Боротьба за об’єднання Європи між «гвельфами» та «гибеллінами» та участь у цій боротьбі князів Київської Русі
За часів незалежності приоритетною геополітичною метою України був і залишається Європейський Союз (ЄС), який почали створювати в 50-х роках XX ст. Але уявлення про єдність Європи і європейців виникло набагато раніше.
І створення такої Європи проходило при безпосередній і активній участі наших предків. Прикладів братерських союзів, політичних угод, військового співробітництва, торгових, культурних зв’язків можна навести багато. Ми візьмемо тільки один аспект європейської історії XI — XIV ст., який показує, що сучасна Україна є європейською державою не тільки за географічними ознаками, але і тому, що її попередники створювали цю єдину Європу.Історики до цього часу дискутують щодо походження і значення слова «Європа». Одні вважають, що воно з’явилось в Древній Греції і може перекладатись як «жінка з красивими очима і обличчям». Більшість вважають вірним інше пояснення. Слово «Європа» до древніх греків прийшли з аккадської мови (Аккад — держава на території сучасного Іраку). «Єреб» аккадською — «захід сонця», «захід». Із курсу географії ми знаємо про розташування та кордони Європи, яка пролягає від Скандинавії до Середземного моря, від Атлантичного океану до Уральських гір. Це географічне поняття Європи, західної частини материка Євразія. Визначити історичне поняття «Європа» складніше. Першим запропонував поняття «Європа» грецький філософ Анаксимандр, який жив на рубежі VII — VI ст. до н. е. в місті Мілеті. З точки зору Анаксимандра, центр майже плоскої Землі займало Середземне море і ця земля Ойкумена ділилась на дві рівні частини — Європу і Азію.
В Європі жили громадяни: люди, які володіли невід’ємними правами. Ніяка влада не могла відняти у громадян їх прав. Громадяни сходились на площу і обирали посадових осіб своєї держави. У громадян була своя власність, а у держави не було. Якщо громадянина обирали на державну посаду, то він виплачував всі необхідні витрати зі своєї кишені.
Чим багатшим був громадянин, тим вище положення він займав. Особисте життя громадянина визначалось його положенням в суспільстві.В Азії було все навпаки: громадян не було, всі були піддані царя і багатство залежало від суспільного положення. У будь-якої людини влада могла забрати його власність, а з ним самим вчинити як завгодно.
Для жителів Римської імперії Європа — це лише північний берег Середземного моря. Великі простори Західної, Центральної, Східної Європи деякі з яких входили до складу імперії, лежали за межами римських уявлень про культурний, розвинений світ.
Після падіння Риму в 800 р. Карл Великий намагався відновити Західну Римську імперію («Священну Римську імперію германської нації»). Європа стала включати відомі і тепер країни: Італію, Францію, Німеччину, Великобританію, Ірландію.
В X ст. кордон Європи проходив по Лабі (Ельбі); по вузьких протоках Скагеррак та Каттегат, що відділяли язичницьку Скандинавію від цивілізованого світу.
Та Європа, яку ми знаємо сьогодні, почала з’являтись в середні віки в результаті боротьби між імператорами «Священної Римської імперії германської нації» та римськими папами. Активну участь у цій боротьбі брали князі Київської Русі і Русь була Європою.
В XI — XIV ст. існувало дві концепції об’єднання Європи. Перша — в рамках католицької церкви. Друга — в рамках імперії. Ідея єдності була близька багатьом європейцям, але стосовно центру і форм такого об’єднання були різні думки. Феодали середньовічної Європи поділялись на дві основні партії. Одну партію очолювала церква, яка претендувала на верховенство не тільки в церковних справах, але і в світських. Прибічники цієї партії отримали назву «гвельфи» по імені Вельфів — герцогів Саксонії та Баварії, які боролись проти імператорської династії Гогенштауфенів. Прибічники імператорів називались «гибелліни» і відстоювали тезу влади імператора над владою папи.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Штауфени (Гогенштауфени) — династія німецьких королів та імператорів «Священної Римської імперії германської нації» (SanctaImperia Romana Hermanorum ) в 1138 — 1254рр.; в 1197 — 1268рр.
— також королі Сицилійського королівства. Головні представники династіїIIImayфенів — Фрідріх Барбаросса (бл. 1125 — 1190), Генріх VII (1165 — 1197),Φpi∂pix II IIImayфен (1194 — 1250).Нагадаємо події, які передували об’єднанню Європи.
