Діяльність Данила Романовича Галицького під час мо- нголо-татарського нашестя, та у період державного від­новлення України-Русі (1240-1253).

Татаро-монгольське нашестя завдало тяжкого удару еконо­мічному, політичному і культурному розвитку єдиній уже в по­літичному відношенні Україні-Русі, надзвичайно ускладнило процес її подальшого утвердження та еволюції державних стру­ктур.

У великого князя Данила Романовича, більше не було сумні­ву, ворог загрожує його тільки що об'єднаній, з такими великими труднощами українській державі. У зв’язку з цим, великий князь Данило, як наголошують джерела, залишає в Києві свої відібрані рицарські полки під керівництвом випробуваного у численних ратях з поляками та уграми воєводу-тисяцького Дмитра, а сам перед лицем монголо-татарської навали спішно відправляється в Європу де спонукає західноєвропейські держави до утворення антитатарської коаліції. В цей же час, цими ж питаннями там займаються і чернігівські князі Михайло Всеволодович і його син Ростислав, які втекли в Угорщину надіючись там у свого союзника Бели IV знайти допомогу проти татаро-монголів. Чер­нігівський князь мав намір закріпити договір про допомогу шлюбом Ростислава Михайловича з дочкою угорського короля. Однак Бела IV відмовив йому, як наголошують джерела „не дав дівки своєї Ростиславу”. Аналогічна ситуація їх чекала в Поль­щі.

Не добившись допомоги від Польщі, чернігівські князі, як свідчить галицько-волинський літопис, „прийняли підданство володаря України-Русі Данила” і таким чином, Переяславська, Новгород-Сіверська та Чернігівська земля стала невід'ємною частиною української держави.

В цей же час, як зауважують джерела наприкінці 1240 року монголо-татарське військо з'являється під Києвом. Перед цим вони зруйнували чисельні міста, фортеці та замки Київської зем­лі, такі як: Василів, Білгород, Витичів, Княжа Гора та інші/2. На думку відомого археолога М. К. Каргера, Київ, мав найсильніші фортифікаційні споруди. На величезних валах, які досягали ви­соти 12 метрів і були завтовшки 20 метрів, височіли могутні ду­бові стіни з кам'яними баштами.

Про облогу та штурм монголо-татарами Києва, ми знаємо з докладних розповідей декількох літописів, як україно-руських так і північно-руських. Важливі деталі тих подій відтворені і до­сі відтворюються археологами. Згідно з сукупностями свідчень величезна татаро-монгольська армія підступила до Києва на по­чатку червня 1240 року: „Прийшов Батий до Києва з великою силою, дуже багато було у нього людей, розповідає галицький літописець, і обложив місто. I нічого не було чути від гамору та скрипіння возів, ревіння безлічі верблюдів, та іржання табунів коней. I переповнилась земля руська людьми ратними” /4. Голо­вний удар татаро-монголи спрямували на південні укріплення Києва біля так званих „лядських воріт”, де вали і стіни були тро­хи нижчими ніж в інших місцях фортифікаційної системи Києва, бо з цього боку місто захищалось болотом. Але настала зима, болото замерзло, що дало можливість ворогові підійти під стіни, і підтягнути під них стінобитні машини і безупинно в них бити, як вдень так і вночі. Внаслідок цього, зауважує літописець, мон- голо-татари вибили стіну. Хоча татари і взяли першу лінію обо­рони, та подальше просування їх зупинило Володимирове місто своїми фортифікаційними спорудами. Добре організована уже тоді пораненим воєводою Дмитром оборона, дозволила захисни­кам сконцентрувати головні сили у ньому. З великими зусилля­ми, ціною великих втрат татаро-монголам вдалося подолати і цю перешкоду. Тоді кожний дім став своєрідною фортецею. Архео­логічні дослідження відтворили разючу картину. В руїнах жител лежали кістки загиблих захисників з пробитими черепами, пере­рубаними тілами, у тих положеннях, у яких їх застала смерть. Діти шукали порятунку в печах, але й там їх знайшла загибель /5. Решта уцілілих захисників заховалася у монументальній спо­руді часів Володимира Святославовича, Десятинній церкві.

Літописи повідомляють, що татари усіх людей від малого до великого убили мечем, лише тисяцькому Дмитрові Батий пода­рував життя, можливо, що він і був тим джерелом, яке так дета­льно залишило нам опис трагедії Києва. Однак можна наголоси­ти, що Київ був винищений не повністю, після проходу Батия на захід у ньому відроджується життя, однак не у тому обсязі, яке було раніше. Літописець наголошував: „що після взяття Києва, Батий почувши, що Данило в уграх, швидко пішов до Володи­мира Волинського”. Погром волинської землі був підготовлений Батиєм з великим успіхом. Так для здобуття невеликого волин­ського міста Колодяжного татари використовували аж 12 тара­нів, можна лише собі уявити скільки їх бухало в стіни при взятті головних міст України-Русі: Києва, Володимира, Галича. Однак безсилими татаро-монголи були при взятті могутніх міст- фортець Кременця та Данилова, ці міста внаслідок мужнього самозахисту уникнули татаро-монгольського сплюндрування.

Після невдалого штурму ряду волинських міст головні сили Батия підійшли до другого визначного міста України-Русі Воло- димира-Волинського. Джерела описують нам його як велике красиве та добре укріплене місто, з міцними та високими дере­в'яними стінами та баштами. Побувавши під його стінами угор­ський король Андрій ІІ дивувався його красоті, наголошуючи, „що такого красивого міста він не бачив ще навіть у німецьких країнах”. Джерела на жаль коротко розповідають про взяття мо- нголо-татарами Володимира: „Прийшов Батий до Володимира і взяв його на спис і перебив людей не милуючи”. Згодом Данило Романович повернувшись до Володимира зустрів жахливу кар­тину, яку зосталось літописцю з жахом занотувати: „Ніхто у Во­лодимирі не зостався живий, церкви були переповнені трупами” /6. Археологічні дослідження у Володимир-Волинському засвід­чують, що більшість захисників його загинула і монголо-татари, роздратовані великими втратами і опором, піддали жителів не­людським мукам.

Археологи знаходили черепи із забитими у них залізними цвяхами. Так само був взятий Галич, археологічні дослідження про цей період історії, ще чекають своїх дослідників. В цей же час джерела зберегли нам свідчення, згідно з якими Дмитро, що постійно перебував у свиті Батия, побачивши, що „Руська земля гине”, звернувся до Батия сказавши йому: „не гоже довго бути тобі у цій землі, час уже іти тобі в угри, а то угри сильний народ зберуться вони і не пустять тебе. Батий же послухав пораду Дмитрову і пішов на Угорщину”. Таким чином наприкінці 1241 року Батий завоював усю Русь-Україну, покривши квітучу краї­ну трупами і попелищами /7.

Далі по завоюванню України-Русі татаро-монголи направили свої військові сили проти Польщі та Угорщини. Болеслав Стид- ливий, сандомирський князь, хоч отримав допомогу від Мазовії однак не зумів зупинити монголо-татар. Його військо було розг­ромлене біля Ополя після чого татари почали розорювати поль­ські села та міста такі як Люблін, Завихвост, Сандомир. По взят­тю Сандомирського князівства частина монголо-татарського війська рушила у велику Польщу і штурмом взяли такі міста як Серадзь, Ленчиц і Куявію, а друга частина ударила на малу Польщу і взяла Краків і Вроцлав, в останньому не був взятий тільки вроцлавський замок. В цей же час велике польське війсь­ко під керівництвом великого краківського князя, що правив Краковом з 1238 по 1241 рік Генріха Благочестивого, підкріпле­ного союзними прусськими хрестоносцями на чолі з магістром ордена Поппо фон Остерном, рицарями із Сілезії та Моравії зіб­рались біля Лігніца, де вирішили дати бій татаро-монголам.

9 квітня 1241 року тут сталася кровопролитна битва наслідок якої для поляків та хрестоносців був трагічний, їхня армія була розгромлена татаро-монголами, які, як свідчать легенди, відпра­вили в Монголію у ставку імператора дев’ять мішків з правими вухами в знак могутності своєї зброї в європейській кампанії. Завоюванням України-Русі та Польщі, татаро-монголи виклика­ли великий страх в Європі, до нападу татар готовились такі від­далені міста, як Любек /8, Нюрнберг /9, маркграфство Тюрінгсь­ке /10.

12 квітня 1241 року друга армія татаро-монголів наголову розбила 60-ти тисячне військо угорського короля Бели !V при Сайо в долині Могі, оточеної хребтами Токая. Внаслідок жорс­токої поразки Бела !V через Нітру і Братиславу утік спочатку до австрійського володаря Фрідріха II, а потім перебрався в Загреб. Джерела свідчать, що татаро-монголи гнались за угорським ко­ролем до річки Дунаю. Західноєвропейські хроніки, та нотатки іранця Рашід-ад-Діна датують це повідомлення 11 квітня 1241 року. Із нього ми дізнаємось, що об'єднана армія угорського ко­роля Бели IV і хорватського князя Коломана зазнавши від тата- ро-монголів нищівної поразки звернулась до папи римського і німецького імператора, щоби останні допомогли врятувати їм Угорщину від розорення, при цьому угорський король Бела IV навіть обіцяв імператору Фрідріху ІІ стати його васалом /11.

Сукупність джерел дозволяють нам зробити висновок, що 60-ти тисячна армія Бели IV була розгромлена внаслідок одно­часного нападу на неї з трьох сторін армій Батия, зокрема армії Бурундая і армій які були керовані полководцями Субедеєм і Киданем. Однак слід зауважити, що розгром угорської армії си­льно виснажив татаро-монголів у зв’язку з цим вони не мали сил йти походом на Чехію. В цей же час чеський король Вацлав ус­пішно готувався для оборони. Ним були сильно укріплені міста Прага, Оломоуц, Брно і другі, а також монастирі, зроблені запа­си продуктів. Побачивши добре укріплені міста Чехії татаро- монголи не рішились нападати на Чехію, що дало можливість ще у XIX столітті чеському ученому Ф. Палацькому стверджу­вати, що монголо-татарський наступ у Західну Європу було зу­пинено Вацлавом І чеським /12.

Однак це не відповідає істині, оскільки монголо-татари ви­рішили як слід розгромити Угорщину, що вони успішно робили до початку 1242 року, а пізніше від основного війська, що розо­рювало Угорщину від'єдналася армія Киданя, яка перейшла Дра­ву і вторглася в Хорватію, де спустошила Загреб, заставивши угорського короля утікати на Далматійське побережжя, де його збройні сили розмістились у побережних фортецях Тригорі, Спліті, Клісі та на ближніх островах /13. В кінці березня 1242 року монголо-татари дізнавшись про смерть імператора Угедея і виснаживши свої військові сили, прийняли рішення повертатися

в Монголію, таким чином монголо-татари на заході пробули всього два роки і розгромили тільки дві західноєвропейські дер­жави Польщу та Угорщину /14.

Повертаючись із-за Карпат Батий хотів полонити великого князя Данила Романовича, якого повсюдно шукав в Україні-Русі, однак останній із своїм двором в цей час перебував в Польщі, перечікуючи прохід Орди /15. Отримавши в Польщі звістку, що монголо-татари вийшли з України-Русі, володар України-Русі зі своїм військом та двором вирішив повернутися додому. Проїж­джаючи по Польщі великий князь Данило бачив страшне сплю­ндрування польських земель. Не краща ситуація була і в Украї- ні-Русі. Тверський літопис нам наголошує, що Русі було завдано такого нищівного удару після якого вона не могла оправитися ще багато десятиліть: „Поросли бур'яном і лісом колись плідні ниви”.

Літописець з тугою наголошував: „Села від того нечестивого Батиєвого побоїща опустіли” /16. Самі селяни або загинули в нерівному бою, або розбіглися по навколишніх лісах. Не краще було становище і у великих містах, вони майже усі були знищені ордою. Послідуючі дії великокнязівської влади, згідно свідчень літописних джерел, заставляють вважати, що староукраїнське суспільство було переконане, що монголо-татари назавжди піш­ли на Балкани, як це не раз бувало в історії України-Русі, яка пережила не одне нашестя східних кочовиків починаючи з сар- матів, гуннів, аварів, угрів та інших. Про те, що повернення мон- голо-татарів не чекали, свідчить та широта внутрішньополітич­них та економічних заходів, які поводились українським наро­дом і боярами у відсутність князів.

Приїхавши в Русь-Україну великий князь Данило побачив кругом смерть, руїни та згарища. Частина бояр української дер­жави включаючи навіть волинських, яким князь завжди вірив і віддавав перевагу над галицьким чи київськими теж вийшла із покори. Галицько-волинський літопис з обуренням розповідає, що коли володар України-Русі підійшов до Дорогичина з таким блиском відбитого у хрестоносців, то місцеве боярство зачинило перед ним ворота немов перед ворогом. Марно Данило Романо­вич переконував їх, „що це був град батьків наших”, та відповідь була одна: „та ти не зможеш увійти у нього” /17. Проїжджаючи далі по Україні-Русі він побачив, що усі міста були знищені, зо­крема місто Берестя було знищене повністю, у аналогічному стані, був Володимир, Галич і Київ. Допоки великий князь Да­нило Романович облаштовував Володимир, боярство Галичини відновило старі зв’язки з давнім претендентом на галицький престол чернігівським князем Ростиславом.

Допоки тривали переговори, бояри без жодного контролю панували в Галичині. Коли Данило Романович послав у Галичи­ну свого стольника Якова, той побачив таку картину: „галицькі бояри називали Данила своїм князем, а самі усю землю держа- були духом на стороні галицького короля і сприяли утверджен­ню королевича в Галичині.

В цей же час Коломан заздалегідь розуміючи, що рано чи пі­зно йому прийдеться воювати з усіми руським князями з самого початку свого володарювання в Галичині повважав за потрібне утвердити себе релігійно. Усиливши свою владу присланими католицькими володарями угорським, польським і чеським пол­ками він рішуче почав впроваджувати унію, яка повинна була стати його гарантом у подальшій боротьбі з православним сві­том. Можна наголосити, що перед рішаючою битвою за Галичи­ну Коломан з своєї сторони консолідував усю наявну католицьку силу, а володар України-Русі великий київський князь усю пра­вославну, а отже битва, яка закінчилась Галичині поразкою Ко- ломана, ще досі не отримала належної оцінки в історичній науці. З руської сторони у ній взяли участь усі наймогутніші князі, з другої сторони у ній взяли участь усі наймогутніші католицькі володарі угорський, польський, чеський і галицькі бояри. Заува­жимо, що кровопролитна битва невідомо ще як би закінчилась, як би не полководський талант Мстислава Удатного, який у ро- ковий час битви зумів з відбірною дружиною і половцями нане­сти разючий удар з тилу, що розсіяло угорське військо, яке було основним у цій битві.

Розстроєний Мстиславом військовий порядок угорського війська, наголошував М. Н. Карамзін, не змогли уже наладити від безладдя найталановитіші угорські полководці, угри були разючі з усіх сторін руськими стрілами і сулицями у зв’язку з чим падали мертвими цілими рядами, в паніці і сум'ятті, що охо­пило військо й сам полководець їхній «прегордий Філя» незчув­ся як потрапив у полон. У аналогічному становищі опинилися і поляки, яких половці брали в полон, а руські розвинувши захоп­лену польську хуругву заставляли повертатися до неї польських воїнів яких вбили біля цього без числа. Кровопролиття було жа­хливе, стони нещасних жертв було чути в Галичі, трупи лежали кучами по широкому обширі придністровських долин.

Ходом усієї війни повністю керував князь Мстислав Удат­ний. У той час коли великий князь у центрі битви був повністю зв’язаний відбірним угорським військом Мстислав Удатний міг маневрувати резервами і направляти їх у найнебезпечніші місця битви. Мстислав, як наголошує татіщевське джерело, намагаю­чись бувати усюди загубив двох коней у цій кровопролитній би­тві та зумів нанести вирішального удару, що привело до повної поразки військ короля Коломана. Коломан бачачи поразку з ре­штками військ відступив у Галич. Однак довго утримувати місто Коломану не вдалось. Вдало зроблений під стінами міста підкоп дозволив руським князям швидко взяти місто.

Тоді король Коломан із своєю вибраною дружиною віступив в останню цитадель, яку було споруджено на храмі Богоматері і з гордістю відхилив бажання Мстислава зустрітися з ним і вести переговори. Однак через декілька днів заморені спрагою і голо­дом угри на чолі з Коломаном здалися. Князі руські уже не хоті­ли чути про милосердя. До Мстислава, наголошував дослідник, підвели нещасного, замореного голодом і спрагою Коломана і його юну дружину Соломею в сльозах і розпачі, і він велів їх з міцною сторожею відправити в Торчевськ, а угорських баронів з жінками та дітьми віддав як полонених своїй дружині й полов­цям в нагороду за виявлену мужність. Тільки славний архієпис­коп краківський літописець Калдубко і канцлер польський Івон, і сам краківський князь Лешко зуміли уникнути полону передчас­ною втечею з поля бою.

Характерно, що Н. М. Карамзін роблячи аналіз джерел В. Н. Татіщева вважав, що В. Н. Татіщев хибно вважав головним ор­ганізатором походу на Галич Мстислава Романовича київськьго, а не Мстислава Мстиславовича Удатного, на його думку усіх князі до походу на Галич як і на Калську битву організував Мстислав Удатний. Втрачений Київський літопие, а це очевидно і є те джерело, яким користувався В. Н. Татіщев, намагався в угоду своєму князю змальовувати події так, як цього бажав київ­ський князь стремління якого до єдиновладного правління ста­роукраїнською державою явно проглядаються з під пера літопи­сця. Однак свідчення других джерел дають нам право наголошу­вати, що основним організатором розгрому Коломана був Мстислав Удатний. У 1220-1230 рока, на думку дослідника, ки­ївський князь не був уже тим могутнім володарем, бездоганним авторитетом, який би міг організовувати такі могутні походи в Галичину.

Сама зверхність київського князя у поході це не що інше як перебільшеня київського літописця. Незалежність Мстислава Удатного і його домінуюча роль у розгромі угрів згідно сукуп­ності джерел очевидна. Польські і литовські хроніки наголошу­ють, що самолюбство Мстислава було настільки велике, що за­йнявши Галич він «вінчався Коломановою короною на короля Галичини». Польсько-литовські джерела наголошував Н. М. Ка­рамзін, підтвержуються і автором нашого Синопсису, який так писав про Мстислава: «вінчаний був він єпископами вінцем цар­ським і проголошений був царем усієї Галичини». Характерно, що коронацію Мстислава у 1222 році визнав папа римський го- норій ІІІ у листі до угорського короля Андрія ІІ він називає Мстислава королем Галичини/125.

Таким чином, зауважував Д. Зубрицький, Мстислав заволо­дівши у друге галицьким престолом, задля того, щоб сусідні за­хідні володарі не зазіхали на Галичину, вирішив урівняти себе з сусідніми володарями королем угорським і богемським, і коро­нувати себе золотою короною Коломана прийнявши титул «царя галицького»/126. Отже коронація Мстислава на короля Галичи­ни була крахом релігійної політики унії галицького короля Ко- ломана. Останній як бачимо, бажав впроваджувати унію виклю­чно політичним шляхом з приміненням військової сили, що при­вело до повного краху. Однак був і інший шлях проведення Со­бору церков згідно якого церква римська і галицька мали внаслі­док компромісів добровільно з’єднатися під зверхністю Римсь­кого архієрея, на чому настоював папа пославши в Галичину ле­гата, який пропонував впроваджувати унію внаслідок проведен­ня Собору церков, однак так бажав папа посилаючи для вирі­шення цього питання легата в Галичину, та угорський і польські можновладці, у таборі яких теж не було єдності, розпаливши в Галичині релігійну війну, відкинули саму ідею злучення церкви ще майже на 40 років.

