ПІВНІЧНА ВІЙНА Й УКРАЇНА
1700 рік став переломним для України. Північна війна, до якої Петро 1 втягнув і Україну, була чужою для українського народу, а участь у ній українських військ суперечила умовам договорів України з Росією (в кожному разі, договорові Хмельницького).
До того ж Росія та її союзники — Саксонія, Данія, Польща — виступили в ній агресорами щодо Швеції, яку збиралися розподілити між собою. Росія прагнула відібрати у шведів узбережжя Балтики. Уже на початковому, нарвському, етапі війни, Петро І викликав у Прибалтику 12-тисячний український корпус Обидовського. Щоправда, поразка московитів під Нарвою (листопад 1700 р.) застала козаків щойно під Псковом, та все одно похід у далекі й холодні краї коштував 'їм тисяч жертв. Новий український корпус під проводом Апостола діяв у Ліфляндії проти Шліппенбаха, а сам гетьман отримав наказ іти в Білорусь на допомогу полякам. Загалом, участь у північних походах справедливо викликала велике невдоволення на Гетьманщині: московські офіцери відбирали в козаків трофеї, завдавали їм усіляких кривд і образ, козаки тисячами гинули не тільки в боях, а й від незвично суворого клімату й через брак харчів і платні. Війна руйнувала українську торгівлю й економіку взагалі.У 1702 р. Карл XII розбив Августа й захопив Варшаву. Його прихильником був познанський воєвода Станіслав Лещинський, який згодом став королем Польщі. Війна охопила всю Польщу і підійшла до українських кордонів. За наказом Петра І Мазепа вислав у Білорусь 12-тисячний корпус Миклашевського, а сам з 40-тисячним військом перейшов на Правобережжя. У 1704 р. шведи здобули Львів, і українські війська змушені були відійти з Польщі, хоч Волинь і Київщина залишились за Мазепою. Але коли шведи перенесли бойові дії до Саксонії, Мазепа знову, хоч і ненадовго, зайняв Львів і всю Галичину. Бойові дії у Білорусі завдали великих втрат українському військові. При обороні Несвіжа загинув стародубський полковник Миклашевський, після довгої облоги здалися шведам Ляховичі, які боронив переяславський полковник Мирович.
Критична ситуація для супротивників Карла XII склалася восени 1707 р., коли Август капітулював і зрікся польської корони на користь С. Лещинського. Фактично Петро І залишився сам на сам з Карлом XII. В цих умовах старий гетьман опинився перед необхідністю вибору — надалі залишатись у сфері московської політики чи спробувати звільнити Україну за допомогою нових союзників. До того ж роки війни виразно показали, що для Петра І Україна була тільки знаряддям для здійснення імперських планів і він не зупиниться ні перед чим задля власних цілей, навіть віддасть Україну взамін за вихід до Балтики. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України — все це провіщало близьку ліквідацію автономії України.За цих умов серед української старшини, незалежно від планів і настроїв самого гетьмана, виникла опозиційна щодо царизму група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польщею (в особі С. Лещинського) і союзу з Карлом XII проти Москви. Ще 1706 р. полковники Горленко й Апостол волали до гетьмана: “Твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі!”. Та зносини українських опозиціонерів з можливими союзниками почалися задовго до вступу шведів в Україну. Принаймні 1705 р. прибічники С. Лещинського пропонували гетьманові України вступити до шведської коаліції. Ці переговори велися у глибокій таємниці, тому ширші кола українського суспільства аж до 1708 р. вважали гетьмана московським посіпакою, і коли той перейшов на бік Карла XII, просто не повірили йому. Власне українська старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 р., коли гетьман опинився у безвиході після наказу Петра І йти на допомогу російській армії, в той час як уся Україна була окупована царськими військами. Гетьман волів дочекатися наслідків вирішальної сутички між Петром І і Карлом XII, але обставини не дозволили цього. І Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил.
До цього кроку змусив гетьмана вступ шведів в Україну восени 1708 р. У своєму зверненні до
війська й народу гетьман стверджував, що союз із шведами — звичний для України договір, аналогічний договорам Хмельницького, — допоможе визволити Україну з рабства і московської тиранії і відновити її “самовладність”, що у війні Україна дотримуватиметься збройного нейтралітету, а після війни залишиться “при своїх природних князях і при всіх попередніх правах і привілеях, що вільну націю означають”. Договір передбачав, що “Україна обох сторін Дніпра з Військом Запорізьким і народом українським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння... Цілість границь її, непорушність вільностей, законів, прав і привілеїв її свято мають заховуватися, аби Україна вічними часами вільно тішилася своїми правами і вільностями без жодної шкоди”.
І хоч шведським солдатам заборонялися всілякі реквізиції і насильства щодо українського населення, хоч харчі й фураж вони здобували виключно за гроші, народ переважно поставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духовенству, яке наголошувало на тому, що шведи — іновірці й мало не язичники. Позиція ж церкви визначалася настановами й наказами Петра І. У всіх церквах, навіть у тих, які збудував Мазепа, його ім’я піддавали анафемі, численні відозви до населення закликали не вірити “зрадникові” Мазепі, який діяв буцімто задля особистої вигоди і з приватних міркувань.
