Діяльність Данила Романовича Галицького під час мо- нголо-татарського нашестя, та у період державного від­новлення України-Русі (1240-1253).

Татаро-монгольське нашестя завдало тяжкого удару еконо­мічному, політичному і культурному розвитку єдиній уже в по­літичному відношенні Україні-Русі, надзвичайно ускладнило процес її подальшого утвердження та еволюції державних стру­ктур.

У великого князя Данила Романовича, більше не було сумні­ву, ворог загрожує його тільки що об'єднаній, з такими великими труднощами українській державі. У зв’язку з цим, великий князь Данило, як наголошують джерела, залишає в Києві свої відібрані рицарські полки під керівництвом випробуваного у численних ратях з поляками та уграми воєводу-тисяцького Дмитра, а сам перед лицем монголо-татарської навали спішно відправляється в Європу де спонукає західноєвропейські держави до утворення антитатарської коаліції. В цей же час, цими ж питаннями там займаються і чернігівські князі Михайло Всеволодович і його син Ростислав, які втекли в Угорщину надіючись там у свого союзника Бели IV знайти допомогу проти татаро-монголів. Чер­нігівський князь мав намір закріпити договір про допомогу шлюбом Ростислава Михайловича з дочкою угорського короля. Однак Бела IV відмовив йому, як наголошують джерела „не дав дівки своєї Ростиславу”. Аналогічна ситуація їх чекала в Поль­щі.

Не добившись допомоги від Польщі, чернігівські князі, як свідчить галицько-волинський літопис, „прийняли підданство володаря України-Русі Данила” і таким чином, Переяславська, Новгород-Сіверська та Чернігівська земля стала невід'ємною частиною української держави.

В цей же час, як зауважують джерела наприкінці 1240 року монголо-татарське військо з'являється під Києвом. Перед цим вони зруйнували чисельні міста, фортеці та замки Київської зем­лі, такі як: Василів, Білгород, Витичів, Княжа Гора та інші/2. На думку відомого археолога М. К. Каргера, Київ, мав найсильніші фортифікаційні споруди. На величезних валах, які досягали ви­соти 12 метрів і були завтовшки 20 метрів, височіли могутні ду­бові стіни з кам'яними баштами.

Про облогу та штурм монголо-татарами Києва, ми знаємо з докладних розповідей декількох літописів, як україно-руських так і північно-руських. Важливі деталі тих подій відтворені і до­сі відтворюються археологами. Згідно з сукупностями свідчень величезна татаро-монгольська армія підступила до Києва на по­чатку червня 1240 року: „Прийшов Батий до Києва з великою силою, дуже багато було у нього людей, розповідає галицький літописець, і обложив місто. І нічого не було чути від гамору та скрипіння возів, ревіння безлічі верблюдів, та іржання табунів коней. І переповнилась земля руська людьми ратними” /4. Голо­вний удар татаро-монголи спрямували на південні укріплення Києва біля так званих „лядських воріт”, де вали і стіни були тро­хи нижчими ніж в інших місцях фортифікаційної системи Києва, бо з цього боку місто захищалось болотом. Але настала зима, болото замерзло, що дало можливість ворогові підійти під стіни, і підтягнути під них стінобитні машини і безупинно в них бити, як вдень так і вночі. Внаслідок цього, зауважує літописець, мон- голо-татари вибили стіну. Хоча татари і взяли першу лінію обо­рони, та подальше просування їх зупинило Володимирове місто своїми фортифікаційними спорудами. Добре організована уже тоді пораненим воєводою Дмитром оборона, дозволила захисни­кам сконцентрувати головні сили у ньому. З великими зусилля­ми, ціною великих втрат татаро-монголам вдалося подолати і цю перешкоду. Тоді кожний дім став своєрідною фортецею. Архео­логічні дослідження відтворили разючу картину. В руїнах жител лежали кістки загиблих захисників з пробитими черепами, пере­рубаними тілами, у тих положеннях, у яких їх застала смерть. Діти шукали порятунку в печах, але й там їх знайшла загибель /5. Решта уцілілих захисників заховалася у монументальній спо­руді часів Володимира Святославовича, Десятинній церкві.

Літописи повідомляють, що татари усіх людей від малого до великого убили мечем, лише тисяцькому Дмитрові Батий пода­рував життя, можливо, що він і був тим джерелом, яке так дета­льно залишило нам опис трагедії Києва. Однак можна наголоси­ти, що Київ був винищений не повністю, після проходу Батия на захід у ньому відроджується життя, однак не у тому обсязі, яке було раніше. Літописець наголошував: „що після взяття Києва, Батий почувши, що Данило в уграх, швидко пішов до Володи­мира Волинського”. Погром волинської землі був підготовлений Батиєм з великим успіхом. Так для здобуття невеликого волин­ського міста Колодяжного татари використовували аж 12 тара­нів, можна лише собі уявити скільки їх бухало в стіни при взятті головних міст України-Русі: Києва, Володимира, Галича. Однак безсилими татаро-монголи були при взятті могутніх міст- фортець Кременця та Данилова, ці міста внаслідок мужнього самозахисту уникнули татаро-монгольського сплюндрування.

Після невдалого штурму ряду волинських міст головні сили Батия підійшли до другого визначного міста України-Русі Воло- димира-Волинського. Джерела описують нам його як велике красиве та добре укріплене місто, з міцними та високими дере­в'яними стінами та баштами. Побувавши під його стінами угор­ський король Андрій ІІ дивувався його красоті, наголошуючи, „що такого красивого міста він не бачив ще навіть у німецьких країнах”. Джерела на жаль коротко розповідають про взяття мо- нголо-татарами Володимира: „Прийшов Батий до Володимира і взяв його на спис і перебив людей не милуючи”. Згодом Данило Романович повернувшись до Володимира зустрів жахливу кар­тину, яку зосталось літописцю з жахом занотувати: „Ніхто у Во­лодимирі не зостався живий, церкви були переповнені трупами” /6. Археологічні дослідження у Володимир-Волинському засвід­чують, що більшість захисників його загинула і монголо-татари, роздратовані великими втратами і опором, піддали жителів не­людським мукам.

Археологи знаходили черепи із забитими у них залізними цвяхами. Так само був взятий Галич, археологічні дослідження про цей період історії, ще чекають своїх дослідників. В цей же час джерела зберегли нам свідчення, згідно з якими Дмитро, що постійно перебував у свиті Батия, побачивши, що „Руська земля гине”, звернувся до Батия сказавши йому: „не гоже довго бути тобі у цій землі, час уже іти тобі в угри, а то угри сильний народ зберуться вони і не пустять тебе. Батий же послухав пораду Дмитрову і пішов на Угорщину”. Таким чином наприкінці 1241 року Батий завоював усю Русь-Україну, покривши квітучу краї­ну трупами і попелищами /7.

Далі по завоюванню України-Русі татаро-монголи направили свої військові сили проти Польщі та Угорщини. Болеслав Стид- ливий, сандомирський князь, хоч отримав допомогу від Мазовії однак не зумів зупинити монголо-татар. Його військо було розг­ромлене біля Ополя після чого татари почали розорювати поль­ські села та міста такі як Люблін, Завихвост, Сандомир. По взят­тю Сандомирського князівства частина монголо-татарського війська рушила у велику Польщу і штурмом взяли такі міста як Серадзь, Ленчиц і Куявію, а друга частина ударила на малу Польщу і взяла Краків і Вроцлав, в останньому не був взятий тільки вроцлавський замок. В цей же час велике польське війсь­ко під керівництвом великого краківського князя, що правив Краковом з 1238 по 1241 рік Генріха Благочестивого, підкріпле­ного союзними прусськими хрестоносцями на чолі з магістром ордена Поппо фон Остерном, рицарями із Сілезії та Моравії зіб­рались біля Лігніца, де вирішили дати бій татаро-монголам.

9 квітня 1241 року тут сталася кровопролитна битва наслідок якої для поляків та хрестоносців був трагічний, їхня армія була розгромлена татаро-монголами, які, як свідчать легенди, відпра­вили в Монголію у ставку імператора дев’ять мішків з правими вухами в знак могутності своєї зброї в європейській кампанії. Завоюванням України-Русі та Польщі, татаро-монголи виклика­ли великий страх в Європі, до нападу татар готовились такі від­далені міста, як Любек /8, Нюрнберг /9, маркграфство Тюрінгсь­ке /10.

12 квітня 1241 року друга армія татаро-монголів наголову розбила 60-ти тисячне військо угорського короля Бели IV при Сайо в долині Могі, оточеної хребтами Токая. Внаслідок жорс­токої поразки Бела IV через Нітру і Братиславу утік спочатку до австрійського володаря Фрідріха II, а потім перебрався в Загреб. Джерела свідчать, що татаро-монголи гнались за угорським ко­ролем до річки Дунаю. Західноєвропейські хроніки, та нотатки іранця Рашід-ад-Діна датують це повідомлення 11 квітня 1241 року. Із нього ми дізнаємось, що об'єднана армія угорського ко­роля Бели IV і хорватського князя Коломана зазнавши від тата- ро-монголів нищівної поразки звернулась до папи римського і німецького імператора, щоби останні допомогли врятувати їм Угорщину від розорення, при цьому угорський король Бела IV навіть обіцяв імператору Фрідріху II стати його васалом /11.

Сукупність джерел дозволяють нам зробити висновок, що 60-ти тисячна армія Бели IV була розгромлена внаслідок одно­часного нападу на неї з трьох сторін армій Батия, зокрема армії Бурундая і армій які були керовані полководцями Субедеєм і Киданем. Однак слід зауважити, що розгром угорської армії си­льно виснажив татаро-монголів у зв’язку з цим вони не мали сил йти походом на Чехію. В цей же час чеський король Вацлав ус­пішно готувався для оборони. Ним були сильно укріплені міста Прага, Оломоуц, Брно і другі, а також монастирі, зроблені запа­си продуктів. Побачивши добре укріплені міста Чехії татаро- монголи не рішились нападати на Чехію, що дало можливість ще у XIX столітті чеському ученому Ф. Палацькому стверджу­вати, що монголо-татарський наступ у Західну Європу було зу­пинено Вацлавом I чеським /12.

Однак це не відповідає істині, оскільки монголо-татари ви­рішили як слід розгромити Угорщину, що вони успішно робили до початку 1242 року, а пізніше від основного війська, що розо-

рювало Угорщину від'єдналася армія Киданя, яка перейшла Дра­ву і вторглася в Хорватію, де спустошила Загреб, заставивши угорського короля утікати на Далматійське побережжя, де його збройні сили розмістились у побережних фортецях Тригорі, Спліті, Клісі та на ближніх островах /13. В кінці березня 1242 року монголо-татари дізнавшись про смерть імператора Угедея і виснаживши свої військові сили, прийняли рішення повертатися в Монголію, таким чином монголо-татари на заході пробули всього два роки і розгромили тільки дві західноєвропейські дер­жави Польщу та Угорщину /14.

Повертаючись із-за Карпат Батий хотів полонити великого князя Данила Романовича, якого повсюдно шукав в Україні-Русі, однак останній із своїм двором в цей час перебував в Польщі, перечікуючи прохід Орди /15. Отримавши в Польщі звістку, що монголо-татари вийшли з України-Русі, володар України-Русі зі своїм військом та двором вирішив повернутися додому. Проїж­джаючи по Польщі великий князь Данило бачив страшне сплю­ндрування польських земель. Не краща ситуація була і в Украї- ні-Русі. Тверський літопис нам наголошує, що Русі було завдано такого нищівного удару після якого вона не могла оправитися ще багато десятиліть: „Поросли бур'яном і лісом колись плідні ниви”.

Літописець з тугою наголошував: „Села від того нечестивого Батиєвого побоїща опустіли” /16. Самі селяни або загинули в нерівному бою, або розбіглися по навколишніх лісах. Не краще було становище і у великих містах, вони майже усі були знищені ордою. Послідуючі дії великокнязівської влади, згідно свідчень літописних джерел, заставляють вважати, що староукраїнське суспільство було переконане, що монголо-татари назавжди піш­ли на Балкани, як це не раз бувало в історії України-Русі, яка пережила не одне нашестя східних кочовиків починаючи з сар- матів, гуннів, аварів, угрів та інших. Про те, що повернення мон- голо-татарів не чекали, свідчить та широта внутрішньополітич­них та економічних заходів, які поводились українським наро­дом і боярами у відсутність князів.