Не виключено, що формально займаючись впровадженням унії угорські і польські феодали мали свої чисто економічні цілі бажаючи тіль власного збагачення, оскільки Галичина, багата своїми родючими землями, повними різноманітного звіря ліса­ми, величезними покладами кам'яної солі, була таким ласим ку­ском, що католицькі союзники готові були непереставаючи, не дивлячись на військову поразку продовжувати плести інтриги навколо Галичини прикриваючись релігійними гаслами унії цер­ков. Тому поразка у військовій кампанії зовсім не означала при­пинення боротьби, тому попробуємо згідно сукупності джерел ще раз проаналізувати хід політичних подій в Галичині у 20 ро­ках ХІІІ-го століття.

Конфлікт Мстислава Удатного з уграми і поляками, має на нашу думку цілу політичну історію. Згідно свідчень джерел, пе­рше вокняження Мстислава у Галичині співпадає з першим вок- няженням Данила Романовича у Володимир-Волинському. З цього приводу Іпатіївський літопис сповіщає: «Лешко послав до Олександра посла наказуючи, дай Володимир Романовичам Да­нилові і Василькові, якщо не даси, то піду війною на тебе з Ро­мановичами. І так посадив Лешко Романовичів у Володими­рі»/^?. На перший погляд, наголошує російський дослідник Д. Н. Александров, важко пояснити якими мотивами керувався краківський князь замінюючи свого попереднього ставленика Олесандра Всеволодовича белзського на Данила Романовича і його брата Василька. Можливо, що позиції Олександра белзсь- кого почали слабути у Володимирі, а позиції Інгваря луцького зв’язаного з володимирівським боярством зростати. Боячись во- княження у Володимирі Інгаря луцького Лешко краківський за­мінив Олесандра на володимирівському престолі.

Мотиви заміни були вірні. Сам по собі Володимир був влас­ністю Романовичів і відбирати останній у Романовичів Інгвар луцький не мав права, що можна було йому зробити, якщо б у Володимирі і дальше сидів Олександр. Мотиви Лешка зрозумілі, останній боявся посилення будь якого з волинських князів, юні Романовичі на батьківському престолі, та ще й посаджені з його ласки були для нього не страшні. Така ситуація розподілу во­линських земель давала Лешкові право повністю контролювати їх і перетворювати на васальні володіння. Контролюючи Во­линь, Лешко краківський однак втратив свої позиції в Галичині де у нього бувший союзник і тесть угорський король відібрав, Перемишль і Любачів. Зміцнення угорського впливу в Галичині лякало Лешка за свої волинські володіння. Апетит в угорського короля Андрія ІІ був великий, уже не одноразово його війська з Галича робили спроби заволодіти Волинню, тому звернення Лешка до Мстислава з пропозицією вокняжитися в Галичі теж потрібно було Лешкові для того, щоби послабити сильні позиції угрів у регіоні.

Можна сказати, що це йому вдалося, однак Лешко недооці­нив Мстислава, а у скорому і його зятя і союзника Данила. Полі­тичні події у Галичині і на Волині з приходом Мстиславав про­ходили так швидко, що повністю розрушили плани краківського князя своїми діями. Лешко і сам того не бажаючи положив поча­ток процесу, який привів до об'єднання в кінці ХІІІ століття ста­роукраїнську державу під владою одного володаря. Зрозумівши, що Мстислав намірений самостійно проводити свою політику разом з зятем Данилом, який відібрав у нього всі належні Воли­ні, забужські землі, Лешко як наголошує літописець «великий гнів мав на Данила» /128.

У подальшому краківський князь зрозумів, що між Мстис­лавом галицьким і Данилом волинським був укладений договір спільних дій проти поляків і угорців, що штовхнуло його знову на союз з Угорщиною. Слід зауважити, що при певних розбіж­ностях позицій Мстислав і Данило в 20-х роках ХІІІ століття проводили проти угорської та польської експансії досить збала­нсовану політичну діяльність, що давало їм великі переваги у веденні зовнішньополітичної діяльності в першу чергу проти своїх ворогів угорського і польського володаря, намагання яких у заволодінні Галичиною і Волинню зводились на нівець. Таку позицію Мстислав і Данило зрозуміли тоді, як угорський король Андрій ІІ з краківським князем Лешко знову розпочали бороть­бу, по відновленню галицького королівства з угорським ставле­ником на чолі.

Однак і у Мстислава заговорили амбіції і він теж не змирив­ся з утратою Галичини, закликавши на допомогу усіх руських князів, він знову вокняжився в Галичі, і не просто вокняжився, а прийняв титул «короля галицького»/129. Характерно зауважити, що дослідники слабо звернули увагу на свідчення татіщевського джерела, де останнє виділяє зверхню роль київських і чернігів­ських князів, як давніх супротивників галицького князя. Не ви­ключено, що підтримка Мстислава галицького супроводжува­лась певною консолідацією України-Русі, князі якої пов'язли в братовбивчій феодальній війні. Така консолідація, хоча коротко­часна, супроводжувалася виключно польсько-угорською агресі­єю.

Ця війна за повернення Галичини в політичну структуру України-Русі зумовила консолідіцію всіх військових сил усієї Русі, як у противагу угорському королівству побажала віднов­лення контролювавати Галичиною і управляти останньою з Киє­ва, однак цього не сталося тому, що Данило Романович підтри­мав в усьому претензії на Галичину свого тестя Мстислава, створив баланс сил при якому захоплення Галичини стало не можливе. Літопис з цього приводу зауважує: «Мстислав же ве­лику похвалу створив Данилу, і дари йому дав великі і коня сво­го борзого сивого»/130.

Отже внаслідок спільних політичних дій Мстислава галиць­кого та Данила волинського, а також князів київських, чернігів­ських та смоленського, в контексті європейської політики, ми бачимо в 20-х роках староукраїнську державу у фазі державної єдності. Згідно татіщевських джерел ми можемо твердити, що на чолі держави стоїть великий київський князь, який очолює боро­тьбу проти галицького короля Коломана, що «потурав правосла­вну віру і відмовився від покори великому київському князю, відхиливши руські закони». Сам голова держави виступив на ратному полі у центрі війська і довів битву до переможного кін­ця. Усі подальші свідчення татіщевських джерел подають нам факти прямих міждержавних переговорів між українською і угорською державами.

Отже, можна наголосити, що внасідок експансії угорських і польських феодаів українська держава у 20-30 роках ХІІІ століт­тя відновила свою державну самобутність, відновила роль Киє­ва, і великого кивського князя як голови держави, що зумовило припинення хоча короткочасно феодальної війни в Україні-Русі. Однак цей процес мав тимчасове явище. З закінченням війни, коли зовнішня загроза була відвернута, коли в полоні опинилися основні її зачинщики, галицькі бояри, і перед володарями поста­ло питання про жорстоке покарання боярської опозиції, всупе­реч пораді Данила покарати зачинщиків феодальної війни і іно­земної інтервенції, галицький володар, Мстислав вирішив мило- стливо поставитися до бояр. Судислав, як іронічно зауважує га­лицький літописець, «розчулив князя тим, що став перед ним навколішки і пообіцяв уже у котрий раз бути йому вірним».

Мстислав, зауважує татіщевське джерело, «ставши царем га­лицьким при коронуванні не лише помилував усіх бояр, але й за визнання його володарем галицьким роздав боярам великі маєт­ності, Судиславу зокрема Звенигород». Літописець засуджує га­лицького володаря Мстислава, що він будучи зобов'язаний за підтримку торгово-ремісничій знаті знехтував тим і знову пішов на альянс з зрадливим боярством, яке задля уникнення покаран­ня пішло на те, щоби проголосити Мстислава замість Коломана королем Галичини. Однак слід зауважити признання боярством за Мстиславом королівського титулу підвищувало його автори­тет серед володарів як Центральної Європи так і серед володарів України-Русі, що відмічено як угорським, польськими так старо­українськими джерелами. Російський дослідник Д. Н. Александ­ров вірно наголошує, що укріплення позицій Мстислава в Галичі укріплювало позиції волинського князя Данила на Волині/131. Однак володарювання Мстислава проходило за складних обста­вин. Галицькі бояри в скрутну для себе годину, хоч визнали його королем Галичини, і покорилися йому, але вважали свій про­граш тимчасовим, і не полишали давніх своїх намірів взяти управління в свої руки, та всякими способами інтригувати щой­но ними утвердженого «руського короля».

Мстислав по утвердженню на галицькому престолі однак по­вірив боярам і як і раніше утримував з ними раду. Однак на усіх радах воля Мсислава залишалась незмінною в усіх рішеннях і бояри не можучи їй противостояли корилися, однак вели водно­час закулісні інтриги намагаючись розсварити його то з союзним Олександром белзським, то з зятем волинським князем Данилом. Боячись посилення могутності Мстислава і розуміючи, що Мстислав не дасть їм усієї повноти влади в Галичині, бояри роз­почали уже у котре феодальну усобицю в Україні-Русі. Обста­вини склались так, що белзський князь Олександр будучи союз­ником Угорщини і Польщі намагався при допомозі останніх за­володіти волинськими землями Романовичів. Ситуація склалась так, що Олександр внаслідок поразки угрів та поляків, щоб не втратити власне князівство змушений був примиритися з могут­німи волинськими князями, однак не припинив плести проти них політичних інтриг. Однак Романовичі дізнавшись про це, зібрали сили і фактично приєднали усю його Белзську землю до Волинського князівства, тільки заступництво Мстислава, який звернувся до Данила з проханням:«пожалуй брата Олександра», зберегло його княжівство від включення до володінь Романови­чів.

Зрозуміло, що злоба від таких дій у Олександра на двоюрід­них братів не зменшилась і він скоро відомстив Данилу, оскіль­ки останній не дуже довго по війні проживав у дружбі з Мстис­лавом, тому, що бояри боячись їхньої дружби постійно намага­лися їх розсварювати. Причин, щоб розсварити Мстислава з Да­нилом було придостатньо, одна і ключова із них та, що права їх на Галич були одинакові: «Мстислав за допомогою усіх руських князів відібрав Галич у ворогів України-Русі і завоював собі не­меркнучу славу, що давало йому законні права на Галич, оскіль­ки окрім нього на Русі на такий подвиг ніхто не спромігся. Да­нило мав права на Галич, оскільки останній був вотчиною його батька Романа, він ще в дитинстві був посаджений на батьківсь­кий великокнязівський галицький стіл, галичане любили Данила, тому Данило постав для Мстислава як суперник, що намагався відібрати галицький стіл.

Знаючи таке суперництво між володарями Галичини і Волині бояри намагалися з усіх сил розсварити їх. Для більшого ефекту вони підключили до цього давнього недруга Романовичі белзсь- кого князя Олександра. Ситуація складувалася так, що постало питання про майбутнього наслідника по смерті Мстислава. По­літична ситуація нестабільності з могутніми західними сусідами вимагала того, щоб таке складне питання безболісно було вирі­шене. Андрій ІІ король угорський, хоча розгромлений був у Га­личині однак не покидав надії знову розпочати війну за втраче­ний королівський трон свого сина, польський князь Лешко, теж з усіма своїми полками приєднався до союзу з Андрієм. В цей же час Андрій прислав до Мстислава свого посла, вельможу Яроша з погрозою, що якщо Мстислав не видасть сина, то він піде ве­ликою війною.

У своєму посланні Андрій ІІ заявляв Мстиславу, щоби останній швидко прислав Мстиславу сина і усіх полонених, а якщо не захоче то ского побачить в Галичині багаточисельне непереможне військо угрів. Галицький володар Мстислав не пе­релякався залякування Андрія ІІ і спокійно йому відповів, «що перемога залежить від бога, і що він Мстислав надіється на бога, що він з його допомогою надіється приборкати гордість угорсь­кого короля». Однак Мстислав добре знав, що поразка угрів і поляків під Галичем, полон Коломана і понесення союзниками військових і моральних втрат, стала важким лихоліттям в Поль­щі та Угорщині. Внасідок цієї безславної кампанії Угорщина і Польща втратили великі людські ресурси, які не могли так шви­дко востановитись. В цей же час, ця поразка стала приводом за­ворушень в самій Угорщині і Польщі. Сам Андрій ІІ теж поніс великі втрати у власному війську під час єрусалимського війсь­кового походу, не мав можливості і могутньої військової сили воювати проти галицького володаря. Андрій ІІ у 1221-1222 ро­ках внаслідок наростання феодальної війни у власній країні був змушений був відійти від широкомасштабної наступальної полі­тики на східні володіння від своєї дежави, оскільки був зайнятий боротьбою з власною знаттю, якій він у 1222 році змушував був надати широкі права закріплені «Золотою буллою», яка серйозно послабляла королівську владу в Угорщині. Усе це в подальшо­му, як видно із джерел не привело до активної наступальної по­літики і до росту військового потенціалу угорської держави/132.

Другий сусід Мстислава галицького і союзник Андрія ІІ, краківський князь Лешко, теж не міг вести активної наступаль­ної політики, оскільки в двох битвах на Волині і в Галичині по­ніс великі втрати. Допомагаючи своєму зятеві галицькому коро­лю він зробив похід на Волинь, який дорого вартував польсько­му князю. Союзні Данилу Романовичу литовські князі повністю спустошили краківське князівство, у зв’язку з чим папа Гонорій ІІІ у 1221 році звільнив князя Лешко від хрестового походу. На­слідком постійних нападів союзних Волині литовсьих князів бу­ло те, що Лешко краківський в 1222 році поспішно створив мир з Данилом Романовичем відмовившись при цьому від підтримки белзського князя Олександра Всеволодовича/133. Таким чином лишившись союзника угорський король залишився з галицьким володарем один на один, князь краківський теж поспішив уклас­ти мирний договір з Мстиславом.

До такого швидкого миру з усіма володарям України-Русі Лешка склонив його брат Конрад, князь мазовецький і куявсь- кий, володіння якого в першу чергу спустошувались союзника­ми українських володарів литовськими князями. Слід зауважити, що власне в цей час, закладається основа союзу майбутнього володаря України-Русі Данила з Литовською державою, який у подальшому приведе до утворення Україно-Литовської держави в XZV столітті. Слід відмітити, що в цей же час закладається со­юз волинського князя Данила з мазовцьким князем Конрадом, а це значить, що феодальна роздрібленість Польщі, як і сама фео­дальна війна в останній, враховувалась майдутнім володарем України-Русі Данилом, із неї він використовував відповідні дип­ломатичні вигоди.

Власне такі політичні переміни дали можливість князю Да­нилу в 1223 році зробити спробу приєднати до своїх володінь Белзську землю, та тільки заступництво Мстислава, що не бажав посилення волинського князя, проводив традиційну політику галицьких феодалів, не дозволила Данилу повністю об'єднати усю Волинь, як базову основу, для подальшої боротьби за об'єд­нання України-Руси/134. Внаслідок таких дій дораджений гали­цьким боярством, Мстислав порвав дружні з волинським князем і водночас заключив галицько-угорський договор, згідно якого «Андрій ІІ назавжди припиняє війну з Україною-Руссю і відріка­ється від Галичини». Татіщевські літописні свідчення наголо­шують, що Андрій ІІ за постійні напади на Галичину, відрікаю­чись від останньої, по мирному договору заплатив велику конт­рибуцію у розмірі 15 тисяч гривен срібла. Договір заключений українською державою і угорським королівством в 1221-1222 роках на завжди і припиняв втручання Угорщини у внутрішні справи України-Русі і таким чином встановлював добросусідст- во і вічний мир/135.

Заключення такого договору мало велике значення для Укра- їни-Русі, він був заключений в той час, коли вперше у 1223 році у суміжні з українськими землями половецькі кочів'я прийшли моголо-татари. Галичани, волиняни, як зауважує галицький лі­тописець, кожний з своїми князями активно взяли участь у по­ході проти монголо-татар і у битві з ними. І тільки феодальні неузгодження князів, не улаштування половецьких військ, при­вело до повної поразки у битві а Калці, що побудило монголо- татар до військового походу на Русь. Поразка Мстислава у битві на Калці відразу мала свої наслідки, які привели до послаблення його позицій в Галичині. Мстислав втратив у битві на Калці сво­їх кращих військових соратників, замінити яких зразу було не­можливо.

При таких умовах диктувати волю боярам, як він це робив раніше, стало неможливо, тому він все більше і більше ставав поступливішим перед боярською сваволею. Внаслідок поразки основним її виновником став волинський князь Данило, якого галицькі бояри звинуватили у зраді і навмисній втечі з поля бит­ви. У зв’язку з цим у 1224 році антиволинська політика Мсисла- ва Удатного стає більш суттєвішою і він відкрито виступає в союзі з белзським князем Олександром, з половецьким ханом Котяном, Володимиром Рюриковичем київським, проти волин­ського князя. Цьому наступу волинський князь противопоставив союз з польським князем Лешко краківським та мазовецьким князем Конрадом. Даний військовий конфлікт закінчився тим, що у нім у першу чергу постраждав найбільше його головний винуватець белзський князь Олександр. Мстислав воював якось вяло з неохотою, бояри з своїми полками запізнювалися до місця збору і не давали галицькому володарю швидко виступити єди­ною силою, що дозволило Романовичам внаслідок швидкого удару сильно опустошити володіння белзського князя.

Озлоблений цим Олександр ще більше намагався розпалюва­ти ворожнечу між Мстиславом і його зятем Данилом, говорячи останньому: «Зять твій хоче тебе убити». Про те як ми бачимо із сукупності джерел, волинський князь Данило з пошаною ставив­ся до Мстислава, в усьому допомагав йому, що власне і тримало Мстислава непохитно на галицькому престолі. Однак за розпа­люванням усієї цієї ворожнечі стояли великі майстри міжнарод­ної інтриги, галицькі бояри, які з своїми планами зайшли так далеко, що ще при сидячому на галицькому троні Мстиславі уже підшукували собі володарів на трон по його смерті. Та реальний грунт і право на нього мав тільки один кандидат, волинський князь Данило, що очевидно і було причиною того, що Мстислав при зустрічі з останнім у місті Перемилі у 1225 році дав остан­ньому мир, зрозумівши, що власне бояри являються джерелом роздору і помирився з зятем.

Внаслідок широкомасштабних переговорів у Мстислава від­крились очіі він побачив, що усе облуддя висказане на Данила белзським князем Олександром і боярами суща неправда. Не дивлячись на відновлення приязні між Мстиславом та Данилом спокій в Україні однак не настав. Галицькі бояри були незадово- ені умовами миру і відновленням дружніх стосунків Мстислава і Данила, що автоматично означало посилення позицій Мстислава в Галичині. Розуміючи, що рано чи пізно їхня інтрига буде ви­крита, а самі вони покарані за крамолу, група бояр на чолі з боя­рином Жирославом затіяла в Галичині нову смуту. Жирослав спочатку потайки, а потім відкрито на боярській раді, розпустив чутки серед бояр, що нібито Мстислав іде у степ до свого тестя половецького хана Котяна, щоби домовитись і разом з ним пере­бити усіх галицьких бояр за їх крамоли та провини.

Бояри сполошились і повтікали усі в Перемишльську землю в Карпатські гори і звідтіля прислали послів до Мстислава прямо вказуючи на свідченя боярина Жирослава. Мстислав, який по перконанню літописця «і не думав зчинювати ніякого покарання бояр, послав до них духовника свого Тимофія завірити їх у бре­хливості Жирослава». Тимофій виконав доручення і привів на­зад усіх бояр, після чого Мстислав прогнав боярина Жирослава геть від свого двору. Жирослав, наголошував російський історик С. М. Соловьов був прогнаний, та товариші його залишились, і тому заколоти і смути у Галичині невщухали/136. Сам Жирослав прогнаний Мстиславом однак не перестав існувати і продовжу­вати інтриги. Як наголошував М. С. Грушевський, партія бояр на чолі з Жирославом після невеликого затишшя знову розпочала смуту в Україні-Русі, тому, що бажала усунути Мстислава з га­лицького престолу і запрошувала на нього сина покійного київ­ського князя Мстислава Романовича, Із'яслава, що відіграв у майбутньому значну роль у феодальній війні в Україні-Русі.

