“Українізація” - фактор задоволення національних та культурних потреб українського народу - чи терорис­тична провокація більшовиків?

Як ми бачимо з політичної ситуації, що склалося після захо­плення влади більшовиками в 20 роках ХХ століття, вона була нестабільна із-за великої кількості народів, що були ними поне­волені і бажали обіцяних свобод.

Тому процес “Українізації”, на нашу думку, є прямим нас­лідком боротьби українського народу за свої соціальні та націо­нальні та політичні права, з однієї сторони і з другої нестабіль­ною ситуацією в центральному апараті самої більшовицької пар­тії з центром в Москві, яка при виробленні своєї стратегії, в той конкретний час, змушена була враховувати, політичні та націо­нальні настрої регіональних більшовицьких партій, зокрема та­кої багаточисельної партії більшовиків, якою була українська.

Більшовики-українці зуміли поставити це ключове питання на рівень “державної політики” ще не змінившого свої політичні позиції сталінського режиму і максимально використати “ту­манне спрямування сталінської національної політики”.

На самому початку “українізація” зводилась до збільшення ролі українців в суспільно-політичних, громадських, сільського­сподарських, релігійних, наукових та культурних установах Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).

Більшовики України “українізацією” бажали виховувати су­то українські національні кадри, для керівництва УРСР. Ці “Українізовані” кадри повинні були в першу чергу заповнити державні органи влади. Суть “українізації” також зводився до введення української мови в усі структури партійних, державних установ, в ради народних депутатів. На українську мову повинні були перевестись всі структури партійних, державних установ, освітньо-культурні заклади, діловодства, судочинство, юриспру­денція, друковані органи.

Все вище означене повинно було стати обов’язковим в пер­шу чергу для всіх більшовиків України, які зосередили свою ді­яльність в державних, наукових, освітніх, громадських та госпо­дарських установах.

Як бачимо період “українізації” складав враження “перспек­тивного розвитку українського національного початку під біль­шовицьким проводом”/1.

Однак вже сучасна російська дослідниця О.Ю. Борисьонок, зауважила, що сучасна українська історична наука перебільшує діяльність більшовиків у питанні дійсної “українізації”. Дослід­ниця наголошує на протиріччі самих більшовиків у підході до цього питання, як і не розуміли “ними ж визначених” національ­них та культурних запитів українського народу/2.

На нашу думку, українські вчені, які роблять основні акцен­ти на тому, що процес українізації був пов’язаний виключно з процесом національно-культурного відродження України не вір­ний, оскільки не враховується всі процеси, які проходили в ста­лінському центральному апараті в Москві. Слабкість сталінсько­го керівництва серед процесів, які проходили в національних республіках і бажання до певної міри регіональних більшовиць­ких організацій вплинути своїми “національними інтересами” на перебіг партійної боротьби в Москві? Ось основні лейтмотиви так званої “українізації”. Власне така ситуація, яка дозволила більшовикам розігрівати національне питання в Україні задля свого утвердження в партійних процесах в Москві, на нашу дум­ку є більш реалістичним, ніж реальне задоволення національних та культурних потреб українського народу.

Бажання розвивати українськість в Україні було навіть у са­мих більшовиків, явищем не переконливим/3.

Характерно, що більшовики в своїх бажаннях на самому по­чатку “українізації” так далеко зайшли, що зуміли навіть пере­конати частину російськомовного населення в необхідності і правильності політики “українізації”. Їх лозунги, до росіян в Україні? що українська культура, мова, наука повинна розвива­тися на кращих традиціях українського народу, не були переко­нливі для росіян, які чекали коли цей “процес” пройде. Тому здається неправа Є.Ю.Борисьонок, яка вважає, що процес “укра­їнізації” проходив за рахунок витіснення російського з українсь­кого суспільства/4.

