Король Данило і Українська держава в ХІІІ ст.

Розпочинаючи працю по сходженню на політичну арену Да­нила наголосимо, що роль батька Данила, Романа, у консолідації України-Русі і роль боярства, як її дестабілізатора, по його заги­белі постає перед нами з усією ретельністю.

Її підтримувала частина удільних київських і волинських князів, усе волинське боярство, яке було зобов'язане своїми над­баннями покійному володарю, а також міста, що виступали за єдність Української держави і мир у ній, процвітання торгівлі. Політичне становище у цей час в Україні-Русі було нестабільне. Велика княгиня Анна, яка була у родинних зв’язках з угорським королем Андрієм ІІ і краківським князем Лешком, робила усе, щоби зберегти спокій і утримати владу в Україні-Русі до повно­ліття синів/2.Однак, з претензіями на великокняжий галицький престол виступили князі суздальські, київські, чернігівські, смо­ленські, а також угрупування великого галицького боярства на чолі з Володиславом Кормильчичем.

З цього приводу Санкт-Петербурзькі вчені І.Я. Фроянов і А.Ю. Дворніченко відмічають, що у першій половині ХІІІ сто­ліття і у середині його в Україні-Русі проходили нові соціально- політичні зміни державного влаштування, які були затримані татаро-монгольським нашестям. У той час, наголошують дослі­дники, феодалізм в Україні-Русі модернізувався, її складові час­тини княжіння у час Романа набрали рис загальноєвропейського характеру. Яскравий приклад модернізованої Української дер­жави по західноєвропейському зразку, наголошують І. Я. Фроя- нов і А. Ю. Дворніченко, набирає Українська держава після пог­рому монголо-татар. Відрізана від північно-східної Русі і візан­тійської цивілізації, Русь-Україна повертається до західноєвро­пейської цивілізації, яскравим представником цього епохального повороту, являється державець України-Русі нового типу "Дани­ло-король" зі своїм дворським, печетником-канцлером, воєво­дою, тисяцьким, служилими князями і боярами.

Український академік І.П. Крип'якевич вважав, що "Галиць­ко-Волинська держава" являлася такою могутньою тому, що вважалася власністю великого князя після 1253 р. руського ко­роля, який опирався на патриціат князів та боярсько- патриціальних земельних спадкових власників. Король був уже самодержцем, а князі і бояри його дідичні васали різного рангу підчинення. Таку структуру політичної влади "Галицько- Волинська держава", на думку дослідника, набрала у часи коро­ля Данила, внаслідок політичного зближення з західними сусі­дами - Польщею, Угорщиною, Чехією та іншими державами Центральної Європи. В устрої Українського королівства з'явили­ся елементи західного права, літописці уже замінюють титула- туру "великий князь" загальноприйняту в уживанні для волода­рів Русі на титулатуру "руського короля", яка притаманна у вжи­ванні у країнах Західної Європи/6. Характерно, що цей титул був широко відомий в Галицькій Русі, "королем Галичини" уперше титулує себе угорський король Бела ІІІ під 1189 роком, пізніше - угорський король Андрій ІІ, який прийняв протекторат над юними Романовичами.

Він офіційно титулував себе "королем Галичини і Володи- мирщини" з 1206 року. В 1215-1216 за згодою папи коронований був на "короля Галичини" угорський королевич Коломан. Титул "король" римські папи" вживали у листуванні з руськими князя­ми, очевидно, вважаючи великого київського князя імператором. Є свідчення, що папа титулує перемишльського князя Володаря королем, папа Гонорій ІІІ у 1227 році запитував "усіх королів Русі, чи вони не бажають з'єднатися з римською церквою". Гри­горій ІІІ у 1231 закликав "світлого короля Русі Данила" приєдна­тися до католицької віри. Інокентій ΓV, починаючи з 1246 року, постійно титулує Данила королем Русі/7. Треба зауважити од­нак, що ще до Данила титул короля приживається в Україні-Русі, зокрема.

Характерно, що із прийняттям великим князем Данилом ти­тулу короля Русі в Українській державі формуються досі неві­домі управлінські структури. Перше місце між королівськими сановниками зайняв дворський чи дворецький. Він виник, вва­жав І.П. Крип'якевич, під впливом королівського улаштування двору західноєвропейських держав, зокрема таких як Німеччина і Угорщина. Літопис згадує посаду дворського у 1211 році в Угорщині "великого дворського Пота", який очолював угорські війська, вислані на допомогу князю Данилові. З 1242 року двор- ськими почергово виступають бояри при особі Данила. Наступ­ним управителем королівства Русі джерело наживає "суддю на­шого двору", тобто королівського суддю, який виконував держа­вне судочинство".

Один раз джерела згадують посаду "печатник". Ця посада зо­всім не відома серед управлінців в Українській державі до часів короля Данила, вона була поширена лише в Західній Європі. Можна вважати, що печатник був охоронником королівської печаті і використовував її для королівських документів, як це робили західноєвропейські канцлери. Збережені оригінальні грамоти Українського королівства XIV ст., писані на пергаменті, можуть говорити про їх широке застосування у суто західно­європейському вигляді, починаючи із короля Данила.

Дане повідомлення дає нам право говорити, що військова ор­ганізація Української держави у ХІІІ ст. ототожнюється із струк­турою рицарського війська західноєвропейських країн, в першу чергу Угорщини, Німеччини, Чехії, основу якого становили ри­царські полки. В цей час у новому рицарському кінному війську вводиться посада сідельничого, який за згадкою літопису був відправлений королем проти бунтівних бояр. Київський дослід­ник ХІХ ст. М. Дашкевич вважав, що українське військо часу короля Данила було настільки могутнім, що його боялася вся Західна Європа. Дякуючи могутній військовій організації Украї­нська держава активно приймала участь у політичних процесах у Центральній і Західній Європі, що з другої сторони посилило західний вплив на останню, який на думку М. Дашкевича у се­редині ХІІІ ст., був найбільш могутній. Літопис наголошує, що після того, як угорський король Бела ΓV породичався з волода­рем України-Русі Данилом, видавши дочку Констанцію за сина Данила князя Льва, - Україна-Русь активно почала втручатися в європейські політичні справи: "З'їхались колись, наголошує лі­тописець, король угрів з Данилом проти німців.

Данило же прийшов до нього на чолі безчисленних полків. Німці же боялися зброї татарської, були бо коні в личинах і коя- рах шкіряних, рицарі в ярицях (посріблених кольчугах) /10. Такі широкі політичні контакти відкривали простір не тільки для тор­гово-економічних контактів, але й для релігійного взаємопрони­кнення і релігійного взаємовпливу.

Джерела дають нам право робити такі висновки із їх сукуп­ності і наголошувати, що при всій своїй могутності Українська держава у середині ХІІІ ст. шукала опори на заході, союз з яким вів до створення центральноєвропейської безпеки. Встановивши політичний союз з центральноєвропейськими державами, Дани­ло задумав зблизитися з заходом і у релігійному відношенні. Ка­толицьке духовенство через посередництво угорського короля і польських князів швидко запропонувало вступити Україні-Русі як у політичний так і релігійний "Союз католицьких держав". Коронація Данила Романовича фактично була домінантою всту­пу України-Русі у склад західноєвропейської коаліції католиць­ких держав. З цього приводу М. Дашкевич наголошував: "Релі­гійна і політична унія Данила мала великий вплив на подальшу історію.

Світлий король Русі Данило проголошувався папою римсь­ким як рівний серед рівних володарів Європи. Королівство Русь тепер знали у Європі як реально існуюче і входяче в союз като­лицьких держав, затверджене папою". В зв’язку із цим Захід по­знайомився ближче з Україною-Руссю і по другому через безпо­середню пропаганду папського престолу дивився на королівство Русь, як на західноєвропейську державу/11. В цей же час, як вір­но зауважував галицький історик Д. Зубрицький, королівство Русь було більш могутньою державою ніж Угорщина, Чехія чи Польща. Королівство Русь садовило свого князя на Австрійсь­кий престол, воювало Чехію, Ригу, повністю забезпечило недо­торканість кордонів зі сторони Польщі, Ярославською битвою 1245 року повністю припинило агресії Угорського королівст- ва/12. Так наголошував літописець Данило з благословенням по перемозі над Чехією почав славним бути в усій Європі і Папа Римський, величаючи його, прислав йому благословення і зна­мена королівські/13.

Очевидно, що вплив Української держави на Західну Європу теж був великий, особливо військовий, що видно із свідчення нашого літопису: Під час переговорів Бели і Данила полки останнього були добре вилаштувані хоробрими людьми з світ­лою зброєю. У другий раз коли Данило пішов на допомогу угор­ському королю, то "було у нього полків його світлих від зброї світящихся і король заплатив тисячу срібла за те, що Данило прийшов звичаєм руським батьків і дідів своїх", а це значить, що у Центральній Європі в українському не бачили нічого поганого, а навпаки було багато повчального. Наприклад, польський князь Конрад Мазовецький любив "руський бій". Угорський король, прийшовши під Володимир, хвилювався від побаченого: "Я та­кого багатого міста не бачив ні в одній німецькій країні. На за- боролах стояли рицарі зброя і щити яких блищали подібно сон- цю"/14. Із вище приведених прикладів можна сказати, що Украї­нська держава часів короля Данила вступила в нову фазу полі­тичного розвитку.

Очевидно, нова могутність Української держави привернула увагу папського престолу, як зауважував І. Шараневич, уже папа Інокентій ІІІ пропонував Роману вступити в союз католицьких держав, королівську корону і заступництво меча апостола свято­го Петра, та Роман вирішив не поспішати в союзі з католицьким заходом. Та папа був терплячим і усердним, продовжував пере­говори дальше і більш наполегливіше. Новий папа Інокентій ΓV, внаслідок широких дипломатичних переговорів і багато - чисельних уступок і компромісів щодо православної віри в Україні-Русі, зумів зробити так, що католицька ідея запалала на Русі в грецькому обряді, і зазнаючи вдосконалення і зміни, проі­снувала до сьогоднішнього дня/15. В зв’язку із цим виникає не­обхідність в світлі нашого дослідження з'ясувати і релігійну ре­форму, яка є невід'ємною складовою частиною усіх переговорів володаря Української держави з католицьким заходом. В зв’язку із цим слід зауважити, що католицька пропаганда унії велася католицькою церквою в Українській державі і раніше. У зв’язку із кристалізацією могутності України-Русі в останній у кінці ХІІ поч. ХІІІ ст. посилилась пропаганда католицьких місіонерів по признанню папського главенства серед християн усього русько­го сходу.

Характерно, що пропаганда на Русі католицизму у ХІІІ сто­літті не носила ніякого насилля. Головні її положення зводилася виключно до унії церков. Ідея унії була висунута папським пре­столом і в першу чергу носила політичний характер. Що стосу­ється догм, то унія залишала усе на своєму місці.

Чільне місце догматиків унії, це визнання папи римського головою усіх християн. Характерно, що нав'язати унію в окре­мих регіонах Україні-Русі папська курія намагалась уже в ХІІ ст. і завжди у час коли Русь-Україна попадала у складне політичне становище. Джерела дають право наголошувати, що уже у 1205­1206 роках угорський король Андрій ІІ вмішувався у галицькі справи, проводив велику пропаганду у користь унії. Папа римсь­кий Інокентій ІІІ, почувши про велику пропаганду католицьких місіонерів у користь першої церковної прислав в Україну-Русь для з'ясуванням цього питання свого легата. У листах угорського короля Андрія ІІ до папи після коронації королевича Коломана на короля Галичини, є згадки про обіцянки галичан приступити до унії з Римом.

Галичани, згідно цих свідчень, бажали тільки залишитись при своїх обрядах і повністю визнали папу головою всієї хрис­тиянської церкви. Цілком можливо, що виразниками унії могла бути частина бояр тісно зв’язаних економічними і соціальними узами з політичними і релігійними установами сусідніх католи­цьких держав, вагома суспільна верства, торгово-реміснича знать, яка була зв’язана своїми торговельно-ремісничими опера­ціями з країнами західної Європи, шукала собі внаслідок релі­гійної унії вигідних ринків збуту своїх товарів, а тобто інтеграції у західноєвропейський ринок/16. Використовуючи такі настрої у галицькому суспільстві і отримуючи від певної частини насе­лення певну лояльність, чи може навіть підтримку, католицькі місіонери поглиблювали свою пропаганду про унію, яка досягла свого апогею у 40-50 роках ХІІІ ст. Основним католицьким центром пропаганди унії, була Польща. Проникнувші у Польщу місіонери домініканці у 1218 році звернули зразу ж свою увагу на Русь куди дуже швидко переселились і зайнялися могутньою пропагандою унії церков, знаходячи серед галичан багато при­хильників і могутніх покровителів/17.Підтвердження вірності наших висновків подаємо наступні документи: 1. Це аннали і папські грамоти папської канцелярії, а також деякі зовсім леген­дарні свідчення де останні концентруються на особі домініканця Яцика Одровонжа, який проводив проповіді унії в Україні-Русі і заснував домініканські монастирі у Львові, Галичі і Києві/18. Із папських булл під 1232 роком (від 12 травня) видно, що в Украї- ні-Русі уже було багато проповідників унії. Папа Григорій ІХ доручив приору польському і двом браттям проповідникам відп­равитися на Русь де по словах Гнезненського архієпископа було багато церков латинян без пастирів/ 19.

В Києві по свідченнях булл під 1232 і 1233 роками велась ак­тивна пропаганда унії та вона зустріла труднощі у міcіонерів/20. Длугош теж пише, що за пропаганду унії і католицизму місіоне­ри у 1233 р. були вигнані з Києва київським князем Володими­ром Рюриковичем наляканим успіхами їх проповідей/21. Джере­ла свідчать, що з метою пропаганди унії в Україні-Русі у 1240 році був висвячений особливий єпископ, абат Опавського мона­стиря Краківської єпархії Герард, його права на католицького єпископа Русі, були узаконені папою у 1237 році, хоча католи­цькі джерела твердять, що такий єпископ був уже з повноважен­нями католицького єпископа Русі 12 травня 1232 року. Характе­рно, що адміністрація князівської влади змушена була рахувати­ся з діяльністю католицьких місіонерів. Згідно з свідчень доміні­канців, місіонер Яцик у 1233 році по просьбі галицького князя Данила, настановив для Русі католицького архієпископа Галичу Бернарда Полика, який приуспів у Галичині у пропаганді унії з католицькою церквою/22.