Стратегічним прорахунком шведського командування були дії на півночі України, які призвели
до втрати Стародуба. Полковник Скоропадський, прихильник Мазепи, не маючи можливості з’єднатися з гетьманом, мусив скоритися Петрові І. Батурин, перетворений Мазепою на потужну фортецю, завдяки сильному гарнізонові й значній артилерії витримав перший штурм Меншикова, але був здобутий через зраду старшини Носа. Увірвавшись у гетьманську столицю, московські війська вчинили нечувану різанину, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста включно з немовлятами.
А поза тим у Батурині знаходилися гетьманська скарбниця, артилерія, припаси продовольства, які б могли придатися шведам. Батуринська катастрофа була великим ударом і для всієї Мазепиної справи. З неї почалося винищення по всій Україні прихильників гетьмана, зокрема серед старшини. У Лебедині діяв спеціальний суд, на якому українців тортурами змушували признатися у “зраді”, а потім страчували. Тільки в Лебедині загинула майже тисяча українців. Згодом репресіям було піддано й жителів міст і сіл, які гостинно зустрічали шведів і чинили опір російському військові.Узимку 1708 р. запеклі бої точилися на півночі України, але вирішальна битва відбулася лише в середині 1709 р. Взимку Кардові XlI вдалося розгромити московську кінноту, та через відлигу він мусив повертатися зі Слобожанщини.
Другим успіхом Карла XII і Мазепи був перехід на їхній бік запорожців на чолі з кошовим Костем Гордієнком, адже протягом усього гетьманування Мазепи запорожці постійно були в опозиції до нього як до провідника кріпосницьких поглядів, не сумісних з демократичним ладом Запоріжжя. Боротьба за волю батьківщини поєднала запорожців з патріотичною старшиною. Запорожці завдали кількох поразок московським частинам і з’єдналися з гетьманом та шведами. Натомість московське військо завдяки перекинчикові Г. Галагану і його компанійцям зуміло після затятого бою оволодіти Чортомлицькою Січчю (14 травня 1709 р.) і містечком Переволочною. Після Батурина це був другий великий удар спільній шведсько-українській справі. Винищивши цивільне населення, зруйнувавши козацькі укріплення і оволодівши стратегічно важливими пунктами (внаслідок цього від України були відрізані татари, що виявляли готовність виступити проти царя), царське військо, крім того, відтяло Карлові XII й Мазепі можливий шлях відступу. Знищення річкового флоту не дало змоги союзникам після Полтави переправити через Дніпро більшість війська й перетворило тактичну поразку на стратегічну.
З початком травня шведи оточили Полтаву. Метою Карла XII було викликати росіян на вирішальну битву.
Адже сувора зима завдала великих втрат шведській армії, відчувався брак харчів, фуражу, боєприпасів, отож, затягування війни просто знищило б шведську армію. Сама битва відбулася 27 червня (8 липня н.ст.) 1709 р. й мала фатальні для шведів і України наслідки. За шведськими підрахунками, Карл XII виставив лише 18 тисяч боєздатного війська, натомість Петро І мав 40-тисячне військо. Козаки в бою участі не брали. Щоправда, шведські солдати мали кращий вишкіл, але й російська армія була вже не та, що десять років перед тим під Нарвою. Росіяни мали удвічі більше артилерії, у війську було багато європейських генералів і офіцерів, та й Петро І виявив себе добрим полководцем. А Карл XIl не зміг особисто керувати битвою, бо напередодні був тяжко поранений і його носили на ношах. Генерал Реншільд, якому Карл XIl доручив командування, припустився кількох помилок, і шведи, попри мужність війська, зазнали поразки. Щоправда, вони втратили всього 5 тисяч жовнірів, але, провадячи організований відступ, потрапили у безвихідь під Переволочною і значна частина армії капітулювала. Карл XII з рештою шведів і Мазепа й Гордієнко з козаками відірвалися від погоні і знайшли притулок на турецьких землях. Іван Мазепа не пережив краху свого великого плану й 22 серпня помер у Бендерах. Його тіло з усіма почестями козаки поховали у православному монастирі в Галаці.Зі смертю гетьмана справа визволення України не пропала безслідно. Її продовжила козацька старшина, що стала першим осередком української політичної еміграції. Серед цих емігрантів були генеральні старшини !.Максимович, Г. Герцик, Ф. Мирович, І. Ломиковський, П. Орлик. Саме Пилипа Орлика, найближчого соратника гетьмана (він був генеральним писарем), козаки обрали новим гетьманом України. Щоправда, в Україні з ініціативи московського уряду замість Мазепи ще 1708 р. новим гетьманом був обраний стародубський полковник Іван Скоропадський (1708—1722). Цар відмовився відновити договір України з Москвою (так звані статті) і надалі енергійно взявся всіляко обмежувати українську автономію та втручатися у внутрішні справи України. За діями гетьмана, зокрема, наглядав спеціальний царський міністр, цар почав призначати старшину без відома гетьмана, робив усе для знищення окремого скарбу України і згортання торгівлі. До українського війська цар ставився так, ніби хотів якнайшвидше знищити його: козаків разом із селянами тисячами гнали на фортифікаційні й будівельні роботи на далеку північ, їх кістками встеляли русла каналів і фундаменти Санкт-Петербурга. Тисячі козаків полягли в імперських походах Петра під Астраханню і на Кавказі, тисячі поверталися додому каліками й злидарями, не отримавши ніякої платні за службу. Все це морально пригнічувало дух української нації. Отож, не дивно, що українці з величезною увагою стежили за зусиллями Орлика і підтримували як могли його справу.