В середині XI ст. в житті Європи відбулися дві важливі події, які вплинули на цей процес. По-перше: в 1054 р. Римський Папа та патріарх Константинопольський прокляли один одного. З цього часу долі Західної і Східної християнських церков остаточно розійшлись. Надія зберегти єдність християнського світу зруйнувалась. У відношення між католиками і православними вкралась недовіра і навіть ворожнеча.
По-друге: початок церковної реформи на Заході. Мета реформи: перетворити католицьку церкву в централізовану правлячу партію, яка повинна була контролювати всю світську владу, включаючи королів і імператора. Ініціатором церковної реформи в Римі був чернець і папський скарбник Гільдебранд (Гільдербранд) майбутній Папа Григорій VII (1073 — 1085 рр.). Щоб мати владу, треба було мати великі кошти. Для цього треба було взяти все майно церкви під контроль вищого керівництва. Через це першим кроком реформи було введення целибата — безшлюбності духовенства: всі священики Заходу мали жити, як чернеці, а після смерті все їх майно переходило церкві. Наступний крок — реформа папських виборів: тепер в них брали участь тільки вищі церковники (кардинали), а не все духовенство і громадяни Риму, як це було раніше. Третім кроком був «Декрет про інвеститури» (виданий Григорієм VII в 1075 році), котрий забороняв всім світським владикам без згоди Папи Римського давати посади єпископів, абатів, священиків своїм людям. Цим були незадоволені імператор, королі, німецькі князі, котрі до цього самі вирішували кого призначати єпископом в своїх володіннях і таким шляхом частково контролювали церкву. Між імператором Священної Римської імперії Генріхом IV та римським Папою Григорієм VII почалась боротьба.
В цей конфлікт була залучена і Київська Русь, точніше Великий князь київський Ізяслав (Дмитрій), син Ярослава Мудрого.
Вигнаний з Києва в 1073 р., він звернувся за допомогою до свого родича, польського князя Болеслава II Сміливого (1058 — 1079 рр.) — сина тітки Ізяслава Добриніги — Марії і одночасно племінника жінки Ізяслава Гертруди-Олісави. У 1069 р. він вже звертався за підтримкою і при допомозі дружини Болеслава повернув собі княжий престол. Але цього разу, «віддавши польським вельможам багаті подарунки», Ізяслав допомоги не отримав.В цей час Болеслав II воював з чеським князем Вратиславом II (1061 — 1092 рр.), союзником імператора, і йому самому потрібна була військова допомога. Через це він укладає союз з братом Ізяс- лава, великим князем київським Святославом, котрий направляє військо на чолі з сином і племінником Олегом Святославичем і Володимиром Всеволодовичем Мономахом на допомогу польському князю в Чехію (Сілезія).
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Гертруда, в православ'ї Олісава (Єлизавета) (1025 — 1097 (1108)), дочка польського короля Мешка II Ламберта (990 — 1034), в 1043 — вийшла заміж за старшого сина Ярослава Мудрого Ізяслава, В 1050 р. народила сина Ярополка, а в 1073р. була вимушена втікати разом з чоловіком і сином в Польщу, тому що брати Ізяслава Святослав і Всеволод вигнали його з київського князівства. Із Польщі княжа родина вирушила в Саксонію, де Олісава і Ярополк хрестилися в латинську віру. В 1077р. Ізяслав Ярославович за підтримки Папи Григорія VII і польського князя Болеслава II повернув собі княжий престол. Олісава з сином, повернувшись на Русь, перехрестилась в православ'ї. Наступні 20років Олісава провела в князівстві свого сина — Володимирі — на Волині, де брала участь в державних справах (особиста печатка княгині зберігається у Львові).
мавши змогу поширити свій вплив і на землі Київської Русі, підтримав князя і послав в Київ посольство з вимогою повернути престол Ізяславу з погрозою війни у випадку непокори. Правда, далі по-
Печатка Ізяслава
Ярославича
Ізяслав був висланий з Польщі і по дорозі був пограбований «...
все забрали в нього ляхи і показали йому дорогу від себе» — так пише літописець. Але забрали не все, більшу частину добра йому вдалося врятувати. Покинувши володіння польських князів, Ізяс- лав за порадою свого родича (по материній лінії) маркграфа саксонського почав шукати підтримки у противника Болеслава II, імператора Генріха IV. Як пише в своїй хроніці Ламберт Герсфель- дський, князь Ізяслав приніс імператору «неоціненні багатства у вигляді золотих і срібних посудин і безмірно цінного одягу і просив його, щоб він допоміг йому проти брата його, котрий силою відібрав його владу і тримає її злою тиранією». Імператор, отригроз діло не пішло. Тут свою роль зіграв посол імператора трірський архієпископ Бурхард. Він був братом (по матері) Оди, доньки німецького князя Леопольда Штаденського, жінки великого князя Київського Святослава.Зустрівшись із сестрою і шурином, Бурхард стає на сторону Святослава і отримавши багаті подарунки для імператора, повернувся в Німеччину. Щедрість Святослава, зіграла свою справу. «Ніколи, — відмічає німецький літописець, — не бачили ми стільки золота, срібла і багатих тканин».