Ось і всі документи, які стосуються пропаганди унії католи­цьких місіонерів в Україні-Русі до нашестя татаро-монголів. Найважливішим свідченням є те, що Данило Галицький у 1233 р. мав у своєму Галицькім князівстві католицького архієпископа і єпископів діяльність яких нам поки що не відома /23. Та очеви­дно вони робили усе, щоби схилити Галицького князя у бік полі­тичної інтеграції з державами Західної Європи і релігійної унії зокрема/24. У другій половині ХІІІ в Україні-Русі проходили події, які закінчили і закріпили успіх попередньої уніатської пропаганди. Події, які відбулися після 1245 року в Україні-Русі, наголошував Н. Дашкевич, ніколи так могутньо не проходили в усі часи на Русі, в цей час Русь-Україна вирішила, на думку дос­лідника, добровільно признати головну роль у християнському світі папи римського, до цього і клонився руський народ в осо­бах князів, єпископів, бояр, кращих людей. Усе це відбувалося без примусу, що було волевиявленням усього українського на­роду дійсно добровільно з'єднатися з Римською церквою/25.

Раніше із листів угорського короля Андрія ІІ до папи Інокен- тія ІІІ ми дізнаємося лише про обіцянку галичан виявити покір­ність римській церкві, та злучення церков так і не відбулося, то­му що Русь знаходилася під утисками чужоземців. Злучення це­рков у другій половині ХІІІ ст. різко відрізняється від запрова­дження в Україні будь-яких інших церковних уній у будь-який час її історії. У ХІІІ ст. Русь-Україна була самостійною могут­ньою державою. Питаннями злучення церков займався один із наймогутніших володарів України-Русі. Сама Унія приймалася на найвищому державному рівні, на рівні, який хіба що можна порівняти лише з релігійною реформою хрещення України-Русі Володимиром святим. Хочу загострити увагу важливостей цих подій, які привели Українську державу до широкомасштабних політичних і соціально-економічних і релігійних змін, поставили її на вищий ступінь розвитку з наймогутнішими державами то­гочасної Європи.

Це була дійсно, як зауважував М. Дашкевич, історична подія, унія давала широкі можливості інтеграції як торгово-економічно так і політично-культурної у глибоко культурно-релігійний світ Західної Європи. Унія ставила Українську державу чи Українсь­ке королівство в один ряд з наймогутнішими державами Європи і посилювала її політичний вплив внаслідок самої інтеграції на країни Західної Європи, і не принижувала її роль як вважають опоненти, а навпаки підвищувала її. Дуже цікаво, як же сталося так, що Русь-Україна у ХІІІ ст. попала у русло релігійної рефор­мації, як соціально-економічної так і політичної. Нам цікаво од­нак, якими міркуваннями керувався проводячи реформи володар України-Русі великий князь Данило, адже переговори з приводу унії велись на протязі цілого десятиліття.

Очевидно, міркування були наступні: Після погрому монго- ло-татар Русь-Україна була ізольована від Ростово-Суздальської Русі і від Візантійської імперії.

Єдиними і ненадійними сусідами з якими у Русі-України бу­ли стабільні, часто переходячі від миру до конфронтації відно­сини, були сусідні католицькі країни: Польща, Угорщина і Чехія. У зв’язку із такими складними обставинами в які попала Русь- Україна, потрібно було шукати вихід, тому не дивно, що після монголо-татарського нашестя Данило Романович став "мирни- ком Золотої Орди" і що це, очевидно, теж серйозно затурбувало сусідні від України-Русі країни Західної Європи. Однак, "зла бу­ла честь татарська", зауважує літописець, та союз з Золотою Ор­дою давав час для відновлення міст і сіл, усієї економіки і гос­подарства України-Русі, концентрації усього політичного і соці­ального життя країни навколо одного володаря великого князя Данила Романовича Галицького.

Очевидно, сам союз України-Русі з Золотою Ордою дуже си­льно налякав сусідні католицькі держави : Угорщину, Польщу, Чехію, тому римська курія була ініціатором всеоб'ємлючих пе­реговорів з володарем України-Русі великим князем Данилом Романовичом/26. І такі переговори у такий трагічний час для всієї християнської Європи стали необхідністю усіх зацікавле­них сторін, в тому числі і такого розумного політичного діяча, як Данила Романовича. Галицький історик Д. Зубрицький вірно зауважував, що держава Данила стояла між двома світами Захід­ним і Азіатським (східним), між якими потрібно було, щоб збе­регтись і бути могутній такій великій державі, як Русь-Україна, користуватися силою хитрості і силою договорів/27. Данило ба­чив у стані татар кризову анархію і водночас наростаючу куль­турну, економічну і політичну могутність католицького заходу, який дав опір татарам, і який мав сильний вплив у його власній державі/28.

Однак, Данило Романович, як мудрий державний діяч, вичі­кував і не поспішав, папа перший, внаслідок довготривалих пе­реговорів, запропонував останньому союз і входження України- Русі в католицький союз держав. По крайній мірі уже у час Лі­онського собору папа у 1246 році називає Данила королем Ру- сі/29. Папська грамота Інокентія ΓV від 4 травня 1246 року приймає Данила Руського короля під покровительство і захист святого Петра і Римської апостольської церкви і доручає своєму легату в Лівонії постановляти єпископів на Русі і домініканцям невідлучно проживати при дворі короля Данила. Ми бачимо, що папа уже у 1246 році величає у грамоті, яка написана до волода­рів і духовних осіб Європи, Данила Романовича світлим королем Русі: "Кеді Ииззіе Ulustri¹VSQ.

Відомо, що Плано-Карпіні осінню 1246 року, проїжджаючи Мазовію до хана Батия, познайомився з братом великого князя Данила Романовича волинським князем Васильком, і був запро­шений останнім у його столицю Володимир, розмовляв з русь­кими єпископами, вручив їм листи від папи і переконував їх приєднатися їх до римської церкви. Характерно, що коли Плано- Карпіні повертався назад із Татарії через "володіння світлого короля Русі "у 1247 році, то був зустрінутий люб’язно королем Данилом і усім його двором, братом Васильком, єпископами і ігуменами, що сказали йому, що вони віддаються усі і Руську державу під покровительство Папи, якого визнають своїм отцем і головою їх церкви підтверджуючи, що усе це вони уже сказали через особливого посла, що був відправлений до папи.

Д. Зубрицький наголошував, що переговори Данила з папою Римським Інокентієм у 1246-1247 роках фактично утверджували унію в Україні-Русі, справа йшла до офіційної коронації Данила Романовича на короля Русі, чого вимагав папа/31. Із вищесказа­ного ми бачимо, що для координації дій королівського двору Данила з папою Римським до двору руського короля було приз­начено папою римським архієпископа католицької церкви. Ра­ніше ми знаємо із джерел про католицького архієпископа Берна­рда - поляка, який проживав при дворі Данила ще у 1233 році. Наступним католицьким архієпископом при дворі Данила був Петро, який, очевидно, і налагоджував стосунки Данила Рома­новича з папою Римським, очолював посольство від Руського королівства на Ліонському соборі у 1246 році/32.

Дуже цікаво, на нашу думку, намагався виложити позицію Руського королівства архієпископ Петро на Ліонському Соборі, на якому зібрався увесь найвищий світ католицького духовенст­ва і політичних діячів Центральної і Західної Європи. На цьому представному Соборі архієпископ Петро виступив із трактатом про татарів, який відповідав планам допомоги Західної Європи у боротьбі з татами Україні-Русі. У першій частині свого трактату він змалював картину на Русі після татарського погрому, наго­лошуючи, що королівство Русь однак не являється данником татар і є самостійною державою, яка добровільно віддається апостольському престолу св. Петра. Дальше у другій частині свого трактату архієпископ Петро виложив усі наявні свідчення про татар, які були йому відомі перед відправлення на Ліонський собор. Західна Європа, наголошував Петро, і Русь повинні об'є­днатися у боротьбі з татарами, оскільки останні збирають сили, щоби підкорити і Західну Європу, і вихваляються, що досягнуть своєї мети. Татари поширюють по Русі чутки про підготовку но­вого походу в Європу. Плано-Карпіні, що був присутній на со­борі, підтвердив ці свідчення Петра, наголошуючи, що йому теж були відомі ці слухи.

Розповідь Петра про те, що татари упевнені, що збираються покорити весь світ і що вони скоро будуть воювати з римлянами і другими латинцями і що вони після перемоги над ними будуть володіти усім світом. Така промова архієпископа Петра на Ліон­ському Соборі схвилювала увесь Латинський схід, заставила останній повернутися до проблеми надання допомоги Україні- Русі лицем. Зразу ж після Ліонського Собору осінню 1245 року папою Римським було направлено посольство до Татар. В цей же час Данило Романович внаслідок балансуванням силами між Західною Європою і Татарською державою внаслідок особистих переговорів з ханами стає мирником (союзником) Орди, бажаю­чи виграти час і надіючись на допомогу католицького заходу, тобто позитивних у цьому контексті рішень Ліонського Собору. Очевидно, позиція католицького заходу після Ліонського Собо­ру була не дуже байдужою відносно королівства Русі.

Внаслідок заключень і Ліонських (переговорів) папа не ви­падково у грудні 1245 чи січні 1246 року звернувся буллою до володаря України-Русі з пропозицією вступити до союзу като­лицьких держав. Окремою буллою папа у1245р. звертався і до руського духовенства, про що нам наголошує Плано-Карпіні. Ці булли і є тим критерієм, які дають нам право говорити про дов­готривалі переговори, що привели володаря України-Русі до вступу до союзу католицьких держав. В той час він вірив у силу папського слова, кинути всі заковані в залізо сили католицького заходу проти татар, тому як, зауважував М. Дашкевич, уже в квітні 1246 Данило висловив папі свою покірність і перехід України-Русі під покровительство Римської церкви/33.

Плано-Карпіні наголошує, що Данило і Василько дали згоду на пропозицію папи Римського прилучитися до католицького світу. Це підтверджує нам і булла папи від 3 квітня 1246 року в які папа особисто звертається короля Данила. У своїй буллі папа пише: "Усім віруючим Христа у державі Русі". Виголошується розуміння у зв'язку з виявом покірності Римській церкві. У на­ступній буллі від 3 травня 1246 року мова іде про згоду обох сторін приступити до унії. Плано-Карпіні з цього приводу пише, що в зв'язку із вступом в католицький союз держав і у справах унії церков Данило вислав посольство до папи. 12 вересня 1247 р. папа велів архієпископу Прусському відправитися до волода­ря України-Русі Данила і особисто переконатися чи твердо він його єпископи і вельможі збираються з'єднатися з Римською це­рквою.

Сам факт, що Данило уже у 1246 р. вів переговори про унію дуже цікавий. Інокентій !V схиляючи Українську державу до політичної і релігійної унії з при усій своїй могутності очевидно хотів мати на сході Європи сильного політичного союзника. З цією метою як видно із сукупності джерел він пустив у хід весь свій талант тонкого дипломата, а також дипломатію сусідніх з Україною-Руссю Угорських і Польських держав. Очевидно в першу чергу допомогу проти татар обіцяли Польща і Угорщина, що видно із анналів під час коронації Данила. Цілком можливо, що папа дійсно вважав, що план реальної військової допомоги можливий, та сама політична система католицького заходу була до цього не готова. У своїй буллі від 4 лютого 1247 року він пе­реконував угорського короля допомагати Русі проти татар. У зв'язку з цим папа 24 липня 1248 року видав наказ госпітальєрам розпочати підготовку в Угорщині до хрестового походу проти татар.

Сам Данило і це передавали папські посли, бачив, що папа готує католицький захід проти татар. Такий хід обставин заста­вив Данила повірити папі, в реальні кроки останнього по надан­ню допомоги Русі. Тому, як це видно із булл під 1246 і 1247 ро­ками Данило просив папу про прийняття його і Василька із зем­лями під охорону св. Петра. Разом із цим він просив папу про збереження Руською церквою свого древнього православного обряду. Наступні документи свідчать. Плано-Карпіні: Римський протекторат прийняли король Русі Данило, його брат князь Ва­силько усі єпископи і кращі люди. Наш літопис засвідчує: Дани­ло прийняв вінець від бога від церкви св. Апостолів і від стола святого Петра і від отця свого Інокентія. Булла папи від 1246 року виражає радість від того, що Руські признали Римську цер­кву матір'ю і учителькою усіх других, а папу намісником св. Пе­тра. Буллою від 1247 року він доручив легату Альберту з'єднати руських з Римською церквою.

Внаслідок подальших переговорів папа вислухавши просьби Данила, що стосувались догматів обрядової сторони унії і по основних положеннях вважив на просьби короля Русі. Він до­зволив руським єпископам і пресвітерам створювати усі обряди які у них були раніше, і які не протирічили католицькій релігії. 22 січня 1248 року папа просив Данила інформувати про усі дії татар, щоби він міг вчасно надати йому поміч. Перші хто повин­ні прийти на поміч світлому королю Русі це повинен був бути Тевтонський Орден і госпітальєри, яких папа задля цього перевів до угорського королівства. Характерно, що ряд документів свід­чать, що папа давав накази польським князям і угорському коро­лю допомагати руському королю Данилу. Усі вони в свою чергу намагалися переконувати Данила, що папа готує для нього вій­ськову поміч, у якій папа звертався до слов'ян Чехії, Моравії, Сербів, і Поморян виступити в похід проти татар. Папа Інокен- тій зобов'язав особливим договором Тевтонський орден допома­гати королеві Русі Данилу у війні проти Куремси.

Папа, як наголошує Н. Дашкевич, робив усе, щоби організу­вати хрестовий похід проти татар про що говорять булли від 1247р., 1251 р., 1253 р., 1254р. Він намагався з'єднати війська усіх західних володарів, що розміщувалися поблизу України- Русі і допомогти світлому королю Русі. Коронація Данила Рома­новича фактично з'єднувала Україну-Русь з союзом католицьких держав. Угри і Ляхи під час коронації клятвено обіцяли висту­пити разом з Руським королем проти татар. Релігійна рівність з католицьким Заходом багато давала володарю України-Русі. По- перше, папа клятвено завіряв, що ні угорське королівство ні польські князі, чеський володар ніколи не будуть нападати на королівство Русь. Власне вони у першу чергу виступлять гаран­том безпеки України-Русі і повинні будуть в першими виступати на допомогу королю Русі. Були отримані і другі вигоди від сою­зу з очолюваного папою Римським коаліцією католицьких дер­жав.

В той час Ятвязькі землі знаходились між Руссю, Польщею і Тевтонським орденом і усі ці держави намагалися захопити ці землі. Включення Руського королівства у католицький союз держав урівнювало Данила Романовича в правах на Ятвязьку землю. Ці землі дістались Русі тепер без всякої боротьби. Папа буллою від 1254 р. надав право Українській державі на третину землі. Власне в цей час пройшло зближення Данила Романовича з Тевтонським орденом, що дало можливість відбити напад та­тарського хана Куремси. Унія послужила тісному зближенню Русі, Польщі, Чехії і Угорщини. Переговори Данила Романовича з папою Римським, судячи з ходу подій, були щирими. Він, папа, усе робив, щоби його новий союзник на сході Європи - Данило, був у переконана ний у щирості намірів реально допомогти останньому у війні проти татар. Татарська загроза над усім єв­ропейським християнським світом, очевидно, прискорила про­цес діалогів окрім політичної боротьби з останніми і у питанні релігійного злучення. Сам Данило Романович, очевидно, розді­ляв точку зору, згідно з якою потрібно було примирення з като­лицьким заходом.

