Україна у звітах та листах англійського дипломата Чарльза Вітворта та у щоденниках генерала Патріка Гордона

Особливо цінними, об’єктивними та об’ємними є звіти та спогади одного з визначних англійських дипломатів того часу — лорда Чарльза Вітворта (1675-1725). Це був досвідчений дипломат, який виконував різні дипломатичні доручення в Австрії, Г олландії, Прусії, Франції.

Ч. Вітворт у своїх спогадах та офіційних звітах англійському урядові чимало уваги приділив становищу в Україні, українським козакам, гетьману І. Мазепі, політиці царського уряду щодо України, війнам Росії на території України й поведінці військових російських гарнізонів в Україні.

Особливо значну увагу у своїх звітах Вітворт приділив перебуванню шведських військ на території України, переходу гетьмана Мазепи на бік шведів і пов’язаному з цим становищем. Так, у своєму звіті за 10 (21) листопада 1708 р. він пише: “Уже з місяць сюди не доходять достовірні відомості про дії армій противників, розташованих в околицях Стародуба. Останні листи за 29 жовтня з великого села Погребки, розташованого на милю від Новгорода- Сіверського, де розміщена головна царська ставка, повідомляють, що туди 27-го прибув цар із загоном, який супроводжував його від самого Смоленська. Шведи стояли по той бік Десни й намагалися переправитися на цю сторону, але були відбиті. Повідомляють, що на випадок, якби ця переправа вдалася, цар мав намір дати їм бій.”

“У цих листах, — продовжує Вітворт, — відсутні подробиці про становище армій і, що особливо дивно, не згадується про факт, здатний дати новий поворот всій війні і який підтверджується з таких різноманітних джерел, що в його правдивості не може бути ніякого сумніву. Мова йде про перехід гетьмана Мазепи з усією його родиною та багатствами на бік шведського короля. Гетьман — років сімдесяти, користувався великою пошаною та довір'ям царя.

Про день, спосіб, взагалі про обставини цього переходу я не можу точно сказати. Одні кажуть, нібито Мазепа перейшов до короля з десятьма тисячами війська, зі значними запасами провіанту і снарядів, інші — що в нього було тільки два полки, з яких один повернувся назад, як тільки довідався про його наміри, а ще інші кажуть, що він забрав із собою тільки сім'ю і скарби. Тут, однак, є лист від однієї високопоставленої особи, в якому в загальному написано, що з гетьманом перейшло багато високих старшин і частин кращих козацьких військ, але царські полки встигли захопити частину його обозу, також нібито цар наказав вибрати нового гетьмана й відновити деякі козацькі привілеї, сподіваючись затримати решту козаків у вірності присязі»³⁴.

Зокрема, в одному із розлогих звітів в Лондон Вітворт розмірковував над причинами переходу гетьмана українських козаків Івана Мазепи на бік шведів, про розпорядження російського уряду стосовно зображення гетьмана і про вибори нового гетьмана на його місце. У звіті ж за 17 (28) листопада 1708 р. він пише: “До цих даних додам кілька нових подробиць, які повідомили мені з інших джерел. За кілька днів до переходу на бік шведів Мазепа прикинувся дуже небезпечно хворим; він, здавалося, втратив будь-яку надію на одужання, що засмутило царський двір; за наполяганням гетьмана були вжиті заходи для обрання нового гетьмана на його місце у його ж присутності. Граф Головкін очікував тільки наказу їхати на Україну.

Саме тоді князь Меншиков, проїжджаючи з загоном кінноти неподалік гетьманського місцеперебування, вирішив відвідати старого гетьмана та пообідати в нього, взявши з собою декілька наближених та охорону.

Князь негайно вислав полковника до фортеці, обведеної міцним кам'яним валом, щоб довідатися про здоров'я гетьмана; однак полковник, під'їхавши під мури, побачив, що мости були зведені догори, а на мурах були розташовані гармати й вояки гарнізону. Полковникові, що був здивований такими приготуваннями, передали, що гетьман вибув із фортеці, залишивши полковника Кенігсека (саксонця, що прийняв православну віру й залишився служити в Україні) комендантом фортеці з наказом нікого не впускати до середини аж до повернення гетьмана, тому комендант не може ні вступати в переговори, ні прийняти княжого посланця. Князь, підозрюючи, що це поганий жарт, повернувся до свого війська. Незабаром зустрів декількох козаків, які пояснили йому, що сталося. Князь негайно вислав з цією звісткою гінця до царя, який був дуже вражений таким нещастям. Цар наказав негайно оволодіти батуринською фортецею і призначити нового гетьмана раніше, ніж інші козаки встигнуть зрадити.

Здійснити це було доручено князю Меншикову з трьома або чотирма тисячами війська. Він прибув до фортеці, яка виявилося недостатньо приготованою до оборони, і наказав негайно атакувати. Фортецю досить скоро захопили штурмом. Несподівана атака застала козаків зненацька, до того ж полковник Кенігсек був смертельно поранений ще на початку бою і тому не встигнув розставити своїх людей в належному порядку. Потім почалися непорозуміння між самими захисниками фортеці. Щойно захопили фортецю, московські військові повісили Кенігсека, інших важливіших полонених відправили до царя, саме місто спалили дотла, але про це я точних відомостей не маю.

