Участь закарпатців у визвольній війні угорського народу 1703— 1711 рр.
З погіршенням економічного становища загострювалися соціальні та національні суперечності в суспільстві. Залежно від обставин вони набирали різних форм і характеру. На Закарпатті такі суперечності найгостріше проявилися під час визвольної війни угорського народу 1703— 1711 рр.
проти австрійського панування. В ній активну участь взяло населення Закарпаття. У травні 1703 р. закарпатці масово підтримали заклики семиградського князя Ференца Ракоці II, який перебував у Бережанах на нелегальному становищі, виступити «за віру, вітчизну й свободу».Центрами народного руху стали Берегівщина й Мукачі- вщина. У травні куруци (повстанці) взяли м. Берегове та інші населені пункти. Повстанців очолювали Іван Беца, Федір Бойко, Іван Пинтя та інші талановиті ватажки, які добре знали життя й потреби народу. їхні загони протягом короткого часу визволили більшість території Закарпаття, форсували р. Тису, вступили в Угорщину й оволоділи кількома містами, у тому числі й Дебреценом. До кінця 1703 р. куруци звільнили значну частину Угорщини й перенесли воєнні дії на територію Австрії.
Одночасно тривали бої за ті закарпатські міста, де засіли вірні урядові гарнізони. У серпні 1703 р. повстанці Яноша Майаша і Альберта Кіша оволоділи Хустом. Після тяжких, кровопролитних штурмів упав у лютому 1704 р. Ужгород, а пізніше й Мукачів. Визволена територія перетворилась на головну базу повстанців. Тут формувались нові загони, вироблялася холодна та вогнепальна зброя, заготовлялися харчі та військові припаси. З території Закарпаття Ференц Ракоці II вів жваве дипломатичне листування з урядами Польщі, Франції, Росії та інших країн, намагаючись знайти в них підтримку. Почалося створення нових органів влади, які стали частково враховувати інтереси повсталих закарпатців.
Визвольна боротьба щільно перепліталася з антикріпосни- цькою. Якщо спочатку переважали визвольні, то пізніше антикріпосницькі настрої народу.
Головним завданням податних станів стало звільнення від кріпацтва й надмірних податків. Відповідно загострилися відносини між рядовими повстанцями і мирним населенням, з одного боку, та місцевим дворянством — з іншого. Ференц Ракоці II дедалі більше спирався на закарпатську знать і підтверджував її виняткові права на землю й селян. Фатальною для вождя виявилася заміна обраних повстанцями командирів дворянами. Колишні селяни й міщани відмовлялися коритись їм. Почалися чвари, авторитет Ференца Ракоці II і воєнно-моральний дух військ неухильно падали. Становищу не зміг зарадити навіть закон 13 червня 1707 р. про повалення влади Габсбургів й утворення Угорського королівства та входження до його складу Закарпаття. Місцеві власті почали переслідувати учасників визвольної війни, відбирати у них землі, худобу, змушували виконувати різні повинності й платити додаткові податки. У відповідь повстанці залишали військо, тікали в гори й там заводили господарство. Становище загострилося. «Ми втратили любов народу»,— з прикрістю визнавав командувач повстанською армією Н. Верчені. Силові дії командування щодо наведення порядку у війську внесли ще більший розлад між рядовими повстанцями й правлячими верхами.У серпні 1708 р. фактично деморалізована повстанська армія була розгромлена під містечком Трендин у Словаччині. Ця та інші поразки змусили уряд Угорщини обнародувати в лютому 1709 р. маніфест про звільнення з кріпацтва учасників визвольної війни. Але він наштовхнувся на опір значної частини католицького та уніатського духовенства, а також дворянства. Вони відверто виступили проти дальшого ведення визвольної війни, за визнання австрійського імператора Іосифа Клемента II законним королем Австрійської імперії. Почався перехід дворянства на бік Габсбургів. У 1710 р. повстанська армія після чергової невдачі під Ром- ханами почала відступати на схід і покинула Угорщину. Останнім форпостом повсталого народу залишилося Закарпаття з його могутніми Ужгородським і Мукачівським замками. За таких умов Ференц Ракоці II намагався заручитися допомогою Росії у нерівній війні з імперією Габсбургів. Але його переговори з Петром І на початку 1711 р. не дали очікуваного результату. Тим часом командування
увійшло в прямий контакт з австрійським двором, війська розпадались, і 1 травня 1711 р. повстанська армія капітулювала під м. Сатмара. Пізніше здалися також Ужгородський і Мукачівський замки.
За умовами Сатмарського миру народ Закарпаття не одержав очікуваної свободи. Власті конфіскували землю в учасників визвольної війни й передали її прихильникам Габс- бургів, чинили розправи над повстанцями, збільшували податки і різні побори. Соціальний спокій у краї підтримувався переважно силовими методами.