Стародавні слов’яни

Одяг і прикраси

На території сучасної Європи живуть 15 слов’янських народів, що поділяються на три групи: західні, південні, східні. Історія Ук­раїни І тис. н. е. — це історія праслов’янських і власне слов’янсь­ких племен (поняття «слов’янин» зникає у X ст., замінюючись на­звами конкретних племен і племінних союзів).

Етногенез східних слов’ян остаточно не з’ясовано. Ранні пи­семні відомості про життя слов’ян під ім’ям венедів містяться у творах античних авторів І — II ст. римського історика та географа Плінія Старшого, римського історика Корнелія Таціта і грецького астронома і географа Клавдія Птолемея.

За їхніми відомостями, венеди займали значну територію Східної і Центральної Європи, між Дніпром і Bicлою, від степів Північного При­чорномор’я до узбережжя Балтійсь­кого моря.

Назва ж «слов’яни» вперше з’явилась у творах візантійського історика Прокопія Кесарійського «Війна з готами» та імператора Візантії Маврикія Стратега «Так­тика і стратегія» або «Стратегікон» (VI ст.).

Проте навіть сьогодні неясно, де знаходилась прабатьківщина слов­’ян. Чеський славіст П. Шафарик вважав нею землі сучасної Волині, Поділля, Галичини, а його земляк Л. Нідерле — регіони від ріки Ельби до річки Десни. Л. Гумільов і Я. Чекановський шукали її між річками Віслою та Одером. Історики В. Седов (Росія), В. Валу­шок (Україна) стверджують, що вона знаходиться на території су­часної Польщі і південно-західної України — південніше річки Прип’яті і на захід від р. Дніпро. Археологічні дослідження і тео­ретичні висновки сучасної науки дозволяють вважати прабатьків­щиною слов’ян з II ст. до н. е. територію між Одером на заході та басейном середнього Дніпра на сході. Її північним кордоном було лівобережжя Прип’яті, південним — рубежі лісостепу й степу.

Археологічною відповідністю слов’янам є так звана зарубинець- ка культура, яка була залишена осілим землеробським населенням лісостепової зони Східної Європи (кінець III ст.

Дані антропології вказують на близькість антропологічного типу черняхівців та літописного східнослов’янського племені по­лян, що свідчить про безперервну традицію заселення цієї території слов’янами.

У той же час не з’ясовано остаточно навіть походження самого терміна «слов’яни»; одні історики вважали, що в його основі лежало поняття «слава» чи «слово», римляни виводили його від слова «склавін» (Німецьке der sklave — раб, англ, slave). Слов’янознавці Центральної Європи вважали, що він походить від слова «лю­дина», а радянський мовозна­вець О. Mapp виводив його від назви скіфів — сколотів. Л. Нідерле взагалі дійшов виснов­ку, що походження назви слов­’ян пояснити неможливо.

Представники київської ар­хеологічної школи висунули власну концепцію етногенезу слов’янства. Вона виходить з того, що на рубежі III — II ст. до н. е. слов’янська спільнота форму­валася, насамперед, у регіоні р. Вісли й частково на Волині, а потім центр слов’янського етногенезу перемістився в межиріччя Вісли та Дніпра.

Пошук відповіді на проблему етногенезу слов’ян далеко не зак­інчено, хоча з певною долею ясності можна стверджувати, що про­тослов’янські землеробсько-скотарські племена в кінці III та II ст. до н. е. розселилися на просторах між р. Дніпром на сході, Карпа­тами на південному заході, р. Одером на заході, Балтійськім морем на півночі.

Давні слов’яни жили між ріками Віслою і Дніпром в передгір’ї Карпат і на Балканах. Вони говорили однією мовою — праслов’­янською, зрозумілою для всіх слов’ян. Недаремно вони називали себе «словене» — ті, хто володіє словом, зрозумілою мовою.

Майже в один голос давні історики хвалять гостинність слов’­ян, небачену в інших землях.