Не тільки Данило, а й багато інших володарів у Східній Єв­ропі у ХІІІ ст. приходили до думки про необхідність релігійного єднання з католицьким світом. Якщо вірити папським буллам від 1227 року (adunιversos Reges Russιae) і 1231р., до князя Юрія Всеволодовича, 1248 р. до Олександра Невського, і також булла була послана і Данилу, хоча останній вагався, та внаслідок та­тарської загрози пішов на зближення з католицьким Заходом, що забезпечувало безпеку від вторгнення у час боротьби з татарами від західних католицьких сусідів. В зв’язку з визнанням папою Данила, угорське і польське королівства повинні були відмови­тися від вторгнення на Русь не тільки внаслідок ослаблення та­тарського нашестя і Ярославського розгрому, а й внаслідок пок­ровительства, яке папа надав Романовичам. Буллою від 3 травня 1246 року папа прийняв під захист і охорону св. Петра короля руського і його королівство. Буллою від 12 вересня 1247 р. було прийняте під покровительство святого Петра Руське королівство Данила і його брата Василька і їх усі сім'ї володіння і майно. Бу­ллами від 27 серпня 1247 р. Данилу, його сину, і Васильку було надано право повернення володінь, земель і другого майна які дістались їм по праву, а тобто землі які були утримувані други­ми королями, що не знаходилися у покорі римської церкви. Папа заборонив хрестоносцям і другим орденам вторгатися у землі світлого короля Русі і у землі які він забрав по праву насліду­вання без його згоди.

Складається враження, наголошував Д. Зубрицький, що Да­нило Романович, укріпивши свою державу договорами на заході і сході, ставши у Центральній Європі могутнім володарем, почав прибирати до своєї держави землі, які раніше тільки економічно входили в сферу впливу його держави. Його володіння, що скла­далися з Галичини, Волині, Київщини, усі землі ^Поділля, і від Пруту до Дніпра почали швидко збільшуватися. Його васалами стали пінські князі, чернігівські, які втекли від татар на праву сторону Дніпра і зараз очолювали полки його могутнього війсь- ка/34. Отже, Русь-Україна у середині ХІІІ ст. виступає як полі­тична сила з якою приходиться рахуватися не тільки їх близьким сусідам, але й татаро-монгольському великому хану і Римському папі.

Слід зауважити, що водночас окрім широкомасштабних пе­реговорів з Римським папою Данило вів широкомасштабні пере­говори в Орді, особливо з того часу, коли Батий звернувся до Данила з вимогою: ''Дай Галич'', що привело до поїздки остан­нього в Золоту Орду/35. Очевидно, що поїздка в Орду була обу­мовлена з татарською стороною і була не першим контактом з татаро-монголами. Данило Романович не був таким легковаж­ним політиком, щоби піддавати себе і своє життя ризику. Від Плано-Карпіні ми знаємо, що Василько Романович ще раніше, посилав послів в Орду, вів з останньою широкомасштабні пере­говори, які закінчились тим, що посли повернулися до нього і брата його Данила з охоронною грамотою для проїзду до Батия - ''для господина Данила''/36.Данило Романович безсумнівно мав зв'язки в Золотій Орді і самій Монголії у ставці імператора, де проживало багато вихідців із Русі. Плано-Карпіні бачив у Золо­тій Орді багато руських, угрів, які знали руську мову, латинь і навіть французьку мову/37., тому то П. Карпіні прибув у Воло­димир і поділився свідченнями про настрої татар.

Про зв'язки Данила з татаро-монголами розповідають і угор­ські джерела. /38. Kodex Dιplomat Arpad, Kontin, ed G. Wensel, t. (1235-1260) Pest1869, p. 164/. Отже, в 1245 році Данило Романо­вич ''зі всіми своїми воїнами і людьми'' відправився у ставку Ба- тия. Літопис не зберіг суті усіх переговорів з великим ханом Зо­лотої Орди, та достовірно відомо, що татаро-монголи признали володаря України-Русі своїм ''мирником''. Зі сторони Батия Да­нилу Романовичу були виявлені знаки найбільшої поваги. Хан особисто пригощав Данила кумисом, а від Рубруквіса ми знаємо, що пити кумис у хана велика честь/39. Знаючи закони Русі і тра­диції, хан, прислав Данилу вино і сказав : "не звик ти пити моло­ко, пий вино". В результаті переговорів Данило Романович став союзником Золотої Орди, тобто володарем номінально залеж­ним від Золотоординських ханів, була "поручена земля його йо­му" наголошував літописець, та до повного підчинення не дійш­ло, Україна-Русь залишалась повністю незалежною державою, що дуже налякало володарів Центральної Європи, які почали плести інтриги, щоби розірвати договір із Золотою Ордою.

Так Данило Романович після приїзду знову об'єднує всі землі України-Русі, дає могутній бій наступаючій на Україну-Русь угорсько-польській коаліції який з великою перевагою виграв. В цей же час великий князь Данило, щоб підкреслити, що власне він є повновладним господарем України-Русі, призначив печат­ника Кирила загальноукраїнським митрополитом і в 1246 році відправив його в Нікею до патріарха на утвердження. В цей же час галицький літописець упевнено говорить про всю повноту влади Данила Романовича в Україні-Русі.

Якщо вважати відвідини Орди Данилом, як відмічали сучас­ники, досить успішним, "що бог спас його від поганих татар, про що стало відомо в усіх країнах". Про договір володаря України- Русі з монголо-татарами і союз останньої Ордою стало відомо усім західноєвропейським країнам, і вони почали боятися його Данила. Данило Романович зумів використати зовнішньополіти­чні вигоди, що відкрилися в результаті договору з монголо- татарами. Відносини з Угорщиною потребували урегулювання у першу чергу. На цей раз угорський король Бела ZV сам звернувся до володаря України-Русі з пропозицією союзу. Галицький літо­писець пише, "що король убоявся його, тобто Данила, тому, що той побував в татарах і перемогою завершив війну над уграми і зятем його". Цьому признавався і сам угорський король у листі до папи Інокентія IV, що" видав своїх дочок за руських князів тільки тому, що боявся їх наводу на Угорщину татар".

Союз України Русі був оформлений за участю митрополита, який закріпив шлюб сина Данила князя Льва з дочкою угорсько­го короля Констанцією. Наслідком союзу Угорщини і України- Русі, являється кінець політичної кар’єри князя Ростислава чер­нігівського, який повністю перейшов на угорську службу зроби­вшись баном Мачви, землі між ріками Дунаєм, Савою і Дравою. Такий політичний хід угорського короля Бели IV, являється яск­равим прикладом того, що останній сильно налякався союзу Да­нила з Золотою Ордою. В зв’язку з цим радянський дослідник В. Т. Пашуто наголошував, що внаслідок успішних переговорів Данила Романовича в Золотій Орді римська курія відновила свої переговори як політичні так і релігійні в Україні-Русі. Зручним випадком для її відновлення була місія францисканця Іоана де Плано-Карпіні, якого папа Інокентій IV відправив до монголо- татар. Проїжджаючи осінню 1245 року через Україну-Русь Пла- но-Карпіні вступає у переговори з волинським князем Василь­ком і ознайомлює його з змістом папської булли від 25 березня 1245 року, яка призивала всіх володарів укріплюватися на випа­док нового наступу татар.

Джерела не дають нам усіх подробиць переговорів між па­пою та володарем України-Русі, та зближення позицій, очевид­но, було відчутне, що дало можливість Плано-Карпіні послати папі повідомлення про готовність України-Русі вести перегово­ри з Римською церквою. Це могло статися внаслідок перегово­рів, які Плано-Карпіні провів із володарем України-Русі Дани­лом, з яким він зустрівся між Дніпром і Доном, який повертався від Батия. Він очевидно, і сповістив Данила про початок перего­ворів папи з Українською державою, внаслідок чого останній відправив по приїзді своїх послів до папи/40. Отже, переговори розпочались, очолив посольство від України-Русі ігумен монас­тиря гори святого Данила-Григорій. Посольство було прийняте папою Інокентієм IV, що відмітив його біограф Миколай де Ку- рбіо/41. L. Muratori. Rerum ιtalιcarum scriptores, 3. Medιolanι, 1723, р. 592).

Ділові документи ходу переговорів нам невідомі, та з послі- дуючих подій і документів можна встановити, що руська сторо­на побажала встановити унію церков пов'язуючи з питанням проти татарської боротьби всього християнського світу. Папська курія, як це видно із булл, змушена була піти на серйозні посту­пки, оскільки Русь-Україна була могутньою державою, навіть не Польща, чи Литва, тому папа признав недоторканість грецького обряду і православної літургії, при цьому папа загрожував като­лицьким сановникам карою, хто порушить його установи по від­ношенні до грецької церкви. У стосунках з Українською держа­вою Данила, папа робив усе, щоб не тільки зчинити унію церков, але й щоб реально і конкретно надати "світлому королю Русі", як величає папа Данила Романовича з 40-х років, негайну допо­могу проти татар. Однак останній, як свідчать документи, теж вимагав від володаря України-Русі гарантій, що бачимо із відп­равки в Україну-Русь спеціального легата з метою прийняти присягу від" руського короля Данила", князів та бояр, духовенс­тва, на вірність римській церкві, а також оголосити в усій Украї- ні-Русі акт папи про унію церков. /42.

Згідно із свідчень актів, зі своєї сторони Україна-Русь, що включалася в союз католицьких держав, теж зуміла отримати ряд вигод уже в ході переговорів, коли тільки "папа брав під опіку папського престолу Руське королівство"/43.

Визнання папою Данила королем Русі анульовували присла- вуті претензії угорських королів на Галичину, признавали за Да­нилом Романовичем як королем Русі права на усі землі від Кар­пат до Дніпра, усі білоруські та литовські землі на які він не мав права/44. Вступ України-Русі у католицький союз держав озна­чало юридичну рівність при колонізації ятвязьких земель Украї­ною, Польщею, і Тевтонським Орденом. Папа заборонив Тев­тонським рицарям і членам других монаших орденів селитися без згоди світлого короля Русі в його землях/45. Це повинно бу­ло згладити інцидент, типу Дорогичинського. Як бачимо, Дани­ло Романович провів велику дипломатичну роботу, встановивши стосунки як з самим папою, хрестоносцями, у яких бажав бачити союзників для спільної боротьби з татарами. Це видно хоча б із булли папи кінця липня 1248 року, в якій папа писав Данилу, "щоб світлий король Русі сповіщав хрестоносців про наступ та­тар, щоб він міг швидко прийняти всі міри і надати останньому допомогу для оборони України-Русі"/46.

Як свідчать джерела, уже в 1246-1248 роках Данило Романо­вич мав тісні політичні зв’язки, союз, який був сформований для боротьби з татаро-монголами. Рига і Краків, Мазовія, Помор’я, а також Буда була втягнута в союз з Україною-Руссю, однак, на­давати їй військову допомогу для боротьби проти татар, не пос­пішали. За таких обставин Данило Романович у 1248 році займав очікувальну позицію щодо Заходу. Формально він уже був гото­вий до унії і офіційної коронації на короля Русі, та без реальної військової допомоги західноєвропейських держав, ще до остато­чного вирішення цього питання не приступав. Офіційна відпо­відь папі на його послання за виразом Галицько-Волинського літописця ось така: "Прислав Інокентій ZV до Данила єпископа Беренського і Кам’янецького говорячи йому. Прийняти вінець королівства, та Данило заявив, що рать татарська не перестає, зле вони живуть із нами, то як я можу прийняти вінець без до­помоги твоєї"/47.

У той час папа не настояв, а при певних політичних змінах, коли Русь-Україна знаходилася в інших політичних умовах, він знову продовжив переговори. Ініціатива продовження перегово­рів належала папі римському через посередництво угорського короля Бели IV, який писав папі, що не пожалів праці щоби склонити руського короля до переговорів/48. (Cridex Dιplomatιcus Hungariae ecclesιastιcus ascιvιlιs, ed. G. Fejer, t. 4, 2, p. 144. Budae 1829, (від 9 травня 1259 р.).

Місія угорського короля поліпшувалася тим, що у цей час татаро-монголи направили до своїх західних кордонів військо під керівництвом хана Куремси, якому Данило вирішив не під- чинятися, і зацікавлений мати на заході союзників, розпочав пе­реговори з папою. До цього слід долучити факт, що коронація великого князя Міндовга на короля Литви у 1251 році серйозно розхвилювала Данила, так як ставила староукраїнську державу в нерівні політичні стосунки з західними державами при веденні війни з Литвою. В цей час Данило Романович, щоб закріпити свій вплив в Західній Європі вів війну за австрійську спадщину. Союз з папою римським міг бути тут необхідним. Закріплення Данила в Австрії могло йому дати додаткові військові сили для боротьби з татарами, тому володар України-Русі захотів зміцни­ти тут свої позиції.

У червні 1246 року він разом з угорським королем Белою IV вели бойові дії проти, оголосившого війну Угорщині, австрійсь­кого герцога Фрідріха II. По свідченнях джерел австрійські вій­ська зустрілися з українсько-угорською коаліцією, і у битві при Лейні по, одному із свідчень, від руки руського короля загинув австрійський герцог Фрідріх II, не залишивши прямих наслідни- ків/49. Annales S. Pantaleorns Colonιenιnsιs, MGH. SS, t. 17, p. 541). ЗНТШ. Т. 100, ч. 2. Львів 1930, 205-211). Цьому єдиному свідченню можна цілком довіряти, оскільки послідуючі свідчен­ня під 1248 роком наголошують, що у 1248 році при зустрічі в Братиславі руський король Данило, угорський король Бела IV і імператорські посли обговорювали питання про майбутнє авст­рійських земель. Про ці зустрічі і переговори розповідає нам і Галицько-Волинський літопис:

"Прислав король угорський Бела IV до Данила послів, про­сячи його на поміч. Є мені рать і війни з німцями. І пішов йому на поміч і прийшов на Погожу. І прийшли бо були посли німе­цькі до нього, бо цезар утримував один Відень і землю Ракушсь- ку і Штирську, герцог бо Фрідріх ІІ уже убитий був". Осінню

1251 року Пшемисл чеський ІІ при підтримці частини австрійсь­ких баронів і австрійського духовенства вступив з військом в Австрію і проголосив себе герцогом Австрійським. В лютому

1252 року він закріпив своє положення в Австрії шлюбом з уже не молодою сестрою Фрідріха ІІ Маргаритою Бабенсберг, яка офіційно передала свої наслідні права володіння свого роду че­ському королю Пшемислу ІІ / 50. Fontes Rerum Bohemшcarum, t. 2, 5. Praze. 1874, p. 89, t. 3, р. 312 /.

