Україна на міжнародній арені

Проголошення суверенітету і незалежності вивело Українсь­ку державу на шлях рівноправного політичного партнерства з усіма іншими країнами Європи. Незалежну Україну визнав увесь світ.

Після референдуму Верховна Рада 5 грудня 1991 р. зверну­лася до парламентів і народів усього світу із заявою, що Украї­на спрямовуватиме свою зовнішню політику в річищі демок­ратії й миролюбності, дотримуватиметься принципів рівноправ­ного співробітництва з усіма країнами. Це викликало довіру серед багатьох держав, які одна за одною почали визнавати Ук­раїну як незалежну суверенну державу і встановлювати з нею дипломатичні, а далі й економічні, наукові та інші зв’язки.

Першими визнали незалежну Україну Польща та Канада (2 грудня 1991 р.). Протягом одного лише грудня Українську державу визнало 68 країн світу. За перший рік існування Ук­раїну як незалежну державу визнало 132 країни, з них 92 вста­новили повномасштабні дипломатичні стосунки.

Головний напрямок зовнішньої політики України визначав­ся документом — “Основні напрямки зовнішньої політики Ук­раїни”, де заявлялось:

1) Україна здійснюватиме відкриту зовнішню політику і прагнутиме до співробітництва, а водночас буде дотри­муватися рівноправності у таких стосунках, уникаючи залежності від окремих держав чи груп. Першим таким рівноправним договором був договір з Угорщиною від 6 грудня 1993 р.;

2) українські дипломати поставили питання і про вхід Ук­раїни до Ради Європи, хоча цей шлях для нашої країни не міг бути швидким;

3) український президент у лютому 1992 р. поставив підпис на Заключному Акті Наради з безпеки та співробітницт­ва у Європі, а в липні підписав Декларацію гельсінської зустрічі про непорушність державних кордонів та гаран­тування прав людини. Цими документами розпочалась діяльність України на міжнародній арені як рівноправ­ного партнера європейських держав.

Україна однією з перших із країн СНД приєдналась також до програми НАТО “Партнерство заради миру”.

Однією з найважливіших зовнішньополітичних концепцій України була концепція неприєднання до якихось блоків і полі­тичних союзів. Україна будувала свої стосунки з іншими держа­вами на основі двосторонніх угод. Україна поступово відходила від воєнно-політичного впливу Росії. Хоча російські політики чимало зусиль витрачають і донині, щоб повернути Україну до військового та політичного союзу з Росією та її союзниками.

Україна шукала нових економічних відносин із країнами Балтійсько-Чорноморського регіону. Але ця ідея виявилась ма­лоефективною: наша держава не могла здобути від країн цієї частини Європи безперечного забезпечення в енергоносіях.

Українська держава діяла іще в одному напрямку — це про­голошення без’ядерного статусу країни, який був засвідчений ще Декларацією про суверенітет і підтверджений Верховною Радою в листопаді 1994 р., коли було ухвалено рішення про приєднання до договору про ядерну зброю, надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. У відповідь 5 грудня 1994 р. на нараді у Будапешті президенти Росії, США і прем’єр-міністр Великобританії надали Україні гарантію безпеки, зобов’язали­ся поважати суверенітет та існуючі кордони України, не чини­ти на неї економічного тиску з метою підпорядкування своїм інтересам. Франція і Китай також підписали деякі документи про такі гарантії.

Новий етап розпочався в стосунках України і Росії. Само­стійність і суверенізація обох країн не зняла, а загострила су­перечності між ними. 19 листопада 1990 р. Кравчук і Єльцин підписали угоду між Україною і Росією, в основу якої були по­кладені визнання територіальної цілісності обох держав в існу­ючих кордонах.

Але частина впливових шовіністично налаштованих москов­ських політиків не захотіла миритися з думкою про незалежне суверенне існування України. І почали розроблятися численні проекти про розчленування України, зведення її території до статусу провінційних губерній, як це було до революції 1917 року (наприклад, проект В.

