Гали­цької церкви з Римською. Папа погодився і через певний час у зимку 1215 року Коломан був коронований на короля Галичини. Як компенсацію за утворення королівства Галицького, польсь­кий князь згідно з Спішською умовою отримав західну Галичину з її стародавнім центром Перемишлем. Окрім угоди Лешко кра­ківський утримував захоплені раніше Забужські землі:«Берестя, Угровськ, Верещин, Стовп'є, Комів».

Зважаючи на прихильну до Романовичів європейську гро­мадську думку і загальне співчуття законним володарям Украї- ни-Русі, союзники повернули їм м. Володимир, що стало важли­вим політичним актом у подальшому утвердженні Романовичів на Волині/86. М. С. Грушевський з цього приводу вважав, що хоча Лешко і Андрій забрали собі Галичину, однак змушені були зробити вигляд, що підтримують права княгині Анни на Волин­ське князівство і посадити у столичному Володимирі Данила/87. Таким чином актом Спішського договору українська держава була розділена на ряд князівств, які опинилися під різним проте­кторатом. З однієї її ключової частини її розчленителі взагалі утворили незалежну Галицьку державу з угорсько-польською правлячою династією на чолі.

Слід зауважити, що з проектом поділу «Романової держави» виступив не угорський король, який до цього часу вважав Укра­їнську державу за васальну від Угорщини із цього приводу опі­кувався Романовичами, а Лешко краківський, який за будь-яких умов намагався вижити Володислава з Галичини, що і спричи­нило Спішську угоду. Як бачимо ініціатором Спішського дого­вору була польська знать. На думку М. С. Грушевського його автором був краківський каштелян Пакослав, якого наш літопис називає другом Романовичів/88. Радянський дослідник В. Т. Пашуто вважав, що княгиня Анна в особі каштеляна Пакослава мала дорадника і друга при краківському дворі, послугами яко­го, звичайно не безкоштовними, користувалася у скрутний для себе час. Власне він, як впливова особа при дворі Лешка викло­потав Володимир для Романовичів, що було важливою диплома­тичною перемогою, яку не можна недооцінити, якщо розглядати її через призму подальших фактів, і тих обставин, що договір у Спіші виявися нетривким, і бувші союзники, що так ретельно розробили план розподілу староукраїнської держави, стали най­лютішими ворогами. У тому ж році Андрій ІІ за намовою гали­цьких бояр повважав, що його син король Галичини повинен володіти усією Галичиною і відібрав у польського князя західну Галичину з її ключовими центрами Перемишлем і Любаче- вим/89.

Однак повернемося до того часу коли каштелянт Пакослав доводив угорському королеві вигоди розчленування української держави. Щоб здійснилось задумане, на його думку, Романови­чам слід повернути Волинське князівство, оскільки це їхня от­чина, решту земель слід теж розлучити і не давати їм можливос­ті більше ніколи з'єднуватися. За таких обставин Русь-Україна, могутня у час Романова держава, ніколи не буде загрожувати католицькому Заходу зі Сходу. Щоб сильніше укріпити позиції було вирішено негайно провести релігійну унію, що правда ні угорська ні польська сторона толком не уявляла собі яким чином вона повинна була б бути проведена. Швидкість укладення уго- ди не відображає усіх основних інструментів, які б мали відо­бражати розчленування України-Русі, однак ясно, що Пакослав зробив усе, щоби українська держава ніколи не була єдиною, тому ту мізерну частину яку внаслідок спішського зговору отримали Романовичі, не залишало їм нічого від бувалої могут­ності України-Русі. Те що проект Пакослава був прихильно при­йнятий говорить той факт, що йому як організатору спішської угоди було даровано Любачівську волость. В цей же час, коли організатори спішської угоди ділили своїми дипломатичними баталіями Галичину, Володислав Кормильчич володарював у останній від імені угорського короля і гадки не мав, що за його плечима проводилася така широкомасштабна інтрига. Допоки велися широкомасштабні переговори по втіленню спішського проекту, малолітня польська княжна Соломея стала дружиною угорського королевича Коломана і перебувала при угорському дворі і з радістю чекала на благословення папи Інокентія ІІІ. В цей же час, внаслідок широкомасштабних переговорів, які про­ходили за прямою участю римської курії, було вирішено лікві­дувати боярське правління Галичиною. У зв’язку з цим у Гали­чину було вислане велике військо, яке було прийняте боярами з радістю. Володислав очевидно не чекав будь-яких злих намірів короля, не чинив спротиву, натомість був схоплений і висланий в Угорщину, де як наголошує літописець і помер в засланні, що являється невірним твердженням, оскільки як засвідчує Галиць­ко-Волинський літопис, Володислав Кормильчии був страчений Данилом у 1245 році коли внаслідок поразки військ угорського королівства в Ярославській битві попав в полон до володаря України-Русі.

Як бачимо, ситуація склалась так, що галицький боярин став уже не потрібний у політичних планах папського двору, угорсь­кого короля і польського великого князя, адже сама галицька боярська республіка лякала як самого короля так і польського князя. Як виразився літописець:«правління Володислава мало для його роду трагічний кінець. Усі князі були не ласкаві до ді­тей Володислава за його сміливий вчинок», який являється яск­равим епізодом галицької історії, так до кінця і не з'ясований, у контексті історичного розвитку галицького боярства. Отже бо­ярство в Галичині не було тим послушним і покірним інститу­том влади, яке корилось князівському чи королівському самоуп­равству, повішання Ігоревичів, правління боярами при усіх ін­ститутах політичної влади руському, угорському чи польському, як і самовладне правління Володислава Кормильчича, дає право нам наголошувати, що бояри і його політичний орган боярська дума, були постійним політичним органом, який закликав, утве­рджував і виганяв володарів з галицького престолу.

Джерела не дають нам переконливих свідчень коли утверди­лась в Галичині така політична система, можливо вона є спад­щиною Велико-Хорватського князівства, що функціонувало, як засвідчують археологічні джерела, у VZ-X ст. до утворення на Прикарпатських землях в ХІ ст. Галичини. Можливо інститут боярства розвинувся внаслідок соціально-економічного і полі­тичного впливу сусідніх західних держав і в першу чергу угор­ського королівства. По джерелах відомо, що всі династичні шлюби галицьких князів були із угорським двором, що поясню­ється угорськими істориками, як політичний вплив на Галичину. На їхню думку, Галичина своїми соціально-економічним відно­синами, політичним улаштуванням більше тяжіла до заходу, знала його політичний устрій і нічого не бачила поганого для утвердження цього ладу у своїй країні.

Особливо безболісно у Галичині утверджувалися порядки угорського королівства, особливо після того, як угорський ко­роль видав у 1222 році для своїх вельмож так звану «Золоту бу­ллу», яка надавала управителям великих і середніх латифундій широкі права і привілеї при королівському дворі. Дана булла поширювалася і на галицьких бояр, проугорська партія яких, а інколи і вся корпорація галицьких бояр, ставили Галичину в но­мінальну залежність від угорського королівства. Політична дія­льність галицьких бояр у своєму політичному житті опиралися на постулати «Золотої булли» угорського короля Андрія ІІ які використовували у політичних змаганнях з руським князями.

Надання таких привілеїв галицьким боярам, угорський ко­роль Андій ІІ тим самим прив'язував Галичину до політичної системи угорського королівства і союзу католицьких держав взагалі, що було його головним завданням і одним із основних напрямків східно-європейської політики/90. З цього приводу слушним здається є судження Д. Зубрицького, який вважав, що зростання політичного впливу угорського королівства у Галичи­ні можна пояснити політичною і торгово-економічною стабіль­ністю у цій країні. Феодальні війни в Україні-Русі, зокрема у Га­личині і на Волині приводили до хаосу, дестабілізації міжнарод­ної торгівлі як основного джерела доходу казни бояр і князів і заставляло бояр і торгово-економічну знать переходити під про­текторат угорського королівства/91.

Російський дослідник В. Н. Татіщев відмічає, «що ненависть до руських князів Ігоревичів, які не порядно жили, за країну не дбали, багатьох жінок і чесних дівиць насилували, багатьох зна­тних звинувачували невинно і доми їхні розграбовували, а самих у подальшому вбивали без суду утвердженого в Галичині, заста­вила галицьких бояр Галичини просити угорського короля посі­сти їхній престол, або утворити з Галичини окрему державу- Галицьке королівство і утвердити на престолі галицькому його сина». Як показує хід політичних подій, не дивлячись на те, що бояри просили короля взяти під протекторат Галичину, сам угорський король не поспішав втручатися у феодальну війну в Україні-Русі.

Він бачив, що великі феодали староукраїнської держави ще досить могутні. Утверджені торгово-ремісничою знаттю в Гали­чині, Ігоревичі, як законні спадкоємці Ростиславової династії, з точки зору феодального права не давали угорському королю можливості включатися у боротьбу за галицький престол. Ко­роль на даному етапі обмежився переговорами, які проводив з галицькою знаттю відносно релігійної унії, яка на думку короля могла бути гарантом політичної стабільності. Однак переговори про віру затянгулися, наголошував В. Н. Татіщев, зате питання протекторату Галичини і вигнання Ігоревичів, було по певному проміжку часу схвалене угорським королем. Він надавши гали­цьким боярам усю повноту повноважень для вирішення цього питання, яке виражалось у наданні чотирьох тисячного війська з воєводами, сам особисто вирішив не втручатися у хід політичної війни в Україні-Русі. Галицькі бояри з угорським найманцями прийшовши тайно до Галича так, що Ігоревичі про це не знали і ув'язнивши останіх зчинили над ними суд.

Згідно з вироком суду їм було інкріміновано звинувачення по декількох пунктах галицького законодавства:

1) недотримання«ряду» -договору про управління Галичи­ною, який був клятвенно завірений Ігоревичами, що вони будуть управляти Галичиною за дорадою галицької боярської думи;

2) вбивство бояр без суду і розграбування їхнього майна, що заборонено старогалицькими законами;

3) гвалтування, жінок і дівиць, що було заборонено і не від­повідало нормами християнської моралі. За злочини такого роду князів Ігоревичів було присуджено до повішення. Перед усім Галичем, гостями міста Галича, Ігоревичів було звинувачено, як лютих кримінальних злочинців, порушників норм феодального права і феодальної моралі.

За вироком суду, усе награбоване майно Ігоревичами було роздано сім'ям потерпілих, тисячу гривен було відіслано угорсь­кому королю як подяку за допомогу. Також до Буди була відря­джена делегація, яка повинна була прохати короля, щоби він по­сів галицький престол. Король угорський отримавши повідом­лення, що «галицькі принци і барони» з князями своїми учинили обласкав їх і внаслідок довгих переговорів договорився з ними, що вони сина його Коломана можуть взяти собі у володарі, а він попросить папу і утворить для них бояр окреме Галицьке коро­лівство, а про віру сказав він, ми поговоримо трохи пізніше, ко­ли пізнаємо усі істини і приймемо рішення. На цьому наголошує російський дослідник В. Н. Татіщев, опираючись на недійшовші до нас джерела, переговори були закінчені вінцем яких було пі­дписання угорсько-галицького договору на право утворення Га­лицького королівства, і на правління Коломана, як законного володаря Галичини.

Після підписання договору, за яким королевич Коломан по­винен був стати галицьким королем Коломаном І, Андрій ІІ ви­слав свого сина в Галич. Джерела свідчать, що прибувшого угорського принца Коломана галичани зустріли з великою честю біля міста і посадили на великокнязівському галицькому престо­лі і коронували на короля Галицького/92. Такий новий держав­ний статус Галицького князівства виділяв його у незалежну центрально-європейську державу, коріння якого слід шукати у незаленому хорватському князівстві до часу приєднання його у 993 році, внаслідок відомої по києвському джерелу ховато- руської війни. Сукупність джерел дає право наголошувати, що Велика чи Біла Хорватія-стародавня Галичина, була приєднана до Київської Русі у 993 році, і внаслідок політичного розвику почала становити з кінця Х століття одну із складових частин староукраїнської держави, яке під впливом політичних, соціаль­но-економічних і культурних надбань кристалізувалась в Гали­цьку Русь, політичну могутність якої ми спостерігаємо з часу вокняження в Хорватії київської династії князів Ростиславови­чів.

Утворення галицького королівства на поч. ХІІІ ст. немов би знову на новому витку історії кристалізує державне ядро навко­ло Галича по західно-європейському зразку, яке у подальшому стане домінантою у кристалізації етароукраїнської держави від Дніпра до Карпат у часи українського володаря України-Русі Романа і його сина Данила. Однак таке гучне політичне утвер­дження угорського королевича в Галичині було короткочасним і не припинило а тільки продовжило феодальну війну в Україні- Русі. Народ віддав перевагу угорському правлінню заради при­пинення феодальної війни в Галичині, галичани повважали, що протекторат угорського королівства стабілізує торгово- економічні відносини, що на початковому етапі правління Ко- ломана і сталося. Однак утвердившись, галицький король, окрім стабілізації торгово-економічних відносин вирішив «стабілізува­ти і релігійні відносини з Західноб Європою», а тобто провести і релігійну реформу, яка практично ще не мала реального грунту і потребувала часу для її впровадження.

Однак намовлений визначними галицькими сановниками, король Коломан вирішив провести релігійну реформу дуже швидко. Йому здавалось, що це питання можна вирішити вна­слідок заміни священнослужителів православних на латинських. Не слід виключати однак, що якась частина Галича, можливо бояри була християнами латинського обряду, про що нам підт­верджує лист угорського короля Андрія ІІ до папи римського, що «галицькі принци і барони готові приступити до унії з апос­тольською церквою, лиш би їм не забороняли їх стародавні об­ряди». Очевидно й сам Коломан посідаючи галицький трон зо­бов'язувався вихреститися в православ'я, або по крайній мірі не нарушати обряду грецького, про що свідчать недійшовші джере­ла використані В. Н. Татіщевим, які наголошують, що за пору­шення ряду з Галичем і впровадженням латинників» Коломана було вигнано руськими князями з Галичини. Дані свідчення хоч поверхово однак дають право наголосити, що з Коломаном га­личани теж укладували ряд-договір, який зобов'язував усі сторо­ни його дотримуватися.

Однак сукупність фактів дає право говорити, що Коломан ставши королем Галичини спочатку не втручався у релігійні справи у своє, як виразився М.Ф.Котляр «опередкованому коро­лівстві».

Першорядне питання, яке постало на очолюваній ним бояр­ській думі, це питання складової частини Галицького королівст­ва Перемишльського князівства, яке згідно спішського договору перейшло до Польщі. Сукупність джерел дає нам право наголо­шувати, що таким становищем були незадоволені як бояри так і сам галицький король Коломан. Зміцнення позицій Коломана його підтримка галицькими можновладцями привела його взим­ку 1215 року до офіційної коронації на короля Галичини. Така нова політична реалія уже короля Коломана недозволяла остан­ньому віддавати частину своєї держави навіть союзнику, навіть тестеві. Хоча офіційно між угорським королівством і польським великим князівством був підписаний договір про розділення Га­личини, по коронуванню Коломана він утратив свою силу. Ко­роль Коломан, наголошують угорські доолідники, і чути не ба­жав, щоб частина його держави знаходиться в руках поляків, з цього приводу він слав до батька найвизначніших із галицьких бояр з проханням допомоги йому у питанні повернення Пере­мишльського князівства до Галицького королівства.

Щоб виправдати факт порушення спішського договору і втручання угорського королівства у внутрішні справи Польщі, угорські історики ще у ХІХ столітті писали: «Офіційно між угорським королем Андрієм ІІ і краківським князем Лешко був піписаний договір, який угорський король виконував, але ж Га­лицький король Коломан, частина земель якого знаходилась у поляків не підписував ніяких договорів і не мав перед поляками ніяких зобов'язань, і дораджений галицькими баронами бажав тільки одного -цільності своєї Галицької держави. Оскільки йо­го батько угорський король Андрій ІІ ревно дотримуючись дого­вору самочинно не виступив на чолі cвого великого війська про­ти поляків, однак це не помішало йому поставити це ж військо під стяги галицького короля Коломана І і останньому відібрати у поляків Перемишльське князівство, не порушуючи договору між Польщею і Угорщиною»/93.

З цього приводу галицький літописець зазначав:«що Андрій ІІ захотів володіти усією Галичиною для сина, а це значить, на­голошував радянський дослідник В. Т. Пашуто, що спішський договір виявився нетривкий, у цьому ж році після утвердження і коронації Коломана в Галичі, Андрій ІІ за намовою галицьких бояр повважав, що галицький король повинен володіти усією Галичиною і відібрав Перемишль і Любачів у поляків. До війни не дійшло, бо угорська армія була явно сильнішою і польський князь вдався до різного роду інтриг, щоб припинити володарю­вання Коломана в Галичі/94.

Отже, як бачимо у перший рік правління галицького короля Коломана І була досягнута велика політична перемога, Галичина знову стала єдиною у етнічному і політичому розумінні, а наки­нута на неї роз'єднуюча Спішська угода скасована. Така полі­тична стратегія юного галицького короля могла була проводити­ся тільки за безпосередньою участю галицького боярства, на яке з 1215 року опиралися у своїй східній політиці угорські притен- денти на галицький престол. Добившись єдності Галичини ко­роль Коломан І і оточуюча його галицька боярська верхівка ви­рішили зайнятися релігійною реформою. Як зауважував російсь­кий історик В. Н. Татіщев, посівши галицький трон, Коломан прикликав до себе двох єпископів католиків, які стали навчати галичан істинної віри, яку принесли їм із Риму, та галичани до католицьких місіонерів не прислуховувались, і їх проклинали, хоча король Коломан різними способами, то утісненнями то лас­ками примушував руське духовенство і знать до унії. Вельможі галицькі і єпископи терплячи латинників говорили своєму коро­лю, щоби він по обіцянках овоїх і заключеному договорові, був королем у Галичині по законах і релігії руській, а унію, яку він впровадив, скасував і священників латинських вигнав.

Та король галицький вельмож своїх не слухаючись утвер­джував в Галичині католицьку віру (єпіскопію), і слухати не хо­тів про скасування унії. Це привело до того, що галицькі вель­можі почали ображатися на свого короля, особливо після того, як дві головні церкви Галича були передані прихильникам унії, а православного єпископа вигнано з них. Та слід зауважити, що серед оточення короля Коломана було багато бояр які усердно і завзято помагали скоєму королю Коломану впроваджувати унію в Галичині, за що отримували ще більші маєтності, титули і да­рунки. Така непродумана релігійна реформа короля Коломана, хоча мала певні результати по насильницькому впровадженню католицизму в Галичині, однак і несла незадоволення серед час­тини бояр, торгово-ремісничої знаті і народу. Багато за протидію унії, наголошував В. Н. Татіщев, було покарано, інші прийняли її через страх, інші через дари і ласку.

Однак через насилля, перша унія в Галичині закінчилась по­разкою її організаторів/95. Хоча в Галичині у час правління Ко- ломана припинилась феодальна війна, і здавалось, що настала уже політична і економічна стабілізація, однак неправильний підхід до вирішення питання релігійної реформи привели не тільки до краху самої унії, а й до припинення реформування Га­лицького королівства по західно-європейському зразку. Однак правляча еліта Галичини і Угорщини, реформування Коломана і його проугорської партії, бояр сприймали за волевиявлення усього народу. Щоправда причина такому розуміння проблеми була, адже Коломан при вступі на галицький трон був підтрима­ний усіма верствами галицького суспільства, що давало право угорському королеві Андрію ІІ писати папі Інокентію ІІІ, що «посадження Коломана на короля Галичини і злучення руської церкви з римсько, це волевиявлення усього народу».

Документи свідчать, що уже в перший рік володарювання короля Коломана в Галичині в 1214-1215 роках, Андрій ІІ пос­пішно писав папі, «що народ і барони галицькі всі вихлопотали для себе у нього сина Коломана собі у королі і бажають приєд­натися до римської церкви з єдиною умовою, щоби папа не від­міняв їх стародавніх обрядів, і дозволяв їм відправляти служби божі на мові слов'янській». Таким чином, поспішність Андрія ІІ у своїй східній політиці очевидна, видаючи бажане за реалії він спав і бачив свого сина на галицькому престолі. Папа очевидно теж вважав за перемогу католицького світу посадження на коро­ля Галичини Коломана.

Як тільки, наголошував російський дослідник М. Н. Карам­зін, архієпископ Гранський іменем Інокентія ІІІ возложив в Га­личі на сина угорського короля Андрія ІІ Коломана королівську корону і назвав його королем Галичини, а польську княжну Со- ломею королевою, цей володар ревно почав виконувати волю папи шляхом насильницького вигнання галицьких єпископів і священників намагався запровадити у Галичині церковну унію. В цей же час, наголошував дослідник, народ, змучений безчис- ленними феодальними усобицями, війнами і заколотами бояр, зобов'язаний присягою королю не виступав проти останнього, однак частина бояр, торгово-ремісничої знаті, ображений сват краківський князь Лешко, боячись зміцнення у Галичині Коло- мана намагалися шляхом найрізноманітніших інтриг вижити останнього з галицького престолу/96.

Однак король Коломан не дивлячись на супротив народу, робив усе, щоби в короткий час, як зауважував М. С. Грушевсь- кий, навічно приєднати шляхом златинізації галицьку церкву до римської. Однак ця ідея стала непопулярною в народі, хоча бо­ярська адміністрація усе робила, щоби утвердити унію в Гали­чині. За ходом релігійних реформ в Галичині елідкував угорсь­кий король Андрій ІІ, який у листі до папи у перебільшених то­нах зображав її хід заявляючи, що «галицькі барони і народ га­лицький готовий прилучитися до римської церкви». На жаль про дальшу долю релігійної унії 1215 року ми не можемо говорити надто конкретно, оскільки обмаль джерел, однак як ми бачимо із тексту листа Андрія ІІ до папи, що останній захопився цією справою настільки, що задля швидкості релізації унії випрохав у папи особливого легата, який терміново прибув в Галичину.

Згідно сукупності джерел дізнаємося, що наміри папи були однозначні - створити Собор церкви, який ставив за мету злу- чення Галицької церкви з Римською церквою, та оскільки гали­цький король Коломан не діждавшись легата, сам розпочав на­сильницьку унію, то будь-які переговори про собор легата з ви­гнаними з церков галицькими релігійними діячами стали немо­жливими. Щоб приховати від папи злодіяння і насильства над Галицькою православною церквою було вирішено угорськими можновладцями легата у Галичину не пускати мотивуючи тим, « що народ галицький повстав проти свого короля, і в такій ситуа­ції він угорський король Андрій ІІ зробить усе можливе, щоби галицькі єпископи прибули на Собор до папи». Однак наголо­шує М. С. Грушевський, ми не маємо джерел, які б підтверджуа- ли, щоби галицькі церковні діячі у 1215-1216 році, брали участь у скликанім папою Соборі. Очевидно не пустившив в Галичину папського легата, Андрій ІІ добре зрозумів, що вона передчасна і впроваджегння її насильницьким шляхом підриває владу його сина Коломана/97.

Однак Коломан міцно тримався на престолі, і для свого утвердження робив все, щоби галицька знать допомагала йому реформувати Галичину по західно-європейському зразку. Харак­терно, що серед галицьких як світських так і духовних феодалів у нього було багато прихильників. Такий висновок ми знову ро­бимо із листа угорського короля Андрія ІІ до папи Інокентія ІІІ і свідчень Галицько-Волинського літопису, згідно яких ми дізна­ємося, що Коломан проводив релігійну реформу в Галичині при цілковитій підтримці галицьких бояр, які займали усі ключові посади в управлінні Галичиною, і у яких не було бажання міняти слабку владу угорського королевича, галицького короля, на дис- потичну владу руського князя. За таких обставин у Галичині кристалізується західно-європейська систма управління, яка очолювалась проугорською партією бояр. Однак королівська влада в Галичині і її прихильники допустили одну, але значну помилку в управлінні Галичиною, замість поступового зближен­ня позицій у релігійному питанні шляхом проведення Соборів, запропонованим папою римським, королівська адміністрація вдалася до насильницького впровадження унії, що виявило неза­доволення народу, частини бояр волинських, київських князів і зв’язяного з ними краківського князя Лешка, який шукав собі помічників проти Коломана в усіх куточках стародавньої Русі.

Утворення Галицького королівства і швидке його зміцнення починало складати загрозу його власній державі і Лешко почав проводити активну кампанію і протидіяти утвердженню Коло- мана в Галичині. Однак супротива Лешка проугорському прав­лінню була очевидна і до коронації Коломана. Як свідчать дже­рела, ще раніше до коронації Коломана Лешко краківський са­мотужки намагався заволодіти Галичиною, але успіху особливо­го не мав і пішов на союз з угорським королівством виключно з причин власної безвеки у краківському князівстві де знать поча­ла проявляти аналогічні як і галицькі бояри, сепаратиські стрем- ління. За таких умов у нього не було іншого шляху, як піти на невигідний союз з угорським королем, стремління якого було у поширенні угорського вплику в усій Галичині.

Дуже швидко Лешко зрозумів, що зробив велику помилку втрутившись у внутрішні справи Галичини, оскільки галицькі бояри узнавши згодом чия це була ініціатива скасування боярсь­кого правління Галичиною, зробили у майбутньому усе можли­ве, щоби звести на нівець заключення Спішської угоди і відібра­ти Перемишльські і Любачівські землі від Лешка. Власне вони прийнявши угорського королевича на галицький трон заложили камінь розладу добросусідських і союзницьких стосунків між Польшею і Угорщиною. Очевидно, уже у процесі підготовки до коронації Коломана на короля Галичини, Лешко зрозумів загро­зу утворення для Польщі Галицького королівства з угорським принцом на чолі і почав протидіяти його територіальній цілос- ності, відірвавши Перемишльську і Любачівську землю від Га­личини.

Такий крок Лешка став зрозумілим угорському королеві і останній почав робити усе для швидкого утвердження Коломана в Галичині. Уже у листі до папи Інокентія у 1215 році, який був написаний ще перед коронацією Коломана, Андрій ІІ відзначав, « що необхідно якнайшвидше прислати для Коломана королів­ську корону, бо галицький народ не тільки відступить від свого короля, але й нарушить присягу, яку він дав не тільки своєму королю, але й на послушність Римській церкві». Дане свідчення яскраво говорить нам, що утворення Галицького королівства з уніатською, підпорядкованою Римові галицькою церквою з угорським принцом на престолі явно залишало будь-яких мож­ливостей поляків у майбутньому втручання у внутрішні справи Галичини, більше того, це грозило втратою галицьких надбань, що і сталося в майбутньому/98. Сукупність проаналізованих джерел дають нам право наголошувати, що заключення спішсь- кої угоди в Угорщині розглядали як явище тимчасове, це очеви­дно розумів і Лешко краківський, який стверджував у цей час свої позиції на Волині. Листи угорського короля до папи яскраво засвідчують нам його позицію після коронації Коломана. Андрій просив папу вислати свого посланця до Лешка, пригадати їхній фамільний союз, зробити усе, щоби польський князь надав до­помогу своєму зятеві галицькому королеві, який відбивався від власного народу у Галицькому замку, від напавших на нього ближніх сусідів/99.

З цього листа написаного Андрієм ІІ до папи по дорозі до Галича, ми бачимо, що уже у 1215 році союзу Угорщини з Польщею не іенувало, дораджений галицькими боярами, Андрій ІІ не збирався виконувати спішських пунктів договору, на його думку, як це наголошує нам Галицько-Волинський літопис, « Галичина потрібна була йому для його сина ціла», що виключа­ло за будь-яких умов володіння Перемишльською і Любачівсь- кою землями Лешко краківським. Зараз нам важко собі уявити, хто був зачинщиком заколотів у Галичині у час коронації Коло- мана на короля Галичини, адже як нам відомо у заколотах прий­мали участь союзні Лешку волинські князі, можливо, як наго­лошував М. С. Грушевський, Лешко і не брав активної участі у галицькім повстанні і навіть у поході волинських князів, однак Андрій ІІ розуміючи хто закуліено управляє безпорядками в Га­личині, не дочекавшись допоки збереться велика сила угорсько­го війська, з передовими полками виступив походом у Галичину.

