Участь Південно-Західної Русі у політичних справах Центральної Європи

На початку XIII ст. у Галичині вирішувалося питання про участь Південно-Західної Русі у західноєвропейській політиці, віссю якої була боротьба імператорів (гибеллінів) проти пап (гвельфів).

Самостійна політика галицького князя і його можливий союз з Європою стурбував Орду. Від хана Батия прийшов коротенький лист: «Дай Галич». Князь розумів, що сили для війни з монголами у нього немає. Єдиний вихід — їхати на поклін до хана, і в жовтні 1245 р. Данило виїхав у Сарай.

Хан прийняв князя ласкаво, дозволив йому пити на бенкеті замість кумису вино, що було найвищою люб’язністю і видав йому ярлик на владу в його князівстві, зробивши Данила своїм мирни- ком. Для обох це був великий політичний успіх. Данило навіть одер­жав право командувати монгольськими військами під час спільних військових дій. Батий убезпечив свій західний кордон від раптово­го нападу хрестоносців, бо Папа Інокентій IV на Ліонському соборі 1245 р. оголосив хрестовий похід проти монголів.

Данило після поїздки в Сарай заявив про свої права на київсь­кий престол; призначив свого «печатника» Кирила митрополитом і в 1246 р. відправив його на затвердження до патріарха.

Страта в Сараї князя Михайла Чернігівського забрала зі сцени ста­рого суперника Данила Галицького і зміцнила його становище. Більше того, ставши васалом Батия, Данило Романович утвердив свій авто­ритет серед сусідніх правителів, які тепер шукали дружби з ним. Ko- роль Угорщини Бела IV віддав заміж свою доньку Констанцію за сина князя — Льва — і спри­яв шлюбу ще одного сина князя Данила — Романа — з Гертру­дою, племінницею покійного герцога Австрійського.

Король Данило Галицький

Так само швидко уладнали­ся взаємини Романовичів із польськими князями. Спочатку Данило підтримав свого союзника Конрада Мазовецького у боротьбі проти краківського князя Болес­лава. Галицько-Волинське військо захопило Люблінську землю, і Данило зумів утримати її надалі, посунувши таким чином кордон на захід. Та по смерті Конрада (1247 р.) у Данила зав’язалися дружні стосунки з краківським князем, при цьому він зберіг приязнь з новим мазовецьким володарем.

У результаті цих союзів Данило Галицький одержав можливість впливати на політичну ситуацію в Центральній Європі. І начебто все розвивалося добре, але було щось, чого не зберегли документи, що дуже вразило князя. І це «щось» трапилось під час його візиту до Сараю. Літописець залишив слова Данила: «О лихіших лиха честь татарська». Отож, незважаючи на спокій, Галицько-Волинсь­ке князівство починало готуватися до боротьби проти монголів.

Данило сконцентрував увагу на посиленні боєздатності, внутр­ішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплю­валися нові міста і зводилися фортеці; відбувалась реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особливу увагу зосереджували на важкоозброєній кінноті, ударів якої, як правило, монголи не витримували). Крім того, Данило Романович почав шукати союзників у Північно-Східній Русі, де найсильнішим тоді був Андрій Ярославич, якому в Орді видали ярлик на Володи- миро-Суздальське князівство, оминувши його старшого брата Олек­сандра (Невського), відомого державного діяча й полководця, по­боюючись, що той не буде покірним їхній владі.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА.

Брати Олександр і Андрій Ярославичі та Данило і Ва­силько Романовичі належали до однієї гілки Ярославового племені — роду M оно маховиків. Одна з дочок Мстислава Удатного була матір’ю Олександра Невського, а друга ста­ла дружиною Данила. Брат Данила, Василько, був одруже­ний з двоюрідною сестрою Олександра — Оленою. Донька Данила вийшла заміж за Андрія.

Союз із Данилом підштовхнув Андрія Ярославича до відкрито­го протесту проти Орди: князь перестав сплачувати данину, пере­силати подарунки «упоминки») ханам. Наслідки такої політики не змусили на себе довго чекати. У 1252 р. Сарай наслав на Володими- ро-Суздальське князівство сильну орду хана Неврюя («Неврюеву рать»). Князь Андрій був розбитий і втік до Швеції. Так Романо­вичі втратили єдиного реального союзника на Русі проти Орди. Да­нилові довелося прислухатися до антиординських пропозицій про допомогу, що лунали з Заходу.