Нині загострилися також суперечності між Україною і Ро­сією по лінії забезпеченості енергоносіями. Росія забирає в Ук­раїни неправомірно високу ціну за енергоносії, не зважає на вклад України в освоєння цих російських родовищ. Водночас за транзит електроенергії, нафти і газу через нашу територію, по якій під лінії електропередач, нафто- і газопроводи відведе­но величезну кількість родючої землі, дається мінімум. Росія платить за це Україні в 4 рази менше від світових цін. На кожне нагадування про це російські урядовці реагують досить войов­ничо; більше того, вимагають, щоб Україна виплачувала борги за енергоносії своїми найкращими підприємствами, погрожую­чи економічними санкціями тощо. Цікаво знати, що орендна плата за землю, по якій, наприклад, у Чехословаччині прохо­дять дві лінії трубопроводів, що подавали в Європу енергоресур­си з Росії, вистачало на те, щоб ця країна повністю забезпечи­ла свої потреби в паливі.

Суперечності між Росією та Україною відбувались і по лінії СНД, де Україна виступала проти перетворення його в наддер­жавну структуру зі своїми органами влади. У статуті СНД (1993) йдеться про “спільний економічний проект”, “зовнішні кордо­ни”, “головне командування об’єднаних збройних сил” тощо, що не відповідало принципам позаблоковості та нейтралітету, які проголосила Україна. Російські політики намагаються за­кріпити вплив російських владних структур на територіях мо­лодих суверенних держав, перетворити СНД в суб’єкт міжна­родного права.

Україна стояла і стоїть на позиції двосторонніх угод, вва­жаючи, що СНД може найліпше посприяти відновленню, ска­жімо, торгівлі з колишніми радянськими республіками, на долю яких припадало 56 відсотків усієї її зовнішньої торгівлі. Крім того, існування СНД — це цивілізований підхід до роз­поділу колишніх спільних запасів CPCP — золота, алмазного фонду, закордонних торговельних та дипломатичних примі­щень, у будівництві яких активну участь брала Україна. Сво­го часу українська преса оприлюднила такі дані: щороку з Ук­раїни в часи CPCP вивозилось 220 тонн срібла, 8 тонн золота, численну кількість коштовного каміння — оброблені топази, берили тощо. У бюджет Союзу PCP Росія давала 120 млрд руб­лів, Україна — понад 100 млрд.

Через те 1994 року (у квітні) Україна приєдналася до еконо­мічного союзу держав-учасниць СНД, що надало їй свободу дій у стосунках з іншими державами Співдружності.

Досить гострі дискусії точилися в зв’язку з проблемою вхо­дження України до Міжпарламентської асамблеї (МПА) СНД, яка перебуває у Санкт-Петербурзі. “Ліві” в українському парла­менті наполягали на негайному вступі до МПА, “поміркова­ні” — стояли за участь на правах асоційованого членства, а “праві” — за невходження до неї. Проте напередодні нових ви­борів українського президента 1999 року спікер парламенту Олександр Ткаченко за підтримки “лівих” уклав угоду про входження України до МПА, чим намагався здобути собі перед­виборчу підтримку з Росії. Проте Україна залишається осто­ронь, на відміну від Білорусі, від процесів злиття республік — учасниць СНД — у новий союз, і Москва не домоглася поки що зміни у ставленні України до цієї досить пекучої для московсь­ких політиків проблеми.

Щоправда, уже в 2003 р. Україна підписала угоду про вхо­дження в єдиний економічний простір (ЄЕП) з Росією, Білоруссю і Казахстаном. Як будуть тут розвиватися політичні стосун­ки — покаже час.