ли з благословенням і передава­ли один одному в руки. Госпо­дар відповідав перед людьми за безпеку чужинця. Хто не зумів уберегти гостя від біди або ж неприємності, тому сусіди метились як за власну образу. Виходячи з дому, слов’янин за­лишав двері відчиненими й їжу для подорожнього. Крім того, місцеві звичаї дозволяли бідному, який не мав чим пригостити гостя, безкарно вкрасти все необхідне у багатого сусіда.

Пластинчастий браслет

Тканини для одягу слов’яни ткали з льону і конопель, пряли з вовни овець і кіз, зимою носили шуби-кожухи із хутра домашніх і диких тварин. Тканина цінувалась в слов’янському світі й за його межами.

За відомостями східних авторів, слов’яни платили данину своїм правителям одягом. Правда, відомості про слов’янський одяг у древніх авторів дуже обмежені. Прокопій Кесарійський, описую­чи побут слов’ян в VI ст., говорив, що слов’янські воїни не мають панцира, не носять ні хітону, ні плаща, вдягають лише короткі штани. Штани особливо вражали античних авторів: цей одяг вва­жався варварським, греки і римляни не носили штанів. Про одяг древніх слов’ян можна судити по залишках її залізних деталей — пряжках, застібках і т. д. По знахідках ремінних пряжок ясно, що чоловіки носили штани або сорочки підперезані ременем, зверху на сорочку вдягали плащ, який застібався фібулою. На голові но­сили шапки, яка мали опушку із хутра, а інколи і навушники.

Жінки носили прямі довгі сорочки з однією застібкою, спідню білизну не носили. На голові — хустки або шапочки. Взуттям як у чоловіків так і в жінок служили чоботи, напівчоботи, постоли. Ха­рактерними прикрасами слов’янських жінок були скроневі кільця — привіски із бронзи чи срібла, які вплітались у волосся біля вис­ка або прикріплялись до головного убору. У різних племен типи скроневих кілець були різні. Наприклад, у ільменських слов’ян кільця були з ромбічними щитками.

ми; сіверяни (Чернігово-Сіверські землі) — закручені в спіраль дротяні кільця; древляни, поляни, дреговичі і жителі Волині — дротяні кільця у вигляді перснів; кривичі — браслетоподібні при­краси із звичайного дроту.

У період з І ст. до н. е. і по І ст. н. е. на території нинішнього Полісся, у стародавніх слов’янських племен з’явилися прикраси з каміння (при розкопці поховання знайдено намисто із синього і зе­леного каміння).

Подружнє життя

Родовий побут спочатку вів людей до уособлення, роди жили замкнено і цурались один одного. А між тим кожному роду необхі­дно було зі сторони добувати наречених для шлюбів своїх родичів. Звідси виник звичай добувати їх силою і хитрощами, через «уми- каниє» або вивозом.

Далі цей звичай став іншим: якщо наречену «умикали», то за попередньою змовою. В той же час виникли й інші способи укла­дення шлюбу. Жених мирно приходив за нареченою і викупав її у родини, заплативши за неї «вено». В деяких місцях, там де звичаї були м’якіші, наречена переїздила в будинок нареченого, приво­зила свій посаг. Але так було, за словами літописця, тільки у по­лян. У інших же племен сімейний побут відзначався грубістю. «Жили по звірячому, як скотина» — пише літописець. Нестор-літо- писець й інші церковні автори засуджували язичницькі звичаї сло­в’ян і писали, що шлюби слов’ян відбувались біля води, а замість вінчання обходили дерево. Зазвичай обходили три рази в лісі «за­повідний» дуб або озеро і на цьому вінчання закінчувалось. Древній культ води і дерев просліджується і в сімейних обрядах. Вдома на­реченого і наречену обсипали зерном, щоб сім’я була плодовита і заможна, садили на звірячу шкуру, пригощали на весіллі короваєм. Нареченій розплітали косу і одягали в одяг заміжньої жінки. Вона сама повинна була роззути чоловіка, щоб показати свою покірність новому голові родини.

