Розкол серед князів Київської Русі на прихильників та противників імператора та Римського Папи

На початку XII ст. була зроблена ще одна спроба втягнути ук­раїнські землі у конфлікт між гвельфами та гибеллінами. Ярослав Святополкович (?— 1123) разом зі своїм союзником, угорським ко­ролем Коломаном (Кальманом) (1208 — 1241), виступили проти Ве­ликого князя Київського Володимира Мономаха (1053 — 1125) і німецького короля Генріха V, лояльного до київського престолу.

Близько 1117р. Коломан демонстративно відіслав до Києва свою молоду вагітну дружину Єфимію Володимирівну (дочку князя Во­лодимира Мономаха), а Ярослав Святополкович — свою дружину (дочку Мстислава Володимировича (1076 — 1132), онуку Монома­ха). Це був виклик. Але Мономах діяв швидко. Столицю князів­ства м. Володимир-Волинський було взято в облогу спільним військом князів Київської Русі і через 60 днів Ярослав капітулю­вав, а у 1118 емігрував до Угорщини.

Волиняни запропонували престол сину Володимира Мономаха, Андрію — Стратилату Доброму (1102 — 1142).

Але конфлікт продовжувався. У 1121 р. князь Ярослав з дру­жиною та найманцями намагався взяти в облогу волинське місто Червей, але був розбитий. У 1123 р. він привів під м. Володимир- Волинський військо союзників Ватикана: угорців, чехів, поляків та власну дружину. У поході прийняли участь і галицькі князі Воло­дар і Василько та угорський король Стефан II (1100 — 1131).

Приєднання Волині до гвельфського блоку стало реальним, і це відкривало шлях до Дніпра. Але втрутився випадок. Коли князь Ярослав об’їздив стіни міста, він потрапив у засідку, організовану князем Андрієм, і був вбитий. Після смерті Ярослава, не дивля­чись на вмовляння короля Стефана, військо відступило. Відсутність впливового потенційного союзника гвельфів на території Київсь­кої Русі робила подальший похід безперспективним. Крім того, конфлікт з Волині був перенесений на територію Угорщини.

Син короля Коломана і онук великого князя Володимира Мо­номаха Борис (1113 —1154), народжений дружиною-вигнанницею угорського короля, виріс при київському дворі свого дядька Мстис­лава і в 1129 р.

У другій половині XIII ст. галицько-волинські князі підтриму­ють імператора, а чернігівський і новгород-сіверський — Папу.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Київська Русь — відома сучасникам як Русь, або Руська земля, ранньофеодальна держава IX — XIII ст. з центром у Києві. Утворилася внаслідок об'єднання земель східнослов'­янських племен. Політична форма — ранньофеодальна мо­нархія на чолі з Великим князем Київським. Перші князі Ас­кольд і Дір. їхнє походження дискусійне. Такі вчені, як М. Брайчевський, Я.Длогош та М. Стрийковський вважали, що Аскольд і Дір — це прямі нащадки Кия, інші взагалі не визна­ють існування Діра. У третій редакції «Повісті минулих літ» Аскольд та Дір фігурують варягами.

Князь Аскольд прийняв на себе титул кагана, що рівний титулу імператора, чим формально поставив Русь на один щабель з Візантією таХазарією — найсильнішими тогочас­ними державами. За його правління Русь міцно утвердилась на узбережжі Чорного моря, яке у тогочасних джерелах не випадково дістало назву «Руського моря».

Після вбивства князя Аскольда у 882 р. влада перейшла до нащадків Рюрика (Рюриковичів). Вони продовжують пол­ітику, спрямовану на посилення центральної влади та на об'єднання всіх східнослов'янських земель.

За часів князя Святослава (? — 972) було завершено об'єд­нання східнослов'янських племен навколо Києва, приєднані Тмуторокань та Прикубання, здійснені вдалі походи на волзь­ких болгар та розгромлений Хазарський каганат.

За часів князя Володимира (?— 1015) приєднана до дер­жави Червенська Русь, з 988 р. християнство введено як дер­жавна релігія. Це дало можливість Київській Русі увійти на рівних до кола наймогутніших держав Європи; активізува­ти політичні, економічні, воєнні та культурні зв'язки з ними.