Приїхавши в Русь-Україну великий князь Данило побачив кругом смерть, руїни та згарища. Частина бояр української дер­жави включаючи навіть волинських, яким князь завжди вірив і віддавав перевагу над галицьким чи київськими теж вийшла із покори. Галицько-волинський літопис з обуренням розповідає, що коли володар України-Русі підійшов до Дорогичина з таким блиском відбитого у хрестоносців, то місцеве боярство зачинило перед ним ворота немов перед ворогом. Марно Данило Романо­вич переконував їх, „що це був град батьків наших”, та відповідь була одна: „та ти не зможеш увійти у нього” /17. Проїжджаючи далі по Україні-Русі він побачив, що усі міста були знищені, зо­крема місто Берестя було знищене повністю, у аналогічному стані, був Володимир, Галич і Київ. Допоки великий князь Да­нило Романович облаштовував Володимир, боярство Галичини відновило старі зв’язки з давнім претендентом на галицький престол чернігівським князем Ростиславом.

Допоки тривали переговори, бояри без жодного контролю панували в Галичині. Коли Данило Романович послав у Галичи­ну свого стольника Якова, той побачив таку картину: „галицькі бояри називали Данила своїм князем, а самі усю землю держа­ли” /18. „Доброслав Судьїч, попів онук, запанував мов князь, грабуючи землю. Без княжого повеління заволодів містами усьо­го Подністров'я до міста Бакоти, а також усе Дністро-Дунайське пониззя”. Григорій Васильович вирішив запанувати в „усій гір­ській країні Перемишльській”, було від них, як наголошує літо­писець, „великий грабунок в Галицькій землі” /19. В цей же час, коли Доброслав Судьїч і боярин Доброслав, що наживався від продажі коломийської солі та інші бояри самостійно управляли усією Галичиною, виявилось, що у самій Центральній Галичині їм стало тісно і вони вирішили „покращити” своє становище за рахунок земель перемишльського боярина Григорія Васильови­ча, та сили їх були рівні, тому до військового конфлікту не дій­шло.

У зв’язку з цим вони не знайшли іншого способу, як зверну­тися до Данила Романовича, щоби він їх розсудив. Літописець відмічав, що на суді Доброслав і Григорій почали обмовляти один одного. Данило Романович слухав їхню розмову і розумів, що вони не бажають у волі його ходити, а його владу іншому князеві готові віддати, у зв’язку з чим він вирішив з своїм бра­том Васильком ув’язнити їх /20. Як бачимо із літописних свід­чень бояри самі прискорювали події, будучи незадоволеними діями великого князя Данила, який відібрав у Доброслава Гали­чину, вони разом з „Болохівськими князями”, вдерлися на Дніс­тровське Пониззя, тільки що звільнене і улаштоване до мирної праці і підняли там повстання проти адміністрації великого кня­зя Данила. Відразу по ув'язненні Доброслава Данило Романович направив у Пониззя свого печатника Кирила, щоб „переписати грабунки нечестивих бояр і утихомирити землю”. Кирило не проводячи там ніяких каральних мір зумів однак досягти там своєї мети, „переписав грабунки нечестивих бояр, і утихомирив землю” /21.

Організувавши у Пониззі народне ополчення, він відбив на­ступ чернігівського князя Ростислава, якого запросили на гали­цьке княжіння бояри і прогнав його за Дніпро. В цей же час сам володар України-Русі з головними військами завдав нищівного удару „болохівським князям”, як зауважував галицько- волинський літопис: „міста їх попалив та греблі їх розкопав” /22. Суворість великого князя до них була за те, „що вони орали і сіяли для татар, покладаючи на них велику надії”. Згідно свід­чень джерел, ми приходимо до висновку, що болохівські феода­ли зраджували державні інтереси України-Русі, перешкоджали її новому об'єднанню в період закінчення монголо-татарського нашестя/23.

Як бачимо, згідно свідчень літописів, послідуючі дії велико­князівської влади спрямовані на централізацію, заставляють нас думати, що українське суспільство у період після татарського нашестя, знаходилось у повній децентралізації, усе державне життя, можна сказати, об'єднання України-Русі доводилось по­чинати майже з самого початку. Адміністративний, господарсь­кий та державний апарат був серйозно дезорганізований. Місце­ве боярство: галицьке, болохівське, волинське та київське фак­тично зосередило у всіх регіонах України-Русі усю фактичну політичну і економічну владу, як зауважують джерела: „бояри Данила собі князем називали, а самі усю землю держали” /24.

Ослабленню великокнязівської влади в Україні-Русі спону­кало розорення монголо-татарами фактично усіх торгово- ремісничих центрів, де останні завжди складали опору великок­нязівської влади. Внаслідок відновлення феодальних війн, які очолили бояри, спалахнули селянські бунти, які заставили фео­дальну верхівку забути свої суперечки і консолідуватися з вели­кокнязівською владою. В цей же час великокнязівська влада за­для відновлення єдиновладдя здійснює каральну політику проти: противників централізації країни, бояр, які розпалюють ворож­нечу в суспільстві, зокрема селянські бунти.

Великокнязівська адміністрація встановлює, що це є справа рук великих духовних і світських можновладців, у зв’язку з чим великокнязівська адміністрація проводить широкомасштабні „улаштування” усіх земель староукраїнської держави, статей доходів як світських так і духовних феодалів, переглядає повин­ності селян і перерозподіляє земельні володіння князів та бояр, поповнює кадри нового „служилого” боярства, використовуючи відібрані землі опозиційних до центральної влади бояр і духов­них феодалів. Такими рішучими мірами великому князю Данилу Романовичу вдалося знову в короткий термін часу відновити єдність України-Русі, знищити ненависних, розміщених біля стику земель галицьких, волинських та київських, противників єдності України-Русі „болохівських князів” /25.

Археологічні джерела говорять про жорстоке знищення бо­лохівських міст, що доповнюється і свідченнями джерел, за да­ними яких знищені і спалені, були наступні болохівські міста: „Деревич, Губин, Кобуд, Кудин городець, Божський, Дядьків та інші” /26. Однак по відновленню у цьому регіоні у 1252 році влади монголо-татар, володар України-Русі знову ударив на Бо- лохівську землю. В ході другої військової кампанії українські війська знищили такі міста, як Межибожжя, Болохів, Побужжя, Городок, Семоч, Жидачів і Возвягль. Літопис свідчить, що пі­дійшовши до розореного Возвягля союзні Данилу литовці, „не побачили нікого в місті окрім бігаючих собак” /27.

Утихомиривши і улаштувавши Київську землю, приєднавши Болохівську землю, Данило Романович рішучіше повертається укріплювати українську державу на заході, тобто намагається приборкати боярство Західної Галичини. Сюди великим князем були направлені війська на чолі з Андрієм дворським. Джерела дають право наголошувати, що перемишльський єпископ зайняв дуже ворожу позицію щодо централізації України-Русі, в зв’язку з цим великий князь Данило строго наказав дворському Андрію військовим шляхом приєднати Західну Галичину до України- Русі. У зв’язку з цим Андрій зайнявши Перемишль „приборкав перемишльського єпископа, слуг його гордих пограбував і тули їх боброві, питомники борсукові і вовчі порозбирав, двір його, що завжди був багатолюдний розграбував”. При цьому дворі, як наголошують джерела, знаходився знаменитий поет „преслову- тий Митуса”, який не захотів служити князю Данилу, відійшов­ши від останнього і знайшовши притулок при дворі перемишль­ського єпископа. Князівський літописець заніс повідомлення про розорення боярського та єпископського центру в Перемишлі і розряд позитивних, він вважав, що їх наявність підривають ве­ликокнязівську владу.

Після такого удару боярство і єпископство остаточно пере­ходить у розряд служилого великокнязівській владі. Джерела нам розповідають, що у часи Льва Даниловича перемишльський єпископ Мемнон виступає у ролі офіційного дипломата Льва і повністю виражає інтереси великокнязівської влади /28. Слід зауважити, що перемишльський єпископ не єдиний духовний сановник, який був приборканий за виступ проти володаря Укра- їни-Русі. Факти дають нам право наголошувати, що відносини церкви і держави у ХІІІ столітті в Україні-Русі, особливо в ході феодальної війни, не останню роль відігравав галицький єпископ Артемій, один із впливових духовних сановників, якому окрім галицької підпорядковувалася і уся Дністро-Дунайська (Молдав­ська) церковна організація, який теж примкнув до боярської пар­тії і активно виступив проти великокнязівської влади, за що був прогнаний великим князем Данилом /29. Ще один єпископ, представник духовних сановників, угровський єпископ Асаф- Иосиф, користуючись анархією у церковних справах після мон- голо-татарського погрому, як наголошує літописець, зробив смі­ливий крок, за допомогою боярства, без згоди з великим князем Данилом „скокнув на стіл митрополичий”, за що був скинутий не тільки з митрополичої кафедри, але й з єпископської, а угров- ська єпископія була переведена в Холм.

В цей же час волинське і київське духовенство усе концент­рувалося біля великого князя Данила, волинська єпископія зок­рема була у повному підпорядкуванні великого князя, тут на єпископській кафедрі були довірені Данилу Романовичу люди, вихідці із Святогорського монастиря Святого Данила, або слуги князя Василька - Никифор Стенило. Невідома нам доля луцького єпископа, однак, як наголошують джерела, що Луцьк був підпо­рядкований великим князем Данилом збройно, то можна вважа­ти, що луцького єпископа спіткала така сама доля як і інших. На основі сукупності фактів можна зробити висновок, що усі єпис­копські центри в ході феодальної війни були підпорядковані во­лодарю України-Русі і на кінець у 1246 році великому князю Да­нилу удалося назначити свого „печатника” Кирила митрополи­том.

На нашу думку цілком зрозуміло, що установлення для усієї України-Русі єдиного митрополита означало її повне об’єднання під рукою українського володаря. Характерно, що у цей же час починаючи з 1246 року у своїх буллах до Данила Романовича папа римський титулує його королем Русі /30. Внаслідок полі­тичного і релігійного улаштування України-Русі, великокнязів­ська влада свідомо проводила політику залучення у державу на­селення із інших міст та регіонів стародавньої Русі. Усе це може нам говорити, що внаслідок кардинальних реформ Данила Рома­новича була успішно налагоджене господарське життя у таких великих областях української держави, як галицька, волинська та київська. Данило Романович сам особисто їздив в Київ для улаштування Київської землі. Навіть повернення татар не перер­вало реформаторських устремлінь Данила Романовича, Батий направив на Україну-Русь лише два загони під керівництвом полководців Белая і Меньмана і ні один не зумів взяти ні одного міста/31. Здавалось би що уже ніхто не зможе помішати з'єднан­ню України-Русі, однак зв’язані з угорським двором галицькі бояри, знову розпочали плести інтриги проти великого князя Данила.

Відігнаний з Галичини чернігівський князь Ростислав Ми­хайлович утікає до Угорщини, де його уже приймають по іншо­му, інакше ніж раніше до монголо-татарського нашестя. Відомо, що угорський король, який раніше не бажав союзу з чернігівсь­кими князями, зараз сам вирішив видати свою дочку Анну за Ростислава чернігівського. У зв’язку з цим скоро у 1242 році Ростислав Михайлович одружується на дочці угорського короля. Джерела нам однак не подають переміну політичних мотивів угорського короля, але на нашу думку Бела IV одружив свою дочку Анну з Ростиславом тому, що боявся що останній у по­мсту наведе на Угорщину татар. Пізніше власне так він пояснив одруження двох своїх дочок на руських князях Ростиславі і Льві папі римському.

Досить скоро по весіллю Ростислав випросив у тестя „угор много” і з ними рушив на Перемишль, сподіваючись на підтрим­ку тамтешнього боярства. Він надіявся за підтримкою духовенс­тва улаштуватись в місті з подальшою метою зайняти усю Гали­чину. Спочатку Ростиславу пощастило потіснити полки Данило- вих воєначальників Андрія і Якова, але у розпалі бою на нього ударив Данило Романович з своєю важко озброєною кіннотою і пішим народним ополченням і вигнав Ростислава з Перемишль­ської землі, і як зауважує літопис „і пішов Ростислав до угор”. Тоді угорський король Бела IV і його зять Ростислав Михайло­вич підготовили війська до генерального походу в Галичину. До цього походу було залучено і польських князів, зокрема краків­ського, який був вороже налаштований проти володаря України- Русі. В цей же час король Бела IV був добре ознайомлений про існування україно-мазовецького військово-політичного союзу, який у 1241 році зумів утвердити на великокнязівському краків­ському престолі мазовецького князя Конрада.

