ПЕТРО ДОРОШЕНКО І ДЕМ’ЯН МНОГОГРІШНИЙ
У цій атмосфері деморалізації і зневіри, яка охопила українське суспільство за гетьманування Тетері й Брюховецького, з’явився державний діяч, який зумів піднестися над сучасниками, вдихнути (принаймні, на певний час) в суспільство віру в можливість знову з’єднати Україну і зробити її незалежною.
Цим ідеалістом, який знову поставив громадські інтереси над особистими й героїчно йшов до високої мети, був Петро Дорошенко. Його діяльність контрастувала з останніми кроками лівобережного гетьмана Брюховецького. У вересні 1665 р. Брюховецький зробив нечувану в Україні річ — поїхав з величезним почтом на поклін до Москви, де підписав новий договір, статті якого звели до мінімуму автономію України: всі податки населення мали перейти до царського скарбу, на Україну поширювалася царська горілчана монополія. Новообраний гетьман відтепер мав приїздити на затвердження до Москви. В Україну мало прийти майже 12-тисячне царське військо, воєводи з залогами розміщалися у всіх більших містах Лівобережжя й частково Правобережжя. В обмін на ці поступки, викладені у формі грамоти від 11 грудня 1665 р., гетьман отримав щедру платню: титул боярина, земельні володіння неподалік від кордону з Москвою і...“московську дівку” в дружини. Народ бурею гніву зустрів дії московської адміністрації: царських воєвод, переписувачів податків, військ, які безоглядноОчоливши повстання проти Москви, Брюховецький також звернувся до Порти й до Криму, за допомогою яких очистив майже все Лівобережжя. Московські залоги втрималися тільки в Києві, Ніжині й Чернігові. Далі гетьман збирався йти на допомогу Котельві, яку вже почало облягати військо Ромодановського. А з-за Дніпра в цей час на Лівобережжя вступив Дорошенко і, несподівано для Брюховецького, прислав до нього козаків з вимогою скласти гетьманський уряд. Від несподіванки гетьман заарештував посланців, хотів боронитися від Дорошенка, але серед його козаків спалахнуло заворушення, і Брюховецького замордували власні козаки.
В цей момент здавалося, що Петрові Дорошенку врешті вдалося здійснити свою заповітну мрію — об’єднати всю Україну. Його сил вистачило, щоб успішно відбити наступ Ромодановського, але закріпити успіх він не зумів. Отримавши звістку про несподіваний наступ поляків, він змушений був піти на Правобережжя для організації оборони. Наказним гетьманом на Лівобережжі Дорошенко залишив чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного.Дем’ян Многогрішний (1668—1672) був представником тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, ніж підпорядкуватися московському цареві, але завзято боронила своєї автономії. Полишений на власні сили Дорошенком, маючи в тилу сильні військові залоги в найбільших містах і щомиті чекаючи наступу Ромодановського, Многогрішний піддався на намови промосковської партії, головно архієпископа Лазаря Барановича, і вступив у переговори з представниками Москви. У Новгороді-Сіверському рада старшин обрала Многогрішного “сіверським” гетьманом. У січні 1669 р. делегація Многогрішного у Москві висловила бажання Лівобережжя приєднатися до Москви, хоч деякі полки трималися Дорошенка ще рік. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, що затвердила так звані Глухівські статті, які, хоч і поступалися Березневим статтям Хмельницького, проте до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної): московські воєводи мали залишатись тільки в п’яти містах — Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі, але без права втручатися у місцеві справи, податки теж мали збирати представники гетьмана. Реєстрове військо становило ЗО тисяч і отримувало певну платню з місцевих коштів. Запроваджувалося й окреме наймане, “компанійське” військо з тисячі козаків. Дорошенко початково не визнав Многогрішного гетьманом, але згодом нав’язав з ним дружні стосунки.
Найбільше клопотів Дорошенкові завдали “свої” недруги — Запоріжжя висунуло одного за одним двох претендентів на гетьманство — Петра Суховія й Михайла Ханенка. Суховія несподівано підтримали татари, і боротьба з ним розтягнулася на рік, протягом якого Дорошенко втратив Лівобережжя.
Втративши лівобережні полки, Дорошенко звернув увагу на Туреччину. Рада старшин виробила умови договору з Туреччиною, сподіваючись за турецькою допомогою визволити всю Україну від Путивля й Мінська до Перемишля. На початку березня 1669 р., коли посли повернулися із Стамбула, в Корсуні відбулася загальна рада, яка ухвалила союз з Туреччиною. Це хоч і допомогло Дорошенкові влітку, коли його оточили запорожці Суховія з татарами, але значно ослабило популярність гетьмана, вороги якого поширювали чутку, що він “запродав Україну” туркам. Таким аргументом, зокрема, послуговувався уманський полковник Ханенко, якого козаки обрали замість Суховія. З’ясувавши, що турецька протекція не наближає його до мети, Дорошенко спробував знову порозумітися з Польщею, висуваючи умови, що повторювали Гадяцьку угоду 1658 р. Натомість Ханенко висунув набагато скромніші вимоги, отож Польща визнала саме його гетьманом Правобережної України й погодилася надати певну автономію лише козацькій верстві. Це, як не дивно, піднесло авторитет Дорошенка.У 1671 р. знову почалася війна з Польщею і Ханенком. Восени 1671 р. Ян Собеський розгорнув широкий наступ на Поділля, захопив Бар, Вінницю, Меджибіж, Брацлав, Могилів. Допомогу від Порти й Криму Дорошенко отримав тільки наприкінці року й почав відвойовувати Поділля. А навесні 1672 р., коли Туреччина завершила тривалу війну з Венецією, в Україну прийшла величезна турецька армія. Турків було до 200 тисяч, до них приєдналося 50 тисяч татар на чолі з ханом і 12 тисяч козаків Дорошенка. В липні Дорошенко розгромив на Поділлі польський корпус Лужецького (6 тис.) і кілька тисяч Ханенкових козаків, які пробували перешкодити його з’єднанню з турками, і підійшов до Кам’янця. Облога фортеці тривала три тижні й завершилася її капітуляцією. Водночас козаки й татари рушили на Галичину, захоплюючи одне місто за другим. На початку вересня почалася облога Львова, і Собеський відступив на захід. Та за кілька днів прибули посли від короля з пропозицією мирних переговорів, а Львів заплатив викуп.
Війна завершилася Бучацьким миром 18 жовтня 1672 р., за яким Польща віддала Туреччині Поділля, а Брацлавщина й Південна Київщина визнавалися вільною козацькою територією. Польща зобов’язувалася вивести свої залоги з Білої Церкви й інших фортець, заплатити Туреччині контрибуцію. Страшним лихом стала для Поділля турецька окупація. Мусульмани поводилися не згірше за московитів, перетворювали церкви на мечеті, чинили насильства і грабунки. Все це настроювало народ проти гетьмана. Та й поляки, які не ратифікували умов Бучацького договору, не вивели своїх залог і готувалися до нової війни.
Тим часом на Лівобережжі 13 березня 1672 р. стався державний переворот: за доносом старшини, яку не влаштовувало самовладне панування Дем’яна Многогрішного, його різка й нестримна вдача, гетьмана заарештували і відіслали до Москви. Там його судили за зносини з Дорошенком, “зраду”, себто невдоволення московською політикою, і заслали до Сибіру, де він і помер.