В епоху Ярослава Мудрого (978 — 1054) Русь досягла зе­ниту свого розвитку. Кордони держави простягалися від Фінської затоки, Ладозького й Онезького озер до Чорного моря й пониззя Дунаю, від Закарпаття до верхів'я Дону та Вол­ги. Головну увагу Ярослав зосередив на зміцненні держави. Він витратив величезні кошти на розбудову Києва. За свідченням літописця, на місці остаточного розгрому пе­ченігів був побудований Софійський собор. Зводяться Золоті Ворота та інші споруди нового центру «Гора Ярослава». Сучасник Ярослава Мудрого, західний літописець Адам з Бре­мена, називав Київ окрасою Сходу й суперником Константи­нополя. Значно зріс міжнародний авторитет Русі. Швидко розвиваються політичні, економічні, культурні, династичні зв'язки з країнами Заходу. Князь Ярослав Мудрий вступає в союз з німецькими імператорами Генріхом II і Генріхом III₉ видає заміж дочку Анну за французького короля Генріха І, інші його дочки стають дружинами норвезького (потім датського) і угорського королів. Сини Ярослава були одружені на представницях династій Візантії, Польщі, Німеччини; онука Ярослава, Євпраксія, стала дружиною німецького імпе­ратора Генріха IV; зав'язалися зв'язки з англійським двором. Русь підтримує регулярні контакти з папською курією, Польщею, Угорщиною, Чехією, Данією, Скандинавськими країнами. Вона стає учасницею крупних міжнародних акцій.

По смерті Ярослава державна єдність Русі послабилася. Почався період існування самостійних удільних князівств. Відновив сильну центральну владу на Русі онук Ярослава, Володимир Мономах (1053 — 1125), чиї династичні зв'язки охоплювали буквально всю Європу. Недаремно історики пи­сали, що «в цю пору з дніпровських круч Західна Європа була видно достатньо виразно».

Водночас на Русі зберігалась монархія з номінальним цен­тром у Києві, а також єдина руська православна церква з центром — метрополією у Києві.

У період феодальної роздробленості у Руській землі ут­вердилася колективна форма правління. За право володіти Києвом та мати титул Великого князя Київського час від часу вступали в боротьбу князі ростово-суздальські, га­лицькі, смоленські, чернігівські, переяславські та ін., яких вабила перспектива встановлення їхньої влади над усією територією Київської Русі. Тому іноді на київському столі утверджувалися відразу двоє князів.

У1237 — 1241 рр. Київська Русь пала під ударами монго- ло-татар.

В середині XIII ст. протистояння пап та імператорів загостри­лось і прийняло нові форми, оскільки втрутились незалежні міста — республіки Північної Італії, перш за все Мілан і Флоренція. В боротьбі імператора Фрідріха І Барбароси (1152 — 1190) з Римом міста, так само, як і князі Німеччини, прийняли сторону папи, як більш слабкого і менш владного господаря. Навпаки, більшість

князів Італії підтримували імператора, бажаючи вийти з- під влади Папи і домогтися по­вної незалежності. Кінець бо­ротьби з папами став неперед- бачуваним для імператора: він не зміг привернути на свою сто­рону міцні міста. Але якби імператор зробив це, він би поз­бувся підтримки князів, які не­навиділи свавільних городян, адже князі з їх феодальним військом складали армію.

У 1162 році Фрідріх І зруйнував Мілан. Але скоро місто відно­вилось і створило спілку взаємодопомоги з 18 містами Північної Італії — Ломбардську лігу. їх об’єднані війська в 1176 році розби­ли армію Барбароси біля міста Леньяно.

В цей час Рим зробив ще одну спробу втягнути Київську Русь в коло своєї політики. Папа Олександр III (1159 — 1181 рр.) відпра­вив в 1169 році у Володимиро-Суздальське князівство посольство, намагаючись втягнути князів у суперечку з німецьким імперато­ром.