Факти засвідчують, що більшовики-росіяни практично нічо­го не робили в реалізації питання українізації, однак коли в Мо­скві розпочалась боротьба за владу між “троцькістами” і “сталі- ністами” більшовики України, щоб вплинути на хід подій “укра­їнським фактором” розпочали провокативну агітацію “україніза­ції” серед українського населення, наголошуючи тим самим центральній владі волевиявлення українського народу у підтри­мання сталінського напрямку політики “українізації”. В подаль­шому ми покажемо, що пасивні “троцькісти” у політиці “украї­нізації” будуть усунені від влади в Україні. Мова про якийсь се­паратизм більшовиків-українців, про що наголошує Є.Ю.Борисьонок, неправомірний, оскільки більшовики України всеціло в цей час проводили “національну політику”, зокрема “українізації” в підтримку політичної лінії И.В.Сталіна/5.

Отже, можна наголошувати, що в Україні в цей час проходи­ли процеси, які були затверджені угрупуванням Сталіна в Моск­ві. Цей процес був не узгоджений з українським народом i був виключно в компетенції партії більшовиків, яка на свій розсуд і з урахуванням кон’юнктурних потреб по національній проблемі в Москві, намагалися вирішувати в Україні національне питання так званою політикою “ українізації”, в основі якої була прово­кація і остаточне викорінення національно свідомих елементів українського народу.

Як показують документи, після ХІІ з'їзду ЦК КП (б) У було розпорядження політбюро від 23 травня 1923 року про “україні­зацію”. Однак вся ця політика була зв’язана з внутрішньою бо­ротьбою між угрупуваннями Троцького та Сталіна в Москві. В цей час Сталін вводячи свій курс “національної політики” підт­римував та впроваджував курс “українізації”. Перший секретар КП(б)У Є.І.Квірінг, який підтримував угрупування Зіновьєва- Троцького і був зайнятий партійною боротьбою в Москві не приділяв уваги політиці “українізації”, що може говорити, що з самого початку більшовики розуміли її, як тимчасове явище. Вся його діяльність в Москві, як зауважував в своїх “Памятных за­писках” Л.М.Каганович, закінчилась зняттям його з цієї посади і “укріпленням керівництва ЦК КП (б) України...Є.І.Квілінг був зарахований до троцькістської опозиційної течії і політбюро ре­комендувало на цей пост секретаря ЦК КП (б)У В.М.Молотова, а опісля його відмови Л.М.Кагановича, оскільки той в підпіллі, як більшовик працював на Україні і буде вміло проводити полі­тику “українізації”, з якою не змогли справитися троцькісти по- зиціонери”/6.

Таким чином прибуший в Харків в 1925 році Л.М.Каганович з перших днів свого перебування в Україні взявся впроваджува­ти політику “українізації”. Його підтримав міністр освіти

А.Я.Шумський, який “щиро повірив в істинність намірів біль­шовиків виправити 300-літнє знущання Російських великодер­жавників та монархістів над українським народом...”

30 квітня 1925 року було прийнято постанову ЦВК і РНК УРСР, які визначали терміни проведення повної українізації ра­дянського апарату. Наголошуючи, що частина співробітників радянських закладів не виконує завдань українізації, ЦВК і РНК вимагали від всіх державних закладів перейти на українську мо­ву в усіх установах не пізніше січня 1926 року. Тут же наголо­шувалося про збільшення тиражів навчальних посібників і ху­дожньої літератури на українській мові. Ця ж постанова встано­влювала контроль за державними та партійними установами на предмет знання української мови, історії.

Партія боротьбистів, вимагала, щоби у процесі “українізації треба проводити поступово і для “всього пролетаріату”. Він не поділяв точки зору Л.М.Кагановича і наполягав в своєму листі Й.В.Сталіну замінити Л.М.Кагановича більш професійним вико­навцем “українізації” - українцем, В.Я.Чубарем, оскільки Кага- нович не знає національних і культурних потреб українського народу. Як відомо Лазар Мойсейович був жид, а отже далекий від національних та культурних запитів українського народу, оскільки в той час жиди в основному були або космополіти, або більшовики.

А.Я.Шумський, у листі до Й.В.Сталіна, наголошував, що Л.М.Каганович не бажає українізувати пролетаріат, він тільки косметично намагається українізувати партійні органи, та це безуспішно /9. Сталін покритикував Шумського, наголосивши, що не можна росіян заставляти визнавати своєю мовою україн­ську. Росіяни сьогодні в Україні не складають загрозу всьому українському, як це вважає М.Хвильовий висуваючи лозунг “Геть від Москви”.