Генріх IV «утешил изгнанника одним бесполезним сожалением». Не отримавши підтримки від Генріха IV Ізяс- лав посилає свого сина Ярополка в Рим до Папи з проханням про допомогу для поновлення його на Київському престолі. Папа Григорій VII в 1075 р. затвердив «королем руським» Ізяслава на якихось особливих умовах, які він не ризикнув довірити пергаменту. Він писав, що його два посли «на словах пояснять вам, що є і чого немає в листі». Навряд можна сумніватися у тому, що таємна мова йшла про підпорядкування папському престолу і розриві з грецькою патріархією.
Печатка Ізяслава (Дмитрія) Ярославича
В грамоті від 17 квітня 1075 року Григорій VII визнав право Ізяслава Ярославича на «золотий стіл Київський». Окрім цього Папа зробив демарш у Польщі на користь Ізяслава.
20 квітня 1075 року він відправив листа Болеславу II з вимогою повернути «князю Дмитру (ім’я Ізяслава після хрещення) забране майно» (в 1073 році князя пограбували, коли він їхав до імператора в Майнц). «Беззаконно присвоїв собі казну Дмитра Государя Київського, — писав Папа, — ти порушив добропорядність Християнську. Молю і заклинаю тебе іменем Божим віддати йому все взяте тобою чи твоїми людьми: бо злодії не ввійдуть в Царство Небесне, якщо не повернуть вкрадене».ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Лен, лена — в середні віки наслідне помістя, отримане васалом від сюзерена за службу, а також право володіння таким помістям. Данина, яка збиралась з такого помістя.
Болеслав II не тільки повернув пограбоване, але і зібрав військо з яким Ізяслав в 1076 році повернувся на Русь, а в 1077 після смерті Святослава повернув собі Київський престол. (З жовтня 1078 року Великий князь Київський Ізяслав Ярославович гине в бою проти своїх племінників на Нежатій Ниві).
У князя Болеслава була своя вигода в допомозі Ізяславу. По — перше: в боротьбі проти влади імператора він отримав сильну підтримку папи: по-друге, в 1076 році при підтримці Папи Римського він став Польським королем.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Ізяслав Ярославин (1024 — 1078) — Великий князь Київський (з 1054). Син Ярослава Мудрого. До 1054 р. був князем турівським. Під час київського повстання 1068 — 1069 рр. втік до Польщі. У1069 р. за допомогою польських військ повернувся до Києва і покарав повсталих. В 1073 р. вигнаний своїми братами Святославом і Всеволодом з Києва, Ізяс- лав знову подався до Польщі та Німеччини. У 1077 р. при підтримці польських військ повторно захопив київський великокнязівський престол. Брав участь в складанні однієї з частин «Руської Правди» — «Правди Ярославичів». Загину в на Нежатиній Ниві в бою проти князів Олега Святославича і Бориса Вячеславича (1078). Зять польського короля Мешка II Ламберта (990 — 1034).
Після смерті Ізяслава в 1078 році великим князем Київським стає його брат Всеволод, котрий стає на бік імператора Генріха IV, приєднавшись до партії гибеллінів. Союз був доповнений династичним браком імператора з донькою великого князя — Євпраксією (Єфросинією) Всеволодівною.
В 1083 (1086) році вона вийшла заміж за Генріха Довгого, маркграфа Штаденського, а потім ставши вдовою, в 1088 році — за імператора Генріха IV.
Оскільки Римський Папа залишався главою католицької церкви в протилежному таборі почали поширюватись культи протилежні церковному. Сам імператор належав до секти «ніколаітів» — послідовників сатанинського культу. Хоча культ вважався таємним, про служіння «чорній меси» знали багато. Генріх IV був людиною без забобонів і залучив до участі в «чорних месах» свою дружину, «даби на ее голому теле служить обедни». Адельгейда ново-
явлена католичка, знущань над вірою довго не терпіла, підняла проти чоловіка обох своїх пасинків Конрада і Генріха і була ініціатором падіння імператора.