Вигнаний із князівства боярами Володимир у 1189 році в союзі з угорським королем Белою повернув собі Галич. Але союзники зра­дили його, за наказом Бели він був заарештований і кинутий в один із замків. Галицьким князем став син короля Андрій (Андраш). У кінці 1189 року князь Володимир втік з-під арешту до Фрідріха Бар­бароси. Імператор зі своїм військом в цей час вступив в Угорщину. Він уклав договір з Белою, союзником Папи Римського, якому в обмін на безперешкодний пропуск хрестоносців через Угорщину і надання продовольства пообіцяв, що німецькі рицарі не будуть гра­бувати. Князь Володимир не без підстав сподівався на допомогу імпе­ратора. Фрідріх був знайомий з його батьком Ярославом Осмомис- лом, зіграв свою роль і династичний зв’язок німецьких імператорів

Печатки Романа Мстиславича

з Руссю і те, що Володимир доводився племінником союзнику імператора кня­зю Всеволоду Велике Гніздо. Барбароса вирішив повернути престол Володими­ру, за що той обіцяв платити Фрідріху щорічно дві тисячі гривен срібла. Імпе­ратор відправив Володимира в Польщу, до князя Казиміра Справедливого, з про­ханням допомогти повернути галиць­кий престол. Казимір погодився — в постійній боротьбі з угорцями союзний Галич був йому потрібен. Він відправив з Володимиром своє військо під коман­дуванням воєводи Миколая. Підтримав племінника і Всеволод Велике Гніздо. Він написав листи всім основним кня­зям Русі і Польщі, в яких попереджував, що напади на Володимира він буде роз­цінювати як напади на нього. За допо­могою союзників Володимир взяв Галич і на протязі 10 років до своєї смерті спо­кійно правив князівством.

Нова сторінка в історії за створення єдиної Європи відкривається з правлін­ням Папи Інокентія III (1198 —1216 рр.).

Папство домоглося великої влади. Але суперечка не була закін­чена. Ворожнеча продовжувалась. В цей час за імператорську ко­рону боролись Пилип Швабський (Гогенштауфен) — лідер ги- беллінів в Німеччині та союзник Інокентія III (Оттон IV Саксонсь­кий, племінник Ричарда Левине Серце).

Сили були рівні і війна йшла напружено. В цій ситуації будь- яка підтримка була важливою. Тому в 1204 році Папа запропону­вав галицько-волинському князю Роману Мстиславичу (50 рр. XII ст. — 1205 рр.) королівську корону.

Роман (правнук Володимира Мономаха), син Великого князя Мстислава Ізяславовича й княжни Агнеси, доньки польського ко­роля Болеслава Кривоустого, виховувався в Польщі при дворі кня­зя Казиміра і довго жив у Німеччині, через що гарно розуміється в політичному житті Європи, йому була близька європейська куль­тура. Тому Папа Інокентій III розраховував на те, що князь буде провідником того порядку, який панував тоді на Заході та роз­раховував на поширення впливу католицької церкви в Східній Європі і встановлення тут своєї влади. Але Роман надав перевагу гибеллінам. Коли у Галич прибуло посольство Папи Інокентія ПІ, князь Роман, вступивши в диспут з послами про католицьку віру, рішуче відкинув пропозицію Ватикану. Коли ж посли сказали, що Папа допоможе йому мечем св. Петра в завоюваннях, то він, вийнявши свій меч, запитав: «Такой ли меч Петров у папи? Иж шмать такий, то может городи давати, а аз доколе имам и при бед­ре, не хочу купувати ино кровию, яко же отци і деди наши розм- ножали землю Руську».

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Роман Мстиславич (? — 1205 р.) із родини Володимира Мономаха, син волинського князя Мстислава Ізяславовича і Агнеси доньки польського короля Болеслава III Кривоусто­го. Князь новгородський (1168 — 1169рр.) волинський (1170 — 1199 pp.)> галицько-волинський (1199 — 1205рр.) відзна­чався в походах проти половців і литовців у 1197 — 1198рр. У1199 р. об'єднав Волинське і Галицьке князівства в єдине Галицько-Волинське. В 1200 р. поширив свою владу на Київ, виступив спільно з володимиро-суздальським князем Всево­лодом Юрійовичем Велике Гніздо. Брав активну участь у політичних справах Угорщини, Польщі, Візантії та інших країнах. Загинув 19 червня 1205 р. біля польського міста За- вихоста (Завіхвоста) наВіслі, по дорозі в Саксонію на допо­могу Пилипу Гогенштауфену. Обставини загибелі невідомі.