Угорське рицарське військо було надто сильніше, від поль­ського чи волинського, тому до сутичок не дійшло, Андрій ІІ швидко припенив безпорядки і відновив реальну владу у Гали­чині еина короля/100. Як бачимо сум'яття проти галицького ко­роля Коломана І почалося виключно по релігійних питаннях. З цього приводу російський історик М. Н. Карамзін зауважував, можливо галичани внаслідок встановленя порядку і широких торговелиних відносин з Західною Європою були уже задоволе­ні своїм королем Коломаном, який тихо сидів у своєму галиць­кому замку з воєводами і галицькими боярами.

Очевидно при такому розкладі Коломан заклав би початок угорської династії на галицькому троні, якщо б правив розсуд­ливо і справедливо, але через надмірне улещення частиною га­лицьких вельмож і нерозумне впровадження унії, король Коло- ман почав бути нелюбимим в народі. Народ спочатку мовчав, пам'ятаючи про присягу щодо свого короля, але бажання повер­нути усіх своїх підданих в латинську віру зустріло у галицькому суспільстві протидію. Цілком можливо, що усі ці протиріччя у галицькому суспільстві розпалював краківський князь Лешко у якого було відібрано Перемишль з Любачевим. Такі вчинки бу­вшого союзника угорського короля викликали у нього таку зло­бу, що він не дивлячись на те, що його дочка Соломея була га­лицькою королевою вирішив відомстити своєму зятю.

Не маючи сили вступити у відкриту війну з галицьким коро­лівством він вирішив виживати Коломана з Галича шляхом різ­номанітних інтриг/101. Інтриги польського князя Лешка, які він проводив проти галицького короля Коломана мали певний успіх, оскільки обидва володарі у своїй зовнішньо політичній діяльно­сті допустили ряд серйозних промахів. Католицьке духовенство і король Коломан не дочекавшись рішення папи і присланого для вирішення релігійної унії легата, який прибув в Галичину для ведення переговорів з галицькими православними духовни­ми ієрархами з приводу унії і скликання з цього приводу Собору церков, розпочав сам впроваджувати унію. Насильницька унія викликала незадоволення в народі, цим зразу ж скористувався польський князь Лешко, який після проголошення Римським папою Коломана королем Галичини побачив невигоди існування галицького королівства для Польщі.

Зміцнення угорського впливу в Галичині означало ізоляцію Польщі від Київської Русі, і загрозу польським володіння не тільки з південного заходу, але й зі сходу. В цей же час у Гали­чині проходили процеси, які привели до утисків православної церкви, що було використано князем Лешко, який почав підбу­рювати руських князів до походу на Галич. Розголос про притіс- нення галицького єпископа угорською адміністрацією яскраво відображено у Воскресенському літописі: «Угри вигнали з церк­ви єпископа та попів, а латинських привели служити». Таким чином унія у Галичині у 1215-1216 роках не була явищем добро­вільним, вона вводилась адміністрацією короля Коломана наси­льницькими методами. Утиски народу, торгово-ремісничої знаті і частини бояр, викликали великий гнів, який привів до повстан­ня проти прихильників релігійної унії.

Однак сама унія, як це ми бачимо із документів проводилася за сценарієм не Римської церкви, а суто з ініціативи проугорсь- кої партії бояр на чолі з її ставлеником королем Коломаном. Уся ця суспільна група намагалася провести унію шляхом заміни священнослужителів, витіснивши тим самим православний об­ряд і запровадивши католицький. Однак така тактика отримала осуд і у самих ієрархів католицької церкви, які повважали, що світські володарі не повинні втручатися у релігійні справи Гали­чини і вислали за для вирішення цього питання спеціального легата, який мав закликати православних архієреїв Галичини на Собор, на якому власне і повинні були вирішитися усі питання по умовах злучнння православної церкви Галичини з вселенсь­кою католицькою.

Однак угорські можновладці вважаючи себе правомочними впроваджувати унію відхилили участь легата папи римського у з'ясування цієї складної проблеми. Російський дослідник В. Н. Татіщев з цього приводу вірно наголошував, що вигнання пра­вославних священників і єпископів було справою рук католиків бояр, які улестливо догоджували своєму королю Коломану, на­магаючись за впровадження унії одержати при його дворі нові чини і земельні надбання. Усі почуті від народа нарікання про унію передавали Коломану, за що багато втому числі і знатних людей було замучено/102. Такі насильницькі дії адміністрації Коломана уже не могли були привести православне духівництво Галичини до будь-яких конструктивних переговорів про унію. Угорський король не бажав показувати реальну картину насил­ля, у зв’язку з чим не пустив у Галичину для переговорів легата папи.

На підставі існуючих документів ми можемо твердити, що місія легата була само що не є благородна, він особисто бажав запросити руських єпископів Галичини на Собор, на якому по­винні, були бути врегульовані уеі еуперечливі питання унії, а тобто підчинення православної церкви в Галичині Римському архієрею. Однак як зауважував І. П. Крип'якевич, угорський ко­роль Андрій сам хотів добитися пальми першосі у вирішенні цього складного питання, та не будучи досвідченим у такого ро­да питаннях він вдався до насилля, що унеможливило повнокро­вного проведння унії уже у 1215-1216 роках/103. У листі до папи Інокентія ІІІ угорський король Андрій ІІ мотивував неможли­вість в’їзду легата до галицького королівства тим, що народ га­лицький повстав проти галицького короля, і обложивши галиць­кий замок вимагав скасування унії, стривожений Андрій за долю галицького королівства навіть попопрохав папу, щоб той спону­кав краківського князя допомогти придушити повстання народу в Галицькому королівстві/104.

Отже із вищеприведених джерел ми бачимо, що угорський король Андрій ІІ у своїй східній і зовнішньополітичій діяльності завжди перебілшував реалії свого володарювання Галичиною і досягнутих ним там успіхів як політичних так і у питання релі­гійної унії, що в першу чергу цікавило римського папу. Як ба­чимо із документів, коли він у 1188 і 1189 роках короткочасно заволодів Галичиною, то посівши галицький престол ненадовго почав титулувати седе королем Галичини «Rex Hallιtιae>>ι зразу ж доповів папі, що він посів галицький пристол по просьбі бояр і народу галицького «uod prιncιpes et populus Haliciensis humιlιter a nobιs postularunt». У подальшому ще не утвердившись в Галичи­ні він почав вихвалятися на всю Європу, що утвердив на галиць­кому і королівському престолі свого сина Коломана.

Щоби утвердити в папи думку в законності своїх вчинків, він наголошує, що галичани бажають з'єднатися з римською церк­вою, і скоріше бажають бачити на галицькому престолі свого помазаного і коронованого на галицького короля, папою, сина Коломана. Якщо усе це було так, як писав Андрій ІІ до папи, то чому боявся пускати на переговори з руськими православними єпископами папського легата, який і мав повноваження вести усі переговори про унію. Очевидно угорський король не бажав по­казувати реальну картину своїх діянь, не хотів, щоби папа знав правду його релігійних реформацій в Галичині, ним рухали тіль­ки політичні амбіції, визнанням яких від апостольського престо­лу він утверджувався як один з наймогутніших і найдіяльніших західно-європейських володарів в Європі.

Сам факт утворення нового королівства у Центрально- Східній Європі під безпосереднім угорським політичним проте­кторатом, давало право Андрію ІІ зайнятися й питанням релігій­ного реформування. Однак розумний папа Інокентій ІІІ розумі­ючи яким пагубним може бути насильницьке злучення католи­цької і православної церкви світськими можновладцями, вирі­шив делікатно поставитись до вирішення цього непростого пи­тання, виславши для його вирішення в Галичину легата. Згідно свідчень джерел ми знаємо, що місія легата заключалась в тому, щоби для вирішеня такого складного питання як унії церков, за­кликати руських єпископів на вселенський Собор і на ньому ви­рішити усі окладні проблеми унії. Однак, як зауважував І. П. Крип'якевич, амбіції угорського короля Андрія ІІ були настільки великі, що методів для проведення унії він не вибирав, а легата, щоби затушувати невдачу своїх реформацій Галичині не пустив на зустріч з галицькими православними єпископами/105.

Якщо б папський легат, наголошував Д. Зубрицький явився у Галич і побачив як адміністрація новопомазаного короля Коло- мана без дозволу папи впроваджує унію, то невідомо яка б була реакція папи. Отже наголошував дослідник, після скоєних вели­ких злочнів у Галичині адміністрацією Коломана, появлення там папського легата було небажане для його батька угорського ко­роля Андрія ІІ. Цілком можливо, що про «реформування» Анд­рія ІІ стало відомо і папі від обтяженого злобою за втрату земе­льних надбань в Галичині польського князя Лешка.

Сама поява легата, могла бути реакцією папи на пагубні дії у питаннях унії, яка проводила угорська адміністрація Коломана. У своєму листі до папи Андрій ІІ дорікає останньому на Лешка краківського, який не сприяє утверджнню угорського принца на галицькому престолі. Отже такий перепал у листуванні Андрія ІІ з папапою римським і Лешка з папою дає нам можливість при­пускати, що папа знав реалії угорського релігійного реформу­вання в Галичині через Лешка краківського який скаржився папі за порушення Андрієм ІІ спішської угоди. І дійсно хвилюватися Лешку краківському було чого, ажде угорське королівство часу Андрія ІІ було могутньою сусідньою з Польщею державою, яке поширило свій вплив на схід і було ініціатором утворення Гали­цького королівства з угорським ставлеником на чолі, що стано­вило Польщі загрозу і ізолювало її від України-Русі/106. У зв’язку з цим на початку 1217 року Лешко звернувся до новго­родського князя Мстислава Мстиславовича Удатного з такою пропозиціє!': «Ти брат мені є піди і сядь в Галичі».

У краківського князя був дуже цікавий план, якщо Мстислав здобуде Галич, то як людина нова в Галичині шукатиме підтри­мки у боротьбі проти Угорщини і в кінцевому результаті нікого в союзники не знайде окрім нього Лешка, а це дасть можливість, за поступливістю Мстислава втручатися у внутрішні справи, як сусідньої Волині так і Угорщини. Лешко розумів, що Мстислав як людина нова у Галичині задля свого утвердження у ній піде на союз з останнім і визнає зайняті Лешком прикордонні волин­ські землі, а можливо віддасть йому Перемишльське князівст- во/107. В цей же час до запрошень Мстислава посісти галицький престол в Галичі приєдналася і торгово-реміснича знать Галичи­ни, яка найбільше притерпала від насильницької унії. Згідно сві­дчень джерел ми бачимо, що самі галичани у зв’язку з насиль­ницькою унією короля Коломана, вигнання єпископів і священ­ників із церквів, шукали могутнього руського князя, щоби звіль­нитися від насилля латинників.

Як зауважував В. Н. Татіщев, опираючись на недійшовші до нас джерела, декілька добропорядних громадян, що берегли лю­бов до своєї батьківщини, Галичини, до своїх законів і до русь­кої віри, тайно по завданню громади міста Галича вибралися до Смоленська до Мстислава Романовича і просили його на гали­цьке княжіння, однак остнній був хворий і відправив послів га­лицьких до братанича свого Мстислав Мстиславовича в Новго­род і просив його очолити похід в Галичину обіцяючи допомо- гу/108. Сам же Мстислав Мстиславлвич, наголошує невідоме татіщевське джерело, жаліючи Галицьке князівство і не можучи без плачу чути частих від галичан скарг, не довго зволікав, обла- днаши дружину швидко виїхав для з'ясування питання із Новго­рода в Київ, щоби із Мстиславом Романовичем порадитися як постаратися, щоби Галич від такого притіснення вивільнити. Приїхавши в Київ Мстислав Мстиславович домовлявся з Мстис­лавом Романовичем, як би галичанам допомогти звільнитися від насилля угрів.

На жаль війну із-за незгоди чернігівських князів виголосити не змогли. Вирішили тільки послати до короля галицького посів з вимогою припинити релігійне притіснення галичан. Основни­ми пунктами вимоги було те, щоби «Коломан католицьке духо­венство вислав, а православне знову прийняв, і сам по обіцянці закон руський прийняв, бо його невиконання клятв і обіцянок князі руські терпіти не будуть». Коломан же, як свідчить неві­домий татіщевський літописець, « від прийняття закону русько­го відрікся, притіснення галичан повважав як брехню і наклеп, вимагаючи від посла, щоб тих хто скаржились йому об'явив, чо­го посол не зробив». Нічого не добившись посол від усіх князів руських повернувся у Київ. У цьому ж таки 1217 році Мстислав Удатний повернувся у Новгород/109.

В цей же час рухом новгородського князя Мстислава на пів­день зацікавився польський князь Лешко, який узнавши про не­вдалі переговори руських князів з галицьким королем Колома- ном і про відхід в Новгород Мстислава Удатного, вирішив задля заохочення останнього сам звернутися з пропозицією союзу у боротьбі за Галич: «Брат ти мені, наголошував у посланні кра­ківський князь Лешко, піди сядь у Галичі». У польського князя, наголошував М. Ф. Котляр, був хитрий план. Якщо Мстислав з усією новгородською військовою силою вигонить з Галича ко­роля Коломана, то як новий володар Галичини шукатиме для протидії Угорщині і настроєним проугорськи боярам союзників, а оскільки могутніх союзників в сусідстві на яких би можна було опертися немає окрім нього Лешка краківського, то Мстислав так чи інакше та піде на союз з ним, а це дасть можливість пос­тійно втручатися у внутрішні справи Галичини і Волині, і що головне закріплювати у цих князівствах польський вплив.

Отже як бачимо по співставленні польських і угорських дже­рел, наші західні сусіди коли не могли військовим шляхом заво­лодіти порубіжним регіоном Украіни-Русі, то намагалися впли­вати політичними і економічними важелями своєї влади на ці регіони, а отже Лешко своїми політичними і дипломатичними діями намагався витіснити із Галичини угорський політичний вплив і замінити його польським, за допомогою самої ж руської збройної сили. Однак Мстислав Мстиславовч Удатний зайнятий справами в Новгороді, де бояри за могутністю і схильністю до інтриг мало чим поступались галицьким, знаючи що король Ко- ломан за підтримкою бояр та угорського війська утвердив свої позиції в Галичині, відібравши західну її частину від польського володаря не поспішав прийняти Лешкову пропозицію. Справа погіршувалася ще й тими обставинами, що в цей же час король Коломан за допомогою злученого угорсько-боярського війська зумів припинити повстання в Галичині, і остаточно утвердитися як, наголошує М. Ф. Котляр, на «своєму опереткованому коро­лівському престолі»/110. Однак у Новгорді, як і в Києві переоці­нили сили Коломана.

Скоріше всього походу в Галичину руських князів не відбу­лося із-за протидії еоюзних до Коломана черігівських князів. Очевидно що похід руських князів і саме повстання проти Ко- ломана у Галичині припинили б володарювання останнього. Аналіз нами джерел дає право наголошувати, що Коломану пот­рібно було витратити багато зусиль для заспокоєння Галичини. М. С. Грушевський з цього приводу наголошував, що королеві Коломану допомоги чекати було ні відкого, у цей час його єди­ний надійний союзник батько угорський король Андрій ІІ знахо­дився з усім добірним угорським військом у хрестовому поході в Палестині. Джерела дають право говорити, що під час його від­сутності у 1217-1218 роках його власна держава прийшла до по­вного розладу, у зв’язку з цим Галицьке королівство не могло сподіватися на допомогу з боку союзної Угорщини. І хоча гали­цький король Коломан вправно вів перговори з руськими князя­ми, і з надмірними зусиллями придушив повстання, однак про­тистояти випробованому у боях війську Мстислава він не міг, і коли йому прийшла звістка про похід Мстислава, він не мав ін­шого способу, як зашахувати Мстислава Данилом, тобто піти на союз з волинським князем.

Однак Данило Романович зайняв вичікувальну позицію, не став втручатися у цю війну/111. Як засвідчує Галицько- Волинський літопис, Данило не встиг приїхати, коли Мстислав зібравши біля Києва ратників, взявши з собою полки двоюрід­них братів, форсованим маршем увійшов в Галичину. Галицький король Коломан і його воєвода Бенедикт і голова боярської ради Судислав, будучи виснаженими по внутрішній війні, покинули перед наступаючим Мстиславом Галичину, і утікли в Угорщину. Таким чином Мтислав без бою на початку 1219 року зайняв Га­лицьке короліство/112. Однак В. Н. Татіщев, який мав при напи­санні своєї праці недійшовші до на джерела, зауважує з цього приводу, що не так просто і швидко король Коломан покинув своє Галицьке королівство.

У Європі королівство означало державу, а титул короля діс­тавався обранцям не легко, що робить свідчення В. Н. Татіщева достовірними, а отже достовірними в контексті нашого дослі­дження. Із них нам стає ясно, що король Коломан захищав своє королівство допоки це дозволяв йому робити тверезий глузд во­їна і політика, і не збирався покидати Галичину із за сорому пе­ред підданими. Невідомі джерела В. Н. Татіщева свідчать, що коли коаліція руських князів підійшла до Галича, то король Ко- ломан вийшов проти них з усім своїм військом. І був між ними, як засвідчує татіщевське джерело, жорстокий бій перможцем у якому стала ніч, яка і роз’єднала обидві воюючі сторони.

Та король Коломан побачивши, що галичани не билися як потрібно і боячись, що у другому бою може зазнати поразку уночі відійшов до Галича, де побачивши великі втрати у війську і зрозумівши у неможливості захищати місто з усіми вірними йому боярами відступв в Угорщину для поповнення війська. Че­рез три місяці король Коломан на чолі великого війська знову повернувася з Угорщини в Галичину і зайняв її без бою/113. Український дослідник М. Ф. Котляр вважає, що і сам Галич ко­роль Коломан без бою не здав, а захищав його допоки вистарча­ло військового хисту, що тільки внаслідок довготривалої облоги, частих штурмів Мстиславу удалося здобути місто/114. Отже су­купність джерел і висновків вчених, яскраво нас переконує, що король Коломан зовсім не утікав з Галичини, що перемога діста­лася Мстиславу з великими труднощами, що зайнявши Галичину і не маючи опори в ній Мстислав Мстиславович взяв курс на співробітництво з боярами.

Замість того, щоб обмежити роль боярських олігархів в Га­личині він в кінці кінців перетворився на їх маріонетку, що при­вело до трагічного його правління Галичиною. Володарювання Мстислава у Галичині добре проглядається на основі донесень дипломата Данила тисяцького Дем'яна, із яких ясно видно, що князь Мстислав Мстиславович не мав досвіду правління цивілі­зованими європейськими державами, яким тоді було галицьке королівство. У своїх вчинках він опирався виключно на військо­ву силу, головною частиною якої були союзні йому степовики половці, оскільки великий половецький хан Котян доводився йому тестем. Увійшовши в Галич, він побачив постійно діячий політичний державний орган боярську думу з якою вступив в стосунки і в кінцевому результаті перетворився у її послушного дорадника і виконавця.

Джерела описують нам цей галицький боярський орган, який утверджував і незложував на престол галицьких князів і королів. Судячи із свідчень Галицько-Волинського літопису, боярський парламент навіть у критичний час зміни володарів завжди зали­шався постійним представним політичним органом Галичини. Це видно навіть тоді, коли Мстислав на чолі диких половецьких орд вдерся в Галичину, небажаючи Мстислава і бачачи немож­ливість захищати короля Коломана проти половців хана Котяна та князя Мстислава бояри запросили на княжіння волинського князя Данила, але той як зауважує літописець «не вспів приїха­ти, коли Мстислав уже вдерся в Галич». Чи дійсно Данило не встиг випередити Мстислава при зайнятті Галича невідомо, оче­видно, що причина тут криється не в цьому. Данилові у час за­йняття Мстиславом Галича сповнилося тільки вісімнадцять ро­ків, він не мав ще того військового досвіду який був у Мстис­лава, розумів, що йому не подолати грізного Мстислава з його чисельною і випробованою у битвах дружиною.

І Данило вірно вирішує укласти союз з новим галицьким во­лодарем. Цей союз як годиться у тогочасному середньовічному суспільстві було скріплено шлюбом Данила і Мстиславової доч­ки Анни. Можна вважати, наголошує М. Ф. Котляр, що Данило і його оточення розглядало шлюб з дочкою Мстислава, як можли­вість в майбутньому отримання Галича, а отже шлюб Данила Романовича з Мстиславною був побудований на політичних ро­зрахунках, яким не судилося збутись. Мстислав, грізний пере­можець половців, чуді і руських князів був добрим полководцем, та цих якостей було замало для князя, особливо при правлінні королівством галицьким, з його боярським парламентом, проза- хідною економічною і політичною орієнтацією.

Тисяцький Дем'ян, соратник Данила, вважав, що Мстислав Мстиславовивч Удатний не мав таланту правителя держави, оскільки усі складні питання управління Галичиною намагався з'ясовувати єдиним способом-застосуванням військової сили з використанням ненависних Русі половців. До того ж в політич­них справах галицький князь Мстислав не відзначався послідов­ністю і робив усе, щоби Галичина назавжди вийшла з під сфери об'єднавчого політичного впливу на неї волинського князя Да­нила. Тому Данило швидко зрозумів, що шлюб з Мстиславною був дипломатичною і державною помилкою майбутнього воло­даря України-Русі. Цей шлюб загальмував об'єднавчий процес України-Русі на десять років і не дав обдарованій і талановитій людині Данилу Романовичу швидко востановити бувалу могут- ніеть староукраїнської держави, яка була при його батьку Рома­ну. Усівшись на галицькому великокнязівському пристолі могу­тнього колись князя Романа, Мстислав галицький однак не взяв курс на концентрацію навколо себе сил по відновленню в своїй особі великокнязівської влади, ці сиптоми будуть споглядатися у Мстислава тільки в останні роки Мстислававового управління злученими, хоч номінально землями України-Русі.

В час його першого правління у Галичі знову відновило свій авторитет київське князівство, і власне воно, згідно татіщевсь- ких свідчень, задавало тон в цей час об'єднавчій діяльності в Україні-Русі. Згідно з свідчень джерел, є усі підстави вважати, що енерійний київський князь Мстислав Романович, хоча сам не проводив об'єднавчої політики, однак мав вагомий авторитет першого князя серед усіх володарів України-Русі. Займаючи ве­ликокнязівський престол він однак не прагнув політично підчи- нити усіх удільних володарів. Такий баланс сил у час зайняття галицького престолу Мстиславом сприяв швидкому накопичен­ню політичної та військової могутності волинського князя Да­нила. Оскільки Волинь знаходилась немов би всередині між Га­личиною і Київщиною, що давало їй швидко у спокої розвивати­ся як торгово-економічно, так і політично.

В цей же час волинський князь Данило Романович, повто­рюючи шлях свого батька Романа, знову на прикладі Волинської землі знову почав злучувати усі дрібні боярські володіння і на­віть княжіння. Справа його ускладнювалася тими обставинами, що частина прикордонних земель під час спішської угоди в 1214 році була захоплена краківським князем Лешко. Белзським кня­зівством в цей же час управляв давній недруг Романовичів князь Олександр. Данило Романович розуміючи, що одному йому не впоратися з об'єднаними і могутніми ворогами вирішив розпоча­ти збирання волинських земель, за допомогою свого тестя Мстислава галицького.

В першу чергу Данило Романович звернув увагу на свої захі­дні володіння, захоплені польським князем Лешко: «Берестя, Угровськ, Верещин, Стовп'є, Комів і всю Україну», які були ста­родавніми торгово-економічними центрами. Згадаймо факт, за­свідчений галицько-волинським літописом, що жителі Берестя в свій час запросили Василька Романовича на княжіння. Власне ці землі були відправним пунктом з яких Романовичі розпочали боротьбу за столичний Володимир, утрата їх вважалось ганьбою для Романовичів. Допоки Данило був отроком, він не міг побо­ротися з Лешком за ці багаті суміжні з Центральною Європою волинські землі, однак ставши повноправним володарем Волині він зразу ж розриває добросусідські стосунки із-за цих територій з польським князем Лешко і готується до походу проти поляків, просячи проти останніх допомоги у тестя Мстислава. Та розра­джений галицькими боярами Мстислав відмовив зятю в допомо­зі, як зауважив літописець, «що через давню приязнь з Лешком не можу на нього встати, а пошукай но собі інших союзників», хоча добре знав, що ніхто із дрібних волинських князів не посміє встати проти могутнього краківського князя.

І Данило Романович шукав таких союзників в особах литов­ських князів, з якими укладає союзний договір. Уцей же час він встановлює дружні стосунки з суперником краківського князя мазовецьким і куявським князем Конрадом. Якщо до цього до­лучити родинний нейтралітет Мстислава галицького і зайнятого внутрішньою феодальною усобицею угорського короля, то мож­на сказати, що перд військовою кампанією у порубіжні землі Данило Романович підготовив хороший політичний грунт для повернення назад усіх порубіжних територій Волинської землі, що було першим всесторонньо обгрунтованим кроком у його зовнішньополітичній діяльності. Військова кампанія Данила бу­ла блискуча і швидка. З цього приводу літописець князя Данила з гордістю сповіщав: «поїхав Данило з братом своїм Васильком і захопив Берестя і Комів і Угровськ і Верещин і Стовп'є і всю Україну». Розсерджений краківський князь послав велике війсь­ко, щоб повернути втрачене, та на дорозі його зустріло військо Данила і ополчення щойно приєднаних міст. У битві польські війська були розгромлені і волиняни гналися за полякми аж до ріки Вепра.

Судячи по літописних свідченнях битва між поляками і во- линянами була дуже жорстока, і це зрозуміло, адже з під впливу краківського князя випадала дуже велика і багата територія. Бо­ротьба, як свідчать джерела, була дуже кровопролитна. Як свід­чать джерела, обидва війська, зійшлися біля урочища Суха До- рогва. Як наголошують джерела, що у раніші часи, тут теж про­ходили битви між руськими та поляками. Дана битва знаменита тим, що у ній були переможені усі найкращі пальські полки. У цій битві поляки втратили своїх найзнатніших рицарів, багато їх спасаючись втечею попали в полон, багато утікаючи потопились у водоймі ріки Вагри. Поразка польського війська під Сухою Дорогвою покрила соромом усю рицарську верхівку Польші. У цій кровопролитній битві були втрати із волинської сторони. На полі битви загинув один з найкращих волинських бояр Клим Христинич і його товариші воздвигнули йому високу могилу з хрестом на місці битви при Сухій Дорогві/115.

Велика поразка поляків на Волині підірвала польський вплив у ній і зокрема авторитет польського князя Лешко краківського, що дуже сильно вплинуло на розтановку політичних сил у Центрально-Східній Європі. Зараз уже після битви при Сухій Дорогві стало ясно, що поляки більше не можуть розглядати по­рубіжні волинські землі як сферу свого впливу, стало очевид­ним, що молодий волинський князь зміцнився настільки, що стає одним з головних притендентів на галицький батьківський стіл, і що його переняття останім, це просто питання часу. Битва при Сухій Дорогві дала усім сусіднім володарям зрозуміти, що Га­лич по смерті Мстислава буде Данилів. Впершу чергу це зрозу­мів, щойно розгромлений краківський князь Лешко. Йому здало­ся, що переможна війна волинського князя не могла відбутися без якщо не безпосередньої участі Мстислава, то за його мовчаз­ною згодою, а отже відібрання Забужських земель, це справа рук по суті Мстислава.

Тому Лешко краківський, через підкуп частини галицьких бояр, почав плести проти останнього різноманітні інтриги. Од­нак розуміючи, що і після такої тяжкої поразки він не може впливати на хід подій в Галичині він позабувши образу нанесену йому угорським королем Андрієм, який за радою бояр відібрав у нього західну Галичину у користь сина, галицького короля Ко- ломана, стає ініціатором відновленя угорсько-польського союзу. Лешко краківський прекрасно розумів, що король Угорщини Андрій, це політична і військова могутність у Центрально- Південній Європі, і що уся ця його могутність знову готується до походу в Галичину. Краківський володар добре розумів, що після поразки від волинського князя мова про будь яку частину в Галичині на переговорах з Андрієм, не може бути й мови. Угор­ський король Андрій ІІ вважав Галицьке королівство внаслідок благослоління папою римським, як верховним володарем союзу католицьких держав, безпосередньою власністю свого сина, га­лицького короля Коломана.