Угорський король, у якого, по оприділенню папи Інокентія ΓV, знаходилась з 1248 року племінниця покійного герцога Герт­руда Бабенсберг, вирішив втрутитися у боротьбу за австрійську спадщину. Угорський король добився того, щоби Гертруда пе­редала йому свої права на свої володіння, та оскільки угорський король не мав достатньо сил для ведення війни з могутнім Чесь­ким королівством, він звернувся за підтримкою до володаря України-Русі Данила Романовича, обіцяючи йому теж якісь над­бання у Центральній Європі. У зв’язку з цим, Данило Романович з усім військом вирушив походом в Європу де на кордоні Авст­рії зустрівся з королем Белою і W є час при участі Гертруди Ба- бенсберг був оформлений договір, по якому син володаря Укра- їни-Русі Роман Данилович ставав герцогом Австрії. На жаль Га­лицько-Волинський літопис не подає нам повного тексту дого­вору, та із других свідчень видно, що у першій половині 1252 року союз був закріплений шлюбом Романа Даниловича з Герт­рудою Бабенсберг/51.

M. Fιschtr. Merkwrdιgere Schιcksale des stiftes und der Stadt klosternt uburg aus Urkunden gezogen, 2 (Urkundenbuch). Wιen, 1815, s. 217-218, N 60). Урочистості вступу Романа Даниловича на австрійський престол проходило під Віднем в замку Гімборг при участі Данила Романовича та Бели FV/52. (M. G. H. SS, t. 5. Pars 1, Hannoverae 1890, s. 134-154. Цікаво у цих подіях те, наго­лошував радянський дослідник В. Т. Пашуто, що папа до авст­рійського наслідства зайняв двояку позицію. Спочатку папа Іно- кентій FV признавав наслідні права на Австрію Гертруди Бабен- сберг, коли вона була дружиною Володислава Чеського, та по­чинаючи з 1253 року папа признав законність шлюбу і права на Австрію чеського короля Пшемисла ІІ з сестрою герцога Марга­ритою і почав титулувати останнього Австрійським герцогом/53.

Таким чином, становлення Романа Даниловича австрійським герцогом, мало велике значення для Української середньовічної держави. Роман Данилович, як незалежний австрійський воло­дар міг звертатися уже безпосередньо сам до володарів Центра­льної і Західної Європи з метою створення європейської коаліції проти татар і надання військової допомоги Україні-Русі проти татар. В цей час у нього у західній Європі появляються одноду­мці та союзники, серед яких слід виділити могутнього баварсь­кого князя та польських князів, які боялися зміцнення чеського короля Оттокара. Австрійського герцога Романа Даниловича підтримували і ряд австрійських баронів серед яких найвпливо- вішим був Бернард Преусель.

Таке швидке зміцнення Романа на австрійському престолі, запровадження останнім широкомасштабних союзних зв'язків налякало "союзного" угорського короля Белу XV, який побоявся як-бито Австрійське герцогство не вийшло з під його впливу. Згідно договору підписаного між австрійським герцогом Рома­ном, угорським королем Белою IV, останній повинен був сприя­ти військовою допомогою утвердженню Романа на австрійсько­му престолі. Бела зобов'язувався присилати у випадку необхід­ності війська. Без будь яких причин угорський король відмовив­ся надавати Роману допомогу і почав вимагати від нього ряд ав­стрійських земель в обмін на землі в Угорщині/54. (Continuatio Carstensιs. M. G. H, t. 9. Hannoverae. 1860, p. 599).

Однак Роман Данилович відхилив цю пропозицію, залишив­ши за собою цілісність Австрії і почав сам за допомогою своїх військ і військових загонів ряду відданих йому австрійських ба­ронів приверженців своєї дружини, зокрема барона Бернарда Проуселя захищати Австрійське герцогство короля Оттокара. В цей же час Данило Романович приймав усі міри, щоб допомогти сину утримати за собою Австрійське герцогство. Розуміючи, що Австрійське герцогство без допомоги не зможе зупинити військо чеського короля Оттокара, щоб відвернути його від нападу, по­чати захищати власну державу володар України-Русі вирішив зробити напад на Чехію.

Наступ було придумано комбінований. З заходу на підтрим­ку австрійського герцога Романа Даниловича вийшов з війська­ми князь баварський, руські і польські володарі наносили удар по Чеському королівству з півночі на Опаву. Угорський король теж вирушив з усім своїм військом на Австрію, та не зумівши сходу взяти Оломоуца, надовго застряв під ним. Судячи по свід­ченням західноєвропейських джерел та наших літописів, похід був підготовлений фундаментально. /55. A. Huber. Dιe steιrιsche Reimchronik und das Osterreichische interrgnum (Mitteilungen des institutes fur Ostereichishen Geschichts-forsch und. Bd. 4, Heft 1, Insbruk, 1883, 351, Anm. 1. /Згідно свідчень джерел, йшов в похід сам володар України-Русі Данило, його син князь Лев, прийшла поміч від князя волинського-київського Василька. Прийшли та­кож союзні Данилу литовські князі Товтавил та Едивид.

З польської сторони на стороні Данила в похід пішов краків­ський князь Болеслав Стидливий, зять короля Бели ІУ, Володис- лав, син Казимира Ласконогого, Межек князь Опольський. Та польські князі, як засвідчують джерела, воювали проти Чехії з неохотою. У більшій мірі вони виступили на боці Данила, боя­чись зі сторони останнього наводу татар. Особливо неохоче во­ював польський князь Володислав Опольський володіння якого знаходились поблизу Чехії, Болеслав краківський теж воював без бажання. Угорський король, щоб втягнути його у війну, змушений був використати свої права тестя. Як виразився літо­писець: "Болеслав не хотів іти на війну, та дружина його Кінга, дочка Бели IV допомагала Данилу словами. Данило Романович привів своє військо в Краків, там з'єднався з Болеславом Огид­ливим, князь Володислав приєднався до них на Одрі біля міста Козин.

Після злучення українсько-польські війська рушили в сторо­ну Чехії. Однак, як зауважують джерела, особливого успіху цей похід не мав із-за пасивності польських князів. Цей похід охопив незначну територію сілезько-моравського кордону. Результатом походу явилось розорення околиць Опави, Глубочиці, взяття Нессіделя/56. Наш літописець придає велику важливість цьому походу, однак відмічає, що у зв’язку із зрадою польських князів, основна мета допомога Роману в Австрії проти Пшемисла II че­ського була не досягнута і тому через певний проміжок часу, будучи не в змозі оборонятися, Роман змушений був покинути Австрію. Літописець зберіг нам цікаві свідчення про останні мі­сяці перебування Романа Даниловича на австрійському престолі в обложеному чехами замку Гімборг, чекаючи на допомогу сво­го батька та угорського короля.

Однак, Роман, розуміючи швидке падіння замку за допомо­гою прихильника своєї дружини барона Просвеля, пробився з замку й подався за поміччю в Україну-Русь/57. Не дивлячись на те, що похід у Австрію був невдалим і Роман Данилович не зу­мів утриматися на австрійському престолі і володар України- Русі повертався із австрійського походу розчарований своїми європейськими союзниками, однак в цей же час в малопольській столиці Кракові папські посли очікували його повернення із че­ського походу. Та володар України-Русі незадоволений своїми союзниками не побажав вести переговори в Кракові і відмовився прийняти послів Інокентія ZV, говорячи їм: "Не подобає мені мо­гутньому володареві вести переговори з вами у чужій країні" і запросив послів і сусідніх можновладців для такого роду перего­ворів, мова про які піде вище в Русь-Україну.

І коли пізніше посольство на чолі з легатом папи Опізо при­було в Дорогичин то і тут Данило Романович, знаходячись у тя­жкому моральному становищі, утрати герцогства Австрійського не бажав вступати в переговори з папськими послами, розумію­чи, що коронування на короля Русі, дипломатична робота над яким з обох боків була уже завершена, приведе до підриву союзу і ворожого настроєння проти нього зі сторони татар. Однак, як зауважує літописець: "Опізо же прийшовши вінець несучи, дав обіцянку, що він матиме поміч від папи, та Данило все одно не хотів, та умовила його мати водночас велика княгиня Романова і візантійська принцеса Анна, яка бажала бачити свого сина царем в Україні-Русі. Дуже сильно настоювали польські князі, приго­ворюючи: "прийняв би ти вінець, а ми готові усі тобі на підмогу проти поганих".

На церемонії коронування, наголошував літописець, були присутні всі сусідні володарі, посли від угорського короля, польські князі: Болеслав, Семовит, князь волинсько-київський Василько, уся служила староукраїнська знать від Карпат до Дніпра, староукраїнське духовенство. Коронація Данила Рома­новича на короля України-Русі в Дорогичині, поблизу західно­європейських держав у сусідстві з Литовською, Польською дер­жавами, Орденом повинна була нести у собі критерій єдності цих держав з Україною-Русю у боротьбі з спільним ворогом та­тарами. "Ти матимеш поміч од папи", - сказав Опізо Данилу, "Прийняв би ти вінець від бога" - сказали польські князі, а ми готові тобі на підмогу проти поганих"/58. Таким чином, прий­маючи титул короля України-Русі і вступаючи в союз католиць­ких держав, Данило Романович став на чолі антитатарської коа­ліції і вирішив дати бій Золотій Орді і в першу чергу, кочуючому поблизу золотоординському хану Куремсі.

Проаналізуємо, що ж принесла Україні-Русі політична і релі­гійна угода з Заходом, католицькою церквою, зокрема, і чи пере­творила вона Україну-Русь, яка знаходилась між Золотою Ор­дою і союзом католицьких держав в західноєвропейське коро­лівство? Згідно свідчень документів можна сказати, що з 1254 року союз уже короля Данила з папою став реальною базою у боротьбі проти татар. Це видно по фактичному матеріалі відо­браженому в джерелах за 1253 рік, згідно яких Данило Романо­вич сповіщав папу про наближення татар до своїх східних кор­донів і просив папі надати в разі необхідності йому військову допомогу. відповідь "світлому королю Русі" була направлена булла папи римського від 14 травня 1253 року, яка призивала християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я і других сусід­ніх з Україною-Руссю держав виступити проти татар/59. Таку буллу, очевидно, отримав і угорський король Бела IV, який від­писував папі Інокентію : "Щохвилинно чекає нападу татар". Па­па, бачучи загрозу татар над Україною-Руссю, навіть помирив Чехію з Угорщиною, тільки для того, як наголошував І. Умінсь- кий, щоб вони разом виступили на допомогу Україні-Русі/. 60. Fontes Rerum Bohemιcarum, t. 2. Praha. 1874, s. 291. /Codex Dιplomatιcus et Epιstolaris Moravιae, ed. A. Boczek, t. 3. Olomucti, 1841, N192, 193/.

В боротьбі проти татар, наголошував А. Амманн, Україна- Русь стала фортецею для усієї Європи і папа, бачучи, довгу за­тяжну боротьбу Русі проти татар, побажав об'єднати усіх хрис­тиян Європи без різниці, якого би релігійного обряду вони не були. Татарська загроза вимусила папу приділити багато уваги європейському сходу, як справі захисту усього християнства від нашестя татар. Папа намагався з усіх сил здружити Україну-Русь з західноєвропейськими державами після її офіційного включен­ня у союз католицьких держав і подружив Данила з володарями цього союзу. На його думку така особиста дружба допомогла би Данилу до скоріше інтегрувати Україну-Русь в союз католиць­ких держав і надати останніми допомоги Україні-Русі у війні проти татар. Така невтомна праця папи у цьому напрямку при­вела в 1250-1260 роках до унії з католицькою цивілізацією двох таких могутніх і впливових у Центрально-Східній Європі дер­жав, як Литви і України-Русі. /61. A. Amman. Knchenpotitische Wandlungen ιm Ostbaltikum bιs zum Tode Alexander Newskι. Studιen zum Werden der russιschen Orfhodo-xee. Orientatia Christiana Analecta. Roma. 1936, s. 142, 251, 261/.

Викладені нами факти, дозволяють нам робити припущення, що у середині ХІІІ століття Русь-Україна внаслідок вступу до союзу католицьких держав повністю забезпечила собі безпеку зі сторони західноєвропейських сусідів. В цей же, час можна наго­лосити, україно-угорські відносини складалися так, що Угорська держава постійно просила допомогу у союзної їй України-Русі. Після 1260 року володар України-Русі усе більше втручався у справи сусідніх західних держав, зокрема Чехії та Угорщини, підтримуючи свого тестя Белу ΓV у боротьбі з чеським королем Пшемислом ІІ. Сповіщаючи папу Олександра IV про перемогу над угорським королем під Крестбургом, Пшемисл ІІ згадував, що в числі союзників угорського короля був і король Русі Дани­ло: "Darnelem Russιan Regem et filιos eιus et caeteros Rut-henorum et Tartaros ge eιdem Bela ΓV іп auxιlιum vene-raut"∕62. HRM, t. 2. 1842, p. 348 N52. Oesterreιchιsche Cronιk. Hannoverae et Lιpsιae. 1909, p. 120. Власне, з цього часу в Україно-Чеських відносинах наступає покращення, бо у числі учасників Віденського догово­ру, що відбувся 31 березня 1261 року згадується "Chumg von Reιssen" король Русі.

В цей же час своєрідними були відносини короля Данила з польськими князями. Традиційно Данило упродовж усіх сороко­вих та п’ятидесятих років підтримував князя мазовецького Кон­рада та його синів у той час, коли угорський король підтримував тісні зв’язки з краківським князем Болеславом Стидливим. Якщо вважати за реальну таку історичну традицію, що Романовичі по­стійно підтримували Конрада Мазовецького, а по смерті його синів, то не випадковим є те, що князь Василько Романович був запрошений в кінці 1245 року на з'їзд польських князів в Лен- чиц, де його бачив Плано-Карпіні, і де окрім Конрада Мазовець- кого були також малопольські князі і єпископ краківський. /63.

Ціль з'їзду заключалася у досягненні миру між польськими князями. Та мир не був укладений і скоро Конрад Мазовецький, підтриманий волинським князем Василько і литовськими князя­ми, розпочав війну з краківським князем. За таких обставин у той час папа римський Інокентій ΓV був зайняв дуже ворожу по­зицію щодо Конрада Мазовецького, 7 лютого 1247 року він пи­сав краківському єпископу, щоби останній схиляв вірних вірі володарів помагати у боротьбі з невірними краківському князю. Мазовецького князя зв’язаного з Україною-Руссю папа ще в 1247 році "вірним "не рахував.