В цей же час Бела IV підтримав проти Конрада свого зятя Болеслава Стидливого, який за допомогою угорського війська знову посів на великокнязівському краківському престолі і з'єд­нав таким чином в своїх руках усю малу Польщу. Внаслідок цього Конрад мазовецький пішов походом на Краків, а володар України-Русі на Люблін. Українські збройні сили, наголошує літописець, діяли тоді широкомасштабно на значній території. Полки великого князя Данила увійшли і завоювали майже всю Люблінську землю, князь києво-волинський Василько воював по усьому басейні ріки Лаби і на її притоці Танві і доходив до Вісли і Сана. Дворський великого князя Андрій воював Сандомирську землю, воєвода Вишата воював на польському підгір’ю. До по­ходу зауважував польський літописець Ян Длугош, були залуче­ні і литовські князі, які напали на південну Сандомирщину /32. Внаслідок цієї війни Конрад мазовецький отримав від Болеслава Стидливого Клецьку землю.

У відповідь на похід володаря України-Русі, Болеслав кра­ківський зробив напад на українські землі і дійшов до Андрієва на Бузі, що заходився північніше Холма. На цей військовий по­хід поляків великий князь Данило відповів новим походом на Люблін, внаслідок якого Люблінська земля була приєднана до України-Русі. Про це нам яскраво наголошують і польські дже­рела під 1244 ріком:,,Rurern per dιversos ιnsultus Lublrn devastant” /33. Друге польське джерело добавляє: „et kastrum prose ed ійсаге сєрєгипї turim muratam feoerunt”. В цьому же джерелі після слова „Lublrn” добавлено „et totum territorium” /34. При цьому володар України-Русі зумів зберегти свій вплив і зв’язки при краківсько­му дворі, що виявилось під час польсько-угорського виступу проти України-Русі. Ростислав Михайлович намагаючись відіб­рати від української держави Галичину, наступаючи на останню з відбірним угорським військом прийшов у володіння краківсь­кого князя Болеслава Стидливого, який був вороже настроєний проти володаря України-Русі і готовий надати військову допо­могу Ростиславу Михайловичу. Увійшовши в Краків Ростислав Михайлович залишив у ньому свою дружину Анну, дочку коро­ля Бели IV і сестру Кінги дружини краківського князя і попросив краківського князя посприяти йому у військовій кампанії проти володаря України-Русі.

Однак налякані військовою могутністю Данила польські па­ни не бажали виступати проти великого князя Данила, частина їх на чолі з Флоріаном Войцеховичем Авданцем виступила проти антиукраїнської політики Болеслава Стидливого і у зв’язку з цим «повтікала з землі, маючи намір іти до Данила». Щоправда сам Флоріан Авданець помирився з Болеславом Стидливим і прийняв участь у поході проти володаря України-Русі. Таким чином ми бачимо, що у 1245 році угорським королівством і ве­ликим польським князівством, а також проугорським боярським угрупуванням Галичини зв’язаним з Ростиславом Михайлови­чем, було розвернуто нову інтервенцію у західні землі України- Русі. Це було ще одне намагання помішати політичному об'єд­нанню України-Русі в одну державу. Цілком очевидно, що за прямою інтервенцією чернігівського князя стояла угорська дер­жава, яка влітку 1245 року зібрала велику армію, щоб „увести Ростислава до Галича”. За наказом короля Бели IV у похід ру­шив цвіт угорського рицарства на чолі з досвідченим полковод­цем баном Фільнієм. Окрім добірного угорського рицарства у війську Ростислава були і польські полки краківського князя Бо­леслава Стидливого, а також чимало озброєних людей постави­ли під прапори Ростислава ті галицькі бояри, яким пощастило уникнути кари у час утвердження Данила Романовича в Галичи­ні.

Спочатку військо, яке очолював Ростислав здобуло Пере­мишль, а потім обложило Ярослав. Воєвода міста Ярослава спі­шно вислав гінця до володаря України-Русі і повідомив про при­хід польсько-угорського війська, оскільки залога і міське опол­чення хоробро захищались здійснюючи вилазки і громлячи во­рога, однак перебороти могутнє військо не мали змоги. Будучи не в змозі взяти місто штурмом Ростислав наказав привезти об­логові машини для пробиття стін, і почав військо готувати до штурму. Як бачимо із свідчень літописців, що Ростислав Михай­лович настільки був упевнений в перемозі у військовій кампанії, що влаштував рицарський турнір під стінами ще не скореного міста. Літописець наголошує: „що Ростислав розпишався і влаш­тував єдиноборство з угорським рицарем Воршем, і впав під ним кінь і він пошкодив собі плече. I не на добре трапилось йому це змагання” /35.

Допоки польсько-угорське військо Ростислава стояло під стінами Ярослава сковане мужніми його захисниками, володар України-Русі великий князь Данило узнавши про прихід „вели­кої раті” почав збирати свою дружину і ополчення і скоро зібра­вши воїв всіх, а також запросивши на допомогу половців, фор­сованим маршем виступив в похід. В цей же час великий князь Данило Романович розумів, що на карту поставлена доля такими труднощами об'єднаної держави. Тому користуючись довготри- валістю Ярославського стояння Ростислава він запросив на до­помогу союзних польських і литовських князів. Щоб нейтралі­зувати війська краківського князя Болеслава Стидливого Данило Романович запросив союзного мазовецького князя Конрада, а також великого князя литовського Міндовга, військову допомо­гу від яких отримав, щоправда з запізненням, оскільки Данило Романович швидко з'єднавши усі військові сили України-Русі від Карпат до Київщини виступив на своїх супротивників з та­кою швидкістю, що його союзники запізнились. Усе військо України-Русі рухалось у строгому військовому порядку.

Попереду основних сил прямувала сторожа, далі авангардні полки під керівництвом досвідченого воєводи Андрія двірсько­го, якому великий князь Данило доручив розвідати розташуван­ня військ Ростислава і підбадьорити своєю появою обложену залогу Ярослава, як наголошує літописець „укріпити місто ду­хом, що уже близьке спасіння їхнє” /36. Далі рухались основні війська під керівництвом великого князя України-Русі Данила Романовича. Похід продовжувався настільки енергійно, що не­зчулось, як перед ним появилась ріка Сан, і її вирішили форсу­вати зразу. Першими її форсували половці, які напали на Рости­славові стада, що паслись по берегах ріки без сторожі і хотіли їх захопити, але зберігаючи військову дисципліну і виконуючи по­веління Данила Романовича вони відігнали її до стану князя Рос­тислава. Зробивши розвідку половці доповіли великому князю Данилу, що угри не залишили сторожових загонів біля ріки і да­ли знак для переправи усього війська. Далі через брід перепра­вилася важко озброєна рицарська кіннота, тобто гвардія волода­ря України-Русі, за нею - війська волинсько-київського князя Василька, та князя Льва Даниловича, опіку над яким було дору­чено досвідченому воєводі Васильку.

Форсувавши ріку, великий князь Данило перешикував полки з похідного у бойовий порядок і „військо неквапно з тихістю грізно пішло на ворога, але серця воїнів кріпко були настроєні на битву” /37. Отримавши повідомлення, про те, що українське військо перейшло ріку Сан князь Ростислав, бан Фільній і воє­вода Флоріан залишивши піше військо біля воріт Ярослава, що­би місто не могло надати допомогу військам великого князя Да­нила, з рицарськими полками виступили назустріч останньому. Галицько-волинський літописець дотримуючись канонів високо­го літературного мистецтва якому він служив, наголошував, що перед битвою великий князь Данило мав добрий знак, „над його полками кружляли і клекотіли орли” /38.

17 серпня 1245 року відбулася генеральна битва, одна з най­більших до офіційної коронації великого князя Данила на короля України-Русі. Війська зійшлися на ратному полі: зі своєї сторони Ростислав вилаштував до бою „Русь, Угрів і Ляхів” залишаючи в засідці рицарський полк бана Фільнія. Великий князь Данило, який особисто керував військом розмістив свій головний полк на лівому фланзі, у центрі випробувану у боях важко озброєну ри­царську дружину Андрія двірського, а на правому фланзі проти польських військ Флоріана Авданця відбірний полк князя во­линсько-київського Василька Романовича. Вилаштувані до бою війська зійшлись і розпочався жорстокий бій.

Спочатку війська, як годиться по стратегії середньовічних воєн, обстріляли одні одних, а потім князь Ростислав з головни­ми силами атакував рицарську дружину Андрія двірського. Лі­тописець наголошує, що Ростислав кинувся з усією силою на Данила, але Андрій підставив під удар власну рицарську дружи­ну. Однак найшвидше, що постановка в центрі добре озброєної рицарської дружини Андрія двірського було стратегічним пла­ном великого князя Данила. Згідно правил європейського воєн­ного мистецтва, сам великий князь Данило з головним полком повинен був займати місце в середині бойового строю. Проти нього стояв головний полк його суперника. Зіткнення цих двох основних ударних частин вирішувало результат битви. Розумію­чи, що необхідно зберегти сили для вирішального поєдинку з угорським рицарським військом бана Фільнія, Данило Романо­вич поставив свій великий рицарський полк на лівому фланзі, зробивши його тим самим „полком лівої руки”. Натомість у центрі він розмістив добірну рицарську дружину Андрія, а на правому фланзі полк брата Василька. Стратегічний план волода­ря України-Русі повністю виправдав себе у перебігу Ярославсь­кої битви.

Великий князь Данило Романович немов би передбачив, що важко озброєні рицарі Ростислава потіснять в центрі військо Андрія двірського і під сильним ударом те почне відходити, а поки ворог захопиться атакою і заглибиться у розташування Ан- дрієвого війська в центрі, йому буде завдано могутні удари з флангів. Завершить розгром „зав’язавши мішок” натиск важко озброєної рицарської кінноти великого князя Данила, яка зайде угорським рицарям бана Фільнія в тил. Битва розпочалась тим, що князь Ростислав з головним військом чернігівським і дружи­нами галицьких бояр атакував вибрану рицарську дружину Анд­рія двірського, вона і прийняла весь удар Ростиславового війсь­ка, як зауважував літописець: „списи ламалися з такою силою, немов грім гримів”, з обох боків багато падало воїнів з коней і вмирало, а інші були проколені сильними ударами списів. Анд­рій же залишився з малою дружиною, скачучи назад і вперед, міцно бився з ворогами, допоки Данило Романович не підіслав йому підкріплення. Однак воїни Андрія „міцно б'ючись” повіль­но відходили до Сяну зберігаючи стрій і дисципліну. Зацікавле­ний у тому, щоби Андрій дворський скував навколо себе більшу частину Ростиславового війська, великий князь Данило відрядив йому на допомогу невелике підкріплення: Василя Глібовича, Всеволода Олександрвича, Мстислава і других, всього як заува­жував літописець „20 вибраних мужів”.

В цей же час польські полки під керівництвом Флоріана Войцеховича Авданця, як зауважує літописець, сильно пішли в наступ на полк Василька „Кирилеш” співаючи із криком: „поже­нем руських на великі броди. І сильний голос ревіння був у їхнім полку” - насмішливо відзивався про поляків князь Василько. І тут закипіла кровопролитна битва. Поляки налягали сильно, об­зиваючи в пориві битви українських воїнів, але не дивлячись на те полк Василька Романовича вистояв. Літописець зауважував: „ляхи же лаялись і кричали князю Васильку: „поженем вас на великі броди”. Князь Василько же відповідав їм: „Брешете, що поженете ви нас, бог допомагає нам, і так сильно натиснув на них своєю кінною дружиною, що ляхове не витримали натиску і побігли від лиця його” /39.

Згідно сукупності свідчень джерел можна і дальше реконст­руювати хід битви, оскільки він був добре спланований полко­водцем-князем, який уважно слідкуючи за ходом битви на різ­них флангах був повністю проінформований про стан справ у кожнім полку. Джерела зафіксували свідчення з яких видно, що великому князю доповідали: „що полк князя Василька міцно стоїть проти поляків, у центрі Андрій двірський скував майже усе військо Ростислава кріпко бився, але помалу відступав, що давало можливість великому князю надавати для утримання фронту йому вчасно допомогу”. В цей же час у ворога у розпалі битви ще залишався великий резерв, рицарський полк угорсько­го бана Фільнія, який повинен був завершити битву переможним наступом у зв’язку з чим ще вичікував своєї участі у битві. Ро­зуміючи це Данило Романович вирішив уникнути цього разючо­го і водночас вирішального удару і зробив по останнім випере­джаючий удар. З основними своїми силами він перейшов зарос­лий лісом яр зайшов у тил рицарям бана Фільнія і наніс удар не чекаючому його у себе в тилу ворогу. Удар важко озброєної ви- лаштуваної до бою рицарської кінноти великого князя Данила був настільки стрімким, що ворог не вспів вилаштуватись в бо­йовий порядок.