Російсько-українські взаємини залишаються напруженими і в питанні розподілу іноземних боргів, союзного нерухомого закордонного майна, капіталовкладень, валюти українських вкладників, яку конфіскувала російська влада, в московських зовнішньоекономічних банках після проголошення незалежної України, у питанні повернення Україні привласнених валютних заощаджень українських громадян. Свого часу віце-спікер україн­ського парламенту В. Медведчук заявив, що 1 січня 1992 р. з ра­хунків українського Ощадбанку, який вважався українським відділенням Сбербанку CPCP, було забрано за нинішнім курсом 132 млрд гривень. Це, за словами В. Медведчука, майже п’ять наших нинішніх річних бюджетів. А причина неповернення цих заощаджень у тому, що коли наприкінці 1991 року Україна ста­ла незалежною державою, Український Ощадбанк перестав бути відділенням союзного Сбербанку. Потрібні були угоди, на які Москва не хоче йти ось уже стільки років підряд.

Тривалий час точилися суперечки навколо розподілу Чорно­морського флоту. Відомо, що Росія від першого дня незалеж­ності України підняла питання про суверенітет Криму, підтри­мавши тут обрання президентом у 1994 р. свого ставленика Юрія Мешкова. Постійно на російській політичній арені поча­ли з’являтися різні анексіоністські заяви і плани — то В. Жи­риновского, то мера Москви Г. Попова, а потім Ю. Лужкова, то інших політиків щодо розчленування України, відторгнення від неї тієї чи іншої частини території. Зокрема, Г. Попов під­тримав заяву прес-секретаря Б. Єльцина, що Росія має право поставити проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Попов, до речі, першим заявив про претензії Ро­сії на Крим і Одеську область. У такому самому дусі був і вис­туп у “Правді” віце-президента О. Руцького (30.01.1992) та низки інших політиків. У жовтні 2003 р.

У травні 1992 р. парламент Росії заявив, що акт передачі Кримської області Україні 1954 року не має юридичної сили. Це стимулювало антиукраїнський рух на півострові, який було нелегко втихомирити і де постійно урізуються права 700-тисяч- ного українського населення, яке на півострові має лише одну українську школу, одну українську газету (хоча, наприклад, кримські татари, яких є близько 40 тис. осіб, мають 13 шкіл, 2 своїх журнали, 6 газет, один театр). Вся решта шкіл, культур­них та громадських організацій — російськомовні.

Спираючись на бажання більшості населення Криму, Вер­ховна Рада України відновила автономію півострова у складі вже України і ліквідувала в Кримській автономії посаду прези­дента. Сепаратистські рухи пішли на спад, хоча не вщухають і донині.

У липні 1993 р. парламент Росії прийняв безпрецедентну постанову про “Про статус міста Севастополь”, в якій проголо­сила це місто російським, головною базою Російського Чорно­морського флоту. Юридичну недолугість цієї постанови визнав і російський президент Єльцин, а також Рада Безпеки ООН. Подібне рішення прийняла і Державна дума Росії вже в листо­паді 1996 р. Ці акції були виявом втручання Росії у внутрішні справи України, які прориваються і в наступні роки вже ново- го тисячоліття: у зв’язку з так званим мовним питанням (після убивства у Львові відомого композитора Ігоря Білозора), і в часи виборчих кампаній чи терористичних актів (наприклад, у жовтні 2002 р. в Москві), чи під час будівництва дамби до україн­ського острова Тузла в Азовському морі (жовтень 2003 р.). При­чому заява Верховної Ради України від 4 жовтня 2003 р., про загрозу територіальній цілісності України російська Державна дума засудила як “дестабілізуючий фактор”, а заступник голо­ви комітету у справах СНГ цього парламенту заявив, що доки немає угоди між Україною і РФ про розділ Азовського моря, не можна говорити ні про яку “недоторканність кордонів” Украї­ни...