Ситуація у Польщі у серпні 1247 року міняється, в цей час помирає князь Конрад Мазовецький, як зауважує з цього приво­ду Галицько-Волинський літопис: "Умер князь великий лядсь­кий Конрад і був же він славний і предобрий і жаліли за ним Да­нило та Василько"/64. Як бачимо із подальших свідчень джерел, володарі України-Русі і дальше підтримували союзні стосунки з синами Конрада Болеславом та Сомовитом, які визнаючи зверх­ність староукраїнських володарів брали з ними участь у походах на ятвягів у 1248 та у 1254-1255 роках. Коли на полі брані заги­нув Сомовит, то син його у подальшому отримував підтримку володарів України-Русі.

Угорщина і Чехія в цей час теж не обмежувалися лиш одни­ми політичними контактами з Польщею та Україною-Руссю. Пі­сля "австрійської війни" чеський король Пшемисл ІІ зблизився зі Шлезьськими князями, а Бела ΓV підтримував союзні стосунки з великопольським князем Болеславом Благочестивим, якого од­ружив на своїй дочці Іоланті і цим закріпив угорсько-польський союз /65. B. WlodarskL Polska і С/есйу w drugιej polowιnιe 13 і poczatkach 14 wιeku (1250-1360). Arch. Tow-wa Naukowe we Lwowe, dzιal 2, t. 7, zeszvt 3. Lwow 1931, s. 31. / Дуже своєрідни­ми і насиченими прикладами приязні та добросусідства у сере­дині ХІІІ століття склались відносини України-Русі з великим князівством Литовським.

Ці стосунки склалися ще у той час, коли політична сила Ки­ївської Русі була у фазі могутності. Ситуація не змінилась у той час, навіть коли столиця України-Русі перейшла в Галич чи на­віть Холм. Політичний вплив України-Русі у Прибалтиці і, зок­рема, Литві був настільки потужний, що доречно буде відмітити, що він брав безпосередню участь на формування феодальної державності у литовців. В першу чергу впливали на формування литовської державності такі порубіжні міста України-Русі, як Райгород, Дорогичин, Герцине, Пінськ, Берестя.

На початку ХІІІ століття на землях між ріками Неманом і Двіною почала помітно розширюватися Литовська держава. В цей час вона включила у свій склад деякі прикордонні землі ближче до Полоцька і Смоленська. На жаль, по даним літописця неможливо прослідкувати у який термін часу литовці заволоділи Чорною Руссю. Літописи зберегли лиш результати цього проце- су-договір 1219 року князів об'єднаної дофеодальної Литви з волинським князем Данилом Романовичем. Можливо, що затяж­на феодальна війна в Україні-Русі привела до того, що частина прилеглих до Литви земель потрапила у литовську залежність.

Зміцніла Русь-Україна зробила усе можливе, щоби зберегти хоча б частину попередніх володінь. Роман Мстиславович, зок­рема, зробив багато, щоби утримати в державних кордонах України-Русі південної Судавії і досяг успіху, бо теж "слово про похід Ігорів" знає, що перед його мечем" багато країн хінових" покорилося: "Литва, Ятвяги, Деремела"/66. По смерті Романа великого литовські князі дуже тривожили Україну-Русь, їхні війська доходили до Пінська, Турійська, Червена, власне тому літописець і записав так тужливо: "біда бо була від воювання литовського в землі Володимирській"/67.

Договір 1219 року поставив кінець цим війнам та нападам Литви. Він залишався в силі до кінця 40-х років ХІІІ століття. Цей договір був у першу чергу вигідний князю Данилу, оскільки литовці зараз спустошували недружних Україні землі польських князів. Роль Литви в стабілізації польсько-українських відносин була досягнута. Зштовхуючи Литву з мазовецьким і краківським князівствами, волинські князі могли не хвилюватися за свої при­кордонні землі Дорогичинську та Берестейську. В такому полі­тичному ракурсі союз України-Русі з Литовським князівством був вигідним. Дотримуючись його, великий литовський князь Міндовг прислав допомогу Данилу Романовичу у 1245 році під Ярослав. /68.

Надійний мир і дружні відносини з Україною-Руссю були потрібні також і Литві зайнятій боротьбою з хрестоносцями. За­гальний мир і добросусідство з Литвою не виключав однак на­падів "гордих ятвягів", вони Литовській державі не підкорялись і сам великий князь Міндовг мав з ятвягами багато воєн. Мирні відносини Литви з Україною-Руссю порушились у кінці 40-х років ХІІІ століття і переросли у війну через такі обставини. По мирному договору Литовської держави з Україною-Руссю в 1254 році при посередництві литовського князя Войшелка, великий литовський князь Міндовг уступив Чорну Русь на васальних умовах сину Данила Роману, прибувшому із Австрії і який од­ружився другим шлюбом на дочці Гліба Волковийського Олені. Полоцьк відійшов Товтивилу, одному із литовських союзників, який брав участь у чеському поході великого князя Данила. До­чка Міндовга, сестра Войшелка була видана заміж за Шварна Даниловича. В цей же час сам литовський князь Войшелк при­йняв православ’я в Новогородку і поселився в Холмі. Однак та­кий широкомасштабний союз з Литвою не включав у політичну сферу ятвягів.

У зв'язку з цим, щоб приборкати останніх у 1248-1254 роках, Данило Романович разом з мазовецькими князями і князями чо- рноруськими Глібом волковийським, Із'яславом свислоцьким, Романом новогородським провів ряд походів на ятвягів. Походи були зумовлені тими обставинами, що тевтони по Христбургсь- кому договору 1249 року, завоювавши північно-прусські землі, розпочали свій рух у волинські землі і їх рух потрібно було при­пинити. Прийняття володарем України-Русі королівського сану саме в Дорогичині, пояснюється власне цими обставинами. Пе­реможені ятвяги були зобов'язані будувати фортеці для розмі­щення військ князя Данила і його мужів, один із яких Положи- шило збирав у них данину" чотири куни і білку і срібло". Таким чином, включені королем Данилом землі ятвягів у склад староу­країнської держави, змушувало мазовецьких князів стати міцни­ми та надійними союзниками короля Данила, їх непослух остан­нього став фактом боязні за похід у 1256-1257 роках проти "ру­ських схизматиків", який був успішно блокований ударом по Мазовії литовського князя Міндовга/69. Monumenta Polonιa. Vatikan, 3, N84/.

Внаслідок перемоги над ятвягами, щоб ще більше прив'язати Мазовію до України-Русі король Данило послав їм частину ятвя- зької данини: "щоб знала вся Лядська земля, що ятвяги платять данину королеві Данилу, синові великого князя Романа"/70.

В цей же час у 1254 році Данило Романович підписує союз­ний договір з Тевтонським Орденом, за яким Орден визнавав за королем Данилом та мазовецьким князем Земовитом третину ятвзьких земель.

Водночас, наголошував академік І. Крип'якевич, поступово почали розладжуватися стосунки України-Русі із Литвою. Коли Міндовг тільки починав злучення литовських земель, тоді він сам бажав дружби з староукраїнською державою, надавав остан­ній допомогу проти Польщі, але за добросусідством поставало і суперництво, яке врешті решт привело до війни. Бачучи посту­пове просування литовців у землі України-Русі, Данило Романо­вич вирішив зупинити їх просування назавжди. Перший наступ проти литовців король України-Русі скерував на так звану Чорну Русь, землі, що лежали на північ від верхів'я Прип'яті. Одним ударом король Данило захопив міста Здинів, Слонім та Вовко- вийськ і дійшов до ріки Щари, підкоривши князів, які перебува­ли в залежності від великого князя Міндовга.

В 1251-1252 роках Романовичі направили свій удар у Ново- городське князівство, але спустошивши лише його околиці, змушені були відійти від нього, зате здобули добре укріплене місто Городно-Гродно. Так внаслідок успішної політичної та військової кампанії, Українська держава зуміла поширити свої володіння на північному і західному кордонах. Таке глибоке проникнення Данила Романовича у порубіжні землі, улаштуван­ня в них міцних фортець ставила перед собою завдання забезпе­чення глибокого тилу для майбутньої війни з татаро-монголами. Дана територія послугувала також плацдармом для переговорів з західними союзниками. Такі приготування велись у зв’язку з ти­ми обставинами, що Орда уже почала непокоїти володаря Укра- їни-Русі, частина золотоординських ханів, зокрема війська хана Куремси приблизили свої кочовища до кордонів України-Русі.

Ординці спочатку не виступали війною проти короля Дани­ла, лише намагалися послабити його владу, притягуючи на свій бік незадоволених Даниловим правлінням. Не входячи поки що у боротьбу з Ордою, король України-Русі, однак, виступив про­ти "татарських людей". У 1255 році король Данило організував великий похід земель, що розміщувалися на ріках Случі, Тетере- ві, Бозі, володарі яких признали над собою владу татар.

Внаслідок блискавичної кампанії монголо-татари лишилися всіх своїх союзників, населення було переселене у державу Да­нила, а міста їх були знищені. Ця військова кампанія стала поча­тком, який привів до війни з татарами. Узнавши про напад Да­нила, хан Куремса дав наказ своїм воєноначальникам захищати "людей татарських" і виступив сам з усіма своїми військами спочатку до Кременця, а потім під Володимир та Луцьк. Та ця "куремсина війна", як зауважував І. Крип'якевич, не мала успіху, його напад був королем Данилом успішно відбитий, а сам Куре- мса був прогнаний в степ від кордонів староукраїнської держа­ви. Як бачимо із свідчень джерел, українсько-татарські стосунки почали набирати конфронтаційний характер, у зв’язку з тим, що король Данило знову з'єднав Київську землю з свою державою в одну політичну структуру. У зв’язку з цим Батий у 1252 році послав на Україну-Русь війська під керівництвом ханів Неврюя та Куремси, поставивши перед останніми завдання заволодіти Україною. У ханській ставці в Сараї для Куремси було розроб­лено досконалий стратегічний план дій проти непокірного русь­кого короля, який складався з трьох основних частин:

1. Куремса повинен був заволодіти найменш захищеним га­лицьким пониззям з попереднім форсуванням рубежу українсь­ких володінь по Дністру;

2. Витіснити українські війська з півдня і сходу Волині з ме­тою відірвати військо короля Данила від Київщини і захопити останню;

3. Загарбати Київську землю, відірвавши її від володінь Да­нила, а вже тоді, використавши сили вороже настроєного щодо короля Данила Новгород-Сіверського князя Із'яслава, вдарити на центральну частину староукраїнської держави, а тобто Галицьку та Волинську землі.

Спочатку Куремсі вдалося дотримуватися виробленого пла­ну. Він перейшов Дністер, відігнав прикордонну сторожу і на­віть" посадив" баскака в головному місті Галицького пониззя Бакоті. Дальше його просування у Галичину було зупинене і він відійшов до південної Волині і, не зумівши взяти місто Креме­нець, спустошив його околиці. Втративши біля стін міста багато воїнів, він і не втямив, як на допомогу місту підійшли війська під керівництвом князя Льва Даниловича, які застали неготових до бою золотоординців і завдали значних втрат військам хана

Куремси, змусивши його покинути володіння України-Русі і по­спішно втікати в степ. Можна сказати, що це був розгром татар­ського війська, після якого татаро-монгольський воєначальник втратив рівновагу і почав боятися короля Данила.

Король Данило, добре зрозумівши наслідки Кременецької битви, наприкінці 1254 року розпочав широкомасштабний на­ступ проти монголо-татар. Видатний стратег врахував ту обста­вину, що попросити допомоги Куремса не зможе, оскільки усі золотоординські війська були у розпорядженні верховного хана Менгу, який у 1254-1255 роках постійно воював на Азіатському континенті, куди відволікав і усі військові сили Золотої Орди. Військова кампанія проти туменів Куремси була продумана і організована з вражаючим уяву розмахом.

Український король задля успішного нанесення удару розді­лив своє військо на дві частини, полки князя Льва увійшли на Побужжя і повоювали там "татарських людей", тобто місцевих бояр, які перейшли у підданство безпосередньо золотоординсь- ким ханам. У цей же час голові полки України-Русі на чолі з ко­ролем Данилом та його братом князем Васильком дали битву головним силам хана Куремси і між Горинню та Случчю розби­ли їх. Навесні 1255 року наслідник королівського престолу Шварн Данилович стрімко пішов на схід до рік Случа і Тетерева і здобув міста, що піддалися татарам, так звану Болохівську зем­лю. Наслідком цього походу було включення болохівських зе­мель у склад Української держави.

Спроби хана Куремси перехопити воєнну ініціативу не мали успіху, коли його кіннота з'явилася знову на Волині, вона не ви­тримала удару важко озброєних рицарів короля Данила і була останніми розсіяна, а сам хан Куремса ледь врятувався від поло­ну. Його розгромлена Орда врятувалася втечею і змушена була відійти від кордонів України-Русі в Причорномор’я. /71. Отже, Куремса не чекав, що підійшовши під кордони України-Русі зу­стріне добре влаштоване військо, фортифікаційні споруди взяти які і пройти він не зуміє. Йому, вдалось на короткий час поста­вити у залежність Київську землю, та й то з великими трудно­щами і звичайно не всю. Побачивши, що більшість фортець у Київській землі йому не взяти, він відійшов з Київщини на Во­линь, де зустрів головні сили короля Данила, від яких ледь-ледь врятувався втечею.

Та хан Куремса був не з тих вельмож, хто не виконує накази великих ханів. Зустрівши опір у Київській землі і на Волині, він вирішив ще раз попробувати прорватися в Україну-Русь через нижнє Подністров'я, як виразився літописець "слабо захищене Пониззя" вдертися до Галичини. Такий його маневр мав певний успіх. Не чекаючи удару Куремси, намісник Бакоти Мілей здав татарам місто і сам перекинувся до татар і був залишений наміс- ником-баскаком в місті уже від татар. Взявши Бакоту, Куремса підійшов під Кременець де намагався підчинити собі це добре укріплене місто. Намісник і управитель міста не підчинився ха­нові Куремсі, заявивши, що у нього є Батиєва грамота. Татари, узнавши, що боярин Андрій обманював їх, убили його на пере­говорах. Слід зауважити, що під Бакотою та Кременцем Куремса стояв дуже довго і приступами не міг взяти міст, що означало, по розгромі в Київщині і на Волині він не був уже настільки мо­гутнім, щоби військовим шляхом підчинити староукраїнську державу. Це видно хоча би з факту, що у боротьбі проти короля Данила Куремса підтримав смоленського князя Ізяслава Мстис­лавовича, який фактично був його підручним/72.