Характерно, що Жирослав, наголошував дослідник, утік вла­сне до нього і з відтіля поширював чутки в Галичину про добро­чинність Із'яслава/137. Вигнання Жирослава, ще більше настрої­ло бояр проти Мстислава, проугорська партія бояр усе більше і більше склонялася до думки, що Мстислав таки бажав полонити бояр, та викриття його дій Жирославом заставило його на корот­кий час затаїти свій намір. Однак у них не було гаранії, що свій намір він не побажає повторити, і тому більшість із них почала склонятися до думки про повернення Коломана на галицький королівський трон. Як першим кроком до цього вони вирішили склонити Мстислава до широкомасштабних переговорів з угор­ським королем. У Мстислава не було вибору, до зятя Данила, який мав усі права на галицький престол, і якого любили гали­чани, він ставився вороже. В цей же час цю ворожнечу підігріва­ли бояри, які теж боялися властолюбивого Данила, тому не ба­жали його на трон після Мстислава.

Галицький трон за дорадою бояр по смерті останнього не по­винен був дістатися ні законнома володарю галицькому королю Коломану, ні спадкоємцю батькової спащини волинському кня­зю Данилу. Щоб назавжди припинити боротьбу за галицький стіл боярство дорадило Мстиславу вступити у переговори з угорським королем Андрієм ІІ, видати свою дочку Марію за йо­го молодшого сина королевича Андрія і таким чином забезпечи­ти своїм онукам щасливе правіння Галичиною. Будучи, як вира­зився про Мстислава М. С. Грушевський, бездарним знаряддям в руках галицького боярства, Мстислав вступив в переговори з угорським королем/138. Внаслідок широкомасштабних перего­ворів з угорським королем було вирішено, що по смерті Мстис­лава Галич буде переданий третьому сину угорського короля теж Андрію, одруженого на Мстиславовій дочці Марії. Згідно з умов договору ми бачимо, що Данило Романович зовсім не мав прав на Галичину.

Умови договору наголошують, що до того часу, допоки буде жити галицький володар Мстислав, ні угорський король ні його син Коломан не будуть вмішуватися у внутрішні справи Гали­чини. По смерті же Мстислава, новим королем галицьким пови­нен стати Андрій І, а королевою дочка Мстислава, Марія. Ця угода скріплювалась шлюбом королевича Андрія з дочкою Мстислава Марією. Тоді ж по заключенню угоди Андрій і Марія отримали в управління великий боярський центр Перемишь. У Ватіканському архіві зберігся документ, з якого довідуємось, що у 1222 році Мстислав володар Галичини, пообіцяв видати свою дочку Марію за молодшого сина угорського короля теж Андрія і заповісти останьому галицьке королівство/139. Російський істо­рик М. Н. Карамзін вважав, що на такий поступок Мстислава штовхнули галицькі бояри, які бачачи цілеспрямовану політику Данила на приєднання Галичини, розуміли, що ставши волода­рем Галичини останній буде правити самовласно, як його батько Роман і боярам потрібно буде або цілком покоритися йому, або як за часів його батька зазнати репреій.

Якщо ж піти на розумний компроміс з угоським королівст­вом і розбудовувати галицьку державу по західно - європейському зразку з угорським принцом на чолі, то це забез­печить боярам повну владу. Виразником такої політики був боя­рин Судислав. Особливий талант, знання державного життя за­хідно-європейських держав, зокрема Угорщини, Польші, Чехії та Німеччини зробило його одним з найдовіренішив і найвпливо- віших дорадників Мстислава. Судислав хоча зі зброєю виступав проти Мстислава і був полонений, однак знову зумів заслужити у Мстислава авторитет і повагу і приєднати Мстислава до своїх реформатоських ідей переводу Галичини на західно-європейске право/140.

За радою бояр, які не бажали собі у володарі самовладного руського князя, зокрема волинського князя Данила, Мстислав і пішов на альянс з угорським королем. Слід зауважити, що пора­зка на Калці була певною причиною уступчивості Мстилава бо­ярству, вона послабила позиції Мстислава в Галичі водночас по­силила позиції Данила на Волині, і була тим двигуном, що што­вхнула Мстислава на союз з угорським королівством. У такому вирої подій бояри прямо заявили: «княже дай дочку свою обру­чену за королевича і дай йому Галич», цікава аргументація з приводу такої пропозиції:«якщо даси королевичу, то коли захо­чеш зможеш забрати від нього, а якщо даш Данилові, то вовік не буде твій Галич, бо галичани хочуть Данила»/141.

Як бачимо в усіх випадках при вирішенні такого важливого питання як передача престолу Мстислав хитався то в одну то в іншу сторону. Водночас ненавидячи галицьке боярство і немаю- чи засобів боротьби з ним він намагався приблизити до себе Да­нила, якого любив народ, та боячись народу більше ніж бояр і водночас не довіряючи Данилу він консолідувався з зрадливими галицькими вельможами, які будучи тайними союзниками Уго­рщини постійно дораджували йому, що «Данило хоче забрти від нього Галичину, як спадщину свого батька, а юний Андрій отримавши її не посміє ослухатися Мстислава і завше буде за це йому вдячний, а якщо і ослухається, то внього можна буде шви­дко її назад забрати». Мстислав будучи воїном, а не політиком прийняв дораду бояр, назвав угорського короля сватом і той по­твердив його титул галицького короля і поклявся, що допоки володарює Мстислав Галичиною не буде вмішватися у внутріш­ні справи Галичини.

З обидвох сторін договір був утверджений клятвами Андрія та Мстислава. Та шлюб Андрія та Марії був відложений із-за малолітності наречених. Добиваючись Галичини для спадкоєм­ців з угорського дому Андрій ІІ негребував ніякими засобами. Совість у Андрія при заключенні договору з Мстиславом наго­лошував М. Н. Карамзін була у тяжкому становищі, адже жених щойно обручеий з мстиславною ще раніше був заручений з єди­ною наслідницею вірменського престолу. Боячись, щоб така по­літична акція не була викрита угорський король вимагав, щоб папа Гонорій ІІІ скасувв це заручення. Однак папа Гонорій ІІІ відповідав Андрію ІІ, «що Галицьке королівство не може нале­жати його молодшому сину Андрію, оскільки належить його за- коннома володарю Коломану, зятю герцога польського Лешка, возведеного на галицький королівський трон апостольською владою». Папа наголошував, «що біда галицького короля Коло- мана явище тимчасове і що не треба задля того, щоб знову включити Галицьке королівство в лоно католицьких держав створювати ще один шлюб, що потрібно почекати з остаточним вирішеням цього питання».

Однак Андрій ІІ і в цьому питанні не послухався папи, він ловився за Галичину, як утопаючий за соломину, утративши на­дію військовим шляхом здобути Галицьке королівство він вирі­шив попробувати здобути його силою дипломатії. Узв’язку з цим він пішов на відчайдушний крок. Умова договору потребу­вала, щоби Андрій ІІ визнав факт коронації Мстислава королів­ською короною Коломана і назвав свого сусіда галицького князя Мстислава королем. Визнавши Мстислава королем Галичини, втамувавши його самолюбство, Андрій ІІ попрохав Мстислава потвердити, що по його смерті Галицьке королівство перейде його сину Андрію і дочці Мстислава Марії, які і заложать нову династію угорсько-руського королівського дому в Галичині. В знак потвердження угоди Мстислав передав молодому подруж­жю в утримання Перемишль/142.

Як побачимо у послідуючому, невірний політичний крок Мстислава привів до відновлення феодальної війни. Однак як свідчать джерела, що після отримання Перемишля королевич Андрій з 1225 по 1226 рік спокійно проживав у Перемишлі і в усьому був покірний Мстиславу. Доходи від Перемишльської землі були повністю у його розпорядженні, але гарнізон у Пере­мишлі стояв Мстиславів, який очолював тисяцький Юрій. Таке становище у Перемишлі обмежувало у певній мірі королевича і не відповідало умовам договору про передачу міста. Однак Мстислав розуміючи, що означало повністю віддати Перемишль королевичу де і до того ж була могутньою галицька проугорська боярська верхівка, вирішив укріпити присутність королевича могутнім військовим гарнізоном, адже повна передача міста ко­ролевичу означала його втрату. Таке становще у Перемишлі ко­ролевича і його союзників бояр обмежувало владу королевича, змусило останнього намовленим «улестливим боярином Семен- ком Чермним» утікати до батька в Угорщину, і прохати останьо- го про об'явлення війни. Про що розповів Андрій своєму батьку нам невідомо, однак відомо що перемишльські феодали і всі бо­яри галицької землі, що концентрувалимся в Перемишлі були незадоволені правлінням Мстислава в Галичині.

Після приїзду Андрія в Буду угорський король Андрій ІІ об'явив галицькому володарю Мстиславу війну. Слід зауважити, що доводи до проголошення війни були в усьому правомірні і об'єктивні, адже при перемишьському дворі королевича Андрія збирались феодали в основному по тій чи іншій причині незадо- волені Мстиславом, які однак не збиралися воювати проти ньо­го, і по першому його зову ставали в лаву Мстислава, а не угор­ського війська. Власне вони невідомо по яким причинам переко­нували королевича Андрія, що після татарської поразки Мстис­лав не зможе оборонити від угрів Галичину і що один добре під­готовлений похід його батька зможе добути для нього Андрія Галичину не очікуючи допоки помре Мстислав. У зв’язку з цим було вирішено негайно розпочати похід.

Отже зимою 1227 року угорський король Андрій ІІ зібравши велике військо, а також полки галицьких бояр, зблизившись із ворогом Мстислава галицького смоленським князем Із'яславом Мстиславичом, який прислав своє військо з боярином Жиросла- вом, виступив проти свого тестя, з яким нещодавно заключачив договір, галицького володаря Мстислава. Лешко краківський теж прислав поміч проти Мстислава, а слідом зібравши усі свої полки вибрався і сам. Об'єднане військо швидко зайняло Пере­мишль, який без бою здав тисяцький Юрій, також без бою було взято Звенигород. Зайнявши Звенигород король Андрій ІІ вислав своє і польське військо під керівництвом каштеляна Пакослава на здобуття Галича, сам же король залишився у Звенигороді, бо угорські астрологи навіщували йому, « що як побачить Галич, то не бути йому живому, тому король вірячи астрологам не ризик­нув сам виступити з військом». В цей же час угорські і польські війська швидким маршем наблизились до Галича з лівої сторони Дністра.

Мстислав не привикший уклонятися від битви виступив про­ти них ще з нестройними і слабонавченими полками і розташу­вався на правій стороні Дністра. Угорське військо не маючи змо­ги переправитися через ріку через наводнення до міста стало насміхатися над ще не добре ненавченими і ще не добре улаш­тованими мстиславовими полками, та оскільки повноводна ріка стала перепоною для битви, то угорсько-польські війська зму­шені були повернутися до головного королівського стану під Звенигород. Зрозумівши, що за таких обставин Галича не взяти, угорський король направив свій похід до Тереболя. Завоювавши це славне місто, що контролювало Дністро-Дунайське пониззя, він направив свій похід до Тихомля і теж заволодів ним.

Опісля з усією своєю силою він направився до Кременця. Взявши в облогу місто угорський король почав регулярно його штурмувати, однак часті штурми міста закінчилися повною по­разкою для наступаючих. Втративши багато війська під стінами Кеменця і зрозумівши що йому його не завоювати він повернув назад в Галичину у свій попередній стан під Звенигород. В цей же час виступив із Галича Мстислав на щойно зазнавших під стінами Кременця неприятелів. Щоб затримати швидке просу­вання останнього і як слід підготуватися до бою, угорський ко­роль вислав проти нього добірний рицарський полк. Дуже шви­дко військо Мстислава і угорські рицарі знайшли одні одних, між ними зав'язалась кровопролитна битва, у якій новонабране мстиславове військо наголову розгромило добірний полк угор­ських рицарів.

Про жорстокість битви може говорити той факт, що у ньому загинув сам угорський полководець воєвода Мартиниш. Мстис­лавова перемога над добірним рицарським військом дала зразу йому військову і моральну перевагу, що дало йому можливість відправити боярина Судислава до волинського князя Данила з пропозицією спільного ведення війни проти угрів. «Не відс­тупай від мене», і благородний як і мужній Данило завірив тестя у вірності: «маю правду всерці своїм». В цей же час усе мстис- лавове військо перейшло від оборони в наступ. Поразка добірно­го угорського війська породила великий страх у всьому угось- кому війську, в зв’язку з цим король швидко покинув свій табір і поспішив до Угорщини. Король від страху і боязні, як зауважує літописець «втратив тверезий глузд із землі швидко тією ж до­рогою, що і прийшов знову поспішив на Перемишль».

В цей же час Мстислав слідував за ним, на шляху до Городка до нього приєдналися волинські князі Данило і Василько з во­линськими полками. Усі князі настоювали на тому, щоби продо­вжувати погоню за королем угорським, та боярин Судислав, тайний союзник угорського володаря, маючи любов до держано­го устрою угорської держави, відмовив усіх від переслідування Андрія ІІ, що дало можливість королю угрів з рештками війська, яке громилось по дорозі галицьким населення, вийти з Галичи­ни. Такий безборонний вихід однак не вирішував питання не­втручання угрів у вутрішні справи Галичини, що видно із послі- дуючих літописних свідчень. У той час коли розгромлений ко­роль повертався до угорських кордонів на театрі війни з'явились два його союзники з заходу краківський князь Лешко і з північ- ного-сходу смоленський князь Із'яслав Володимирович на служ­бі у якого перебувв бунтівний галицький боярин Жирослав. Не­відомо однак, наголошував Д. Зубрицький, чому смоленський князь став союзником угорського короля, адже він звичайно не міг надіятися, що засяде з ласки останнього на галицькому пре­столі, який так сильно притягував до себе угорського короля. Невідомо які переговори провели між собою Андрій ІІ і Із'яслав Володимирович, очевидно, що Андрій ІІ пообіцяв йому галиць­кий стіл, тільки за таких умов можна зрозуміти чому Із'яслав і у подальшому вирішив підтримувти короля і задля продовження боротьби пішов з ним в Угорщину/143.

Таким чином Мстислав отримавши перемогу над добірним угорським військом, зумів відбити ще одну підготовлену гали­цькими боярами угорську інтервенцію. Однак сама перемога не дала Мстиславу переваги над боярством. Зразу по угорській ін­тервенції він опинився в дуже складній політичній ситуації. З однієї сторони угорський король утікший за гори, знову починав готуватися до інтервенції, з другої сторони польські і волинські князі теж були вороги Мстислава, а якщо взяти ще до уваги і крамольних галицьких бояр, то зрозуміло стає, що Мстислав опирався тільки на свій талант полководця і на віддану йому дружину. Практика ходу подій показувала Мстиславу, що ні од­ній із сторін не можна було довіряти.

В свій час обманутий князем белзським Олександром, розс­варений з князями волинськими, польськими, Мстислав не бачив реальної політичної сили на яку він міг би опертися. Часті розс­вари з галицькими боярами, війни з угорським королівством так засмучували Мстислава, що він не знав, як йому припинити чва­ри задля спокою Галичини. Він задля спокою в землі йшов на всякі найнеймовірніші компроміси з боярами, з сусідніми воло­дарями, однак чвари продовжувались. Він пішов на те, що віддав зятеві Перемишль заповів принцу з угорського королівського дому Галицьке королівство, усі боярськї домагання, однак миру не сталося. Що не влаштовувалобоярську олігархію,він не міг зрозуміти, оскільки вона знову і знову розпалювала феодальну усобицю, губила Галичину іноземною інтервенцією. У Мстис­лава залишався ще один вихід для вирішення питання, це пока­рання бояр, однак для вирішення питання шляхом знищення ча­стини боярства у нього не вистарчало сил. Кращі військові сили, його соратники, його однодумці на яких він опирався погинули в битві на Калці. Мстислав не був політиком, Мстислав був пол­ководцем, він умів перемагати в битвах, запалювати власною звитягою воїнів на бій, та коли починались які небудь широко­масштабні переговори то майже усі тонкощі їх ведення Мстис­лав узгоджував з боярами, які не завжди намагалися вирішити ті чи інші питання у користь свого володаря.

Як засвідчують джерела, бояри завжди проводили перегово­ри так, що вони не посилювали становище Мстислава, а тільки послаблювали. Виразником такої політичної лінії боярства був боярин Судислав. Ведучи так політичний курс, слушно зауважує російський дослідник Д. Н. Александров, галицькі бояри мали певні розрахунк, згідно яких вони хотіли бачити Мстислава, як формального володаря, а на самому ділі правити самостійно. При усьому намаганні обмежити владу Мстислава внаслідок спровадження в Галичину іноземної інтервенції їм це зробити по суті ні разу не вдалося. Аналізуючи історичні джерела можна прийти до висновку, що на протязі усього часу володарювання Мстиславом Галичиною бояри були у нього немов закладники, творячи крамолу і не отримуючи за це покарання, що лякало їх і підштовхувало до ще нової крамоли/144.

Така поведінка бояр нам стає зрозумілою, якщо ми розгля­нем становище аналогічного класу феодалів в угорській державі. У 1222 році ослаблена зовнішньо-політичними невдачами угор­ська держава притерпає певне державне реформування, яке при­вело не до зміцнення королівської влади, а до її обмеження. Піс­ля довгої боротьби зі знаттю угорський король був змушений надати великим земельним магнатам великі права, які затвер­джувалися привілейним документом, так званою «Золотою бул­лою», основні положення якої поширювалися і на галицьких бо­яр. Поширюючи привілеї «Золотої булли» на галицьких бояр угорський король тим самим втягував їх в орбіту західно­європейської системи державності і права і тим самим міг зав­жди розраховувати на його підтримку. Попавши внаслідок нев­далої військової кампанії у Галичині у тяжке становище, король Андрій ІІ зразу ж звернувся за допомогою до бояр, і вони не ві­дмовили йому.

Більшість бояр давно уже сиділо на угорському феодальному праві, тайно підтримувало угорського короля. Тому коли король угрів був повністю розгромлений і його військо могло бути ос­таточно знищене бояри і зараз вирятуали його із такого небезпе­чного становища. Голова боярської думи Судислав дипломатич­но натиснув на Мстислава і той припинив переслідування угор­ського війська. Галицькі бояри, як вірно нам наголошує М. Ф. Котляр, з усією силою свого неабиякого надхнення і таланту яс­краво розпалюють низку боярських інтриг проти Мстислава і Данила, при цьому завжди залишаючись вірними західно­європейським нормам феодального права, а також постулатам «Золотої булли», яка затверджувала виключно їх управління Га- личиною/145.

Що стосується самої «Золотої булли», то науковець ХІХ сто­ліття К. Маркс вірно вважав, що вона не приділяла уваги ні мі­щанам ні селянам, а тільки знаті, у зв’язку з чим її пільгами ко­ристувалася угорська, а отже і галицька знать, яка будувала своє панування на експлуатації цих класів/146. Сама внутрішня слаб­кість королівської влади в Угорщині давала можливість галиць­кій знаті орієнтуватися на Угорщину, де при номінальному полі­тичному васалітеті бояри забезпечували собі повну владу в Га­личині. Отже зрозумілим стає, як вірно наголошувв М. С. Гру- шевський, коли король угрів опинився в скрутному становищі його виратував галицький боярин Судислав, який умів не тільки відхилити переслідування короля, але й вплинути на Мстислава так, що не дивлячись на нелояльність до Мстислава королевича Андрія, останній таки заповів йому Галичину.

Яким чином Судиславу так вдалося ошукати Мстислава ми не знаємо, однак Мстислав дійсно відкинув думку віддати Гали­чину волинському князю Данилу і розпочав у котре уже перего­вори з угорським королем. По повному розгромі угорської армії, ця пропозиція, наголошував М. С. Грушевський, була чистою нахідкою для угорського короля. Випадок дуже цікавий, оскіль­ки руський володар повинен був добровільно віддавати свої во­лодіння переможеному неоднократно противникові. Така ситуа­ція могла статися за таких умов, коли позиція Мстислава повин­на була б у Галичині настільки ослабнути, що пихаті бояри мали можливість уже відкрито продиктувати Мстиславу свої умови: «Княже видай свою дочку заміж заручену за королевича і дай йому Галич, не можеш бо держати, а бояри не хочуть тебе».