Перемовини зі шведським королем, Мазепа, мабуть, проводив давно. Приблизно рік тому двоє козацьких старшин (генеральний писар і генеральний суддя) прибули в ставку царської армії і звинуватили гетьмана у зв'язках зі шведами.

З листа графа Головкіна ви дізнаєтеся, що шведська армія перейшла Десну, і вже занадто пізно, щоб врятувати Батурин, а також те, що цар вирішив дати вирішальну битву, як тільки зосередить свої війська. Якщо справа дійде до битви, то вона вирішить долю всієї війни...”³⁵.

В іншому звіті за 8 (19) червня 1709 р. Вітворт пише про зруйнування Запорізької Січі наступне: “11 травня полковник Яковлєв підійшов до Січі — одного з головних осередків козаків, яких йому по доброму не вдалося переконати до послуху, та які, навпаки, послали до татар по допомогу. Тоді Яковлєв наказав негайно копати окопи, виставив артилерію та штурмував Січ із води й суші. Бій тривав три години. На Січі полковник знайшов близько ста гармат, узяв до полону триста важливіших запорожців, а решту наказав повбивати”³⁶.

У цьому самому звіті Вітворт з подробицями описує Полтаву, визначає її стратегічне значення за географічним розташуванням, а також місця зосередження шведських та російських військ. До статс-секретар Бойля він пише: “Ви вже напевно чули, що шведи облягли Полтаву — місто, розташоване на невисокому горбі неподалік Ворскли, одне з важливих міст України як за числом жителів і зайнятим ним простором, так і за своїм вигідним розташуванням, бо стоїть на перехресті шляхів до запорізьких і донських козаків, а також до татар”³⁷.

Далі він описує, що за наказом царя для успішної оборони по зовнішньому периметру міста було споруджено декілька укріплень. Однак цього, щоб протистояти армії противника, яка мала артилерію, було недостатньо.

Вітворт повідомляє, що вся російська армія була зосереджена на другому березі ріки Ворскли і її завданням було звільнити Полтаву. Спочатку порах необхідно було з’єднатися з російським гарнізоном Полтави. Шведи старалися не допустити цього. До генеральної битви впродовж травня-червня 1709 р. між окремими частинами військ шведів і росіян відбувалися періодичні бойові сутички. В одній з них 16 червня шведський король (основна битва відбулась 27 червня) був важко поранений в ногу, що частково теж вплинуло на результат битви.

Нарешті 27 червня 1709 р. сталася генеральна битва, в якій шведська армія зазнала повної поразки.

06 липня 1709 р. Вітворт надіслав до Лондона звіт, в якому повідомляє, що згідно з отриманою інформацією у битві брали участь з боку шведів біля 30 000 осіб, з них 19 000 регулярного війська, решта — козаки. Московська армія складалася з 70 000 осіб³⁸.

Втрати у бою — шведська армія зазнала 8 619 убитими, 19 263 полоненими. Російська армія — 1 344 убитих і поранених офіцерів і солдат — 3 293³⁹.

Наприкінці цього звіту Вітворт висловлює свою думку щодо впливу Полтавської битви на міжнародне становище. “Ця перемога, — пише він, — мабуть, дуже змінить становище на всій півночі, і першим, здається, відчує зміни король Станіслав (король Польщі, ставленик шведів. — Автори), оскільки його царська величність (Петро І. — Автори), здається, вирішив прямувати в Польщу раніше, ніж шведи встигнуть зібрати нову армію. Але чи визнає цар тепер претензії короля Августа (новий король Польщі, союзник Петра І у Північній війні. — Автори) — це ще питання. Хіба що він, отримавши повідомлення про подію, яка відбулася, поспішить укласти угоду з царськими міністрами”⁴⁰.

Становить інтерес висвітлення дипломатом Ч. Вітвортом Прутського походу російських військ на чолі з Петром І, битви з турками і принизливого для Росії мирного договору.

Окрилений перемогою над шведами, Петро І прагнув зміцнити позиції Росії на європейському континенті. Спочатку він не мав на меті війну з Туреччиною, з якою Петро І прагнув зберегти мир. Але глави Дунайських князівств підштовхували Петра І до походу проти турків, сподіваючись з допомогою російських військ звільнитися від турецького гніту. Вони переконували його, що тільки-но з’являться російські війська, то християнське населення сербів, чорногорців, болгар, валахів і молдован повстане проти мусульманського гніту. При цьому обіцяли забезпечувати російську армію продовольством.

Так, наприкінці 1709 р. подібний договір був укладений із господарем Валахії Бранкованом.

У квітні 1711 р. був укладений таємний договір з господарем Молдавії Дмитром Кантеміром, згідно з яким Молдавія після звільнення від влади Туреччини стає протекторатом Росії. А у разі невдачі Кантемір отримує в Росії володіння рівнозначні тим, яким він володів в Молдавії. Також Кантемір обіцяв своє військо і провіант для російської армії.

