“Помаранчева революція” в Україні

22 листопада 2004 р. на славнозвісний київський Майдан Незалежності на знак протесту проти фальсифікації президент­ських виборів 31 жовтня — 21 листопада вийшли тисячі сту­дентів, робітників, інтелігентів, пенсіонерів.

Так розпочалася в Україні “помаранчева революція”, що після 10-річного правління Леоніда Кучми і його олігархічно- чиновницького оточення об’єднала людей різних верств: від без­робітного робітника і приниженого бідністю учителя й інжене­ра — до середньо заможних і просто багатих, так званих нових українців, які за останні тринадцять літ змогли створити собі певні капітали і які також зазнали усіх “принад” посткомуніс­тичного режиму. Особливе невдоволення різних верств україн­ського суспільства викликала державна діяльність останнього прем’єр-міністра Віктора Януковича, ставленика могутнього донецького олігархічного клану, який виявив у своїй політиці не лише вибірково-регіональну (власне, регіонально-донецьку) спрямованість, а й відверту прихильність до російських моно­полістичних прагнень ще більше підпорядкувати собі українсь­ку економіку.

Виборча кампанія осені 2004 року була надзвичайно жор­стокою. Кандидатом від влади і фактичним наступником Президента Л. Кучми та його проросійської орієнтації був прем’єр-міністр — Віктор Янукович який не вагаючись щедро використовував кошти на виборчу кампанію з державного бюдже­ту, дарував автомобілі й інші коштовні дарунки, а потім рап­тово надав пенсіонерам значні дотації до пенсії.

Від самого початку виборчої кампанії стало зрозуміло, що слова Л. Кучми про наступну виборчу кампанію, яка буде як ніколи жорстокою і брудною, — справдилися. Спочатку було вчинено спробу покінчити з конкурентом провладного кандида­та у президенти — з лідером опозиції “Сила народу” Віктором Ющенком — давно перевіреним методом: розчавити на трасі його автомобіль завантаженим КАМАЗом (перша така акція була проведена ще у 1980-х роках у Білорусії, коли в такий спосіб усу­нений був популярний у народі чільний партійний посадовець П. Машеров). Друга спроба розправитись із В. Ющенком на ви­борчих перегонах відбулася на початку вересня 2004 р., коли його намагалися отруїти сильнодіючою хімічною отрутою, що призводить до часткового паралічу, а далі до невиліковного за­хворювання. Хоча українські експерти відмовлялися визнати цей епізод як спробу вбивства, закордонні спеціалісти, зокрема з відомої австрійської клініки “Рудольфінерхаус”, з якою співро­бітничали спеціалісти з Англії, Франції та Німеччини, підтвер­дили факт навмисного отруєння сильною отрутою — діокси- ном, який перевищував концентрацію в крові і в тканинах тіла В. Ющенка більш як у тисячу разів. До речі, українська парламентська комісія навіть заперечувала (у жовтні) факт от­руєння, але згодом під тиском світової громадськості взялася знову до розслідування цієї справи, яка не мала ніяких наслід­ків. Генеральна прокуратура згодом також порушила з цього приводу кримінальну справу.

У ході виборчої агітації було й чимало інших некоректних явищ. Зокрема, провладний кандидат прилюдно назвав свого опонента “шкідливим котом”, а всіх його прибічників “козла­ми” — жаргонне слово, яке побутує між кримінальними зло­чинцями щодо своїх недоброзичливців у таборах позбавлення волі. Цими словами прем’єр-міністр “охрестив” у Луганську своїх опонентів, заявивши: “Я верю, что сильных и здоровых людей намного больше, чем этих козлов, которые нам мешают жить”. А далі у Херсоні на мітингу уточнив, що він буде на­водити в країні порядок, знімаючи шкури... Певно ж, із цих “козлів”.

Треба сказати, що в дні “помаранчевої революцій” намето­ве містечко на майдані Незалежності вибухало неймовірною сатиричною творчістю і щодо кримінального минулого самого прем’єра, котрий двічі побував у в’язниці, і щодо його психіч­ної реакції — непритомності, коли в нього в Івано-Франківську із натовпу студентів полетіло сире яйце, і з приводу його різних висловлювань і сентенцій. Одразу ж Майдан заспівав пісеньок і про “козлів”: Ми не бидло, ми не козли, ми України доньки й сини”.