Сам Данило Романович, як свідчить джерело, швидко розве­рнув свої сили, виїхав вперед із полку маючи під рукою тільки сотню рицарів під командою сотника Якова Марковича і сотню Шевла рішуче ударив на угорських рицарів, зім'яв їх і почав знищувати. Сам володар України-Русі з двома сотнями відбір­них рицарів пробився до центру угорського війська де стояла головна хоругва бана Фільнія, він зірвавши її у злості розірвав на шматки, як наголошує літописець, об того гордого Фільнія зламав свій спис юний Лев. Данило Романович трохи вийшовши з бою щоб з'ясувати стратегічну ситуацію, знову напав на рица­рів Фільнія, і розбив його полк, це справило приголомшуюче враження на усе військо Ростислава. Отже несподіваний обхід­ний маневр внаслідок якого відбувся розгром угорського рицар­ського війська, вирішило долю Ярославської битви. Побачивши повний розгром угорського рицарського полку військо Рости­слава і Флоріана, як наголошує літописець „навернулося до вте­чі”. Внаслідок розладу бойового порядку і явної втечі з поля би­тви у їхніх військах почалися великі втрати. Двірський Андрій і князь Василько почали переслідувати розгромлене військо. Вна­слідок переслідування польський головнокомандуючий Флоріан Авданець і угорський бан Фільній потрапили в полон. У полон попали також усі галицькі бояри проугорської партії на чолі з Володиславом Кормильчичем. Ледь не схоплений був і сам угорський ставленик на галицький престол князь Ростислав. При утечі з поля битви під Ростиславом убили коня, його почали оточувати рицарі великого князя Данила, які гнались за ним, в останню мить скачучий поряд угорський барон Лаврентій дав йому свого коня, що врятувало Ростислава від полону. Рости­слав утік в Краків, там взяв свою дружину Анну і повернувся назад в Угорщину, після чого він більше уже не фігурує серед претендентів на галицький престол.

Володар України-Русі, усі князі, бояри, військо, а також жи­телі міста Ярослава, святкували перемогу. Як зауважував літо­писець, битва була жорстока, багато рицарів Данила Романовича полягло, у пориві гніву було страчено жорстокого гнобителя Г а- личини угорського бана Фільнія, а також багато полонених угорських баронів і рицарів. Були страчені також усі галицькі бояри на чолі з їх головою Володиславом Кормильчичем, а та­кож усі облогові машини угорського війська/40. Страченням усіх галицьких бояр великий князь Данило Романович назавжди поклав кінець феодальній анархії в Україні-Русі і утвердив само­владне правління одного володаря. Битва під Ярославом підвела межу 40-літній війні в Україні-Русі, проявила високі бойові яко­сті українського війська, продемонструвала полководський та­лант її володаря великого князя Данила і його воєвод. Після бит­ви під Ярославом Данило Романович стає повновладним волода­рем України-Русі.

Військовий успіх Данила Романовича набув розголосу в усій Європі. Ця перемога як і посилення позицій у Центральній Єв­ропі України-Русі, стурбувало і монголо-татар. Перемога Данила Романовича під Ярославом утверджувала усі ті позитивні проце­си, які поводив великий князь по відродженню земель України- Русі. Український народ знайшов у собі сили відбудовувати знищені ворогом міста і села, відновлювати ремесла, промисли, торгівлю. Данило Романович доклав багато зусиль для віднов­лення Києва, Володимира, Галича. Він особисто їздив в Київ та Овруч облаштовувати життя цих регіонів своєї держави /41. Та Галичина і Волинь почали швидше відроджуватися ніж Київщи­на. Літописець наголошує, що по „Батиєвім погромі” Данило Романович почав закликати умільців, які приходили від німців, русі, ляхів: „вони ішли день за днем підмайстри і майстри, що втекли від татар - сідельники, лучники, тульники, ковалі по залі­зу, міді, сріблу, і відновилось життя” /42.

Літописець схвально відноситься до заходів Данила спрямо­ваних на відродження та будівництво нових міст. У посмертно­му панегірику володарю України-Русі, в переліку його чеснот з повагою сказано, „що він збудував багато міст” /43. Ось як яск­раво описується в літописі заснування великим князем Данилом його нової столиці Холма: „Коли Данило княжив в Володимирі їздив він у поле і полював, побачив він красиву гору порослу лісом і запитав у місцевих жителів: „як зветься це місце” - вони відповіли: „Холм йому ймення”, і полюбилось воно йому і вирі­шив він збудувати на ньому місто. Потім місто розбудувалось, Данило так укріпив його, що монголо-татари під час походу у 1241 році не змогли його взяти. Із щирим захопленням розпові­дає літописець про чудові будинки, церкви зведені і пишно оздоблені у новій столиці України-Русі Холмі /44. З цієї розпові­ді ми дізнаємося, що холмський замок-фортеця була збудована за останнім словом тодішньої світової будівельної техніки. За високими стінами міста стояла величезна кам'яна вежа-донжон з якої було зручно стріляти з луків та каменеметальних машин, по тих, хто насмілився би штурмувати місто. Місто мало глибокий колодязь, а отже забезпечувалось водою на випадок тривалої облоги. Великим князем Данилом був заснований також Львів, який у останні десятиліття теж стане столицею України-Русі /45. Данило Романович доклав багато зусиль для відродження сплю­ндрованого татаро-монголами сільського господарства, протегу­вав облаштуванню ремесел та торгівлі.

Високого розвитку досягли в Україні-Русі мистецтво і літе­ратура, однак далі її економічне і політичне піднесення наштов­хнулось на протидії Золотої Орди. Батий і його оточення пильно стежили за зростаючою могутністю української держави і вірні своїй тактиці робили все, щоб не давати посилюватися сусід­ньому володареві. Монголо-татари шукали шляхи для підкорен­ня України-Русі. Слід зауважити, що політичні стосунки Украї­ни-Русі починаючи з 1241 року аж по 1257 рік будувались на зовсім іншій основі ніж у Північно-Східній Русі. По усій очеви­дності з 1241 року Русь-Україна була по татарському погромі незалежною державою і не підкорялась монголо-татарським ха­нам. Уже саме географічне положення України-Русі заставляло золотоординців зберігати етичність у політичних відносинах. Володар України-Русі не був покорений, а отже не був данником чи васалом татаро-монголів. У зв’язку з цим татаро-монголи не могли бачити в Україні-Русі форпосту тих держав, які залиши­лись за межею татаро-монгольського контролю. В цей же час татаро-монголи по перемозі Данила Романовича зрозуміли, що Русь-Україна ще зберегла могутню військову організацію, здат­ну протистояти монголо-татарам. Будучи віддаленою від Золотої Орди і водночас у дружніх стосунках з усіма країнами Центра­льної Європи, вона завжди могла звернутися до них за допомо­гою, чи створювати за їх участю антитатарську коаліцію, тому золотоординські хани діяли проти України-Русі і її володаря ве­ликого князя Данила більш м'яко і обачливо.

До того ж у самій Монгольській імперії розгорілась внутрі­шня боротьба, тому хан Батий вирішив вимагати у володаря України-Русі не Київщину чи Волинь, а Галичину, не згадуючи про останні /46. У зв’язку з цим хан Золотої Орди Батий через посередництво намісника суміжних з Україною-Руссю територі­ях, Мауці, наші літописи його називають Могучий звернувся до володаря України-Русі з вимогою: „Дай Галич”, отже тільки Га­лич, для того щоби відрізати Україну-Русь від західноєвропей­ських союзників і створити собі стратегічний плацдарм з Гали­чини для нападу на Західну Європу і роз’єднати складуючийся проти монголо-татар військово-політичний союз Західної Євро­пи і України-Русі. Татари розуміли, наголошував Д. Зубрицький, що по розгромі Ростислава великий князь Данило був наймогут- ніший володар у Центрально-Східній Європі, якому належала вся Волинь, Поділля, князівство Галицьке, Київське, усі землі по правій стороні західного Бугу, по лівій стороні Нарви, до витоків Дніпра і звідтіль до Карпат.

Пінські князі були його васали, чернігівські, переяславські, що втекли від татар служили у його полку, як це видно по Яро­славській битві. Він зберігав до вимоги Батия повну незалеж­ність, і контроль над усіма землями у своїй державі, яка знахо­дилася між двома могутніми імперіями західно-християнською, на чолі якої стояв папа римський і східною, на чолі якої стояли золотоординські хани. Обидва повелителі, на думку дослідника, намагалися хитрістю привернути на свою сторону володаря

України-Русі /47. Перший під безпосередньою участю легата архієпископа прусського запропонував Україні-Русі вступ в со­юз католицьких держав і згідно свідчень папської булли від тра­вня місяця 1246 року, назвав „Данила королем Русі” і взяв укра­їнську державу під захист меча святого Перта: „Кеді Russio- ιllustri, Jnnokentus Epιs∞pus, servus servorum Deι. Cumte as regnum tuum utpote plantationem novellam, proponamus tuas guantum сніп Deo possumus favorabiсiter exandιmus. Tus Itague suppliсationibus тсН^й, personamet Regnum predrntumsub beati Petri et nostra prete^mne sis^p^us et presentis s^ipt pa^^^ ∞mmunιmus. Nullι ergoomnιno lιomιnum ііс-eat hane

pagιnamnonstre proteсtionis ιnfringere vel сі ausu temtrario сontraire. Sι guιs autem hos attemptare presumserit, indignationes Deιomnιpotentιs, beatorum Petri et Paulι apostolorum eιus et nostram se noverit іпсюігшіі. Datum Lugdum V. Nonas Man anno terrio” (1246). У другій буллі даній „світлому королю Русі Данилу” він велів домініканцям проживати невідлучно при дворі „короля Русі Данила” /48.

Папа у своїх численних посланнях і буллах обіцяв допомогу проти татар, однак реальної допомоги не було. Скоро про широ­комасштабні переговори, які велись володарем України-Русі з папою римським впродовж усього 1245-1246 років дізнався зо- лотоординський хан Батий, і той приславши свого посла, висло­вив свої бажання коротко але грізно: „Дай Галич”. Ослухатись було, як зауважує І. Шараневич неможливо, адже останній при відправці посла в Україну-Русь підтягнув до держави Данила, яка складалась з Київщини, Волині і Галичини, величезне війсь­ко під командою свого сина хана Сертака, яке налічувало 160 тисяч високопрофесійних воїнів. В цей же час до кордонів Укра- їни-Русі був підтягнутий з 10-ти тисячним загоном і темник Ку- ремса, війська якого отаборилось під Переяславом. Підкріпивши посольство великим військом, Батий вимагав, щоби Данило прибув до Орди на переговори /49.

Оскільки наголошує Д. Зубрицький при таких складних об­ставинах, що склалися, на допомогу папи не можна було надія­тися, Данило Романович вирішив їхати на переговори у ставку Батия, скрутність становища вимагала цього /50. Однак будучи досвідченим політиком і дипломатом, великий князь Данило провів широкомасштабні переговори з ордою перед поїздкою, щоби не наражати себе на небезпеку. Посол папи до Батия францісканець Іоан Де Плано Карпіні, який залишив нам хроні­ку подорожі в Золоту Орду, засвідчує, що Василько Романович посилав в Орду своїх послів, котрі повернулися до нього з охо­ронною грамотою на проїзд до Батия князя Данила. Угорські хроніки вказують, що передбачливий володар України-Русі ще до поїздки в Орду зав'язав дружні стосунки з багатьма монголь­ськими сановниками і це давало йому певне опертя в ставці Ба­тия для ведення не принизливих для себе переговорів /51. Наш літописець, наголошує, що великий князь Данило Романович, зо всіма своїми воїнами і людьми відправився в ставку Батия. Літо­писець згадує, що коли великий князь Данило проїздив через Київ він відвідав Видубицький монастир, заснований його пред­ками /52.

Через деякий час Данило Романович проїжджаючи біля Пе­реяслава побачив загони воєначальника Куремси і дізнавшись в останнього дорогу до Сараю швидко приїхав на Волгу в ставку Батия. Джерела подають нам дуже цікавий опис переговорів ха­на Батия з великим князем Данилом: „коли князь увійшов до ханського намету Батий приязно зустрів його і запитав: Даниле, чому ти раніше не приходив, та добре що нині прийшов. Чи п'єш ти чорне молоко, наш напій кобилячий кумис? Данило вдячно відповів ханові на привітання, що досі ще не пив, але якщо ти звелиш то вип'ю. Опісля пиття Батий сказав: Ти вже наш тата­рин, то пий наше питво”. Щоправда опісля хан прислав князеві вина, великодушно зауваживши: „ти не звик пити молоко, пий вино”/53.

