Київська Русь

Одяг і ювелірні прикраси

У IX ст. слов’янська держава з центром у Києві була відома як Русь, в історичній літературі її називають Київська Русь чи Старо­давня Русь. Останнім часом починає широко використовуватись назва Київська держава.

Відносно самої назви «Русь» існує кілька теорій. Прихильники так званої «норманської теорії» виводять назву «Русь» із Сканди­навії («руотсі» — це фінська назва шведів — норманів). Інші вва­жають, що слово «Русь» має південно-східне, іранське походжен­ня. Нарешті, генетичні корені цієї назви — від річок Рось, Роста­виця, на берегах яких проживали племена рогів, росів. Літопис

Зернь: 1) срібний колт; 2) срібна місячниця

застосовує назву «Русь» до великокнязівського оточення — дру­жинників, серед яких були і варяги, а також до території, на якій великі князі київські збирали полюддя.

До речі, питання про походження назви «Русь» залишається дискусійним.

В часи Київської Русі наші предки продовжували виготовляти тканини з льону, конопель і вовни, виготовляли одяг зі шкіри і хутра. Про те, як вони вдягалися, відомо з фресок Софійського со­бору в Києві, рукописних книг та іконопису. На багатьох іконах зображені не тільки святі, але й князі в оточенні сімейства, прості городяни. Після прийняття християнства в одязі князів і знатних городян став проявлятися вплив Візантії.

Нижнім одягом і знатних і простих людей були сорочки. Жіно­ча була довгою до ступнів, з довгими рукавами й розрізом від гор­ловини, застебнутої на ґудзики. Її прикрашали вишивкою або об­шивали смужечками тканини. Шили сорочки із білого полотна або кольорового шовку, носили з паском. Наверх сорочки прості жінки вдягали «поневу» — юпку, яка складалась з трьох незшитих пря­мокутних полотнищ, які прикріплялись до паска. Для неї викори­стовували «пестрядь» з клічастим або ромбовидним візерунком.

Колт з емаллю

роль. Дівчата ходили з розпущеним волоссям або носили косу, заплете­ну низько на потилиці. Зачіску при­крашали вишитою стрічкою, дере­в’яним або шкіряним обручем з скроневими і налобними залізними прикрасами. Заміжні жінки закри­вали волосся «повойником» із тонкої матерії або шовковою сіткою. По­верх повойника носили полотняний або шовковий «убрус» білого або чер­воного кольору, схожий на сучасну хустку.

Повсякденним взуттям простої жінки служили частіше за все по­столи з «онучами» — шматками тканини для обмотування ніг.

Багаті жінки носили м’які чобітки і на напівчобітки з кольоро­вої шкіри з узорчатою вишивкою, легке шкіряне взуття — «пор-

Рукоятка меча, обкладена срібною пластиною, оздоблена гравіюванням та позолотою; оковка турячого рогу з Чорної Могили, прикрашена гравіюванням та

шни». Каблуків тоді ще не було.

Обов’язковим еле­ментом одягу чоловіків всіх прошарків була со­рочка. Чоловіча сорочка доходила до колін, мала довгі без манжетів рука­ви. Вона могла бути з не­великим розрізом від горловини; застебнута на ґудзики посередині гру­дей або без розрізу. Шили їх з полотна, пест- ряді (домоткана льняна тканина з різнокольоро­вих ниток). Під рукави для свободи рухів вшива­ли трикутні шматочки

позолотою

червоного кольору — ла-

Оковка турячого рогу з Чорної Могили (поблизу Чернігова)

стовиці. Святкові сорочки прикрашались вишивкою (орнамен­ти і стилізовані зображення), зазвичай нитками червоного ко­льору. Всі шви підкреслювали вишивкою, яка мала вигляд чер­воного канта. Носили сорочки навипуск, підперезували вузь­ким паском або кольоровим шнурком.