Усіх перипетій політичних нюансів, які проходили в Гали­чині ми знаємо, однак ясно, бояри робили ставку на угорського короля і тільки полководський талант Мстислава, не дозволяв утвердитись їхнім стремлінням. Мстислав не бачив за славою своїх перемог своє політичне банкротство в управлінні Галичи- ною/147. Із цього свідчення, вірно наголошував радянський дос­лідник В. Т. Пашуто, ми бачимо кому реально належала влада в Галичині. Характерно, що і аргументація приведена боярами це яскраво підкреслює: «якщо даси королевичу, то коли захочеш зможеш забрати від нього, а якщо даси Данилові, то вовік не бу­де твій Галич, галичане же хотять Данила»/148.

Поведінку бояр і їх вплив на галицького володаря Мстислава ще підмітив галицький літописець, який називав боярських олі­гархів «каїнами за такі доради». Він Мстислав, наголошує літо­писець, «не хотів давати Галич королевичу, а найбільше хотів дати місто Данилові, але Гліб Зеремійович, великий галицький боярин і Судислав заборонили йому передавати Галич Данилу», кажучи: «якщо даси королевичу, то коли захочеш зможеш забра­ти, а якщо даси Данилові, то навіки втратиш Галич». Сталася, як наголошував М. Ф. Котляр, ще одна нечувана подія в історії України-Русі, Мстислав непереможний володар Галицької Русі під тиском бояр віддав Галичину тільки но розбитому ворогові, сам своїми власними руками посадив королевича на галицький королівький престол, проголосив його королем Галичини, а сам покинув Галичину, як немов би не маючи до неї більше ніяких відносин відійшовши в Пониззя чи свій облюбований Тор- чиськ/149. Отже, як свідчать джерела, Мстислав за радою бояр знову відновив відносини з угорським королем Андрієм ІІ, знову заключив з ним договір, тільки умовою договору були більш ганебніші умови ніж за договором першого разу. За умовою першого договору Мстислав заручав свою дочку Марію з коро­левичем Андієм і надавав останньому до своєї cмерті Пере­мишль, і тільки після смерті Мстислава, до цього часу ніхто не мав право вмішуватися у внутрішні справи Галичини, королевич Андрій повинен був посісти галицький королівський престол після смерті Мстислава.

Нова угода між Мстиславом і угорським королем Андрієм ІІ заключалася в тому, що весілля між угорським королевичем Ан­дрієм і Мстиславною Марією відбувався зараз, але водночас Мстислав після весілля повинен був передати Галич королевичу Андрію, з процедурою коронації його на галицького короля. Мстислав і Андрій згідно з заключеного договору у 1227 році разом посаджували Андрія і Марію на галицький королівський престол і проголошували останніх королем і корлевою. Мстис­лав віддаючи Галичину, як віно за дочкою, однак залишав за со­бою Пониззя (Поділля) з усіми його Дністро-Дунайськими тери­торіями, переносив свою резиденцію в Кам'янець (Подільський) і залишався впливовим володарем як в Галичині так і в Київщині де володів Торчевськом.

Такий широкий жест Мстислава не міг відбутися без широ­комасштабних політичних інтриг галицького боярства. Задамо собі запитання, як сталося так, що галицька боярська дума всу­переч торгово-ремісничій знаті, народу, а тобто усіх верств га­лицького суспільства могла піти натакий крок, як прийняття всуперч власній волі до себе на престол угорського королевича. Ситуацію тут очевидно слід розглядати глибше ніж прості полі­тичні амбіції угорських володарів. Слід зауважити, що в середи­ні ХІІІ століття уся торгово-реміснича знать Галичини була орі­єнтована на багаті центрально і західно-європейські ринки у пе­ршу чергу Угорщини і Польщі, не стабільні відносини з угорсь­ким королівством і польськими князівствами однозначно закри­вали дорогу галицьким купцям дорогу на ці ринки. В таких умо­вах торово-реміснича знать терпіла значні збитки, і в першу чер­гу галицькі ремісники, хлібороби, які за свої товари отримували золото і срібло на західно-європейських ринках.

Нестабільна ситуація зменшувала товарний і грошовий обмін Галичини з країнами Центральної Європи. Угорський номіналь­ний протекторат, чи навіть угорський принц на галицькому пре­столі автоматично включав Галичину в економічну і політичну систему з західно-європейською торгово-ремісничого світу, де Угорщина, як союзна транзітна держава, давала можливість без­митно перевозити товари в Західну Європу, що давало можли­вість боярам збагачуватися, неплатячи через проїзд Угорщини мито, по різних видах торгівлі. Власне такі умови для галицько­го боярства створювали угорські королі вразі політичного про­текторату Угорщини над Галичиною. Зміна стосунків у політич­них відносинах автоматично ускладнювала торгово-економічні взаємини Галичини. Розглядаючи під таким кутом зору політич­ні і економічні процеси в Галичині Д. Зубрицький, частково від­повідає на запитання, що заставляло усіх галицьких бояр, торго­во-ремісничу знать і навіть смердів-хліборобів триматися угор­ського напрямку.

Угорський королевич Андрій ставши галицьким королем з волі бояр дав їм ще більші матеріальні і моральні переваги, які вони ніколи при руських князях не мали і не могли ніколи мати, усі торгові операці з різними країнами вони проводили самі, від чого надмірно збагачувалися, що уже за будь-яких умов не мог­ло відірвати їх від багатого угорського, австрійського чи чесько­го ринків/150. Мстислав не міг зрозуміти, що крах його правлін­ня криється власне у цих причинах, а коли зрозумів то зразу пе­редав правління Галичиною угорському королевичу Андрію. Однак як свідчать джерела, Мстислав хоча і передав Галичину зятю Андрію, однак залишив в своєму управлінні другу дуже важливу торгівельну магістраль Пониззя, що давало йому мож­ливість збагачуватися від дністровсько-дунайської торгівлі і за­лишатися одним із наймогутніших володарів староукраїнської держави й вирішувати усі суперечливі питання, що виникали між князями.

Можна сказати, що по смерті Романа, особливо в останніх роках свого життя, Мстислав був реальним авторитетом у старо­українській державі, що видно із слідуючих фактів. Галицькі бояри розглядають королевича Андрія, як васала Мстислава, у якого Мстислав у любий момент може за непослух забрати Га­лич. Данило князь волинський посилає свого знаменитого боя­рина Дем'яна просити допомоги у Мстислава уладнати питання відносно земельних володінь навколо Чорторийська. Великий і удатний володар України-Русі навіть по від'їзді з Галича, був оточений усіми галицькими боярами. З ним до кінця його життя були Гліб Зеремійович і знаменитий Судислав, простому князяві вони б не служили, а отже можна сказати, що Мстислав викону­вав функії, які виконували в староукраїнській державі великі князі, що видно із факту, що навіть по від'їзді Мстислава в Тор- чиськ Данило зберіг покірність і вірність Мстиславу і за часу його життя не висував притензії на Галичину. З його сторони не було ніякого незадоволення.

Мстислав бачачи це заявляв, « що жалкує, що передав Гали­чину іноплеменникові», яку бажав перед смертю відібрати, щоб передати її Данилові: «Сину, завинив я перд тобою, не давши тобі Галича, а віддавши іноплеменнику, це мене Судислав зду- рив, але коли буде на те божа воля я ще виберуся походом, візь­му половців, а ти з своїми полками підем, ти візьмеш собі Галич, а я Пониззя». Мстислав, наголошував М. С. Грушевський дійсно міг робити такі плани, але їм не судилося сповнитись. Через кі­лька місяців по своїм переході до Торчиська Мстислав намагав­ся знову зібрати війська і знову піти походом на Галич, але рап­тово захворів, і перед смертю повелівши себе постригти в схиму і у 1228 році помер. Галицький літописець наголошує, «що він перед смертю бажав бачити Данила, щоб поручити його опіці синів своїх і майно своє, бо мав до нього любов велику в серці своїм, та Гліб Зеремійович, один із великих галицьких бояринів, що був ключовою фігурою при дворі Мстислава не сповнив його бажання навмисно».

Отже смерть Мстислава, мала свій певний резонанс у історії староукраїнської держави. Допоки жив Мстислав, князь волин­ський Данило не домагався Галичини у королевича, у цьому пи­танні він займав вичікувальну позицію підкоряючись Мстиславу як тестю чи наймогутнішому з князів в Україні-Русі. Навіть до­сить часті нарікання, Данила не виводили його з рівноваги. У Данила в цей час, наголошував М. С. Грушевський, були внут­рішньо волинські справи, він зміцнював своє становище, реор­ганізовував військо. В цей же час у 1225 році помер давній при­ятель Данила, Мстислав Німий і перед смертю поручив свого сина Івана і евої волості Данилу. Окрім Пересопниці він володів і Луцьком. Таким чином у момент смерті Мстислава романови­чам уже належава уся Волинь з усіми забужськими землями, окрім князівства белзського, яке тілики було союзне у цей час до Романовичів/151.

Таким чином, ми бачимо, що на початку 30-х років, на полі­тичну арену в Україні-Русі починає виходити Волинське князів­ство. Порушувався баланс сил, який утвердився за часу правлін­ня Мстислава, характерно, що влада Мстислава утримувалася на союзі київського, чернігівського і галицького князівств, до якого прилучалось і волинське князівство. По смерті Мстислава київ­ський князь Володимир Рюрикович і чернігівський князь Ми­хайло були в союзі з галицьким королем Андрієм і його, як ви­разився М. С. Грушевський, майордомом Судиславом. З цією лігою із-за своєї пів-отчини Галича Данило вступив у рішучу боротьбу. Такому швидкому вивищенню Волині очевидно спри­яла загибель у 1227 році могутнього князя Лешка краківського, який мав сильний вплив на Волинь і на певному проміжку часу навіть був його сюзереном, опікуном малолітніх Романовичів. Подальший хід історичних подій показує, що союз Волині з Ма­лою Польщею і її князем Лешко проти королівства галицького, князівства краківського, київського і чернігівського, утворився не зразу, що цьому утворенню сприяв раніший союз Волині з Литвою.

Укріпленням цього союзу очевидно послужило укріплення дружби волинського князя з Святополком поморським, союз з яким був закріплений шлюбом Святополка з сестрою Данила Солмією/152. Зрозуміло, що при таких умовах мазовецький князь Конрад маючи у сусідстві могутнє сусіднє Волинське кня­зівство і союзне йому Поморське, а також союзну, готову за будь яких умов напасти на Польщу, Литву, повинен був шукати дру­жби у могутнього волинського князя. Характерно, що до союзу з Волинню мазовецького князя штовхали і особисті зв’язки, адже він був сином руської княжни Олени, дочки київського князя Ростислава і чоловіком княжни Агафії, дочки Святослава Ігоре- вича, повішеного галицькими боярами. Отже після смерті Лешка в Польщі загострилась боротьба за великокнязівський краківсь­кий стіл, у цій боротьбі союз Мазовії з Волинню ще більше ук- ріпився/153.

Це дало можливість Конраду мазовецькому заявити свої пра­ва на великокнязівський краківський стіл, що зумовило волинсь­кого князя організуати поміч Конраду для великигопоходу на Краків. Наслідком війни, яка закінчилась 1230-1234 роках, Кон­рад мазовецький став великим князем краківським, хоча пізніше у 1234 році Конрад признав права Болеслава Стидливого на Краків. Без сумніву, наголошував В. Т. Пашуто, що цей похід на довго забезпечив волинському князю союз з Мазовією. Вернув­шись з польського походу князь Данило почав підготовку для боротьби за Галич. Такі широкомасштабні політичні союзи, які Данило Романович заключив були вкрай потрібні, оскільки після смерті Мстислава, Данило Романович залишився віч на віч з ба- гаточисельними ворогами, які оточували його з усіх сторін: в Галичині сидів королевисч з угорської династії і неприязні боя­ри, в Пінську князь Ростислав озлоблений на Данила за те, що той відібрав у нього Чорторийськ і полонив його синів, в Києві, Володимир Рюрикович, що наслідував злобу батька свого до Романа великого, і сини його теж розвивали цю ненависть. Князі чернігівські не хотіли також забувати права свої на Галич, їх об­рази за повішення родичів теж жадали помсти.

Усі ці князі вороже ставилися до Данила по одній причині, боялися могутності молодого волинського князя. Вони прекрас­но розуміли, що скоро Данило стане на шлях свого батька, який приведе до консолідації України-Русі в одне державне тіло. На частих з'їздах князі не переставали скаржитися на Данила і да­ремно митрополит Кирило намагався зупинити нову феодальну війну в Україні-Русі. Ростислав пінський непереставав нагово­рювати на Данила і зобов'язувати князів усіх земель України- Русі до військового походу проти Данила. До його голосу прис­лухався і київський князь Володимир, який теж згадав свою об­разу на Данила: «Батько Данила постриг мойого» - і почав зби­рати військо. Володимир підняв половецького хана Котяна і всіх половців, Михайла чернігівського із такою силою взяв в облогу Кам'янець. У поході прийняли участь куряни, піняни, новгород­ці, туровці.

Данило бачив, що не можна встояти проти такої сили, тим паче, що західний сусід галицький король Андрій і його канцлер великий боярин Судислав і усі галицькі бояри і угорські воєводи були в союзі з київським князем. Він використавши весь свій хист дипломата і розпочав широкомасштабні переговори з ме­тою роз'єднати союзників, що вдалося йому відносно половець­кого хана Котяна, до якого Данило через свого посла так зверну­вся: «Отче відверни цю війну і прийми мене з любов'ю до себе». Наслідком таких пареговорів було те, що половецький хан Котян відійшов від союзників і опустошивши Галицьку землю, одного із ворогів Данила, відійшов у степи. Решта союзників не зумів­ши взяти Кам'янець теж припинила військову кампанію і повер­нулась до своїх володінь.

В цей же час Данило Романович отримав підмогу з Польщі від князя Конрада мазовецького, почав сам наступальний похід проти київського та чернігівського князів, та на дорозі йому зу­стрілись посли від київського та чернігівського князів, з якими він тут же заключив мирний договір/154.Умови договору нам невідомі, але очевидно вони були вигідні для Данила, оскільки, як ми наголошували вище, Данило у майбутньому міг без боязні, що на нього ударять зі сходу, брати участь у війні в Польщі, і готовитися для боротьби за Галич. В Галичі, тоді оточений угор­ською знаттю і боярами королював Андрій І.

Влада його згідно джерел була дуже обмежена, усім заправ­ляли бояри, зокрема, як наголошують джерела, велиий боярин Судислав. Однак боярське правління було тягосне для для наро­ду, хоча фактів ми не маємо ніяких, окрім тих, що народ бажав руського князя. За таких умов, наголошував М. С. Грушевський, Данило міг без будь-якого угризання совісті простягнути руки по свою пів-отчтну Галичину. І дійсно на початку 1230 року, Данило Романович, заключивши договори з київськими та чер­нігівськими князями, уклавши союзний договір з польським кня­зем розпочав боротьбу за Галич, яка продовжувалась 15 років і закінчилася фінальною перемогою Данила у Ярославській битві. Боротьба ця розпочалась зовсім несподівано, коли по польськім поході Данило пребував в Угровську, а брат його Василько пої­хав гостувати на весілля до Суздаля, власне тоді до Данила пос­піли посли від галицької громади, які запрошували його на гали­цький королівський престол.

Обставини були для походу на Галич дуже сприятливими. В цей час управляючий Галичиною великий боярин Судислав з усім галицьким військом пішов у похід на Пониззя, король же Андрій у Галичі залишився зовсім беззахисним, а це значило, що Данило мав шанс швидко зайняти Галич/155. Перше ніж опису­вати нове злучення Данилом Романовичем складових частин стародавньої України-Русі, охарактеризуємо загальну політичну ситуацію по смерті одного з найавторитетнішиш полководців і князів, Мстислава галицького. У останні роки Мстислав, хоча вважався одним з найавторитетніших і впливових у політичному розумінні володарів, однак своєю діяльністю не зумів привести староукраїнську державу до єдності. Є усі підстави вважати, що він виходячи з реалії феодальної роздробленості і не намагався це робити, навпаки внаслідок власних політичних амбіцій зро­бив великий політичний проступок, віддав Галицьке князівство в управління угорським володарям, внаслідок чого Галичина була перетворена в окреме європейське королівство, у ній воло­дарював не український князь, а угорський королевич, який прийнявши титул короля Галичини і вважав себе уже цілком не­залежним володарем не зв’язаним з великокнязівською верхов­ною українською державою владою.

Підсилений місцевим боярством він зразу займає вороже становище до України-Русі, робить агресії на ключові її терито­рії з метою не допустити їх об'єднання. Розуміючи усю склад­ність свого положення в об'єднавчому процесі староукраїнської держави, Данило Романович ставить собі завдання оволодіння Галичиною на яку він мав законні права. Об'єднання двох скла­дових частин Галицького і Волинського князівства, повинно бу­ло бути першим кроком на шляху об'єднання староукраїнської держави. Попробуємо реконструювати наше світобачення по скупих уривках часто суперечливих звістках джерел. Із них ми бачимо, що найголовніше завдання Данила було зібрати батьків­ську спадщину. Данило Романович був нащадок Мономаха, а мономаховичі завжди вважали себе нащадками і єдиними воло­дарям стародавньої України-Русі. Його батько Роман, відзнача­ють джерела, що володів Галичем, Володимиром і Києвом і був «царем в усій Руській землі», « ревно наслідував традицію дер­жавності свого діда Володимира Мономаха, що пив воду золо­тим шоломом із Дону». Ці свідчення дають нам право наголо­шувати, що своїми першими кроками самостійної державної по­літики майбутній король Укараїни-Русі дотримувався традицій­ної політики збирання українських князівств в одне державне тіло.

У політичних стремліннях Данила явно проглядаються праг­нення об'єднати усі українські князівства в одну державу. Це проглядається із свідчень джерел, коли Данило з усім напружен­ням сил боровся за Галичину, практично повторюючи політичні стремління свого батька, від якого Данило успадкував зеніт сла­ви державного життя староукраїнської держави. Добре було б зрозуміти які мотиви рухали Данилом у об’єднавчому процесі України-Русі. Безумовно, що умови родинного виховання моно- маховича, довге проживання в Угорщині, де його уже дитиною готувли на угорський трон, втрата великиокнязівського галиць­кого стола, усе це посилювало амбіції майбутнього володаря. З малечку його навчали, як потрібно повелівати єдиним і могутнім угорським королівством, підтримувати його єдність, і вирісши він зрозумів причину і необхідність такої майбутності для Укра- їни-Русі. Україна-Русь часів початку об'єднавчого процесу Да­нила була феодально роздробленою державою, розділеною на десятки великих і малих княжінь, володарі яких безперервно воювали оден з одним зазіхаючи на землі та майно сусідів. Пе­редові сучасники відчували згубність такої політики для Украї- ни-Русі в серцях українців навіть у найгірші роки роз'єднання староукаїнської держави, жила і ніколи не вмирала ідея єдності українскої держави.

В давньоукраїнській літературі ідеал князя-воїна невід'ємний від ідеї патріотизму. Згідно літописних свідчень Руська земля, Русь-Україна завжди розлядалась як єдине ціле. Отже з літопис­них свідчень ми яскраво бачимо пагубність феодальної війни в Україні-Русі. Літописці хочуть бачити свою батьківщину могут­ньою і об'єднаною, здатною захиститись від ворогів шляхом припинення внутрішніх феодальних усобиць. Бажання народу у перших десятиліттях ХІІІ століття, наголошує М. Ф. Котляр, бу­ло зберегти політичну єдність українських земель у той час, ко­ли феодальна роздробленіст мов іржа роз'їдала квітучу, багату і культурну Україну-Русь /156.