Ще 16 квітня 1245 р. з французького міста Ліон, де тоді мав резиденцію Папа Інокентій IV, виїхав посол до монгольського ве­ликого хана в Каракорумі, францисканський чернець Джіованні де Плано Карпіні. На шляху до Монголії йому було доручено спро­бувати навернути галицько-волинських князів-«схизматиків» у ка­толицтво. У грудні 1245 р. Карпіні прибув до Кракова, де зустрівся з братом Данила Васильком. Той запросив францисканця відвіда­ти Галич, де Карпіні виступив перед православними єпископами із закликом «повернутися до єдності святої матері-церкви». Василь­ко з єпископами ухилились від відповіді на папський заклик до унії. Наприкінці лютого 1246 р. на шляху до Сараю Карпіні зустрівся з Данилом, що повертався від Батия, і запропонував зав’язати сто­сунки з курією. З опублікованих документів папського архіву ви­ходить, що контакти між Інокентієм IV та Данилом розпочались у квітні 1246 р. А влітку 1247 р.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Миндовг (Миндаугас) — Великий князь Литовський (?— 1263 (1264)). Об'єднав під своєю владою литовські землі, підпорядкував староруські міста Новгородок (Hoeo- грудок), Слонім, Волковийськ. Підтримував договірні відно­сини з галицько-волинським князем Данилом, вів успішну боротьбу з Лівонськім і Тевтонським орденами. У 1250 р. (1251) прийняв католицтво, у 1253р. з благословення Папи Римського був коронований на короля Литви. Після розгро­му хрестоносців біля озера Дурбе в 1260 р. повернувся до язичництва і уклав з Олександром Невським союз проти Лівонського ордена. У1263 р. (1264) разом з двома синами був убитий в результаті змови феодальної знаті на чолі з князем Довмонтом.

З папських булл, адресованих Данилові, вимальовуються кон­тури угоди, досягнутої між Інокентієм IV і Григорієм. Папа нама­гався насадити католицизм на Русі і послав туди архієпископа Аль­берта, якого Данило погодився прийняти. За це Папа визнав недо­торканість православного обряду, законність прав Романовичів на їхнє князівство, заборонив лицарям чернечих орденів селитися на галицько-волинських землях. Однак Папа вперто ухилявся від на­дання допомоги Данилові у боротьбі проти монголів. Невдоволе- ний цим князь перервав переговори з Ліоном. А у 1249 р. не впус­тив архієпископа на Русь. Як писав польський історик Ян Длугош, «Данило поставився до легата (Альберта) вороже і відпустив його без честі» («Sine honore»). Тоді розлючений Інокентій IV нацьку­вав на Галичину литовського князя Миндовга, який у 1250 р. став католиком. Спеціальною буллою, виданою 1251 р., Папа дозволив литовцям безкарно грабувати руські міста й села, а 1252 р. надіслав Миндовгу королівську корону.

Воєнні дії тривали 1251 — 1252 рр., разом з Данилом проти Мин­довга воював мазовецький князь Земовит. Завдавши поразки ли­товцям, Данило домігся укладення перемир’я.

Близько 1252 р. Данило Романович, у якого померла дружина, одружився з дочкою литовського князя Довспрунка, племінницею Миндовга (сестрою полоцького князя Товтивіла).

Значно складніше було відновити владу на Пониззі та у Боло- ховській землі/Справа полягала в тому, що близько 1252 р. мон­гольське військо під проводом темника Куремси підійшло до по- низького міста Бакоти, і старійшина міста Милій перейшов на їхній бік. Підтримали монголів і болоховські князі.

У 1252 р. переговори між Данилом та Інокентієм IV віднови­лись. Восени 1253 р. Данило прийняв у Дорожчині від папського нунція Прусії Опізо королівські регалії — вінець, скіпетр і корону та одержав титул «короля Русі».

Одні історики вважають коронацію Данила важливою подією, яка не лише фактично, а й юридично затвердила статус — са­мостійність Галицько-Волинського князівства, що визнавалося Папою і країнами Європи. Да­нило Галицький прикрив свої­ми володіннями Європу від Улусу Джучі, що теж було на­лежним чином оцінене у като­лицькому світі. Крім того, існування Галицького королі­вства на певний час стало чин­ником політичної стабілізації на континенті. Інші вважають, що Галицько-Волинська Русь перетворилася з цитаделі пра­вослав’я в невелике європейсь­ке королівство.