Стародавні майстрині розшивали тканину, переважно одноко­лірну і без узору, срібно-позолоченими нитками, спряденимі з шов­ковими або льняними. Тканини ці, як і необхідні для вишивки ме­талеві і шовкові нитки, надходили на ринок з Середземномор’я і країн Близького Сходу.

Розшитими золотом тканинами прикрашали світські і культові будівлі, святкові костюми. Ймовірно, частина цих предметів ство­рювалася у великих монастирях. Відомо, що сестра Володимира Мономаха, Ганна Всеволодівна, відкрила в кінці XI століття в Ан­дріївському монастирі в Києві школу для навчання дівчаток ви­шивці золотом і сріблом.

Найдавніша вишивка (друга половина X століття) знайдена в княжому похованні в Чернігові, в кургані «Чорна могила». За тех­нікою виконання ця шовкова тканина із золотим стилізованим рос­линним орнаментом ідентична всім відомим зараз руським вишив­кам X — XII століть. Золоті нитки пропущені через шовкову тка­нину, на вивороті виходять короткі стьобання, а на лицьовій сто­роні — довгі, щільно прилеглі одне до одного. Це так зване шиття «на отвір» або «в прокол». Щоб не пошкодити дорогу тканину, ви-

шивальниці заздалегідь робили в ній тонкими кістяними прокола­ми крихітні отвори.

Спосіб шиття «на отвір» був широко поширений не тільки на Русі, він застосовувався в X — XII століттях у Візантії, в західноє­вропейських країнах. В кінці XII — на початку XIII століття у всіх цих країнах поступово переходять до простішого і раціонального прийому вишивки — шиттю «в прикріп»: металева нитка не про­пускалася через тканину, а прикріплялася ледве помітними стьо­баннями на лицьовому боці шовковою ниткою.

Найбільш повне уявлення про одяг князів і знатних воїнів в Київській Русі дає малюнок, розміщений в «Ізборнику», напи­саному в 1073 році для чернігівського князя Святослава Яросла- вича. На ньому зображений князь зі своїми синами. Одягнений князь у зелене плаття з червоною обшивкою по подолу, з довги­ми рукавами і золотими нарукавниками. На це плаття накину­тий плащ синього кольору з червоною підкладкою «золотою пет­лицею на плечі». Цей вид верхнього одягу, названий в літопи­сах «корзно» або «коцъ», зберігся до XV ст. Вбрання князя до­повнює шапка з хутряним оздобленням і червоні гостроносі чоб­ітки. Традиційна давньоруська шапка мала зверху округлу, інко­ли конусовидну форму.

Селяни носили шапки з повсті, грубого сукна, заможні люди — з тонкого сукна, оксамиту, знатні — з оксамиту, парчі з при- красами із срібла, золота, доро­гоцінних каменів. Шапку об­шивали знизу (оторочували) смужкою сукна або хутра. Для оздоблення дорогих шапок ви­користовували шкурки соболя, куниці, бобра. Прості люди за­довольнялись білячим, заячим хутром, якісно вичиненою ов­чиною.

Взуттям простих людей-се- лян були постоли. Багаті та знатні носили шкіряні та сап’я­нові чоботи, розшиті візерунка­ми, прикрашені аплікаціями з кольорової шкіри. Штани зап­равляли в халяви чобіт.

Прикраси носили як і ран­іше, крім того використовува­ли і нові з перлин, дорогоцін­ного каміння, бурштину та ін. Перлинним шиттям прикра­шали парадний одяг і чолові­ки і жінки. І літописи X ст., і фрески того часу свідчать про надзвичайне шанування на­шими предками перлин. Пере­яславський літопис X ст. роз­казує про те, як древлянсько- му князю Малу привидівся сон, ніби княгиня Ольга обда­рувала його шитим перлами одягом.

Мініатюра рукопису XII ст. «Слово Іполіта»

Одяг, прикрашений перлами, можна зустріти і на фресках Со­фійського собору. У Київський Русі був широко відомий і янтар. Про янтар в джерелах мовиться так: «Камінь зело чесний, один від другого каміння так іменуєм, златовіден укупі і сребровіден».