У травні 1997 р. урядові делегації Росії та України підписа­ли три угоди щодо розподілу Чорноморського флоту, за якими Україна здавала в оренду Росії кілька військово-морських баз у Севастополі. Цей факт, проте, дістав неоднозначну оцінку, зокрема з боку національно-патріотичних сил. Адже флот і вся берегова структура були поділені порівну. Зовсім не був визна­ний той факт, що Україна в CPCP розбудовувала не лише Чор­номорський флот, а й Балтійський і Тихоокеанський. Зауважимо до того ж, що найновіші кораблі в Чорному морі ще до цього розподілу Росія завчасно перевела у свої територіальні води, а поділила 300 застарілих суден. Та сума їх викупу і вартість 20-річної російської оренди бази в Севастополі Україні зарахо­вувались як борги за енергоносії. Фактично ця оренда стала безкоштовною. Створилась, як бачимо, досить неоднозначна си­туація.

Проте цей договір фіксував, що обидві сторони “визнають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непоруш­ність існуючих між ними кордонів”. І це — головне завоювання України — визнання непорушності її території. Але як свід­чать пізніші події, можна визнавати непорушність території та одночасно зазіхати на привласнення собі найефективніших за­водів і підприємств, що розташовані на цій території, уже ін­шим методом — методом економічного підпорядкування Украї­ни через так звані борги.

Фіналом цих стосунків став багатостраждальний широко­масштабний договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ЗО травня 1997 р.). Тривале зволікання з його підписанням, численні консультації на різних рівнях, що супроводжувались анексіоністськими зая­вами декотрих московських політиків, свідчили, що українсько- російські стосунки залишаються першорядними у зовнішній політиці України. У цьому плані пригадуються слова першого всенародно обраного президента України Леоніда Кравчука, який на запитання кореспондентів, як він ставиться до Росії, відповів, що ставиться як до великого і непередбачуваного сусі­да, наприклад, як людина, що спить зі слоном і думає, що буде, коли уві сні цей слон випадково покладе на нього свою ногу.

Нерівними були стосунки України із США. Тривалий час тогочасний президент Джордж Буш-старший, визнавши неза­лежність нашої держави 25 грудня 1991 р., все ще вбачав її майбутнє у складі “оновленого Союзу”. Адже Україні дісталася третина світового ядерного арсеналу, і уряд Америки боявся розповзання цієї ядерної зброї з України. Визнавши незалеж­ність України, цей уряд висунув ультимативну вимогу нашій державі — позбутися атомної зброї. Лише через півтора року цей уряд почав сприймати Україну не через призму ядерної зброї, а як на важливий геополітичний центр європейської безпеки. Після підписання тристоронньої угоди (1994) — США, Росія, Україна, за якою з української території протягом се­ми років треба було вивезти всі ядерні боєголовки за фінан­сової допомоги США, у Вашингтоні стали інакше трактувати Україну.

1994 рік тут був оголошений “українським”. Поступово від­бувався процес більшого порозуміння і зближення між нашими державами, свідченням чого була активна діяльність комісії “Кучма — Ґор” (віце-президент США), Міжурядового економіч­ного комітету та інших структур. Хоча треба сказати, США практично завжди і всюди свої національні інтереси ставлять на перше місце, незважаючи на угоди про “стратегічне партнер­ство” тощо. У 2003 р. стосунки із США знову погіршились у зв’язку з так званою справою продажу до Іраку радіолокацій­ної установки “кольчуга”.

Українська держава розташована в центрі Європи і тому має величезне стратегічне значення для підтримки стабільності в Європі і в світі. Цей погляд поступово поширюється і серед єв­ропейських політиків. Адже поява незалежної суверенної Ук­раїни змінила вплив постбільшовицької Росії на європейському континенті, фактично знищила її домінацію в європейській політиці. І це знайшло відображення в тому, що 1995 року Ук­раїна стала 37 членом авторитетної європейської організації — Ради Європи та інших європейських структур. Цим самим Ук­раїна повернулась до свого історико-генетичного становища — юридично знову увійшла до сім’ї європейських держав, як це було ще в часи Київської Русі і Галицько-Волинського королів­ства.