Войшелк - Великий князь Литовський. Гравюра XVI cm.

У 1253 р. Римський Папа оголошує хрестовий похід про­ти монголів, до участі в якому закликає Польщу, Чехію, По­меранію та Сербію.

рали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) пла­ни хрестового походу залишилися нездійсненними.

Не одержавши допомоги від папського престолу, Данило згор­тає стосунки з ним. Як пише М. Котляр, «новий Папа (з кінця 1254 р.) Олександр IV вирішив натиснути на Романовичів. 6 березня 1255 р. Папа дозволив литовському князю Миндовгу завойовувати і гра­бувати руські землі, але литовський князь не наважився нападати на Романовичів, котрі недавно побили його. Тоді папський престол спробував навіть оголосити хрестовий похід проти Галицько-Во­линського князівства, але з того нічого не вийшло». Стосунки між

Данилом і Папою остаточно розірвалися у 1257 р.

У першій чверті XIV ст. Галицько-Волинська Русь не виборола незалежності від Орди. Але в умовах розгром улуса Ногая і нездат­ності ханської влади справиться з сепаратистськими тенденціями в середовищі місцевої кочівницької аристократії, галицько-во­линські князі діючи, можливо, спочатку з дозволу хана Тохти, але в своїх інтересах, взяли активну участь у придушенні опозиційних ханській владі угруповань ординської знаті.

Результатом військово-політичної акції Галицько-Волинсько­го князівства проти орд північного Причорномор’я, які віддалили­ся від сарайського центру, було повернення в 1300 — 1302 рр. ве­ликої частини, загарбаної раніше ординцями, Галицького пониз­зя, включаючи території, які прилягли до Південного Бугу і Дністра.

Після смерті князя Лева Даниловича у 1301 р. його син Юрій (1301 — 1308 рр.) об’єднав усі уділи Галицького і Волинського князівств, прийняв королівський титул і зробив столицею місто Володимир. В його державі перше місце належало Волині. На його печатці було написано: «... король Русі, князь Ладимерії» («Rex Russie princes Ladimerie »); на зворотному боці було зображено герб Володимира.

Скориставшись послабленням Орди внаслідок міжусобної бо­ротьби, Юрій відновив владу над Пониззям та відсунув південні кордони королівства до гирла Південного Бугу і Дністра. Встано­вив союз з Тевтонським орденом, спрямований проти Литви. Відно­вив зв’язки з римським папою. У взаємовідносинах з Папою Юрій

Печатка Юрія Львовича

І проводить самостійну політи­ку, як і його дід, Данило Га­лицький. Ян Длугош свідчить про невдале прагнення папсь­кої курії схилити «руського короля» до «покори римській церкві і до союзу з нею» і тим самим підкорити його володін­ня своєму впливові.

І все ж відігравати таку ж роль у Центральній Європі, як за часів Данила, Галицько-Во­линська Русь не могла. На її західних кордонах утвердила­ся сильна Польська держава, яка зуміла повернути у 1302 р. Люблін і встановити політичну

рівновагу зі своїм давнім супер­ником. Між Юрієм І і польським (куявським) князем Владиславом Локетком (який став королем з 1320 р.) встано­вилися союзницькі стосунки. Юрій одружився другим шлю­бом з його сестрою Єфимією, неодноразово надавав підтрим­ку куявському князеві у бо­ротьбі з його політичними суп­ротивниками.

За словами середньовічного польського історика Яна Длу- гоша, Юрій «був людиною спритною і шляхетною, щед­рою для духовних осіб. Під час

Печатка галицько-волинського князя Юрія Львовича

його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту».

Після смерті Юрія І влада перейшла до його синів Андрія та Лева II (1308 — 1323 рр.), які титулувалися «божиею милістю, князі всієї Руської землі, Галичини і Володимирі!» («Dei gratia dux Russie»). Андрій князював у Волині, а Лев II — у Галичині. Та хоч вони й розділили між собою територію князівства, в політиці завжди дія­

ли спільно.