Захоплений такою привабливою пропозицією, Петро І під впливом перемоги під Полтавою переоцінив сили й можливості Росії. Розраховуючи на легку перемогу над нерегулярним турецьким військом, Петро І ухвалює рішення здійснити наступальну військову операцію проти Туреччини. Навесні 1711 р. російські війська на чолі з Петром І виступили в похід. Пройшовши територією України через Поділля, 30 червня 1711 р. російські війська вступили в Молдавію. Про те, що російська армія не була як слід підготовлена до походу, свідчить той факт, що вона виступила в похід, маючи провіанту всього на вісім днів. Обіцяні молдованами і валахами великі запаси продовольства виявилися міфом. Страшенна спека, нестача їжі і води, сарана послабили боєздатність армії, що й призвело до її поразки.

Англійський посол у Росії Ч. Вітворт у своїх донесеннях в Лондон підкреслює, що перебіг битви, обставини і умови укладання миру з турками, мали різний зміст і різне тлумачення. Так, в своєму донесенні від 18 серпня 1711 р. новопризначеному статс-секретареві С. Джону, Ч. Вітворт помістив лист Роберта Суттона із Константинополя від 27 липня, в якому зазначалося: “Великий візир, перейшовши зі всіма своїми силами Дунай, дуже повільно наближався до російської армії. Його ледве переконали йти вперед, хоч всі полонені, захоплені татарами, і всі дезертири, шведи за походженням, указували на важке становище російської армії внаслідок нестатку провіанту і фуражу. Нарешті біля Прута він побачив росіян. Їх передовий загін і декілька батарей, розташованих на ближчому горбі, стали турбувати турецький табір, тому візир 08 липня наказав атакувати противника і після деякого опору вибив його із позиції, хоча й не без значного кровопролиття. 09 липня візир перейшов ріку, вбрід, і того самого вечора розташувався перед противником з метою атакувати його наступного ранку; але солдати, підбадьорені першим успіхом, не дотримуючись дисципліни, примусили офіцерів розпочати атаку негайно. Чотири приступи були відбиті з великими втратами. Ніч припинила битву.

На другий ранок турки готувалися відновити штурм, але цар, давши декілька гарматних залпів, наказав підняти білий прапор і виявив бажання приступити до перемовин. Незабаром був укладений мир на умовах дуже тяжких для царя: він поступився Азовом та ін., як побачите у перекладі самого акта”⁴¹.

Як бачимо, в листі передано версію битви з погляду турків.

Позитивним у письмових донесеннях посла Ч. Вітворта є те, що він подає в них документи з різними оцінками одних і тих самих явищ. Це дає змогу науковцю, читачу чи будь-якій іншій людині їх зіставляти, порівнювати й наближатися до більш об’єктивних оцінок. Зокрема, водночас він представив і російський погляд й тлумачення битви і обставини укладення миру. У донесенні від 15 серпня 1711 р. Ч. Вітворт помістив лист канцлера російського уряду графа Головкіна, що був з Петром І, до князя Долгорукого, в якому зазначено: “Пишу Вам з метою повідомити, що ми рухалися до Дунаю з великим поспіхом, щоб випередити турків і знайти продовольство для нашої армії, але турки приспіли швидше нас, зустріли нас біля Пруту, де між ними і нами три дні, 08, 09 і 10 липня ст. ст., відбувався запеклий бій. Упевнившись, що внаслідок нестатку провіанту і за відсутності під руками достатнього загону кавалерії, йти далі неможливо, а відступати небезпечно, ми після битви уклали перемир’я, а згодом, не сподіваючись на успішну війну і бажаючи убезпечити себе з боку турків, згодилися на запропонований ними вічний мир на умовах, прийнятих турками з великою радістю; після чого вони цілком покинули шведів...”⁴².

Цей лист російського канцлера Ч. Вітворт іронічно коментує так: “Треба визнати, що це дивна реляція про мирний договір: російська армія, як бачимо, в тисках, тому турки просять про мир. Що стосується суті справи, то, незважаючи на різноманітність подробиць, зрозуміло, що і битва, і договір повністю вигідні для Туреччини”⁴³, — робить висновок Ч.Вітворт.

У цьому самому листі-донесенні Ч. Вітворт додає нові подробиці причин важкого становища, в якому опинилася російська армія в період Прутської битви. “Наступного дня, — пише він, — татари під час бою захопили обоз із 2 000 возів з хлібом та іншим провіантом..., а на третій день — росіяни, не маючи провіанту, стомлені до того, що ледь могли тримати зброю в руках, просили про перемир’я, яке незабаром завершилося миром. Турецькому загону доручено конвоювати їх до польського кордону і постачати їх хлібом

упродовж всього шляху”⁴⁴. Конвой був призначений під приводом охорони росіян від нападу татар.

Як повідомляє Ч. Вітворт, кримський хан рішуче заперечував укладання миру. З його намови і дозволу переслідували росіян і завдавали їм немало біди, оскільки царська армія везла з собою багато хворих і поранених. Більшість коней згинуло від голоду. Солдати були теж ослаблені й виснажені голодом, тому більше двох годин на добу не могли йти.