Україна уклала угоди про територіальні межі з усіма своїми сусідами, створивши навколо себе зони безпеки на півночі, півдні і заході. З Польщею наша держава уклала угоду про стратегічне партнерство. Ліквідація в Україні ядерного арсена­лу піднесла її авторитет. Вона стала співпрацювати зі Світовим та Європейським банками, розширила торгівлю на Заході і Схо­ді. А з липня 1997 р. в Мадриді була підписана Хартія про особливі стосунки між Україною і НАТО, що надало нового імпульсу процесові входження України у європейські та євро­атлантичні політичні та економічні структури, у створення ко­лективної безпеки і недопущення будь-яких розділів демокра­тичного європейського світу.

Проте нестабільність українського законодавства, особливо що стосується іноземного інвестування, затримує цей процес. Млявість адміністративної, аграрної та інших реформ гальмує приплив зовнішніх інвестицій.

А втім, встановлюються і розширюються міжнародні зв’яз­ки українських підприємств, науковців, митців з відповідними інституціями в країнах західного світу, з українською діаспо­рою за кордоном. Уряди України, які були створені після ос­танніх президентських виборів 1999 р. успішно завойовують позиції в міжнародному плані. І є надія, що ця діяльність при­несе нашій державі нові успіхи в утвердженні в європейській цивілізованій спільноті.

Але шлях до цього нелегкий і суперечливий.

Ситуація ускладнюється тим, що провідною перебудовчою і державотворчою силою, як і раніше, залишається колишня ко­муністична та номенклатурно-господарська верхівка, яка за сво­їм світоглядом не є ні національною, ні патріотичною. У своїй більшості ця суспільна група вміло пристосувалась до нових обставин і вимог, аби зберегти і далі керівне становище. Тому вона і не дійшла до розуміння справді нових потреб у розвитку українського державного організму. І в парламенті, і в урядо­вих установах у більшості місця посідають керівні представники колишньої компартії або новонароджені нею олігархи.

З одного боку, це явище закономірне, що колишні представ­ники провідної партії, тобто провідної політичної верхівки ста­рої системи, стають будівничими нової держави. Адже будува­ти державу може тільки досвідчена політична сила. У нас же іншої політичної провідної верхівки не було і немає.

Біда в іншому: посткомуністична еліта не обтяжує себе ро­зумінням справді важливих потреб розвитку українського дер­жавного організму і тому їй абсолютно байдуже, яку державу будувати, і за складних кризових ситуацій ця частина постко­муністичних керівників може стати і почасти стає резервом ан- тиукраїнства й антидержавництва.

У таких умовах проблему міг би вирішити український пат­ріотичний уряд як інституція, що є найбільш інформованою, чутливою та відповідальною за всі суспільні стреси. Але й уря­дова верхівка, як і нова політична еліта, народжується з тієї ж самої посткомуністичної і господарчої керівної групи Українсь­кої держави, що й більш численна правляча верства в Україні. Тут також немає нічого дивного: не всі представники колиш­ньої Комуністичної партії були ортодоксальними комуністами- більшовиками чи вірними ленінцями-інтернаціоналістами, не всі зреклися свого народу в ім’я ефемерної світової революції чи побудови комунізму в окремо взятій країні.

Про це свідчать такі цифри: колишня Компартія України мала у своїх лавах понад 3 млн. осіб; теперішні прокомуніс­тичні партії в Україні (компартія, соціалістична, селянська партії та ін.) разом складають близько 250 тис. осіб, причому здебільшого пенсійного віку. Де ж поділася основна маса “вір­них ленінців”? Усі вони нікуди не зникли, залишилися на своїх місцях. Частина з них — найсвідоміші і найпатріотичніші представники — працюють на старих місцях уже в нових, до­сить складних соціально-економічних умовах. Інша частина по­повнює прокомуністичні чи проросійські антидержавницькі структури та є резервом повзучої контрреволюції, котра вичі­кує слушного часу, аби повалити щойно зрослу, нетривку будо­ву Української держави.