Отже згідно свідчень літописців, можна сказати, що Данило Романович своїм початковим збиранням України-Русі, вислов­лював загально-народні інтереси. Його заклики до єдності ста­роукраїнської держави диктувалися розуміннями воєнної та по­літичної необхідності, підтримувалися громадською думкою за­гальноукраїнським переконанням у спорідненості усіх українсь­ких княжінь від Карпат до Дніпра та Дону. Ідея єдності староук­раїнської держави і народу була провідною у письмових пам'ят­ках у час початку злучення Данилом староукраїнської держави, у час коли над Україною-Руссю лютувала хуртовина феодальної роздрібленості та феодальної війни. Будучи людьми свого часу літописці усіх земель у своїй творчості закликали до консоліда­ції України-Русі перед іноземною загрозою, служили ідалом си­льної великокнязівської влади, здатної приборкати міжкнязівські чвари і боярські інтриги, захистити Україну-Русь від зовнішньо­го ворога.

Через усе українське літописання ХІІІ століття пронизана думка необхідності могутності великокнязівської влади, як носія законності й порядку в державі. З цього короткого аналізу подій мозжна уявити собі суспільно-політичний уклад староукраїнсь­кого суспільства у час його початкового об'єднання Данилом Романвичем. Як розумна та освічена людина, він прекрасно ро­зумів, що без добре організованої військової сили, не можна собі дозволити таку об'єднавчу боротьбу. Літописець вдалі спроби об’єднавчої кампанії Данила пояснював тим, що у останнього були усі його бояри, та бояри його батька Романа, що полегшу­вало справу. У зв’язку з цим йому швидко удалося організути піше військо, яке мало значно зміцнити боєздатність збройних сил, адже кінна дружина була нечисленою навіть у великих кня­зів, рідко перевищувала тисячу воїнів. Данило Романович розу­мів, що рішучу перевагу в об'єднавчій політиці можуть надати йому народні ополчення, які внаслідок довготривалого навчання будуть перетворені на регулярне військо. Такі ополчення Дани­ло Романович, згідно свідчнь джерел, формує з городян за допо­могою відданих йому «мужів гардських», міської верхівки, яка вбачала у сильній великокнязівській владі захист від утисків ве­ликих і малих феодалів і тому підтримувала об’єднавчу політику князя Данила.

Сам князь Данило у боротьбі з великими українськими фео­далами за об'єднання України-Русі змушений був опиратися на торгово-ремісничу знать галицьких, волинських, і київських міст. Як зауважував науковець ХІХ століія Ф. Енгельс: «спира­тися на міську людність було типовим явищем для європейських королів проти феодальної сваволі за централізацію держави. В усій цій загальній плутанині королівська влада була прогресив­нішим елементом. Вона була представницею ладу в безладді на противагу децинтралізуючим державу силам. Усі революційні елементи, які утворилися під поверхнею феодалізму, тяготіли до королівської влади, так само, як королівська влада тяготіла до них. Союз королівської влади і бюргегства бере свій початок у Х столітті, і допомагає останній здобути остаточну перемогу над феодальними олігархами». Під таким кутом зору в контексті за- хідно-європеської структури українського суспільства слід розг­лядати боротьбу Романа великого, а потім його сина короля Да­нила, проти боярської опозиції в Україні-Русі. Історично, наго­лошував М. Ф. Котляр, ця боротьба була прогресивною бо вела до зміцнення держави, підвищення її обороноздатності та еко­номічного потенціалу, йшла на користь розвиткові продуктив­них сил на усіх теренах стародавньої України-Русі/157. Міжна­родна ситуація сприяла намірам Данила Романовича в об'єднав­чих процесах староукраїнської держави.

У листопаді 1227 року загинув її давній ворог краківський князь Лешко і тому довга боротьба у Польщі за великокнязівсь­кий краківський стіл між малопольськими та великопольськими князями надовго відвернула їх увагу від України-Русі. Така бли­скавична зміна ситуації примусила Данила Романовича до рішу­чих дій. Тільки но Данило Романович повернувся з польського походу, як до нього прибули посланці від громадськості Галича, з пропозицією посісти галицький королівський стіл. Оскільки Судислав пішов з усім військом на Пониззя, а королевич Андрій залишився в Галичі з невеликою залогою, то Данилу було за­пропоновано прийти до Галича якомога швидше. Князь Данило швидко зібравши воїнів негайно виступив в похід і через три дня був уже під Галичем. В цей же час воєводу Мирослава він відп­равив проти Судислава у Пониззя, щоби затримати останнього допоки Данило буде штурмувати Галич. Воєвода Мирослав зу­стрівшись у Пониззі з Судиславом у битві розгромив його війсь­ко, що облегшувало просування Данила під Галич.

Однак захопити йому зразу Галич йому не вдалося, угорська залога дізнавшись про бої в Пониззі швидко зачинила місто і почала готувати його до оборони, тому взяте було тільки перед- городдя де знаходився замок і двір Судислава. Багатий маєток Судислава потряс уяву літописця, який із здивуванням запи- сав:«Скільки там було вина і овочів і корму і списів і стріл, аж чудно було бачити»/158. Усе це багатство було розграбоване дружиною Данила. Дізнавшись про це Судислав у ночі з рештою свого війська пробився в Галич. Щоб утримати місто від наступу Данила була створена боярська рада, яка вислухавши боярина Семюнка, як наголошує літописець, «подібного до лисиці своєю червоністю, який запропонував запалити міст перед наступаю­чим полками Данила». Міст було запалено, але він тільки надго­рів і не спалився повністю, що дало можливість Даниловому війську переправитися через Дністер.

В цей же час проти королевича Андрія та Судислава підня­лася уся Галицька земля, як зауважує літописець «від Бібрки до Ушиці та Прута», тобто усе Пониззя, де воєвода Мирослав розг­ромив Судислава. Позитивну роль зіграли і ті події, що від табо­ру королевича Андрія відлучилась і перейшла на сторону Дани­ла більша частина галицького боярства начолі з Володиславом Юрійовичем. Боязнь за своє майно, міста і села, якими вони во­лоділи, шатке політичне положення короля Андрія в Галичі, ось що заставило бояр поміняти володаря/159. За таких обставин, коли уся Галицька земля повстала проти свого короля, остан­ньому не було надії утриматися в Галичі і Андрій капітулював. Данило вирішив його із рицарського милосердя, як наголошує літописець, «пам'ятаючи ласку до нього угорського короля Анд­рія, його батька, відпустити останнього до батька в Угорщину». Угорські прихильники, як боярство, так і торгово-реміснича знать відступили від свого короля, та тільки великий боярин Су- дислав залишився вірний Андрієві і вирішив з останнім відійти в Угорщину.

Відношення горожан до Судислава було однозначне, вони проводжали боярина кидаючи у нього камінням і вигукуючи: «забирайся геть з міста крамольнику». Як бачимо підтримка го­рожан не тільки забезпечила князю Данилу успіх у зайнятті Га­лича, але й отримати дуже важливу моральну перемогу за якою ставало ясно, що власне він має усі права на на галицький бать­ківський стіл. Водночас галичани так рішучо стаючи на стороні Данила надіялися, що з утвердженням останнього на галицькому великокнязівському престолі закінчиться чверть вікова феодаль­на війна в Україні-Русі, що Данило будучи володарем Волині і забравши Галичину, а згодом і Київську землю відновить єдино­владдя України-Русі, та ці бюажання, як вірно наголошував М. С. Грушевський на жаль у чей чавс не збулись/160.Утриматись на галицькому престолі виявилось важче ніж зненацька захопити його. Більша частина галицького боярчтва на чолі з Володими­ром Юрійовичем змушена була перейти на бік Данила побоюю­чись за свої маєтності та високе суспільне становище.

Проте галицьке боярство і не думало складати зброю, воно просто вирішило затаїтися і перечекати хвилю Данилової могут­ності, взяти з певним плином часу ситуацію під контроль, і отримати реванш. Сівши на галицькому престолі князь Данило зразу ж почав шукати в Галичині сторонників сильної князівсь­кої влади, що явно не подобалось боярам, які вважали, що тільки вони повинні бути дорадниками князя і разом з тим управителя­ми Галичини. У зв’язку з цим вони утворили проти Данила змо­ву, яку очолили найзнаменитіші бояри Молибоговичі, боярин Філіп володар великого помістя під Перемишлем і князь Олек­сандр белзський. Заколот не вдався, Данила спас тисяцький Де- м'ян, заколотники втекли у стародавній центр боярської опозиції Перемишль.

Проти них було вислано військо, що зумовило очолюваних Володиславом Юрієвичем бояр і князя Олесандра белзського втікати в Угорщину. Таким чином в Угорщині знову згрупува­лась могутня боярська опозиція, яка почала з великим усердям і надхненням підштовхувати угорського короля Андрія ІІ до війни з галицько-волинським князем Данилом. Доводячи необхідність швидкої війни бояри говорили королю, що якщо зараз не вибити Данила з Галичини, то в майбутньому Данило укріпиться в ній так, що вона буде назавжди втрачена для його сина Андрія. Ці мотиви доводів настільки схвилювали Андрія ІІ, що він цього ж 1230 року вирішив відправити в Галичину велике військо під керівництвом старшого сина і співправителя Бели, до якого до- лучувалося союзне угорцям військо половецького хана Бігбарса. Данило Романович з своєї сторони призвав для нейтралізації по­ловців хана Бігбарса, половецького хана Котяна і польського князя Конрада мазовецького.

Похід цей, що так яскраво почався мав дуже сумні наслідки для угорських полководців. Як тільки угорське військо вступило в Карпатські гори, то почало втрачати по дорозі руху до Галича багато воїнів та коней від сильних дощів та повіней, багато вої­нів почало топитися в багнах та болотах. Як зауважує літописець «знесиленими прибули вони під Галич». Побачивши, що місто настроєне рішуче боротися і у зв’язку з цим укріплене для три­валої оборони тисяцьким Данила Дем'яном, Бела вислав до міста посла, який виступив перед городянми з такими слова- ми:«слухайте слова великого короля угорського, та нехай не на­ставляє вас Дем'ян говорячи, що викине їх бог із землі. Нехай не уповає ваш Данило на господа говорячи, що не буде це місто володінням короля угорського». Та залякування Бели не допо­могли йому, він що раз кидав на штурм міста нові полки, які за­знавали при цьому великих втрат. Однак Бела не дивлячись на втрати все рішучіше робив відчайдушні спроби взяти місто, але усі наступи його були відбиті. Довге стояння під містом замо­рювало угорське військо яке через хвороби стало практично не­боєздатним. Докінчила розкладання угорського війська епідемія, що заставило Белу зняти облогу і повернути назад. Відхід угор­ського війська теж супроводжувався втратами, адже в Галичині проти угорської присутності розпочалась партизанська війна, а на кожній дорозі при відході на них чекали засідки, невеликі військові загони попадали в полон, другі гинули від мечів опол­ченців міст, треті помирали від ран і хвороб.

Уся військова кампанія угрів в Галичину, яскраво описана літописцем в біблійному стилі, закінчилась для угорців повною поразкою і тріумфом Данилового утвердження в Галичині. Слід зауважити, що Данило в цей час показує себе, як дійсний воло­дар України-Русі. Розуміючи неминучість наступальних дій угорського королівства, він зумів консолідувати суспільство так, що воно залишилося йому вірним навіть у час жорстоких битв за галицьку столицю. Одностайність супільства і князя, по відході угрів занепокоїла бояр, як виявилося боротьба з внутрішнім во­рогом у процесі кристалізації держави стала реальністю. Пере­важна маса бояр з страхом дивилась на зміцнення позицій Дани­ла в Галичині. Ріст його авторитету в народі, захист останнього від сваволі бояр відсувало останніх на другий план і вони попа­вши в таке становище почали шукати способу, щоби позбутися його. Галицький літописець наголошує нам, що бояри організу­вали кілька змов з метою вбити Данила, є свідчення того, що заодно у змові з боярами брав участь белзський князь Олек­сандр.

На тайній змові рада бояр вирішила запалити княжий палац і тоді вогнем чи зброєю позбавити життя молодих князів, та за дуже цікавим випадком, наголошує літописець ця змова була розкрита. Одного разу у цьому ж 1230 році вийшов князь Васи-

лько із своїх палат і почав займатися фехтуванням з послом уго- рсього короля, що проживав у Галичі при даниловому дворі, який теж був учасником змови проти князя Данила. Перемігши у двобою Василько витягнув гострий меч на посла і наступив на нього. Той побачив гостру зброю і загрозу своєму життю, схо­пив щита і почав захищатися, а прийшлі на турнір заколотники бояри жахнулись із побаченого і подумали, що змова їх викрита і що Василько захотів їх перебити і зі страху почали утікати із палацу та міста. На жаль князі тоді їх змови не відкрили, але втеча бояр з міста насторожила князів і вони розуміючи можли­вості невірності бояр все усердніше почали проводити політику на консолідацію староукраїнського суспільства. Характерно, що політику князя підтримали широкі маси трудового населення, а також багата торгово-реміснича знать.

Часткова перемога над боярами, розкриття їх планів, була початком боротьби за консолідацію староукраїнської держави. Розуміючи це по своєму галицький літописець зауважував:«а тепер скажемо про великі крамоли, безчисельні заколоти великі хитрощі і безчисельні війни». Галицьке боярство розуміло, що зайняття столиці князем Данилом загрожує існуванню боярсь­кому управлінню в усій Галичині. Боротьба особливо після ви­криття князем Васильком змови, неминуче повинна була загост­ритися. Окремі боярські угрупування починають об'єднуватися. До проугорського боярства долучається значна частина бояр, які раніше орієнтулися на вмішуючихся у справи Галичини черні­гівських та київських князів. Консолідувавшись, боярство поча­ло тиснути на реформаторські стремління Данила не тільки шляхом відкритої війни, а й шляхом організації змов з метою убити князя, об’єднувача української держави. Так виникла змо­ва організова кланом бояр Молибоговичів, при участі белзського князя Олесандра Всеволодовича, які вирішили заманити князя Данила у володіння боярина Філіпа, Судову Вишню. Коли він їхав туди, то по дорозі на «браневичевій ріллі» його догнав гі- нець від воєводи Дем'яна з застереженням не їхати в Судову Вишню, де бояри і князь Олександр наміріваються убити його. Данило повернувшись в Галич і в той же час вислав вісника до брата Василька у Володимир, щоби він заволодів Олександро- вим Белзом, а свому вірному полководцю Івону наказав взяти від варту 26 заколотників.

Отже змова бояр і белзського князя Олександра князем Да­нилом була розкрита, самі бояри покарані, а майно іхнє конфіс­коване. Очікуючи репресій бояри почали утіати від Данила, як зауважує слушно галицький літописець «не хотіли бачити князя і везлися в нікуди». Роздмухуючи атмосферу розповіді про поє­динок князя Данила з великими галицькими боярами галицький літописець зауважує, що бояри не просто з погорди покинули князя, вони зневжили ним настільки, що уже прилюдно почали зневажати князя. Одного разу,наголошує літописець, «Данило веселився на бенкеті, один з них безбожних бояр вилив йому в обличчя келих, але він те стерпів, хай за те їм бог віддячить, об­тершись сказав». Ця розповідь яскраво показує внутрішньо­політичну ситуацію у час правління князя Данила в Галичині. Однак не дивлячись на те, що князю Данилу вдалося розкрити черговий боярський заколот ситуація в Галичині залишилась напруженою, оскільки Данило Романович зробив ряд каральних операцій щодо своїх васалів заколотників. Як засвідчують дже­рела, у двоюрідного брата Олесандра Данило відібрав Белзське князівство, що заставило останнього спасатися втечею у Пере­мишль, в бояр Молибоговичів були конфісковані маєтності, а самі вони ув'язнені.

В цей же час Данилу в Галич прийшла звістка, що оточений боярством Олександр міцно сидить в Перемишлі і готується до війни проти Данила. У такому складному становищі Данило Ро­манович скликав віче в Галичі, факт для володаря надзвичайний, коли він в обхід бояр звертається до торгово-ремісничої знаті і народу з запитанням:«Чи будете вірні мені, щоб я міг піти на ворогів моїх і городяни однозначно підтримали Данила заявив­ши: «вірні богу і тобі господиневі нашему». Підтримка громад­ськості була дуже потрібна, адже князь Данило залишився прак­тично без підтримки правлячого феодального класу, біля нього, як зауважував літописець « був тисяцький Дем'ян і ще 18 вірних йому отроків». В розпалі народного зібрання новий представник служилої знаті, соцький Микула сказав: «Пане не передушивши бджіл, меду не їстимеш». Ця моральна підтримка Данила горо­дянами столичного Галича привела до того, що частині бояр прийшлось робити вигляд, що вірна йому, і перекинутись на йо­го сторону. Заради єдності галицького суспільства князь Данило взяв з собою і полки тих бояр, «що прийшли до нього вдаючи вірних» і пішов походом на Перемишль. Слух про те, що уся Га­лицька земля під проводом князя Данила наближається до Пе­ремишля так налякав Олександра, що він не відважився воювати з народним ополченням і втік в Угорщину.

Посланий навздогін Олександру боярин Володислав Юрійо­вич переметнувся на його бік і сам сховався за «угорськими во­рітьми». За таку зраду князь Данило конфіскував усі маєтності боярина налякавши тим інших галицьких бояр. В цей же час, коли белзський князь Олександр прибув в Угорщину, великий галицький боярин знаходився уже при дворі короля Андрія. Во­ни об'єднали свої зусилля і почали намовляти угорського воло­даря знову піти війною в Україну-Русь. Галицькі бояри переко­нували угорського короля, що усі, бояри ледь терплять Данила, вони наголошували, що як тільки Андрій ІІ покаже свої стяги в Галичині, усе галицьке боярство незадоволене правлінням Да­нила в Галичині перейде на його сторону. Послухавши їх пере­конливі просьби, старий король вирішив зробити останню спро­бу у 1232 році здобути Галичину. Зібравши велике військо, узя­вши в похід двох своїх синів Белу і Андрія, князя Олександра і усіх галицьких бояр, він розпочав свій похід в Галичину. Король вирушив давно протоптаною угорським військом дорогою через західну Галичину і похід розпочався йому щасливо, це зумовле­но тим, що самого Данила у той час не було в Галичині. М. Ф. Котляр, услід за російським дослідником ХІХ століття А. Андрі- яшевим вважає, що Данило Романович в цей час виїхав в Київ­щину улаштовувти стосунки з наддніпрянським князями/161.

Данилові воєводи побачивши велике угорське військо з са­мого початку не вірно повели оборону Галичини, вони здали уграм добре укріплений Ярослав, у той час, коли угорці уже втратили надію його взяти штурмом. Дуже докладно нам про облогу Ярослава розповідає галицький літописець: «воєводою Ярослава був тоді боярин Давид Вишатич і Василь Гаврилович. Вони хоробро захищали місто і билися з наступаючими уграми із ранку до вечора і відбили усі їх наступи». Вечором бояри, як зауважував М. С. Грушевський, мали військову нараду і туди на нараду прийшов Давид Вишатич настрашений своєю тещею, почав говорити про капітуляцю, теща ж бо його була вірна Су- диславу і трималася проугорської партії. Даремно Василь Гав­рилович муж міцний хоробрий противився капітуляції міста, говорив, не погубім честі князя, ця рать не зможе взяти міста, Давид не слухав його доводів і вважав, що треба здати уграм місто. Приїхав тоді Чак з угорських полків і теж казав, що угри не зможуть здобути місто, бо понесли великі втрати, і хоч Ва­силь Гаврилович робив усе, щоб не здати місто, Давид маючи страх в серці, дав згоду на капітуляцію. За угодою передання міста уграм, воєводам з військом було надане право вільно вий­ти з міста.

Після капітуляції добре укріпленого Ярослава угри взяли і Перемишль, а потім без бою вікрив ворота і Галич/162. Як бачи­мо розрахунок Андрія ІІ повністю здійснився, зайняття Галичи­ни останнім було полегшене боярськими зрадами, які по зайнят­тю угорським королем Галичини перейшли усі до нього на слу­жбу і як в минулі часи при його особі відігравали велике значен­ня. За порадою «невірних бояр» Андрій ІІ посадив на галицький королівський трон свого сина Андрія, а сам з військом пішов на Волинь здобувати волинську столицю Володимир. Підійшовши до Володимира угорський король зрозумів, що добре укріплене місто, на стінах якого було безліч ратних воїнів в блискучих бронях, йому не взяти. Король здивувався величчю і багатству міста і від захоплення сказав, що йому не доводилось бачити такого багатого міста в Німецьких країнах навіть в Візантії, Па­лестині, Малій Азії, де він воював. Зрозумівши, що під містом втратить усе своє військо він вирішив розпочати переговори з випробованим у битвах соратником князя Данила боярином Ми­рославом.