Перший тур голосування, що відбувався 31 жовтня, не при­ніс успіху, хоча лідер опозиції В. Ющенко здобув більшість голосів, незважаючи на відверті масштабні маніпуляції з боку провладного виборчого штабу. Проте Центральна виборча ко­місія запевнила, що В. Ющенко не перейшов необхідної межі в 50 відсотків. Другий тур — 21 листопада — був відзначений шквалом фальсифікацій і масових порушень виборчих прав, у тому числі й відвертим підкупом керівників виборчих дільниць. Про це свідчили сотні тисяч зафіксованих фактів. Один із них був неперевершений: зимового ранку пікетники опозиції затри­мали машину, яка вивозила з двору будинку Адміністрації Пре­зидента сніг, під яким лежали стоси порізаних виборчих доку­ментів, у тому числі й списки людей із виборчих дільниць і з підписами, якими вони стверджували отримання певних сум грошей у доларах.

За цих обставин Центральна виборча комісія на чолі з пред­ставником донецького регіону С.

Д. Ульяновым) та інші “держави”, де поставила маріонеткові більшовицькі “уряди”, щоб відірвати від Центральної Ради південно-східну частину України. Тоді ця тактики призвела до поразки Центральної Ради та розгрому незалежної Української Народної Республіки.

Тепер же, розгойдуючи хвилю сепаратизму, вищі адміністра­тивні чиновники Харкова, Луганська, Донецька 28 листопада організували з’їзд своїх прихильників у Сіверськодонецьку, де представлені високопосадовці (їх було близько 3 тис.) вима­гали відокремлення від України і створення Південно-Схід­ної Автономної Республіки. З підтримкою цієї ідеї виступили чинний прем’єр-міністр В. Янукович, кандидат у президенти тієї України, якою він хотів керувати, а також спеціально запрошений “московський гість” — давно відомий своїми анти­українськими шовіністичними виступами мер Москви Ю.

4 грудня 2004 р. Партія регіонів та її союзники знову зібра­ли з’їзд — цього разу так званий Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові, де переважали представники Півдня та Сходу Украї­ни (три чверті всіх делегацій). Вони зажадали збільшення прав регіонів і переходу до федерації. Один з організаторів з’їзду — голова Харківської облради Є. Кушнарьов — заявив, що його учасники не визнають В. Ющенка Президентом України. Але їм цього разу протистояв 10-тисячний мітинг “ющенківців”, що ви­йшли з гаслом: “Ні — сепаратизму!”

Опозиційні сили — “Наша Україна” В. Ющенка, Блок Юлії Тимошенко та інші в цей критичний момент тісніше згуртува­ли навколо себе інші опозиційні течії: Соціалістичну партію на чолі з О. Морозом, Партію промисловців і підприємців на чолі з А. Кінахом, які увійшли в коаліцію під назвою “Сила наро­ду”. Вони вдалися до судових оскаржень і через Верховний Суд домоглись відміни результатів цих сфальсифікованих виборів. На 26 грудня було призначене переголосування, яке знову при­несло перемогу В. Ющенкові. Увесь цей період на Майдані Не­залежності продовжувався мітинг, що переріс у постійно діючий фактор “помаранчевої революції”, і своїми гучними заявами й скандуваннями імені лідера опозиції — В. Ющенка — виявляв волю всієї України. На Майдані далі збільшувалось наметове містечко, в якому постійно змінювалися приїжджі делегації з усіх куточків України — Полтавщини, Львівщини, Закарпат­тя, Черкащини, Одещини, Донеччини і т. д., на помаранчевих транспарантах і прапорах була позначена вся географія України: “Корсунщина”, “Мукачеве”, “Червоноград”, “Дніпропетровськ”, “Одеса” і десятки подібних написів. Майдан без кінця аплоду­вав ораторам опозиції і підтримував скандуванням імені ліде­ра — Віктора Ющенка: “Ю-ЩЕН-КО!” Сюди почали приїздити лідери сусідніх держав і відомі політичні діячі — президент Польщі А. Кваснєвський, Лех Валенса, представник російської опозиції Борис Немцов та ін.

В окремі скрутні дні на Майдані збиралося до півтора мільйо­на мітингуючих. Стали загальнопопулярними слова пісеньки: “Нас багато, нас не подолати” Це був не бачений ще в світовій історії постійно діючий мітинг, який у тяжкі морозні дні, у снігопади й холодні вітровії підтримував опозиційні партії в їхній боротьбі проти фальсифікації, за проведення нових і чес­них виборів.

Революція Майдану Незалежності продовжувалася 17 днів. Новий 2005 рік Майдан зустрів при повній і негаснучій силі свого протистояння старому режимові. У ніч на Новий рік поряд із В. Ющенком мітингуючих вітав президент Грузії М. Саака- швілі — герой і переможець “революції троянд” в Грузії, яка повалила посткомуністичний режим Шеварднадзе.