Шведський король Карл XII теж був незадоволений тим, що великий візир уклав з росіянами мир, не приділивши в договорі достатньої уваги шведському питанню і заявив з погрозою, що поскаржиться султанові на дії візира.

Кримський хан і шведський король заявляли, що турки могли повністю знищити російську армію або примусити її здатися через голод.

Щодо втрат російської армії, то посилаючись на листи одного офіцера з Львова, який під час Прутського походу весь час був з російським військом, Ч. Вітворт стверджує, що його донесення про події повністю узгоджуються з повідомленнями англійських співробітників Р. Суттона і Джефферіса. “Причинами ганебної події, — зазначено в донесенні, — необхідно визнати поспішні невдалі розпорядження, недостаток фуражу і провіанту, презирливе ставлення до противника до останньої хвилини, більше ніж недостаток мужності в солдатів або вміння іноземних офіцерів у бойовій справі”⁴⁵.

З делікатною інформацією “щодо вміння іноземних офіцерів у бойовій справі важко погодитися, оскільки відомо, що вони навіть не всі накази Петра І виконували через незнання російської мови. Це й привело до того, що ще в дорозі на зворотному шляху на Поділлі Петро І і фельдмаршал Шереметьев звільнили понад 15 іноземних генералів і понад 200 старших офіцерів.

У донесенні наведено приблизні втрати сторін. Вважали, що росіяни втратили в бою не більше 3000 чол. І турки — стільки ж.. Крім того, російська армія внаслідок хвороб, голоду зменшилася на 20 тисяч⁴⁶. Ці дані дещо применшені. Історик М. М. Молчанов у своїй праці “Дипломатия Петра Первого” стверджує, що всього в прутському поході армія Петра І втратила 27 285 чоловік, з яких 4 800 були вбиті у бою⁴⁷.

Умови мирного пакту на Пруті, підписаного 12 липня 1711 р. були принизливими для Росії. У семи статтях містилися зобов’язання Росії вернути Туреччині Азов, зруйнувати Таганрог і Кам’яний Затон, не втручатися в польські справи і не тримати там військ та ін. Окремий пункт зобов’язував Росію “відняти руку” від козаків і запорожців, тобто не переслідувати їх.

Для українського народу спогади і офіційні донесення англійського посла в Росії Чарльза Вітворта мають історичне значення. У них є відомості про події, які відбувалися на українській землі під час походу російської армії до Молдови і на зворотному шляху. Війська повернулися на Поділля, як зазначено в донесенні, “на поправку, на квартири в Україну”, де перебували кілька місяців на утриманні селян. Поки що ця тема ще не досліджена в українській історичній науці.

Цікаві відомості про Україну подав у своєму щоденнику генерал Патрік Гордон (1635-1699), шотландець за походженням, який був на військовій службі в московській державі з вересня 1661 до 1699 року. Перед тим він був двічі на військовій службі у шведів і двічі — у поляків. І весь час вів щоденникові записи. З шести томів щоденників в п’ятьох — записи зроблені в період служби в Москві. В них є дуже детальні записи за час служби в Україні, де він перебував більшість років. Але, на жаль, окремі частини щоденника втрачені, зокрема ті, які стосувалися подій в Україні (від 1667 до 1677 року і від 1678 до 1684 р.).

Проте і в тих, що залишилися є цікаві повідомлення. Зокрема П. Гордон дуже детально описав процес обрання гетьманом Лівобережної України Івана Брюховецького на так званій Чорній раді під Ніжином 1663 р. Він підкреслив, що на гетьманську булаву претендували наказний гетьман переяславський полковник Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко і кошовий Запорізької Січі полковник Іван Брюховецький. Останнього підтримував царський уряд, який враховував обіцянки І. Брюховецького про безплатне забезпечення продовольством царських військ, розташованих у населених пунктах України, й інші.

День виборів гетьмана був призначений на середину червня 1663 р. Представник царської влади окольничий (старший боярський чин в давній Русі. — Автори) князь Данило Великогагін наказав козацьким полковникам і старшинам з'явитися із своїм військом для виборів гетьмана до Ніжина, а шести полкам царського війська на чолі з полковниками Інглісом, Штрасбургом, Вороніним, Полянським, Шепелєвим, Скрябіним прибути “для охорони місця вибору” гетьмана.

Цю визначну для українського народу подію у Російській імперії та в СРСР висвітлювали дуже стисло і з акцентом класового підходу. Тому варто більш детально подати свідчення сторонньої тогочасної людини про те, що відбувалося на Козацькій раді під Ніжином і як відбувалося обрання гетьмана.

