ГЕТЬМАНСТВО САМОЙЛОВИЧА
Наступником Многогрішного на раді в Козачій Діброві було обрано генерального суддю Івана Самойловича (1672—1687). Самойлович походив з попівської родини, був освічений, розумний, “до людер чемний і прихильний”, як пише Величко.
Але головне, чим володів Самойлович — це широким політичним світоглядом, прагненням обстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі, воліючи порозуміння з Портою і Кримом. Владу він не збирався ділити з Дорошенком, тому, коли вплив Дорошенка послабшав, він почав переговори з правобічними полковниками. Дорошенко ж мовчки приглядався до воєнних приготувань Польщі, в якій страшна поразка й ганебний мир викликали патріотичне піднесення. 11 листопада 1673 р. під Хотином Собеський розгромив частину турецької армії і захопив сам Хотин. Самойлович, скориставшись зайнятістю Польщі й Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя.Взимку 1674 р. московсько-козацькі сили перейшли Дніпро. На бік Самойловича перейшли
Канівський і Черкаський полки. Під Лисянкою зазнав поразки й потрапив у полон брат Петра Дорошенка Грицько. Рада в Переяславі 17 березня 1674 р. проголосила Самойловича гетьманом обох боків
Дніпра, йому здався й М. Ханенко. Дорошенко ж замкнувся в Чигирині й боронився з останніх сил, чекаючи допомоги від турків і татар. 1 справді, хан за дорученням султана рушив до Чигирина й відігнав московитів І Самойловича від Чигирина, а султан разом з Дорошенком взялися впокорювати Правобережжя, заливаючи весь край кров’ю. Особливо дісталося уманцям, які свого часу винищили Дорошенкову залогу й піддалися Ханенку. Руїну Правобережжя довершив Ян Собеський, який після обрання його королем захопив Бар, Брацлав, Рашків, Могилів. БрацлавцІ повстали проти поляків, але Дорошенко не мав сил допомогти їм, І місто було знищене вогнем і мечем. Останні події, похід татар і турків на Україну 1675 р., а також смерть вірного дорадника митрополита Тукальського змусили Дорошенка, покинутого друзями й однодумцями, зректися свого великого плану.
На раді в Чигирині, в якій узяли участь І запорожці, Дорошенко склав гетьманські клейноди на руки козаків, а згодом присягнув цареві й відіслав свої регалії, як і даровані султаном “санджаки” (прапори), до Москви, але з’явитися перед Самойловичем І Ромодановським не побажав. Тоді 30-тисячна московсько-козацька армія оточила Чнгирнн. Після короткого бою Дорошенко, який мав лише дві тисячі козаків, здався. На прохання запорожців і Сірка, колишнього гетьмана заслали не в Сибір, а в підмосковне село Ярополче, де він прожив аж до смерті (9 листопада 1698 р.).
Зі смертю Дорошенка завершилася й ціла епоха в житті Правобережжя. “Останній козак”, як назвали його згодом, зійшов зі сцени, виснаживши всі сили Правобережжя у боротьбі за створення єдиної самостійної Української держави. Серед загального морального занепаду панівних класів тих часів Дорошенка вирізняла безкорисливість, щире прагнення дати народові волю, нелюдська енергія І наполегливість у досягненні мети.
Але сусіди й колишні союзники Дорошенка не ЧИГИРИНСЬКІ ПОХОДИ хотіли віддавати Правобережжя Самойловичу і
Москві. Туреччина знову поставила гетьманом Юрія Хмельницького (останні роки він просидів в’язнем у Стамбулі). Влітку 1677 р. турецьке військо з Юрасем здійснило перший похід на Чигирин, але не змогло його здобути, а московсько-українське військо змусило турків відступити. Юрась прагнув визволитися з-під турецької опіки, але сили його були надто мізерні. Москва ж розуміла, що Чигирин надалі вабитиме турків і Хмельницького, й вирішила просто зруйнувати фортецю й виселити всіх жителів. Та українці, а насамперед Самойлович, рішуче виступили проти такого плану. Для оборони Чигирииа гетьман Самойлович мобілізував значні сили: IO гетьманських полків, кілька сердюцьких і компанійських, два слобідські — Охтирський і Сумський. Москва вислала до Чигирина свіжі війська під командою воєводи Ржевського, інженерні роботи у фортеці велися під керівництвом шотландця Гордона. В середині липня 1678 р. турки вдруге почали штурмувати Чигирин.
Воєвода Ромодановський, який разом з московським військом і полками Самойловича йшов до Чигирина, отримав від уряду таємну Інструкцію зруйнувати фортецю, тому він не квапився і, затримавшись неподалік від Чигирииа, не подав йому належної допомоги. 15 серпня під час генерального штурму фортеці загинув Ржевський, “чоловік воєнний і справний”, як пише Самовидець. Геиерал Гордон, не дочекавшись допомоги, вночі підпалив укріплення І з рештками захисників фортеці пробився крізь турків. Турки дотла знищили саме місто, а московсько-українське військо з тяжкими боями пробилося за Дніпро. Загибель Чигирина справила гнітюче враження на всю Україну. Ця подія мовби символізувала всю епоху після смерті Хмельницького, яку згодом названо Руїною. “Чрез незгоду тогдашную, — писав С. Величко, — козаки всі пропали, самі себе звоювали”.Юрась Хмельницький, прибравши штучний титул “князя сарматського”, спробував наново заселити Правобережжя і навіть оволодіти частиною Лівобережжя. Але Самойлович, побачивши у цьому загрозу своєму правлінню, навесні 1679 р. влаштував так званий великий згін — зруйнувавши Корсунь, Жаботин, Ржищів та інші міста, перегнав їхнє населення на лівий берег Дніпра. “Сарматський князь”, обравши своєю столицею Немирів, закликав до себе переселенців з Молдавії. На той час у його характері почали виявлятися жорстокість і немилосердя до своїх підданих і навіть до соратників. Врешті самі турки у відповідь на численні скарги населення стратили Юрія Хмельницького в Кам’янці восени 1681 р.