їжа

До їжі наші предки були невибагливі. їли м’ясо тварин (биків, корів, овець, коней тощо), рибу, овочі. Задля поповнення м’ясної їжі, полювали на лосів, оленів, зубрів, турів, диких кабанів, ко­зуль, ведмедів, зайців, котрих було чимало в лісах. За допомогою гачків і неводів ловили рибу: сомів, судаків, щук, лящів, линів, окунів та інших. Бортники (збирачі меду) діставали мед і віск із дупел, де роїлися дикі бджоли.

Простий люд переважно їв житній хліб, багатий — з пшениці. їли просо (пшоно), горох, овес (з нього робили каші і киселі); з овочів — капусту, ріпу, моркву, боби, огірки, редьку, буряк, цибулю, часник тощо. Використовували у своєму раціоні рибу (риб’ячі кістки разом з іншими їстівними рештками знаходять у всіх вивчених стародавніх похованнях).

Здавна вживали кінське або коров’яче молоко, сир. Пізніше кінське молоко, як і м’ясо, перестали вживати, вважаючи його «лихим», не їли й раків, тому що «не звір серед звірів їжак, не риба серед риб рак». Також споживали м’ясо птиці, овочі, фрук­ти, ягоди, яйця, сир, кашу, додавали до смаку масло, кріп, оцет, заїдали хлібом, який готували у вигляді буханців, калачів, хлібин, пирогів.

Відомості про приготування хліба ми знаходимо в Житії Фео­досія Печерського і Києво-Печерському патерику. Як і в рядовому господарстві селянина, в монастирі зерно розмелювалося ручними жорнами. При особливо ретельному помелі зерна одержували «хлебі чисті зело». Данило Заточник пише: «пшениця бо, багато мучима, чистий хліб виявляє». Хліб готувався кислий, для чого уживалася закваска («квас з хлібом»). Хліб випікався в невеликих вогнищах з чорною топкою. Феодосій, що пік хліби в такій печі, почорнілий «від ожьженія пещьнаго».

З висівок вівса і пшениці робили кисіль, який потім відціджу­вався і приправлявся «сиченим» медом.

Капуста і ріпа довго залишалися найтиповішими для Русі го- родними культурами. Ібн-Фадлан ще згадує лук і часник в числі жертовних приношень руських купців; мак, з якого виготовля­лися пряники, очевидно, йшов зі своїх городів; місцевим був, ймо­вірно, і кріп.

До числа рослинних приправ відносилися оцет, кориця, горі­хи, м’ята, аніс, перець. З льняного сім’я виробляли олію; іноді її замінювали товченими горіхами.

Готували їжу шляхом смаження або варення в казанах і гор­щиках; варена в казані їжа, точніше «похлёбка», що виходила при варенні м’яса або інших продуктів, називалася «юшкою».

Рідку їжу їли ложками, м’ясо — руками: виделок на Русі, як і на середньовічному Заході, не було до дуже пізнього часу. їжу різа­ли ножами, які були зазвичай у кожної людини. Особливих столо­вих ножів не було.

Чаю та горілки не знали, проте вміли робити пиво, квас, але найбільшого розповсюдження набув хмільний мед. Слов’яни мед споживали безмірно, пили його і вдень, і вночі, а інколи й помира­ли «з кухлем у руках». Літописець XI ст. вклав до вуст Володими­ра Великого фразу, що Русь не може жити без пиття («Руси есть веселье пити, не может без того бити»).

Кришталеві фужери, чарки з успіхом замінювали келихи, роги турів та чаші. Посуд був металевий, дерев’яний, глиняний, берес­тяний та плетений. Ось далеко не повний перелік видів посуду: блю­до, бочка, братина, відро, вікія (посудина для вина), голважа (міра солі), горщик, діжа, дельва (різновид бочки), кадь, ковналь (дерев­’яна чаша), ковш, корито, казан, кош, кринка, карчава, латка, лож­ка, лукно, мед’яниця, миса, нощва, черпаки, сковорода, солило, судок, половник, чара, чаша, чашка, черпало, чбан та ін.