Внаслідок переговорів з Батиєм Золотоординський хан приз­нав великого князя України-Русі своїм „мирником”, тобто союз­ником. Слід також відмітити, що зі сторони Батия Данилу Рома­новичу були виявлені ознаки найвищої поваги. Хан особисто пригощав великого князя кумисом, а від Рубруквіса ми знаєм, що пити кумис у хана це велика честь /54. Хоча наш літописець зауважує: „що злая то честь татарськая. Данило Романович, що був великим князем і володів з братом усією Руською землею Києвом, Володимиром, Галичем та іншими країнами, а нині сто­їть на колінах і холопом називають його і данини вимагають, та він життя не певний” /55. Внаслідок проведених переговорів ве­ликий князь України-Русі став союзником Золотої Орди, а отже номінально залежним від Золотої Орди, як зауважує літописець: „поручена була земля його йому” /56. Та до повного підкорення монголо-татарами України-Русі не дійшло.

У час переговорів з монголо-татарами Русь-Україна мала широкий міжнародний авторитет могутньої європейської держа­ви, яка знаходилась у широких політичних і економічних взає­мозв’язках з країнами Західної Європи. Перемога Данила Рома­новича в сорокалітній феодальній війні у власній країні, розгром польсько-угорської інтервенції, поставили володаря України- Русі у статус „modus vivendi” з монголо-татарами, який надав право Данилу Романовичу остаточно закріпити Київщину у складі староукраїнської держави в помонгольський період, яка згідно юрисдикції Золотої Орди, знаходилась під її впливом, і номінально була включена до Ростово-Суздальської землі. У зв’язку з цим великий князь України-Русі по приїзду із Золотої Орди і укладення з останньою союзницького договору поспішив підкреслити усім володарям Центральної та Східної Європи свої права на усю Україну-Русь, назначивши у 1246 році свого печа­тника Кирила „загальноруським митрополитом” і відправив останнього на утвердження до патріарха в Нікею.

З цього часу, відзначав визначний радянський дослідник „га­лицько-волинської проблематики” В. Т. Пашуто, у Холмі був виготовлений спеціальний літопис, який проголошував галиць­ко-волинського князя єдиним наслідним спадкоємцем влади ки­ївських князів, де титул великого князя київського мав право носити тільки галицько-волинський князь Данило, а це означало, що у політичному відношенні Русь-Україна стояла вище ніж Пі­внічно-Східна Русь, яка повністю залежала від Золотої Орди /57. Отже як бачимо, хоча Русь-Україна і була поставлена у певну політичну залежність від Золотої Орди, але залишалась самос­тійною державою зі своєю могутньою військово-політичною системою, яку Батий вирішив повністю зберегти. Такий крок Батия був не випадковим. Волзька ставка Батия ворогувала з ім­ператорською столицею Каракорумом, хан Батий не без підстав вважав себе першою людиною в Монгольській імперії, тому він намагався правити самостійно не оглядаючись на імператора. Це змушувало його тримати усі наявні у нього військові сили гото­вими на випадок воєнного конфлікту з імператором.

У зв’язку з цим українська держава на чолі з таким видатним політичним діячем як Данило Романович, що знаходилась у тилу в Батия, і як ми знаємо по західноєвропейських джерелах мала дружні стосунки з Каракорумом не повинна була бути ворожою щодо Батия у час його конфлікту з імператором. Навпаки, Батий бачучи могутність Данила, вирішив її не підривати, а приверну­ти на свою сторону, щоби у скрутний для себе час не отримати удар в спину, а отримати від України-Русі необхідну йому допо­могу у боротьбі за імператорський трон. Очевидно великий князь Данило Романович знав про хід політичних подій у мон­гольській імперії і враховуючи їх провів вчасно і успішно такі важливі для української держави переговори в Золотій Орді. З приводу нами висловленого, сучасники вірно наголошували, що поїздка володаря України-Русі в Золоту Орду була вчасною і успішною. Проведені успішні переговори в Золотій Орді піднес­ли володаря України-Русі перед своїми західноєвропейськими сусідами.

Якщо раніше угорський король Бела ZV і польські князі вва­жали українську державу нездатною проводити активну зовніш­ню політику із-за ослаблення її монголо-татарами, то тепер по успішному проведенню переговорів з монголо-татарами вони почали вважати її надто могутньою, адже як союзник Золотої Орди, великий князь Данило міг в любий момент звернутися до останньої за допомогою, чи навіть спрямувати удар усієї Золотої Орди проти Центральноєвропейських країн „І стало відомо, на­голошує літописець, в усіх країнах, що повернувся він з успіхом від татар, і що бог спас його” /58. Страх ближніх сусідів, зокрема угорського короля і польських князів були зразу використані великим князем Данилом у зовнішньополітичних стосунках з західними сусідами. Дипломатичний здобуток володаря Украї- ни-Русі, був тим важелем, який заставив гордого угорського ко­роля Белу IV уже в 1246 році шукати союзу з великим князем Данилом Романовичем. Слід зауважити, що україно-угорські відносини на протязі ХІІІ століття були дуже напруженими. В свій час їх добре проаналізував М. С. Грушевський, який опира­ючись на вітчизняні джерела вважав, що угорський король Бела ΓV узнавши про умови договору Данила з Батиєм зразу ж прис­лав посла до великого князя Данила з пропозицією заключити військово-політичний союз між Угорщиною та Україною-Руссю, запорукою якого мав стати шлюб дочки Бели ІУ Констанції з сином великого князя Данила, Львом, якому відмовив в одру­женні Бела, ще п'ять років тому. Бела боявся Данила, наголошує літописець, щоби останній за попередні образи, нанесені воло­дарю України-Русі, не навів, як це раніше зробив воєвода Дмит­ро, монголо-татар для плюндрування Угорщини. Літописець на­голошує: „був бо він у татар і перемогою побідив Ростислава і угрів його” /59.

У зв’язку з налагодженням стосунків з Данилом, Белла ІУ облишив свій план посадження свого зятя Ростислава на галиць­кий престол, зробив його баном Славонії а потім Мачви утвори­вши для нього окремий банат між Дунаєм, Дриною, Савою і Моравою. На цьому, як ми проглядаємо по сукупності джерел, закінчується політична кар'єра Ростислава як руського князя, і тільки титул князя Галичини, який він вживав залишав собі на пам'ять про короткочасне правління в Галичині. У документі під 1247 роком читаємо:..Ratisiao Hlustri duke Оаііісіае et bano totins Sehlanoniae”. Угорські джерела сповіщають нам, що він помер у 1263 році, банат перейшов до його вдови і синів Михайла і Бели, дві дочки Ростислава були видані останнім заміж за двох визна­них європейських володарів: Кутігунда - за Пржемисла ІІ Ото- кара короля чеського, а Грифіна за Лешка Чорного, князя кра­ківського /60. Однак Данило Романович знаючи досвід одру­ження Ростислава на дочці Бели Анні, на цей раз зустрів пропо­зицію Бели дуже стримано, літописець говорить, що Данило „не вірив Белі, бо той не додержав був раніше слова обіцяючи вида­ти заміж свою дочку Констанцію за князя Льва”. Переговори Данила з Белою утруднювалися ще й тому, що Бела у час могут­ності великого князя Данила ще носив титул,,regι Оаіісіае et Lodomeriae”.

Джерела наголошують, що відновленню добросусідських ві­дносин Данила з Белою і укладення в подальшому союзу сприяв митрополит Кирило висланий на посвячення до Константинопо­ля. Проходячи через Угорщину він був ласкаво і гостинно при­йнятий угорським королем. Останній, наголошував літописець, „переконував його і словами і дарами упрохав Кирила, щоби той помирив його з Данилом і оженив свого сина Льва на його доч­ці”, пообіцяв супроводжувати митрополита в Візантію: „я уведу тебе в греки з великою честю, якщо створить Данило мир зі мною”, наголошував Бела, на що Кирило відповідав: „клятвою клянися мені, що не переміниш слова свойого, а я пішоши при­веду його” /61. Насправді, наголошує Д. Зубрицький, митропо­лит повернувся у Холм і переконував Данила у необхідності ук­ладення союзу з угорським королівством, сказавши останньому: „чого ти хотів, те у тебе і є”. Брат Василько в добавок сказав Да­нилу: „іди до нього бо він є християнин” /62. Усе це, наголошу­вав Д. Зубрицький, спонукало великого князя Данила до укла­дення союзної угоди з угорським королівством/63.

Внаслідок переговорів угорського короля з митрополитом Кирилом було організовано з'їзд Белли з Данилом, який уложив союзну угоду. Внаслідок укладеної угоди угорський король Бела IV відмовлявся від усіх своїх претензій на Галичину і зрікався титулу „короля Галичини і Володимирщини” на користь свого зятя Льва. Союзну угоду було підкріплено шлюбом князя Льва Даниловича з принцесою Констацією. Під час церемонії шлюбу Бела передав свій титул молодому подружжю, і з цього часу Констанція почала носити титул свого чоловіка: „Constantia dutissa GalHtiae et Lodomeriae - karιssιme fιlιe nostre” /64.

Сам володар України-Русі Данило Романович, згідно свід­чень угорських джерел признавався другом і союзником Бели IV, ті ж джерела титулують Данила Романовича не як як „rege Galliciae et Lodomeriae”, а як короля Руського „rege Rusciae”, що дає нам усі підстави наголошувати, що Данило Романович в цей час був повновладним володарем України-Русі. Папські угорські та польські джерела цього часу, теж одночасно титулують Дани­ла Романовича королем Русі. Характерно, що одна із грамот Бе­ли IV розповідаючи про перемогу Данила Романовича над Рос­тиславом і уграми у 1245 році, дана барону Лаврентію, що спас Ростислава князя Галицького,,Ratislao duke Galliciae”... від „сит Danιel Rutenorum rex”- називає Данила Романовича уже в 1245 році королем Русі /65. Німецьке джерело від 1247 року згадує про союзника угорського короля, короля руського: „cumtribus regιbus сит rege Ungaru, rege Comanorum et rege Rus^ae” /66. Уся сукупність фактів дає нам право наголошувати, що по укла­денню союзного договору України-Русі з угорським королівст­вом пройшов обмін і військовополоненими, як наголошують джерела Данило Романович повернув Белі „усіх попавших в по­лон угорців в битві під Ярославом”, розповідаючи про цю подію літописець чудово зрозумів, що штовхало угорського короля на такий невигідний мир: „боявся він Данила, бо був той у татарах і переміг у битві Ростислава і усіх угрів його” /67.

Цього не заперечував і сам угорський король Бела IV. В лис­ті до папи Інокентія IV він пояснював, що власне із-за страху перед татарами він видав двох своїх дочок за руських князів: „ut per ιpsos et amι∞s nostros alιos, gnι sunt ex pavte orientis sdremus nova... de Tartaris, ut sk- ∞rumdem wnatibus et fraude lentibus ιngenπs uteungue ∞mmodιus resιstere valeamus” /68. В цей же час після улаштування україно-угорських відносин, починаються переговори володаря України-Русі з папою римським Інокентієм IV. Наявна по цьому питанню наукова література може бути суттєвою, якщо розглядати її в контексті укладення Україною- Руссю союзного договору з монголо-татарами.

Питаннями взаємовідносин України-Русі з римською церк­вою серйозно намагалися з'ясовувати у XIX столітті Д. Зубриць- кий, I. Шараневич, Н. Дашкевич, російські вчені Е. Голубінсь- кий, С. М. Соловйов і багато других, у XX-му: М. С. Грушевсь- кий, I. П. Крип'якевич. Однак найбільш конкретно це питання з'ясовував М. Чубатий у своїй праці „Західна Україна і Рим у своїх змаганнях до церковної Унії”, який проаналізував вищепе- релічені роботи вчених і прийшов до висновку, що існування політичного союзу з західноєвропейськими країнами і наявності релігійної унії України-Русі, є реальний факт /69. Сукупність усіх наявних джерел і наукових робіт дають нам право наголо­шувати, що Україна-Русь і ряд суміжних з нею Центральноєвро­пейських країн які в першу чергу постраждали від монголо- татарського нашестя робили пошуки для організації антитатар- ської коаліції.

В ході політичних контактів і переговорів України-Русі з Польщею, Угорщиною, Чехією до з'ясування питання боротьби з монголо-татарами підключився і голова союзу католицьких держав папа римський, який бачачи небезпеку татар перед хрис­тиянським світом почав збирати усі наявні військові сили в Єв­ропі для хрествого походу проти останніх/70. Що стосується взаємовідносин папи римського з володарем України-Русі, то польські дослідники вважали, що папа робив усе, щоби залучити володаря України-Русі до антитатарської коаліції. Він писав ще раз татарам, намагався використати для захисту України-Русі рицарів-мечоносців і хрестоносців угорського, чеського королів, польських князів, назначив спеціального легата для проведеня походу.