Сам смоленський князь, побачивши, що по розгромі в Украї­ні-Русі хан не може робити походів в Галичину, сам пішов похо­дом на Галич і зненацька захопив його, у зв’язку з чим король Данило відрядив в похід на нього свого сина Романа і всіх бояр своїх і швидко повернув Галич, захопивши в полон союзника золотоординців смоленського князя Ізяслава Мстиславовича. Як бачимо, план хана Куремси був повністю провалений. Відбивши напад, король Данило відкрито виступив проти татар, організу­вавши проти останніх широкомасштабний наступ, в результаті якого були зайняті і зруйновані усі міста, що підчинялися тата­рам, із яких літописець згадує 14 міст, що перейшли під протек­торат володаря України-Русі. Васалами короля Данила стали також усі болоховські князі. Таким чином, наступальними зу­силлями короля Данила був розчищений шлях до приєднання Київської землі. Комбінований наступ Данила Романовича по­ложив кінець союзникам татар, лише Возвягль уцілів і то тільки тому, що його мешканці відкрили ворота перед наступаючими військами наслідника королівського престолу, Шварна Данило­вича, і прийняло від нього тіуна. Цілком очевидно, що король України-Русі своїми походами на схід намагався знову злучити володіння своєї держави від Карпат по Дніпро.

Готуючись до нового походу в Київську землю, Данило Ро­манович просив допомоги у великого князя литовського Міндо- вга, який обіцяючи надати йому допомогу, писав: "Пришлю до тебе Романа Даниловича з новогородцями, щоб вони пішли на Возвягль, а звідтіля на Київ". Джерела не подають достовірних свідчень про визволення Київщини та приєднання її до староук­раїнської держави, та без сумніву, що вона була включена навіть не дивлячись на контрудари Куремси по Луцьку і Володимиру, які були успішно відбиті. Літописець яскраво засвідчив: " Дани­ло мав часті війни з ханом Куремсою і ніколи не боявся Курем­си". Такі успішні дії короля Данила, його повне злучення в одну інфраструктуру Української держави в 1250-1260 роках не могли не налякати золотоординських ханів. Сарай, як вірно зауважував І. Крип'якевич, вважав небезпечним росту могутності короля України-Русі і вирішив прийняти, щодо приборкання останньо­го, круті заходи. На місце Куремси, який не виявляв для бороть­би потрібної енергії, було прислано нового хана з безчисленною силою воїнів, як зауважує галицько-волинський літописець "в силі тяжкій".

Це був безоглядний жорстокий хан, як його характеризує лі­тописець" безбожний, лихий, окаянний, проклятий". Він повів підступну політику проти володаря України-Русі, і запропонував їм як союзникам прийняти участь у поході монголо-татар на Ли­тву, щоб посварити Українську та Литовські держави. Романо­вичі, бачучи великі сили кочовиків і розуміючи, що не встоять проти них, оскільки на допомогу чекати ні від кого, змушені бу­ли підкоритись вимогам Золотої Орди, і Василько Романович разом з ханом Бурундаєм змушений був на протязі усього 1258 року руйнувати Литву. Незважаючи на цю угодовість, у 1259 році Бурундай з своїм військом рушив на Волинь, зустрівши во­лодарів України-Русі дуже вороже і сказав: "Якщо союзники ме­ні, то поруйнуйте укріплення власних міст".

Бурундай, наголошують джерела, сам пильнував, щоб спале­ні та розкопані були укріплення Володимира, Луцька, Кременця, Львова та інших міст, щоб останні перестали бути опорними пу­нктами у війні з ординцями/73. У зв’язку з такою політикою Зо­лотої Орди король Данило зібрав усіх князів України-Русі для обговорення критичності становища. На нараді було вирішено, що Данило як король України-Русі до татар з добром більше їха­ти не буде, тому поїхати до них повинен князь Василько. Так як прийняте рішення означало війну з Литвою, то князь Василько відправився із Берестя через Литву до Бурундая. На своєму шля­ху він повоював Литовські землі.

В цей же час Данило Романович вторгся в Чорну Русь, де ли­товські князі Войшелк і Товтевил, як у помсту за україно- татарський наступ схопили і вбили князя новогородського Ро­мана Даниловича. Чим закінчився цей похід Данила Романовича літопис не говорить та в цілому ясно, що прихід Бурундая сер­йозно ослабив Українську державу і лишив її Литовського союз­ника. В 1259 році хан Бурундай двинув новий похід на Польщу. На цей раз його шлях проходив північніше і він вступив в Гали­чину і на Волинь, пославши вістку володарям України-Русі: "Коли ви мирники мені, то помагайте мені у війні".

Після довгої наради зустрічати Бурундая поїхали князі во­линсько-київський Василько Романович та Лев Данилович, князь львівський, єпископ холмський. Король Данило Романо­вич не підчинився татарам і знову поїхав в Польщу, а потім в Угорщину з метою просити військової допомоги і створення ан- титатарської коаліції проти татар. В цей же час, ми бачимо із свідчень джерел, мимо волі короля Данила, Русь-Україна була включена, як союзна держава у сферу зовнішньополітичної дія­льності Золотої Орди. При таких обставинах українські можнов­ладці примушені були допомагати татарам у завоюванні Польщі, тому у похід хан Бурундай окрім власних військ попросив у со­юзників і українські полки, які він повів у глибину Польщі. Вна­слідок могутнього удару монголо-татар по Польщі повному спу­стошенню були піддані області Сандомірська, Краківська, Шленська. Чим закінчився цей похід наш літопис не говорить, зауважуючи тільки про" Судомирське взяття". За таких обставин в україно-польських політичні стосунках настало безладдя і для урегулювання яких був створений з'їзд українських та польських князів у Тернові, де усі суперечні питання найшли своє вирі­шення, як зауважив літописець: "Положили договір межи собою про землі усі руські і лядські князі". Цей договір однак не похи­тнув позицій України-Русі у Мазовії і Куявії і дані княжіння Польщі дальше залишалися у сфері політичного впливу Украї- ни-Русі.

Що стосується україно-литовських відносин, то вони зали­шалися не урегульованими аж до смерті Міндовга. Великий ли­товський князь постійно нападав на суміжні та прикордонні зем­лі України-Русі, штурмував міста: Камень, Мельник, а також нападав на союзні до України-Русі польські землі, зокрема Ма- зовію, Куявію і Брянське князівство. Під час одного із таких на­падів був убитий мазовецький князь Семовит і захоплений в по­лон син його Конрад. В цей же час, завоювавши Польщу, татар­ський хан Бурундай почав готувати похід на Угорщину, та маю­чи недостатньо сил, почав схилятися до тимчасового перемир'я між Золотою Ордою та Угорщиною. Перемир’я повинно було бути підкріплене шлюбом сина Бели IV з дочкою хана, чи сина короля з дочкою хана. Про пропозицію хана Бела IV сповістив папу римського і отримав відповідь, яка застерігала його від со­юзу з татарами/74. О. Ravnaldo Annales Ecelesιastιcι, t. 3. Lucae. 1748, p. 43 (під 1259 р.).

В цей же час в Угорщині перебував український король Да­нило, який вів переговори з папою Олександром ZV про вирі­шення хрестового походу проти татар, очевидно, такі перегово­ри мали певний результат, оскільки у 1258 році папа доручив домініканцям і францісканцям об'явити про збір військових сил для хрестового походу проти татар/75. В березні 1260 року папа повелів хрестоносцям збиратися в Прусії з тією метою, щоби ландмейстер прусський повів їх в похід проти татар на прохання польських князів, які особливо постраждали від їх нападів. Папа закликав на допомогу Польщі і Україні-Русі чеського короля Пшемисла ІІ і брандебургських маркграфів/76. Regester der Markgrafen v. Brandeburg aus askanιschen Hause ed H. Krabbo, Munchen-Berlm. 1922, N 269. /

Із-за малочисельності джерел ми не можемо говорити про реальну допомогу і військові кампанії хрестоносців проти татар, хоча один із німецьких хроністів писав про реальну допомогу і численні військові кампанії проти татар. Є свідчення, щоправда тільки одного хроніста про спільні дії хрестоносців половців по­ляків і королівства Русі проти татар, який вводив в ранг хресто­вого походу проти останніх/77. MGH, SS, t. 9. (Annales S. Rudberti Satisburgenses, p. 795, (під 1260 роком). Важко, однак, що-небудь сказати з приводу цих свідчень, на жаль, наші джере­ла нічого про такий хрестовий похід не говорять, і навіть якщо собі уявити, що він був, то користі від нього Україні-Русі не бу­ло ніякої. Цілком можливо, що стосунки Данила Романовича з папою по налагодженню хрестового походу проти татар були ілюзорними.

Після розгрому Польщі та Литви татарами Данило вочевидь побачив слабкість Заходу особливо у питанні боротьби з татара­ми. У таких умовах у Данила Романовича не залишалося нічого, окрім зміцнення власної держави, недопущення нової феодаль­ної війни у своїй власній країні. З цього приводу, вірно зауважу­вав вчений ХІХ століття Ф. Енгельс, говорячи, що королівська влада була носієм порядку, яка зуміла в Україні-Русі зламати феодальну опозицію, об'єднати землі Галичини, Волині, Київ­щини в одну політичну систему, яка зуміла відбити неодноразові напади ворогів з заходу та сходу, а отже, при королі Данилі, не дивлячись на монголо-татарську навалу, Русь-Україна залічивши рани, продовжувала дальше розбудовуватися. Ще з більшим на­тхненням Данило Романович улаштовував нові міста та ремесла, торгівлю і військо. Українська армія брала участь у широкомас­штабних європейських кампаніях, ходила до Опави, Риги, Браті- слави, Каліша і Відня. Не дивлячись на найтісніші зв’язки з за­ходом, Українська держава, її військо у час правління нею коро­ля Данила, українська народність, релігія, закони, мова, культу­ра, залишилися незміненими.

Утворення Українського королівства, як єдиної держави, стало тим відхідним пунктом, який продовжив незалежне існу­вання України-Русі генетично з часу Київської Русі до часу Да­нила ще на ціле століття. У своїй внутрішній політиці, щоб за­безпечити єдність держави, Данило Романович опирався на слу­жилу знать: князів, бояр в основному на середніх та дрібних фе­одалів, а також на торгово-реміеничу знать "мужів градських", багатих міщан та селян. Дякуючи такій збалансованій політич­ній діяльності, володар України-Русі Данило зумів залучити до своєї державницької ідеї усе староукраїнське суспільство від Ка­рпат до Дніпра. Внаслідок консолідації навколо королівської влади усіх верств українського суспільства, проходила і консо­лідація української нації. В умовах татарської загрози цей про­цес проходив набагато швидше, ніж у процесі мирного розвитку, тому смерть українського короля і консолідатора української нації у 1264 не привела до розпаду староукраїнської держави. На український престол вступив по завіту короля Данила його ста­рший син і наслідник королівського престолу Шварн Данилович, а пізніше Лев Данилович, яких західні джерела почергово нази­вають королями Русі/78. Θθ81θΓΓθίοΗί8θΗο Reιmchronιk, MGH, t5, p. 210 (v. 15233). На нашу думку, Шварн Данилович унаслідував був і королівську корону, заставивши присягнути на вірність королю України-Русі князів і бояр староукраїнської держави. По усій сукупності даних можна сказати, що інтронізація Шварна Даниловича на короля Русі була остання воля умираючого коро­ля Данила. Це видно хоча б із того, що Шварн Данилович воло­дів по смерті короля Данила усією Східною Галичиною з центром в Галичі, усім Забужжям з такими великими містами, як Белз, Холм, Червен, Мельник і Дорогичин, тоді як Лев Данило­вич володів тільки Львовом та Перемишлем. Отже, після смерті короля України-Русі Данила І Українська держава залишається нероздільною. Новим її володарем стає Шварн Данилович, який володарює недовго. Однак, попробуємо з'ясувати політичний розвиток староукраїнської держави у час правління Шварна Да­ниловича, якому джерела у час його життя, хоч короткого, але енергійного приділяють багато уваги.

Як наголошував радянський дослідник В. Т. Пашуто по сме­рті короля Данила Шварн Данилович вважався по суздальським міркам великим князем України-Русі, його підтримував в усьому і допомагав волинсько-київський князь Василько Романович. Решта князів України-Русі немов би була в тіні /79. Однак, наго­лошує сучасний російський дослідник Д. Н. Александров, дане питання потребує уточнень і доповнень. Судячи по свідченням Іпатіївського літопису, Шварн Данилович дійсно володів Хол­мом королівською столицею свого батька, як і містом Дороги- чином, де Данило Романович коронувався на короля Русі. Надто пізнє попадання Шварна Даниловича на шпальти нашого літо­пису пояснює сам літопис: "князювали Войшелк в Литві з Шва- рном. Іде литва на ляхи воювати на Болеслава князя і йшла біля Дорогичина... Тоді же Шварно був князем Новогородським... Шварно пішов у Холм, а Володимир пішов у Червень /80.

По смерті батька короля Данила можна ясно сказати, що Шварн Данилович був наймогутніший феодал України-Русі. Йому належала вся Галичина, Холмщина, Чорна Русь, Нового- родське князівство, а в майбутньому й усе велике князівство Ли­товське. Якщо сторожко пов'язати це з титулатурою, то це приб­лизно звучить так: "Світлий король Русі, великий князь Литов­ський". Дослідники зауважують, що джерела намагаються якось применшити роль Шварна Даниловича, немов би натякаючи, що не по старшинству він отримав право бути володарем України- Русі. Зокрема це відчувається у пізнішім Волинськім літописі, а також у літописі Льва, який щоб підтвердити своє право на ко­ролівський Холм так сповістив про цю подію в літописі: "Лев почав князювати в Галичі і в Холмі по браті своїм по Шварні". Однак, чому Галич і Холм по смерті батька дісталися не Льву, літопис замовчує.

Очевидно, королівський титул і ключові землі староукраїн­ської держави Шварн Данилович наслідував по волі батька. Ми бачимо, що з 1264 року по 1271 рік літописи уділяють велику увагу Шварну Даниловичу, можна припустити, що у Холмі у час володарювання Шварна Даниловича складався окремий для ньо­го літопис. Характерно, що Шварну Даниловичу постійно у всіх його діяннях допомагає Василько Романович, судячи з чисель­них свідчень Іпатіївського літопису, у них були дуже дружні ві­дносини. В цей же час староукраїнські джерела наголошують на зближенню короля Шварна Даниловича з сином великого литов­ського князя Міндовга Войшелком, таке зближення України- Русі і Литви підкріплюється фактом участі Шварна Даниловича у 1267 році разом з литовцями у поході проти поляків/81. У від­повідь на цей похід краківський князь Болеслав Стидливий, згі­дно з свідченнями польських хронік, спустошує землі Шварна Даниловича у битві, що сталася між Шварном і Болеславом пе­реміг краківський князь. /82.