Захоплення Романом Мстиславичем Києва (1203 р.). Радзивіллівський літопис

Суперники Романа Мстиславовича за Галицько-Волинське князі­вство, чернігівські князі, встановили контакт з Папою і підтримали Новгород в його боротьбі з Лівонським орденом, який був на боці імпе­ратора. Папа скористався ситуацією, відправив домініканських мо­нахів проповідувати католицизм на Русі. Взимку 1237 — 1238 рр. за наказом володимиро-суздальського князя Юрія Всеволодовича вони були вигнані. Прорив на Русь не вдався. Але гвельфи взяли реванш на землях Південно-Західної Русі. 19 червня 1205 р. в бою неподалік польського міста Завихоста був убитий князь Роман Мстиславович. Французький хроніст середини XIII ст. Аберік (Оберік) з Tpya писав: «Король Русі по імені Роман, вийшовши за межі своїх кордонів і ба­жаючих пройти через Польщу в Саксонію (на об’єднання з Пилипом) по волі Божій вбитий двома братами, князями польськими, Лешком і Конрадом на річці Bicлі». Польські князі Лєшко Білий і Конрад при­святили вівтар в Краківському соборі святим Гервасію і Протасію, в день пам’яті яких був убитий Роман. Одне це свідчить про те, яке зна­чення надавалось втручанню князя Романа в німецькі справи. (Як гадає дехто з істориків, смерть князя сталася виключно через втру­чання до найвищих сфер європейської політики.)

Роман Метис лавич окрім того, що був князем галицько-волинсь­ким, мав іще і титул Великого князя Київського. Він же склав про­ект додержання «доброго порядку» на Русі. За цим проектом пе­редбачалося припинення князівських сварок, згуртування сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження передачі князівського столу і всіх земель старшому сину (що ставило перепону роздріб­ненню князівств), вибори Великого князя Київського шістьма най­більшими на Русі князями. Якби проект князя Романа був здійсне­ний, то це могло б загальмувати процеси політичного роз’єднання Русі і сприяло б об’єднувальним силам. Тому навряд чи Романа Мстиславича приваблювала перспектива стати одним з багатьох європейських королів. Крім того, отримавши корону з рук Папи Римського, він ставав його васалом, визнаючи верховну владу Риму, як результат, повинен був перейти у католицизм.

Тут криється важлива відмінність у розвитку західних сусідів та Русі. Русь прийняла духовне главенство Візантії, звідки йшли книжки, їхали священики, художники та майстри. Але главенство Візантії було номінальним, а кількість візантійських священиків порівняно невеликим. Монастирі на Русі у боротьбі за владу вирі­шальної ролі не відігравали. Якщо церква на Русі вважала себе об­раженою, вона могла звертатись лише до великого князя, надія на підтримку з Візантії була ефемерна.

Інакше було у сусідів. Наприклад після того як Польща ста­ла католицькою країною, в її землях влаштовуються чернечі ордени — спочатку бенедиктинці, потім орден святого Бернар­да, а пізніше — духовно-лицарські ордени.

Ордени заводять господарства, отримують землю, будують мо­настирі та фортеці, і до кінця XII століття католицька церква стає потужною силою.

Церква користується прихильністю не тільки польських князів, яким вона була потрібна як ідеологічна підтримка, але і німець­ких князів, герцогів та римського папи. Це не далека Візантія — це реальна сила, спроможна прийти на допомогу церкви у Польщі, якщо та відчує себе ущербною. Єпископи і монастирі, знаючи про цю підтримку, далеко не завжди підкорялися світській владі.

І тому, доки Русь була сильною та могутньою, ні про який союз з римськими папами мови бути не могло. Однак у XIII столітті си­туація змінюється. Єдиної в політичному відношенні Русі вже не існує, а, крім того, з’являється загроза зі Сходу — монголо-татари.