Готуючись до широкомасштабної військової кампанії, стя­гуючи усі наявні війська від Адріатики до Карпат до Буди Анд­рій ІІ однак радий був заяві оусіда і свата: «Не хочу частини в Галичині, але дай її зятеві моєму». Наявні європейські джерела свідчать, що така ретельна підготовка Андрія ІІ до походу в Га­личину була не простою випадковістю. Втрату галицького коро­лівства, а тобто вихід останнього із союзу католицьких держав він вважав особистою образою, соромом перед центрально­європейськими і західно-європейськими володарями. В цей же час Андрій ІІ розглядав польську силу як допоміжну і серйозно не брав до уваги поляків у майбутній кампанії. Андрій ІІ розу­мів, що кращі польські сили втрачені у битві при Сухій Дорогві, і що Лешко не зможе зібрати для походу у Галичину значні вій­ськові сили.

Однак Андрій ІІ пішов на злуку з Лешком виключно по полі­тичних мотивах. Вони обидва зрозуміли наростаючу могутність волинського князя Данила і можливість останнього відновити єдність старо-української держави. Вони, як наголошує М. Ф. Котляр, зуміли розгледіти у вісімнадцяирічному Данилі грізного суперника, досить небезпечного, що перед ним виглядав блідим знаменитий своїми ратними подвигами Мстислав Мстиславович Удатний, і вправний інтриган белзський князь Олександр, і київ­ські і чернігівські князі, оскільки останніх турбувало лише влас­не благополуччя, Данило Романович ж ставив перед собою наба­гато благороднішу мету, відтворення могутності України-Русі, як економічної так і політичної.

Данилу потрібна була єдина Русь-Україна для відсічі нападів зовнішніх ворогів, і в першу чергу польських і угорських феода­льних держав/116. Щоб не допустити такого злучення староук­раїнських земель в одну монолітну державу, з'єднали свої сили угорський король Андрій ІІ і його сват краківський князь Лешко. Але не дрімав і волинський князь Данило, взнавши, що після поразки польський князь Лешко став старано готуватися до по­ходу в Галичину, Данило Романович вирішив нейтралізувати останнього. Справу полегшив заключений у 1219 році союзний договір з литовськими князями. Після ряду просьб Данила смі­ливі литовські князі почали спустошувати польські землі, що відривало сили Польщі від втручання у внутрішні справи Украї- ни-Русі, тому очевидно краківський князь ставав ще білим при­хильником походу в Галичину. Польські і угорські війська, вій­ськові загони бояр галицького короля Коломана з’єднались і ра­птово, несподівано для Мстислава рушили на Галич з такою блискавичною швидкістю, що володар Галичини Мстислав був неготовий щоб дати відсіч ворогові.

Об'єднаною армією керував сам галицький король Коломан, який повів усі свої наявні сили на Перемишль, яким тоді від іме­ні Мстислава володів тисяцький Юрій. Останній побачивши таке могутнє військо, нашвидко зібравшись утік з Перемишля, а саме місто відкрило ворота перед в'їзджаючим у нього галицьким ко­ролем Коломаном. В цей час, як свідчать джерела, сам галиць­кий володар знаходився на з'їзді князів в Києві. Дізнвшись про наступ грізного противника він для захисту Галичини відрядив своїх найдосвідченіших воєвод: Дмитра, Мирослава і Михалка Глібовича з передовими полками, щоб перепинити просування ворожих військ до Городка. Обидва війська вилаштуались під стінами міста і закипіла кровопролитна битва, у якій вислане Мстиславом військо було повністю розбите, воно розділилось на два загони і почало спасатися втечею.

Коломан отримавши перемогу не розпорошуючи свої війсь­кові сили почав перслідувати відступаючі загони очолювані воє­водами Дмитром, який відступав в напрямку ріки Зубри, і Ми­хайлом Глібовичем Скулою відступаючого до м. Щирця. Війсь­ко Коломана догнало воєводу Михайла Скулу під Щирцем, зно­ву із ним вступило в бій, наслідком якого був повний розгром його корпусу. Сам Михайло Скула погинув як витязь на полі бою, три золоті чопи-гривни, що прикрашали його груди в знак особливих заслуг і голову було піднесено як трофей королеві Коломану. В цей же час, коли все коломанове військо пересліду­вало корпус Михайла Скули, другий воєвода Мстислава Дмитро без перешкод просувався до ріки Зубри, на лівій стороні якої розташувався табір князя Мстислава, який із з'єднаними війсь­ками волинських князів Данила і Василька, а також белзьського князя Олександра намірівався йти під Городок.

Дізнавшись від Дмитра про нещасну кровопролитну битву під Городком, і переконавшись, що ворог має для подальшого ведення війни значну моральну перевагу, Мстислав Удатний вирішив вести оборонну війну. У зв’язку з обраною тактикою ведення війни він доручив своєму зятеві захищати столичний Галич, белзському князю Олександру своє князівство, а сам від­правився на південий схід Галичини до Теребовля, Кам'янця, Микулина, Бакоти збирати великі сили для дальшого ведення наступальної війни/117. В цей же час Данило Романович з своїм волинським полком зачинився в Галичі і готував місто до трива­лої оборони. В цей же час угорсько-польсько-галицька армія просунулась до міста, де в його околиці під стінами, а особливо в урочищі Кровавому броді відбулась битва.

Князю Данилу вдалося добре організувати наявні військові сили, тому битва на Кривавому броді була ним виграна, що за­ставило перважаючі війська Коломана відступити. Однак коли Данило перейшов в наступ, то виявилось, що сили у нього щоби тягатися з добре вилаштуваним угорським військом занадто ма­ло, що зумовило його відступити в місто. Після його відступу місто було взяте в облогу, яка затягнулася до кінця осені. Холод голод і мороз почав знесилювати обложених. В цей же час Мстислав знаючи, що місто тримається зібравши нове військо вирішив допомогти обложеним. Однак Коломан дізнавшись про удар в спину Мстислава вирішив зняти облогу і швидким мар­шем кинувся на Мстислава з метою перемогти його або прогна­ти.

Ця військова операція Коломана застала Мстислава зовсім неготового до битви і йому прийшлося спасатися втечею, як го­ворить літопис: «Коломан прогнав його з землі». Відступаючи перед переважаючою силою і розуміючи, що він не зможе звіль­нити столицю Галич, Мстислав відправив гінця до Данила нака­зуючи йому покинути Галич, не морити галичан голодом і приє­днатися до його війська. Виконуючи волю тестя, Данило разом з воєводами Дмитром і Глібом Зеремійовичем пробившись скрізь облогу поспішив на з'єднання з Мстиславом. Хоча Данило з чес­тю відстоював Галич, однак Мстислав не зумів надати йому до­помоги, мало того він у той час як Данило геройськи захищав Галич не зумів як слід органзувати військові сили Галичини і зазнав поразки від Коломана. В цей же час король Коломан про­суваючись в Подністров'я у невеликих містах і містечках зали­шав свою адміністрацію, що видно із факту відступу Данила від Галича.

Як свідчить галицько-волинський літопис, коли Данило у 1223 році відступав із обложеного Галича і проїзджав з дружи­ною біля міста Толмача, то Толмацький боярин Володислав Ві- тович будучи вірним королю Коломану напав на князя Данила із своєю дружиною та був відбитий. Однак Данилу прийшлось по­кинути околиці Толмацької волості і відступити до Кучелмина, де він з'єднався з Мстиславом. Така повна поразка Мстислава і Данила однак не пригнітила їх. При зустрічі, щоби підняти ба­дьорість і бойовий дух будучи в Кам'янець-Подільському Мстислав зустрів Данила з особливими почестями. Як зауважує літописець Мстислава обдарував затя великими дарами, великим і красивим конем своїм і велів йому іти у Володимир для захис­ту волинського князівства : «Поїдь княже у Володимир, а я поїду в половці, щоб помститись за сором свій». Вихід Данила з Гали­ча знеславлювало його як князя перед галичанами і зменшувало шанс у майбутньому на королівський галицький престол.

Мужня оборона міста і відбиття Коломана, підносило і без того високий авторитет Данила перед галичанами. Сам факт то­го, що Данило Романович на протязі усього літа і осені 1218 ро­ку успішно захищав місто від Коломанової облоги побуджувало зависть у Мстислава і його боярського оточення. Коли Данило з честю відстоював Галич, то Мстислав розбитий Коломаном не­мов би зневірився в можливість захисту міста. М. Ф. Котляр вважає, що Данило ще довго міг захищати місто, його успішні вилазки знесилювали військо Коломана, однак бояри налякані зростанням авторитету Данила серед галичан настояли на тому, щоби Мстислав повелів зятеві, щоб той здав ворогові місто. Боя­ри бачачи як Данило закріплюється в місті, як городяни підтри­мують його і слухаються в усьому, вирішили, що нехай Галич дістанеться ворогові та не Данилу, в особі якого вони бачили ще більш лютішого ворога ніж Коломан/118.

Отже як бачимо політичні протиріччя між руським князями привели до того, що король Коломан знову утвердився у Гали­чині. Галицький літописець засуджує вчинки Мстислава, пока­зує, що останній був не далекоглядним політиком і як вірно ви­разився М. С. Грушевський «глухим знаряддям у руках галиць­ких бояр». Мстислав, зауважував російський вчений С. М. Соло- вйов, не розумів стародавнього галицького порядку, стародав­ньої галицької державності. Позбавлений галицького престолу він пертворився у мандруючого героя, покровителя пригнічених, без всякого державного розуміння, і отримавши в дорадники досвідчених у політичних інтригах галицьких бояр, які жонглю­вали галицьким престолом на свій смак, повністю підчинився їм. Самі ж бояри були уже настільки європеїзовані, що більше тяг­нулися до улаштування державного життя угорського і польсь­кого ніж руського і тільки геройські стремління Мстислава за­ставляли рахуватися їх з немеркнучим авторитетом руського ге­роя. Однак, наголошував С. М. Соловйов, вплив державного по­рядку Польщі і Угорщини було дуже відчутним явищем у Гали­чині і на Волині, тому Мстиславу приходилось з цим не тілки рахуватись, а навіть подражати/119.

Однак, наголошував дослідник, після поразки від Коломана, Мстислав не поспішив до половців, як сказав Данилу, а пішов знову на північ в Новгород, який звільнив від засилля Ярослава Всеволодовича, виграв Липицьку битву над останнім, і тільки після цього з новгородською підмогою появився на півдні у по­ловецьких степах, де почав набирати половецьку рать для похо­ду в Галичину/120.

В цей же час в жовтні-грудні 1219 року король галицький король Коломан І у супроводі сильного угорсько-польського війська знову вступив в Галич і розіслав посадників по усій Га­личині. Утвердившись на галицькому престолі Коломан вирішив остаточно утвердитись і в у сій Галичині. Як засвідчують джере­ла, його утвердження проходило досить жорстокими методами, оскільки невідомі джерела приведені В. Н. Татіщевим наголо­шують, «що галичани притерпіли від угрів великого притіснен- ня, у зв’язку з чим прислали до великого князя Мстислава Рома­новича двох знатних людей із скаргою на короля Коломана, який переступив свою клятвенну обіцянку, віру їх відхилив, церкву соборну в латинську перетворив, а священників прогнав, багато бояр і купців знатних замучив, майно їх розграбував, а багатьох умертвив примушуючи до віри латинської.

Князь великий у зв’язку з цим послав послів скликати в Київ усіх князів на раду і об'явивши їм про усі галицькі справи зая­вив, що галичанам потрібно надати допомогу. Після довгих пе­реговорів усі князі згодилися іти походом на Галич, звільнити його від католицького гніту і посадити у ньому руського князя, або присилити короля Коломана прийняти закон і віру руську, а католиків з храмів вигнати, у зв’язку з чим почали збирати вій­сько». У зв’язку з цим великий київський князь Мстислав Рома­нович послав до Коломана в Галич посла, який повинен був йо­му передати, «щоб Коломан закон католицький облишив, а за­кон грецький прийняв і латинських попів вигнав, а церкви русь­кому духовенству повернув, і у єпископа влади не відбирав.

А якщо цього не захоче, велів йому мирні грамоти віддати і війну об'явити». Галицький король Коломан отримавши послан­ня від усіх руських князів швидко послав посла в Угорщину просити допомоги, а також в Польщу до тестя свого краківсько­го князя Лешка. І обидва швидко направили до нього свої пол- ки/121. З цього приводу другий російський учений М. Карамзін зауважував: «союзні до галицького королівства угорська і поль­ська держави отримавши звістку про послання усіх руських кня­зів, вирішили усилити галицького короля новими своїми полка­ми і полками богемського королівства, які були прислані з наз­наченим новим воєводою баном Фільнієм. Цей пригодий воєво­да, як називав його галицький літописець «прегордий Філя» за прагнення «охопити землю і висушити море, що так само немо­жливо, як ворогові назавжди оволодіти Галичем», мав велику ненависть до усього староукраїнського, часто приговорював по­говірку: «острий меч, швидкий кінь і Русь біля моїх ніг». З того часу, як бан Фільній почав командувати столичним галицьким гарізоном він зробив ряд мір, щоби укріпити там становище ко­ролівського війська. У зв’язку з цим він побудував фортецю на церкві Богородиці, яка повинна була стати міцною цитаделлю у самому Галичі.

Після побудови цитаделі і укріплення в Галичині він повва- жав, що основном завданням його діяльності, це підчинення га­лицькому королівству Волині. Переконаний, що «острим мечем і швидким конем він завоює всю Русь», бан Фільній відправився в похід на Волинь разом з полком свого тестя великого галицького боярина Судислава і полками других бояр. Завоювання Волині він ставив головним завданням для зміцнення авторитету гали­цького королівства/122. Інтересно, що частина боярства, галиць­кого королівства, вирішила не брати участь у поході, як заува­жує літописець: «а інші розбіглися по своїх волостях і не пішли у похід через пригордість Філі»/123. В цей же час руські князі дізнавшись про експансію короля Коломана на Волинь і можли­вість втрати останньої вирішили об'єднати зусилля для боротьби з угорським пануванням в Галичині. Джерела, які були опрацьо­вані В. Н. Татіщевим наголошують, «що для боротьби з угорсь­ким пануванням було зібрано 50 тисяч воїнів і запрошено 25 ти­сяч половців. Усіх князів, що виступили у похід в Галичину було 17, це: Володимир Рюрикович із Овруча, Мстислав Давидович Смоленський, Мстислав і Ростислав Мстиславовичі з турівськи- ми і луцькими полками, Ярослав Мстиславович переяславський, Мстислав чернігівський, Данило і Василько волинські, Мстислав Мстиславович з братом і другими князями. Дізнавшись про по­хід руських князів галицький король Коломан знову послав в Угорщин і Польщу просити допомогу і угорський король і поль­ський князь самі явились з великими військами.

Руські князі розділившись полками почали просуватись до ріки Серету де зустріли угорську сторожу і Мстислав Мстис­лавович з Ростиславом напавши раптово на них багато повбива­ли, а решту полонив, однак частина угрів втекла і сповістила ко­роля Коломана і князя Лешка про наступ руських князів. Тоді великий князь дізнавшись, що князь польський Лешко прийшов з усіми своїми полкми на допомогу Коломану і боячись щоби руські витязі великої кількості рицарів не перелякалися сам ішов усю ніч з полками, щоби не дати уграм і галичанам з поляками з'єднатися. Як стало сонце сходити руські почали зближуатися з неприятелями. Угри стояли в бронях як лід блискучих, на пра­вому крилі стояв князь польський Лешко з усіми своїми полка­ми, король Коломан в середині з уграми, а на лівому крилі воє­вода Батур з галичанами. Війська зблизились і битва закипіла. Спочатку поляки напали на Мстиславичів і ледь їх не перемогли.

На поміч приспіли половці, які почали завзято їм допомага­ти, що зупинило стрімкий наступ поляків. На другому крилі у галичан ні з однієї сторони міцно не наступали, оскільки болото мішало битві. В цей же час у великого князя в центрі розпоча­лась жорстока битва. Мстислав Мстиславович бачучи багатьох своїх побитих поручив брату Ростиславу керувати битвою, а сам з половцями пішов поляків утримувати. Взявши у половців 2 тисячі кращих бійців і невелику частину своїх дружинників обійшовши поляків вдарив їм в тил. Поляки бачачи силу велику в тилу повернулися на Мстислава, а Ростислав бачачи їх повер­нутими сильно натиснув на поляків, що привело до повного роз­грому поляків. Тоді руські взяли головний польський стяг і три­мали його піднятим. Поляки думали, що тут бути їхньому князю Лкешку і направлялись до стягу, в цей же час руські їх ловили як птахів на приманку.

Тоді угри Володимира Рюриковича збили і ледь князь вели­кий утримався із своїм полком б'ючись що є сили. Тоді чернігів­ський князь Мстислав галичанів одолів, але не гнався за ними, а повернув у тил угорському війську. В цей же час і Мстиславові полки, що за поляками не погналися повернули на полки угорсь­кі і почали рубати і полонити угрів. Король Коломан бачачи крайню свою погибель пішов в Галич і заперся в ньому. Джерела опрацьовані В. Н. Татіщевим наголошують, що у цій жорстокій битві одних угрів було вбито 20 тисяч, полонено більше ніж їх могло утекти. Від руських у битві загинув брат великого князя, і Святослав Володимирович і більше як 3 тисячі воїнів і тисячу половців багато князів ранено було. Великий князь ранений був у стегно, Володимир Рюрикович двома стрілами в ногу, Мстис­лав Мстиславович двох коней стратив, але ранений не був. За­кінчивши битву руські князі пустили половців за уграми і поля­ками, а самі з усіма полками обступили Галич і стояли навколо нього 17 днів намагаючись його взяти приступом щоденно, ра­зом з тим перекопуючи ріку і відводячи від міста воду. І як воду від міста відвели у той же час у місті сталася велика пожежа, а полки все йшли на приступ.

Король Коломан бачучи своє нещастя вислав знатних мужів просити миру. Князь великий скликав усіх князів і заявив їм про те, що Коломан попросив миру. І порадившись вони повважали підписати мирний договір на таких умовах, щоби Коломан і його батько навічно відреклися від Галича і заплатили за збитки 75 тисяч фунтів чистого срібла, тобто 15 тисяч гривень і доки не заплатять, то бути Коломану з дружиною полоненим у великого князя. Однією з умов договору було звільнення полонених з обох сторін. Попів латинських, через яких так багато галичан погинуло, віддати на суд єпископу галицькому. І усе це разом дораджене послали з своїми боярами до Коломана. Коломан утвердивши усе це клятвою велів ворота відкрити.

У зв’язку з цим Мстислав Мстиславович був посланий у міс­то і взяв Коломана з дружиною і з усім його майном і вивів з че­стю до великого князя. І того ж дня Коломан послав в угри посла до отця свого просити про свій відкуп. Галич же віддали за пока­зну хоробрість Мстиславу Мстиславовичу, польських полонених Володимиру Рюриковичу за великі його притерпіння. Він же взяв за них 20 тисяч гривен- 1 тисячу фунтів срібла. І так усі ро­зійшлися кожен у своє володіння. А половців князь великий об­дарувавши, дав їм надорогу обіцяне із пожитків угорських і польських і відпустив через поле, а Коломана відіслав під вели­кою вартою на засланя в Торчевськ». У 1221 році свідчить не- дійшовше до нас татіщевське джерело, «прийшли у Київ посли угорського короля, привезли до великого князя договірне срібло і великі дарунки. При цьому угорський король прислав досить дружнього листа і просив відпустити його сина, переконуючи великого князя, що він і його діти договір учинений між королем і великим князем у цілості збережуть. Князь великий і його діти прийнявши послів як годиться, послав свого сина в Торчевськ і

велів Коломана зо всіми його пожитками провести до угорсько­го кодону з честю і всякими потребами.

А срібло взявши, великий князь залишив собі тільки третину, дві долі розділив і розіслав усім князям. І так сидів Коломан в Торчеську рік і два місяці, а як прибув в Галич, то Мстислав Мстиславович прийняв його з честю, віддав дочку свою Марію за Андрія угорського, брата Коломана, а Галич договорився уступити Коломану, взявши за Галичину срібло» /124. Оскільки дане джерело нам подає хід подій до дрібниць і показує усі пе­репитії українсько-угорської війни за Галич у 1219-1221 роках. Із приведених свідчень ми бачимо, що у цей час Київ ще намага­ється відігравати ключового центру староукраїнської держави, а великий київський князь Мстислав Романович уособлював со­бою великого володаря України-Русі.

Можна наголосити, що великі військові кампанії проти угрів і поляків привели до останньої в домонгольський період консо­лідації України-Русі навколо древньої столиці Києва, хоча пода­льша історія і коронація Мстислава в Галичі яскраво показує про перехід столичного центру із Києва в Галич був уже неменучим. Отже хід боротьби за Галич, вивищений західно-європейською системою влади і піднятий до рівня незалежної держави невщу- хав. Держави угорська, польська, українська втягували в крово­пролитну битву все нових союзників. В свій час російський істо­рик Н. М. Карамзін так коментував цю битву і хід історичних подій в Україні-Русі: «король Коломан, угри і галицькі бояри прекрасно бачили наростаючу війну з усіми володарями Русі, вони розуміли, що руські князі не змиряться з притісненням у Галичині руської віри, їм було соромно, що Галичина таке могу­тнє і багате князівство стало з приходом угорської династії като­лицькою державою, майже відірваним від православного світу.

Те, що Коломан хазяйнував в Галичині як володар католиць­кої держави було причиною консолідації руських князів навколо метрополії староукраїнської держави Києва. Так зовнішня загро­за, утрата однієї складової частини держави привела до консолі­дації України-Русі і відновлення ролі Києва, як могутнього сто­личного центру. Староукраїнська держава виглядає підчас похо­ду у Галичину за свідченням татіщевських джерел, як могутня монолітна держава. Однак сукупність фактичного матеріалу да­ють нам право наголошувати, що таке політичне єднання було короткочасне. Кожний князь в одночас бажав бути незалежним володарем, який мав свої власні політичі амбіції, бажав бути не­залежним володарем у своєму князявстві. Були і такі князі, які були духом на стороні галицького короля і сприяли утверджен­ню королевича в Галичині.

В цей же час Коломан заздалегідь розуміючи, що рано чи пі­зно йому прийдеться воювати з усіми руським князями з самого початку свого володарювання в Галичині повважав за потрібне утвердити себе релігійно. Усиливши свою владу присланими католицькими володарями угорським, польським і чеським пол­ками він рішуче почав впроваджувати унію, яка повинна була стати його гарантом у подальшій боротьбі з православним сві­том. Можна наголосити, що перед рішаючою битвою за Галичи­ну Коломан з своєї сторони консолідував усю наявну католицьку силу, а володар України-Русі великий київський князь усю пра­вославну, а отже битва, яка закінчилась Галичині поразкою Ко- ломана, ще досі не отримала належної оцінки в історичній науці. З руської сторони у ній взяли участь усі наймогутніші князі, з другої сторони у ній взяли участь усі наймогутніші католицькі володарі угорський, польський, чеський і галицькі бояри. Заува­жимо, що кровопролитна битва невідомо ще як би закінчилась, як би не полководський талант Мстислава Удатного, який у ро- ковий час битви зумів з відбірною дружиною і половцями нане­сти разючий удар з тилу, що розсіяло угорське військо, яке було основним у цій битві.

Розстроєний Мстиславом військовий порядок угорського війська, наголошував М. Н. Карамзін, не змогли уже наладити від безладдя найталановитіші угорські полководці, угри були разючі з усіх сторін руськими стрілами і сулицями у зв’язку з чим падали мертвими цілими рядами, в паніці і сум'ятті, що охо­пило військо й сам полководець їхній «прегордий Філя» незчув­ся як потрапив у полон. У аналогічному становищі опинилися і поляки, яких половці брали в полон, а руські розвинувши захоп­лену польську хуругву заставляли повертатися до неї польських воїнів яких вбили біля цього без числа. Кровопролиття було жа­хливе, стони нещасних жертв було чути в Галичі, трупи лежали кучами по широкому обширі придністровських долин.

Ходом усієї війни повністю керував князь Мстислав Удат­ний. У той час коли великий князь у центрі битви був повністю зв’язаний відбірним угорським військом Мстислав Удатний міг маневрувати резервами і направляти їх у найнебезпечніші місця битви. Мстислав, як наголошує татіщевське джерело, намагаю­чись бувати усюди загубив двох коней у цій кровопролитній би­тві та зумів нанести вирішального удару, що привело до повної поразки військ короля Коломана. Коломан бачачи поразку з ре­штками військ відступив у Галич. Однак довго утримувати місто Коломану не вдалось. Вдало зроблений під стінами міста підкоп дозволив руським князям швидко взяти місто.

Тоді король Коломан із своєю вибраною дружиною віступив в останню цитадель, яку було споруджено на храмі Богоматері і з гордістю відхилив бажання Мстислава зустрітися з ним і вести переговори. Однак через декілька днів заморені спрагою і голо­дом угри на чолі з Коломаном здалися. Князі руські уже не хоті­ли чути про милосердя. До Мстислава, наголошував дослідник, підвели нещасного, замореного голодом і спрагою Коломана і його юну дружину Соломею в сльозах і розпачі, і він велів їх з міцною сторожею відправити в Торчевськ, а угорських баронів з жінками та дітьми віддав як полонених своїй дружині й полов­цям в нагороду за виявлену мужність. Тільки славний архієпис­коп краківський літописець Калдубко і канцлер польський Івон, і сам краківський князь Лешко зуміли уникнути полону передчас­ною втечею з поля бою.

Характерно, що Н. М. Карамзін роблячи аналіз джерел В. Н. Татіщева вважав, що В. Н. Татіщев хибно вважав головним ор­ганізатором походу на Галич Мстислава Романовича київськьго, а не Мстислава Мстиславовича Удатного, на його думку усіх князі до походу на Галич як і на Калську битву організував Мстислав Удатний. Втрачений Київський літопио, а це очевидно і є те джерело, яким користувався В. Н. Татіщев, намагався в угоду своєму князю змальовувати події так, як цього бажав київ­ський князь стремління якого до єдиновладного правління ста­роукраїнською державою явно проглядаються з під пера літопи­сця. Однак свідчення других джерел дають нам право наголошу­вати, що основним організатором розгрому Коломана був Мстислав Удатний. У 1220-1230 рока, на думку дослідника, ки­ївський князь не був уже тим могутнім володарем, бездоганним авторитетом, який би міг організовувати такі могутні походи в Галичину.

Сама зверхність київського князя у поході це не що інше як перебільшеня київського літописця. Незалежність Мстислава Удатного і його домінуюча роль у розгромі угрів згідно сукуп­ності джерел очевидна. Польські і литовські хроніки наголошу­ють, що самолюбство Мстислава було настільки велике, що за­йнявши Галич він «вінчався Коломановою короною на короля Галичини». Польсько-литовські джерела наголошував Н. М. Ка­рамзін, підтвержуються і автором нашого Синопсису, який так писав про Мстислава: «вінчаний був він єпископами вінцем цар­ським і проголошений був царем усієї Галичини». Характерно, що коронацію Мстислава у 1222 році визнав папа римський го- норій ІІІ у листі до угорського короля Андрія ІІ він називає Мстислава королем Галичини/125.

Таким чином, зауважував Д. Зубрицький, Мстислав заволо­дівши у друге галицьким престолом, задля того, щоб сусідні за­хідні володарі не зазіхали на Галичину, вирішив урівняти себе з сусідніми володарями королем угорським і богемським, і коро­нувати себе золотою короною Коломана прийнявши титул «царя галицького»/126. Отже коронація Мстислава на короля Галичи­ни була крахом релігійної політики унії галицького короля Ко- ломана. Останній як бачимо, бажав впроваджувати унію виклю­чно політичним шляхом з приміненням військової сили, що при­вело до повного краху. Однак був і інший шлях проведення Со­бору церков згідно якого церква римська і галицька мали внаслі­док компромісів добровільно з’єднатися під зверхністю Римсь­кого архієрея, на чому настоював папа пославши в Галичину ле­гата, який пропонував впроваджувати унію внаслідок проведен­ня Собору церков, однак так бажав папа посилаючи для вирі­шення цього питання легата в Галичину, та угорський і польські можновладці, у таборі яких теж не було єдності, розпаливши в Галичині релігійну війну, відкинули саму ідею злучення церкви ще майже на 40 років.