Шумський намагався відстояти свою позицію на засіданні політбюро ЦК КП(б)У, яке відбулося 15 травня 1926 року. Він наполягав на поглибленні українізації. Він наголосив, що в укра­їнській більшовицькій партії панівне становище займає російсь­кий комуніст, російська мова, російська культура, яка є відмін­ною від української, як і політична традиція росіян, українці тут у меншості і завжди мовчать, хоча вирішується їх доля. Отже росіяни члени української партії не захочуть і не зможуть зрозу­міти суті українізації, національних і культурних потреб україн­ського народу. Шумський наголошував, що на українських бі­льшовицьких з'їздах ніхто з більшовиків України не говорить українською мовою, а до тих хто говорить по-українськи відно­сяться з підозрою, недружелюбно, а то й огидно. Наша українсь­ка партія більшовиків, наголошував Шумський, повинна стати українською по мові і культурі/11.

Все це викликало негативну реакцію російськомовної і ро- сійськокультурної партійної верхівки номенклатури ЦК КП(б)У, які почали вишукувати методи з метою припинити “україніза­цію”, а тобто шляхом доносів в репресивні органи, Й.В.Сталіну, довести націонал-ухильництво А.Я.Шумського, /12. Як бачимо із джерел Шумський не дивлячись на критику Й.Сталіна продов­жував відстоювати свою позицію і конкретно проводив “україні­зацію пролетаріату”. Вихід із ситуації він бачив один: у вивченні пролетаріатом української мови, історії, культури. Росіяни, на його думку, повинні мати можливості задовольняти свої націо­нально-культурні потреби, однак в цей же час приймати активну участь в українському суспільно-культурному будівництві/13.

В цей же час А.Я.Шумський підтримав М.Хвильового, наго­лошуючи, що не можна у М.Хвильового, який написав багато праць по питаннях літератури і мистецтва, вихоплювати цитати і таким чином судити про всю його творчість.../14.Як бачимо із джерел А.Я.Шумський вважав, що політиці українізації повинна бути піддана в першу чергу російська національна меншина, яка вихована в дусі великодержавного російського націоналізму і шовінізму і яка зневажливо ставилася до всього українського в тому числі української мови, культури, історії і у більшій мірі українського народу.

Однак, як що ретельно проаналізувати процеси “україніза­ції”, то можемо зрозуміти, що П.М.Каганович розробив чітко виражений план знищення прихильників “українізації пролета­ріату”. А це може засвідчувати, що фарс “українізації” розроб­лений в Москві був втілений практично П.М.Кагановичем, який розпочав знищення позитивних процесів політики “українізації” руками самих прихильників “українізації”. Таким чином, згідно розглянутих нами документів, можна вважати, що “політика українізації”, це перша фаза терору над українською інтелігенці­єю, українським народом. За сталінською політикою “україніза­ції” наступив голодомор 30-х років, що можна наголосити на поступально-послідовній політиці більшовицького режиму.

З цього приводу вірно наголошують Дж.Мейс і

В.Солдатенко, що проросійськи налаштовані члени партії, а во­ни складали 2/3 загального числа, були незадоволені політикою українізації і очевидно, робили все, щоб зірвати цей процес, що видно із дискредитації Шумського, як голови Наркома Освіти. Такої позиції притримувався і Каганович, який звільнивши в 1927 році Шумського з цієї посади і поставивши на неї М.Скрипника, фактично розкрив свій фарс “українізації” - загра­вання Москви з українським народом/15.

Зняття Шумського було політичним сигналом для росіян, що українізація носить тимчасовий характер. В цей же час ми пог­лянемо на основного “українізатора” - Кагановича, який не роз­мовляв українською мовою, чим не користувався повагою в україномовних українців-більшовиків, оскільки останні знали, що він жид. Усюди він наголошував, що впроваджує “україніза­цію” однак насправді всюди дискредитував її, як і україномов­них більшовиків/16.