В цей же час, як свідчать джерела, у зв’язку з навислою за­грозою нового вторгнення монголо-татар, папа склонив Белу IV до союзу з Україною-Руссю. В цей же час великий князь Данило зберігав раніше встановлені союзні відносини з великим князем польським Конрадом і великим князем литовським Міндовгом, які присилали йому військову допомогу у битву під Ярослав/71. Цілком можливо припускати, що під впливом переговорів з па­пою, великий князь України-Русі, в першу чергу забезпечивши недоторканість кордонів з заходу і з сходу, продумував питання, якби повністю вивільнитися від нав'язаного монголо-татарами союзного договору. Сам договір на, думку Д. Зубрицького, це торжество хана над папою, що підкіплюють і слова Батия: «ти уже наш, татарин», а не папський союзник/72.

Однак, як бачимо папа теж добре зрозумів, що внаслідок за- ключення союзного договору між українською державою і Золо­тою Ордою у римської церкви будуть проблеми у взаємовідно­синах з останньою. Однак не дивлячись на встановлення норма­льних стосунків з Золотою Ордою, Данило Романович повважав необхідністю зближуватися і з папою, оскільки розумів, що тіль­ки останній може сприяти формуванню антитатарської коаліції і організації хрестового походу проти татар. Данило Романович, як розумний політик не міг не бачити, що власне у його час про­ходив пік політичного розвитку папства, яке утвердило свою владу в Західній і Центральній Європі розвернуло свої устрем­ління на східну її частину, з метою поширення західноєвропей­ської цивілізації, і католицької релігії зокрема. В процесі поши­рення свого впливу на схід папа звернув свою увагу на Україну- Русь, одну з найбільших християнських країн у Центрально- Східній Європі. Події на початку ХІІІ століття розвиваються так, що коли упав захоплений хрестоносцями Константинополь, і на розвалинах Візантійської імперії було засновано Латиську імпе­рію, папа почав внаслідок таких політичних змін пропонувани Україні-Русі унію церков і вступ у західноєвропейський союз католицьких держав/73.

Як бачимо монголо-татарське нашестя, а опісля постійна за­гроза нападу монголо-татар на Україну-Русь, дозволила папі ак­тивізувати діяльність своїх церковних і політичних емісарів, особливо тоді, коли Данило Романович став мирником Золотої Орди. Розуміючи втрату впливу в Україні-Русі, папа почав роби­ти усі спроби, щоб повернути Україну-Русь в лоно політичного об'єкту Західної Європи. Скоро появився для встановлення кон­тактів і ведення переговорів зручний момент, який виразився місією францісканця Іоана де Плано Карпіні, якого папа відпра­вив на переговори до монголо-татар після Ліонського собору/74.

Проїзджаючи осінню 1245 року через Україну-Русь він вста­новив зв’язки з волинсько-київським князем Васильком Романо­вичем і ознайомив його з папською буллою від 25 березня 1245 року, якою папа призивав усіх християнських володарів укріп­люватися на випадок нового нашестя монголо-татар. По закін­ченню переговорів Плано-Карпіні послав папі повідомлення про переговори з князем Василько/75. На шляху в Золоту Орду Пла- но-Карпіні зустрів і самого володаря України-Русі, що повертав­ся від Батия, він повідомив останнього, що папа римський Іно- кентій ΓV розпочинає з ним прямі переговори, у зв’язку з чим великий князь Данило Романович приїхавши у Холм відправив до папи своїх послів для ведення переговорів. В цей же час папа отримавши від Плано-Карпіні повідомлення, які були напрацьо­вані під час переговорів з князем Васильком відправив в Украї- ну-Русь 3 булли.

Про те, що переговори були широкомасштабними і остаточ­но завершеними, для вирішення яких потрібно ще було уточню­вати релігійні питання свідчить зміст самих булл. Згідно свід­чень першої булли: «папа Інокентій ІУ брав під захист Україну- Русь, усіх князів, духовенство, народ/76. У другій повідомляв «світлого короля Русі, що відправляє в Русь домініканців Олек­сія і Генріха, які повинні постійно перебувати при дворі короля Русі»/77. У останній буллі сповіщає, що направляє в Україну- Русь архієпископа пруського Альберта легатом, для виправлення «помилок грецької віри», і просить підтримувати його в цьому. Вони ж повинні допомагати королю Русі також порадами в та­тарських справах/78.

Як бачимо із папських булл, що в 1246 році королівство Русь було такими дипломатичними кроками з обох сторін включено до складу союзу католицьких держав. Висилка папою легата для королівства Русі, а також офіційних папських дорадників, по процедурі, як це робилось для усіх інших католицьких держав говорить нам, що залишилось внормувати, як папа виразився в буллі «грецькі релігійні помилки». Однак слід наголосити, із папських булл ні де не видно про надання військової допомоги Україні-Русі проти татар, навпаки бачимо, папою вирішувалися виключно релігійні питання унії з католицькою церквою.

Щоправда, якщо взяти і розглянути в контексті надання вій­ськової допомоги проти монголо-татар звернення першої булли папи: «що він бере під захист меча святого Петра Україну-Русь... і усе її майно», то тоді можна у цьому вислові вбачати якусь пе­рспективу надання папою Україні-Русі в майбутньому військо­вої допомоги/79. Однак як бачимо з папських булл, папа піклу­вався виключно релігійними питаннями, у зв’язку з якими він доручив легату Альберту «виправляти грецькі помилки віри і настановляти єпископів в Україні-Русі», доручив йому справу реформування християнської церкви по католицькому розумін­ню християнської віри/80. Однак, як наголошують джерела, до­поки Альберт прибув в Україну-Русь, посольство великого князя Данила Романовича виїхало в квітні 1247 до папи в Ліон на пе­реговори і прибуло туди через два місяці, тобто в червні 1247. Очолив посольство ігумен монастиря гори святого Данила, Гри­горій. Посольство було прийняте папою Інокентієм IV, що від­мітив біограф останнього, Миколай Де Курбіо. Суть переговорів носила виключно релігійний характер, деталі нам невідомі/81.

Однак з послідуючих подій та документів можна встановити, що українська сторона виконуючи волю володаря України-Русі побажала якнайскоріше приступити до організації антитатарсь- кого хрестового походу. Одночасно, що стосувалось вирішення релігійних питань, то посли висловили бажання залишитись при грецькому богослужінні і визнати одне тільки верховенство па­пи, як вселенського християнського ієрарха. Внаслідок довгих церковних дебатів папа признав недоторканість грецького обря­ду православної церкви, грозив карами тим, хто порушить його постанову/82. Згідно свідчень наших джерел ми знаємо, що Іно- кентій IV « проклинав тих, хто зневажав віру грецьку правосла­вну і бажав створити Собор про правильну віру, яка б з'єднувала церкви»/83. Можна доконано сказати, що переговори були не тільки проведені, але й кінцево завершені. Вони вирішили усі ключові питання злучення України-Русі не тільки з політичною та економічною системою західноєвропейських країн, але й з релігійною.

Дослідники початку XX століття вивчивши хід переговорів і заключення прийшли до висновку, що вони були настільки конструктивні, що не залишають сумніву у тому, що в червні 1247 року Русь-Україна була включена у католицький союз дер­жав, і нею з католицькою церквою була зчинена унія/84. Внаслі­док заключення всеоб'ємлюючого договору, папа доручив Аль­берту «їхати в Україну-Русь і прийняти присягу від короля Русі, князів і бояр на вірність римській церкві, oголосити в усіх зем­лях України-Русі «Акт про Унію церков»/85. Папа дав легату і послам ряд других вказівок згідно яких можна вважати унію че­рвня 1247 року реально здійсненим фактом/86.

Зі своєї сторони великий князь Данило Романович зумів вна­слідок переговорів з папою осягнути ряд політичних вигод. По­ширення на Україну-Русь «опіки престолу святого Петра» вклю­чення української держави в до союзу католицьких держав. Про­голошення Данила королем усієї Русі, означало анулювання угорських претензій на Галичину, а також признання папою за­воювань України-Русі на сході, зокрема земель ятвязьських і ли­товських, на які Україна-Русь не мала прав і на які претендували польські князі і Тевтонський орден/87. Однак, що стосується пи­тань військових, тобто організації антитатарської коаліції, то у нашому розпорядженні є лише одна булла за червень 1248 року, у якій папа чітко писав королю Данилу, просячи його вчасно сповіщати хрестоносців про наближення монголо-татар, щоби він міг вчасно прийняти потрібні міри для оборони України- Русі/88.

Однак усі ці відчайдушні заходи папи по організації хресто­вого походу і реальному захисту України-Русі від монголо-татар не були підтримані більшістю країн західноєвропейського като­лицького альянсу. Великий князь Данило, наголошував радянсь­кий дослідник В.Т.Пашуто, надіючись на хрестовий похід проти монголо-татар зондував сприйняття цього питання через свої зв’язки які він мав у сусідніх західноєвропейських країна: Уго­рщині, Польщі, Чехії, Німеччині і навіть Тевтонському Ордені, Мазовії і Помор’ї, однак бачив, що дані країни досить пасивно ставляться до наполягань папи щодо організації хрестового по­ходу проти Золотої Орди. Останнім було чітко встановлено, що папа не зможе підняти заплутаний у міжусобній війні католиць­кий світ, і що останній не піде захищати одну щойно прийняту в лоно католицького союзу «свою складову частину Україну - Русь».

Отримавши від переговорів максимальні вигоди великий князь України-Русі Данило вирішив припинити процес унії з римською церквою у своїй державі і зосередитись на виконанні «мирницьких» угод з Золотою Ордою/89. Про це чітко наголо­шує наш літописець: «Прислав Інокентій ZV до нього Данила єпископа Береньского і Кам'янецького, говорячи йому: «прийми вінець королівства, та великий князь Данило відповідав тоді йо­му, очевидно в 1247 році, - рать татарська не перестає, зле вони живуть із нами, то як я можу прийняти вінець королівства без підмоги твоєї»/90. Приїхавший в Україну-Русь легат Альберт і почавший проголошення унії теж не був підтримай у своїх стре- мліннях великим князем Данилом, справа його не мала успіху, оскільки великокнязівська влада не брала участі у процесах унії католицьких місіонерів.

В процесі впровадження унії, наголошував радянський дос­лідник В. Т. Пашуто, Данило Романович побачив занепокоєність Золотої Орди, а розривати союзні відносини, які йому дались так важко і вартували йому особистих принижень і підставляти під новий удар ще не добре улаштовану для оборони від монголо- татар Україну, він не бажав. Тому розпочаті заходи легата Аль­берта по впровадженні унії в Україні-Русі не були підтримані великим князем Данилом.

Так закінчився перший період переговорів великокнязівської влади по входженню України-Русі до політичного союзу з захід­ноєвропейськими країнами і релігійній унії, який проходив в 1246-1248 роках/91. Як зауважував польський літописець Ян Длугош, опираючись на якийсь невідомий нам документ: «вели­кий князь Данило відпустив папського легата Альберта без чес- ті»/92. Проведені переговори з папою римським та сусідніми західноєвропейськими країнами, дали можливість великому кня­зю Данилу зрозуміти, що ні західні сусіди ні папа не зможуть надати реальну військову допомогу Україні-Русі у можливій війні з Золотою Ордою.

В цей же час він займається зміцненням обороноздатності власної держави, будує нові міста, фортеці, замки, він готується, оскільки розуміє, що його чекає майбутня війна, адже він бажає за будь-яку ціну визволитися з під татаро-монгольського ярма. Така діяльність стає провідною ідеєю його життя, якій великий князь Данило залишається вірним до останнього свого подиху. Готуючись до боротьби, великий князь Данило прекрасно розу­мів, що подолати добре озброєне й дисципліноване ординське військо можна буде лише тоді, коли стане можливе об'єднання усіх руських сил. У зв’язку з цим великий князь України-Русі звернув увагу на північний -схід, де у 1249 році за рішенням ім­ператора Монголії великим Володимиро-Суздальським князем став Андрій Ярославович, який одразу ж почав проводити неза­лежну політику щодо Золотої Орди і самого хана Батия.

У перший же рік свого князювання він не послав дарунків Батию, що обов'язково робили його попередники. Прагнення Андрія Ярославовича визволитися від монголо-татарської неволі не могло не привернути уваги великого князя України-Русі Да­нила Романовича. Скоро між Україною-Руссю і Володимиро- Суздальською Руссю встановлюються дружні відносини, які пе­реростають в союз, ініціатором якого стає володар української держави великий князь Данило. У 1250 році він закріплюється шлюбом великого князя Володимиро-Суздальської держави Ан­дрія Ярославовича з дочкою володаря України-Русі. Вінчає їх у Володимирі на Клязьмі найближчий сподвижник володаря Укра­їни-Русі митрополит Кирило. Суздальський літопис сповіщає, що у 1251 році: «одружився князь Андрій Ярославович з дочкою Данила Романовича і вінчав їх митрополит у Володимирі»/93.