Не виключено, що формально займаючись впровадженням унії угорські і польські феодали мали свої чисто економічні цілі бажаючи тіль власного збагачення, оскільки Галичина, багата своїми родючими землями, повними різноманітного звіря ліса­ми, величезними покладами кам'яної солі, була таким ласим ку­ском, що католицькі союзники готові були непереставаючи, не дивлячись на військову поразку продовжувати плести інтриги навколо Галичини прикриваючись релігійними гаслами унії цер­ков. Тому поразка у військовій кампанії зовсім не означала при­пинення боротьби, тому попробуємо згідно сукупності джерел ще раз проаналізувати хід політичних подій в Галичині у 20 ро­ках ХІІІ-го століття.

Конфлікт Мстислава Удатного з уграми і поляками, має на нашу думку цілу політичну історію. Згідно свідчень джерел, пе­рше вокняження Мстислава у Галичині співпадає з першим вок- няженням Данила Романовича у Володимир-Волинському. З цього приводу Іпатіївський літопис сповіщає: «Лешко послав до Олександра посла наказуючи, дай Володимир Романовичам Да­нилові і Василькові, якщо не даси, то піду війною на тебе з Ро­мановичами. І так посадив Лешко Романовичів у Володими- рі»/127. На перший погляд, наголошує російський дослідник Д. Н. Александров, важко пояснити якими мотивами керувався краківський князь замінюючи свого попереднього ставленика Олесандра Всеволодовича белзського на Данила Романовича і його брата Василька. Можливо, що позиції Олександра белзсь­кого почали слабути у Володимирі, а позиції Інгваря луцького зв’язаного з володимирівським боярством зростати. Боячись во- княження у Володимирі Інгаря луцького Лешко краківський за­мінив Олесандра на володимирівському престолі.

Мотиви заміни були вірні. Сам по собі Володимир був влас­ністю Романовичів і відбирати останній у Романовичів Інгвар луцький не мав права, що можна було йому зробити, якщо б у Володимирі і дальше сидів Олександр. Мотиви Лешка зрозумілі, останній боявся посилення будь якого з волинських князів, юні Романовичі на батьківському престолі, та ще й посаджені з його ласки були для нього не страшні. Така ситуація розподілу во­линських земель давала Лешкові право повністю контролювати їх і перетворювати на васальні володіння. Контролюючи Во­линь, Лешко краківський однак втратив свої позиції в Галичині де у нього бувший союзник і тесть угорський король відібрав, Перемишль і Любачів. Зміцнення угорського впливу в Галичині лякало Лешка за свої волинські володіння. Апетит в угорського короля Андрія ІІ був великий, уже не одноразово його війська з Галича робили спроби заволодіти Волинню, тому звернення Лешка до Мстислава з пропозицією вокняжитися в Галичі теж потрібно було Лешкові для того, щоби послабити сильні позиції угрів у регіоні.

Можна сказати, що це йому вдалося, однак Лешко недооці­нив Мстислава, а у скорому і його зятя і союзника Данила. Полі­тичні події у Галичині і на Волині з приходом Мстиславав про­ходили так швидко, що повністю розрушили плани краківського князя своїми діями. Лешко і сам того не бажаючи положив поча­ток процесу, який привів до об'єднання в кінці ХІІІ століття ста­роукраїнську державу під владою одного володаря. Зрозумівши, що Мстислав намірений самостійно проводити свою політику разом з зятем Данилом, який відібрав у нього всі належні Воли­ні, забужські землі, Лешко як наголошує літописець «великий гнів мав на Данила» /128.

У подальшому краківський князь зрозумів, що між Мстис­лавом галицьким і Данилом волинським був укладений договір спільних дій проти поляків і угорців, що штовхнуло його знову на союз з Угорщиною. Слід зауважити, що при певних розбіж­ностях позицій Мстислав і Данило в 20-х роках ХІІІ століття проводили проти угорської та польської експансії досить збала­нсовану політичну діяльність, що давало їм великі переваги у веденні зовнішньополітичної діяльності в першу чергу проти своїх ворогів угорського і польського володаря, намагання яких у заволодінні Галичиною і Волинню зводились на нівець. Таку позицію Мстислав і Данило зрозуміли тоді, як угорський король Андрій ІІ з краківським князем Лешко знову розпочали бороть­бу, по відновленню галицького королівства з угорським ставле­ником на чолі.

Однак і у Мстислава заговорили амбіції і він теж не змирив­ся з утратою Галичини, закликавши на допомогу усіх руських князів, він знову вокняжився в Галичі, і не просто вокняжився, а прийняв титул «короля галицького»/129. Характерно зауважити, що дослідники слабо звернули увагу на свідчення татіщевського джерела, де останнє виділяє зверхню роль київських і чернігів­ських князів, як давніх супротивників галицького князя. Не ви­ключено, що підтримка Мстислава галицького супроводжува­лась певною консолідацією України-Русі, князі якої пов'язли в братовбивчій феодальній війні. Така консолідація, хоча коротко­часна, супроводжувалася виключно польсько-угорською агресі­єю.

Ця війна за повернення Галичини в політичну структуру України-Русі зумовила консолідіцію всіх військових сил усієї Русі, як у противагу угорському королівству побажала віднов­лення контролювавати Галичиною і управляти останньою з Киє­ва, однак цього не сталося тому, що Данило Романович підтри­мав в усьому претензії на Галичину свого тестя Мстислава, створив баланс сил при якому захоплення Галичини стало не можливе. Літопис з цього приводу зауважує: «Мстислав же ве­лику похвалу створив Данилу, і дари йому дав великі і коня сво­го борзого сивого»/130.

Отже внаслідок спільних політичних дій Мстислава галиць­кого та Данила волинського, а також князів київських, чернігів­ських та смоленського, в контексті європейської політики, ми бачимо в 20-х роках староукраїнську державу у фазі державної єдності. Згідно татіщевських джерел ми можемо твердити, що на чолі держави стоїть великий київський князь, який очолює боро­тьбу проти галицького короля Коломана, що «потурав правосла­вну віру і відмовився від покори великому київському князю, відхиливши руські закони». Сам голова держави виступив на ратному полі у центрі війська і довів битву до переможного кін­ця. Усі подальші свідчення татіщевських джерел подають нам факти прямих міждержавних переговорів між українською і угорською державами.

Отже, можна наголосити, що внасідок експансії угорських і польських феодаів українська держава у 20-30 роках ХІІІ століт­тя відновила свою державну самобутність, відновила роль Киє­ва, і великого кивського князя як голови держави, що зумовило припинення хоча короткочасно феодальної війни в Україні-Русі. Однак цей процес мав тимчасове явище. З закінченням війни, коли зовнішня загроза була відвернута, коли в полоні опинилися основні її зачинщики, галицькі бояри, і перед володарями поста­ло питання про жорстоке покарання боярської опозиції, всупе­реч пораді Данила покарати зачинщиків феодальної війни і іно­земної інтервенції, галицький володар, Мстислав вирішив мило- стливо поставитися до бояр. Судислав, як іронічно зауважує га­лицький літописець, «розчулив князя тим, що став перед ним навколішки і пообіцяв уже у котрий раз бути йому вірним».

Мстислав, зауважує татіщевське джерело, «ставши царем га­лицьким при коронуванні не лише помилував усіх бояр, але й за визнання його володарем галицьким роздав боярам великі маєт­ності, Судиславу зокрема Звенигород». Літописець засуджує га­лицького володаря Мстислава, що він будучи зобов'язаний за підтримку торгово-ремісничій знаті знехтував тим і знову пішов на альянс з зрадливим боярством, яке задля уникнення покаран­ня пішло на те, щоби проголосити Мстислава замість Коломана королем Галичини. Однак слід зауважити признання боярством за Мстиславом королівського титулу підвищувало його автори­тет серед володарів як Центральної Європи так і серед володарів України-Русі, що відмічено як угорським, польськими так старо­українськими джерелами. Російський дослідник Д. Н. Александ­ров вірно наголошує, що укріплення позицій Мстислава в Галичі укріплювало позиції волинського князя Данила на Волині/131. Однак володарювання Мстислава проходило за складних обста­вин. Галицькі бояри в скрутну для себе годину, хоч визнали його королем Галичини, і покорилися йому, але вважали свій про­граш тимчасовим, і не полишали давніх своїх намірів взяти управління в свої руки, та всякими способами інтригувати щой­но ними утвердженого «руського короля».

Мстислав по утвердженню на галицькому престолі однак по­вірив боярам і як і раніше утримував з ними раду. Однак на усіх радах воля Мсислава залишалась незмінною в усіх рішеннях і бояри не можучи їй противостояти корилися, однак вели водно­час закулісні інтриги намагаючись розсварити його то з союзним Олександром белзським, то з зятем волинським князем Данилом. Боячись посилення могутності Мстислава і розуміючи, що Мстислав не дасть їм усієї повноти влади в Галичині, бояри роз­почали уже у котре феодальну усобицю в Україні-Русі. Обста­вини склались так, що белзський князь Олександр будучи союз­ником Угорщини і Польщі намагався при допомозі останніх за­володіти волинськими землями Романовичів. Ситуація склалась так, що Олександр внаслідок поразки угрів та поляків, щоб не втратити власне князівство змушений був примиритися з могут­німи волинськими князями, однак не припинив плести проти них політичних інтриг. Однак Романовичі дізнавшись про це, зібрали сили і фактично приєднали усю його Белзську землю до Волинського князівства, тільки заступництво Мстислава, який звернувся до Данила з проханням:«пожалуй брата Олександра», зберегло його княжівство від включення до володінь Романови­чів.

Зрозуміло, що злоба від таких дій у Олександра на двоюрід­них братів не зменшилась і він скоро відомстив Данилу, оскіль­ки останній не дуже довго по війні проживав у дружбі з Мстис­лавом, тому, що бояри боячись їхньої дружби постійно намага­лися їх розсварювати. Причин, щоб розсварити Мстислава з Да­нилом було придостатньо, одна і ключова із них та, що права їх на Галич були одинакові: «Мстислав за допомогою усіх руських князів відібрав Галич у ворогів України-Русі і завоював собі не­меркнучу славу, що давало йому законні права на Галич, оскіль­ки окрім нього на Русі на такий подвиг ніхто не спромігся. Да­нило мав права на Галич, оскільки останній був вотчиною його батька Романа, він ще в дитинстві був посаджений на батьківсь­кий великокнязівський галицький стіл, галичане любили Данила, тому Данило постав для Мстислава як суперник, що намагався відібрати галицький стіл.

Знаючи таке суперництво між володарями Галичини і Волині бояри намагалися з усіх сил розсварити їх. Для більшого ефекту вони підключили до цього давнього недруга Романовичі белзсь- кого князя Олександра. Ситуація складувалася так, що постало питання про майбутнього наслідника по смерті Мстислава. По­літична ситуація нестабільності з могутніми західними сусідами вимагала того, щоб таке складне питання безболісно було вирі­шене. Андрій ІІ король угорський, хоча розгромлений був у Га­личині однак не покидав надії знову розпочати війну за втраче­ний королівський трон свого сина, польський князь Лешко, теж з усіма своїми полками приєднався до союзу з Андрієм. В цей же час Андрій прислав до Мстислава свого посла, вельможу Яроша з погрозою, що якщо Мстислав не видасть сина, то він піде ве­ликою війною.

У своєму посланні Андрій ІІ заявляв Мстиславу, щоби останній швидко прислав Мстиславу сина і усіх полонених, а якщо не захоче то ского побачить в Галичині багаточисельне непереможне військо угрів. Галицький володар Мстислав не пе­релякався залякування Андрія ІІ і спокійно йому відповів, «що перемога залежить від бога, і що він Мстислав надіється на бога, що він з його допомогою надіється приборкати гордість угорсь­кого короля». Однак Мстислав добре знав, що поразка угрів і поляків під Галичем, полон Коломана і понесення союзниками військових і моральних втрат, стала важким лихоліттям в Поль­щі та Угорщині. Внасідок цієї безславної кампанії Угорщина і Польща втратили великі людські ресурси, які не могли так шви­дко востановитись. В цей же час, ця поразка стала приводом за­ворушень в самій Угорщині і Польщі. Сам Андрій ІІ теж поніс великі втрати у власному війську під час єрусалимського війсь­кового походу, не мав можливості і могутньої військової сили воювати проти галицького володаря. Андрій ІІ у 1221-1222 ро­ках внаслідок наростання феодальної війни у власній країні був змушений був відійти від широкомасштабної наступальної полі­тики на східні володіння від своєї дежави, оскільки був зайнятий боротьбою з власною знаттю, якій він у 1222 році змушував був надати широкі права закріплені «Золотою буллою», яка серйозно послабляла королівську владу в Угорщині. Усе це в подальшо­му, як видно із джерел не привело до активної наступальної по­літики і до росту військового потенціалу угорської держави/132.

Другий сусід Мстислава галицького і союзник Андрія ІІ, краківський князь Лешко, теж не міг вести активної наступаль­ної політики, оскільки в двох битвах на Волині і в Галичині по­ніс великі втрати. Допомагаючи своєму зятеві галицькому коро­лю він зробив похід на Волинь, який дорого вартував польсько­му князю. Союзні Данилу Романовичу литовські князі повністю спустошили краківське князівство, у зв’язку з чим папа Гонорій ІІІ у 1221 році звільнив князя Лешко від хрестового походу. На­слідком постійних нападів союзних Волині литовсьих князів бу­ло те, що Лешко краківський в 1222 році поспішно створив мир з Данилом Романовичем відмовившись при цьому від підтримки белзського князя Олександра Всеволодовича/133. Таким чином лишившись союзника угорський король залишився з галицьким володарем один на один, князь краківський теж поспішив уклас­ти мирний договір з Мстиславом.

До такого швидкого миру з усіма володарям України-Русі Лешка склонив його брат Конрад, князь мазовецький і куявсь- кий, володіння якого в першу чергу спустошувались союзника­ми українських володарів литовськими князями. Слід зауважити, що власне в цей час, закладається основа союзу майбутнього володаря України-Русі Данила з Литовською державою, який у подальшому приведе до утворення Україно-Литовської держави в XZV столітті. Слід відмітити, що в цей же час закладається со­юз волинського князя Данила з мазовцьким князем Конрадом, а це значить, що феодальна роздрібленість Польщі, як і сама фео­дальна війна в останній, враховувалась майдутнім володарем України-Русі Данилом, із неї він використовував відповідні дип­ломатичні вигоди.

Власне такі політичні переміни дали можливість князю Да­нилу в 1223 році зробити спробу приєднати до своїх володінь Белзську землю, та тільки заступництво Мстислава, що не бажав посилення волинського князя, проводив традиційну політику галицьких феодалів, не дозволила Данилу повністю об'єднати усю Волинь, як базову основу, для подальшої боротьби за об'єд­нання України-Руси/134. Внаслідок таких дій дораджений гали­цьким боярством, Мстислав порвав дружні з волинським князем і водночас заключив галицько-угорський договор, згідно якого «Андрій ІІ назавжди припиняє війну з Україною-Руссю і відріка­ється від Галичини». Татіщевські літописні свідчення наголо­шують, що Андрій ІІ за постійні напади на Галичину, відрікаю­чись від останньої, по мирному договору заплатив велику конт­рибуцію у розмірі 15 тисяч гривен срібла. Договір заключений українською державою і угорським королівством в 1221-1222 роках на завжди і припиняв втручання Угорщини у внутрішні справи України-Русі і таким чином встановлював добросусідст- во і вічний мир/135.

Заключення такого договору мало велике значення для Укра- їни-Русі, він був заключений в той час, коли вперше у 1223 році у суміжні з українськими землями половецькі кочів'я прийшли моголо-татари. Галичани, волиняни, як зауважує галицький лі­тописець, кожний з своїми князями активно взяли участь у по­ході проти монголо-татар і у битві з ними. І тільки феодальні неузгодження князів, не улаштування половецьких військ, при­вело до повної поразки у битві а Калці, що побудило монголо- татар до військового походу на Русь. Поразка Мстислава у битві на Калці відразу мала свої наслідки, які привели до послаблення його позицій в Галичині. Мстислав втратив у битві на Калці сво­їх кращих військових соратників, замінити яких зразу було не­можливо.

При таких умовах диктувати волю боярам, як він це робив раніше, стало неможливо, тому він все більше і більше ставав поступливішим перед боярською сваволею. Внаслідок поразки основним її виновником став волинський князь Данило, якого галицькі бояри звинуватили у зраді і навмисній втечі з поля бит­ви. У зв’язку з цим у 1224 році антиволинська політика Мсисла- ва Удатного стає більш суттєвішою і він відкрито виступає в союзі з белзським князем Олександром, з половецьким ханом Котяном, Володимиром Рюриковичем київським, проти волин­ського князя. Цьому наступу волинський князь противопоставив союз з польським князем Лешко краківським та мазовецьким князем Конрадом. Даний військовий конфлікт закінчився тим, що у нім у першу чергу постраждав найбільше його головний винуватець белзський князь Олександр. Мстислав воював якось вяло з неохотою, бояри з своїми полками запізнювалися до місця збору і не давали галицькому володарю швидко виступити єди­ною силою, що дозволило Романовичам внаслідок швидкого удару сильно опустошити володіння белзського князя.

Озлоблений цим Олександр ще більше намагався розпалюва­ти ворожнечу між Мстиславом і його зятем Данилом, говорячи останньому: «Зять твій хоче тебе убити». Про те як ми бачимо із сукупності джерел, волинський князь Данило з пошаною ставив­ся до Мстислава, в усьому допомагав йому, що власне і тримало Мстислава непохитно на галицькому престолі. Однак за розпа­люванням усієї цієї ворожнечі стояли великі майстри міжнарод­ної інтриги, галицькі бояри, які з своїми планами зайшли так далеко, що ще при сидячому на галицькому троні Мстиславі уже підшукували собі володарів на трон по його смерті. Та реальний грунт і право на нього мав тільки один кандидат, волинський князь Данило, що очевидно і було причиною того, що Мстислав при зустрічі з останнім у місті Перемилі у 1225 році дав остан­ньому мир, зрозумівши, що власне бояри являються джерелом роздору і помирився з зятем.

Внаслідок широкомасштабних переговорів у Мстислава від­крились очіі він побачив, що усе облуддя висказане на Данила белзським князем Олександром і боярами суща неправда. Не дивлячись на відновлення приязні між Мстиславом та Данилом спокій в Україні однак не настав. Галицькі бояри були незадово- ені умовами миру і відновленням дружніх стосунків Мстислава і Данила, що автоматично означало посилення позицій Мстислава в Галичині. Розуміючи, що рано чи пізно їхня інтрига буде ви­крита, а самі вони покарані за крамолу, група бояр на чолі з боя­рином Жирославом затіяла в Галичині нову смуту. Жирослав спочатку потайки, а потім відкрито на боярській раді, розпустив чутки серед бояр, що нібито Мстислав іде у степ до свого тестя половецького хана Котяна, щоби домовитись і разом з ним пере­бити усіх галицьких бояр за їх крамоли та провини.

Бояри сполошились і повтікали усі в Перемишльську землю в Карпатські гори і звідтіля прислали послів до Мстислава прямо вказуючи на свідченя боярина Жирослава. Мстислав, який по перконанню літописця «і не думав зчинювати ніякого покарання бояр, послав до них духовника свого Тимофія завірити їх у бре­хливості Жирослава». Тимофій виконав доручення і привів на­зад усіх бояр, після чого Мстислав прогнав боярина Жирослава геть від свого двору. Жирослав, наголошував російський історик С. М. Соловьов був прогнаний, та товариші його залишились, і тому заколоти і смути у Галичині невщухали/136. Сам Жирослав прогнаний Мстиславом однак не перестав існувати і продовжу­вати інтриги. Як наголошував М. С. Грушевський, партія бояр на чолі з Жирославом після невеликого затишшя знову розпочала смуту в Україні-Русі, тому, що бажала усунути Мстислава з га­лицького престолу і запрошувала на нього сина покійного київ­ського князя Мстислава Романовича, Із'яслава, що відіграв у майбутньому значну роль у феодальній війні в Україні-Русі.

Характерно, що Жирослав, наголошував дослідник, утік вла­сне до нього і з відтіля поширював чутки в Галичину про добро­чинність Із'яслава/137. Вигнання Жирослава, ще більше настрої­ло бояр проти Мстислава, проугорська партія бояр усе більше і більше склонялася до думки, що Мстислав таки бажав полонити бояр, та викриття його дій Жирославом заставило його на корот­кий час затаїти свій намір. Однак у них не було гаранії, що свій намір він не побажає повторити, і тому більшість із них почала склонятися до думки про повернення Коломана на галицький королівський трон. Як першим кроком до цього вони вирішили склонити Мстислава до широкомасштабних переговорів з угор­ським королем. У Мстислава не було вибору, до зятя Данила, який мав усі права на галицький престол, і якого любили гали­чани, він ставився вороже. В цей же час цю ворожнечу підігріва­ли бояри, які теж боялися властолюбивого Данила, тому не ба­жали його на трон після Мстислава.

Галицький трон за дорадою бояр по смерті останнього не по­винен був дістатися ні законнома володарю галицькому королю Коломану, ні спадкоємцю батькової спащини волинському кня­зю Данилу. Щоб назавжди припинити боротьбу за галицький стіл боярство дорадило Мстиславу вступити у переговори з угорським королем Андрієм ІІ, видати свою дочку Марію за йо­го молодшого сина королевича Андрія і таким чином забезпечи­ти своїм онукам щасливе правіння Галичиною. Будучи, як вира- зився про Мстислава М. С. Грушевський, бездарним знаряддям в руках галицького боярства, Мстислав вступив в переговори з угорським королем/138. Внаслідок широкомасштабних перего­ворів з угорським королем було вирішено, що по смерті Мстис­лава Галич буде переданий третьому сину угорського короля теж Андрію, одруженого на Мстиславовій дочці Марії. Згідно з умов договору ми бачимо, що Данило Романович зовсім не мав прав на Галичину.

Умови договору наголошують, що до того часу, допоки буде жити галицький володар Мстислав, ні угорський король ні його син Коломан не будуть вмішуватися у внутрішні справи Гали­чини. По смерті же Мстислава, новим королем галицьким пови­нен стати Андрій І, а королевою дочка Мстислава, Марія. Ця угода скріплювалась шлюбом королевича Андрія з дочкою Мстислава Марією. Тоді ж по заключенню угоди Андрій і Марія отримали в управління великий боярський центр Перемишь. У Ватіканському архіві зберігся документ, з якого довідуємось, що у 1222 році Мстислав володар Галичини, пообіцяв видати свою дочку Марію за молодшого сина угорського короля теж Андрія і заповісти останьому галицьке королівство/139. Російський істо­рик М. Н. Карамзін вважав, що на такий поступок Мстислава штовхнули галицькі бояри, які бачачи цілеспрямовану політику Данила на приєднання Галичини, розуміли, що ставши волода­рем Галичини останній буде правити самовласно, як його батько Роман і боярам потрібно буде або цілком покоритися йому, або як за часів його батька зазнати репреій.

Якщо ж піти на розумний компроміс з угоським королівст­вом і розбудовувати галицьку державу по західно - європейському зразку з угорським принцом на чолі, то це забез­печить боярам повну владу. Виразником такої політики був боя­рин Судислав. Особливий талант, знання державного життя за­хідно-європейських держав, зокрема Угорщини, Польші, Чехії та Німеччини зробило його одним з найдовіренішив і найвпливо- віших дорадників Мстислава. Судислав хоча зі зброєю виступав проти Мстислава і був полонений, однак знову зумів заслужити у Мстислава авторитет і повагу і приєднати Мстислава до своїх реформатоських ідей переводу Галичини на західно-європейске право/140.

За радою бояр, які не бажали собі у володарі самовладного руського князя, зокрема волинського князя Данила, Мстислав і пішов на альянс з угорським королем. Слід зауважити, що пора­зка на Калці була певною причиною уступчивості Мстилава бо­ярству, вона послабила позиції Мстислава в Галичі водночас по- силила позиції Данила на Волині, і була тим двигуном, що што­вхнула Мстислава на союз з угорським королівством. У такому вирої подій бояри прямо заявили: «княже дай дочку свою обру­чену за королевича і дай йому Галич», цікава аргументація з приводу такої пропозиції:«якщо даси королевичу, то коли захо­чеш зможеш забрати від нього, а якщо даш Данилові, то вовік не буде твій Галич, бо галичани хочуть Данила»/141.

Як бачимо в усіх випадках при вирішенні такого важливого питання як передача престолу Мстислав хитався то в одну то в іншу сторону. Водночас ненавидячи галицьке боярство і немаю- чи засобів боротьби з ним він намагався приблизити до себе Да­нила, якого любив народ, та боячись народу більше ніж бояр і водночас не довіряючи Данилу він консолідувався з зрадливими галицькими вельможами, які будучи тайними союзниками Уго­рщини постійно дораджували йому, що «Данило хоче забрти від нього Галичину, як спадщину свого батька, а юний Андрій отримавши її не посміє ослухатися Мстислава і завше буде за це йому вдячний, а якщо і ослухається, то внього можна буде шви­дко її назад забрати». Мстислав будучи воїном, а не політиком прийняв дораду бояр, назвав угорського короля сватом і той по­твердив його титул галицького короля і поклявся, що допоки володарює Мстислав Галичиною не буде вмішватися у внутріш­ні справи Галичини.

З обидвох сторін договір був утверджений клятвами Андрія та Мстислава. Та шлюб Андрія та Марії був відложений із-за малолітності наречених. Добиваючись Галичини для спадкоєм­ців з угорського дому Андрій ІІ негребував ніякими засобами. Совість у Андрія при заключенні договору з Мстиславом наго­лошував М. Н. Карамзін була у тяжкому становищі, адже жених щойно обручеий з мстиславною ще раніше був заручений з єди­ною наслідницею вірменського престолу. Боячись, щоб така по­літична акція не була викрита угорський король вимагав, щоб папа Гонорій ІІІ скасувв це заручення. Однак папа Гонорій ІІІ відповідав Андрію ІІ, «що Галицьке королівство не може нале­жати його молодшому сину Андрію, оскільки належить його за- коннома володарю Коломану, зятю герцога польського Лешка, возведеного на галицький королівський трон апостольською владою». Папа наголошував, «що біда галицького короля Коло- мана явище тимчасове і що не треба задля того, щоб знову включити Галицьке королівство в лоно католицьких держав створювати ще один шлюб, що потрібно почекати з остаточним вирішеням цього питання».

Однак Андрій ІІ і в цьому питанні не послухався папи, він ловився за Галичину, як утопаючий за соломину, утративши на­дію військовим шляхом здобути Галицьке королівство він вирі­шив попробувати здобути його силою дипломатії. Узв’язку з цим він пішов на відчайдушний крок. Умова договору потребу­вала, щоби Андрій ІІ визнав факт коронації Мстислава королів­ською короною Коломана і назвав свого сусіда галицького князя Мстислава королем. Визнавши Мстислава королем Галичини, втамувавши його самолюбство, Андрій ІІ попрохав Мстислава потвердити, що по його смерті Галицьке королівство перейде його сину Андрію і дочці Мстислава Марії, які і заложать нову династію угорсько-руського королівського дому в Галичині. В знак потвердження угоди Мстислав передав молодому подруж­жю в утримання Перемишль/142.