Заможні жителі харчувались різноманітно і багато. До того що названо вище, можна додати дичину, рідку в раціоні простих лю­дей: це журавлі, гуси, перепела, лебеді; прянощі (кориця, гвозди­ка тощо), лимони, цитрини, мигдаль.

На княжих та боярських дворах часто проводились бенкети, які були душею суспільного життя. Бенкети влаштовувалися після всякої успішної події, особливо після перемог. Наприклад подібний бенкет був влаштований після перемоги над печенігами «на день Перетворення Господня, коли побудована була церква у Василеві». Князь з боярами та дружиною бенкетував на «сінях» (висока гале­рея палацу), а на дворі ставились столи для народу. На ці бенкети з’їжджались «посадники та старійшини зі всіх міст та багато лю­дей... незліченна кількість народу». Для дружинників князь осо­бисто проводив бенкети кожен тиждень. За звичаєм це був ритуал зміцнення дружби князя з воїнами.

На бенкетах їли м’ясо домашніх тварин, дичину, рибу і овочі, а пили вино, мед, який міряли проварами (варивши 300 провар меду), крім того по місту возили їжу (хліб, м’ясо, рибу, овочі) і роздавали тим, які не могли самі прийти на княжий двір.

Ці бенкети відбувалися в той же час не тільки в Києві, але і в інших містах; тому в передмістях київських князь тримав запаси напоїв, так звані «медуши».

Наскільки такі бенкети були привабливі, видно з того, що у фольклорі, піснях та билинах бенкетуючий князь зробився прикла­дом достатку життя, і Володимир Красне Сонечко став синонімом доброго і веселого князя взагалі. За старим звичаєм бенкет не по­винен був обходитися без пригощання жебраків і калік. Взагалі в казках добрий князь або цар, коли організовує бенкет, то неодмін­но запрошує бідняків.

Подружнє життя

В часи Київської Русі красива дівчина — це міцна, рум’яна, з великими руками і широкими стегнами. Як сказано в прислів’ї, «і коня на скаку зупинить, і в палаючий дім увійде». Для обробки землі, а наші предки були землеробці, жінка потрібна була сильна, витривала, роботяща, яка могла багато працювати, народжувати здорових дітей. Казки та перекази донесли до нас описи красунь: «Жила була красива-прекрасива дівчина. Обличчя в неї було як наливне яблуко, очі соколині, брови соболині, вуста червоні, інші дівчата заздрили її русій косі, довгій красі». Інший переказ дає опис красуні часів Київської Русі: «Очі сині, брови чорні, густі — собо­лині, щоки червоні горять як маків цвіт, шия біла — лебедина, а хода у красуні павлина. Засміється — золото пов’ється, розплачеть­ся — перли покотяться».

У язичницький період у наших предків було по декілька дру­жин і наложниць. В «Іпатіївському літописі» надана характерис­тика шлюбних стосунків Великого князя Київського Володимира Святославича (980 — 1054 рр.) «І був він ненаситний на блуд, і, приводячи до себе замужніх жінок і дівчат, він розтлівав їх. Був бо він такий жонолюбець, як і Соломон, бо в Соломона було, кажуть, сімсот жінок і наложниць триста... У Володимира наложниць було триста у Вишгороді, триста в Білгороді, а двісті — на Берестовим». Крім наложниць, Великий князь мав ще сім дружин.

Жінки добувались різними способами: насильним викраден­ням, викраденням зі згоди викра­деної, покупкою нареченої.

Серед можновладців — князів, бояр, дружинників — не вважалось негожим мати по дек­ілька коханок, а на бенкетах хва­литись своїми подвигами. Як пише у праці «Черты народной южнорусской истории» М. Косто­маров, «Батьки берегли від них своїх дочок, по виразу пісень, за трідевятью замками, за трідевя- тью ключами, щоб і вітер не заві­яв, і сонце не запекло!»