Будучи великим дипломатом середньовічної Європи Андрій ІІ зумів нав'язати Мирославу невигідний мир, згідно умов якого, волинський князь відмовлявся від Белза і Чевена у користь князя Олександра, від королівства Галичини, яке залишалося за сином Андрія ІІ, галицьким королем теж Андрієм. Велика кількість угорського війська у відсутність князя Данила, очевидно посла­била йог волю, боярин немов би «зійшов з розуму», зауважує літописець, не погодивши умов договору з своїм князем, сам взявся не за своє діло і уклав договір. Умови угорсько- волинського договору 1230-1231 років були тяжкими для зміц­нілого уже і складаючого плани що до об'єднання України-Русі, волинського князя Данила. Внаслідок цього тяжкого договору Данило Романович був знову відкинутий від своїх устремлінь приблизно до тих же позицій, які він займав на передодні смерті Мсислава Удатного, однак з цього можна говорити, що за ним утвердилось Волиньське князівство, без белзського уділу, оскі­льки по угорсько-волинському договору ним знову володів впраний інтриган і ворог Романовичів, князь Олександр, чиї во­лодіння не давали можливості створити плацдарм для наступу на Галичину.

Ця угода, хоча і юридично була визнана Данилом, однак не встановлювала добросусідських відносин між галицьким коро­лем Андрієм і Данилом, князем волинським і коли Данило пішов з дружиною на допомогу київському князю Володимиру, який посварився з Михайлом чернігівським із-за якоїсь прикордонної території, то галицький король Андрій і белзський князь Олек­сандр пішли походом на Волинь, але Данило не успів далеко ві­дійти і повернувся, зустрів галицьке військо, переміг його у бит­ві біля Шумська і змусив повернутися його назад, а сам знову продовжив свій похід у Київську землю. Слід зауважити, що ця війна з галицьким володарем Андрієм і белзським князем Олек­сандром була не випадковістю, у воєнному конфлікті зштовхну­лися два могутні військово-політичні союзи, з однієї сторон га­лицького короля Андрія, Михайла чернігівського і Із'яслава Новгород-Сіверського проти Володимира київського та Данила та Василька князів волинських, тому зрозумілим стає, чому Да­нило відгукнувся на просьбу київського князя Володимира: «поможи ми брате, іде на мене Михайло», і в цей же час Андрій галицький виступив у тил волинському князю. Внаслідок війсь­кової кампанії в Київщині київсько-волинській коаліції не тільки вдалося відбити наступ чернігівсько-галицької коаліції, але й заключити вигідний для себе мирний договір, внаслідок якого волинський князь Данило теж отримав свою долю в «Руській землі», Торчівський уділ свого тестя Мстислава. Вдячний за до­помогу Володимир, наголошує М. Ф. Котляр, віддав Данилові місто Торчиськ, політичний центр чорних клубуків у Пороссі, що на півдні від Києва, який був разом з тим адміністративним центром Мстислава Удатного.

Важливість цього надбання важко переоцінити, волинський князь одержував частку в «Руській землі» і тим самим заявив про свою приємність у отриманні великокнязівського престолу. Нехай ця частина була ще невеличка, однак вона давала можли­вість закріпитися Данинилові на Наддніпрянщині і таким чином у майбутньому претендувати на усі три складові частини Украї­ни-Русі: Киїіщину, Волинь і Галичину. Отже Данило йшов по шляху протоптаному його батьком, який теж почав боротьбу за об'єднання України-Русі з одержання части в «Руській зем- лі»/163. Отже війна в Київській землі, настільки зміцнила пози­ції Данила, що зразу по київській війні узявши військо київсько­го князя, він пішов походом на Андрія галицького. Поразка га­лицького короля біля Шумська дала Данилу моральну перевагу, це заставило белзського князя Олександра, що убоявся за свою волость відійти від союзу з угорським та галицькими королівст­вами і приєднатися до Романовичів, вони же наголошує літопи­сець «прийняли його з любов'ю». Помирившись та подружив­шись з Олександром, Данило зробив з ним разом спільний похід на місто Плісеньск, що було власністю галицького боярина Ар- бузовича, « і полонивши Плісенську волость повернулись вони назад весною 1232 року у Володимир». Отже, наголошував Д. Зубрицький, примирення князів київських та чернігвських, на­стільки зміцнило Данила, що оволодінням Плісенська він почав брати верх над королем галицьким.

Зрозумівши це Андрій галицький знову вислав гінців в Уго­рщину, і почав просити у свого батька надати йому допомогу, і той не забарився і швидко вислав в Галичину добірне угорське військо під керівництвом воєводи Даніша. Данило узнавши, що на поміч галицькому королю прибули угорські добірні полки, і що останній збирається робити похід на Волинь, теж почав шу­кати собі союзників. Данило з цією метою сам відправляється до Києва і в половецькі степи, склонив Володимира київського і половецького хана Котяна, у Із'яслава смоленського попросив допоміжні війська. Недовіряючи останньому, наголошував Д. Зубрицький, із-за дружби Із'яслава з галицьким королем, привів він останнього до присяги, зміст якої полягав у дотриманні умов миру та взаємної дружби/164.

Такий союз руських князів був просто життєвою необхідніс­тю, адже українська держава опинилась у становищі повного розвалу. Половина Південно-Західної Русі контролювалась га­лицьким королем, а фактично угорським королівством і зв’язаним з ним боярами, при цьому галицький король не дивля­чись на утрату Плісецького уділу ще мав міцний вплив на Воли­ні зокрема в Белзському князівстві. У певній мірі самі волинські бояри теж тяготіли до галицької структури державності, знаючи, що галицький король був в усьому послушний своєму боярсько­му оточенню. Волинські бояри теж бажали мати у себе такого самого володаря, тому й досить пасивно підтримували Данила у швидкому захопленні Галичини. Слабкість Андрієвого станови­ща в Галичині і могутність у ній галицьких олігархів відзначав і літописець князя Данила було тим відправним моментом, що дозволило Данилу у майбутному заволодіти Галичиною. Коли літом 1233 року галицький володар вибрався з усім військом та боярськими полками у похід на Волинь, літописець це так зафік­сував «королевич і Судислав пішли походом на Волинь», поста­вивши майже в рівень галицького володаря і головного олігарха галицької проугорської партії. Над Волинню нависла смертельна загроза, однак Данило Роиманович заручився підтримкою київ­ського князя Володимира Рюриковича і половецького хана Ко- тяна, і намагався перетягнути на свою сторону Із'яслава Мстис­лавовича смоленського, який був у союзі з угорським королем. Однак останній спочатку ніби дав згоду на союз з Данилом у подальшому зрадив останнього, захопив підступом місто Ти- хомль і організувавши у останньому грабунок і погром в усій Волинській землі, з'єднався з галицьким королем Андрієм. Слід зауважити до вище сказаного, що міняти сеньйорів в Галичині і на Волині під час війни було тактикою широко примінимою під час феодальних війн.

Так згідно свідчень джерел ми бачимо, що переходили із та­бора в табір князь Олександр Всеволодович, боярин Гліб Зере- мійович, боярин Судислав та інші. Як правило такі переходи вважались нормальними і обидві ворогуючі сторони з охотою приймали на службу вчорашніх противників. Так сталося і на цей раз. Після бою під Шумськом війська зібрані князем Дани­лом почали реорганізовуватись для походу на Галич. Характер­но, що до битви усіх цих союзників не влаштовувало посилення галицького короля, однак по його поразці, дану коаліцію уже не влаштовувало посилення волинського князя Данила. Сама війсь­кова кампанія однак, ще довго тримала уяву сучасників. Поча­лась вона з походу на волинські землі могутньої галицької армії під проводом самого галицького короля Андрія та усіх галиць­ких бояр очолюваних Судиславом.

Як зауважує літописець, відступаюча волинсько-київська армія на чолі з князями Данилом та Володимиром сховалася за мурами Перемиля. Однак штурм міста був відбитий і в цей же час Данило наніс контрудар, якого його неприятелі не чекали, і не будучи готовими для її відсічі почали відступати від міста залишаючи на призволяще пороки, тобто тарани для розбивання мурів з якими вони прийшли до Перемиля. Літописець наголо­шує: « що стіни міста були кам'яні, захопившись облогою міста противник не зауважив, як з останнього йому був нанесеней ра­зючий удар якого він нечекав, що привело до панічного відступу і в кінцевому результаті до повної поразки». За таких обставин окрилений перемогою під Перемилем князь Данило розпочав підготовку для походу на Галич. Однак у стані союзників, які щойно відсвяткували перемогу сталися суттєві зміни. Не бажаю­чи подальшого зміцнення волинського князя Данила чернігівсь­кий князь зразу ж по битві від'єднався від Данила і вступив в союз з галицьким королем Андрієм. Наслідком цього союзу ста­ло те, що він зумів відмовити від походу на Галич і києвського князя Володимира Рюриковича і половецького хана Котяна, які розійшлися кожний у свою сторону. В цей же час суттєві зміни сталися по поразці під Перемлем і у стані галицького короля. Галицькі бояри бачачи військову слабкість Андрія почали, як виразився М. С. Грушевський роздвоюватися, одні під керівниц­твом Судислава трималися дальше короля Андрія, та значна час­тина розуміючи, що перемога Данила неминуча, і що втрата ма- єтностей стає реальною, почала покидати стан свого короля. У різних станах феодальних коаліцій почався розкол.

Більш далекоглядні бояри побачили, що перемога Данила неминуча і почали переходити до нього, як тільки волинські вій­ська почали наближатися до Галича. Як бачимо, що таке упев­нення в тому, що Данило візьме Галичину, у нього було не випа­дково, ще раніше по свідченнях літописця, ми знаємо, що « га­личани бажали мати собі за князя Данила». Є усі підстави вва­жати, що заможні міщани та дрібне боярство вело тайні перего­вори з Данилом, запрошуючи його на галицький стіл. Коли вій­ська Данила наблизились до міста, «його зустріла більша поло­вина Галича», а також «бояр багато», на чолі з такими великими боярами, як Доброслав Судьїч і Гліб Зеремійович та «інші чисе­льні бояри», які урочисто ввели князя Данила в місто. Як заува­жують джерела, усі хто признав князя Данила були новими представниками боярства, які відійшли від проугорської партії і бажали бачити на галицькому престолі тільки руського князя. Усі вони не вели широкомасштабну торгівлю з Західною Євро­пою, а орієнтуавались на Візантію, Половецьку державута Пів­нічно-Східну Русь.

Виразником таких політичних сил у старогалицькому суспі­льстві був боярин Судислав Бернатович. Усіх перейшовших бо­яр у свій табір, князь Данило прийняв до себе на службу. Таким чином, як наголошує літопис, заволодівши Галичем князь Дани­ло «прийняв землю Галицьку і роздав міста боярам і воєводам і було корму у них багато». Роблячи однак усі ці заходи князь Да­нило знав, що галицький замок ще знаходився у руках галицько­го короля Андрія, угорського гарнізону і вірних йому галицьких бояр очолюваних боярином Судиславом і угорським воєводою, які вирішили триматися до кінця, як наголошує М. С.Грушевський, незважаючи на голод та холод, що скоро запа­нував у замку. Така упертість Андрія пов'язується з чеканням допомоги на яку він надіявся з Угорщини, але старий король за­йнятий війною з австрійським герцогом не зумів зразу надати сину-королю допомогу, він вступив у Галичину у серпні 1233 року і мав намір за три тижні бути під Галичем.

Слух про наближення угорського короля з великим військом надала сміливості обложеним і Судислав зав'язав переговори з белзським князем Олександром, що примкнув до Данила, і зумів його переманити на свою сторону. «Дам тобі Галич, намовляв Олександра Судислав, піди від брата». Легковірний Олександр повірив Судиславу, і ця довіра коштувала йому власного родин­ного гнізда, Белзського князівства, однак в той час він думав, що угри з'єднавшись переможуть князя Данила. Однак сталось не так. Король Андрій ІІ прийшовши в Галичину наштовхнувся на такий могутній опір замків збудованих та укріплених Данилом, що не зумівши взяти жодного змушений був повернутися назад до Угорщини. В цей же час не дивлячись на відхід Олександра князь Данило уперто проводив облогу Галича заручившись підт­римкою усього населення Галичини отримавши від нього велику кількість продуктових припасів, у той час коли король Андрій зі евоїм наставником Судиславом морились голодом у цитаделі. Щоб поповнити продовольчі припаси, військо під керівництвом Судислава зробило вилазку з замку, та Данило, який зірко слід­кував за противником виступив з своєю дружиною з міста і від­бив наступ.

Через деякий час, наголошує літописець «умер королевич в Галичі», так і не дочеквшись підмоги і обложені угри та галицькі бояри вирішили здатися на милість переможця саме тоді, саме тоді, коли Данило готувався до рішучого штурму галицького замку, стягуючи до нього добре озброїних воїнів з правої сторо­ни, по кризі замершого Дністра. По смерті короля Андрія бояри вирішили вести з обложеного замку переговори з Данилом. Зад­ля цього вони вислали до Данила досить впливового боярина Семена Чермного і в черговий раз внаслідок клопітких перего­ворів зуміли вийти сухі із води. Данило простив їх і тих хто зго­дився перейти служити до нього простив. Усе це добродіяння Данила очевидно було внаслідок підписання Данилом та Судис- лавом якогось особливого договору. Можливо це був акт здачі королівського галицького замку згідно якого, Данило зобов'яз- вався випустити усіх прихильників Андрія з ним в Угорщину. М. Ф. Котляр вважає, що відпуск Данилом усіх проугорськи на­строєних бояр, було наслідком якоїсь особливої угоди Данила з угорським королем Андрієм ІІ /165. Смертю юного Андрія за- кінчється назавжди посягання угорського королівського дому на галицький престол возведений до рангу королівського, тобто державного по західно-європейському зразку. Цей королівський трон, наголошував Д. Зубрицький, узаконений папою римським вартував угорському дому двух юних принців, які почергово з усіми наявними угорськими військами, і тою частиною галиць­кого боярства, що їх підтримувала, боролися за утвердження га­лицького королівства.

Ні смерть ні холод ні голод не змогли облишити стремління вінчаних на галицький пристол юних королів. У цих їх стрим- ління їх послідовно підтримував їхній батько угорський король Андрій ІІ, який вважав утримання королівства Галичини за своїм родом, одним із найголовнших завдань своєї східної політики, і не жалів ніяких засобів, навіть положив життя власних синів, на утворення і зміцнення Галицької держави, яку він бачив з полі­тичної точки зору, як невід'ємну складову частину західно­європейського чи католицького союзу держав. Утвердження Га­лицького королівства Андрій ІІ вважав престижним явищем пе­ред європейськими католицькими володарями і він добивався його утвердження ціною власних синів на протязі усього свого життя. Ще раніша смерть першого галицького короля Коломана І, який помер зразу ж після тяжкого торчеівського полону, смерть другого галицького короля, юного Андрія І у Галичі си­льно засмутила старого угорського короля Андрія ІІ. З загибел­лю синів- королів, рухнули його здавалось такі уже здійснені політичні плани.

Здавалось, що спокійне сидіння на галицькому королівсько­му престолі на протязі на протязі трьох років уже утвердило йо­го сина Андрія, як галицького володаря. Характерно, що задля свого утвердження на королівському галицькому престолі Анд­рій І враховуючи досвід свого попередника короля Коломана пішов навіть на релігійний компроміс він не виганяв з церков ні руських єпископів ні священників, три роки абсолютно не під­німав питання унії з римською церквою, старався не викликати незадоволення бояр і уникав суперечок з торгово-ремісничою знаттю і народом. Можна сказати, що Андрій був володар, який невтручався у внутрішнє життя Галичини, не змінював його по­літичного та соціального укладу, що може говорити, що зв’язана з Західною Європою торговельно-економічними відносинами, Галичина, у час його правління процвітала. Однак слід зауважи­ти, що усю повноту влади у цей час мали тільки бояри, літопи­сець не дарма наголошує ставлячи на один щабель голову боярс­тва і угорського принца «королевич і Судислав». Однак усі реш­ту суспільнш групи були сильно пригнічені і ні городяни і тор­гово-реміснича знать були відсунті від широкомасштабної торгі- велної діяльності, управління країною, а тобто широкої участі у політичному і торгово-економічному житті Галичини, що ви­кликало незадоволення і привело до скорого падіння і смерті у галицькому замку короля Андрія, який як вважав Д. Зубрицький, помер від приліпної хвороби яка завжди супроводжує облогу міст/166.

Смерть галицького юного Андрія у 1233 році і від'їзд непр- миримого Судислава, наголошував М. С. Грушевський, зробила галицьких бояр ще більш непримиримішими до князя Данила. Під натиском обтавин вони не стали щирішими. З першого при­ходу Данила вони побачили обмеження своєї влади, яка у них була при юному Андрію. Бояри побачили в Данилі його батька, сильного, твердого володаря, який бажатиме правити Галичи­ною самостійно. Це стало очевидним уже в 1234 році коли, Да­нило Романович остаточно підчиняє собі Белзське князівство. Навесні 1234 року, читаємо в галицькому літописі:« Олександр князь белзський, зляквся за заподіяне ним зло Данилові і пішов до свого тестя в Київ. Довідавшись проце Данило пішов за ним навздогін з Галича і догнав його у Полонному і схопив його на холирському лузі». Данило і його воїни, наголошує літописець, не спали тоді три дні і три ночі. Так був остаточно виведений із політичного життя давній непримиримий ворог Романовичів, їх двоюрідний брат, що боровся за утвердження на Волині, белзсь­кий князь Олекандр.

Його тесть, київський князь Володимир Рюрикович, не став сваритися з Данилом, визнав права Данила на Белз, не став за­хищати свого зятя Олександра, а навпаки увійшов з галицько- волинським князем у «братолюбство і велику любов», уклавши з ним союзницьку угоду. Подальша доля Олександра невідома, очевидно він закінчив свої дні в’язнем у тюрмі одного із замків Данила, що зумовлюється тим, що союз з київським князем від сходу з політичної арени Олександра белзського не постраждав, а навпаки ще більше утвердився/167. Скоро після укладення со­юзу київський князь попав у важке становище і повинен був просити допомоги. На нього раптово напали чернігівські князі Михайло та Із'яслав. Данило полишивши тоді у Галичі брата Ва­силька і з усім своїм військом зразу ж по галицькій війні на по­чатку 1234 року виступив у Київську землю на допомогу київсь­кому князю. Військова кампанія в Київській землі стала трагіч­ною, його нечисельна дружина була розбита союзниками Ми­хайла чернігівського та половцями десь під Торчиськом. Під са­мим Данилом убили коня і він ледь врятувався втечею. У полон попав київський князь Володимир Рюрикович і полководець Да­нила Мирослав, це сталося внаслідок зради бояр Молибоговичів, яких у свій час покарав за дворушництво, а потім знову помилу­вав і взяв на службу князь Данило.

Із залишками свого війська, Данило змушений був утікати із поля бою до Галича. Поразка Данила в Київській землі стала по- вштовхом нового боярського повстання. Тепер бояри уже не скривали своїх намірів і відкрито піднялися проти Данила. Спо­чатку, щоб спектися Василька і його військо бояри розпустили слухи, що смоленський князь Із'яслав із половецькою ордою ви­рушив походом на Волинь, що заставило Василька облишити Галичину і з усім військом виступити на захист Волині. Тоді бо­яри, як виразився літописець «воздвигнули кромолу», підняли повстання проти Данила і закликали на галицький престол Ми­хайла чернігівського. Коли Данило з невеличкою дружиною по­вернувся до Галича, бояри лецимірно заявили йому:«княже, га­личани умишляють на тебе, не згуби себе іди геть». Зрозумівши, що утримати Галичину Данило не зможе, він доручив братові Василькові зібрати побільше сили для подальшої боротьби, а сам тим часом поїхав в Угорщину з надією отримати допомогу від свого друга дитинства угорського короля Бели.