Вирішальну роль у цьому бурхливому періоді відіграла Вер­ховна Рада України, яку очолив відомий історик і політичний діяч Володимир Литвин.

У попередній час між Верховною Радою і Президентом скла­лися досить напружені стосунки. Президент не раз заявляв, що там “багато хворих і випадкових людей, які ніби вчора спусти­лись із пальми”. І прагнув усі недоліки свого правління пере­кинути на парламент.

В історії сучасного парламентаризму Володимир Литвин — перший спікер, який здобув справді високий рейтинг, який у кризові ситуації в нашій державі, сміливо і твердо зумів повес­ти за собою парламент, тому користується повагою і в Україні, і серед чільних політиків європейських організацій.

Верховна Рада прийняла 18 грудня 2004 р. низку важливих рішень з уточнення процедури переголосування, відправила прем’єр-міністра В. Януковича у відставку, яку чинний прези­дент Л. Кучма довго не підписував. Депутати рішуче вислови­лись проти розчленування соборної України. Лише 31 грудня прем’єр вирішив-таки піти у відставку.

Переголосування 26 грудня ще раз підтвердило переконливу перемогу кандидата у президенти від опозиції Віктора Ющен­ка: за нього віддало голоси 51,99 відсотка населення, за його опонента Віктора Януковича — 44,2 відсотка. Але В. Янукович не схотів по-лицарськи визнати своєї поразки. Його штаб роз­почав безпрецедентну судову тяганину, намагаючись скасувати взагалі цей, третій уже, тур голосування. До Києва стягали де­сятки автобусів, що привозили прихильників В. Януковича, який розпочинав виборчу кампанію як кандидат від влади, те­пер оголосив себе в “жорсткій опозиції” до ще існуючої тієї ж самої влади й до переможців. Судові позови його штабу надов­го затягли час переходу влади до рук нового Президента — В. Ющенка — і його політичного блоку. У проміжку між по­літичними заявами, прес-конференціями та судовими процесами представники старого режиму вдалися до нової хвилі привати­заційного привласнення найприбутковіших паркових і санатор­них зон, промислових об’єктів тощо.

Показовою є позиція правлячих кіл Російської Федерації: незважаючи на те що значна частина глав європейських урядів та організацій (зокрема Франції, Польщі, Литви та ін. — біль­ше 50) привітали В. Ющенка із перемогою, російський прези­дент на довгий час зачаїв глибоку мовчанку. Проте від імені ро­сійського парламенту, в особі віце-голови Державної думи В. Жириновского, маємо таку оцінку переможця української “помаранчевої” опозиції: “Любая политическая мразь лезет к власти” (5 канал, 29.12.2004).

Отож 2004 рік закінчився перемогою “помаранчевої рево­люції”, яка стала видатною подією не тільки української, а й загальноєвропейської історії. Саме в рішучому, але мирному — легітимному протистоянні в морозні дні осені і початку зими 2004 року пробуджена Україна створила умови для якісно нових перемін у суспільстві — й переміни посткомуністичної владної еліти. Нова влада прийшла на хвилі революційної рішучості, завдяки масовій підтримці народу. У протистоянні проти старо­го посткомуністичного режиму народилися — за багато деся­тиліть минулої історії — національно-державницька єдність гро­мадян, усвідомлення власної сили, значимості своєї влади і дер­жави. Вперше за багато десятиліть нова влада формувалась уже не з компартійного старого середовища, а з нових політичних сил.

Саме в ці дні Україна стала символом прориву посткомуніс­тичного автократизму і демократичних цінностей. Це було неспо­діванкою для автократичних кіл посткомуністичних режимів, що виникли після розпаду Союзу PCP і повністю утримували владу в своїх руках. Увесь демократичний світ з величезним під­несенням підтримав перемогу української “помаранчевої рево­люції” і виявив солідарність і прихильність до українського на­роду.

По світу стрімко розлетілися помаранчеві символи київського Майдану, які з’явилися і в петельках депутатів європейських парламентів, і на демонстраціях опозиційних сил у Киргизії, Казахстані, і на площах Санкт-Петербурга під час “пенсійної революції” російських громадян.