Андрій і Лев II підтримували тісні зв’язки з польським коро­лем Владиславом Локетком (вони були його племінниками), що сприяло зміцненню їхньої влади у князівстві і подоланню олігарх­ічних прагнень галицького боярства. Дружні стосунки князів з Польщею доповнювалися зв’язками з Тевтонським Орденом, у до­говорі з яким (1316 р.) містилася обіцянка «защищать его от напа­дений ордынцев и вообще всяких врагов».

Разом з тим, союз з Орденом був спрямований проти намірів литовського князя Гедиміна відторгнути північні регіони Галиць­ко-Волинського князівства.

Польський історик XVI ст. М. Стрийковський повідомляє, що волинські князі під час війни Литви з Тевтонським орденом роби­ли набіги на литовські землі над р. Вілією і поблизу Новгорода.

Щоб захистити свої землі від хрестоносців, литовський князь Гедимін підписує мирну угоду з галицько-волинськими князями, підкріплену династійним шлюбом Любарта Гедиміновича з донь­кою волинського князя Андрія. Політичні мотиви цього шлюбу розкриті в «Літописі великих князів литовських»: «А Любарта принял володимерский князь к дотьце во Володимер и в Лучеськ и во всю землю Волынскую». (У перспективі саме Любарт стане пер­шим з литовців князем на Волині).

Зближення Романовичів з Тевтонським орденом було зумовле­не не лише воєнно-політичними цілями. Важливе значення мали також торгові відносини між ними. У серпні 1320 р. князь Андрій надав купцям одного з міст ордена Торна (Торунь) привілей, що істотно знижував мито. Через територію Галицько-Волинського князівства проходив другий «шлях із варяг у греки». Його роль зростає, коли в районі нижньої течії Вісли виникає ряд міст зі знач­ним німецьким купецьким елементом — Марієнбург, Ельблонг, Кульм, Торн та інші. Ці міста, що увійшли до Ганзейського союзу, стали активними партнерами Галицько-Волинського князівства. Посилення торгівлі з орденом викликало приплив німецького еле­менту до Галичини і Волині, який тривав весь час, поки існувало князівство.

На початку XIV ст. Галицько-Волинське князівство ще зали­шалося об’єднуючим центром Південно-Західної Русі і відігравало важливу роль у житті Центральної і Східної Європи, а також у бо­ротьбі проти ординської експансії. Це підтверджує і лист польсько­го короля Владислава Локетка до Папи Іоанна XXII, написаний 21 травня 1323 р., що сповіщає про смерть Лева і Андрія, які, за вис­ловом короля, «були для нас незборимим захистом від жорстокого племені татар».

Як ми бачимо, політичний кордон Європи в той час проходив по галицько-волинських кордонах і ця частина українських земель вважалась оплотом єдиної Європи, в якій за ці роки також відбу­лись великі зміни.

В 1250 році помер імператор Фрідріх II Штауфен, але Папи про­довжували воювати з його синами та онуком. У 1268 році вся «єре­тична родина» — династія Гогенштауфенів, була знищена. Але ліквідація німецької проблеми не вирішувала питання влади для папства. Виникла нова проблема — французька.

Європейські народи не підтримували безкінечні війни між Па­пами й імператорами. Вони хотіли знаходити спільну мову зі свої­ми королями, допомагаючи їм стримувати великих і малих фео­далів. Швидше цей процес проходив в Англії та Франції, але Анг­лія трималась осторонь конфліктів на континенті, а Франція з XIII ст. все активніше втручалась у загальноєвропейські справи. Якщо на початку XIH ст. король Пилип II Август (1180 — 1223 рр.) не поступався Папі Інокентію в багатьох суперечках (причому, фран­цузькі церковники підтримували свого короля), то до середини сто­ліття король Луї IX Святий (1226 — 1270 рр.) мав серед європейсь­ких правителів більший духовний авторитет, ніж Папи, які погруз­ли в боротьбі з Фрідріхом IL А в кінці XIII ст. король Пилип IV Красивий (1285 — 1314 рр.) став помітно сильніший за Папу і, коли в 1303 р. Боніфацій VIII хотів відлучити Пилипа IV від церкви, він направив в Італію загін, який заарештував Папу. Після смерті Бо- ніфація VIII Пилип IV домігся від кардиналів виборів Папою — француза Климента V, який переніс свою резиденцію з Риму в Ав­іньйон — місто, яке знаходилось на кордоні з Францією, але на імпе­раторській землі.