Цей союз України-Русі з Володимиро-Суздальською Руссю міг мати лише одну мету - збройну відсіч Золотій Орді, наслідок якої повинен був бути тільки один - повне визволення від мон- голо-татар. Суздальський літопис наголошував: «що Андрій Ярославович разом з своїми боярами волів краще бігати від та­тар ніж царям їх служити»/94.

Проте планам наймогутніших володарів України-Русі і Во- лодимиро-Суздальської Русі не судилося збутися. Монголо- татарські хани сторожко спостерігали за створенням союзу, шлюб Андрія Ярославовича на дочці Данила Романовича дав їм зрозуміти, що зволікати більше не можна, адже вони ризикують втратити контроль над Володимиро-Суздальською Руссю. У 1252 році на Володимирсько-Суздальську Русь раптово рушило величезне військо під керівництвом одного з царевичів-чінгізідів Неврюя. Його військо форсованим маршем вступило в Володи- миро-Суздальську державу. Андрій Ярославович не скорився і вийшов з усіма наявними у нього силами проти монголо-татар. Коли татари форсували річку Клязьму і підійшли до міста Пере- яслава-Заліського. Тут зустрів їх великий Володимиро- Суздальський князь з усіма своїми полками. Як сповіщає новго­родський літописець: «була січа велика», Андрія Ярославовича підтримала лише прислана тверським князем Ярославом невели­ка дружина.

Напад монголо-татарів був настільки несподіваний для Анд­рія Володимиро-Суздальського, що він не успів вчасно сповісти­ти про нього володаря України-Русі Данила, тому допомога української держави запізнилась. У зв’язку з поразкою Андрій Ярославович утік в «Свейську землю», тобто в Швецію і на жаль більше не зумів у своєму житті організувати супротиву монголо- татарам. Так володар України-Русі втратив єдиного реального союзника, а Володимиро-Суздальська держава в наслідок Андрі- євої поразки знову попала в залежність від Золотої Орди/94. Пі­сля втрати єдиного союзника на північному-сході, для боротьби з монголо-татарами, Данило Романович зрозумів, що для відсічі монголо-татарського нашестя йому потрібно знову шукати сою­зників серед західноєвропейських держав, на чолі яких стояв папа римський.

Шість років тому володар України-Русі відгукнувся на про­позицію папи римського Інокентія IV відносно вступу України- Русі в союз католицьких держав, однак протидія монголо-татар не дала можливості у той час завершити об'єднавчий процес України-Русі з західноєвропейським світом. Ситуація склалась так, що володар України-Русі не сказав папі ні так ні ні. Однак у ту пору 1246-1248 роках шляхи їхні розійшлися, оскільки папа бажав швидкої релігійної унії православної церкви з католиць­кою, а володар України-Русі реальної військової допомоги проти монголо-татар. Однак володар України-Русі не поспішав робити висновки, адже папа обіцяв Данилу Романовичу очолити хресто­вий похід католицького воїнства усієї Європи проти монголо- татар. Однак переконавшись у неспроможності папи організува­ти і очолити боротьбу проти монголо-татар, володар України- Русі, щоб уникнути нападу Золотої Орди, припинив процес вхо­дження України-Русі у союз католицьких держав і процес унії православної церкви з католицькою зокрема.

Розгніваний папа Інокентій IV направив проти України-Русі ворожих їй литовських князів, та Данило Романович навіть не направляв проти них військо, прикордонна сторожа легко відби­ла напад литовців і прогнала їх у глиб зарослої диким лісом Ли­тви. Здавалось після цього стосунки з папою розірвались назав­жди. Однак папа був досить досвідченим дипломатом, зірко спо­глядав за ходом політичних подій на сході Європи, через деякий час у нових умовах він знову зав'язує у 1252 році політичні сто­сунки з великим князем Данилом і зрозуміло чому. В цей час головний союзник України-Русі, Володимиро-Суздальська дер­жава, зазнала поразки від царевича Неврюя. В цей же час Золота Орда вирішила покарати і союзника Володимиро-Суздальської держави, великого князя України-Русі Данила. У зв’язку з цим до кордонів України-Русі, було підтягнуто військо на чолі з мон- голо-татарським полководцем Куремсою. Власне така політична ситуація примусила володаря України-Русі відновити перегово­ри з папою. Ініціатива відновлення переговорів повністю нале­жала папі, який діяв через посередництво угорського короля Бе­ли IV, останній писав папі, що не пожалів праці, щоби склонити великого князя Данила до переговорів: великого князя України-Русі у невигідні умови пе­ред Західною Європою. При наближенні монголо-татар Данило Романович запропонував папі готуватися до хрестового походу, і як бачимо із булли виданої 14 травня 1252 року Данилу Рома­новичу вдалося переконати папу про необхідність хрестового походу проти монголо-татар. Повідомлення великого князя Да­нила про наближення монголо-татар папа відповів останньому: «Sane nuper сarіssіmo іп ChristofiHo nostre rege Rusde ιllustrι, guem lo^ νίωη^ suorum seсretorum plerumgue reddιt partісіpem, per Htteras suas aupιmus referente, prefatos Tartaros fore paratos ad delendas reHgіguіas guos dιvιna bemgrntas... ab ιpsorum manιbus lιberavιt, et ιpsιus v^rna сhrіstіnіtatіs vesano spιritιtu, nιsι Deus restiterit, сonсonсulсanda/96.

Таким чином булли папи і просьби угорського короля Белли IV, який вів переговори з великим князем Данилом про його ко­ронацію і унію. Внаслідок татарської загрози почали знову зближувати позиції володаря України-Русі і папи римського. Папа знав честолюбство Данила, який не бажав поступатися пе­ред угорським королем, коронація Міндовга у 1251 році на ко­роля Литви, ще більше посилила амбіції Данила Романовича. Папа, зауважував з цього приводу М. С. Грушевський, впливаю­чи Белою на Данила бажав заохотити останнього до унії коро­лівським титулом, але великий князь Данило бажав не титулу а реальної військової допомоги проти монголо-татар. Він відповів легату, що коронується тоді, коли відчує, що іде реальна війсь­кова допомога від папи, оскільки татари узнавши, що він перей­шов у інший табір, кинуть на нього усі наявні у Золотій Орді військові сили/97.

Бажаючи бути щирим у стосунках з володарем України-Русі і намагаючись конкретно допомогти українській державі, папа 14 травня 1253 року видав буллу, якою він призивав християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я, і другі сусідні з Украї- ною-Руссю християнські народи до хрестового походу проти монголо-татар/97. Характерно, що Швецію, Данію, Орден і Ні­меччину папа призвав до хрестового походу тільки через рік, поручивши легату Русі Альберту, який вернувся в Пруссію про­голосити хрестовий похід проти татар та очолити його/98. Уся ця широкомасштабна політична кампанія була проведена папою, щоб склонити Данила Романовича до унії і коронування. Такі широкомасштабні заходи дійсно справили враження на великого князя Данила, який внаслідок цього сподівався отримати від за­хідноєвропейського світу хоч якусь військову допомогу, при- наймі війська польських князів і угорського короля.

Джерела однак дають нам право наголошувати, що ні угор­ський король ні польські князі не були щирими у своїх потугах щодо допомоги Данилу Романовичу. Бела IV який претендував на Галичину не був задоволений коронацією Данила і офіційно­го проголошення папою Данила королем Русі. Але політична гра потребувала коронування Данила Романовича на короля Украї- ни-Русі, амбіції папи перед монголо-татарами були великі і Бела IV всупереч свого бажання спонукав до коронації «свого друга дитинства», обіцяючи військову допомогу. Та усе це були лише слова, реально Бела IV не збирався надавати військову допомогу Україні-Русі. Він не був упевнений, що Данило знову не признає залежність від Золотої Орди і разом з останньою не вирушить походом на Угорщину.

У зв’язку з цим він писав папі Інокентію IV, що щохвилинно очікує нападу монголо-татар на свою країну, що він оточений різними невірними народами в тому числі руським, бродниками і половцями/99. Як бачимо, угорський король з чисто диплома­тичних міркувань спонукав Данила до унії і коронації, а з другої не тішив себе ілюзіями відносно унії і коронації, і в подальшому навіть після заключення союзного договору боявся могутності Данила Романовича. Про могутність України-Русі, володар якої посягав на австрійський трон знав і папа, тому розуміючи, що як мирник Золотої Орди може піти з останньою на Польщу і Угор­щину, вирішив укріпити останню союзним договором з Чехією, пославши для укладення договору особливого легата/100.

Формально воно виглядало, наголошував І. Умінський, що сили Угорщини та Чехії формувались для допомоги Україні-Русі згідно булли виданої папою від 14 травня 1253 року/101. Однак послідуючі факти дають право наголошувати, що зовсім не Україна-Русь і її захист від монголо-татар були у папи в голові, і зовсім не їй він намагався надати в першу чергу допомогу проти татар. Джерела засвідчують, що чеський король Пшемисл- Оттокар ІІ бажав закріпитися в Австрії так само, як і володар України-Русі, в обох сили для боротьби за Австрію були приб­лизно рівні, тому кожен із них бажав ослаблення останнього, напад монголо-татар звичайно ослаблював Україну-Русь відвер­тав її увагу від європейського політичного театру, тому надання їй військової допомоги для подальше втручання по перемозі над татарами у справи Європи і Австрії зокрема не входило в полі­тичні плани чеського і навіть угорського короля.

Договір Угорщини і Чехії заключався тому, щоб заспокоїти Пшемисла ІІ від раптового удару зі сторони Угорщини, коли він по завданню папи з усім своїм військом відправиться на допомо­гу хрестоносцям в Прибалтику, а отже військова допомога Укра- їні-Русі зовсім не стояла в планах папи/102. Тевтони в Прибал­тиці знаходились досить в тяжкому становищі і постійно проси­ли допомогу в чеського королівства. В кінці 1253 року вармінсь- кий єпископ Ансельм знаходився в Моравії, де проводив з при­воду тяжкого становища Ордена довготривалі переговори з єпи­скопом Оломоуцьким/103. Приїжджав в Прагу з просьбою про військову допомогу у 1254 році і магістр Ордена Поппо фон Остерн/104. В результаті широкомасштабних переговорів був організований похід Пшемисла ІІ разом з маркграфом Бранде- бурським Оттоном ІІІ на Прусів, який закріпив становище Орде­на христоносців у цій частині Прибалтики.

Похід проходив в той же час, коли війська великого князя Данила успішно відбивали натиск військ татарського воєначаль­ника Куремси/105. В цей же час ми бачимо по сукупності дже­рел, що польські князі теж умовляли володаря України-Русі прийняти королівський титул. Виникає запитання, наголошував Д. Зубрицький, чому це польські князі і пани так усердно умов­ляли великого князя Данила прийняти королівський титул, який підвищував гідність Данила Романовича і принижував самих польських князів. Причина на думку дослідника скривається ось в чому. Данило Романович після встановлення з Золотою Ордою союзних відносин був у Центрально-Східній Європі наймогут- нішим володарем сусідство з яким ставало досить небезпечним.

Джерельні свідчення дають нам право наголошувати, що ряд польських князів були всеціло залежні від великого князя Дани­ла. Будучи союзником монголо-татар і забезпечивши собі від них тил він буде постійно втручатися у внутрішні справи като­лицького союзу держав. Значить, якщо Данило Романович коро­нується на короля Русі і тим самим перейде в табір союзу като­лицьких держав він відразу накличе на себе незадоволення мон- голо-татар і таким чином йому прийдеться захищати свої східні кордони, що вивільнить Центральну Європу від його втручання. Участь володаря України-Русі у європейських справах лякав як польських князів так і угорського короля. В цей же час перего­вори папи римського з великим князем України-Русі не вщуха­ли, під політичним тиском угорського короля-родича, і союзних польських князів Данило Романович дав згоду на коронацію на короля Русі, церковну унію і вступ в союз католицьких держав.

Повертаючись з свого австрійського походу через союзну Польщу, він зупинився в Кракові де на нього уже чекали посли папи Інокентія. Будучи незадоволеним своїми союзниками Да­нило Романович не побажав вести переговори в Кракові. Літо­писець з цього приводу наголошує, що великий князь заявив по­слам: « не гоже могутньому володарю приймати послів у чужій країні/106. М. С. Грушевський з цього приводу зауважував, що у Польщі по питанню унії церков і коронуванні Данила Романови­ча на короля Русі проходили широкомасштабні переговори, у які були включені усі польські як світські так і церковні ієрархи, та Данило Романович все одно не бажав вступати в союз католиць­ких держав і коронуватися без широкомасштабної військової допомоги. Однак нові гарантії, обіцянки були тим критерієм які спонукали великого князя України-Русі погодитися на корона­цію.