Якраз у цей час осінню 1235 року помер старий король Анд­рій ІІ. Його син, соправитель і наступник Бела ΓV, як зауважував М. С. Грушевський, по розгромі угорських військ в Галичині не виявляв особливого інтересу до Галичини, як його батько і бра­ти. В боротьбі за Галичину отримали поразку два його брати- галицькі королі Коломан і Андрій і Бела IV вирішив спочатку остаточно припинити втручання у справи української держави розуміючи неможливість облаштування галицького королівства. Однак узнавши, що Данило, якого підтримували галичане теж вигнанець він не спішив з відповідями на просьбу Данила. У зв’язку з цим Данило міг мати надію врегулюватити свої відно­сини з угорським королівством і отримати від останнього задля свого утвердження в Галичині військову допомогу. З такої точки зору Данило признав себе васалом Угорщини. Угорська хроніка розповідає: « що він брав участь у коронації Бели IV, яка про­

ходила у Феєрварі в листопаді 1235 року, і що Данило у процесії вів коня на котрім сидів Бела IV, у той час, коли колишній гали­цький король ніс королівський меч»/168.

Ці звістки, наголошував М. С. Грушевський цілком достові­рні і нічого не протирічать ходу історичних подій і боротьби Да­нила за Галичину. Уявіть собі розгромлений у Київській землі Данило вигнаний з Галицького князівства боярами змушений шукати собі задля нового утвердження в Галичині союзників. Будучи проникливим політиком він їде в Угорщину у той час, коли власне виникає компроміс при якому стає можилим його утвердження в Галичині. Однак Бела IV не дає допомогу Дани­лові, оскільки у нього є свій власний план, щодо Галичини. Ще живий попередній і помазаний папою галицький король Коло- ман, якого Бела IV у першу чергу вважає законним володарем Галичини. Тому не дивна розтановка васалів при коронуванні. В угорському королівстві Коломан вважався як король галицький, а тобто вищий рангом васал, коли ж Данило був всього лиш князь і то лишений правлячою галицькою елітою престолу. На жаль Данило не врахував цього визнаючи сабе васалом Угорщи­ни, хоча він шукав виходу. Данило, наголошував М. С. Грушев- ський, щоб утвердитись в Галичині і отримати військову допо­могу, вдовольнити власні амбіції і присмирити амбіції галицьких бояр, пішов на дипломатичну хитрість, яка зумовлювалась ви­знанням зверхності угорського короля для отримання військової допомоги щоб утвердитись в Галичині. Але йому не вдалося ви­повнити своїх планів, Бела ZV за умов життя ще його брата і по­мазано папою галицького короля Коломана І не ставив у розра­хунки Данила як володаря Галичини.

Він прекрасно розумів, що об'єднана в одних руках Данилом Галичина і Волинь стане надто могутньою, і що Данило при та­ких умовах не стане задовільнятися роллю угорського васала, і можливо за таких умов стане й загрозою для самої Угорщини. У зв’язку з цим Бела IV вирішив підтримати на галицький пристол сина чернігівського князя Михайла-Ростислава, якого визнав галицьким князем «Dux Galιcιae>>, і пообіцяв видати за нього свою дочку/169. У такому здавалось в безвихідному становищі Данило виявив велику витримку і мужність і великий диплома­тичний хист. Він знаходить противагу угорському корлеві Белі IV, Австрійське герцогство, вступає у дружні стосунки з авст­рійським герцогом Фрідріхом II войовником (der Streιtbare) Ба- бенбергом. Внаслідок клопітких переговорів між астрійським герцогом та волинським князем був заключений наступальний союз проти угорського королівства. Про те говорить і коротке свідчення галицького літопису, що під час походу імператора Фрідріха II на Австрію у 1235-1237 роках, Данило і Василько ходили походом в Австрію на допомогу герцогу Фрідріху Бабе- нбергу.

Похід був вдалий, австрійські і волинські війська розгромли пердові частини імператорського війська Фрідріха II і заставили останього укласти з герцогом Австрії мир. Подальший напрямок австрійсько-волинських військ був спрямований на Угорщину, що страшно збенежило угоського короля. Однак перед цим авс­трійський герцог Фрідріх II та князь Данило вирішили остаточно розгромити німецького імператора. Для цього походу збирались усі наявні австрійські та волинські війська. Успішний похід і розгром імператора ставав небезпечним для угорського короля Бели IV, оскільки його вороги вигравши «західну війну> ставали ще могутнішими і після неї неодмінно виступили проти Угор­щини. У той час, коли австрійські і волинські полки були готові до повного розгрому німецького імператора, поседником цієї війни став угорський король Бела IV, який вирішив розірвати цю небезпечну для Угорщини коаліцію.

У зв’язку з чим, як наголошував галицько-волинський літо­пис « угорський король запросив до себе волинських князів Да­нила і Василька «на честь» і уклав з ними якусь «особливу уго­ду», очевидно відмовився від втручання на боці ворогів Данила у галицькі справи. Ця угода була заключена у 1236 році, вико­нуючи її умови Бела ZV змушений був розірвати стосунки з чер­нігівськими князями і розірвати заручини своєї дочки з сином чернігівського князя Ростислава. Галицький літописець з цього приводу зауважував:«король не дав дівки своєї Ростиславу і прогнав його геть». Проте Бела ZV розглядав договір з Данилом, як тимчасове явище, з яким теж не бажав зміцнювати свої сто­сунки, не давши його старшому синові Левові заміж свою дочку Констанцію. У цій справі Данило їздив в Угорщину, але як за­уважує літописець «не було любові між ними». Як бачимо із сві­чень джерел, хоча Бела ZV і заключив з Данилом особливий до­говір у 1236 році, на подальше зближення він з ним не пі- шов.Поки що він вважав Данила нищого за рангом феодала. Цей мир, за більшістю тверджень дослідників був потрібний угорсь­кому королю, щоб розірвати союз Волинського князівства з Авс­трією, і не допустити нападу австрійського та волинського воло­дарів на Угорщину. Однак Бела ZV розумів, що без Галичини Данило не являється для угорського королівства страшним, а отже в цей період часу Бела не розглядав Данила, як могутнього володаря, який би самостійно міг загрожувати Угорщині, у зв’язку з чим і не потребував союзу з Волинню, що видно по ві­дмові Льву у шлюбі з Констанцією, у інший час він сам запро­понує цей шлюб і союз, але це уже буде доба могутності україн­ської держави і час, коли Данило стане внаслідок об’єднання України-Русі рівним угорському королю володарем.

Тим часом часом політична ситуація в Україні-Русі склалася так, що чернігівські князі стали наймогутнішими володарями. У 1237 році Михайло чернігівський відібрав Київ у повернувшого­ся з полону Володимира Рюриковича і посадив у ньому Із'яслава Мстиславовича смоленського, а опісля з усією силою вступив в Галичину і залишив у ній князем свого сина Ростислава. При цьому він опирався на підтримку усіх галицьких бояр, болохов- ських князів, половців, у родинних зв’язках з якими знаходився, а також заручився підтримкою і вступив в союз з Конрадом ма- зовецьким і Белою ZV. Договір заключений з Данилом Романо­вичем хоча і був в силі, однак він не заважав Белі підтримувати дипломатичні зв'язки з воргами Данила.

Отже відчасти вирішивши справи з Белою ZV, князь Данило досить скоро заключив мирний договірз половцями, які як за- уважив літописець «не захотіли воювати проти Данила». Боло- хівських князів раптовим нападом на їх землю князь Данило пе­ребив, відчасти полонив і таким чином припинив агресію з їх сторони. Польський князь Конрад мазовецький користуючись невдачами волинського князя у Галичині зробив спробу у ці ро­ки перемінити зовнішньополітичку орієнтаію, порвати союз з волинським князем і заключити з пруським орденом союзний договір, наслідком якого рицарі ордену повинні були захищати його землі від союзної волинському кнюзю Литви. Пізніше у 1237 році по умовах цього договору князь Конрад поряд з своїми землями уступив добжинським рицарям Дорогочинську землю з містом Дорогичином, яка завжди була складовою частиною Во- лині/170.

Однак військо князя Данила розбило німецький орден, взяло в полон магістра Бруно, і повернули Дорогичин до Волині. Тоді князь Данило повернув основний свій напрямок діяльності про­ти Мазовії. Він направив на неї союзного Волині литовського князя Міндовга і Новгородського князя Із'яслава, таким шляхом заставивши останнього востановити союз і дружні стосунки з Волинню. Та поки що князь Конрад був у числі ворогів волинсь­кого князя. У той час, коли у 1235 році князь Данило перебуав в Угорщині, куди був запрошений королем Белою IV на «честь», Конрад мазовецький напав на Волинь і намагався відібрати у Данила Червенську землю/171. В цей же час чернігівський князь поширив свою владу на всю Галичину включаючи Пере- мишль.Однак позбавлений угорської підтримки він почував себе не впевнено в Галичині і розуміючи подальшу боротьбу з Дани­лом за неї вирішив розпочати мирні переговори з останнім. Вна- слід широкомасштабніх переговоів така угода була підписана у 1237 році наслідком якої Данило отрима Перемишльську землю.

Та обидва вони розуміли, що ця угода нікого не задовільнить і що справа йде до рішучого зіткнення. Побачивши, що Данила не задобрити Ростислав за боярською підтримкою відібрав у Да­нила Перемишль. У 1238 році Ростислав вирушив у похід у Лит­ву «з усіма боярами», щоби покарати союзних Данилові литов­ських князів. В цей же час «мужі градські» з Галича вирішили запросити на княжіння волинського князя Данила, однак це ви­кликало супротив залишених Ростиславом урядників міста і га­лицького єпископа Артемія і боярина Григорія. Протестуючи проти вступу Данила в місто вони однак побачили, що не мо­жуть встояти проти всенароднього бажання і лецимірно, як за­уважив галицький літописець, з сльозами безсилої ненависті на очах змушені були на привселюдному зібранні сказати: «Прийди княже Данило і прийми град». Данило Романович радо зустріну­тий городянами увійшовши в Галич виступив перед народним зібранням з такою промовою:«О мужі галицькі, допоки будете терпіти князів іноплеменних у своїй державі», а міщани відпові­ли йому «це державець наш богом даний».

Князь Данило наголошує літописець «у супроводі усього народу увійшов в Галич, вступив до церкви святої Богородиці і сів на столі свого батька і на честь перемоги поставив на німець­ких воротах свою хоругву». Дізнвшись про те, що Данило заво­лодів Галичем Ростислав утік до Угорщини. Як бачимо із дже­рел, своєю перемогою і черговим вокняжінням у Галицькім кня­зівстві Данило був зобов'язаний підтримці «мужів градських» і заможніх верств міського населення. Його підтримали і хліборо­би і сільське населення незадоволене свавіллям бояр. Саме опір широких народних мас звело нанівець спробу галицьких бояр самочинно за допомогою іноземельних володарів, яких вони са­довили на галицькому престолі, правити в Галичині. Історичний досвід показує, що іноземні володарі спеціально посаджувались боярами на галицький престол, щоби забезпечити їхнє повне па­нування, оскілки не маючи ніякої підтримки в народі ці князі були повною іграшкою в руках галицьких бояр.

Хід історичних подій в Галичині у час феодальної війни по­казує, що великі галицькі бояри визнавали над собою володаря, коли він демонстрував їм могутню збройну силу, за допомогою якої можна було утримуватись на престолі, у даному конкрет­ному випадку, як князь Данило, що був підтриманий усім наро­дом, торгово-ремісничою знаттю і сільським населенням. За та­ких обставин бояри були змушені коритися своєму володареві. Та це могло в умовах частої зміни володарів в Галичині тривати досить короткий час, оскільки бояри, що привикли порядкувати самовладно, завжди інтригували проти могутнього володаря, намагаючись за будь-яких обставин обмежити його владу. Отже боярство зовнішньо підкорившись Данилові однак тільки чекало слушного моменту, щоби підняти проти нього бунт і скинути його з престолу. Задамо собі запитання, чому такий могутній і сміливий князь як Данило Романович знаючи усі інтриги бояр дуже лояльно поводився з ними, навіть коли вони прилюдно об­ражали його виливаючи в очі вино, відкрито зраджували його на полі бою, скидали з престолу, замишляли на його життя. Відпо­відь може бути тільки ось така. У контексті усього життя князя Данила з малолітніх рокв оточували бояри, ще його батька, які виховували його, були його наставниками і вчителями. Його оточення не знало других осіб окрім найзнатніших великих га­лицьких і волинських бояр.

За таких обставин князь Данило не міг бути повновладним володарем на Волині ні тим більше у Галичині. У боротьбі за повернення Галичини князь неминуче повинен увійти у приязнь з боярством, яке як панівна верства суспільства завжди і в усьо­му була солідарна і не бажала допускати, судової розправи над кимось з бояр навіть ворожої партії. Страта бояр князем створю­вала поганий авторитет у феодальному суспільстві. Не варто іде­алізувати і самого князя Данила. Не дивлячись на усі його патрі­отичні стремління та державні здібності по злученню українсь­кої держави він залишався людиною свого класу, інтереси якого відстоював в першу чергу. Не міг Данило Романович так просто зважитися на те, щоб винищити бояр і тим самим повторити ви­падок свого батька великого князя Романа, який був відомий і у його час. Князь Данило був першою людиною свого феодально­го класу і не міг, і очевидно за нормою правил феодальної мора­лі та законів не мав права знищувати таких самих феодалів, хай навіть ворожих йому. За таких обставин ефективно проводити злучування української держави в одну монолітну етнострукту- ру у нього не було ніяких можливостей, без класу бояр, він це просто зробити не міг. Його утвердження по містах і областях стародавньої України-Русі не проходило б так швидко, якщо б перед тим, як входити у землі він не встановлював би приязні стосунки з місцевою знаттю, і впершу чергу з боярами, без підт­римки яких ми не моли б бачити реальним князювання Данила в Галичині. До того ж Данило Романович мав широкомасштабні плани по утвердженню себе повновласним володарем в усій Україні-Русі.

Ведучи у такому руслі свою внутрішньо-політичну діяль­ність князь Данило задумував також утвердитися і в Києві, тому не бажав до певного часу, а тобто до того коли стане повновлад­ним володарем України-Русі, дратувати бояр. Така його тактика, на нашу думку, була вірною, оскільки він тільки щойно утверди­вся в Галичині і об'єднав її з Волинню. Таким чином, ми бачимо, що утвердження волинського володаря у двох складових части­нах України-Русь проходило внаслідок затяжної феодальної вій­ни в Україні-Русі, яка на окремих її етапах набирала рис міжна­родного характеру і охоплювала інтереси таких сусідніх країн, як Угорщини, Польші, Австрії, Литви та Ордену. У рішучій бо­ротьбі за з'єднання в одне ціле усієї староукраїнськї держави Да­нило Романович повинен був завдячувати однак не великим українським феодалам, а простому населенню і торгово- ремісничій знаті міст, тобто «мужам градським», які були реаль­ними виразниками ідеї єдиної та міцної України-Русі. Власне «мужі градські» у час небезпеки надавали виразнику української єдності князю Данилу всесторонню допомогу, формували йому великі військові сили.

Слід зауважити, що виразниками ідеї єдиності та могутності староукраїнської держави було також і окрім знаті різного рангу і міеьке і еільське населення, на яке лягав увесь тягар ведення як внутрішніх так і зовнішніх феодальних війн. Власне міське на­селення давало князям ополчення, і було виробником основних повсякденних засобів людського існування включаючи придме- ти харчування. Власне спокійний розвиток, припинення феода­льних війн, був головним лейбмотивом усіх земель стародавньої України-Русі. Виразником такого стремління усього україського народу у ХІІІ столітті і були достойні наслідники легендарного «самодержця усієї Русі Романа», його сини князі Данило та Ва­силько. Отже повторивши шлях свого батька, великого князя Романа, як зауважував літописець який «був царем в усій Русь­кій землі», знову об'єднавши Галичину і Волинь, Данило Рано- вич став наймогутніши князем стародавньої України-Русі, що надало йому право заявляти притензії на київське князівство і таким чином стати абсолютни володарем української держави у ХІІІ столітті/172.

Однак усьому цьому здійсненню далекоглядної політики га­лицько-волинського володаря ще не судилось збутися. Об’єднанню України-Русі заважала напружена політична ситуа­ція, яка склалася на західних кресах староукраїнськї держави у середині 30 років ХІІІ століття, яка зумовлювала галицько - волинського володаря звернути на неї увагу. Річ в тому, що учас феодальної війни в Україні-Русі у 1202-1210 роках в Прибалти­ку, з благословлення папи римського і німецького імператора було засновано духовно-рицарський орден мечоносців, на чолі якого стояв магістр, вибираємий з кола найзнатніших рицарів. Існував також капітул ордену, своєрідна рицарська рада, на якій розв'язувалися питаня внутрішньої та зовнішньої політики. У першій половині ХІІІ століття Орден здійснив військові кампанії у литовські та пруські землі, що привело до консолідації у ХІІІ столітті литовських племен в литовську державу, якій вдалося внаслідок консолідації відбити наступальний порив тевтонських рицарів.

Оскільки польські князі і орден заключили у 30 роках ХІІІ століття союз, то литовські князі, які раніше терпіли від нападів рицарів, самі перейшли у наступ на союзників Ордену поляків і почали нападати на польські землі, зокрема межуючу з ними Мазовію та Куявію. Мазовецький князь Конрад, що раніше підт­римував дружні стосунки з князем Данилом і у час феодальної війни в Україні-Русі розірвав з ним союзну угоду, найбільше з усіх польських князів страждав від нападів союзної князю Дани­лу молодої Литовської держави. Користуючись тими обставина­ми, що у 30 роках князь Данило зосередив усю свою увагу і зу­силля на приєднанні Галичини і спробах поширити свій вплив на Київське князівство, Конрад вирішив запросити собі на допомо­гу проти литовських князів німецьких рицарів Тевтонського ор­дену, які з Палестини переселились в Європу і спочатку зупини­лися в Сілезії та Німеччині, а потім з дозволу угорського короля Андрія ІІ у Семиградді, де зобов'язались захищати угорську державу від половців. Однак там вони стали настільки агресив­ними, що Андрій ІІ з великою ганьбою вигнав хрестоносців з своєї країни незважаючи на протест папи. Гіркий досвід угорсь­кого короля Андрія ІІ однак не навчив нічому польського князя Конрада мазовецького, який за порадою папи і католицького ду­ховенства запросив тевтонських рицарів до свого князівства. Утвердившись на суміжних земля рицарі з них як з плацдарму починають завоювання Литви, Пруссії ряду регіонів Прибалти­ки.

Захоплений успіхами тевтонців і розуміючи, що він не зможе утримати порубіжних територій України-Русі, мазовецький князь Конрад передає рицарям у 1236 році, захоплений у час фе­одальної війни в України-Русі, багатий торгово-ремісничий центр Дорогичин. До нашого часу до нас дійшло не лише корот­ке повідомлення галицько-волинського літопису про військову кампанію князя Данила у Дорогичинську землю, а й низка поль­ських хронік згідно яких ми дізнаємось, що у 1236 році« Конрад нагородив загін мечоносців, що був у нього на службі Дороги- чином, який віддав їм для захисту поряд з другими своїми сумі­жними з Литвою володіннями/173.

Як ми знаємо із свідчень джерел Дорогичинська земля зав­жди входила до складу Волині і здавна була важливим транзіт- ним пунктом, своєрідними вортами України-Русі на заході в то­ргових стосунках української держави. Надання Конрадом мазо- вецьким рицарям частки Волиської землі викликало незадово­лення уже достатньо могутнього галицько-волинського кня- зя.Тому справедливі слова Данила висловлені галицьким літопи­сцем: «не гоже крижовникам тримати нашу отчину, і пішов на них з великою силою» закономірно відображають стремління князя Данила по зберанню під однією владою земель України- Русі. Іноземні та вітчизняні джерела свідчать, що Данило штур­мом взяв Дорогичин і взяв в полон одного з членів капітулу ор­дена магістра Бруно з усіма його рицарями. Сам похід на Доро- гочин був організований блискуче, князь Данило спеціально пе­ред тим, як виступити проти рицарів розпустив слухи, що він збирається в похід на ятвягів, щоб приспати пильність рицарів, що отаборились у Дорогичині, адже облога і штурм добре укріп­леного міста, де сиділи добре озброєні воїни-рицарі, було не легко взяти.