У той же час «... На київських жінок в переказах, збережених в піснях, лягла пам’ять легковаж­ності, розбещення і разом з тим чаклунства. Київська кокетка приворожує до себе коханців і міняє їх по свавіллю. Така Мари­на Ігнатівна в пісні про Добриню

Микитича. Вона збирає до себе і дівчат, і дружин, зводить їх з мо­лодцями і сама водиться з дітьми з княжими і із змієм Гориничем — уособленням ворожої, чужоземної сили... Дружина князя Воло­димира Красне Сонечко залицяється із змієм Тугариним».

Але фольклор залишив нам і приклади інших жінок: це Васи­лина Мікулішна Денісова, яка краще зважилася убити себе, ніж зрадити чоловікові; дружина Ставра-боярина, яка хитрим чином переводить свого чоловіка з в’язниці; княгиня Ярославна, яка чекає чоловіка з полону та інші.

Прийняття християнства внесло суттєві зміни в шлюбно-сімейні відносини в порівнянні з часами язичництва. Викрадення дівчат стало переслідуватись і законом і церквою. За церковним статутом Ярослава Мудрого «... а ті хто вкраде дівку, по гривні срібла єпис­копу».

Статут Ярослава наказує дружину, яка б’є свого чоловіка, але вчинки чоловіка по відношенню до дружини обходять мовчанкою. На батьків покладалась відповідальність за цнотливість доньки.

З хрещенням Русі 988 р. почали складатись норми шлюбного права, які включали в себе і певні весільні ритуали.

Заручини. За звичаєм заручини проходили з пригощанням. їли пиріг-коровай, кашу, сир. Розрізання сиру закріплювало заручи­ни, а відмова нареченого від нареченої після цієї процедури вважа­лась образою честі жінки, і каралась штрафом «... за сир — гривну, а сором три гривні».

Шлюбний зговір. Батьки домовлялись про розміри посагу і дня весілля. В XIII ст. згода сторін на шлюб стала фіксуватись в шлюб­ному договорі або ряді, складанням якого після зговору займались свати або родичі.

Церковні заручини. Вони закріпляли зобов’язання одружува­тись на дівчині. Навіть якщо заручену «некто прельстит и осквер­нит», одружуватись на ній закон наказує зарученому жениху. За­ручини підтверджувались грамотою.

Церковне вінчання. Вінчання відбувались зазвичай між Різдвом і Хрещенням. Вінчати міг будь-який священнослужитель, не монах. Після надівання обручок (золотої — чоловікам, залізної — жінкам) священик благословляв шлюб. Число шлюбів обмежувалось двома, у виключних випадках (смерть другого чоловіка, відсутність дітей від першого і другого шлюбу) дозволявся третій шлюб. Заборонявся шлюб між близькими родичами до шостого «коліна».

На Русі нареченої відвіку надягали кільце на праву руку, а вдови носили його на лівій.

Збереження цнот­ливості до шлюбу не розглядалось як умова для його укладення. Цнотливості (незайма­ності) церковний закон вимагав тільки від май­бутніх дружин свяще­ників і дяків, а з інших

Запис-графіті на стіні Софійського собору у Києві про смерть «цесаря нашого» Ярослава Мудрого. Він помер 20 лютого 1054 р.

предписував брати штраф в тому випадку, якщо «заміж пішла нечи­ста». Церква формувала уяву про мораль і порядність в подружньо­му житті. Засуджувались сексу­альні зв’язки поза шлюбом і збо­чення традиційної сексуальності. Спілкування жінки поза домом з чоловіками, які не були її родича­ми або членами родини, також за­суджувалось церквою.

Головним приводом для розір­вання шлюбу вважалось перелюбу. Але воно по-різному визначалось для кожного із подружжя. Чоловік визнавався таким, що вчинив пере­любу лише в тому випадку, якщо мав на стороні не тільки коханку, але і дітей від неї (позашлюбні діти було досить частим явищем). Жінка вважалась такою, що скоїла пере­люб уже тоді, коли вступала в зв’я­зок зі стороннім чоловіком (зґвалту­вання зрадою не вважалось). Дозво­лялось і покарання за перелюб.