Як побачимо у послідуючому, невірний політичний крок Мстислава привів до відновлення феодальної війни. Однак як свідчать джерела, що після отримання Перемишля королевич Андрій з 1225 по 1226 рік спокійно проживав у Перемишлі і в усьому був покірний Мстиславу. Доходи від Перемишльської землі були повністю у його розпорядженні, але гарнізон у Пере­мишлі стояв Мстиславів, який очолював тисяцький Юрій. Таке становище у Перемишлі обмежувало у певній мірі королевича і не відповідало умовам договору про передачу міста. Однак Мстислав розуміючи, що означало повністю віддати Перемишль королевичу де і до того ж була могутньою галицька проугорська боярська верхівка, вирішив укріпити присутність королевича могутнім військовим гарнізоном, адже повна передача міста ко­ролевичу означала його втрату. Таке становще у Перемишлі ко­ролевича і його союзників бояр обмежувало владу королевича, змусило останнього намовленим «улестливим боярином Семен- ком Чермним» утікати до батька в Угорщину, і прохати останьо- го про об'явлення війни. Про що розповів Андрій своєму батьку нам невідомо, однак відомо що перемишльські феодали і всі бо­яри галицької землі, що концентрувалимся в Перемишлі були незадоволені правлінням Мстислава в Галичині.

Після приїзду Андрія в Буду угорський король Андрій ІІ об'явив галицькому володарю Мстиславу війну. Слід зауважити, що доводи до проголошення війни були в усьому правомірні і об'єктивні, адже при перемишьському дворі королевича Андрія збирались феодали в основному по тій чи іншій причині незадо- волені Мстиславом, які однак не збиралися воювати проти ньо­го, і по першому його зову ставали в лаву Мстислава, а не угор­ського війська. Власне вони невідомо по яким причинам переко­нували королевича Андрія, що після татарської поразки Мстис­лав не зможе оборонити від угрів Галичину і що один добре під­готовлений похід його батька зможе добути для нього Андрія Галичину не очікуючи допоки помре Мстислав. У зв’язку з цим було вирішено негайно розпочати похід.

Отже зимою 1227 року угорський король Андрій ІІ зібравши велике військо, а також полки галицьких бояр, зблизившись із ворогом Мстислава галицького смоленським князем Із'яславом Мстиславичом, який прислав своє військо з боярином Жиросла- вом, виступив проти свого тестя, з яким нещодавно заключачив договір, галицького володаря Мстислава. Лешко краківський теж прислав поміч проти Мстислава, а слідом зібравши усі свої полки вибрався і сам. Об'єднане військо швидко зайняло Пере­мишль, який без бою здав тисяцький Юрій, також без бою було взято Звенигород. Зайнявши Звенигород король Андрій ІІ вислав своє і польське військо під керівництвом каштеляна Пакослава на здобуття Галича, сам же король залишився у Звенигороді, бо угорські астрологи навіщували йому, « що як побачить Галич, то не бути йому живому, тому король вірячи астрологам не ризик­нув сам виступити з військом». В цей же час угорські і польські війська швидким маршем наблизились до Галича з лівої сторони Дністра.

Мстислав не привикший уклонятися від битви виступив про­ти них ще з нестройними і слабонавченими полками і розташу­вався на правій стороні Дністра. Угорське військо не маючи змо­ги переправитися через ріку через наводнення до міста стало насміхатися над ще не добре ненавченими і ще не добре улаш­тованими мстиславовими полками, та оскільки повноводна ріка стала перепоною для битви, то угорсько-польські війська зму­шені були повернутися до головного королівського стану під Звенигород. Зрозумівши, що за таких обставин Галича не взяти, угорський король направив свій похід до Тереболя. Завоювавши це славне місто, що контролювало Дністро-Дунайське пониззя, він направив свій похід до Тихомля і теж заволодів ним.

Опісля з усією своєю силою він направився до Кременця. Взявши в облогу місто угорський король почав регулярно його штурмувати, однак часті штурми міста закінчилися повною по­разкою для наступаючих. Втративши багато війська під стінами Кеменця і зрозумівши що йому його не завоювати він повернув назад в Галичину у свій попередній стан під Звенигород. В цей же час виступив із Галича Мстислав на щойно зазнавших під стінами Кременця неприятелів. Щоб затримати швидке просу­вання останнього і як слід підготуватися до бою, угорський ко­роль вислав проти нього добірний рицарський полк. Дуже шви­дко військо Мстислава і угорські рицарі знайшли одні одних, між ними зав'язалась кровопролитна битва, у якій новонабране мстиславове військо наголову розгромило добірний полк угор­ських рицарів.

Про жорстокість битви може говорити той факт, що у ньому загинув сам угорський полководець воєвода Мартиниш. Мстис­лавова перемога над добірним рицарським військом дала зразу йому військову і моральну перевагу, що дало йому можливість відправити боярина Судислава до волинського князя Данила з пропозицією спільного ведення війни проти угрів. «Не відс­тупай від мене», і благородний як і мужній Данило завірив тестя у вірності: «маю правду всерці своїм». В цей же час усе мстис- лавове військо перейшло від оборони в наступ. Поразка добірно­го угорського війська породила великий страх у всьому угось- кому війську, в зв’язку з цим король швидко покинув свій табір і поспішив до Угорщини. Король від страху і боязні, як зауважує літописець «втратив тверезий глузд із землі швидко тією ж до­рогою, що і прийшов знову поспішив на Перемишль».

В цей же час Мстислав слідував за ним, на шляху до Городка до нього приєдналися волинські князі Данило і Василько з во­линськими полками. Усі князі настоювали на тому, щоби продо­вжувати погоню за королем угорським, та боярин Судислав, тайний союзник угорського володаря, маючи любов до держано­го устрою угорської держави, відмовив усіх від переслідування Андрія ІІ, що дало можливість королю угрів з рештками війська, яке громилось по дорозі галицьким населення, вийти з Галичи­ни. Такий безборонний вихід однак не вирішував питання не­втручання угрів у вутрішні справи Галичини, що видно із послі- дуючих літописних свідчень. У той час коли розгромлений ко­роль повертався до угорських кордонів на театрі війни з'явились два його союзники з заходу краківський князь Лешко і з північ- ного-сходу смоленський князь Із'яслав Володимирович на служ­бі у якого перебувв бунтівний галицький боярин Жирослав. Не­відомо однак, наголошував Д. Зубрицький, чому смоленський князь став союзником угорського короля, адже він звичайно не міг надіятися, що засяде з ласки останнього на галицькому пре­столі, який так сильно притягував до себе угорського короля. Невідомо які переговори провели між собою Андрій ІІ і Із'яслав Володимирович, очевидно, що Андрій ІІ пообіцяв йому галиць­кий стіл, тільки за таких умов можна зрозуміти чому Із'яслав і у подальшому вирішив підтримувти короля і задля продовження боротьби пішов з ним в Угорщину/143.

Таким чином Мстислав отримавши перемогу над добірним угорським військом, зумів відбити ще одну підготовлену гали­цькими боярами угорську інтервенцію. Однак сама перемога не дала Мстиславу переваги над боярством. Зразу по угорській ін­тервенції він опинився в дуже складній політичній ситуації. З однієї сторони угорський король утікший за гори, знову починав готуватися до інтервенції, з другої сторони польські і волинські князі теж були вороги Мстислава, а якщо взяти ще до уваги і крамольних галицьких бояр, то зрозуміло стає, що Мстислав опирався тільки на свій талант полководця і на віддану йому дружину. Практика ходу подій показувала Мстиславу, що ні од­ній із сторін не можна було довіряти.

В свій час обманутий князем белзським Олександром, розс­варений з князями волинськими, польськими, Мстислав не бачив реальної політичної сили на яку він міг би опертися. Часті розс­вари з галицькими боярами, війни з угорським королівством так засмучували Мстислава, що він не знав, як йому припинити чва­ри задля спокою Галичини. Він задля спокою в землі йшов на всякі найнеймовірніші компроміси з боярами, з сусідніми воло­дарями, однак чвари продовжувались. Він пішов на те, що віддав зятеві Перемишль заповів принцу з угорського королівського дому Галицьке королівство, усі боярськї домагання, однак миру не сталося. Що не влаштовувалобоярську олігархію,він не міг зрозуміти, оскільки вона знову і знову розпалювала феодальну усобицю, губила Галичину іноземною інтервенцією. У Мстис­лава залишався ще один вихід для вирішення питання, це пока­рання бояр, однак для вирішення питання шляхом знищення ча­стини боярства у нього не вистарчало сил. Кращі військові сили, його соратники, його однодумці на яких він опирався погинули в битві на Калці. Мстислав не був політиком, Мстислав був пол­ководцем, він умів перемагати в битвах, запалювати власною звитягою воїнів на бій, та коли починались які небудь широко­масштабні переговори то майже усі тонкощі їх ведення Мстис­лав узгоджував з боярами, які не завжди намагалися вирішити ті чи інші питання у користь свого володаря.

Як засвідчують джерела, бояри завжди проводили перегово­ри так, що вони не посилювали становище Мстислава, а тільки послаблювали. Виразником такої політичної лінії боярства був боярин Судислав. Ведучи так політичний курс, слушно зауважує російський дослідник Д. Н. Александров, галицькі бояри мали певні розрахунк, згідно яких вони хотіли бачити Мстислава, як формального володаря, а на самому ділі правити самостійно. При усьому намаганні обмежити владу Мстислава внаслідок впровадження в Галичину іноземної інтервенції їм це зробити по суті ні разу не вдалося. Аналізуючи історичні джерела можна прийти до висновку, що на протязі усього часу володарювання Мстиславом Галичиною бояри були у нього немов закладники, творячи крамолу і не отримуючи за це покарання, що лякало їх і підштовхувало до ще нової крамоли/144.

Така поведінка бояр нам стає зрозумілою, якщо ми розгля­нем становище аналогічного класу феодалів в угорській державі. У 1222 році ослаблена зовнішньо-політичними невдачами угор­ська держава притерпає певне державне реформування, яке при­вело не до зміцнення королівської влади, а до її обмеження. Піс­ля довгої боротьби зі знаттю угорський король був змушений надати великим земельним магнатам великі права, які затвер­джувалися привілейним документом, так званою «Золотою бул­лою», основні положення якої поширювалися і на галицьких бо­яр. Поширюючи привілеї «Золотої булли» на галицьких бояр угорський король тим самим втягував їх в орбіту західно­європейської системи державності і права і тим самим міг зав­жди розраховувати на його підтримку. Попавши внаслідок нев­далої військової кампанії у Галичині у тяжке становище, король Андрій ІІ зразу ж звернувся за допомогою до бояр, і вони не ві­дмовили йому.

Більшість бояр давно уже сиділо на угорському феодальному праві, тайно підтримувало угорського короля. Тому коли король угрів був повністю розгромлений і його військо могло бути ос­таточно знищене бояри і зараз вирятуали його із такого небезпе­чного становища. Голова боярської думи Судислав дипломатич­но натиснув на Мстислава і той припинив переслідування угор­ського війська. Галицькі бояри, як вірно нам наголошує М. Ф. Котляр, з усією силою свого неабиякого надхнення і таланту яс­краво розпалюють низку боярських інтриг проти Мстислава і Данила, при цьому завжди залишаючись вірними західно­європейським нормам феодального права, а також постулатам «Золотої булли», яка затверджувала виключно їх управління Га- личиною/145.

Що стосується самої «Золотої булли», то науковець ХІХ сто­ліття К. Маркс вірно вважав, що вона не приділяла уваги ні мі­щанам ні селянам, а тільки знаті, у зв’язку з чим її пільгами ко­ристувалася угорська, а отже і галицька знать, яка будувала своє панування на експлуатації цих класів/146. Сама внутрішня слаб­кість королівської влади в Угорщині давала можливість галиць­кій знаті орієнтуватися на Угорщину, де при номінальному полі­тичному васалітеті бояри забезпечували собі повну владу в Га­личині. Отже зрозумілим стає, як вірно наголошувв М. С. Гру­шевський, коли король угрів опинився в скрутному становищі його виратував галицький боярин Судислав, який умів не тільки відхилити переслідування короля, але й вплинути на Мстислава так, що не дивлячись на нелояльність до Мстислава королевича Андрія, останній таки заповів йому Галичину.

Яким чином Судиславу так вдалося ошукати Мстислава ми не знаємо, однак Мстислав дійсно відкинув думку віддати Гали­чину волинському князю Данилу і розпочав у котре уже перего­вори з угорським королем. По повному розгромі угорської армії, ця пропозиція, наголошував М. С. Грушевський, була чистою нахідкою для угорського короля. Випадок дуже цікавий, оскіль­ки руський володар повинен був добровільно віддавати свої во­лодіння переможеному неоднократно противникові. Така ситуа­ція могла статися за таких умов, коли позиція Мстислава повин­на була б у Галичині настільки ослабнути, що пихаті бояри мали можливість уже відкрито продиктувати Мстиславу свої умови: «Княже видай свою дочку заміж заручену за королевича і дай йому Галич, не можеш бо держати, а бояри не хочуть тебе».

Усіх перипетій політичних нюансів, які проходили в Гали­чині ми знаємо, однак ясно, бояри робили ставку на угорського короля і тільки полководський талант Мстислава, не дозволяв утвердитись їхнім стремлінням. Мстислав не бачив за славою своїх перемог своє політичне банкротство в управлінні Галичи- ною/147. Із цього свідчення, вірно наголошував радянський дос­лідник В. Т. Пашуто, ми бачимо кому реально належала влада в Галичині. Характерно, що і аргументація приведена боярами це яскраво підкреслює: «якщо даси королевичу, то коли захочеш зможеш забрати від нього, а якщо даси Данилові, то вовік не бу­де твій Галич, галичане же хотять Данила»/148.

Поведінку бояр і їх вплив на галицького володаря Мстислава ще підмітив галицький літописець, який називав боярських олі­гархів «каїнами за такі доради». Він Мстислав, наголошує літо­писець, «не хотів давати Галич королевичу, а найбільше хотів дати місто Данилові, але Гліб Зеремійович, великий галицький боярин і Судислав заборонили йому передавати Галич Данилу», кажучи: «якщо даси королевичу, то коли захочеш зможеш забра­ти, а якщо даси Данилові, то навіки втратиш Галич». Сталася, як наголошував М. Ф. Котляр, ще одна нечувана подія в історії України-Русі, Мстислав непереможний володар Галицької Русі під тиском бояр віддав Галичину тільки но розбитому ворогові, сам своїми власними руками посадив королевича на галицький королівький престол, проголосив його королем Галичини, а сам покинув Галичину, як немов би не маючи до неї більше ніяких відносин відійшовши в Пониззя чи свій облюбований Тор- чиськ/149. Отже, як свідчать джерела, Мстислав за радою бояр знову відновив відносини з угорським королем Андрієм ІІ, знову заключив з ним договір, тільки умовою договору були більш ганебніші умови ніж за договором першого разу. За умовою першого договору Мстислав заручав свою дочку Марію з коро­левичем Андієм і надавав останньому до своєї cмерті Пере­мишль, і тільки після смерті Мстислава, до цього часу ніхто не мав право вмішуватися у внутрішні справи Галичини, королевич Андрій повинен був посісти галицький королівський престол після смерті Мстислава.

Нова угода між Мстиславом і угорським королем Андрієм ІІ заключалася в тому, що весілля між угорським королевичем Ан­дрієм і Мстиславною Марією відбувався зараз, але водночас Мстислав після весілля повинен був передати Галич королевичу Андрію, з процедурою коронації його на галицького короля. Мстислав і Андрій згідно з заключеного договору у 1227 році разом посаджували Андрія і Марію на галицький королівський престол і проголошували останніх королем і корлевою. Мстис­лав віддаючи Галичину, як віно за дочкою, однак залишав за со­бою Пониззя (Поділля) з усіми його Дністро-Дунайськими тери­торіями, переносив свою резиденцію в Кам'янець (Подільський) і залишався впливовим володарем як в Галичині так і в Київщині де володів Торчевськом.

Такий широкий жест Мстислава не міг відбутися без широ­комасштабних політичних інтриг галицького боярства. Задамо собі запитання, як сталося так, що галицька боярська дума всу­переч торгово-ремісничій знаті, народу, а тобто усіх верств га­лицького суспільства могла піти натакий крок, як прийняття всуперч власній волі до себе на престол угорського королевича. Ситуацію тут очевидно слід розглядати глибше ніж прості полі­тичні амбіції угорських володарів. Слід зауважити, що в середи­ні ХІІІ століття уся торгово-реміснича знать Галичини була орі­єнтована на багаті центрально і західно-європейські ринки у пе­ршу чергу Угорщини і Польщі, не стабільні відносини з угорсь­ким королівством і польськими князівствами однозначно закри­вали дорогу галицьким купцям дорогу на ці ринки. В таких умо­вах торово-реміснича знать терпіла значні збитки, і в першу чер­гу галицькі ремісники, хлібороби, які за свої товари отримували золото і срібло на західно-європейських ринках.

Нестабільна ситуація зменшувала товарний і грошовий обмін Галичини з країнами Центральної Європи. Угорський номіналь­ний протекторат, чи навіть угорський принц на галицькому пре­столі автоматично включав Галичину в економічну і політичну систему з західно-європейською торгово-ремісничого світу, де Угорщина, як союзна транзітна держава, давала можливість без­митно перевозити товари в Західну Європу, що давало можли­вість боярам збагачуватися, неплатячи через проїзд Угорщини мито, по різних видах торгівлі. Власне такі умови для галицько­го боярства створювали угорські королі вразі політичного про­текторату Угорщини над Галичиною. Зміна стосунків у політич­них відносинах автоматично ускладнювала торгово-економічні взаємини Галичини. Розглядаючи під таким кутом зору політич­ні і економічні процеси в Галичині Д. Зубрицький, частково від­повідає на запитання, що заставляло усіх галицьких бояр, торго­во-ремісничу знать і навіть смердів-хліборобів триматися угор­ського напрямку.

Угорський королевич Андрій ставши галицьким королем з волі бояр дав їм ще більші матеріальні і моральні переваги, які вони ніколи при руських князях не мали і не могли ніколи мати, усі торгові операці з різними країнами вони проводили самі, від чого надмірно збагачувалися, що уже за будь-яких умов не мог­ло відірвати їх від багатого угорського, австрійського чи чесько­го ринків/150. Мстислав не міг зрозуміти, що крах його правлін­ня криється власне у цих причинах, а коли зрозумів то зразу пе­редав правління Галичиною угорському королевичу Андрію. Однак як свідчать джерела, Мстислав хоча і передав Галичину зятю Андрію, однак залишив в своєму управлінні другу дуже важливу торгівельну магістраль Пониззя, що давало йому мож­ливість збагачуватися від дністровсько-дунайської торгівлі і за­лишатися одним із наймогутніших володарів староукраїнської держави й вирішувати усі суперечливі питання, що виникали між князями.

Можна сказати, що по смерті Романа, особливо в останніх роках свого життя, Мстислав був реальним авторитетом у старо­українській державі, що видно із слідуючих фактів. Галицькі бояри розглядають королевича Андрія, як васала Мстислава, у якого Мстислав у любий момент може за непослух забрати Га­лич. Данило князь волинський посилає свого знаменитого боя­рина Дем'яна просити допомоги у Мстислава уладнати питання відносно земельних володінь навколо Чорторийська. Великий і удатний володар України-Русі навіть по від'їзді з Галича, був оточений усіми галицькими боярами. З ним до кінця його життя були Гліб Зеремійович і знаменитий Судислав, простому князяві вони б не служили, а отже можна сказати, що Мстислав викону­вав функії, які виконували в староукраїнській державі великі князі, що видно із факту, що навіть по від'їзді Мстислава в Тор- чиськ Данило зберіг покірність і вірність Мстиславу і за часу його життя не висував притензії на Галичину. З його сторони не було ніякого незадоволення.

Мстислав бачачи це заявляв, « що жалкує, що передав Гали­чину іноплеменникові», яку бажав перед смертю відібрати, щоб передати її Данилові: «Сину, завинив я перд тобою, не давши тобі Галича, а віддавши іноплеменнику, це мене Судислав зду- рив, але коли буде на те божа воля я ще виберуся походом, візь­му половців, а ти з своїми полками підем, ти візьмеш собі Галич, а я Пониззя». Мстислав, наголошував М. С. Грушевський дійсно міг робити такі плани, але їм не судилося сповнитись. Через кі­лька місяців по своїм переході до Торчиська Мстислав намагав­ся знову зібрати війська і знову піти походом на Галич, але рап­тово захворів, і перед смертю повелівши себе постригти в схиму і у 1228 році помер. Галицький літописець наголошує, «що він перед смертю бажав бачити Данила, щоб поручити його опіці синів своїх і майно своє, бо мав до нього любов велику в серці своїм, та Гліб Зеремійович, один із великих галицьких бояринів, що був ключовою фігурою при дворі Мстислава не сповнив його бажання навмисно».

Отже смерть Мстислава, мала свій певний резонанс у історії староукраїнської держави. Допоки жив Мстислав, князь волин­ський Данило не домагався Галичини у королевича, у цьому пи­танні він займав вичікувальну позицію підкоряючись Мстиславу як тестю чи наймогутнішому з князів в Україні-Русі. Навіть до­сить часті нарікання, Данила не виводили його з рівноваги. У Данила в цей час, наголошував М. С. Грушевський, були внут­рішньо волинські справи, він зміцнював своє становище, реор­ганізовував військо. В цей же час у 1225 році помер давній при­ятель Данила, Мстислав Німий і перед смертю поручив свого сина Івана і евої волості Данилу. Окрім Пересопниці він володів і Луцьком. Таким чином у момент смерті Мстислава романови­чам уже належава уся Волинь з усіми забужськими землями, окрім князівства белзського, яке тілики було союзне у цей час до Романовичів/151.

Таким чином, ми бачимо, що на початку 30-х років, на полі­тичну арену в Україні-Русі починає виходити Волинське князів­ство. Порушувався баланс сил, який утвердився за часу правлін­ня Мстислава, характерно, що влада Мстислава утримувалася на союзі київського, чернігівського і галицького князівств, до якого прилучалось і волинське князівство. По смерті Мстислава київ­ський князь Володимир Рюрикович і чернігівський князь Ми­хайло були в союзі з галицьким королем Андрієм і його, як ви­разився М. С. Грушевський, майордомом Судиславом. З цією лігою із-за своєї пів-отчини Галича Данило вступив у рішучу боротьбу. Такому швидкому вивищенню Волині очевидно спри­яла загибель у 1227 році могутнього князя Лешка краківського, який мав сильний вплив на Волинь і на певному проміжку часу навіть був його сюзереном, опікуном малолітніх Романовичів. Подальший хід історичних подій показує, що союз Волині з Ма­лою Польщею і її князем Лешко проти королівства галицького, князівства краківського, київського і чернігівського, утворився не зразу, що цьому утворенню сприяв раніший союз Волині з Литвою.

Укріпленням цього союзу очевидно послужило укріплення дружби волинського князя з Святополком поморським, союз з яким був закріплений шлюбом Святополка з сестрою Данила Солмією/152. Зрозуміло, що при таких умовах мазовецький князь Конрад маючи у сусідстві могутнє сусіднє Волинське кня­зівство і союзне йому Поморське, а також союзну, готову за будь яких умов напасти на Польщу, Литву, повинен був шукати дру­жби у могутнього волинського князя. Характерно, що до союзу з Волинню мазовецького князя штовхали і особисті зв’язки, адже він був сином руської княжни Олени, дочки київського князя Ростислава і чоловіком княжни Агафії, дочки Святослава Ігоре- вича, повішеного галицькими боярами. Отже після смерті Лешка в Польщі загострилась боротьба за великокнязівський краківсь­кий стіл, у цій боротьбі союз Мазовії з Волинню ще більше ук- ріпився/153.

Це дало можливість Конраду мазовецькому заявити свої пра­ва на великокнязівський краківський стіл, що зумовило волинсь­кого князя організуати поміч Конраду для великигопоходу на Краків. Наслідком війни, яка закінчилась 1230-1234 роках, Кон­рад мазовецький став великим князем краківським, хоча пізніше у 1234 році Конрад признав права Болеслава Стидливого на Краків. Без сумніву, наголошував В. Т. Пашуто, що цей похід на довго забезпечив волинському князю союз з Мазовією. Вернув­шись з польського походу князь Данило почав підготовку для боротьби за Галич. Такі широкомасштабні політичні союзи, які Данило Романович заключив були вкрай потрібні, оскільки після смерті Мстислава, Данило Романович залишився віч на віч з ба- гаточисельними ворогами, які оточували його з усіх сторін: в Галичині сидів королевисч з угорської династії і неприязні боя­ри, в Пінську князь Ростислав озлоблений на Данила за те, що той відібрав у нього Чорторийськ і полонив його синів, в Києві, Володимир Рюрикович, що наслідував злобу батька свого до Романа великого, і сини його теж розвивали цю ненависть. Князі чернігівські не хотіли також забувати права свої на Галич, їх об­рази за повішення родичів теж жадали помсти.

Усі ці князі вороже ставилися до Данила по одній причині, боялися могутності молодого волинського князя. Вони прекрас­но розуміли, що скоро Данило стане на шлях свого батька, який приведе до консолідації України-Русі в одне державне тіло. На частих з'їздах князі не переставали скаржитися на Данила і да­ремно митрополит Кирило намагався зупинити нову феодальну війну в Україні-Русі. Ростислав пінський непереставав нагово­рювати на Данила і зобов'язувати князів усіх земель України- Русі до військового походу проти Данила. До його голосу прис­лухався і київський князь Володимир, який теж згадав свою об­разу на Данила: «Батько Данила постриг мойого» - і почав зби­рати військо. Володимир підняв половецького хана Котяна і всіх половців, Михайла чернігівського із такою силою взяв в облогу Кам'янець. У поході прийняли участь куряни, піняни, новгород­ці, туровці.

Данило бачив, що не можна встояти проти такої сили, тим паче, що західний сусід галицький король Андрій і його канцлер великий боярин Судислав і усі галицькі бояри і угорські воєводи були в союзі з київським князем. Він використавши весь свій хист дипломата і розпочав широкомасштабні переговори з ме­тою роз'єднати союзників, що вдалося йому відносно половець­кого хана Котяна, до якого Данило через свого посла так зверну­вся: «Отче відверни цю війну і прийми мене з любов'ю до себе». Наслідком таких пареговорів було те, що половецький хан Котян відійшов від союзників і опустошивши Галицьку землю, одного із ворогів Данила, відійшов у степи. Решта союзників не зумів­ши взяти Кам'янець теж припинила військову кампанію і повер­нулась до своїх володінь.

В цей же час Данило Романович отримав підмогу з Польщі від князя Конрада мазовецького, почав сам наступальний похід проти київського та чернігівського князів, та на дорозі йому зу­стрілись посли від київського та чернігівського князів, з якими він тут же заключив мирний договір/154.Умови договору нам невідомі, але очевидно вони були вигідні для Данила, оскільки, як ми наголошували вище, Данило у майбутньому міг без боязні, що на нього ударять зі сходу, брати участь у війні в Польщі, і готовитися для боротьби за Галич. В Галичі, тоді оточений угор­ською знаттю і боярами королював Андрій І.

Влада його згідно джерел була дуже обмежена, усім заправ­ляли бояри, зокрема, як наголошують джерела, велиий боярин Судислав. Однак боярське правління було тягосне для для наро­ду, хоча фактів ми не маємо ніяких, окрім тих, що народ бажав руського князя. За таких умов, наголошував М. С. Грушевський, Данило міг без будь-якого угризання совісті простягнути руки по свою пів-отчтну Галичину. І дійсно на початку 1230 року, Данило Романович, заключивши договори з київськими та чер­нігівськими князями, уклавши союзний договір з польським кня­зем розпочав боротьбу за Галич, яка продовжувалась 15 років і закінчилася фінальною перемогою Данила у Ярославській битві. Боротьба ця розпочалась зовсім несподівано, коли по польськім поході Данило пребував в Угровську, а брат його Василько пої­хав гостувати на весілля до Суздаля, власне тоді до Данила пос­піли посли від галицької громади, які запрошували його на гали­цький королівський престол.