Все це заставляє нас наголошувати що з 1925 по 1928 роки Сталін руками Кагановича фактично провокував український народ, національно-свідому українську інтелігенцію, українсь­ких більшовиків. ”Українізація”, як бачимо з джерел, з самого початку була нав’язана українському народу більшовицькою ідеологією, і на нашу думку, була провокацією/17.

На провокацію більшовицької “українізації” вказують і ті факти, які засвідчують, що власне в час цього політичного фарсу більшовиками проводились репресії не тільки над більшовика- ми-українцями. Джерела засвідчують, що в час “українізації” репресії проходили і над українською інтелігенцією, особливо в 1926-1927 роках, над сільською. Особливо репресії над інтеліге­нцією проходили під приводом боротьби з націоналізмом. В час проведення “українізації” почалась заборона українських гро­мадських організацій в містах, а згодом і в селах/18.

У висновок можна наголосити, що вся політика “україніза­ції” паралельно супроводжувалася репресивними процесами над українською інтелігенцією, науковими, освітніми, культурними та нарешті українськими більшовицькими діячами. Все це висві­чувалося більшовицькою пресою з проаналізованих свідчень якої можна зрозуміти, що “українізація” була терористичним актом, продиктованим більшовицькою Москвою/19.

Література

1. В.О.Кондратюк. О.Ю.Зайцев. Україна в 20-30- рр. ХХ ст. Суспіль­но-політичне життя ХХ століття. Львів 1993.

2. Е.Ю.Борисёнок. Украинизация 1920-1930 гг. в СССР в освещении современной украинской историографии. Славяноведение.1999, №5.

3. В.М.Даниленко. Українізація: здобуття і втрати 20-30 рр. Пробле­ми історії України: факти, судження, пошуки. Київ. 1992, вип.2.

4. Е.Ю.Борисёнок. Проблемы украинизации во второй половине

1920-х годов и Л.М.Каганович. Славяноведение. 2001, № 5.

5. Е.Ю.Борисёнок. Проблемы украинизации во второй половине

1920-х годов и Л.М.Каганович. Славяноведение. 2001, № 5.

6. Л.М.Каганович. Памятные записки рабочего, коммуниста- большевика, профсоюзного, партийного и советско- государственного работника. М. 1996, с.372-374.

7. А.Хвыля. Национальный вопрос на Украине. Харьков. 1926, с.123­129.

8. В.М.Букач. Политика украинизации Украины в первой половине 20-х годов (Материалы к курсу по истории Украины и украинской культуры). Одесса.1997.

9. Я.В.Верменич. Д.В.Бачинський. "Українізація: походження і зміст поняття. Україна ХХ століття: культура, ідеологія, політи- ка.Київ.1999.

10. Й.В.Сталин. Сочинения. М.1948,т.8,с.149-154.

11. Российский государственный архив социально-политической ис­тории (РГАПИ). Ф.81,Оп.3.

12. Российский государственный архив социально-политической ис­тории (РГАПИ). Ф.81,Оп.3.

13. Российский государственный архив социально-политической ис­тории (РГАПИ). Ф.81,Оп.3.

14. Российский государственный архив социально-политической ис­тории (РГАПИ). Ф.81,Оп.3.

15. Дж.Мейс. В.Ф.Солдатенко Національне питання у житті і творчос­ті Миколи Скрипника. Український Історичний Журнал.1996, №3,с.136.

16. Дж.Мейс. В.Ф.Солдатенко Національне питання у житті і творчос­ті Миколи Скрипника. Український Історичний Журнал. 1996, № 3, с.136.

17. С.В.Кульчицький. Сталінізм на Україні 20-30 рр.Київ.1991.

С.В.Кульчицкий. Курс- украинизация. Родина.1999, №8.

18. В.С.Ідзьо. Голодомор і українська інтелігенція.Спроба протисто­яння насиллю. Науковий Вісник Українського Історичного Клу- бу.М.2001, t.V, с.45.

19. О.А.Коляструк. Влада і преса в контексті політики українізації (20­30 рр.).Україна ХХ ст: культура, ідеологія, політика. Ки-

їв.1999.Вип.3.