УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ XVIII ст. ІВАН МАЗЕПА
Новий гетьман Іван Мазепа (1687—1709), як і Виговський, · походив з української старшини Білоцерківського повіту, з села Мазепинці. Іван Мазепа народився наприкінці 20-х — на початку 30-х років XVIl ст., вчився у Київській академії, згодом у єзуїтській колегії, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався, зокрема, артилерійській справі.
Замолоду служив при дворі Яна Казимира (1659—1663), виконував дипломатичні доручення. Пізніше Мазепа залишив короля й повернувся в Україну, а коли правобічним гетьманом став Дорошенко, пішов до нього на службу і досягнув становища одного з найближчих дорадників славного гетьмана. Згодом Мазепа був вихователем синів Самойловича, служив у Переяславському полку й відзначився мужністю, воєнним хистом, за що був обраний генеральним осавулом. Отже, гетьманом Іван Мазепа став виключно завдяки своїм особистим якостям, високій культурі й освіченості, життєвому досвіду і воїнському хисту, високому авторитету, який він заслужив у старшини й козаків.У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба ж із Росією видавалася на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії. До того ж із приходом до влади енергійного Петра І гетьман (він мав неабиякий вплив на молодого царя) скеровував політику Росії на поширення кордонів Гетьманщини з південного заходу, від Польщі, і з півдня, від Криму й Туреччини. Отож, довгий час Мазепа залишався щирим прихильником союзу з Москвою, аж доки Петро не надумав знищити всі прояви української державності. Втім, документів гетьмана збереглося обмаль. Більшість їх згоріла в Батурині, сплюндрованому Меншиковим, частина помандрувала в Туреччину, частину свідомо знищили царські посіпаки і вчорашні прибічники гетьмана, які побоювалися репресій.
Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха.
Недарма в народі побутувала приказка: “Від Богдана до Івана не було гетьмана”. Свою владу, яку він ототожнював з могутністю держави, Мазепа якнайрішучіше захищав від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від старшини, яка посилала донос за доносом цареві. Розквіт України гетьман пов’язував з розвитком освіти, культури, церкви. Він був меценатом мистецтва й науки, організував і фінансував по всій Гетьманщині будівництво церков, опікувався Київською академією.У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилося на початку XVIIl ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів — старшинської молоді. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи в галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати “оранди”. Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни..
Осередком опозиції до політики гетьмана залишалося Запоріжжя, куди стікалися з Гетьманщини всі невдоволені і знедолені. Посилення експлуатації низів призводило до щораз більшого розриву між старшиною і народом і зумовило кінцеву невдачу Мазепиного зриву 1708 р.
1692 р. почалося заворушення у південних полках, яке очолив Петро Іванович, або Петрик Іваненко.
Петрик був канцеляристом генеральної канцелярії, досить освіченою людиною, добрим оратором і дипломатом, палким українським патріотом, який намагався визволити батьківщину від московського ярма й приєднати до Гетьманщини Правобережну Україну, Слобожанщину (про це йшлося в його договорі з Кримом 1692 р.). Попри досить значну допомогу татар, в Україні плани Петрика не зустріли широкого схвалення, до того ж проти нього виступив гетьман, який у закликах Петрика бити “чортів-панів”, “дуків, що їм царі маєтності понадавали” побачив загрозу існуючому ладові.
Щоправда, деякі історики висловлювали припущення, що вся справа Петрика була інспірована самим Мазепою, який за допомогою договору з татарами хотів вирватися з-під зверхності Москви, поширити впливи України на південь і утворити самостійну державу. Так чи інакше, справа Петрика свідчила про живучість самостійницької концепції серед козацької старшини. В 1696 р. Петрик востаннє згадується в джерелах.Щойно вступивши на гетьманство, Іван Мазепа мусив взяти участь у війні Росії з Кримом. Вже 1688 р. було збудовано “городки” на Самарі, які мали бути базою подальшої війни. Навесні 1689 р. почався новий похід на Крим. До 112-тисячного московського війська Голіцина долучився Мазепа з українськими козаками, протягом травня війська підійшли до Перекопа, мали бій з ханом, але у Крим не зважилися йти. 1695 р. Петро І почав нову агресію проти Криму й Туреччини, скерував головні сили на Азов. Мазепа разом з московитами рушив на пониззя Дніпра, здобув Кизикермен, Тавань, збудував там нові укріплення й поставив козацьку залогу. Але під Азовом Петро І початково зазнав невдачі. Тому похід було повторено 1696 р. На цей раз у ньому взяв участь і 15-тисячний корпус полковника Лизогуба, який і відіграв вирішальну роль у здобутті Азова. Героїчною сторінкою в цій кампанії (а вона тривала ще чотири роки) була оборона козаками Тавані від переважаючих сил турків і татар. Наслідки російсько-турецького миру, укладеного у Стамбулі влітку 1700 р., для України були не найсприятливіші: за Росією залишився здобутий козаками Азов і Приазов’я, натомість козацькі укріплення на Низу Дніпра мали бути зруйновані, що позбавляло Україну надійного доступу до Чорного моря.
Тим часом стосунки на Правобережжі загострювалися. Палій, розуміючи, що не втримається
проти Польщі власними силами, запропонував своїх козаків під протекторат Мазепі. Але Мазепа був зв’язаний договорами Москви з Польщею. Врешті 1699 р. польський сейм вирішив ліквідувати правобережну козаччину й 1700 р. на Правобережжі почалася війна.
Самусь і Палій розбили польське військо під Бердичевом, здобули Білу Церкву — головний форпост поляків, Немирів, але врешті не витримали контрнаступу Сенявського. Абазин загинув, Самусь перейшов до Мазепи й передав йому гетьманські клейноди. А навесні 1704 р. Мазепа отримав від Петра 1 наказ іти в Польщу проти Лещинського, прихильника шведів. Під цим приводом Мазепа оволодів Київщиною і Волинню, але з Палієм урешті дійшло до конфлікту. Політичні платформи обох цих вождів, Мазепи й Палія, були надто відмінними: фастівський полковник був переконаним демократом і хотів запровадити в Україні такий лад, як у Запоріжжі. До того ж Мазепа підозрював у Палія честолюбні наміри і вбачав у ньому претендента на гетьманську булаву. Аби усунути можливого конкурента, Мазепа заарештував його, а цар заслав до Сибіру. Усунувши Палія, гетьман приєднав до Гетьманщини правобережні полки, кількість яких збільшив до семи (Білоцерківський, Богуславський, Брацлавський, Корсунський, Могилівський, Уманський, Чигиринський). Польща домагалася від Москви повернення цих земель, але наступні події Північної війни допомогли Мазепі втримати їх при собі.