Обставини були для походу на Галич дуже сприятливими. В цей час управляючий Галичиною великий боярин Судислав з усім галицьким військом пішов у похід на Пониззя, король же Андрій у Галичі залишився зовсім беззахисним, а це значило, що Данило мав шанс швидко зайняти Галич/155. Перше ніж опису­вати нове злучення Данилом Романовичем складових частин стародавньої України-Русі, охарактеризуємо загальну політичну ситуацію по смерті одного з найавторитетнішиш полководців і князів, Мстислава галицького. У останні роки Мстислав, хоча вважався одним з найавторитетніших і впливових у політичному розумінні володарів, однак своєю діяльністю не зумів привести староукраїнську державу до єдності. Є усі підстави вважати, що він виходячи з реалії феодальної роздробленості і не намагався це робити, навпаки внаслідок власних політичних амбіцій зро­бив великий політичний проступок, віддав Галицьке князівство в управління угорським володарям, внаслідок чого Галичина була перетворена в окреме європейське королівство, у ній воло­дарював не український князь, а угорський королевич, який прийнявши титул короля Галичини і вважав себе уже цілком не­залежним володарем не зв’язаним з великокнязівською верхов­ною українською державою владою.

Підсилений місцевим боярством він зразу займає вороже становище до України-Русі, робить агресії на ключові її терито­рії з метою не допустити їх об'єднання. Розуміючи усю склад­ність свого положення в об'єднавчому процесі староукраїнської держави, Данило Романович ставить собі завдання оволодіння Галичиною на яку він мав законні права. Об'єднання двох скла­дових частин Галицького і Волинського князівства, повинно бу­ло бути першим кроком на шляху об'єднання староукраїнської держави. Попробуємо реконструювати наше світобачення по скупих уривках часто суперечливих звістках джерел. Із них ми бачимо, що найголовніше завдання Данила було зібрати батьків­ську спадщину. Данило Романович був нащадок Мономаха, а мономаховичі завжди вважали себе нащадками і єдиними воло­дарям стародавньої України-Русі. Його батько Роман, відзнача­ють джерела, що володів Галичем, Володимиром і Києвом і був «царем в усій Руській землі», « ревно наслідував традицію дер­жавності свого діда Володимира Мономаха, що пив воду золо­тим шоломом із Дону». Ці свідчення дають нам право наголо­шувати, що своїми першими кроками самостійної державної по­літики майбутній король Укараїни-Русі дотримувався традицій­ної політики збирання українських князівств в одне державне тіло.

У політичних стремліннях Данила явно проглядаються праг­нення об'єднати усі українські князівства в одну державу. Це проглядається із свідчень джерел, коли Данило з усім напружен­ням сил боровся за Галичину, практично повторюючи політичні стремління свого батька, від якого Данило успадкував зеніт сла­ви державного життя староукраїнської держави. Добре було б зрозуміти які мотиви рухали Данилом у об’єднавчому процесі України-Русі. Безумовно, що умови родинного виховання моно- маховича, довге проживання в Угорщині, де його уже дитиною готувли на угорський трон, втрата великиокнязівського галиць­кого стола, усе це посилювало амбіції майбутнього володаря. З малечку його навчали, як потрібно повелівати єдиним і могутнім угорським королівством, підтримувати його єдність, і вирісши він зрозумів причину і необхідність такої майбутності для Укра- їни-Русі. Україна-Русь часів початку об'єднавчого процесу Да­нила була феодально роздробленою державою, розділеною на десятки великих і малих княжінь, володарі яких безперервно воювали оден з одним зазіхаючи на землі та майно сусідів. Пе­редові сучасники відчували згубність такої політики для Украї- ни-Русі в серцях українців навіть у найгірші роки роз'єднання староукаїнської держави, жила і ніколи не вмирала ідея єдності українскої держави.

В давньоукраїнській літературі ідеал князя-воїна невід'ємний від ідеї патріотизму. Згідно літописних свідчень Руська земля, Русь-Україна завжди розлядалась як єдине ціле. Отже з літопис­них свідчень ми яскраво бачимо пагубність феодальної війни в Україні-Русі. Літописці хочуть бачити свою батьківщину могут- ньою і об'єднаною, здатною захиститись від ворогів шляхом припинення внутрішніх феодальних усобиць. Бажання народу у перших десятиліттях ХІІІ століття, наголошує М. Ф. Котляр, бу­ло зберегти політичну єдність українських земель у той час, ко­ли феодальна роздробленіст мов іржа роз'їдала квітучу, багату і культурну Україну-Русь /156.

Отже згідно свідчень літописців, можна сказати, що Данило Романович своїм початковим збиранням України-Русі, вислов­лював загально-народні інтереси. Його заклики до єдності ста­роукраїнської держави диктувалися розуміннями воєнної та по­літичної необхідності, підтримувалися громадською думкою за­гальноукраїнським переконанням у спорідненості усіх українсь­ких княжінь від Карпат до Дніпра та Дону. Ідея єдності староук­раїнської держави і народу була провідною у письмових пам'ят­ках у час початку злучення Данилом староукраїнської держави, у час коли над Україною-Руссю лютувала хуртовина феодальної роздрібленості та феодальної війни. Будучи людьми свого часу літописці усіх земель у своїй творчості закликали до консоліда­ції України-Русі перед іноземною загрозою, служили ідалом си­льної великокнязівської влади, здатної приборкати міжкнязівські чвари і боярські інтриги, захистити Україну-Русь від зовнішньо­го ворога.

Через усе українське літописання ХІІІ століття пронизана думка необхідності могутності великокнязівської влади, як носія законності й порядку в державі. З цього короткого аналізу подій мозжна уявити собі суспільно-політичний уклад староукраїнсь­кого суспільства у час його початкового об'єднання Данилом Романвичем. Як розумна та освічена людина, він прекрасно ро­зумів, що без добре організованої військової сили, не можна собі дозволити таку об'єднавчу боротьбу. Літописець вдалі спроби об’єднавчої кампанії Данила пояснював тим, що у останнього були усі його бояри, та бояри його батька Романа, що полегшу­вало справу. У зв’язку з цим йому швидко удалося організути піше військо, яке мало значно зміцнити боєздатність збройних сил, адже кінна дружина була нечисленою навіть у великих кня­зів, рідко перевищувала тисячу воїнів. Данило Романович розу­мів, що рішучу перевагу в об'єднавчій політиці можуть надати йому народні ополчення, які внаслідок довготривалого навчання будуть перетворені на регулярне військо. Такі ополчення Дани­ло Романович, згідно свідчнь джерел, формує з городян за допо­могою відданих йому «мужів гардських», міської верхівки, яка вбачала у сильній великокнязівській владі захист від утисків ве­ликих і малих феодалів і тому підтримувала об’єднавчу політику князя Данила.

Сам князь Данило у боротьбі з великими українськими фео­далами за об'єднання України-Русі змушений був опиратися на торгово-ремісничу знать галицьких, волинських, і київських міст. Як зауважував науковець ХІХ століія Ф. Енгельс: «спира­тися на міську людність було типовим явищем для європейських королів проти феодальної сваволі за централізацію держави. В усій цій загальній плутанині королівська влада була прогресив­нішим елементом. Вона була представницею ладу в безладді на противагу децинтралізуючим державу силам. Усі революційні елементи, які утворилися під поверхнею феодалізму, тяготіли до королівської влади, так само, як королівська влада тяготіла до них. Союз королівської влади і бюргегства бере свій початок у Х столітті, і допомагає останній здобути остаточну перемогу над феодальними олігархами». Під таким кутом зору в контексті за- хідно-європеської структури українського суспільства слід розг­лядати боротьбу Романа великого, а потім його сина короля Да­нила, проти боярської опозиції в Україні-Русі. Історично, наго­лошував М. Ф. Котляр, ця боротьба була прогресивною бо вела до зміцнення держави, підвищення її обороноздатності та еко­номічного потенціалу, йшла на користь розвиткові продуктив­них сил на усіх теренах стародавньої України-Русі/157. Міжна­родна ситуація сприяла намірам Данила Романовича в об'єднав­чих процесах староукраїнської держави.

У листопаді 1227 року загинув її давній ворог краківський князь Лешко і тому довга боротьба у Польщі за великокнязівсь­кий краківський стіл між малопольськими та великопольськими князями надовго відвернула їх увагу від України-Русі. Така бли­скавична зміна ситуації примусила Данила Романовича до рішу­чих дій. Тільки но Данило Романович повернувся з польського походу, як до нього прибули посланці від громадськості Галича, з пропозицією посісти галицький королівський стіл. Оскільки Судислав пішов з усім військом на Пониззя, а королевич Андрій залишився в Галичі з невеликою залогою, то Данилу було за­пропоновано прийти до Галича якомога швидше. Князь Данило швидко зібравши воїнів негайно виступив в похід і через три дня був уже під Галичем. В цей же час воєводу Мирослава він відп­равив проти Судислава у Пониззя, щоби затримати останнього допоки Данило буде штурмувати Галич. Воєвода Мирослав зу­стрівшись у Пониззі з Судиславом у битві розгромив його війсь­ко, що облегшувало просування Данила під Галич.

Однак захопити йому зразу Галич йому не вдалося, угорська залога дізнавшись про бої в Пониззі швидко зачинила місто і почала готувати його до оборони, тому взяте було тільки перед- городдя де знаходився замок і двір Судислава. Багатий маєток Судислава потряс уяву літописця, який із здивуванням запи- сав:«Скільки там було вина і овочів і корму і списів і стріл, аж чудно було бачити»/158. Усе це багатство було розграбоване дружиною Данила. Дізнавшись про це Судислав у ночі з рештою свого війська пробився в Галич. Щоб утримати місто від наступу Данила була створена боярська рада, яка вислухавши боярина Семюнка, як наголошує літописець, «подібного до лисиці своєю червоністю, який запропонував запалити міст перед наступаю­чим полками Данила». Міст було запалено, але він тільки надго­рів і не спалився повністю, що дало можливість Даниловому війську переправитися через Дністер.

В цей же час проти королевича Андрія та Судислава підня­лася уся Галицька земля, як зауважує літописець «від Бібрки до Ушиці та Прута», тобто усе Пониззя, де воєвода Мирослав розг­ромив Судислава. Позитивну роль зіграли і ті події, що від табо­ру королевича Андрія відлучилась і перейшла на сторону Дани­ла більша частина галицького боярства начолі з Володиславом Юрійовичем. Боязнь за своє майно, міста і села, якими вони во­лоділи, шатке політичне положення короля Андрія в Галичі, ось що заставило бояр поміняти володаря/159. За таких обставин, коли уся Галицька земля повстала проти свого короля, остан­ньому не було надії утриматися в Галичі і Андрій капітулював. Данило вирішив його із рицарського милосердя, як наголошує літописець, «пам'ятаючи ласку до нього угорського короля Анд­рія, його батька, відпустити останнього до батька в Угорщину». Угорські прихильники, як боярство, так і торгово-реміснича знать відступили від свого короля, та тільки великий боярин Су- дислав залишився вірний Андрієві і вирішив з останнім відійти в Угорщину.

Відношення горожан до Судислава було однозначне, вони проводжали боярина кидаючи у нього камінням і вигукуючи: «забирайся геть з міста крамольнику». Як бачимо підтримка го­рожан не тільки забезпечила князю Данилу успіх у зайнятті Га­лича, але й отримати дуже важливу моральну перемогу за якою ставало ясно, що власне він має усі права на на галицький бать­ківський стіл. Водночас галичани так рішучо стаючи на стороні Данила надіялися, що з утвердженням останнього на галицькому великокнязівському престолі закінчиться чверть вікова феодаль­на війна в Україні-Русі, що Данило будучи володарем Волині і забравши Галичину, а згодом і Київську землю відновить єдино­владдя України-Русі, та ці бюажання, як вірно наголошував М. С. Грушевський на жаль у чей чавс не збулись/160.Утриматись на галицькому престолі виявилось важче ніж зненацька захопити його. Більша частина галицького боярчтва на чолі з Володими­ром Юрійовичем змушена була перейти на бік Данила побоюю­чись за свої маєтності та високе суспільне становище.

Проте галицьке боярство і не думало складати зброю, воно просто вирішило затаїтися і перечекати хвилю Данилової могут­ності, взяти з певним плином часу ситуацію під контроль, і отримати реванш. Сівши на галицькому престолі князь Данило зразу ж почав шукати в Галичині сторонників сильної князівсь­кої влади, що явно не подобалось боярам, які вважали, що тільки вони повинні бути дорадниками князя і разом з тим управителя­ми Галичини. У зв’язку з цим вони утворили проти Данила змо­ву, яку очолили найзнаменитіші бояри Молибоговичі, боярин Філіп володар великого помістя під Перемишлем і князь Олек­сандр белзський. Заколот не вдався, Данила спас тисяцький Де- м'ян, заколотники втекли у стародавній центр боярської опозиції Перемишль.

Проти них було вислано військо, що зумовило очолюваних Володиславом Юрієвичем бояр і князя Олесандра белзського втікати в Угорщину. Таким чином в Угорщині знову згрупува­лась могутня боярська опозиція, яка почала з великим усердям і надхненням підштовхувати угорського короля Андрія ІІ до війни з галицько-волинським князем Данилом. Доводячи необхідність швидкої війни бояри говорили королю, що якщо зараз не вибити Данила з Галичини, то в майбутньому Данило укріпиться в ній так, що вона буде назавжди втрачена для його сина Андрія. Ці мотиви доводів настільки схвилювали Андрія ІІ, що він цього ж 1230 року вирішив відправити в Галичину велике військо під керівництвом старшого сина і співправителя Бели, до якого до- лучувалося союзне угорцям військо половецького хана Бігбарса. Данило Романович з своєї сторони призвав для нейтралізації по­ловців хана Бігбарса, половецького хана Котяна і польського князя Конрада мазовецького.

Похід цей, що так яскраво почався мав дуже сумні наслідки для угорських полководців. Як тільки угорське військо вступило в Карпатські гори, то почало втрачати по дорозі руху до Галича багато воїнів та коней від сильних дощів та повіней, багато вої­нів почало топитися в багнах та болотах. Як зауважує літописець «знесиленими прибули вони під Галич». Побачивши, що місто настроєне рішуче боротися і у зв’язку з цим укріплене для три­валої оборони тисяцьким Данила Дем'яном, Бела вислав до міста посла, який виступив перед городянми з такими слова- ми:«слухайте слова великого короля угорського, та нехай не на­ставляє вас Дем'ян говорячи, що викине їх бог із землі. Нехай не уповає ваш Данило на господа говорячи, що не буде це місто володінням короля угорського». Та залякування Бели не допо­могли йому, він що раз кидав на штурм міста нові полки, які за­знавали при цьому великих втрат. Однак Бела не дивлячись на втрати все рішучіше робив відчайдушні спроби взяти місто, але усі наступи його були відбиті. Довге стояння під містом замо­рювало угорське військо яке через хвороби стало практично не­боєздатним. Докінчила розкладання угорського війська епідемія, що заставило Белу зняти облогу і повернути назад. Відхід угор­ського війська теж супроводжувався втратами, адже в Галичині проти угорської присутності розпочалась партизанська війна, а на кожній дорозі при відході на них чекали засідки, невеликі військові загони попадали в полон, другі гинули від мечів опол­ченців міст, треті помирали від ран і хвороб.

Уся військова кампанія угрів в Галичину, яскраво описана літописцем в біблійному стилі, закінчилась для угорців повною поразкою і тріумфом Данилового утвердження в Галичині. Слід зауважити, що Данило в цей час показує себе, як дійсний воло­дар України-Русі. Розуміючи неминучість наступальних дій угорського королівства, він зумів консолідувати суспільство так, що воно залишилося йому вірним навіть у час жорстоких битв за галицьку столицю. Одностайність супільства і князя, по відході угрів занепокоїла бояр, як виявилося боротьба з внутрішнім во­рогом у процесі кристалізації держави стала реальністю. Пере­важна маса бояр з страхом дивилась на зміцнення позицій Дани­ла в Галичині. Ріст його авторитету в народі, захист останнього від сваволі бояр відсувало останніх на другий план і вони попа­вши в таке становище почали шукати способу, щоби позбутися його. Галицький літописець наголошує нам, що бояри організу­вали кілька змов з метою вбити Данила, є свідчення того, що заодно у змові з боярами брав участь белзський князь Олек­сандр.

На тайній змові рада бояр вирішила запалити княжий палац і тоді вогнем чи зброєю позбавити життя молодих князів, та за дуже цікавим випадком, наголошує літописець ця змова була розкрита. Одного разу у цьому ж 1230 році вийшов князь Васи­лько із своїх палат і почав займатися фехтуванням з послом уго- рсього короля, що проживав у Галичі при даниловому дворі, який теж був учасником змови проти князя Данила. Перемігши у

двобою Василько витягнув гострий меч на посла і наступив на нього. Той побачив гостру зброю і загрозу своєму життю, схо­пив щита і почав захищатися, а прийшлі на турнір заколотники бояри жахнулись із побаченого і подумали, що змова їх викрита і що Василько захотів їх перебити і зі страху почали утікати із палацу та міста. На жаль князі тоді їх змови не відкрили, але втеча бояр з міста насторожила князів і вони розуміючи можли­вості невірності бояр все усердніше почали проводити політику на консолідацію староукраїнського суспільства. Характерно, що політику князя підтримали широкі маси трудового населення, а також багата торгово-реміснича знать.

Часткова перемога над боярами, розкриття їх планів, була початком боротьби за консолідацію староукраїнської держави. Розуміючи це по своєму галицький літописець зауважував:«а тепер скажемо про великі крамоли, безчисельні заколоти великі хитрощі і безчисельні війни». Галицьке боярство розуміло, що зайняття столиці князем Данилом загрожує існуванню боярсь­кому управлінню в усій Галичині. Боротьба особливо після ви­криття князем Васильком змови, неминуче повинна була загост­ритися. Окремі боярські угрупування починають об'єднуватися. До проугорського боярства долучається значна частина бояр, які раніше орієнтулися на вмішуючихся у справи Галичини черні­гівських та київських князів. Консолідувавшись, боярство поча­ло тиснути на реформаторські стремління Данила не тільки шляхом відкритої війни, а й шляхом організації змов з метою убити князя, об’єднувача української держави. Так виникла змо­ва організова кланом бояр Молибоговичів, при участі белзського князя Олесандра Всеволодовича, які вирішили заманити князя Данила у володіння боярина Філіпа, Судову Вишню. Коли він їхав туди, то по дорозі на «браневичевій ріллі» його догнав гі- нець від воєводи Дем'яна з застереженням не їхати в Судову Вишню, де бояри і князь Олександр наміріваються убити його. Данило повернувшись в Галич і в той же час вислав вісника до брата Василька у Володимир, щоби він заволодів Олександро- вим Белзом, а свому вірному полководцю Івону наказав взяти від варту 26 заколотників.

Отже змова бояр і белзського князя Олександра князем Да­нилом була розкрита, самі бояри покарані, а майно іхнє конфіс­коване. Очікуючи репресій бояри почали утіати від Данила, як зауважує слушно галицький літописець «не хотіли бачити князя і везлися в нікуди». Роздмухуючи атмосферу розповіді про поє­динок князя Данила з великими галицькими боярами галицький літописець зауважує, що бояри не просто з погорди покинули князя, вони зневжили ним настільки, що уже прилюдно почали зневажати князя. Одного разу,наголошує літописець, «Данило веселився на бенкеті, один з них безбожних бояр вилив йому в обличчя келих, але він те стерпів, хай за те їм бог віддячить, об­тершись сказав». Ця розповідь яскраво показує внутрішньо­політичну ситуацію у час правління князя Данила в Галичині. Однак не дивлячись на те, що князю Данилу вдалося розкрити черговий боярський заколот ситуація в Галичині залишилась напруженою, оскільки Данило Романович зробив ряд каральних операцій щодо своїх васалів заколотників. Як засвідчують дже­рела, у двоюрідного брата Олесандра Данило відібрав Белзське князівство, що заставило останнього спасатися втечею у Пере­мишль, в бояр Молибоговичів були конфісковані маєтності, а самі вони ув'язнені.

В цей же час Данилу в Галич прийшла звістка, що оточений боярством Олександр міцно сидить в Перемишлі і готується до війни проти Данила. У такому складному становищі Данило Ро­манович скликав віче в Галичі, факт для володаря надзвичайний, коли він в обхід бояр звертається до торгово-ремісничої знаті і народу з запитанням:«Чи будете вірні мені, щоб я міг піти на ворогів моїх і городяни однозначно підтримали Данила заявив­ши: «вірні богу і тобі господиневі нашему». Підтримка громад­ськості була дуже потрібна, адже князь Данило залишився прак­тично без підтримки правлячого феодального класу, біля нього, як зауважував літописець « був тисяцький Дем'ян і ще 18 вірних йому отроків». В розпалі народного зібрання новий представник служилої знаті, соцький Микула сказав: «Пане не передушивши бджіл, меду не їстимеш». Ця моральна підтримка Данила горо­дянами столичного Галича привела до того, що частині бояр прийшлось робити вигляд, що вірна йому, і перекинутись на йо­го сторону. Заради єдності галицького суспільства князь Данило взяв з собою і полки тих бояр, «що прийшли до нього вдаючи вірних» і пішов походом на Перемишль. Слух про те, що уся Га­лицька земля під проводом князя Данила наближається до Пе­ремишля так налякав Олександра, що він не відважився воювати з народним ополченням і втік в Угорщину.

Посланий навздогін Олександру боярин Володислав Юрійо­вич переметнувся на його бік і сам сховався за «угорськими во­рітьми». За таку зраду князь Данило конфіскував усі маєтності боярина налякавши тим інших галицьких бояр. В цей же час, коли белзський князь Олександр прибув в Угорщину, великий галицький боярин знаходився уже при дворі короля Андрія. Во­ни об'єднали свої зусилля і почали намовляти угорського воло- даря знову піти війною в Україну-Русь. Галицькі бояри переко­нували угорського короля, що усі, бояри ледь терплять Данила, вони наголошували, що як тільки Андрій ІІ покаже свої стяги в Галичині, усе галицьке боярство незадоволене правлінням Да­нила в Галичині перейде на його сторону. Послухавши їх пере­конливі просьби, старий король вирішив зробити останню спро­бу у 1232 році здобути Галичину. Зібравши велике військо, узя­вши в похід двох своїх синів Белу і Андрія, князя Олександра і усіх галицьких бояр, він розпочав свій похід в Галичину. Король вирушив давно протоптаною угорським військом дорогою через західну Галичину і похід розпочався йому щасливо, це зумовле­но тим, що самого Данила у той час не було в Галичині. М. Ф. Котляр, услід за російським дослідником ХІХ століття А. Андрі- яшевим вважає, що Данило Романович в цей час виїхав в Київ­щину улаштовувти стосунки з наддніпрянським князями/161.

Данилові воєводи побачивши велике угорське військо з са­мого початку не вірно повели оборону Галичини, вони здали уграм добре укріплений Ярослав, у той час, коли угорці уже втратили надію його взяти штурмом. Дуже докладно нам про облогу Ярослава розповідає галицький літописець: «воєводою Ярослава був тоді боярин Давид Вишатич і Василь Гаврилович. Вони хоробро захищали місто і билися з наступаючими уграми із ранку до вечора і відбили усі їх наступи». Вечором бояри, як зауважував М. С. Грушевський, мали військову нараду і туди на нараду прийшов Давид Вишатич настрашений своєю тещею, почав говорити про капітуляцю, теща ж бо його була вірна Су- диславу і трималася проугорської партії. Даремно Василь Гав­рилович муж міцний хоробрий противився капітуляції міста, говорив, не погубім честі князя, ця рать не зможе взяти міста, Давид не слухав його доводів і вважав, що треба здати уграм місто. Приїхав тоді Чак з угорських полків і теж казав, що угри не зможуть здобути місто, бо понесли великі втрати, і хоч Ва­силь Гаврилович робив усе, щоб не здати місто, Давид маючи страх в серці, дав згоду на капітуляцію. За угодою передання міста уграм, воєводам з військом було надане право вільно вий­ти з міста.

Після капітуляції добре укріпленого Ярослава угри взяли і Перемишль, а потім без бою вікрив ворота і Галич/162. Як бачи­мо розрахунок Андрія ІІ повністю здійснився, зайняття Галичи­ни останнім було полегшене боярськими зрадами, які по зайнят­тю угорським королем Галичини перейшли усі до нього на слу­жбу і як в минулі часи при його особі відігравали велике значен­ня. За порадою «невірних бояр» Андрій ІІ посадив на галицький королівський трон свого сина Андрія, а сам з військом пішов на Волинь здобувати волинську столицю Володимир. Підійшовши до Володимира угорський король зрозумів, що добре укріплене місто, на стінах якого було безліч ратних воїнів в блискучих бронях, йому не взяти. Король здивувався величчю і багатству міста і від захоплення сказав, що йому не доводилось бачити такого багатого міста в Німецьких країнах навіть в Візантії, Па­лестині, Малій Азії, де він воював. Зрозумівши, що під містом втратить усе своє військо він вирішив розпочати переговори з випробованим у битвах соратником князя Данила боярином Ми­рославом.

Будучи великим дипломатом середньовічної Європи Андрій ІІ зумів нав'язати Мирославу невигідний мир, згідно умов якого, волинський князь відмовлявся від Белза і Чевена у користь князя Олександра, від королівства Галичини, яке залишалося за сином Андрія ІІ, галицьким королем теж Андрієм. Велика кількість угорського війська у відсутність князя Данила, очевидно посла­била йог волю, боярин немов би «зійшов з розуму», зауважує літописець, не погодивши умов договору з своїм князем, сам взявся не за своє діло і уклав договір. Умови угорсько- волинського договору 1230-1231 років були тяжкими для зміц­нілого уже і складаючого плани що до об'єднання України-Русі, волинського князя Данила. Внаслідок цього тяжкого договору Данило Романович був знову відкинутий від своїх устремлінь приблизно до тих же позицій, які він займав на передодні смерті Мсислава Удатного, однак з цього можна говорити, що за ним утвердилось Волиньське князівство, без белзського уділу, оскі­льки по угорсько-волинському договору ним знову володів впраний інтриган і ворог Романовичів, князь Олександр, чиї во­лодіння не давали можливості створити плацдарм для наступу на Галичину.

Ця угода, хоча і юридично була визнана Данилом, однак не встановлювала добросусідських відносин між галицьким коро­лем Андрієм і Данилом, князем волинським і коли Данило пішов з дружиною на допомогу київському князю Володимиру, який посварився з Михайлом чернігівським із-за якоїсь прикордонної території, то галицький король Андрій і белзський князь Олек­сандр пішли походом на Волинь, але Данило не успів далеко ві­дійти і повернувся, зустрів галицьке військо, переміг його у бит­ві біля Шумська і змусив повернутися його назад, а сам знову продовжив свій похід у Київську землю. Слід зауважити, що ця війна з галицьким володарем Андрієм і белзським князем Олек­сандром була не випадковістю, у воєнному конфлікті зштовхну- лися два могутні військово-політичні союзи, з однієї сторон га­лицького короля Андрія, Михайла чернігівського і Із'яслава Новгород-Сіверського проти Володимира київського та Данила та Василька князів волинських, тому зрозумілим стає, чому Да­нило відгукнувся на просьбу київського князя Володимира: «поможи ми брате, іде на мене Михайло», і в цей же час Андрій галицький виступив у тил волинському князю. Внаслідок війсь­кової кампанії в Київщині київсько-волинській коаліції не тільки вдалося відбити наступ чернігівсько-галицької коаліції, але й заключити вигідний для себе мирний договір, внаслідок якого волинський князь Данило теж отримав свою долю в «Руській землі», Торчівський уділ свого тестя Мстислава. Вдячний за до­помогу Володимир, наголошує М. Ф. Котляр, віддав Данилові місто Торчиськ, політичний центр чорних клубуків у Пороссі, що на півдні від Києва, який був разом з тим адміністративним центром Мстислава Удатного.