Як наголошують джерела, центральною фігурою на перего­ворах був легат Опізо, який вів переговори з Данилом від імені папи: «сину прийми від нас вінець королівства», а від себе доба­вляв: «ти матимеш поміч від папи». Таким чином будучи пере­конаним Болеславом краківським, Семовитом мазовецьким і ве­льможами польськими, які пообіцяли йому надавати допомогу проти татар: «а ми єсть мо тобі на підмогу проти поганих» і умовляння матері візантійської принцеси Анни, «яка бажа­

ла бачити свого сина царем» - Данило дав згоду на коронацію і запросив легата папи Опізо і польських князів до себе на коро­націю в Україну-Русь/107.

На церемонії коронації великого князя Данила були присутні польські князі великий князь краківський Болеслав, князь мазо- вецький Семовит, князь володимиро-київський Василько, усі сини Данила Романовича князі Шварн, Лев, Роман, усі бояри староукраїнської держави та духовенство на чолі з митрополи­том. Уся церемонія коронування проходила у липні 1254 року. Володар України-Русі прийняв від папи корону, й королівські інсигнії: скіпетр, коруну, та інші королівські ознаки з рук папсь­кого легата Опізо. Сам королівський вінець, як наголошують джерела на голову українського короля при коронуванні покла­дали не лише руки папського легата, його покладали від імені папи і від усіх руських епіскопів/108.

Вслід за галицько-волинським літописом, який зразу по ко­ронації називае Данила Романовича королем Русі, е польська грамота, яка датуеться 24 грудня 1254 роком, у якій Данило на­зивається першим королем Руським: «exсellentі vιro Danιel і primo regι Ruthenorum»/109. На нашу думку коронація Данила Романовича на короля Русі відбулася в липні 1254 року. Якщо вірити свідченням галицько-волинському літопису, що по коро­нації король Данило разом з усіею знаттю, а також гостями польськими князями пішов походом на ятвягів, який продовжу­вався два місяці, а у вересні 1254 року у матеріалах Тайнера ми знаемо свідчення про відправлення королем Данилом посольства до папи, де згадуеться про ятвязьський похід, то цілком очевид­но, що коронація відбулася у липні 1254 року/110. Данило Рома­нович не випадково коронувався саме в Дорогичині, цим він пі­дкреслював свою могутність в очах сусідніх народів: поляків, литовців, ордена, Володимиро-Суздальської Русі і імовірно Зо­лотої Орди. Джерела однозначно наголошують, що Данило Ро­манович твердо зважився на коронацію. Галицько-волинський літопис підкреслює, що Данило Романович «прийняв вінець від папи і від усіх своїх епископів, а отже коронація була справою не тільки папи, а й усієї України-Русі»/111.

Коронація Данила ще більше зміцнила позиції володаря України-Русі на міжнародній арені, що дало можливість остан­ньому виграти «Куремсину війну» забезпечити Україні-Русі ста­більний економічний розвиток і поглибити економічні і полі­тичні зв’язки з країнами Західної Європи. Державна організація яку створив король Данило була настільки сильна, що подальша навала хана Бурундая не змогла її зруйнувати, й власне вона за­безпечила Україні-Русі від повний політичний сувернітет, куль­турне відродження після монголо-татарської навали і інтеграцію в союз католицьких держав, що було визначальною необхідніс­тю у подальшому розвитку України-Русі, як європейської дер­жави /112.

Література

1. ПСРЛ, т. І.Лавреньтевская летопись, вып.2.

Суздальская летопись по Лавреньтьевскому списку. Л. 1927, стб. 469.

2. Руський літопис. К. 1989, с. 395-397.

3. М. К. Каргер. Древний Киев. М-Л. 1958, с. 261.

4. Руський літопис. К. 1989, с. 395.

5. П. П. Толочко. Древний Киев. Наукова думка. 1976, с. 198-200.

6. Руський літопис. К. 1989, с. 395-398.

7. Галицко-Волынская летопись. Памятники литературы Древней Руси: 13.век. М. 1981, с. 237.

8. Grantoff. Dιe іпЬєс^сйєп СЬгошЙз іп пісйсгйсніхсііг spradic. Hamburg. 1829, s. 119.

9. P. V. Boсhmcr. Rchasta Zmpcrii ncuhsg. v. V. Fxker undE. Winkclmann. Insbruk, 1881, N4437, 4438.

10. Monumcnta Gcrmaniac Historika(дальше MGH), Saiptorum. Hannoverae, 1826-1930. SS, XXVIII, p. 206.

11. P. V. Boсhmcr. Вказана праця. N3211.

12. F. Palazkij. Dcjiny πarodu Ccskcho v Ceohaoh a v Moravc. Praha, 1894, s. 309-311.

13. SRH, t. 1, p. 212. (Chroπik Zagrabicnsc, p. 468).

14. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М. 1950, с. 222-223.

15. Княжение Даниила Галицкого. К. 1873, с. 156.

16. Полное собрание русских летописей. Т. 15. Летописный сбор­ник именуемый Тверской летописью. Спб.Археографическая комиссия. 1863, стб. 386.

17. Руський літопис. К. 1989, с. 398.

18. Руський літопис. К. 1989, с. 399.

19. Руський літопис. К. 1989, с. 399.

20. Руський літопис. К. 1989, с. 399.

21. Руський літопис. К. 1989, с. 399.

22. Руський літопис. К. 1989, с. 399.

23. Н. П. Дашкевич. Болоховская земля и ее значение в русской историив кн: Труды третьего Археологического съезда в Кие­ве. Киев 1878, т. 2, с. 42-44.

24. Руський літопис. К. 1989, с. 399.

25. Н. П. Дашкевич. Болоховская земля. Вказана праця, т. 2, с. 45.

26. Руський літопис. К. 1989, с. 399.

27. Руський літопис. К. 1989, с. 399.

28. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 226-227.

29. Н. Д. Тихомиров. Галицкая митрополия. Спб. 1895, с. 122.

30. Н. Д. Тихомиров. Галицкая митрополия. Спб. 1895, с. 58, 170, 186, 201.

31. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 230.

32. Jn Dlugossii. Opera omπia. Craсoviac, 1863-1887, t. 2, lib. VII, p. 297.

33. Rocznik Kapituln Krakowski, MGH, t. 2, p. 804.

34. Polonιa Monumenta Historika(дальше PMH), t. 3. Rcznik Swιetokzyskι, p. 72.

35. Руський літопис. К. 1989, с. 402.

36. Руський літопис. К. 1989, с. 403.

37. Руський літопис. К. 1989, с. 403.

38. Руський літопис. К. 1989, с. 404.

39. Руський літопис. К. 1989, с. 404.

40. Godex Diplomaticus Hungariae ecelesiaticus as сгуі^/ Ed. G. Fejer. Budae, 1829, t. 2, 4, p. 66.(Дальше GDH)

41. І. Шараневич. История Галицко-Волынской Руси. Львов. 1863, с. 102e-103.

42. Руський літопис. К. 1989, с. 398.

43. Руський літопис. К. 1989, с. 425.

44. Руський літопис. К. 1989, с. 426.

45. Н. Н. Воронин. К вопросу о взаимоотношении галицко- волынской и владимиро-суздальской архитектуры 12-13 вв./Краткие сообщения Института истории материальной культуры АН СССР, 1940, вып. 3, с. 222-227.

46. А. Н. Насонов. Монголы и Русь. АНСССР. 1940, с. 25-26.

47. Д. Зубрицкий. История древнего Галицко-Русского княжества. Львов. 1853-1855, т. 3, с. 153-154.

48. A. J. Turhenev. Historicis Russιae Monumenris. Spb. 1841, t. 1. Foto 1, pag. 56 et 57, N61 et 63.

49. І. Шараневич. Вказана праця, с. 93.

50. Д. Зубрицький. Вказана праця, т. 3, с. 93, 53-154.

51. Godex Dιplomat. Gontin.(дальше GDG), ed. G. Wenzel, t. 7.(1235­1260). Pest, 1869, p. 164(1244)

52. Руський літопис. К. 1989, с. 405.

53. Руський літопис. К. 1989, с. 405.

54. Ребруквис В. Путешествие в восточные страны. Т'пб. 1910, с. 61-63,с. 39.

55. Руський літопис. К. 1989, с. 405.

56. Руський літопис. К. 1989, с. 406.

57. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 237.

58. Руський літопис. К. 1989. с. 406.

59. М. G. Грушевський. Історія України-Русі. К. 1993, т. 3, с, 34­36. Руський літопис. К. 1989, с. 406.

60. Wertner. Ungars Paιatιne und Bane іт zeιtater der Arpader. Ung. Revue, 1894, s. 160.

61. Руський літопис. К. 1989, с. 406.

62. Руський літопис. К. 1989, с. 406.

63. Д. Зубрицький. Вказана праця, т. 3, с. 158-159.

64. Godex Arpadmm. VI. 13 et VIII.

65. GDH. Вказана праця, t. 4, 3, s. 197-198.

66. MGH. Вказана праця, t. IX, s. 559.

67. Руський літопис. К. 1989, с. 406.

68. CDH. Вказана праця, t. 4, 2, p. 220-221.

69. М. Чубатий. Західна Україна і Рим у своїх змаганнях до церко­вної Унії. Записки Наукового Товариства ім. Шевченка(далі ЗНТШ). Львів. 1917, т. 123-124, с. 39-47.

70. J. Umrnnskr Nіebezpіeсzstwo Iatarskie w ]юс. X!!! w. a papιez

!nnokenty !WRozprawy Hιstoryzne Tow-wa Naukowego

Warszawskxego (1921-1922), t. 1, str. 42. 71. J. 71.Ummskι.

Вказана праця, s. 42-44.

71. Д. Зубрицький. Вказана праця, т. 3, с. 156.

72. A. J. Turgenev. Вказана праця, t. 1. N3 (1207)

73. С. Томашівський. Предтеча !сидора Петро Акерович, незнаний митрополит руський (1241-1245). ЗНТШ. Львів 1917, т. 123­124, с. 240.

74. RPR, N116/3 (1245)

75. Плано-Карпини И. Де. История монголов. Спб. 1910, с. 61; HRM. !, N62.

76. HRM. !. N63.

77. HRM. !. N65.

78. HRM. !. N62.

79. HRM. !. N66.

80. L. Muralotk Regem !talιkarum Srniptores, 3, Medmlam, 1723, p. 592.

81. HRM. !. N68.

82. Руський літопис. К. 1989, с. 403.

83. W. Norden. Das Partumund Byzanz. Anmerk. !, Berlιn. 1903, s. 362.

84. HRM. !. N72.

85. HRM. !: N70, N71, 73. 40

86. HRM. !. N69.

87. HRM. !. N72.

88. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 254.

89. Руський літопис. К. 1989. с. 413.

90. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 254.

91. J. Dlugossd. Вказана праця, t. 2, lιb. 7, p. 320.

92. Суздальская летопись по Лавреньтьевскому списку. Вказана праця. Стб. 460-485.

93. Суздальская летопись по Лавреньтьевскому списку. Вказана праця. Стб. 460-485; М. Ф. Котляр. Данило Галицький. К. 1979, с. 160-162.

94. CDH. Вказана праця, t. 4, 2, p. 144 (від 9 травня 1252)

95. Тйєіпєг. monumtnta Polonιa. !, s. 107.

96. М. С. Грушевський. Історія України-Русі. К. 1993, т. 3, с. 32­33. HRM. !. N88.

97. HRM. !. N90.(eu 17 травня 1254 року)

98. Vetera Monumenta Historiсa Hungariam, ed. F. Therner, t. 1, N440, p. 230 (за 1254 рік)

99. Fontes Rerum Bohemkarum. Praha. 1874, t. 2, s. 291.

100. J. Uminski. Вказана праця, с. 42-45.

101. J. Goll. Chediy a Prusyve staro veku. Praha. 1897, s. 20.

102. Codex Dιplomatιe Moravιae, t. 3, N202.

103. J. Goll. Вказана праця, s. 20-21.

104. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 260

105. Д. Зубрицький. Вказана праця, т. 3, с. 105-106. Руський літо­пис. К. 1989. с. 412-413.

106. М. С. Грушевський. Вказана праця, т. 3, с. 72.

107. Руський літопис. К. 1989. с. 404.

108. Codex dιplomatιae Polonιae. 3, 64.

109. Monumenta Hunharu. І. z. 442.

110. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с. 173.

111. І. П. Крип'якевич. Галицько-Волинське князівство. К. 1984, с. 104.