Польський дослідник Володарський вважав, що основною ціллю походу польського князя було зробити розкол у державній структурі України-Русі, а тобто розвалити союз, що склався піс­ля смерті короля Данила між королем Шварном Даниловичем і князем волинсько-київським Васильком Романовичем /83. Wlodarsk B. Polska і Rus. 1194-1340. Warzcawa. 1966, s. 226-227. Однак зрозумівши, що це не вдається і, не бажаючи подальшої війни, Болеслав Стидливий заключив мир з руським королем Шварном Даниловичем і князем Васильком Романовичем. В цей же час, відчуваючи протидію деяких литовських князів своїй політиці великий князь литовський Войшелк пішов у монастир, передавши велике князівство Литовське королю України-Русі Шварну Даниловичу. Таким чином, в кінці 60-х років ХІІІ сто­ліття з’явилася можливість об'єднання України-Русі з Литовсь­ко-Руською державою в одну державу/84. Як бачимо, зовніш­ньополітична діяльність короля Шварна була досить широкома­сштабною. Уперше за всю історію України-Русі, внаслідок осла­блення монголо-татарського іга українському володарю Шварну Даниловичу вдалося вирішити зразу декілька завдань: по-перше, ослабити натиск монголо-татар, зберігаючи з ними союзний до­говір; по-друге, з'єднати Україну і Литву в одну державу. Слід зауважити, що політичні устремління короля Шварна Данилови­ча були повністю підтримані волинсько-київським князем Васи­лько Романовичем/85. Однак, в кінці 60-х років ХІІІ століття всі ці діячі сходять з політичної сцени, Войшелка убиває в монасти­рі Лев Данилович, Василько Романович умирає в 1269 році, а Шварн Данилович у 1271 році/86.

Тільки по смерті короля Шварна Даниловича у 1271 році, Лев Данилович заволодів його землями, що відмічено ворожим князю Льву волинським літописом: "А Лев почав князювати в Галичі і Холмі по браті своїм по Шварні". В цей же час він пере­носить столицю України-Русі по розміщенні резиденції великого князя у місто Львів/87. Що стосується виникнення і швидкого розвитку нової столиці України-Русі міста Львова, то згідно останніх свідчень археологічної науки, можна вважати, що міс­течко під іншою назвою, існувало на "Львівських горах" до по­чатку ХІІІ століття, а тобто в ХІІ ст. чи, навіть, в ХІ ст. /88. Од­нак, у середині ХІІІ століття у зв’язку з тим, що розміщені на "Львівських горах" замки і містечко добре прикривали столич­ний Галич від раптового нападу. Лев укріпив місто і замки. Оче­видно, що у такій гармонії і почав швидко зростати майбутній Львів.

Джерела не зберегли дослідникам точної дати заснування мі­ста Львова, а це дає підстави вважати, що місто існувало до того часу, як отримало статус князівської резиденції. Історія міста Львова починається у джерелах раптово, у них Львів постає, як уже добре сформований торгово-економічний і політичний центр. У джерелах Львів постає перед нами у середині ХІІІ сто­ліття як князівський центр, який в час згадки добре вписується у систему міст староукраїнської держави. Дослідження літописно­го свідчення дали право вченим визначити першу згадку про Львів, яка вірно датується весною (березнем) 1256 року. На дум­ку І. П. Крип'якевича місто було закладене, на нашу думку, пе­рейменоване і оформлене в окреме князівство на честь одружен­ня князя Льва Даниловича з угорською принцесою Констанцією, цей династичний шлюб відбувся в 1247 році.

Не є виключенням, що Львівське князівство було подароване Данилом Романовичем сину на знак виявленої хоробрості під час Ярославської битви у 1245 році/89. Подібно до Києва, Гали­ча, Холма нова столиця України-Русі, Львів, виросла не на пус­тому місці, археологи в районі замкової гори виявили поселення які існували тут в ХІІ, а можливо ще і в ХІ столітті/90. Таке ран­нє закладення городища-фортеці, було стратегічно вигідним. Разом з тим, слід наголосити, що в долині річки Полтви схрещу­валися шляхи, що вели на схід до Києва, Чернігова, на південь до Візантії та країн Леванту, на північ до Холма, Володимира і Белза, на захід до Перемишля і до країн Центральної і Західної Європи. Не дивно, що обнесений кам'яними стінами Львів, шви­дко виріс в один із світових центрів міжнародної торгівлі. Є всі підстави вважати, що в час першої згадки, в літописі львівський замок існував ще задовго до 1256 року і в останньому до цього часу були могутні оборонні споруди.

Свідчення джерел під 1259 роком, що внаслідок наказу хана Бурундая, укріплення Львова, так само як і всіх інших міст України-Русі, були знищені. З жалем галицький літописець спо­віщає: "Лев послав Львів розметати". Про те, що у час, коли сто­лиця України-Русі перемістилася у Львів, останнє було могутнім центром, свідчить згадка нашого літопису під 1286 роком: "Жи­телі усіх навколишніх містечок і сіл сховалися у Львові від на­паду татарського хана Телебуги. Монголо-татари два тижні штурмували місто, але понісши великі втрати, так і не взяли ні передміотні замки та змушені були відступити від міста. /91. Об­ставини заснування Львова намагався з'ясувати у XVH столітті львівський історик Й. Зіморович, який для побудови своєї кон­цепції використав стародавні легенди, згідно яких фундатором міста Львова був не Данило Романович, а сам Лев. Якщо розгля­дати стародавні легенди через призму нашої концепції переходу столиці староукраїнської держави з Києва в Галич, далі в Холм і, на кінець, у Львів, то згідно такого світобачення легенди вико­ристані И. Зіморовичем являються історично вірними. Згідно них: "Лев на самому рубежі своєї країни (України-Русі) побачив серед долин гору і поставив замок з дерева, оточив його засіка­ми. У цьому високому замку князь Лев перезимував зиму, а по­тім збудував собі на другій нижчій горі "низький замок", де й оселився разом з сім'єю. На теренах між двома замками і виник­ло місто.

З цього приводу І. П. Крип'якевич зауважував, що свідчення легенд Й. Зіморовича не суперечать фактам джерел, особливо свідченням польського історика ХУ століття Яна Длугоша, який твердив, що у Львові дійсно було два замки. На тирасах між за­мками почали з середини ХІІІ століття закладати свої двори боя­ри, княжі слуги, торгово-реміснича знать, що переїхала разом з володарем України-Русі у нову столицю. 92. /Dlugosz J. Opera omnιa. Cracovιae, 1863-1887/. На думку дослідників, історичний центр староукраїнської столиці кінця ХІІІ століття 1271-1301рр. Львова, склався у часи могутності короля Льва, який внаслідок вивищення і старання свого володаря у короткий час перетвори­вся у красиве місто. /93.

Князь Лев отримав по смерті короля Шварна "по браті "не одну тільки королівську столицю Холм, а все Побужжя з такими важливими торгово-економічними центрами Волині, як Червен, Белз, Мельник, Дорогичин, а це значить, що по смерті короля Данила князь Василько Романович не отримав старшинства і не став володарем королівської корони і столиці Холма.

Лев, заволодівши столицею, не забажав переїжджати до останньої, надто великі були його володіння, тому він вирішив залишатись у центральній Галичині у своєму облюбованому і добре укріпленому і улаштованому Львові, щоби добре контро­лювати і всю Галичину і Волинь, яка у більшій мірі теж належа­ла йому. В цей же час волинський князь перейшов у розряд дру­горядного.

Він не мав володінь в Галичині і важливіші центри на Волині йому не належали, не володів він і Чорною Руссю, не володів він ні Луцьком, ні Теребовлем, де сидів князь Мстислав Данилович. Князь Василько Романович, на нашу думку, володів Київщиною та Пінщиною і, власне, за цих великих володінь рахувався вели­ким князем в Україні-Русі. Таким чином ми бачимо, по смерті короля Данила Романовича, новим Холмським володарем став король Шварн Данилович, який унаслідував усю батьківську владу, спадщину, як володаря України-Русі від Карпат до Дніп­ра, по смерті Шварна Даниловича володарем України-Русі став Лев Данилович, тому немає ніяких підстав говорити, що Україн­ська держава у другій половині ХІІІ століття почала занепадати. Улаштована по західноєвропейському зразку влада у державі просто передавалась від батька до сина, що замовчує волинський літописець/94.

Навпаки можна наголошувати про подальший розвиток ко­ролівської влади в Україні-Русі. Як бачимо усі ключові землі по смерті короля Шварна Даниловича сконцентрувалися у наслід- ника престолу Льва Даниловича, який переносить столицю України-Русі у Львів і якого, як свідчать джерела, монголо- татари признавали великим князем України-Русі, в цей же час усі західноєвропейські джерела називають Льва Даниловича ко­ролем Русі /95. А. Н. Насонов. Монголы и Русь. М. 1940, с. 69­71/ Oesterreіchіche Chrornk, MGH, t. 6, Hannoverae et Lιpsιas. 1909, p. 133/ Зв’язки Льва Даниловича з Золотою Ордою були настільки глибокі, що давали можливість останньому викорис­товувати золотоординські війська проти Польщі і Угорщини. Ослаблюючи Польщу і Угорщину Лев Данилович фактично змі­цнював свої позиції у центральній Європі, поширивши вплив староукраїнської держави на Польщу, Угорщину, Чехію і, на­віть, німецькі землі.

По усій сукупності фактів можна сказати, що волинські князі з своїми київськими територіями були залежні від королівської влади Льва. Джерела нам малюють значно ширший розмах полі­тичної діяльності Льва ніж будь-кого із решти українських кня­зів. Татарську силу король Лев протиставляв проти західних су­сідів, що заставляло останніх рахуватися з володарем України- Русі. Очевидно, що військові походи татар у Польщу в 1280, 1286 та 1287 роках, у Литву в 1275, 1277 роках, скоріше всього відповідали зовнішньополітичним інтересам України-Русі. Слід зауважити, що Лев Данилович не поривав загальноруських дип­ломатичних зв'язків, оженивши свого сина Юрія на дочці Яро­слава Ярославовича тверського, що укріплювало позиції Украї- ни-Русі, а сході. Зовнішня політика Українського короля Льва Даниловича на заході, базувалось на союзі з Угорським королів­ством, а в подальшім з Чеським.

Весною 1270 року, коли помер угорський король Бела IV, його наступником став брат дружини Льва Констанції Стефан V, який розірвав мир з Чехією і розпочав проти останніх військову кампанію. У 1270 році між Стефаном V угорським та Пшемис- лом ІІ чеським розпочалась війна. В акті мирного договору, який був заключений в червні 1271 році, серед союзників угорського короля Стефана V згадується король Лев Данилович, князі Мстислав Данилович і князь Василько: "manιgen snellen wιgant, Kurnc Leo Riuzen sant, der sιpper dran genoz... " /96. У війні, що розгорілася в Європі, зокрема війна чеського короля Пшемисла ІІ з австрійським герцогом Рудольфом Габсбургом, король Укра­їни Русі Лев був на стороні чеського короля, оскільки останній, як свідчать джерела, просив допомоги у короля Льва: "Ottokarus contra Regem Ruthenorum... largo conjurio allιcιt" і "Ottokarus contra Ruthenorum... Rehem Ruthenorum excιta vιt; "Kunιk Leo Riuzen". Як засвідчує дане джерело, з самого початку кампанії руський король Лев був на стороні чеського короля Пшемисла ІІ, та Рудольф Габсбург зробив усе, щоби перетягнути руського короля на свій бік і заключити з останнім союз.

Він відправив до польських князів свого довіреного франци­сканця Генріха і доручив останньому встановити зв’язки з дво­ром руського короля Льва Даниловича: "Curng Leo von Reussen, der seιner sιppwaz'797. Сукупність джерел дозволяє наголошува­ти, що Лев Данилович був досить впливовим політичним діячем не тільки в Європі, але й в Золотій Орді.

Користуючись своїми зв’язками в Золотій Орді він постійно випрошував у ханів великі військові сили для військових кампа­ній проти Литви, Польщі, Угорського королівства. Балансування силами Західної Європи і Золотої Орди дозволяло Льву Данило­вичу зберігати Українську державу досить сильною, щоби вести замітну політичну діяльність, яка охоплювала Польщу, Угорщи­ну, Чехію і навіть, німецькі землі.

Політика великого князя Льва, за виразом російського істо­рика А.Е. Преснякова, була дуже збалансованою, він, знаходя­чись між двома вогнями цивілізацій західною і східною, викори­стовував монголо-татарську військову силу проти угрів і поля­ків, де останніми же постійно лякав монголо-татар/98. Сучасни­ки вважали короля Льва Даниловича великим державним діячем. Усі західноєвропейські хроніки титулують його королем Русі: "Leon Regem Ruthenorum", "Kurnc Leo von Riuzen". Osterreιchsche eιmchronιk, MGH, t. 5, p. 210 (v. 15233). Чеські та німецькі джерела теж титулують Льва Даниловича королем Русі: "Chunmg Leo von Russen, der scιner sιpp waz"∕99. Osterreιchιsche Cronιk, MGH, t. 6. Hannoverae et Lιpsιae, 1909, p. 133/. Іпатіївсь- кий літопис пише, що у 1299 році у Брно відбувся з'їзд Руського короля з Вацлавом королем Чехії. З приводу титулатури Льва Даниловича, академік І. П. Крип’якевич наголошував, що у Єв­ропі королівство Русь бере свій початок від Льва Даниловича, і послідуючі визначні володарі України-Русі титулувались коро­лями, що видно із грамоти угорського короля відносно миру з чеським королем, де руський король, стоїть із ними на одному ієрархічному щаблі, а решта князів стоять на щабель нижче.

Востаннє король Русі Лев Данилович згадується в угорсько­му джерелі у час смерті угорського короля Бели XV. Дане джере­ло свідчить, що король Лев відібрав Закарпаття від Угорщини, і приєднав до своєї держави.

Як наголошує угорське джерело: "Закарпатські замки були захоплені королем Русі"/100. Внаслідок широкомасштабної по­літичної діяльності ім'я великого князя Льва було відоме в усій Європі, не випадково у анонімнім географічнім трактаті під 1308 роком "Flos hιstoriarum Terrae Orientis"-"Джерело історії земель Сходу", який зберігається в французькій національній бібліотеці записано: "Рутенія велика країна(королівство)- (terra permaxιma), яка з'єднується з Болгарією і Грецією, ця країна зараз залежить від татар, а князь у ній "Dux Leo''-князь Лев/101.