Генерал П. Гордон передає процес вибору гетьмана під Ніжином на так званій Чорній раді так: “Переяславський полковник Сомко прибув з великим добре екіпірованим козацьким полком, найважливішим на лівому березі Дніпра. Коли Сомко розташувався перед київськими воротами, то ніжинський полковник Василь Золотаренко вийшов із своїм полком з міста і приєднався до нього. Незважаючи на заборону окольничого, він захопив із собою гармати. Дізнавшись про це, окольничий всупереч попередньому своєму наказові надіслав наказ караулу пропустити їх, боячись, що в противному разі буде привід до неприємностей або виникнення підозри в упередженості. Брюховецький, який всіх перевершував у спритності, був рекомендований окольничому і отримав з Москви декілька запевнень. Він розташувався на другому боці міста. Кожний з двох гетьманів (так називали вони себе самі, так звали їх і їхні прихильники) бажав, щоб рада, тобто нарада відбувалася на тому боці міста, де він зупинився. Сомко погрожував навіть повернутися в Переяслав, якщо нарада буде не на київському боці; але окольничий, який більше співчував Брюховецькому, не виконав його бажання і звелів розбити царський намет на протилежному боці.

Вранці 16 червня Сомко і Золотаренко отримали наказ з'явитися до царського намету, що вони й виконали, ставши на правому боці Брюховецького, хоч їм було наказано зайняти місце вліво від московської дороги. Московські солдати були поставлені на правому, а стрільці на лівому боці царського намету, решта навколо нього.

Після полудня в палатку прибув окольничий, а незабаром за ним і Брюховецький; тут вони мали таємну нараду, але в цей день вибори не відбулися; причиною цього, як вважали, було бажання дати Брюховецькому час привернути на свій бік прихильників Сомка.

Коли окольничий повернувся до міста, Брюховецький послав до нього сотника із скаргою на те, що Сомко захопив декількох козаків і забрав у них коней, а також послав 300 рейтарів захопити Гвинтівку, що примусило Брюховецького відправити полковника Нуной для захисту Гвинтівки. Окольничий послав до Сомка майора з нагадуванням, що між ними тепер не повинно бути жодних суперечок чи незгод. Сомко відповів, що йому відомо тільки те, що було направлено всього декілька рейтарів; Василь (Золотаренко), навпаки, сказав, що його брат взяв під охорону Гвинтівку, внаслідок чого він і послав своїх людей звільнити його.

17 червня о 10 годині ранку окольничий з'явився з військом до царського намету. Після того, як була розставлена варта, Сомко із зброєю і майорілими знаменами виступив із свого табору; те саме зробив і Брюховецький. Саме тоді декілька рядових козаків перейшли від Сомка до Брюховецького. Хоч окольничий велів сказати їм, що вони повинні з'явитися без зброї, але вони не зважили на це. З прибуттям єпископа окольничий, захопивши з собою царську грамоту і вийшовши з намету, надіслав Сомкові і Брюховецькому наказ підійти без зброї зі всіма офіцерами і кращими козаками до намету. Всі виконали цей наказ, крім Сомка, який залишив при собі шаблю і сагайдак.

Коли піхота вишикувалась з обох боків, а окольничий, єпископ, стольники (в XIII — XVII ст. в московській державі чин, рангом нижчий боярського. — Автори) і дяки (у московській державі XV — XVII ст. — значний урядовець. — Автори) встали на лави, була прочитана царська грамота, в якій козакам наказували вибрати собі гетьмана і зазначалося, як необхідно чинити при обранні. Грамота не була ще дочитана і до половини, як між козаками зчинився сильний галас: одні кричали — Сомко! інші — Брюховецький! Коли ці крики були повторені при знятті шапок, то піхота Сомка, проникнувши з його бунчуком і знаменами вперед, покрила його знаменами, посадила на лаву і проголосила гетьманом. Під час цього сум'яття окольничий і решта були змушені зійти з лав і були раді досягти намету. Між тим козаки, які складали партію Брюховецького, принесли його бунчук і знамена на те місце, де перебував Сомко зі своїм бунчуком, і, відтіснивши його прихильників з цього місця, зламали древко бунчука і вбили того, хто його тримав. Хвилювання було таке велике, що якби за наказом полковника Штрасбурга не було кинуто декілька ручних гранат, то козаки, мабуть, знесли б намет; гранати ж очистили перед наметом місце, де залишилися тільки вбиті і поранені. Сомко скочив на коня і повернувся зі своїм розладнаним загоном назад до табору. Його предводительський жезл і литаври були захоплені загоном Брюховецького.

Після цього Брюховецький прибув з окольничим і єпископом до намету обговорити становище. Сомко ж прислав до окольничого вимогу видати труп бунчужника і поранених, на що відразу ж було видано наказ. Сомко вимагав також суду над особами, які вбили і поранили декого з його козаків. Але окольничий велів відповідати на це, що козаки Сомка самі дали привід до цього зіткнення, з’явившись озброєними для проведення його в гетьмани.

Окольничий послав до Сомка і його полковників якогось Василя Непшина з вимогою, щоб вони мирно з’явилися до намету, але вони відмовилися виконати це через боязнь бути вбитими, подібно до бунчужника зятя Сомка. Крім того, вони сказали, что гетьман вже ними обраний. Тоді загін рейтарів провів Брюховецького до його табору.