У цей час загострилась боротьба між папами й імператором Фрідріхом II Штауфеном (1194 — 1250 рр.). За імператора висту­пили: Південна Італія, Сицилія, Північна Франція, частина князів Німеччини, мусульмани Північної Африки і Єгипту. Святий пре­стол підтримували більша частина міст Північної Італії і Рейнська область, половина князів Німеччини.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Φpi∂pix II (1194 — 1250) — імператор Священної Римсь­кої імперії, син імператора Генріха VI. Після смерті батька у віці 4-х років залишився під опікою Римського Папи Іно- кентія III. Коли Фрідріху виповнилося 14 років, Папа оголо­сив його повнолітнім і одружив на дочці короля Арагонсько- го, вдові короля Угорщини, Констанці. Після позбавлення влади імператора Оттона VI за підтримки Інокентія III Фрідріха було обрано імператором Священної Римської імперії. У1220 р. він виступив в хрестовий похід, але під час епідемії, що з'явилася між хрестоносцями, він захворів та повернувся додому; за це Римський Папа Григорій IX у 1227 р. відлучив його від церкви; у тому ж році Фрідріх II знову відправився до Палестини. Поки Фрідріха II не було у Ceponi, його землі в Італії (Неаполітанське королівство) були за­хоплені прихильниками Папи Римського. Після повернення до Італії Фрідріх II знову відвоював свої землі і примусив Папу укласти у 1230 р. мир; у 1231 р. він зібрав сейм в Pa- венні, після якого італійські общини уклали між собою Лом­бардський союз і з'єдналися з сином Фрідріха II Генріхом. Скликавши потім сейм у Майнці, Фрідріх II передав сак­сонському і баварському герцогу Оттону його родові володін­ня у Німеччині та Сицилії і таким чином закінчив супереч­ку між Гогеншауфенами і Вельфами. Тепер вся Німеччина визнала владу Фрідріха II. Боротьба Фрідріха II з Римським Папою продовжувалася за наступника Григорія IX, Іно- кентіїІУ. У1243р. Інокентій IV виїхав до Ліона. На Ліонсь­кому соборі у 1245р. Фрідріха II звинуватили в клятвопору­шенні, єресі й багатьох інших тяжких злочинах, Папа за­жадав, щобФрідріх II з'явився на собор і виправдався. Фрідріх II не виконав цієї вимоги, і тоді Інокентій IV оголосив його позбавленим влади. У відповідь на це Фрідріх IIрозіслав всім монархам Європи грамоту, в якій пояснив законність свого бажання звільнити світську владу від папської. Під час цієї боротьби в 1250 р. Фрідріх II помер.

Фрідріх II говорив на шести мовах, серед яких були грець­ка та арабська. Палкий прихильник філософії і наук, він знав Коран і захоплювався біологією. Імператор мав гарні стосун­ки з багатьма правителями мусульманських країн, яких він розглядав як рівних собі в культурному відношенні, і три­мав гарем.

Двічі, в 1227 р. і 1230 р. Папа відлучав імператора від церкви. В обвинуваченні проти Фрідріха говорилось, що покірність церкві вимагає відмови від підкорення імператору, і що Папа з божою до­помогою зробить все, що від нього залежить для заміни Фрідріха на престолі.

В Німеччину були відправ­лені легати для боротьби з Фрідріхом II і пошуку нового імператора. При цьому багато міст, князі і єпископи були відлучені від церкви за неба­жання зрадити Фрідріха. Імпе­раторська корона була запро­понована Папою брату фран­цузького короля та іншим пре­тендентам. Заради «спасіння христової віри» Папа мав зв’язки не тільки з англійськи­ми та французькими короля­ми, але і з монголо-татарами. Імператор також вів перегово­ри з ханом Батиєм. Монголи

Імператор Фрідріх II

Князь Роман Мстиславич

мали кваліфіковану розвідку з числа іноземців. Угорський монах Юліан розповідає про монгольсь­кого посла, який знав «угорську, російську, куманську (тюркську), тевтонську (німецьку), сарацинсь­ку (арабську) мови». В листі папсь­кого легата при армії хресто­носців, яка розбила в 1241 році при Оломоуці (Ольмюці) мон­гольський загін (йдеться про мон- голо-татарського предводителя, який виявився англійським тамп­лієром на ім’я Пітер (Пайдар)). Через це кочівники прекрасно зна­ли про боротьбу гвельфів та ги- беллінів. Базуючись на цих даних, Батий вимагав від Фрідріха по­кірності і союзу. Фрідріх у відповідь пошуткував і відповів, що як знавець соколиного полю­вання, він міг би стати сокольничим хана.