Важливість цього надбання важко переоцінити, волинський князь одержував частку в «Руській землі» і тим самим заявив про свою приємність у отриманні великокнязівського престолу. Нехай ця частина була ще невеличка, однак вона давала можли­вість закріпитися Данинилові на Наддніпрянщині і таким чином у майбутньому претендувати на усі три складові частини Украї­ни-Русі: Киїіщину, Волинь і Галичину. Отже Данило йшов по шляху протоптаному його батьком, який теж почав боротьбу за об'єднання України-Русі з одержання части в «Руській зем- лі»/163. Отже війна в Київській землі, настільки зміцнила пози­ції Данила, що зразу по київській війні узявши військо київсько­го князя, він пішов походом на Андрія галицького. Поразка га­лицького короля біля Шумська дала Данилу моральну перевагу, це заставило белзського князя Олександра, що убоявся за свою волость відійти від союзу з угорським та галицькими королівст­вами і приєднатися до Романовичів, вони же наголошує літопи­сець «прийняли його з любов'ю». Помирившись та подружив­шись з Олександром, Данило зробив з ним разом спільний похід на місто Плісеньск, що було власністю галицького боярина Ар- бузовича, « і полонивши Плісенську волость повернулись вони назад весною 1232 року у Володимир». Отже, наголошував Д. Зубрицький, примирення князів київських та чернігвських, на­стільки зміцнило Данила, що оволодінням Плісенська він почав брати верх над королем галицьким.

Зрозумівши це Андрій галицький знову вислав гінців в Уго­рщину, і почав просити у свого батька надати йому допомогу, і той не забарився і швидко вислав в Галичину добірне угорське військо під керівництвом воєводи Даніша. Данило узнавши, що на поміч галицькому королю прибули угорські добірні полки, і що останній збирається робити похід на Волинь, теж почав шу­кати собі союзників. Данило з цією метою сам відправляється до Києва і в половецькі степи, склонив Володимира київського і половецького хана Котяна, у Із'яслава смоленського попросив допоміжні війська. Недовіряючи останньому, наголошував Д. Зубрицький, із-за дружби Із'яслава з галицьким королем, привів він останнього до присяги, зміст якої полягав у дотриманні умов миру та взаємної дружби/164.

Такий союз руських князів був просто життєвою необхідніс­тю, адже українська держава опинилась у становищі повного розвалу. Половина Південно-Західної Русі контролювалась га­лицьким королем, а фактично угорським королівством і зв’язаним з ним боярами, при цьому галицький король не дивля­чись на утрату Плісецького уділу ще мав міцний вплив на Воли­ні зокрема в Белзському князівстві. У певній мірі самі волинські бояри теж тяготіли до галицької структури державності, знаючи, що галицький король був в усьому послушний своєму боярсько­му оточенню. Волинські бояри теж бажали мати у себе такого самого володаря, тому й досить пасивно підтримували Данила у швидкому захопленні Галичини. Слабкість Андрієвого станови­ща в Галичині і могутність у ній галицьких олігархів відзначав і літописець князя Данила було тим відправним моментом, що дозволило Данилу у майбутному заволодіти Галичиною. Коли літом 1233 року галицький володар вибрався з усім військом та боярськими полками у похід на Волинь, літописець це так зафік­сував «королевич і Судислав пішли походом на Волинь», поста­вивши майже в рівень галицького володаря і головного олігарха галицької проугорської партії. Над Волинню нависла смертельна загроза, однак Данило Роиманович заручився підтримкою київ­ського князя Володимира Рюриковича і половецького хана Ко- тяна, і намагався перетягнути на свою сторону Із'яслава Мстис­лавовича смоленського, який був у союзі з угорським королем. Однак останній спочатку ніби дав згоду на союз з Данилом у подальшому зрадив останнього, захопив підступом місто Ти- хомль і організувавши у останньому грабунок і погром в усій Волинській землі, з'єднався з галицьким королем Андрієм. Слід зауважити до вище сказаного, що міняти сеньйорів в Галичині і на Волині під час війни було тактикою широко примінимою під час феодальних війн.

Так згідно свідчень джерел ми бачимо, що переходили із та­бора в табір князь Олександр Всеволодович, боярин Гліб Зере- мійович, боярин Судислав та інші. Як правило такі переходи вважались нормальними і обидві ворогуючі сторони з охотою приймали на службу вчорашніх противників. Так сталося і на цей раз. Після бою під Шумськом війська зібрані князем Дани­лом почали реорганізовуватись для походу на Галич. Характер­но, що до битви усіх цих союзників не влаштовувало посилення галицького короля, однак по його поразці, дану коаліцію уже не влаштовувало посилення волинського князя Данила. Сама війсь­кова кампанія однак, ще довго тримала уяву сучасників. Поча­лась вона з походу на волинські землі могутньої галицької армії під проводом самого галицького короля Андрія та усіх галиць­ких бояр очолюваних Судиславом.

Як зауважує літописець, відступаюча волинсько-київська армія на чолі з князями Данилом та Володимиром сховалася за мурами Перемиля. Однак штурм міста був відбитий і в цей же час Данило наніс контрудар, якого його неприятелі не чекали, і не будучи готовими для її відсічі почали відступати від міста залишаючи на призволяще пороки, тобто тарани для розбивання мурів з якими вони прийшли до Перемиля. Літописець наголо­шує: « що стіни міста були кам'яні, захопившись облогою міста противник не зауважив, як з останнього йому був нанесеней ра­зючий удар якого він нечекав, що привело до панічного відступу і в кінцевому результаті до повної поразки». За таких обставин окрилений перемогою під Перемилем князь Данило розпочав підготовку для походу на Галич. Однак у стані союзників, які щойно відсвяткували перемогу сталися суттєві зміни. Не бажаю­чи подальшого зміцнення волинського князя Данила чернігівсь­кий князь зразу ж по битві від'єднався від Данила і вступив в союз з галицьким королем Андрієм. Наслідком цього союзу ста­ло те, що він зумів відмовити від походу на Галич і києвського князя Володимира Рюриковича і половецького хана Котяна, які розійшлися кожний у свою сторону. В цей же час суттєві зміни сталися по поразці під Перемлем і у стані галицького короля. Галицькі бояри бачачи військову слабкість Андрія почали, як виразився М. С. Грушевський роздвоюватися, одні під керівниц­твом Судислава трималися дальше короля Андрія, та значна час­тина розуміючи, що перемога Данила неминуча, і що втрата ма- єтностей стає реальною, почала покидати стан свого короля. У різних станах феодальних коаліцій почався розкол.

Більш далекоглядні бояри побачили, що перемога Данила неминуча і почали переходити до нього, як тільки волинські вій­ська почали наближатися до Галича. Як бачимо, що таке упев­нення в тому, що Данило візьме Галичину, у нього було не випа­дково, ще раніше по свідченнях літописця, ми знаємо, що « га­личани бажали мати собі за князя Данила». Є усі підстави вва­жати, що заможні міщани та дрібне боярство вело тайні перего­вори з Данилом, запрошуючи його на галицький стіл. Коли вій­ська Данила наблизились до міста, «його зустріла більша поло­вина Галича», а також «бояр багато», на чолі з такими великими боярами, як Доброслав Судьїч і Гліб Зеремійович та «інші чисе­льні бояри», які урочисто ввели князя Данила в місто. Як заува­жують джерела, усі хто признав князя Данила були новими представниками боярства, які відійшли від проугорської партії і бажали бачити на галицькому престолі тільки руського князя. Усі вони не вели широкомасштабну торгівлю з Західною Євро­пою, а орієнтуавались на Візантію, Половецьку державута Пів­нічно-Східну Русь.

Виразником таких політичних сил у старогалицькому суспі­льстві був боярин Судислав Бернатович. Усіх перейшовших бо­яр у свій табір, князь Данило прийняв до себе на службу. Таким чином, як наголошує літопис, заволодівши Галичем князь Дани­ло «прийняв землю Галицьку і роздав міста боярам і воєводам і було корму у них багато». Роблячи однак усі ці заходи князь Да­нило знав, що галицький замок ще знаходився у руках галицько­го короля Андрія, угорського гарнізону і вірних йому галицьких бояр очолюваних боярином Судиславом і угорським воєводою, які вирішили триматися до кінця, як наголошує М. С.Грушевський, незважаючи на голод та холод, що скоро запа­нував у замку. Така упертість Андрія пов'язується з чеканням допомоги на яку він надіявся з Угорщини, але старий король за­йнятий війною з австрійським герцогом не зумів зразу надати сину-королю допомогу, він вступив у Галичину у серпні 1233 року і мав намір за три тижні бути під Галичем.

Слух про наближення угорського короля з великим військом надала сміливості обложеним і Судислав зав'язав переговори з белзським князем Олександром, що примкнув до Данила, і зумів його переманити на свою сторону. «Дам тобі Галич, намовляв Олександра Судислав, піди від брата». Легковірний Олександр повірив Судиславу, і ця довіра коштувала йому власного родин­ного гнізда, Белзського князівства, однак в той час він думав, що угри з'єднавшись переможуть князя Данила. Однак сталось не так. Король Андрій ІІ прийшовши в Галичину наштовхнувся на такий могутній опір замків збудованих та укріплених Данилом, що не зумівши взяти жодного змушений був повернутися назад до Угорщини. В цей же час не дивлячись на відхід Олександра князь Данило уперто проводив облогу Галича заручившись підт­римкою усього населення Галичини отримавши від нього велику кількість продуктових припасів, у той час коли король Андрій зі cвоi'м наставником Судиславом морились голодом у цитаделі. Щоб поповнити продовольчі припаси, військо під керівництвом Судислава зробило вилазку з замку, та Данило, який зірко слід­кував за противником виступив з своєю дружиною з міста і від­бив наступ.

Через деякий час, наголошує літописець «умер королевич в Галичі», так і не дочеквшись підмоги і обложені угри та галицькі бояри вирішили здатися на милість переможця саме тоді, саме тоді, коли Данило готувався до рішучого штурму галицького замку, стягуючи до нього добре озброїних воїнів з правої сторо­ни, по кризі замершого Дністра. По смерті короля Андрія бояри вирішили вести з обложеного замку переговори з Данилом. Зад­ля цього вони вислали до Данила досить впливового боярина Семена Чермного і в черговий раз внаслідок клопітких перего­ворів зуміли вийти сухі із води. Данило простив їх і тих хто зго­дився перейти служити до нього простив. Усе це добродіяння Данила очевидно було внаслідок підписання Данилом та Судис- лавом якогось особливого договору. Можливо це був акт здачі королівського галицького замку згідно якого, Данило зобов'яз- вався випустити усіх прихильників Андрія з ним в Угорщину. М. Ф. Котляр вважає, що відпуск Данилом усіх проугорськи на­строєних бояр, було наслідком якоїсь особливої угоди Данила з угорським королем Андрієм ІІ /165. Смертю юного Андрія за- кінчється назавжди посягання угорського королівського дому на галицький престол возведений до рангу королівського, тобто державного по західно-європейському зразку. Цей королівський трон, наголошував Д. Зубрицький, узаконений папою римським вартував угорському дому двух юних принців, які почергово з усіми наявними угорськими військами, і тою частиною галиць­кого боярства, що їх підтримувала, боролися за утвердження га­лицького королівства.

Ні смерть ні холод ні голод не змогли облишити стремління вінчаних на галицький пристол юних королів. У цих їх стрим- ління їх послідовно підтримував їхній батько угорський король Андрій ІІ, який вважав утримання королівства Галичини за своїм родом, одним із найголовнших завдань своєї східної політики, і не жалів ніяких засобів, навіть положив життя власних синів, на утворення і зміцнення Галицької держави, яку він бачив з полі­тичної точки зору, як невід'ємну складову частину західно­європейського чи католицького союзу держав. Утвердження Га­лицького королівства Андрій ІІ вважав престижним явищем пе­ред європейськими католицькими володарями і він добивався його утвердження ціною власних синів на протязі усього свого життя. Ще раніша смерть першого галицького короля Коломана І, який помер зразу ж після тяжкого торчеівського полону, смерть другого галицького короля, юного Андрія І у Галичі си­льно засмутила старого угорського короля Андрія ІІ. З загибел­лю синів- королів, рухнули його здавалось такі уже здійснені політичні плани.

Здавалось, що спокійне сидіння на галицькому королівсько­му престолі на протязі на протязі трьох років уже утвердило йо­го сина Андрія, як галицького володаря. Характерно, що задля свого утвердження на королівському галицькому престолі Анд­рій І враховуючи досвід свого попередника короля Коломана пішов навіть на релігійний компроміс він не виганяв з церков ні руських єпископів ні священників, три роки абсолютно не під­німав питання унії з римською церквою, старався не викликати незадоволення бояр і уникав суперечок з торгово-реміоничою знаттю і народом. Можна сказати, що Андрій був володар, який невтручався у внутрішнє життя Галичини, не змінював його по­літичного та соціального укладу, що може говорити, що зв’язана з Західною Європою торговельно-економічними відносинами, Галичина, у час його правління процвітала. Однак слід зауважи­ти, що усю повноту влади у цей час мали тільки бояри, літопи­сець не дарма наголошує ставлячи на один щабель голову боярс­тва і угорського принца «королевич і Судислав». Однак усі реш­ту суспільнш групи були сильно пригнічені і ні городяни і тор­гово-реміснича знать були відсунті від широкомасштабної торгі- велної діяльності, управління країною, а тобто широкої участі у політичному і торгово-економічному житті Галичини, що ви­кликало незадоволення і привело до скорого падіння і смерті у галицькому замку короля Андрія, який як вважав Д. Зубрицький, помер від приліпної хвороби яка завжди супроводжує облогу міст/166.

Смерть галицького юного Андрія у 1233 році і від'їзд непр- миримого Судислава, наголошував М. С. Грушевський, зробила галицьких бояр ще більш непримиримішими до князя Данила. Під натиском обтавин вони не стали щирішими. З першого при­ходу Данила вони побачили обмеження своєї влади, яка у них була при юному Андрію. Бояри побачили в Данилі його батька, сильного, твердого володаря, який бажатиме правити Галичи­ною самостійно. Це стало очевидним уже в 1234 році коли, Да­нило Романович остаточно підчиняє собі Белзське князівство. Навесні 1234 року, читаємо в галицькому літописі:« Олександр князь белзський, зляквся за заподіяне ним зло Данилові і пішов до свого тестя в Київ. Довідавшись проце Данило пішов за ним навздогін з Галича і догнав його у Полонному і схопив його на холирському лузі». Данило і його воїни, наголошує літописець, не спали тоді три дні і три ночі. Так був остаточно виведений із політичного життя давній непримиримий ворог Романовичів, їх двоюрідний брат, що боровся за утвердження на Волині, белзсь­кий князь Олекандр.

Його тесть, київський князь Володимир Рюрикович, не став сваритися з Данилом, визнав права Данила на Белз, не став за­хищати свого зятя Олександра, а навпаки увійшов з галицько- волинським князем у «братолюбство і велику любов», уклавши з ним союзницьку угоду. Подальша доля Олександра невідома, очевидно він закінчив свої дні в’язнем у тюрмі одного із замків Данила, що зумовлюється тим, що союз з київським князем від сходу з політичної арени Олександра белзського не постраждав, а навпаки ще більше утвердився/167. Скоро після укладення со­юзу київський князь попав у важке становище і повинен був просити допомоги. На нього раптово напали чернігівські князі Михайло та Із'яслав. Данило полишивши тоді у Галичі брата Ва­силька і з усім своїм військом зразу ж по галицькій війні на по­чатку 1234 року виступив у Київську землю на допомогу київсь­кому князю. Військова кампанія в Київській землі стала трагіч­ною, його нечисельна дружина була розбита союзниками Ми­хайла чернігівського та половцями десь під Торчиськом. Під са­мим Данилом убили коня і він ледь врятувався втечею. У полон попав київський князь Володимир Рюрикович і полководець Да­нила Мирослав, це сталося внаслідок зради бояр Молибоговичів, яких у свій час покарав за дворушництво, а потім знову помилу­вав і взяв на службу князь Данило.

Із залишками свого війська, Данило змушений був утікати із поля бою до Галича. Поразка Данила в Київській землі стала по- вштовхом нового боярського повстання. Тепер бояри уже не скривали своїх намірів і відкрито піднялися проти Данила. Спо­чатку, щоб спектися Василька і його військо бояри розпустили слухи, що смоленський князь Із'яслав із половецькою ордою ви­рушив походом на Волинь, що заставило Василька облишити Галичину і з усім військом виступити на захист Волині. Тоді бо­яри, як виразився літописець «воздвигнули кромолу», підняли повстання проти Данила і закликали на галицький престол Ми­хайла чернігівського. Коли Данило з невеличкою дружиною по­вернувся до Галича, бояри лецимірно заявили йому:«княже, га­личани умишляють на тебе, не згуби себе іди геть». Зрозумівши, що утримати Галичину Данило не зможе, він доручив братові Василькові зібрати побільше сили для подальшої боротьби, а сам тим часом поїхав в Угорщину з надією отримати допомогу від свого друга дитинства угорського короля Бели.

Якраз у цей час осінню 1235 року помер старий король Анд­рій ІІ. Його син, соправитель і наступник Бела ΓV, як зауважував М. С. Грушевський, по розгромі угорських військ в Галичині не виявляв особливого інтересу до Галичини, як його батько і бра­ти. В боротьбі за Галичину отримали поразку два його брати- галицькі королі Коломан і Андрій і Бела IV вирішив спочатку остаточно припинити втручання у справи української держави розуміючи неможливість облаштування галицького королівства. Однак узнавши, що Данило, якого підтримували галичане теж вигнанець він не спішив з відповідями на просьбу Данила. У зв’язку з цим Данило міг мати надію врегулюватити свої відно­сини з угорським королівством і отримати від останнього задля свого утвердження в Галичині військову допомогу. З такої точки зору Данило признав себе васалом Угорщини. Угорська хроніка розповідає: « що він брав участь у коронації Бели IV, яка про­

ходила у Феєрварі в листопаді 1235 року, і що Данило у процесії вів коня на котрім сидів Бела IV, у той час, коли колишній гали­цький король ніс королівський меч»/168.

Ці звістки, наголошував М. С. Грушевський цілком достові­рні і нічого не протирічать ходу історичних подій і боротьби Да­нила за Галичину. Уявіть собі розгромлений у Київській землі Данило вигнаний з Галицького князівства боярами змушений шукати собі задля нового утвердження в Галичині союзників. Будучи проникливим політиком він їде в Угорщину у той час, коли власне виникає компроміс при якому стає можилим його утвердження в Галичині. Однак Бела IV не дає допомогу Дани­лові, оскільки у нього є свій власний план, щодо Галичини. Ще живий попередній і помазаний папою галицький король Коло- ман, якого Бела IV у першу чергу вважає законним володарем Галичини. Тому не дивна розтановка васалів при коронуванні. В угорському королівстві Коломан вважався як король галицький, а тобто вищий рангом васал, коли ж Данило був всього лиш князь і то лишений правлячою галицькою елітою престолу. На жаль Данило не врахував цього визнаючи сабе васалом Угорщи­ни, хоча він шукав виходу. Данило, наголошував М. С. Грушев- ський, щоб утвердитись в Галичині і отримати військову допо­могу, вдовольнити власні амбіції і присмирити амбіції галицьких бояр, пішов на дипломатичну хитрість, яка зумовлювалась ви­знанням зверхності угорського короля для отримання військової допомоги щоб утвердитись в Галичині. Але йому не вдалося ви­повнити своїх планів, Бела ZV за умов життя ще його брата і по­мазано папою галицького короля Коломана І не ставив у розра­хунки Данила як володаря Галичини.

Він прекрасно розумів, що об'єднана в одних руках Данилом Галичина і Волинь стане надто могутньою, і що Данило при та­ких умовах не стане задовільнятися роллю угорського васала, і можливо за таких умов стане й загрозою для самої Угорщини. У зв’язку з цим Бела IV вирішив підтримати на галицький пристол сина чернігівського князя Михайла-Ростислава, якого визнав галицьким князем «Dux Galιcιae>>, і пообіцяв видати за нього свою дочку/169. У такому здавалось в безвихідному становищі Данило виявив велику витримку і мужність і великий диплома­тичний хист. Він знаходить противагу угорському корлеві Белі IV, Австрійське герцогство, вступає у дружні стосунки з авст­рійським герцогом Фрідріхом II войовником (der Streιtbare) Ба- бенбергом. Внаслідок клопітких переговорів між астрійським герцогом та волинським князем був заключений наступальний союз проти угорського королівства. Про те говорить і коротке свідчення галицького літопису, що під час походу імператора Фрідріха II на Австрію у 1235-1237 роках, Данило і Василько ходили походом в Австрію на допомогу герцогу Фрідріху Бабе- нбергу.

Похід був вдалий, австрійські і волинські війська розгромли пердові частини імператорського війська Фрідріха II і заставили останього укласти з герцогом Австрії мир. Подальший напрямок австрійсько-волинських військ був спрямований на Угорщину, що страшно збенежило угоського короля. Однак перед цим авс­трійський герцог Фрідріх II та князь Данило вирішили остаточно розгромити німецького імператора. Для цього походу збирались усі наявні австрійські та волинські війська. Успішний похід і розгром імператора ставав небезпечним для угорського короля Бели IV, оскільки його вороги вигравши «західну війну> ставали ще могутнішими і після неї неодмінно виступили проти Угор­щини. У той час, коли австрійські і волинські полки були готові до повного розгрому німецького імператора, поседником цієї війни став угорський король Бела IV, який вирішив розірвати цю небезпечну для Угорщини коаліцію.

У зв’язку з чим, як наголошував галицько-волинський літо­пис « угорський король запросив до себе волинських князів Да­нила і Василька «на честь> і уклав з ними якусь «особливу уго­ду>, очевидно відмовився від втручання на боці ворогів Данила у галицькі справи. Ця угода була заключена у 1236 році, вико­нуючи її умови Бела IV змушений був розірвати стосунки з чер­нігівськими князями і розірвати заручини своєї дочки з сином чернігівського князя Ростислава. Галицький літописець з цього приводу зауважував:«король не дав дівки своєї Ростиславу і прогнав його геть». Проте Бела IV розглядав договір з Данилом, як тимчасове явище, з яким теж не бажав зміцнювати свої сто­сунки, не давши його старшому синові Левові заміж свою дочку Констанцію. У цій справі Данило їздив в Угорщину, але як за­уважує літописець «не було любові між ними». Як бачимо із сві­чень джерел, хоча Бела IV і заключив з Данилом особливий до­говір у 1236 році, на подальше зближення він з ним не пі- шов.Поки що він вважав Данила нищого за рангом феодала. Цей мир, за більшістю тверджень дослідників був потрібний угорсь­кому королю, щоб розірвати союз Волинського князівства з Авс­трією, і не допустити нападу австрійського та волинського воло­дарів на Угорщину. Однак Бела IV розумів, що без Галичини Данило не являється для угорського королівства страшним, а отже в цей період часу Бела не розглядав Данила, як могутнього володаря, який би самостійно міг загрожувати Угорщині, у зв’язку з чим і не потребував союзу з Волинню, що видно по ві­дмові Льву у шлюбі з Констанцією, у інший час він сам запро­понує цей шлюб і союз, але це уже буде доба могутності україн­ської держави і час, коли Данило стане внаслідок об’єднання України-Русі рівним угорському королю володарем.

Тим часом часом політична ситуація в Україні-Русі склалася так, що чернігівські князі стали наймогутнішими володарями. У 1237 році Михайло чернігівський відібрав Київ у повернувшого­ся з полону Володимира Рюриковича і посадив у ньому Із'яслава Мстиславовича смоленського, а опісля з усією силою вступив в Галичину і залишив у ній князем свого сина Ростислава. При цьому він опирався на підтримку усіх галицьких бояр, болохов- ських князів, половців, у родинних зв’язках з якими знаходився, а також заручився підтримкою і вступив в союз з Конрадом ма- зовецьким і Белою IV. Договір заключений з Данилом Романо­вичем хоча і був в силі, однак він не заважав Белі підтримувати дипломатичні зв'язки з воргами Данила.

Отже відчасти вирішивши справи з Белою IV, князь Данило досить скоро заключив мирний договірз половцями, які як за­уважив літописець «не захотіли воювати проти Данила». Боло- хівських князів раптовим нападом на їх землю князь Данило пе­ребив, відчасти полонив і таким чином припинив агресію з їх сторони. Польський князь Конрад мазовецький користуючись невдачами волинського князя у Галичині зробив спробу у ці ро­ки перемінити зовнішньополітичку орієнтаію, порвати союз з волинським князем і заключити з пруським орденом союзний договір, наслідком якого рицарі ордену повинні були захищати його землі від союзної волинському кнюзю Литви. Пізніше у 1237 році по умовах цього договору князь Конрад поряд з своїми землями уступив добжинським рицарям Дорогочинську землю з містом Дорогичином, яка завжди була складовою частиною Во- лині/170.

Однак військо князя Данила розбило німецький орден, взяло в полон магістра Бруно, і повернули Дорогичин до Волині. Тоді князь Данило повернув основний свій напрямок діяльності про­ти Мазовії. Він направив на неї союзного Волині литовського князя Міндовга і Новгородського князя Із'яслава, таким шляхом заставивши останнього востановити союз і дружні стосунки з Волинню. Та поки що князь Конрад був у числі ворогів волинсь­кого князя. У той час, коли у 1235 році князь Данило перебуав в Угорщині, куди був запрошений королем Белою IV на «честь», Конрад мазовецький напав на Волинь і намагався відібрати у Данила Червенську землю/171. В цей же час чернігівський князь поширив свою владу на всю Галичину включаючи Пере- мишль.Однак позбавлений угорської підтримки він почував себе не впевнено в Галичині і розуміючи подальшу боротьбу з Дани­лом за неї вирішив розпочати мирні переговори з останнім. Вна- слід широкомасштабніх переговоів така угода була підписана у 1237 році наслідком якої Данило отрима Перемишльську землю.

Та обидва вони розуміли, що ця угода нікого не задовільнить і що справа йде до рішучого зіткнення. Побачивши, що Данила не задобрити Ростислав за боярською підтримкою відібрав у Да­нила Перемишль. У 1238 році Ростислав вирушив у похід у Лит­ву «з усіма боярами», щоби покарати союзних Данилові литов­ських князів. В цей же час «мужі градські» з Галича вирішили запросити на княжіння волинського князя Данила, однак це ви­кликало супротив залишених Ростиславом урядників міста і га­лицького єпископа Артемія і боярина Григорія. Протестуючи проти вступу Данила в місто вони однак побачили, що не мо­жуть встояти проти всенароднього бажання і лецимірно, як за­уважив галицький літописець, з сльозами безсилої ненависті на очах змушені були на привселюдному зібранні сказати: «Прийди княже Данило і прийми град». Данило Романович радо зустріну­тий городянами увійшовши в Галич виступив перед народним зібранням з такою промовою:«О мужі галицькі, допоки будете терпіти князів іноплеменних у своїй державі», а міщани відпові­ли йому «це державець наш богом даний».

Князь Данило наголошує літописець «у супроводі усього народу увійшов в Галич, вступив до церкви святої Богородиці і сів на столі свого батька і на честь перемоги поставив на німець­ких воротах свою хоругву». Дізнвшись про те, що Данило заво­лодів Галичем Ростислав утік до Угорщини. Як бачимо із дже­рел, своєю перемогою і черговим вокняжінням у Галицькім кня­зівстві Данило був зобов'язаний підтримці «мужів градських» і заможніх верств міського населення. Його підтримали і хліборо­би і сільське населення незадоволене свавіллям бояр. Саме опір широких народних мас звело нанівець спробу галицьких бояр самочинно за допомогою іноземельних володарів, яких вони са­довили на галицькому престолі, правити в Галичині. Історичний досвід показує, що іноземні володарі спеціально посаджувались боярами на галицький престол, щоби забезпечити їхнє повне па­нування, оскілки не маючи ніякої підтримки в народі ці князі були повною іграшкою в руках галицьких бояр.

Хід історичних подій в Галичині у час феодальної війни по­казує, що великі галицькі бояри визнавали над собою володаря, коли він демонстрував їм могутню збройну силу, за допомогою якої можна було утримуватись на престолі, у даному конкрет­ному випадку, як князь Данило, що був підтриманий усім наро­дом, торгово-ремісничою знаттю і сільським населенням. За та­ких обставин бояри були змушені коритися своєму володареві. Та це могло в умовах частої зміни володарів в Галичині тривати досить короткий час, оскільки бояри, що привикли порядкувати самовладно, завжди інтригували проти могутнього володаря, намагаючись за будь-яких обставин обмежити його владу. Отже боярство зовнішньо підкорившись Данилові однак тільки чекало слушного моменту, щоби підняти проти нього бунт і скинути його з престолу. Задамо собі запитання, чому такий могутній і сміливий князь як Данило Романович знаючи усі інтриги бояр дуже лояльно поводився з ними, навіть коли вони прилюдно об­ражали його виливаючи в очі вино, відкрито зраджували його на полі бою, скидали з престолу, замишляли на його життя. Відпо­відь може бути тільки ось така. У контексті усього життя князя Данила з малолітніх рокв оточували бояри, ще його батька, які виховували його, були його наставниками і вчителями. Його оточення не знало других осіб окрім найзнатніших великих га­лицьких і волинських бояр.