18 червня окольничий з єпископом і полками прийшов до намету. До Сомка і Брюховецького було направлено двох офіцерів з наказом з’явитися їм зі своїми офіцерами до намету, а решті козакам зібратися неозброєними на полі. Вони обіцяли виконати це. Але саме тоді більша частина людей Сомка перейшла на бік Брюховецького. Побачивши це, Сомко спробував втекти з небагатьма козаками, але зазнавши переслідування з боку своїх же людей, врятувався в московському таборі, куди його впустили разом з полковниками.

Незадовго до того Василь (Золотаренко. — Автори), отримавши дозвіл, відправився в місто, де передав дружину і дітей в замок під охорону Михайла Михайловича Дмитріева.

Побачивши, що Сомко мав при собі тільки небагатьох людей, і боячись, щоб козаки не зібралися разом, і не почали вимагати видачі його разом з його прихильниками, і не убили б його, окольничий на їх вимогу відправив їх в кількості 150 чоловік, частину старшин, частину слуг в замок під захистом кавалерії і піхоти.

Брюховецький досить довго був зайнятий розподілом козаків, які перейшли до нього. Отримавши наказ з'явитися зі своїми козаками до намету, він велів запитати: чи йти йому із зброєю чи без неї, — на що йому була дана відповідь, що і він сам, і його козаки повинні з'явитися без зброї. Спочатку прибула його кавалерія з офіцерами верхи зі знаменами, але без зброї і вишикувалася у формі півмісяця, кінці якого прилягали до намету. За нею прибула чернь (термін, що ним старшина окреслювала рядових козаків, а також нижчі стани суспільства. — Автори) пішки і без зброї і була розставлена між кавалерією. Коли всьому було дано лад, Брюховецький повідомив про це окольничого, який направився з єпископом і товаришами пішки під захистом алебардників до центру козацького війська. До нього назустріч пішов Брюховецький. Його супроводжували всі полковники, сотники, отамани, осавули та ін., які оголосили, що обрали своїм гетьманом Брюховецького. Тоді окольничий наказав останньому пройти зі своїм бунчуком перед козаками, які схиляли знамена до його бунчука і знімали шапки, визнаючи його таким чином гетьманом. Після цього окольничий і єпископ повернулися до намету. Коли туди прийшов і Брюховецький, окольничий велів йому відправитися з полковниками, сотниками та іншими в собор для складання присяги і прийняття царського жалування. Брюховецький відповів, що виконає це, як тільки заспокоїть своїх козаків, які вимагали видачі Сомка і Золотаренка з їх прихильниками. Незабаром вони всі відправилися в місто, і гетьман склав у соборі присягу у вірності і поцілував Євангеліє. Цього і наступного днів також склали присягу полковники та інші офіцери. Після цього гетьман отримав від окольничого царську грамоту, написану на пергаменті золотими буквами. При цьому стріляли з усіх гармат, що були в замку і в місті.

Чтоб показати свою вірність і добрі наміри щодо царя, гетьман запропонував використовувати для утримання царських гарнізонів в Україні посошні (у московській державі XVI-XVII ст. — феодальний поземельний податок, при якому одиницею оподаткування була соха. — Автори) гроші, які виплачували досі польському королю, і зерновий хліб, присвоєний собі полковниками. Крім того, воєводі і офіцерам повинен бути наданий простір на 15 верств навколо кожного гарнізону для вигону худоби і сінокосів. Нарешті млини повинні платити відомий податок і т. д. Все це було прихильно прийнято при царському дворі.

Після цього Брюховецький виступив зі своїми козаками з Кропивної, а московські полки відправилися з окольничим з Ніжина в Путивль.

Сомко, Золотаренко та інші утримувалися досі на вимогу Брюховецького під охороною в Ніжині; тепер же завдяки листу, написаному ним у Москву, було наказано видати їх йому. Брюховецький велів відвезти їх в Борзну і після короткого судового процесу відрубати їм голови. Це спричинило сильне незадоволення знатних козаків, які бачили в них великі заслуги, оскільки вони були хорошими воїнами. Провина ж їх полягала тільки в тому, що в останні три роки вони для захисту царських інтересів проти всіх насильств і хитростей запроваджували занадто суворі заходи”⁴⁸.

Як показує зміст щоденникового запису, П. Гордон, маючи численних інформаторів, особливо з середовища іноземних офіцерів, які були на службі в московському війську, досить чітко й об’єктивно висвітлив перебіг подій під час обирання козацького гетьмана. Він не подає жодних своїх коментарів, а послідовно з дотриманням хронології записав, що відбувалося на козацькій раді.

У радянських підручниках з історії України основною причиною обрання гетьманом Івана Брюховецького вважали класові суперечності між заможною козацькою старшиною і рядовим козацтвом і селянами. Цей фактор, безумовно, мав місце. Колишній наближений до Б. Хмельницького, його “старший слуга”, І. Брюховецький після смерті гетьмана своїми демагогічними обіцянками зумів втертися в довір’я до козаків Запорізької Січі й був обраний кошовим. На чолі запоріжців він прибув на козацьку раду з наміром бути обраним гетьманом Лівобережної України. Прагнучи зміцнити свої позиції в Україні, царський уряд підтримував кандидатуру І. Брюховецького, який не скупився й на обіцянки царським вельможам.