Ми не будемо продовжувати досконально з'ясовувати розви­ток політичних та соціально-економічних стосунків в Українсь­кій державі часів короля Льва 1 Даниловича, це на нашу думку, повинно бути нове фундаментальне дослідження, однак заува­жимо, що могутнім правлінням староукраїнською державою ко­ролем Львом 1,внаслідок його смерті у 1301 році, завершується наша робота по розробці концепції Української державності у ХІІІ столітті, яку ми концентрували на особі короля Данила Ро­мановича.

Підсумовуючи нашу працю ми можемо наголосити, що вна­слідок розгляду документів з’ясувався реальний факт, що по смерті короля Данила 1, Українська держава продовжувала фун­кціонувати одним державним тілом від Карпат до Дніпра. Ново­му королю Шварну Даниловичу перейшла вся влада і управлін­ня староукраїнською державою, як і головні політичні і торгово- економічні центри староукраїнської держави. На нашу думку, таке розпорядження король Данило зробив ще при своєму житті і взяв присягу з усіх можновладців староукраїнської держави, включаючи князя волинсько-київського князя Василька. З цього приводу І. Шараневич вірно наголошував, що улаштування Української держави по західноєвропейському зразку було оста­точно вирішено у часи короля Данила. У його час Україна-Русь остаточно перейшла на європейську систему престолонасліду- вання, що припинило феодальні війни в Україні-Русі, і дозволи­ло передавати верховну владу в останній по прямій лінії від ба­тька до сина, а тобто від Данила до його сина Шварна Данило­вича. Внаслідок того, що Шварн Данилович помер бездітним, верховна королівська влада в Україні-Русі перейшла до наймо- гутнішого староукраїнського володаря кінця ХІІІ століття коро­ля Льва. /102.

З метою зміцнення центральної влади Данило Романович намагався знищити велику земельну аристократію і вважав за краще опиратися на міщанство та селян, надаючи їм різні пільги для сталого економічного розвитку. Власне ці класи у процесі феодальної війни забезпечили утвердження міцної королівської влади в Україні-Русі. Постійна татарська небезпека примушува­ла українського володаря будувати проти них нові оборонні пу­нкти, замки, міста.

Немає сумніву, на розбудову Української держави мав вплив країн Західної і Центральної Європи, де князі, королі для збіль­шення своїх доходів, засновували міста, як центри ремесла тор­гівлі і промисловості.

Літопис докладно розповідає нам про заснування Холма, на улаштування якого Данило Романович почав призивати різно­манітних іноземних майстрів: німців, ляхів і других. Король Да­нило, як зауважують джерела, залучив до розбудови староукра­їнської держави навіть селян, із яких утворив "нове військо" важко озброєну піхоту, яка зайняла місце боярських дружин, тим самим утвердивши в Україні-Русі, про що вже наголошува­лось вище, перше українське регулярне військо. Дякуючи наяв­ності могутньої військової організації, український король мав сильний вплив на країни Західної Європи: Угорщину, Польщу, Чехію і навіть Австрію, у зв’язку з цим, Данило Романович роз­почав широкомасштабні переговори з папою Інокентієм IV про хрестовий похід проти татар.

Щоб приєднати до себе папу, який мав великий вплив у Єв­ропі і фактично очолював союз католицьких держав, Данило Романович погодився піти на унію з Римською церквою і всту­пити в католицький союз держав, як його рівноправний член. Слід зауважити, що український володар, український народ зробив свій вибір не у час релігійного чи політичних утисків ка­толиками, коли феодальна війна роздирала на шматки Україну- Русь і коли іноземні володарі самостійно по-насильницьки нама­галися впроваджувати унію в Україні-Русі, а у час коли Україн­ська держава знаходилась у фазі своєї найбільшої політичної, економічної, та військової могутності. Впроваджував реформу один з наймогутніших володарів стародавньої України-Русі, представник древньої династії українських князів мономахови- чів, предки якого усі були великими київськими князями, вели­кий князь Данило Романович, син "самодержця усієї Русі вели­кого князя Романа, що був царем в усій Руській землі, який рев­но наслідував, як зауважив літописець, свого прадіда Володими­ра Мономаха" - дотримувався стратегії політичної могутності держави.

Релігійна унія аж ніяк не зачіпала культурних та духовних традицій українського народу, признавалась тільки зверхність папи, як вселенського релігійного ієрарха, тим паче, як свідчать джерела: "папа римський Інокентій заклинав тих, хто зневажали грецьку православну віру, визнавав Данила єдиним законним володарем України-Русі". Після коронації, наголошував І. П. Крип'якевич, король Данило намагався ще більше зблизитися з Західною Європою, з метою організації хрестового походу проти татар, з метою перейняття її культурних та технічних над- бань/103. Отже, український король Данило 1, це одна з найбі­льших яскравих постатей у історії Української держави у сере­дині ХІІІ століття, феномен, який організував державне життя так, що воно залишилося незмінним до кінця ХІІІ століття, і під­тримувалось його не менш енергійним сином королем Львом. Його постать нехай і сьогодні стане дороговказом новітнім від- новлювачам державності стародавньої України-Русі. На наш по­гляд, феномен Української держави ХІІІ століття і її володарів Романа, Данила, Льва ще буде довго вивчатися вітчизняними і зарубіжними істориками, особливо зараз після відновлення Української держави. Нехай дана праця "Українська держава у ХІІІ столітті" стане дороговказом з'ясування питання централі­зованої Української державності, розпочне вивчення цього, ще майже нез'ясованого науковцями, питання.

Література

1. Руський літопис. К., 1989.358-365.

2. Д. Зубрицкий. История древнего Галицко-Русского княжества. Львов. 1853-1855, т. 3,с.112-115.

3. М.Ф. Котляр. Данило Галицький. К., 1979, с. 74-80. Руський літо- пис.К.1989, с. 368-369.

4. И.Я. Фроянов. А. Ю. Дворниченко. Города-государства Древней Руси.Л. 1988, с. 156.

5. Руський літопис. К. 1989, с. 368.

6. І.П. Крип'якевич. Галицько-Волинське князівство. К. 1984, с115­117.

7. І.П. Крип'якевич. Вказана праця, с 119.

8. І.П. Крип'якевич. Вказана праця, с. 115-117.

9. Н.Дашкевич. Княжение Даниила Галицкого по нашим и иностран ным известиям. К. 1873, с. 96-105.

10. Н.Дашкевич. Первая Уния в Юго-Западной Руси с католичеством (1246-1254). К. 1884, с. 2-3.

11. І.Шараневич. История Галицко-Володимирской Руси. Львов, 1863,

с. 97-98.

12. Руський літопис. К. 1989, с. 367-368.

13. Руський літопис. К. 1989, с.366-367.

14. І. Шараневич. Іотория Галицко-Володимерской Руси, с. 97-98.

15. Ropell. Geschιchte pollens. Berlιn. 1897, t. 1, s. 414-415.

16. Н. Дашкевич. Первая уния в Юго-Западной Руси, с. 2-3.

17. Kunasιewιz. Przewodmk po koscιele Bozego cιata otza. Domιnιcanow we Lwowe. Lwow. 1878, s. 45-48.

18. Н.И. Линниченко. Взаимные отношения Руси и Польши до поло­вины XIV столетия. К. 1884, с. 167-177.

19. Vericus et fratres suιcorumgue concιves latιnι. Therner. 1864, 1, NLV, LVT.

20. Описание Киево-Софийского собора и Киевской иерархии. Киев. 1925, с. 95.

21. Monumenta Poloniae. Lwow 1878, t. 3, s. 23.

22. Monumenta Poloniae. Вказана праця, t. 3, s. 23.

23. Н. Дашкевич. Первая Уния в Юго-Западной Руси, с. 9.

24. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М. 1950,с. 251.

25. Руський літопис. К. 1989, с. 314, 332.

26. Д. Зубрицкий. История Галицко-Русского княжества. Львов. 1855,

т. 3, с. 152-153.

27. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 153.

28. Н. Дашкевич. Переговоры пап с Даниилом Галицким об Унии Ру­си с католичеством. "Известия" Киевского Университета N8 за 1884 г, (с. 136-181), с. 137. 29.

29. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 152-153.

30. Плано-Карпіні., с. 42-44.

31. Руський літопис. К. 1989, с. 368.

32. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 152-153.

33. Плано-Карпіні., с. 42-44.

34. Н. Дашкевич. Первая Уния Юго-Западной Руси с католичеством (1246-1254). К. 1884, с. 31, 42.

35. Н. Дашкевич. Первая Уния в Юго-Западной Руси, с. 44-45.

36. Д. Зубрицкий. Вказана праця, т. 3, с. 150-151.

37. Руський літопис. К. 1989, с.

38. Плано-Карпіні, с. 44.

39. Плано-Карпіні. Вказана праця, с. 57.

40. Codex Dιplomat. Arpad, Kontιn, ed G. Wenzel, t. (1235-1260). Pest. 1869,p. 164.

41. Рубруквис, с. 90.

42. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко -Волынской Руси. М. 1950,с. 251-252.

43. Плано-Карпіні, с. 61.

44. L. Muratori. Rerum italicarum shcriptores, 3. Mediolani, 1723, p. 592.

45. HRM. 1, N72.

46. HRM, 1, N68.

47. HRM, 1, N67.

48. HRM, 1, N69. (1247).

49. HRM, 1, N77.

50. Руський літопис. К. 1989, с. 368.

51. Codex Diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ascivilis, ed. G. Fejer, t. 4, 2, p. 144. Budae, 1829 (від 9 травня 1259 р.)

52. Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Львів. 1930, ч. 2, с. 205-211.

53. Fontes Rerum Bohemicarum, t. 2, 5. Praze. 1874, p. 89, t. 3, p. 312.

54. M. Fischetr. Merkwirdigere Schicksale des stiftes und der Stadt klosternt uburg aus Urkunden gezogen, (Urkundenbuch). Wien, 1815, s. 217-218, N 60.

55. Monumenta Germanika Historika (MGH; SS, t. 5. Pars 1, Hannoverae. 1890, s. 134-154.

56. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 256.

57. MGH. Вказана праця, t, 9, p. 599.

58. Huber. Die steirische Reimchronik und das osterreichischen Geschichtsforsch und. Bd. 4, Heft 1, Insbruk, 1883, 351, Anm. 1.. MPH, t. 2, p. 573, p. 805.

59. Руський літопис. К. 1989, с. 368.

60. Руський літопис. К. 1989, с. 368-369.

61. В. Т. Пашуто, с. 259.

62. HRM, 1, N90.

63. Fontes Rerum Bohemicarum, t. 2. Praha. 1874, s. 291.

64. Codex Diplomaticus et Epistolaris Morawiae, ed. A. Boczek, t. 3. Olomoucti, 1841, N192, 193.

65. A. Amman. Kirchenpolitische Wandlungen im Ostbaltikum bis zum Tode Alexander Newski. Studien zum Werden der russischen Orfhodoxee. Orientalia Christiana Analesta. Roma. 1936, s. 142, 251, 261.

66. HRM, t. 2, Spb. 1842, p. 348, N5, 2.

67. Oesterreichische Cronik. Hannoverae et Lipsiae. 1909, p. 120.

68. Плано-Карпіні, с. 44.

69. Руський літопис. К. 1989. с. 368-371.

70. B. Wlodarski. Polska i Czechy w drugiej polowinie 13 i pozatkach 14 wieku (1250-1360). Arch. Tow-wa Naukowe we Lwowe, dzial 2, t. 7., zeszyt 3. Lwow. 1931, s. 31.

71. Л. Махновець. про автора Слова о Полку Ігоревім. К. 1987, с. 24­29.

72. Руський літопис. К. 1989, с. 368-369.

73. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 280.

74. MPH. Vatikan, 3, N84.

75. І.П. Крип'якевич. Галицько-Волинське князівство. К. 1984, с. 102­103. Руський літопис. К. 1989

76. М. Ф. Котляр. Полководці Давньої Русі. К. 1989, с. 148-149.

77. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 282.

78. І. П. Крип'якевич. Вказана праця, с. 104.

79. O. Raunaldo. Annales Ecelesіastіcі, t. 3. Lucae. 1748, p. 43. (під 1259 р.)

80. RBM, t. 2, N186. (від 20 липня 1258 року).

81. Regester der Markgrafen v. Brandeburg aus askanιscen Hause ed H. Krabbo, Munchen-Berlrn. 1922, N269.

82. MGH, SS, t. 9. (Annales S. Rudberti Satisburgenses, p. 795. (під 1260 роком).

83. Oesterraιchlsche Reιmchronιk, MGH, t. 5, p. 210 (v. 15233).

84. В. Т. Пашуто. Вказана праця, с. 289.

85. ПСРЛ. М. 1962, стб. 864-869.

86. Д. Н. Алексанров. Южная, Юго-Западная и Центральная Русь в 13- 14вв. и образование Литовского государства. М. 1994, с. 114. ПСРЛ. М. 1962, т. 2, стб. 864-869.

87. Великая хроника о Польше, Руси и их соседях ХІ-КІІІ вв. М. 1987, с193.

88. Wlodarskk Вказана праця, s. 226-227.

89. Д. Н. Александров. Вказана праця, с. 116.

90. ПСРЛ. М. 1962, стб. 866-667.

91. ПСРЛ. М. 1962, стб. 869-870.

92. М.С. Грушевський. Історія України-Русі. К. 1993, т. 3, с. 32-33.

93. М. Ф. Ыитляр. Данило Галицький. К. 1979, с. 154-156.

94. І. П. Крип'якевич. Нариси історії Львова. Львівю1956, с. 22.

95. М. Ф. Котляр. Данило Галицький, с, 155-157.

96. Руський літопис. К. 1989, с. 368-370.

97. І. П. Крип'якевич. Нариси історії Львова, с. 22-24. Dlugosz J. Opera omnia. Cracovιae, 1863-1887.

98. Шараневич. Стародавній Львів. Львів 1861, с. 19-20.

99. В. Т. Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси, с. 290-291.

100. A. H. Насонов. Монголы и Русь. М. 1940, с. 69-71.

101. Oesterreιchrche Cronιk, MGH, t. 6. Hannoverae et Lιpsιas. 1909, p. 133.

102. RBM, t. 2, N735, p. 302.

103. MGH, t. 6. Вказана праця, p. 133.

104. А. Е. Пресняков. Курс лекций по Русской истории. М. 1993, с. 39­40.

105. MGH, t. 5. Вказана праця, p. 210 (v. 15233), MGH t. 6, p. 133.

106. І. П. Крип'якевич. Нариси історії Львова, с. 108.

107. G. Lozrnskk La Russιe dans la titterature francoιse du moyen age. Revue des ctudes Slaves. 1929, t. !X, fasc. 1-2, p. 71-88; fasc. 3-4, p. 253-269, p. 258, Note І.

108. Шараневич. Істория Галицко-Волынской Руси. Львов. 1863, с.107.

109. І. П. Крип'якевич. Історія України. К. 1990, с, 79-81.