За таких обставин князь Данило не міг бути повновладним володарем на Волині ні тим більше у Галичині. У боротьбі за повернення Галичини князь неминуче повинен увійти у приязнь з боярством, яке як панівна верства суспільства завжди і в усьо­му була солідарна і не бажала допускати, судової розправи над кимось з бояр навіть ворожої партії. Страта бояр князем створю­вала поганий авторитет у феодальному суспільстві. Не варто іде­алізувати і самого князя Данила. Не дивлячись на усі його патрі­отичні стремління та державні здібності по злученню українсь­кої держави він залишався людиною свого класу, інтереси якого відстоював в першу чергу. Не міг Данило Романович так просто зважитися на те, щоб винищити бояр і тим самим повторити ви­падок свого батька великого князя Романа, який був відомий і у його час. Князь Данило був першою людиною свого феодально­го класу і не міг, і очевидно за нормою правил феодальної мора­лі та законів не мав права знищувати таких самих феодалів, хай навіть ворожих йому. За таких обставин ефективно проводити злучування української держави в одну монолітну етнострукту- ру у нього не було ніяких можливостей, без класу бояр, він це просто зробити не міг. Його утвердження по містах і областях стародавньої України-Русі не проходило б так швидко, якщо б перед тим, як входити у землі він не встановлював би приязні стосунки з місцевою знаттю, і впершу чергу з боярами, без підт­римки яких ми не моли б бачити реальним князювання Данила в Галичині. До того ж Данило Романович мав широкомасштабні плани по утвердженню себе повновласним володарем в усій Україні-Русі.

Ведучи у такому руслі свою внутрішньо-політичну діяль­ність князь Данило задумував також утвердитися і в Києві, тому не бажав до певного часу, а тобто до того коли стане повновлад­ним володарем України-Русі, дратувати бояр. Така його тактика, на нашу думку, була вірною, оскільки він тільки щойно утверди­вся в Галичині і об'єднав її з Волинню. Таким чином, ми бачимо, що утвердження волинського володаря у двох складових части­нах України-Русь проходило внаслідок затяжної феодальної вій­ни в Україні-Русі, яка на окремих її етапах набирала рис міжна­родного характеру і охоплювала інтереси таких сусідніх країн, як Угорщини, Польші, Австрії, Литви та Ордену. У рішучій бо­ротьбі за з'єднання в одне ціле усієї староукраїнськї держави Да­нило Романович повинен був завдячувати однак не великим українським феодалам, а простому населенню і торгово- ремісничій знаті міст, тобто «мужам градським», які були реаль­ними виразниками ідеї єдиної та міцної України-Русі. Власне «мужі градські» у час небезпеки надавали виразнику української єдності князю Данилу всесторонню допомогу, формували йому великі військові сили.

Слід зауважити, що виразниками ідеї єдиності та могутності староукраїнської держави було також і окрім знаті різного рангу і міоьке і оільське населення, на яке лягав увесь тягар ведення як внутрішніх так і зовнішніх феодальних війн. Власне міське на­селення давало князям ополчення, і було виробником основних повсякденних засобів людського існування включаючи придме- ти харчування. Власне спокійний розвиток, припинення феода­льних війн, був головним лейбмотивом усіх земель стародавньої України-Русі. Виразником такого стремління усього україського народу у ХІІІ столітті і були достойні наслідники легендарного «самодержця усієї Русі Романа», його сини князі Данило та Ва­силько. Отже повторивши шлях свого батька, великого князя Романа, як зауважував літописець який «був царем в усій Русь­кій землі», знову об'єднавши Галичину і Волинь, Данило Рано- вич став наймогутніши князем стародавньої України-Русі, що надало йому право заявляти притензії на київське князівство і таким чином стати абсолютни володарем української держави у ХІІІ столітті/172.

Однак усьому цьому здійсненню далекоглядної політики га­лицько-волинського володаря ще не судилось збутися. Об’єднанню України-Русі заважала напружена політична ситуа­ція, яка склалася на західних кресах староукраїнськї держави у середині 30 років ХІІІ століття, яка зумовлювала галицько - волинського володаря звернути на неї увагу. Річ в тому, що учас феодальної війни в Україні-Русі у 1202-1210 роках в Прибалти­ку, з благословлення папи римського і німецького імператора було засновано духовно-рицарський орден мечоносців, на чолі якого стояв магістр, вибираємий з кола найзнатніших рицарів. Існував також капітул ордену, своєрідна рицарська рада, на якій розв'язувалися питаня внутрішньої та зовнішньої політики. У першій половині ХІІІ століття Орден здійснив військові кампанії у литовські та пруські землі, що привело до консолідації у ХІІІ столітті литовських племен в литовську державу, якій вдалося внаслідок консолідації відбити наступальний порив тевтонських рицарів.

Оскільки польські князі і орден заключили у 30 роках ХІІІ століття союз, то литовські князі, які раніше терпіли від нападів рицарів, самі перейшли у наступ на союзників Ордену поляків і почали нападати на польські землі, зокрема межуючу з ними Мазовію та Куявію. Мазовецький князь Конрад, що раніше підт­римував дружні стосунки з князем Данилом і у час феодальної війни в Україні-Русі розірвав з ним союзну угоду, найбільше з усіх польських князів страждав від нападів союзної князю Дани­лу молодої Литовської держави. Користуючись тими обставина­ми, що у 30 роках князь Данило зосередив усю свою увагу і зу­силля на приєднанні Галичини і спробах поширити свій вплив на Київське князівство, Конрад вирішив запросити собі на допомо­гу проти литовських князів німецьких рицарів Тевтонського ор­дену, які з Палестини переселились в Європу і спочатку зупини­лися в Сілезії та Німеччині, а потім з дозволу угорського короля Андрія ІІ у Семиградді, де зобов'язались захищати угорську державу від половців. Однак там вони стали настільки агресив­ними, що Андрій ІІ з великою ганьбою вигнав хрестоносців з своєї країни незважаючи на протест папи. Гіркий досвід угорсь­кого короля Андрія ІІ однак не навчив нічому польського князя Конрада мазовецького, який за порадою папи і католицького ду­ховенства запросив тевтонських рицарів до свого князівства. Утвердившись на суміжних земля рицарі з них як з плацдарму починають завоювання Литви, Пруссії ряду регіонів Прибалти­ки.

Захоплений успіхами тевтонців і розуміючи, що він не зможе утримати порубіжних територій України-Русі, мазовецький князь Конрад передає рицарям у 1236 році, захоплений у час фе­одальної війни в України-Русі, багатий торгово-ремісничий центр Дорогичин. До нашого часу до нас дійшло не лише корот­ке повідомлення галицько-волинського літопису про військову кампанію князя Данила у Дорогичинську землю, а й низка поль­ських хронік згідно яких ми дізнаємось, що у 1236 році« Конрад нагородив загін мечоносців, що був у нього на службі Дороги- чином, який віддав їм для захисту поряд з другими своїми сумі­жними з Литвою володіннями/173.

Як ми знаємо із свідчень джерел Дорогичинська земля зав­жди входила до складу Волині і здавна була важливим транзіт- ним пунктом, своєрідними вортами України-Русі на заході в то­ргових стосунках української держави. Надання Конрадом мазо- вецьким рицарям частки Волиської землі викликало незадово­лення уже достатньо могутнього галицько-волинського кня- зя.Тому справедливі слова Данила висловлені галицьким літопи­сцем: «не гоже крижовникам тримати нашу отчину, і пішов на них з великою силою» закономірно відображають стремління князя Данила по зберанню під однією владою земель України- Русі. Іноземні та вітчизняні джерела свідчать, що Данило штур­мом взяв Дорогичин і взяв в полон одного з членів капітулу ор­дена магістра Бруно з усіма його рицарями. Сам похід на Доро- гочин був організований блискуче, князь Данило спеціально пе­ред тим, як виступити проти рицарів розпустив слухи, що він збирається в похід на ятвягів, щоб приспати пильність рицарів, що отаборились у Дорогичині, адже облога і штурм добре укріп­леного міста, де сиділи добре озброєні воїни-рицарі, було не легко взяти.

За свідченням джерел, військо галицько-волинського князя оволоділо містом навальним штурмом, а це значить, що Данило Романович добре готував військо до штурму міста. Можна при­пустити, що галицько-волинський князь для взяття Дорогичина застосовував облогову техніку: пороки, каменемети, тарани, ва­жкі самостріли, перекидні містки, приставні драбини, можливо навіть облогові башти. Інакше і не можливо було так легко ово­лодіти добре укріплене рицарями місто/174. Розгром завданий рицарям під Дорогичином був настільки разючим, що вони бі­льше ніколи не нападали на прикордонні землі українськї дер­жави, покрайній мірі джерела нам про такого рода напади рица­рів нічого не розповідають/175.

Таким чином повне злучення усіх земель Галичини та Воли­ні у кінці 1237 року, дали можливість галицько-волинському володарю Данилу розпочати на початку 1238 року боротьбу за повне утвердження в Україні-Русі. Для такого утвердження дре- ба було злучення з Галицько-Волинською землями Київського князівства. Слід зауважити, що приєднання Київської землі до Галицько-Волинської держави було давнім бажанням Данила Романовича. Тому, як вірно зауважує російський історик Д. Н. Александров, що в 30 роках ХІІІ століття Данило Романович не замикався у галицько-волинських землях, в цей же час він нама- гася утвердитися і в стародавній столиці української держави місті Київі та в усій Київській землі.

З цією метою нам потрібно проаналізувати усі зусилля гали­цько-волинського володаря у цьому напрямку до часу злучення ним українськї держави у 1238 році. Попробуємо по заданій на­ми проблемі розглянути події, які привели до злучення українсь­кої держави у 1238 кнзяем Данилом, оскільки події 1235-1236 років передували об'єктивному ходу злучення в одне ціле Украї­ни-Русі /176.

Літопис під 1235 роком розповідає про розгар феодальної війни у Київській землі, коли Із'яслав Мстиславович смоленсь­кий і чернігівський князь Михайло ходив походом на Київ « і взяли київського князя Володимира Рюриковича і полони- ли»/177. Згідно зі свідчннями Іпатіївського літопису, Володими­ра Рюриковча підтримував по заключенню созного договору у 1235 році, Данило князь галицько-волинський, який все частіше по об'єднанню Галичини з Волинню звертав увагу на політичні процеси в Київській землі. Коли київський престол зайняв Із'яс- лав Мстиславович смоленський, то згідно свідчень джерел ми знаємо, що відносини у нього з галицько-волинським князем зразу склались недружні. Сукупність свідчень дають нам право наголошувати, що галицько-волинський князь сам претендував на Київське князівсво, і мав на нього більше прав ніж смоленсь­кий князь, оскільки Київщина була складовою частиною держа­ви його батька великого князя Романа і завжди була в сфері впливу мономаховичів. Данило Романович не притендував на Київ тільки тоді коли у ньому сидів його союзник Володимир Рюрикович, дід і батько якого були київськими князями. Таким чином коли у Києві сів Із'яслав Мстиславович смоленський, то зрозуміло, що це викликало велике політичне напруження в Україні-Русі, особливо цим був незадоволений галицько- волинський князь Данило, який не бажав допускати впливу пів­нічно-руських князів на Київ, і який після смерті київського кня­зя Володимира Рюриковича вважав Київську землю своєю спад­ковою вотчиною, яка була власністю ще його батька великого князя Романа. Внаслідок проведеної широкомасштабної політи­ки князем Данилом і прорахунків у політичній діяльності під час князювання в Києві північно-руського князя Із'яслава Мстис­лавовича смоленського, скоро ситуація в Києві змінилася у ко­ристь галицько-волинського князя Данила. Ворожнеча між пів­денно-руськими чернігівськими та північно-руськими князями із-за Києва привела до того, що ситуація у Києві стала не управ- ляєма, що дало можливість Данилу зайняти Київ і вигнати з ньо­го північно-руських князів, розпалюючих в Київській землі фео­дальні війни/178. В цей же час внаслідок підтримки галицько - волинського князя утверджується київський князь Володимир Рюрикович, однак у цьому ж році він скоропостижно помирає і Київ знову самочинно займає смоленський князь Із'яслав Мстис­лавович. Дізнавшись про це Данило Романович виступив похо­дом у Київську землю і тим самим заставляє смоленського князя утікати з Київської землі. Вигнавши Із'яслава з Києва в цей же час Данило Романович заявляє на нього свої права, як спадщину свого батька «Самодержця усієї Русі Романа, що як наголошує галицький літописець володів усією Руською землею, а іменно Києвом, Володимиром, Галичем, і був царем в усій Руській зем­лі». Таким чином приєднання Київського князівства до Галиць­ко-Волинського Данилом Романовичем у 1238 році і можна вва­жати фактом об'єднання ключових українських земель в одну українську державу.

Данило ставши у 1238 році єдиновладним володарем Украї­ни-Русі вирішив більше не надавати приєднану Київську землю будь-якому князеві маючи досвід їхньої невірності. Щоб утри­мати міцно номінальну столицю України-Русі в лоні однієї дер­жавної структури, великий князь Данило Романович вирішив посадити в Києві намісника, який би правив Києвом від імені великого князя, боярина Дмитра. Приведений матеріал, наголо­шував радянський знавець даної проблеми В. Т. Пашуто, яскро- во говорить, що Київське князівство у 1238 році було одним із центрів злученої в одну політичну інфраструктуру України-Русі. Великий князь Данило Романович пояснював приєднання Київ­ської землі до своїх галицько-волинських володінь, тим, що воно було складовою чатиною держави його батька і він наслідуючи державні стремління свого батька вирішив приєднати Київську землю до своєї державної системи. Утвердження Данила Рома­новича в Києві у 1238 означало політичне злучення в одну мо­нолітну державу одноетнічних княжінь, що є фактом відновлен­ня єдності української державності в кінці 30-х років ХІІІ століт­тя і припинення феодальної війни в Україні-Русі/179. Ретельне вивчення джерел показує нам, і про це вірно наголошував ще в ХІХ столітт І. Шараневич, що по утвердженню в Київській землі великий князь київський Данило Романович розпочав військові кампанії у верхньодніпровські землі. У 1239 році він включив у свою могутню державу усі землі, якими володів його батько від середньої течії Дніпра і до витоків по регіони витоків Немана. Такі завоювання він зробив задля забезпечення обороноздатнос­ті Київської землі від раптового нападу на неї монголо- татар/180.

Таким чином на передодні монголо- татарської навали Дани­лу Романовичу вдалося не тільки об'єдати Українську державу в одну політичну інфраструктуру, але й водночас поширити її вплив на суміжні і з нею регіони, і тільки наступ монголо-татар зупинило подальші процеси зростання могутості України-Русі.

Література

1. Д. Зубрицкий. История Галицко-Русского княжества Львов. 1853-1855, т. 2, с. 480-482, т. 3, с. 107.

2. М. С. Грушевський. Історія України-Русі. К. 1991, т. 2, с. 481­482.

3. В. Т. Пашуто. Внешняя политика Древней Руси. М. 1968, с. 241-242.

4. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М. 1950,с. 194.

5. С. М. Соловьев. Сочинения. М. 1988, т. 2, кн. 1, с. 564.

6. В. Н. Татищев. История Российская. М-Л. 1964, т. 3, с. 170.

7. Н. Ф. Котляр. Формирование территории и возникновение го­родов Галицко-Волынской Руси IX-XIII вв. К. 1985, с. 118-139.

8. І. П. Крип'якевич. Галицько-Волинське князівство. К. 1984, с. 88.

9. М. Ф. Котляр. Данило Галицький. К. 1979,с. 31-32

10. В. Т. Пашуто. Внешняя политика Древней Руси, с. 242.

11. Д. Зубрицкий. Вказана праця,т.2,с. 34-37. В. Т. Пашуто. Очер­

ки по истории Галицко-Волынской Руси, с. 194.

12. С. М. Соловьев. Сочинения. М. 1988, т. 2, кн. 1, с. 564.

13. М. С. Грушевський. Історія України-Русі. К. 1993. т. 3, с. 19.

14. ПСРЛ. М. 1962, т. 1, стб. 717.

15. М. С. Грушевський, т. 3, с. 19.

16. С. М. Соловьев. Сочинения, т. 2, кн. 1, с. 564.

17. С. М. Соловьев. Сочинения, т. 2, кн. 1, с. 564.

18. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 33.

19. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, с. 195.

20. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 34.

21. М. С. Грушевський, т. 3, с. 20-21.

22. В. Т. Пашуто. Внешняя политика Древней Руси, с. 242.

23. С. М. Соловьев. Сочинения, т. 2, кн. 1, с. 565.

24. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, с.

195.

25. ПСРЛ. С-П. 1856, т. VII, с. 112.

26. М. Ф. Котляр. Полководці давньої Русі. К. 991, с. 30.

27. В. Т. Пашуто. Внешняя политика древней Руси, с. 243.

28. В. Т. Пащуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, с.

196.

29. Д. Н. Александров. Южная, Юго-Западная и Центральная Русь в ХШ-XIV вв. и образование Литовского государства. М. 199, с. 59.

29. ПСРЛ, т. XXV. Московский летописный свод 1479. М. 1949, с. 108.

30. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Ру­си, с. 194-195.

31. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 37.

32. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 42.В. 33.В.Н. Татищев. Вказана праця, т. 3, с. 186-188.

33. Руський літопис.К.1989,с.378.

34. Д. Зубрицкий. Вказана праця. т. 3. с. 46.

35. ПСРЛ. М. 1962, т. 2. стб. 727.

36. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 46.

37. ПСРЛ. М. 1962, т. 2. стб. 727.

38. ПСРЛ. М. 1962, т. 1. стб. 727.

39. М.Ф.Котляр. Данило Галицький, с. 46.

40. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 44.

41. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, с. стб. 725-727.

42. ПСРЛ, т. XXV. Московский летописный свод 1479. М. 1949, с. 108.

43. Д. Н. Александров. Вказана праця, с. 62-64.

44. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Ру­си, с. 198.

45. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 272-278.

46. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 278.

47. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 278.

48. Д. Зубрицкий, т. 3, с. 51-52.

49. Д. Зубрицкий, т. 3, с. 53-54.

50. М. Ф. Котляр.Данило Галицький,с. 38-46.

51. Б. Д. Греков. Древнейшие судьбы Западной Украины и За­падной Белоруссии. М. 1939. N10-11.

52. Н. Ф. Котляр. Фомирование территотории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси. К. 1985, с. 124-125.

53. М. Ф. Котляр Данило Галицький, с. 47.

54. В. Т. Пашуто. Вешняя политика Древней Руси, с. 244 -245.

55. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 728-729.

56. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 48.

57. Д.Зубрицкий.Вказана праця, т. 3, с. 55-56.

58. І. П. Крип'якевич. Галицько-Волонське князівство.К.1984,с. 87-89.

59. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 57-58.

60. Н. Дашкевич. Княжение Даниила Галицкого по русским и

иностранным известиям. Киев. 1873, с. 28-45.

61. В.Н. Татищев. Вказана праця, т. 3, с. 186-188.

62. Н. Дашкевич. Княжение Даниила Галицкого по русским и

иностранным известиям. Киев. 1873, с. 28-45.

63. Н. Дашкевич. Вказана праця, с. 100. М. Н. Карамзин. Исто­рия государства Российского. М. 1991, т. 2-3, с. 100.

Д. Зубрицкий. Вазана праця. т. 3, с. 53.

64. M. Werner. Dι Regιrung Bela's der vιerten, Ungar. Revue, Vιen, 1893, s. 141.

65. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 54-55.

66. М. Н. Карамзин.История Государства Российского.М.1991, т. 2-3, с. 446.

67. Б.Д.Греков. Вказана праця. В. Т. Пашуто Вказані праці. В. Пичета. Исторические судьбы Западной Украины и Западной Бе­лоруссии. М. 1939. В. Пичета. Основные мотивы исторического развития Западной Украины и Западной Беларуссии. Соцэкгиз. 1940.

68. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко -Волынской Ру­си, с. 52-78.

69. С. В. Юшков. Суспільно-політичний лад і право Київської держави. К. 1949.

70. Інститут історії АН. УРСР. 1953, т. 1. Аналогічне видання 1977 р.

71. К. Я. Софроненко. Общественно-политический строй Га- лицко-Волынской Руси XI-XIII вв. М. 1955, с. 3-4.

72. Д. Зубцицкий. Вказана праця. Львов. 1853-1855.; Н. Даш­кевич. Вказана праця. Киев. 1873.; І. Шараневич. История Галиц- ко-Володимерской Руси. Львов. 1863.

73. М. С. Грушевський. Історія України-Русі. К. 1991, т. 1, т. 2. К. 1993, т. 3,с.97-99.

74. Б. Д. Греков. Древнейшие судьбы Западной Украины и За­падной Белоруссии.Новый мир». 1939, N10-11.

75. C. В. Юшков. Вказана праця, с. 402.

76. К. Я. Софроненко. Вказана праця, с. 24.

77. І. Шараневич. Вказана праця, с. 104-105.

78. Готье. Исторические судьбы Западной Украины и Западной Белоруссии. Исторический журнал. 1940, N1, с. 95.

79. В. Пичета. Основные мотивы исторического развития За­падной Украины и Западной Беларуссии. Соцкнигизд. 1940, с. 1О.

80. К. Я. Софроненко. Общественно-политический строй Га- лицко-Волынской Руси 11-13 вв. М. 1955, с. 53.

81. Н. Дашкевич. Рыцарство на Руси в жизни и поэзии. Книга для чтения в историческом обществе Нестора летописца. Кн. 15, вып. 4. Киев. 1909, с. 136.

82. К. Я. Софроненко. Вказана праця, с. 54.

83. Б. Д. Греков. Крестьяне Киевской Руси. М. 1952, с. 257-258. К. Я. Софроненко, Вказана праця, с. 54-55.

84. Руський літопис. К. 1989,с.243.

85. К. Я. Софроненко. Вказана праця, с. 55.

86. Н. Дашкевич. Княжение Даниила Галицкого, с. 28.

87. К. Я. Софроненко. Вказана праця, с. 109-110.

88. ПСРЛ. М. 1962, стб. 729-731.

89. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 49-50.

90. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 31.

91. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 30.

92. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Ру­си, с. 200.

93. M. Wetner. Вказана праця, с. 141-145.

94. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 60.

95. В. Н. Татищев. Вказана праця, т. 3, с. 186-188.

96. М. Wetner. Вказана прауя, s. 141-145.

97. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 200.

98. В. Н. Татищев. Вказана праця, т. 3, с. 189.

99. Н. М. Карамзин. История государства Российского. М. 1991, т. 2-3, с. 447.

100. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 32-33.

101. Huielard-Breholles Examen dechates de l'Eglise Romaine contenues dans les roulleaux de lluny, Paris, 1865, p. 84.

102. Huieland-Breholles... Вказана праця, р. 84.

103. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 35.

104. Н. М. Карамзин. Вказана параця, т. 2-3, с. 447.

105. В. Н. Татищев, т. 3, с. 188-189.

106. І. П. Крип'якевич. Галицько-Волинське князівство, с. 89.

107. Hrnllard Dreholles. Examen de chartes de l'Egeise Romaιne, conte nues dans les ronleaux de Clunγ. Paris, 1865, p. 84.

108. І. П. Крип'якевич. Вказана праця, с. 80-90.

109. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 62-65.

110. В. Т. Пашуто. Вказана параця, с. 201.

111. В. Н. Татищев. Вказана праця, т. 3, с. 189.

112. В. Н. Татищев. Вказана праця, т. 3, с. 200.

113. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 52.

114. М.С.Грушевський.Вказана праця,т.3,с.35.

115. М.С.Грушевський.Вказана праця,т.3,с.67.

116. В. Н. Татіщев. М-Л., т. 3, с. 207.

117. М. С. Грушевский. Вказана праця, т. 3, с. 36.

118. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 54.

119. Д. Зубрицький. Вказана параця, т. 3, с. 69.

120. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 59.

121. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 70-72.

122. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 60.

123. С. М. Соловьёв. Сочинения, т. 2, кн. 1, с. 645-647.

124. С. М. Соловьёв. Сочинения, т. 2, кн. 1, с. 604.

125. В. Н. Татищев. История Российская, т. 3, с. 210-211.

126. Н. М. Карамзин. История гос. Российского, т. 2-3, с. 454­455.

127. ПСРЛ, М. 1962, т. 2, стб. 735.

128. В. Н. Татищев. История Российская, т. 3, с. 212.

129. Н. М. Карамзин. Вказана праця, т. 2-3, c. 455, c. 596.

130. Д. Зубрицький, Вказана параця, т. 3, с. 80.

131. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 731.

132. Руський літопис. К. 1989, с. 375.

133. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 772-773.

134. ПСРЛ. М. 1962, т. 1, стб. 445.

135. Д. Н. Александров. Вказана праця, с. 71.

136. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 204.

137. Vetera Monumenta Poloniae et Lithuaniae, ed. A. Theiner, t. 1, Romae, 1860, N21.

138. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 204-205.

139. В. Н. Татищев. Вказана параця, т. 3, с. 212.

140. С. М. Соловьёв. Сочинения, т. 1-2, кн. 1, с. 605.

141. М. С. Грушевский. Вказана праця, т. 3, с. 42.

142. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 42.

143. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 41.

144. Vеtera munumenta historika Hungariam saeram illustrantia/ Ed A. Theiner. Romae. 1859, t. 1, N65.

145. Н. М. Карамзин. Вказана праця, т. 2-3, с. 456.

146. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 749-750.

147. Н. М. Карамзин. Вказана параця, т. 2-3, с. 456-457.

148. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 100-101.

149. Д. Н. Александров. Вказана праця, с. 77.

150. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 70.

151. Архив К. Маркса и Фридриха Енгельса, т. 5, с. 225.

152. М. С. Грушевский. Вказана праця, т. 3, с. 43.

153. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 206.

154. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 70-71.

155. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 102-103.

156. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 43-44.

157. N. Baunigarten. Op. cxt., table 11, p. 47, Nr. 3.

158. B. Wlodarskx. Rola Konrada Mazoweckxego w Stosunkach polsko-rusktch.(Arch. Tw-wa Nauk we Lwowe. Dzxal, tom19, zeszyt 2, Lwow, 1936, str. 1-53.

159. C. М. Словьёв. История России древнейших времён. М. 1988, т. 3-4, с. 125-126.

160. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 47.

161. М. Ф. Коьляр. Вказана праця, с. 74-77.

162. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 80.

163. Руський літопис. К. 1989, с. 386.

164. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 211.

165. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3. с. 48.

166. М. Ф. Котляр. Вказана праця, с. 85.

167. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 50.

168. М. Ф. Котляр. Вказана праця, с. 87-88

169. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 115-116.

170. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 90.

171. Д. Зубрицкий, т. 3, с. 118.

172. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 215.

173. Chronxk Marci. Seria Istor. Hungaru. 2, s. 223.

174. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 53.

175. Codex Diplomat. Mas., ed Kochanowskx, Nr. 336.

176. Schrxptores Rerum Hungarum ed E. Szentpetery, Budapestxnx 1937-1938, tt. 1-2; t.1, p. 467.

177. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 217-218.

178. Preussxsches Urkundenbuch, t. 1.∕Ed. Phxlxppx. Konxgsberg. 1882, N126.

179. М. Ф. Котляр. Полководці давньої Русї. К. 1991, с. 137.

180. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 107.

181. Д. Н. Александров. Вказана праця, с. 85.

182. ПСРЛ. М. 1965, т. 10, с. 104.

183. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, с. 788.

184. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Ру­си. М. 1950, с. 220.

185. I. Шараневич. История Галицко-Володимерской Руси. Львов. 1863, с. 87.