Із змісту щоденникового запису П. Гордона видно, що вирішальним чинником обрання І.Брюховецького була не козацько-селянська чернь, а дії царського представника старшого боярина Великоганіна, за спиною якого стояло шість московських полків. Це змінює наше стереотипне уявлення про події, які відбувалися на козацькій раді під Ніжином в червні 1663 року.

Не менш цікавим є докладний щоденниковий запис П. Гордона про похід 1677 р. 100-тисячного турецько- татарського війська, в складі якого був Юрій Хмельницький, на гетьманську столицю Чигирин.

Після зречення гетьманства Петром Дорошенком Туреччина не відмовилася від зазіхань на Правобережну Україну і використала з цією метою ім'я Ю. Хмельницького. “Султан, — як пише П. Гордон, — виклопотав у ієрусалимського патріарха дозвіл для Юрія Хмельницького залишити монастир і проголосив його українським князем і гетьманом”.

День за днем упродовж березня-серпня П. Гордон описує збір московського і козацького війська для опору турецько- татарській армії і стверджує, що на підході до України у московському війську вже було понад 42 000 військових⁴⁹. Тоді ж отримали вістку, що турки перейшли Дністер й кілька днів чекали на татар, щоб разом з ними і Юрієм Хмельницьким вирушити на Чигирин.

П. Гордон зазначає, що для оборони Чигирина до московського війська приєдналися козацькі полки: ніженський, гадяцький і полтавський, а також збірний полк під командою Матвія Кропкова. Це військо йшло на допомогу гарнізону Чигирина.

Далі Гордон розповідає про облогу Чигирина турками. Він повідомляє, що вісті про наміри турок здійснити похід на Чигирин, який був раніше під їх покровительством і переданий їм згідно з миром, укладеним з Польщею, у Москві були відомі ще навесні 1677 р. Тому Московський уряд вирішив направити туди сильний гарнізон: три стрілецькі полки, в складі яких було 24 000 чол., під командою генерал-майора Афанасія Трауєрніхта. Наприкінці червня 1677 р. вони прибули в Чигирин⁵⁰.

Після прибуття в Чигирин зразу ж приступили до побудови додаткових укріплень навколо міста, а також до ремонту і зміцнення тих, що вже були. 28 липня в Чигирин прибув козак, який довго був у турецькому полоні. Згодом поступив на турецьку службу і тепер втік щоб повідомити про те, що турецька армія вже йде до Чигирина. Вона нараховує до 100 000 чоловік, крім татар, які прибули незначною кількістю. З турецькою армією із загоном 5 000 козаків прибув також Юрій Хмельницький⁵¹.

П. Гордон пише про це наступне: “Юрій Хмельницький прислав у місто лист на ім'я полковників, сотників, козаків, міських начальників і жителів, переконуючи їх підпорядкувати місто і країну йому як законному наступникові батька, їх визволителя. За це він обіцяв їм іменем султана волю, безпеку і затвердження привілеїв, а також виплату невиданого жалування за два місяці, а кожному козакові ще й два комплекти нової одежі в подарунок. У разі опору погрожував їм вогнем і мечем і всіма нещастями, які супроводжують війну. Чи відповіли козаки, і що саме відповіли, достовірно невідомо. Говорили, однак, нібито вони відповіли, що він для початку повинен примусити здатися росіян, які перебували у фортеці, і тоді вони не чинитимуть йому опору. Це схоже на правду, оскільки турки цілий тиждень після цього не зробили в місті жодного пострілу і взагалі не робили нічого ворожого проти нього. Проте не можна з достовірністю сказати, чи робили це вони тому, що хотіли збудити незадоволення між росіянами та козаками, чи тому, що не хотіли дратувати останніх, сподіваючись на дану ними обіцянку чи принаймні на те, що вони збережуть нейтралітет”⁵².

Як повідомляє П. Гордон, такий самий лист у той самий день отримав також комендант замку. На скликаній комендантом військовій раді було вирішено відповідати гарматами.

Упродовж липня і майже до кінця серпня 1677 р. військові з обох сторін (турок і росіян з козаками) зміцнювали свої табори. Поперемінно здійснювали вилазки з обложеного Чигирина здебільшого козаки, а з турецького табору до передових постів і валів фортеці — турки. Обмінювалися також гарматними обстрілами. При цьому втрат по декілька десятків військовиків зазнали обидві сторони. Їх перебіг день за днем зафіксував у своєму щоденнику П. Г ордон.

Тим часом на допомогу обложеним під Чигирин 24 серпня підійшов корпус російської армії, якого з радістю зустріли обложені. Дивним було те, що турки не виявили цей корпус і не напали на нього, інакше він міг бути легко знищеним, оскільки солдати були змучені переходом, а їхні зброя й амуніція були зовсім мокрі після переправи через Дніпро. Щодо вдалого пропуску корпусу в Чигирин П. Гордон дає таке пояснення: “...правдоподібно розповідали, що загін цей пропустили татари, які стояли по цей бік міста. Говорили, нібито вони й в інших випадках заохочували обложених витримувати облогу, тому що їм незабаром надійде допомога від московської армії. Турки ж перебувають у розгубленості і недовго ще зможуть продовжувати облогу, і швидко відступлять. Ці повідомлення вони передали росіянам.”⁵³.