Печатпка Святослава (Миколая)
Ярославича
В 1083 р. коли Євпраксії було лише 12 років, вона була відправлена в Саксонію у будинок нареченого маркграфа Генріха фон Штаден. Тут вона повинна була жити до одруження, вивчаючи нові для неї мову та звичаї. З саксонських хронік відомо, що вона привезла з собою багате придане. «Дочка руського царя приходить в цю країну з великою пишністю, з верблюдами, навантаженими розкішним одягом, дорогоцінним камінням і взагалі з незчисленним багатством».
В Саксонії Євпраксія була хрещена за католицьким обрядом і отримала нове ім’я — Адельгейда. Декілька років вона провела в Кведлинбурзькому монастирі, де отримала відповідні її новому положенню освіту та виховання. В шлюб з Генріхом Штеденським вона вступила не раніше 1086 р., а у 1087 р. маркграф помер.
З часом в Кведлинбурзькому монастирі удова познайомилась з імператором Генріхом IV (абатисою цього монастиря була сестра Генріха IV). В подальшому доля Євпраксії була тісно пов’язана з
Генріхом IV та політичною боротьбою того часу.
Генріх JV (1050 — 1106), з 1056 р. — німецький король, а з 1084 р. — імператор Священної Римської імперії, прагнув зміцнення імператорської влади, вів боротьбу з Римським Папою Григорієм VII та його наступниками за владу. Боротьба між ними призвела до того, що в 1076 р. Генріх в місті Вормсі зізвав церковний собор і оголосив Григорія VII скинутим з папського престолу. Папа в тому ж 1076 році відлучив імператора від церкви. Німецькі князі вирішили лишити Генріха престолу, якщо він не позбавиться відлучення. В1077 р. Генріх відправився в Каноссу, замок в Північній Італії, де Григорій VII знаходився в гостях у власниці замку графині Матильди Тосканської, яка підтримувала Папу у боротьбі з Генріхом. В Каноссі відбулась зустріч відлученого від
церкви Генріха з Папою Григорієм VII, який вибачив грішника, що покаявся. За даними історичних хронік, Генріх три дні простояв в одязі грішника біля стін замку, очікуючи прийому у папи.
Однак, отримавши вибачення, Генріх не припинив боротьбу і
навіть своєю владою призначив анти-Папу Климента.
Євпраксія була втягнута в політичну боротьбу того часу і стала зброєю протиборствуючих сторін.
В 1088 р. Генріх IV одружився з Євпраксією. І вона стала імператрицею Священної Римської імперії.
Важко сказати що спонукало Генріха IV до цього шлюбу. Можливо, імператор, намагався заручитись підтримкою впливового саксонського роду Штаденів і підготовлював союз з Києвом. Як би Київ погодився лише на переговори, з поставленим Генріхом анти-Папою Климентом, то навіть вже це зміцнило б позиції імператора.
Однак Київ не погодився на переговори з Климентом. Не виправдала надій Генріха і подружнє життя. Шлюб з Євпраксією виявився нещасливим. Генріх залучив свою молоду дружину до участі в таємних чорних месах, які закінчувались оргіями та розпустою. Євпраксія була вражена звичаями двору Генріха IV. Біля взаємовідносин подружжя було створено багато чуток та легенд. У той же час саксонські хроніки свідчать про жорстку поведінку Генріха до своєї жінки та ненависть до неї.
На початку 90-х рр. XI ст. Генріх почав свій третій похід в Італію. Євпраксія відмовилась їхати з чоловіком, за це він ув’язнив її в місті Вероні. «Він ув’язнив її під охорону і допускав насильство над нею», - свідчать німецькі хроніки XI ст.
Граф Вельф, чоловік Матильди Тосканської, допоміг Євпраксії втекти до замку Каносса у табір Папи Урбана II.
В 1094 р. відбувся церковний собор в Констанці, на якому була зачитана скарга Євпраксії на Генріха IV. В своєму посланні собору
вона розповіла про таємні меси, в яких вона приймала участь за наказом чоловіка та оргії, які їх супроводжували. Папа Урбан II запропонував Євпраксії особисто виступити з обвинуваченням проти Генріха IV на соборі 1095 р. в П’яченці. Виступ Євпраксії на цьому соборі привернув увагу усієї Європи.
Вона отримала відпущення гріхів за участь разом з Генріхом IV в сатанинських обрядах і була відправлена через Угорщину на Русь, де перейшла знову в православ’я і закінчила своє життя в Печорському монастирі 9 липня 1109 року.
Так почалась участь Київської Русі в боротьбі між гвельфами та гибеллінами.