За свідченням джерел, військо галицько-волинського князя оволоділо містом навальним штурмом, а це значить, що Данило Романович добре готував військо до штурму міста. Можна при­пустити, що галицько-волинський князь для взяття Дорогичина застосовував облогову техніку: пороки, каменемети, тарани, ва­жкі самостріли, перекидні містки, приставні драбини, можливо навіть облогові башти. Інакше і не можливо було так легко ово­лодіти добре укріплене рицарями місто/174. Розгром завданий рицарям під Дорогичином був настільки разючим, що вони бі­льше ніколи не нападали на прикордонні землі українськї дер­жави, покрайній мірі джерела нам про такого рода напади рица­рів нічого не розповідають/175.

Таким чином повне злучення усіх земель Галичини та Воли­ні у кінці 1237 року, дали можливість галицько-волинському володарю Данилу розпочати на початку 1238 року боротьбу за повне утвердження в Україні-Русі. Для такого утвердження дре- ба було злучення з Галицько-Волинською землями Київського князівства. Слід зауважити, що приєднання Київської землі до Галицько-Волинської держави було давнім бажанням Данила Романовича. Тому, як вірно зауважує російський історик Д. Н. Александров, що в 30 роках ХІІІ століття Данило Романович не замикався у галицько-волинських землях, в цей же час він нама- гася утвердитися і в стародавній столиці української держави місті Київі та в усій Київській землі.

З цією метою нам потрібно проаналізувати усі зусилля гали­цько-волинського володаря у цьому напрямку до часу злучення ним українськї держави у 1238 році. Попробуємо по заданій на­ми проблемі розглянути події, які привели до злучення українсь­кої держави у 1238 кнзяем Данилом, оскільки події 1235-1236 років передували об'єктивному ходу злучення в одне ціле Украї- ни-Русі /176.

Літопис під 1235 роком розповідає про розгар феодальної війни у Київській землі, коли Із'яслав Мстиславович смоленсь­кий і чернігівський князь Михайло ходив походом на Київ « і взяли київського князя Володимира Рюриковича і полони- ли»/177. Згідно зі свідчннями Іпатіївського літопису, Володими­ра Рюриковча підтримував по заключенню созного договору у 1235 році, Данило князь галицько-волинський, який все частіше по об'єднанню Галичини з Волинню звертав увагу на політичні процеси в Київській землі. Коли київський престол зайняв Із'яс- лав Мстиславович смоленський, то згідно свідчень джерел ми знаємо, що відносини у нього з галицько-волинським князем зразу склались недружні. Сукупність свідчень дають нам право наголошувати, що галицько-волинський князь сам претендував на Київське князівсво, і мав на нього більше прав ніж смоленсь­кий князь, оскільки Київщина була складовою частиною держа­ви його батька великого князя Романа і завжди була в сфері впливу мономаховичів. Данило Романович не притендував на Київ тільки тоді коли у ньому сидів його союзник Володимир Рюрикович, дід і батько якого були київськими князями. Таким чином коли у Києві сів Із'яслав Мстиславович смоленський, то зрозуміло, що це викликало велике політичне напруження в Україні-Русі, особливо цим був незадоволений галицько- волинський князь Данило, який не бажав допускати впливу пів­нічно-руських князів на Київ, і який після смерті київського кня­зя Володимира Рюриковича вважав Київську землю своєю спад­ковою вотчиною, яка була власністю ще його батька великого князя Романа. Внаслідок проведеної широкомасштабної політи­ки князем Данилом і прорахунків у політичній діяльності під час князювання в Києві північно-руського князя Із'яслава Мстис­лавовича смоленського, скоро ситуація в Києві змінилася у ко­ристь галицько-волинського князя Данила. Ворожнеча між пів­денно-руськими чернігівськими та північно-руськими князями із-за Києва привела до того, що ситуація у Києві стала не управ- ляєма, що дало можливість Данилу зайняти Київ і вигнати з ньо­го північно-руських князів, розпалюючих в Київській землі фео­дальні війни/178. В цей же час внаслідок підтримки галицько - волинського князя утверджується київський князь Володимир Рюрикович, однак у цьому ж році він скоропостижно помирає і Київ знову самочинно займає смоленський князь Із'яслав Мстис­лавович. Дізнавшись про це Данило Романович виступив похо­дом у Київську землю і тим самим заставляє смоленського князя утікати з Київської землі. Вигнавши Із'яслава з Києва в цей же час Данило Романович заявляє на нього свої права, як спадщину свого батька «Самодержця усієї Русі Романа, що як наголошує галицький літописець володів усією Руською землею, а іменно Києвом, Володимиром, Галичем, і був царем в усій Руській зем­лі». Таким чином приєднання Київського князівства до Галиць­ко-Волинського Данилом Романовичем у 1238 році і можна вва­жати фактом об'єднання ключових українських земель в одну українську державу.

Данило ставши у 1238 році єдиновладним володарем Украї­ни-Русі вирішив більше не надавати приєднану Київську землю будь-якому князеві маючи досвід їхньої невірності. Щоб утри­мати міцно номінальну столицю України-Русі в лоні однієї дер­жавної структури, великий князь Данило Романович вирішив посадити в Києві намісника, який би правив Києвом від імені великого князя, боярина Дмитра. Приведений матеріал, наголо­шував радянський знавець даної проблеми В. Т. Пашуто, яскро- во говорить, що Київське князівство у 1238 році було одним із центрів злученої в одну політичну інфраструктуру України-Русі. Великий князь Данило Романович пояснював приєднання Київ­ської землі до своїх галицько-волинських володінь, тим, що воно було складовою чатиною держави його батька і він наслідуючи державні стремління свого батька вирішив приєднати Київську землю до своєї державної системи. Утвердження Данила Рома­новича в Києві у 1238 означало політичне злучення в одну мо­нолітну державу одноетнічних княжінь, що є фактом відновлен­ня єдності української державності в кінці 30-х років ХІІІ століт­тя і припинення феодальної війни в Україні-Русі/179. Ретельне вивчення джерел показує нам, і про це вірно наголошував ще в ХІХ столітт І. Шараневич, що по утвердженню в Київській землі великий князь київський Данило Романович розпочав військові кампанії у верхньодніпровські землі. У 1239 році він включив у свою могутню державу усі землі, якими володів його батько від середньої течії Дніпра і до витоків по регіони витоків Немана. Такі завоювання він зробив задля забезпечення обороноздатнос­ті Київської землі від раптового нападу на неї монголо- татар/180.

Таким чином на передодні монголо- татарської навали Дани­лу Романовичу вдалося не тільки об'єдати Українську державу в одну політичну інфраструктуру, але й водночас поширити її вплив на суміжні і з нею регіони, і тільки наступ монголо-татар зупинило подальші процеси зростання могутості України-Русі.

Література

30. Д. Зубрицкий. История Галицко-Русского княжества Львов. 1853-1855, т. 2, с. 480-482, т. 3, с. 107.

31. М. С. Грушевський. Історія України-Русі. К. 1991, т. 2, с. 481­482.

32. В. Т. Пашуто. Внешняя политика Древней Руси. М. 1968, с. 241-242.

33. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М. 1950,с. 194.

34. С. М. Соловьев. Сочинения. М. 1988, т. 2, кн. 1, с. 564.

35. В. Н. Татищев. История Российская. М-Л. 1964, т. 3, с. 170.

36. Н. Ф. Котляр. Формирование территории и возникновение го­родов Галицко-Волынской Руси !X-X!!! вв. К. 1985, с. 118-139.

37. !. П. Крип'якевич. Галицько-Волинське князівство. К. 1984, с. 88.

38. М. Ф. Котляр. Данило Галицький. К. 1979,с. 31-32

39. В. Т. Пашуто. Внешняя политика Древней Руси, с. 242.

40. Д. Зубрицкий. Вказана праця,т.2,с. 34-37. В. Т. Пашуто. Очер­

ки по истории Галицко-Волынской Руси, с. 194.

41. С. М. Соловьев. Сочинения. М. 1988, т. 2, кн. 1, с. 564.

42. М. С. Грушевський. Історія України-Русі. К. 1993. т. 3, с. 19.

43. ПСРЛ. М. 1962, т. 1, стб. 717.

44. М. С. Грушевський, т. 3, с. 19.

45. С. М. Соловьев. Сочинения, т. 2, кн. 1, с. 564.

46. С. М. Соловьев. Сочинения, т. 2, кн. 1, с. 564.

47. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 33.

48. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, с.

195.

49. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 34.

50. М. С. Грушевський, т. 3, с. 20-21.

51. В. Т. Пашуто. Внешняя политика Древней Руси, с. 24 2.

52. С. М. Соловьев. Сочинения, т. 2, кн. 1, с. 565.

53. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, с.

195.

54. ПСРЛ. С-П. 1856, т. V!!, с. 112.

55. М. Ф. Котляр. Полководці давньої Русі. К. 991, с. 30.

56. В. Т. Пашуто. Внешняя политика древней Руси, с. 243.

57. В. Т. Пащуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, с.

196.

58. Д. Н. Александров. Южная, Юго-Западная и Центральная Русь в X!!!-X!V вв. и образование Литовского государства. М. 199, с.

59.

186. ПСРЛ, т. XXV. Московский летописный свод 1479. М. 1949, с. 108.

187. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко -Волынской Ру­си, с. 194-195.

188. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 37.

189. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 42.В. 33.В.Н. Татищев. Вказана праця, т. 3, с. 186-188.

190. Руський літопис.К.1989,с.378.

191. Д. Зубрицкий. Вказана праця. т. 3. с. 46.

192. ПСРЛ. М. 1962, т. 2. стб. 727.

193. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 46.

194. ПСРЛ. М. 1962, т. 2. стб. 727.

195. ПСРЛ. М. 1962, т. 1. стб. 727.

196. М.Ф.Котляр. Данило Галицький, с. 46.

197. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 44.

198. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, с. стб. 725-727.

199. ПСРЛ, т. ХХУ. Московский летописный свод 1479. М. 1949, с. 108.

200. Д. Н. Александров. Вказана праця, с. 62-64.

201. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Ру­си, с. 198.

202. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 272-278.

203. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 278.

204. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 278.

205. Д. Зубрицкий, т. 3, с. 51-52.

206. Д. Зубрицкий, т. 3, с. 53-54.

207. М. Ф. Котляр.Данило Галицький,с. 38-46.

208. Б. Д. Греков. Древнейшие судьбы Западной Украины и За­падной Белоруссии. М. 1939. N10-11.

209. Н. Ф. Котляр. Фомирование территотории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси. К. 1985, с. 124-125.

210. М. Ф. Котляр Данило Галицький, с. 47.

211. В. Т. Пашуто. Вешняя политика Древней Руси, с. 244 -245.

212. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 728-729.

213. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 48.

214. Д.Зубрицкий.Вказана праця, т. 3, с. 55-56.

215. І. П. Крип'якевич. Галицько-Волонське князівство.К.1984,с. 87-89.

216. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 57-58.

217. Н. Дашкевич. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. Киев. 1873, с. 28-45.

218. В.Н. Татищев. Вказана праця, т. 3, с. 186-188.

219. Н. Дашкевич. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. Киев. 1873, с. 28-45.

220. Н. Дашкевич. Вказана праця, с. 100. М. Н. Карамзин. Исто­рия государства Российского. М. 1991, т. 2-3, с. 100.

Д. Зубрицкий. Вазана праця. т. 3, с. 53.

221. M. Werner. Di Regirung Bela's der vierten, Ungar. Revue, Vien, 1893, s. 141.

222. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 54-55.

223. М. Н. Карамзин.История Государства Российского.М.1991, т. 2-3, с. 446.

224. Б.Д.Греков. Вказана праця. В. Т. Пашуто Вказані праці. В. Пичета. Исторические судьбы Западной Украины и Западной Бе­лоруссии. М. 1939. В. Пичета. Основные мотивы исторического развития Западной Украины и Западной Беларуссии. Соцэкгиз. 1940.

225. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Ру­си, с. 52-78.

226. С. В. Юшков. Суспільно-політичний лад і право Київської держави. К. 1949.

227. Інститут історії АН. УРСР. 1953, т. 1. Аналогічне видання 1977 р.

228. К. Я. Софроненко. Общественно-политический строй Га­лицко-Волынской Руси XT-XTH вв. М. 1955, с. 3-4.

229. Д. Зубцицкий. Вказана праця. Львов. 1853-1855.; Н. Даш­кевич. Вказана праця. Киев. 1873.; І. Шараневич. История Галиц- ко-Володимерской Руси. Львов. 1863.

230. М. С. Грушевський. Історія України-Русі. К. 1991, т. 1, т. 2. К. 1993, т. 3,с.97-99.

231. Б. Д. Греков. Древнейшие судьбы Западной Украины и За­падной Белоруссии.Новый мир». 1939, N10-11.

232. C. В. Юшков. Вказана праця, с. 402.

233. К. Я. Софроненко. Вказана праця, с. 24.

234. І. Шараневич. Вказана праця, с. 104-105.

235. Готье. Исторические судьбы Западной Украины и Западной Белоруссии. Исторический журнал. 1940, N1, c. 95.

236. В. Пичета. Основные мотивы исторического развития За­падной Украины и Западной Беларуссии. Соцкнигизд. 1940, с. 1О.

237. К. Я. Софроненко. Общественно-политический строй Га­лицко-Волынской Руси 11-13 вв. М. 1955, с. 53.

238. Н. Дашкевич. Рыцарство на Руси в жизни и поэзии. Книга для чтения в историческом обществе Нестора летописца. Кн. 15, вып. 4. Киев. 1909, с. 136.

239. К. Я. Софроненко. Вказана праця, с. 54.

240. Б. Д. Греков. Крестьяне Киевской Руси. М. 1952, с. 257-258. К. Я. Софроненко, Вказана праця, с. 54-55.

241. Руський літопис. К. 1989,с.243.

242. К. Я. Софроненко. Вказана праця, с. 55.

243. Н. Дашкевич. Княжение Даниила Галицкого, с. 28.

244. К. Я. Софроненко. Вказана праця, с. 109-110.

245. ПСРЛ. М. 1962, стб. 729-731.

246. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 49-50.

247. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 31.

248. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 30.

249. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко -Волынской Ру­си, с. 200.

250. M. Wetner. Вказана праця, с. 141-145.

251. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 60.

252. В. Н. Татищев. Вказана праця, т. 3, с. 186-188.

253. М. Wetner. Вказана прауя, s. 141-145.

254. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 200.

255. В. Н. Татищев. Вказана праця, т. 3, с. 189.

256. Н. М. Карамзин. История государства Российского. М. 1991, т. 2-3, с. 447.

257. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 32-33.

258. Hulelard-Breholles Examen dechates de l'Eglise Romaine contenues dans les roulleaux de lluny, Paris, 1865, p. 84.

259. Hmeland-Breholles... Вказана праця, р. 84.

260. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 35.

261. Н. М. Карамзин. Вказана параця, т. 2-3, с. 447.

262. В. Н. Татищев, т. 3, с. 188-189.

263. І. П. Крип'якевич. Галицько-Волинське князівство, с. 89.

264. Huillard Dreholles. Examen de chartes de l'Egeise Romaιne, conte nues dans les ronleaux de Chιnv. Paris, 1865, p. 84.

265. І. П. Крип'якевич. Вказана праця, с. 80-90.

266. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 62-65.

267. В. Т. Пашуто. Вказана параця, с. 201.

268. В. Н. Татищев. Вказана праця, т. 3, с. 189.

269. В. Н. Татищев. Вказана праця, т. 3, с. 200.

270. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 52.

271. М.С.Грушевський.Вказана праця,т.3,с.35.

272. М.С.Грушевський.Вказана праця,т.3,с.67.

273. В. Н. Татіщев. М-Л., т. 3, с. 207.

274. М. С. Грушевский. Вказана праця, т. 3, с. 36.

275. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 54.

276. Д. Зубрицький. Вказана параця, т. 3, с. 69.

277. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 59.

278. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 70-72.

279. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 60.

280. С. М. Соловьёв. Сочинения, т. 2, кн. 1, с. 645-647.

281. С. М. Соловьёв. Сочинения, т. 2, кн. 1, с. 604.

282. В. Н. Татищев. История Российская, т. 3, с. 210-211.

283. Н. М. Карамзин. История гос. Российского, т. 2-3, с. 454­455.

284. ПСРЛ, М. 1962, т. 2, стб. 735.

285. В. Н. Татищев. История Российская, т. 3, с. 212.

286. Н. М. Карамзин. Вказана праця, т. 2-3, c. 455, c. 596.

287. Д. Зубрицький, Вказана параця, т. 3, с. 80.

288. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 731.

289. Руський літопис. К. 1989, с. 375.

290. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 772-773.

291. ПСРЛ. М. 1962, т. 1, стб. 445.

292. Д. Н. Александров. Вказана праця, с. 71.

293. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 204.

294. Vetera Monumenta Poloniae et Lithuaniae, ed. A. Theiner, t. 1, Romae, 1860, N21.

295. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 204-205.

296. В. Н. Татищев. Вказана параця, т. 3, с. 212.

297. С. М. Соловьёв. Сочинения, т. 1-2, кн. 1, с. 605.

298. М. С. Грушевский. Вказана праця, т. 3, с. 42.

299. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 42.

300. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 41.

301. Уеісга munumenta hlstorika Hungariam saeram Illustranria/ Ed A. Therner. Romae. 1859, t. 1, N65.

302. Н. М. Карамзин. Вказана праця, т. 2-3, с. 456.

303. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 749-750.

304. Н. М. Карамзин. Вказана параця, т. 2-3, с. 456-457.

305. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 100-101.

306. Д. Н. Александров. Вказана праця, с. 77.

307. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 70.

308. Архив К. Маркса и Фридриха Енгельса, т. 5, с. 225.

309. М. С. Грушевский. Вказана праця, т. 3, с. 43.

310. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 206.

311. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 70-71.

312. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 102-103.

313. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 43-44.

314. N. Baunrgarten. Op. cιt., table 11, p. 47, Nr. 3.

315. B. Wlodarski. Rola Konrada Mazoweckiego w Stosunkach polsko-ruskich.(Arch. Tw-wa Nauk we Lwowe. Dzial, tom19, zeszyt 2, Lwow, 1936, str. 1-53.

316. C. М. Словьёв. История России древнейших времён. М. 1988, т. 3-4, с. 125-126.

317. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 47.

318. М. Ф. Коьляр. Вказана праця, с. 74-77.

319. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 80.

320. Руський літопис. К. 1989, с. 386.

321. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 211.

322. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3. с. 48.

323. М. Ф. Котляр. Вказана праця, с. 85.

324. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 50.

325. М. Ф. Котляр. Вказана праця, с. 87-88

326. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 115-116.

327. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 90.

328. Д. Зубрицкий, т. 3, с. 118.

329. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 215.

330. Chronik Marci. Seria Istor. Hungaru. 2, s. 223.

331. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 53.

332. Codex Diplomat. Mas., ed Kochanowski, Nr. 336.

333. Schriptores Rerum Hungarum ed E. Szentpetery, Budapestini 1937-1938, tt. 1-2; t.1, p. 467.

334. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 217-218.

335. Preussisches Urkundenbuch, t. 1.∕Ed. Philippi. Konigsberg. 1882, N126.

336. М. Ф. Котляр. Полководці давньої Руск К. 1991, с. 137.

337. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 107.

338. Д. Н. Александров. Вказана праця, с. 85.

339. ПСРЛ. М. 1965, т. 10, с. 104.

340. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, с. 788.

341. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Ру­си. М. 1950, с. 220.

342. І. Шараневич. История Галицко-Володимерской Руси. Львов. 1863, с. 87.