Справді, вже 24 серпня обложені помітили, що “з турецьких траншей виступило багато рот, деякі палатки були знесені, інші — пересунуті далі. З цього обложені зробили висновок, що частина армії противника пішла, щоб перешкодити московському війську переходу через річку Тясмин.

25 серпня турки стріляли сильніше звичайного зі всіх своїх батарей як по місту, так і по замку.

26-го обложені помітили, що турецький табір повний верблюдів і в'ючних тварин, і на підставі цього очікували або генерального штурму, або зняття облоги”⁵³.

Нарешті, як повідомляє П. Гордон, в ніч з 29 на 30 серпня 1677 р. турки зняли облогу Чигирина і відступили.

2J0

План Чигирина. 1678 р. З щоденника П.Гордона.

За період цієї облоги було вбито 800 козаків, 150 стрільців і 48 інших солдат московського війська, було багато поранених. Турків, за свідченням обложених, було убито 6 000. Гордон же стверджує, що за кількістю могил їх могло бути більше 2 000⁵⁴.

Основними причинами зняття облоги з Чигирина, на думку П. Гордона, були нестача амуніції і відсутність наказу до штурму.

Але турки не полишали намірів заволодіти Чигирином. У липні 1678 р. турецькі і татарські війська вдруге облягли місто, прагнучи здобути його. Майже місяць вони безперестану бомбардували замок і місто з важких гармат, робили підкопи і висаджували в повітря частини укріплень, раз у раз штурмували фортецю. Але захисники Чигирина мужньо відбивали напади, і турки залишали на місці бою сотні вбитих. Оборону Чигирина очолював енергійний, мужній і рішучий воєвода Ржевський, інженерною справою у зміцненні укріплень керував генерал П. Гордон. Після того, як на початку генерального штурму Ржевський був убитий, П. Гордон на прохання полковників очолив оборону Чигирина.

Генерал П. Гордон у своїх записах подає відомості про кількість військової сили з обох боків. Так, він стверджує, що в замку і в місті Чигирині розмістилися 5 московських полків загальною чисельністю 4 146 чол. і 5 козацьких полків чисельністю 7 567 козаків. Разом — 11 713 чол.⁵⁵.

Пізніше з московського війська прислали в гарнізон 1 500 солдатів для побудови укріплень з наказом залишитися там під час облоги. Поза кільцем оточення перебувало московське військо на чолі з боярином Ромодановським, який мав від московського уряду таємну інструкцію: якщо неможливо буде оборонити Чигирин, то зруйнувати його укріплення. Гордону про це не було відомо. Саме тому Ромодановський не дуже поспішав до Чигирина, а коли прибув туди, то не виявив бажання й активності в зміцненні укріплень Чигирина і його гарнізону за рахунок війська, з яким прибув.

Щодо чисельності турецької армії і татарських сил, то П. Гордон перераховує їх загони зі слів двох перебіжчиків- сербів. За їх відомостями, турецька армія нараховувала 70 000 чол. і татарська — 50 000. Крім того, в їхній армії було багато обслуги і біля 8 тис. возів, 100 тис. повозок, 8 тис. пастухів, біля 5 тис. верблюдів і 32 пар буйволів⁵⁶. В історичній літературі чисельність турецької армії під час другого походу під Чигирин визначають цифрою 200 000 чол. Але це, мабуть, рахують разом з обслугою.

Наприкінці 10 серпня 1678 р. турки розпочали генеральний штурм Чигирина. Кровопролитний бій, який П. Гордон докладно описав, продовжувався всю ніч. Сміливо й рішуче керуючи обороною, він сам трохи не потрапив до полону. Турки мали значну перевагу. Під час битви гарнізон Чигирина зазнав значних втрат. Решті довелося рятуватися, як пише П. Гордон, втечею крізь ряди турків до табору московського і козацького війська.

Захопивши Чигирин, турки зруйнували його вщент. Колишня столиця Богдана Хмельницького й Петра Дорошенка перестала існувати.

Щоденник Патріка Гордона — одне з важливих джерел історії України другої половини XVII ст. Його автор не тільки очевидець, але й учасник подій, які описує об’єктивно, чітко з великою кількістю подробиць. Щоденникові записи П. Гордона — багатий матеріал для вивчення історії українського козацтва і війни з Туреччиною.

Загалом історіографія України у Великій Британії значно уступала німецькій та французькій. До середини XIX ст. Україна залишалася маловідомою країною для британців. Знання британців про Україну зросли в другій половині XIX ст., коли розширилися економічні й культурні зв'язки.

Порівняно з німецькими чи французькими мандрівниками, посли чи військові представники Англії відвідали Україну у меншій кількості, тому й менше залишили відомостей про Україну й український народ. Але, незважаючи на це, їхні спостереження щодо флори і фауни України, родючості її землі, корисних копалин, звичаїв, традицій, культури мають важливе значення для українських дослідників як джерело для історії, етнографії, культури України минулих століть.