В VI ст. візантійський полководець та історик Маврикій Стра­тег дивувався відданості слов’янських дружин. «Багато з них, — писав він, — смерть своїх чоловіків вважають своєю смертю і доб­ровільно душать себе, не вважаючи життям жити вдовою». Звичай самогубства вдови на могилі чоловіка описують багато древніх ав- 98

торів. Але справа не тільки у відданості дружини, але і в тому, що життя вдови дійсно було тяжким — адже вона залишалась без сво­го роду, серед чужих людей.

Існував у слов’ян звичай багатоженства, кількість дружин за­лежала від матеріальних можливостей чоловіка. Більшість слов’­янських родин (діди, батьки і діти) жили в одному помешканні (дім, хата або напівземлянка); через це їх інтимні взаємовідносини були прості і природні, вони не соромились своїх батьків і невісток. «Дер­жали по дві і по три дружини... срамославили перед батьками і сно­хами», — писав Нестор-літописець.

Чи знаєте ви, що у слов'ян квіткам Браткам приписували якість приворожувати кохання. Для цього тому, хто хоче при­ворожити, треба було під час сну бризнути на повіки соку цих квітів, а потім прийти і стати перед ним якраз тоді, як він прокинеться.

Маврикій Стратег, описуючи сексуальні ігри слов’янської мо­лоді в час свят, зі здивуванням відзначав відсутність якого-небудь сорому. До одруження і хлопці і дівчата розважались на рівних. І лише зі встановленням на Русі православної віри почалась бороть­ба з «сатанинськими страстями», і сексуальність, зокрема жіноча, стала асоціюватись з гріхом.

їжа

Літописці писали, що слов’яни «знались на хліборобстві й найбільш з нього живились». Вони вирощували просо, пшеницю, жито, ячмінь, овес, горох, боби. Окрім землеробства слов’яни зай­мались і тваринництвом: розводили корів, коней, овець, кіз, сви­ней; і мисливством, і рибальством, і бортництвом — збором меду диких бджіл; збирали та їли гриби.

Хліб із проса і жита і особливо мед були традиційними страва­ми слов’янської кухні. А хмільний мед, окрім того, ще використо­вували замість вина.

Як пише М. Карамзін, «у VI столітті слов’яни харчувалися про­сом, гречкою і молоком; а після вивчилися готувати різні смачні страви, не жаліючи нічого для веселого пригощання друзів і дово­дячи у такому разі свою привітність рясною трапезою... Мед був їх улюбленим питтям: ймовірно, що вони спочатку робили його з меду лісових, диких бджіл; а нарешті, і самі розводили їх».

Продукти землеробства, тваринництва, мисливства, збираль- ства, призначені для їжі, слов’яни споживали як в сирому так і в вареному вигляді: їжу здебільшого готували методом термічної обробки: варили, випікали, смажили, також сушили, в’ялили, ква­сили, засолювали тощо. Для більшості слов’янських страв брали продукти рослинного походження, з яких варили юшку, рибні супи та різні каші. На відміну від сусідів слов’яни споживали багато хліба у вигляді короваю, коржів тощо. Розмаїття видів і назв хліба було пов’язане не тільки з його місцем у харчовому раціоні, а й з різноманітними культурно-господарчими функціями; одні різно­види споживали повсякденно, інші — лише під час свят, урочисто­стей, ритуалів і церемоній (коровай, наприклад, випікали тільки на Новий рік і на весілля).

Писемність слов'ян

Зачатки писемності слов’яни мали ще за далекої давнини. Вони застосовували близькі до письма «предметні» способи передачі по­відомлень у вигляді «рисок та резів». Згодом вони почали вживати піктографічне, чи фразеографічне, письмо, що являло собою спро­щені умовні знаки, малюнки замість слів.

У VII — VIII століттях слов’яни почали використовувати грецьку абетку для передачі своєї мови. Це засвідчує знайдена 1969 року істо­риком С. Висоцьким абетка з 27 літер, надряпана на стіні київського Софійського собору (на ґрунті XI ст.); 23 літери абетки були грецькі. Вчений вважає, що це було письмо, яке існувало за кілька століть до спорудження собору, за часів Ярослава Мудрого ним вже не користу­валися. Знаки, що схожі на літери, виявлено на мідних бляхах, по­суді, виробах з кістки, викопаних під час досліджень курганів, на цег­линах зі стародавнього горщика з Гніздовського кургану під Смоленсь­ком, на якому зберігся напис «гороухща» («гороушна» — гірчиця).