Тривала боротьба за Україну стомила всіх її учасників і завершилася укладенням низки міжнародних угод. 1676 р. Польща уклала Журавненський мир з Туреччиною, відмовившись від Поділля і значної частини Правобережжя (крім Білоцерківського і Паволоцького полків), а 1678 р. продовжила Андрусівський мир з Росією, за яким Київ залишився за Москвою ціною частини Вітебщини й 200-тисячного викупу. А в січні 1681 р. московські посланці уклали в Бахчисараї 20-річне перемир’я з Портою і Кримом.
Протягом цього часу жодна зі сторін не мала права заселяти землі між Бугом (Південним) і Дніпром, узаконивши “дике поле” в центрі України.Одним з найактивніших діячів того часу був ІВАН СІРКО кошовий Іван Сірко. Він очолював козаків 1645 р.
у Франції, відзначився мужністю й військовим хистом за Хмельницького, згодом був вінницьким полковником, а з 1663 р. й до смерті 1680 р. майже незмінно був кошовим запорізьких козаків. Головною метою свого життя він бачив незалежність Запоріжжя, тому боровся проти Виговського, Тетері, Самойловича, Дорошенка (на початку гетьманування). Та головним ворогом України він бачив мусульман і невпинно воював проти них усе життя. Завдяки Сірковим козакам воєнний потенціал Криму в 60—70-х роках XVlI ст. значно послабився, і татари не часто зважувалися нападати на Україну. Царизм, побоюючись авторитету Сірка, який виявив намір боротися за гетьманську булаву, заслав його до Сибіру (1672), та незабаром був змушений звільнити для боротьби з татарами. Сірко за своє життя здійснив ■понад 50 переможних боїв, а поразки зазнав тільки раз. Він був неперевершеним полководцем, але не найкращим політиком. Як і більшість сучасників, він не зрозумів і вчасно не підтримав далекоглядніших вождів, які боролися за незалежність не частини, а всієї України.
Ян Собеський, нехтуючи умовами укладених ПРАВОБЕРЕЖНА договорів, взявся наново колонізувати спустошені КОЗАЧЧИНА простори Поділля й Київщини, а також призначив
новим гетьманом Степана Куницького, який за допомогою козаків відновив Корсунь, Мошни, Богуслав. Отож, не дивно, що п’ять тисяч козаків узяло участь в битві під Віднем 1683 р., а Юрій Кульчицький з-під Самбора особливо відзначився у визволенні Відня.
Собеський універсалом 1684 р. призначив під козацькі поселення землі на південь від Росі. Козацькі вільності підтвердив сейм 1685 р. Організацією козацьких полків керували Абазин, Іскра, Самусь і Гурко (Палій). Найбільшої слави зажив Семен Палій, осередком якого був Фастів. За кілька років спустошені землі ожили, посунув люд, виселений звідси Самойловичем.
Ця нова козаччина потрібна була Собеському для воєн з турками, але знову, як і в XVI ст., козацькій стихії затісно було в польських рамках, і за якихось три роки Палій та інші правобічні полковники почали думати про приєднання своїх полків до Гетьманщини.В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився досить незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, намагався не допустити до укладення нею “вічного миру” з Польщею проти Туреччини й Криму, бо розумів, що в разі завоювання Криму Україна зусібіч буде оточена московитами. Коли ж переговори почалися, Самойлович знову порушив перед Москвою питання повернення Західної України. Всупереч вимогам гетьмана в травні 1686 р. у Москві було підписано “вічний мир”. Він закріпив розкол України.
За “вічним миром” Москва зобов’язалася почати війну проти мусульман. У травні 100-тисячна московська армія князя Василя Голіцина й 50-тисячне українське військо Самойловича пішли на Перекоп. Степовий похід у спекотну пору, при нестачі води і трави для коней, був приречений на невдачу. А коли татари підпалили степ, військо змушене було повернути назад. Пошуки винного в невдачі були недовгими: серед української старшини вже визріла змова проти гетьмана. Старшина була невдоволена його користолюбством, пихою, тим, що на всі посади він намагався поставити своїх родичів. Та й українській церкві Самойлович завдав 1685 р. тяжкого удару, погодившись на підпорядкування її московському патріархові. Особиста зацікавленість (митрополитом київським став родич гетьмана князь Гедеон Святополк-Четвертинський) переважила для гетьмана інтереси державні, отож, духовенство, потрапивши під сувору руку ворога українців, московського патріарха Йоакима, теж було проти гетьмана. Все це викликало змову проти Самойловича, донос, арешт і заслання його до Сибіру. До влади прийшов Іван Мазепа.
Друга половина XVII ст. для молодої Української держави була періодом болісного становлення ідеї державності всередині країни і кривавої боротьби за незалежність від Польщі й Москви. У цій боротьбі Україна зазнала незліченних людських втрат, частково навіть поступилася здобутками революції Хмельницького. Козацька старшина прагнула посісти місце польської шляхти, що призвело до загострення соціальних антагонізмів, чим вміло скористалися вороги молодої держави. Закріпити досягнуті в окремі моменти значні дипломатичні та мілітарні успіхи (за Виговського й Дорошенка) завадили брак політичної зрілості мас і державної свідомості старшини. Проте боротьба за незалежність залишила в найширших колах народу глибокий слід, а ідею єдності всієї України і прагнення до самостійної держави перейняли наступні покоління.