Демократичні ж сили в сучасній Україні залишилися слаб­кими і розпорошеними. Вони не могли обіпертися на могутню об’єднавчу силу народних мас, оскільки в цих масах відсутній головний фермент: усвідомлення власної державницької гід­ності. Адже і далі продовжувалося шалене зросійщення освіти народних мас: приміром у столиці Донецького краю — Донець­ку існує одна українська школа. Подібне явище спостерігалося в усіх східних областях, що дало відвагу харківським депута­там влітку 2003 року вчинити антиконституційний акт: про­голосити російську мову, мову сусідньої країни, державною мовою на Харківщині поряд з українською. І це не стало пред­метом навіть обговорення на урядовому рівні.

Відсутність належної політичної культури, яку постійно за­мінюють сурогатом різних так званих загальнолюдських чи загальносуспільних ідеалів, усунення національних духовних здобутків від суспільства, а саме вони є джерелом, наріжним каменем державотворення, все глибше штовхають народні маси у глухий кут безвиході і збайдужіння. І вже не викликає заці­кавленості чи обговорення той факт, що нині в Україні на одну українську книжку припадає 56 російських, що в Україні, де 78 % населення становлять українці, на душу населення дово­диться менше (!) однієї української книжки. Водночас у Росії на душу населення припадає 3,5, у Польщі — 9,5, у Німеч­чині — 12 книжок. Так само мало кого із урядовців незалеж­ної держави став турбувати і процес все більшого зросійщення каналів радіо, телебачення, преси... Відомо, що подібної ситуа­ції не мала і не має жодна країна, що досягла успіху у своєму історичному прогресі, — скажімо, Японія, Німеччина, Франція, Китай, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Польща тощо.

Подібні умови створювали і відповідну компрадорську полі­тичну культуру і керівну верхівку, з її зарозумілістю, погордою до слабкої і бідної рідної вітчизни-матері і, натомість, — лакей­ством і запобіганням перед чужим багатством і чужою силою, зневагою до свого немічного народу (звернімо увагу на те, що новостворена українська буржуазія навіть не зберігає своїх ка­піталів у рідній державі, а вивозить їх у зарубіжні банки, до­помагаючи тим самим збагачуватися чужим країнам).

Звідси — відсутність духовної єдності нашої нації. Звідси — масовий виїзд — до 7 млн — молодих українців на заробітки за кордон. За останні роки Україну полишило понад 4 тисячі вчених, докторів наук, найвищих наукових фахівців! їхній вне­сок в економіку західних держав становить понад 4 млрд дола­рів (“Українська правда”, http://www.pravda.com.ua). Без такої єдності і політичної свідомості народу неможливо побудувати дер­жаву, та ще й у таких складних міжнародних та економічних умовах.

Після проведення нового референдуму в Україні 16 квітня 1999 р., після “касетного скандалу” 2001 року та політичних дискусій навколо нього в Україні раз по раз виникає критична ситуація, яку намагаються використати багато зарубіжних по­літиків різного ґатунку, зокрема і політиків Росії, щоб виріши­ти свої економічні та політичні проблеми за рахунок України.

Головним завданням сучасного державного будівництва ста­ла проблема відновлення національної духовної культури, яка єднає і возвеличує націю, формує патріотичну політичну куль­туру в масах, коли стає можливе поєднання по-державницьки свідомих, політично активних мас народу з дієвістю політично й національно свідомого уряду. Не може постати й утвердитися держава, коли її керівники не будуть спиратися на власний на­род, на власну націю. Тільки народ, нація творить державу в єдності зі своєю політичною елітою, і тільки тоді можуть бути забезпеченими права і свободи кожної людини, кожної особи. Про це яскраво засвідчила виборча кампанія восени 2004 року, що переросла у революційний вибух.