Жінки спочатку не мали права на розлучення з причини зради чоловіка. Винний чоловік наказувався роком єпитимії (церковне покарання) і грошовим штрафом. Чоловік, дізнавшись про зраду, не тільки міг, але і зобов’язаний був розірвати шлюб. В протилеж­ному випадку він повинен був нести особливе покарання, а якщо це був священнослужитель — він позбавлявся сану. Правами на розлучення з фізіологічних причин (якщо немає дітей) володіли в рівній мірі обидва з подружжя.

Існували й особливі причини для розлучення (прийняття чер­нецтва чоловіком або дружиною зі згоди обох; під приводом «порчі дружини»; доведеного звинувачення в «злому ділі»; якщо «чоловік не лазить на дружину» (імпотенція); жінка зниклого на війні чоло­віка могла знову вийти заміж через три роки).

За самовільний відхід чоловіка від дружини на нього накладав­ся штраф на користь церкви і ще один на користь дружини як ком­пенсація за «сором» (моральний збиток).

Згідно православної концепції найбільшим благом для родини були діти. Ідеалом заміжньої жінки була багатодітна мати.

Суворі покарання застосовувались за дітовбивство, спроби оми­нути вагітність або перервати її.

Покарання, прирівнюване до кари за дітовбивство, чекало і чо­ловіка «аце он риняся пьян на свою жену, вередит в ней дете».

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Андрій Первозванний — святий апостол Icyca Xpucma_i брат апостола Петра. За грецькою міфологією Icyc Христос закликав Андрія першим йти за ним, і тому він прозваний «Первозванним». За легендою (апокрифічні «Апостольські діяння» ), проповідував християнство балканським, причор­номорським народам та слов'янам, і був розп'ятий за нака­зом римського магістрату у грецькому місті Патри на хресті. За руськими літописами Андрій Первозванний на одній з Дніпровських гір поставив хрест і цим вказав місце для заснування Києва. На честь апостола Андрія у Києві у 1744 — 1767рр. за проектом архітектора Бартоломео Pac- треллі збудовано собор. В Росії найвищим орденом вважався орден Андрія Первозваного.

Крім літописів, а також деяких грецьких редакцій жи­тія святого апостола Андрія, є й археологічні дані, які не виключають можливості подорожі Андрія Первозванного на Русь. Це знахідки римських монет, які свідчать, що слов'­янські поселення були відомі античному світу. Вони були тим місцем, де закінчувалися південні торгові шляхи, один із яких уверх по Дніпру пройдений апостолом Андрієм. Цей шлях був відомий грекам ще в І тис. до н. е.

Лазні

Давнім атрибутом наших предків були лазні. Так, зокрема, у X ст. Андрій Первозванний — один з апостолів Icyca Христа, прибув­ши до Чернігівщини (за легендою), здивувався з того, як місцеві жителі користувалися лазнею. За словами апостола Андрія, меш­канці розпалювали себе, немов розжарений камінь, сікли себе віни­ком до знемоги, а потім кидались у річку, виходячи з води живими та здоровими.

«Спочатку тільки в печах милися. Коли топитимуть піч жар­кіше, наприклад під хліби, то як виймуть їх, візьмуть воду, на­гріту заздалегідь, настелють підлогу соломою, віник прихоплять, розпарений домягка. Посудину прихоплять для хорошого духу з квасом, а для молодожонів з пивом. Улігшися як слід, людина ве­лить зачинити за собою гирло печі, пирскає по сторонах і зверху чи квасом, чи пивом. Всього краще пучком соломи пирскати. Пари піддати, скільки потрібно, а потім вже і коритися. Виходить зоп­ріла людина з печі в покрові або в двір — холодною водою облити­ся. Неодмінно потім треба полежати на лавці або на підлозі на со­ломі», — пише літописець.