23 січня 2005 р. в столиці України відбулася надзвичайно хвилююча й раніше не бачена подія — народна інавгурація но­вообраного Президента, представника опозиційного блоку “Сила народу” Віктора Ющенка. Стародавній Київ ніколи не збирав одночасно стільки керівників інших держав і європейських ор­ганізацій з різних континентів — їх було більше 60. З них 7 пре­зидентів, 3 прем’єр-міністри, десятки керівників парламентів, представників від Європейського Союзу, СНД, ООН, НАТО, від Королівства Бельгії, Нідерландів, Ізраїлю, Китаю, Лівії, Швеції, США, Франції, Іспанії, Португалії, Греції, Великої Британії, Японії, Туреччини та десятків інших країн. Особисто вітали українців і нового їхнього Президента верховний пред­ставник ЄС Хав’єр Солана, герой чеського народу Вацлав Гавел, президент Польщі О. Кваснєвський та ін. Визначальною особ­ливістю інавгурації у Верховній Раді було те, що президентські клейноди — печатку, гетьманську булаву, штандарт та на­шийний знак Президента України — Віктор Ющенко дістав не з рук попереднього Президента, як це водилося раніше, а з рук конституційного судді, підкресливши цим, що його вла­да буде не продовженням попередньої влади попереднього Президента, а якісно новою, визначеною Конституцією Украї­ни та народом.

На славетному Майдані Незалежності та Хрещатику, прилег­лих вулицях і площах зібралося з усіх кінців України більше мільйона громадян. Тут після присяги у Верховній Раді новий Президент України дав присягу своєму народові на вірність, на захист, на життя. Громом овацій зустрічав його Майдан, зі сльозами радості, піснями і надією. “Українська нація, Україн­ська держава відбулась”, — сказав новий Президент Віктор Ющенко. І далі виголосив свою інавгураційну промову.

І справді, піднявся з колін великий народ, роками приниже­ний і визискуваний, підняла свою голову горда і вільна нація, яка розірвала на собі пута шахрайства, неуцтва, зневаги, підня­ла голову нова нація нової й гордої держави — України.

Увесь демократичний світ із захоплення вітав появу нового демократичного суспільства в Європі, що заявило про бажання будувати своє життя на верховенстві права, що прагне мирним способом розв’язати свої політичні й економічні проблеми, уникнути протиборства і кривавого насилля. Тому не дивно, що сенатори США Джон Маккейн і Хілларі Родем Клінтон зверну­лися офіційно до Норвезького Нобелівського інституту з пропо­зицією представити нинішнього Президента України Віктора Ющенка до Нобелівської премії миру. Водночас вони пропону­вали вшанувати цією премією і великого друга України “героя революції троянд” в Грузії Михаїла Саакашвілі. Адже й справді, українці і грузини показали світові, що складні етнічні, со­ціальні та політичні проблеми можна вирішувати мирним шляхом.

Нову владу незалежної України чекає тяжка праця, вона мусить вдаватися до якісно нових суспільних, економічних, політичних та культурних стосунків. Адже в ході виборчої кам­панії провладні російські кола, як свідчать українські аналіти­ки, мобілізували максимум фінансових і пропагандистських ресурсів, виділили безпрецедентно могутню групу політтехно- логів, щоб масовано обробляти свідомість більшості населення сходу й півдня України. І ця політична “бісівщина” успішно привела в дію гримучу суміш великодержавного шовінізму і “совєтської ментальності”, щоб розхитати українську держав­ність “під прапором федералізму”, як зауважує відомий україн-

ський політолог Олег Білий. Адже Росія не залишає давньої спроби відновити свої геополітичні амбіції прив’язати Україну до російських олігархічних груп і їхніх потреб. Зброєю в цій боротьбі тепер виступатиме ідея федералізації України, яка має привести, на їхню думку, до розпаду нашої країни. І це в той час, коли сама Росія, що є барвистою етнокультурною держа­вою, останнім часом відмовилась від ідей федералізму і зайня­лась унітаризацією своєї управлінської системи. Україні ж проросійські організації, що тепер відкрито проголосили гас­ло “Навеки вместе с Россией” і виступають під державним ро­сійським червоно-синьо-білим прапором, готують розколи, що обмежать її євроінтеграційні процеси загрожуватимуть втратою незалежності.

Отже, на нову українську владу чекає складна робота. А то­му вона мусить опиратися на народ, щоб виправдати його спо­дівання, а народ мусить підперти свою владу довір’ям і працею. Це тернистий шлях, але його не обминути.

Як розвиватимуться далі події — покаже час.

Історія була немилосердною до українців. Ніякий інший на­род Європи так не нищили, як український народ упродовж віків, фізично і духовно, навалами, голодоморами, концтабора­ми, розсіюванням у світах, денаціоналізацією і деморалізацією, нарешті, й атомною чорнобильською смертю. Він усе витримав. Звівся з колін. Випростався і відродив свою історичну пам’ять і свою державу. У своїй державі переступив XXI століття. Отже, він мусить пройти многотрудну дорогу, на якій його чекає не­легка творча праця. Іншого не дано.