Але поряд з насмішками між гибеллінами і монголами велись таємні переговори, результатом котрих, за записами Л. Гумільова, була ізоляція гвельфської Угорщини та її розгром, а також пере­мога Фрідріха II в Ломбардії, яка привела до втечі Папи Інокентія IV в 1243 р. до Ліону. На Ліонському соборі 1245 року Папа віддав анафемі й імператора Фрідріха II, і хана, та оголосив хрестовий похід проти монголо-татар.

Певні сподівання папство пов’язувало з землями Київської Русі, чернігівський князь Михайло Всеволодович, галицько-волинський князь Данило Романович, брат Олександра Невського Андрій Ярос­лавович вважали, що необхідно готуватись до визволення з-під вла­ди монгольських ханів в тісному союзі з Заходом. Прибічників та­кого союзу було багато і серед жителів Новгорода, Пскова, Твері й інших міст. Одним з перших князів, хто пішов на союз з гвельфа­ми був Михайло Всеволодович (? — 1246). Після розорення монго­лами в 1239 р. Чернігівського князівства він поїхав в Угорщину і запропонував Белі IV заключити союз і укріпити його шлюбом сво­го сина Ростислава і доньки короля.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Михайло Всеволодович (? — 1246) — князь чернігівський, син Всеволода Святославича Чермного. Вперше згадується в джерелах від 1206 р., коли одержав від батька Переяславль, але в тому ж році був вигнаний звідти київським князем Рю­риком Ростиславичем. Брав участь в битві на р. Палці. У 20-і роки кілька разів ставав на чолі Новгорода, потім вів бороть­бу з Данилом Галицьким і Ярославом Всеволодовичем за Київ. При наближенні монголо-татар у 1239 р. втік до Угорщини, потім до Польщі і Німеччини. Не знайшовши там підтрим­ки, в 1245 р. повернувся до Чернігова, а в 1246 р. вирушив до хана Батия, розраховуючи одержати від нього Чернігівське князівство. За відмову пройти через очищуючий вогонь був вби­тий. Канонізований православною церквою.

Але король у допомозі відмовив. Безрезультатно закінчилась для Михайла Всеволодовича і поїздка до двору мазовецького кня­зя Конрада. Той не підтримав ідею створення польсько-руського союзу. Тоді Михайло Всеволодович поселився у князя Данила Ро­мановича (Галицького). Ідилія тривала недовго: скоро між кня­зями розпочалася кровопролитна війна. На короткий час Михай­ло Всеволодович захопив Київ і поставив митрополитом свою лю­дину ігумена Петра Акеровича. Але Данило завдав Михайлу низ­ку поразок і зайняв Київ. Михайло Чернігівський з сином і Пет­ром Акеровичем в союзі з гвельфами став готуватися до війни з Данилом Галицьким. Акерович був направлений до Папи Інокен- тія IV в Ліон. На Ліонському соборі він від імені чернігівського князя просить у папської курії допомоги проти монголо-татар. За зв’язок з Інокентієм IV і підготовку озброєного протистояння в 1246 році в Золотій Орді князь Михайло Всеволодович Чернігі­вський був страчений.

Для вирішення монголо-татарської проблеми в 1245 році Папа відправив на Схід спеціальне посольство на чолі з монахом-фран- цисканцем Іоанном Плано Карпіні. Метою посольства була військо­во-політична розвідка в Сараї, Каракорумі і на землях Київської Русі. В 1247 році Інокентій IV направив друге посольство на чолі з домініканцем Асцеліном з метою проведення військово-політичної розвідки в підвладній монголам Середньій Азії. В результаті діяль­ності цих посольств зав’язались переговори папської курії з мон­гольськими ханами. Але союз папства з монголами не відбувся.