З цього часу про Західну Європу можна говорити як єдину Євро­пу «співдружність незалежних королівств». Папу й імператора європейці почали шанувати нарівні зі своїм королем чи герцогом. Це була не єдина імперія з одним законом і єдиною мовою. Багато князівств, герцогств, королівств говорили різною мовою, ворогу­вали і навіть воювали один з одним. В той же час європейське співто­вариство керувалось трьома поняттями, які визнавали всі:

1) Єдина церква, у якої був один голова — Римський Папа, мала величезний вплив на суспільство.

2) Мова — латина, яку кожна освічена людина повинна була знати. Тільки на латині писали книги, літописні записи, оформля­ли документи.

3) Всі члени європейського суспільства мали хоч які права і нія­ка влада над ними не могла бути безмежною.

4) Особиста власність і самоврядування міст стали культивато­рами ідей особистої свободи, ринкових і правових взаємовідносин.

А що ж стало з нашими землями? Русь розкололась.

Південно-Західна Русь (Галицько-Волинські землі), яка прий­мала активну участь в політичних справах Центральної Європи, в період правління Романа Мстиславича втягувалась в європейську цивілізацію (особливо в XIV — XVI ст.) під впливом Польщі.

Північно-Східна Русь, як пише німецький історик А. М. Ам­ман, відхиливши союз з папством, «поклала кінець західному куль­турному впливу на багато десятиліть», що і визначило майбутнє протистояння.

Російський історик Г. В. Вернадський вважав, що «Росія, щоб зберегти релігійну свободу, пожертвувала політичною... а упокорення перед Сходом — мали єдину мету — збереження православ’я як джерела моральної і політичної сили російсь­кого народу».

Але як би там не було, в подальшій історії князі Київської Русі XI — XIII ст. взяли безпосередню участь у формуванні єдиної Євро­пи, а Галицько-Волинське князівство ніколи не виходило за межі європейських політичних кордонів.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

По картам, які створювали європейські картографи, доб­ре видно, кого Європа вважала, а кого не вважала європейсь­кою країною.

У XV ст. кордони Європи проходили по кордонам Велико­го князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, тоб­то частина земель Київської Русі — Східна Русь — опини­лась за Ті межами. Крім того на картах XV — XVI ст. на схід від Литви простягалась Велика Татарія, а Східна Русь була лише її частиною. На картах Maypo та Миколи Ky- занського Київ знаходився на кордоні з Татарією. Так про­довжувалось до середини XVI ст. коли кордони Європи сут­тєво просунулись на схід — до річки Волги. Але на півдні України, за свідченням посла імператора Рудольфа Epixa Лясоти (1594 р.), Татарія починалася на Лівобережжі від гирла р. Самари. У1690 р. у Голландії відомий географ Нико­лае Вітсон склав карту Росії, яку назвав «Нова Ландкарта Північної і Східної Татарії 1687 року», а пізніше написав книгу «Північна і Східна Татарія», яку присвятив Петру І.

Історик XVIII ст. В. Татищев переносить кордони Євро­пи на Урал. Кордон проходить по верхів'ям гір, а потім по річці Яік (Урал), до Каспійського моря. Кавказ, Крим, При­чорномор'я, всі володіння Туреччини в Греції і слов'янські землі за Дунаєм були для картографів XVIII cm. Азією.

На межі XVIII — XIX cm. кордони Європи стали прохо­дити через протоки Босфор і Дарданелли. Північне узбереж­жя Чорного моря, від гирла Дунаю до гирла Дніпра вважалось вже Європою. Хоча коли О. Є. Пушкін мандрував Кримом та Кавказом, то для більшості це все ще була Азія.

В першій половині XIX cm. кордон Європи проходив по верхів'ям Кавказького хребта, розділяючи Кавказ на Північний — європейський і на Південний, який знаходив­ся в Азії.

В кінці XX cm. кордон Європи знову змінюється. В Росії весь Уральський хребет опинився в Європі, а північний кор­дон вже проходить по річці Ембі. Туреччина заявляє про свою приналежність до Європи (надруковані карти, де все Закавказзя і вся Туреччина — Європа). Вірменія і Грузія також наполягають на тому, щоб їх теж вважали части­ною Європи.