Можливо, на основі грецької абетки, доповненої і пристосова­ної до східнослов’янської системи звуків, було написано Євангеліє і Псалтир, які, засвідченням моравопаннонського «Житія» Кири­ла, що дійшло в багатьох списках, Костянтин-Філософ бачив у

Корсуні (Херсонесі) під час подорожі до хазарів 858 року. Це мог­ли бути так звані «руськы письмены». Костянтин зустрів тут одно­го русина і «беседова с ним», а незабаром і сам почав розмовляти цією мовою, «и мнози емоу дивляхя».

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Кирилиця, у якій використано грецьку писемність, мала 43 знаки, Ті створювали в кінці IX — на початку X cm, учні Кирила та Мефодія в Преславі. В їі основу було покладено зрозумілий східним слов’ янам південнослов’янський мовний діалект, тому вона й переважала на землях України, Росії, Білорусії, Болгарії, Сербії,

Найдавніша пам’ятка слов’янської писемності — «Київські глаголичні листи», датовані кінцем X — початком XI cm. Ці сім невеликих аркушів глаголичного письма зберіга­ються в Центральній науковій бібліотеці AH України у Києві.

Першу бібліотеку на Русь привезла Анна, сестра імпе­ратора Візантії Василя II, дружина князя Володимира Хре­стителя. На думку дослідників, в ній була: повна Біблія та книги «батьків церкви», історичні твори, грецька художня література,

В літописі під 1037р. згадується бібліотека (книгосхо­вище ), яка була заснована в Києві при Софійському соборі князем Ярославом Мудрим. На думку дослідників, бібліо­тека налічувала 950 томів. При Софійському соборі за часів Ярослава Мудрого працювало немало переписувачів. Мали свої бібліотеки й освічені бояри та удільні князі.

Із впровадженням християнства на Русі з’явилися й перші школи на зразок візантійських. Князь Володимир на­казав своїм вельможам і дружинникам неодмінно віддавати дітей в науку. Велику увагу школам приділяв і Ярослав Муд­рий. Його внучка Анна Всеволодівна «посадила за парти» й дівчаток. Її монастирську школу відвідувало майже трис­та вихованок. До речі, їх навчали не тільки писати й чита­ти, а й лікувати.

Про існування писемності на Русі до 988 року свідчать також арабські та західні джерела. Ахмед Ібн-Фадлан, описуючи похорон «руса» 921 року, розповідав, що після спалення померлого на на­сипаному пагорбі закопали великого стовпа з білої тополі, на яко­му написали «ім’я цього чоловіка й ім’я царя русів». Арабський вчений Аль-Масуді в книзі «Золоті луги» (перша половина X ст.) також свідчив про наявність писемності у східних слов’ян (пророц­тво, написане на камінні у слов’янському храмі).

За перші значні пам’ятки давньоруської писемності вважають двомовні угоди Русі з греками 911 та 945 років. Навіть перший літо­писний звід виник, згідно з останніми дослідженнями, в межах 966 — 977 рр. Літописці активно

використовували епічні сказання, народні перекази, билини, що надало літописам неповторного національного колориту.

Але після прийняття християнства 988 р. на Русі розповсюди­лась нова писемність, абетка якої була складена братами-пропові- дниками з грецького міста Солуну (зараз — Фессалоніки) Костян­тином (Кирилом) та Мефодієм. Спочатку виникла глаголиця — від старослов’янської назви літери «Г» — глаголь. Вона нагадувала ієрогліфи, а її 40 графем на основі фонетики староболгарської мови — це стилізовані знаки, в яких закладено предметно-по­нятійні прообрази з притаманною кожному знаку буквенно-зву­кового письма символікою.