Давній Рим

Одяг, прикраси, мода

Одяг в очах римлян поділявся на дві категорії: верхній (amictus) одяг і нижній (indutus). Драпування було характерним не тільки для римлян, а й для єгиптян та греків і було ознакою середземно­морської культури — міської цивілізації; на відміну від зшитого одягу, який вважався ознакою варварів і був розповсюджений се­ред народів, які жили на периферії античного світу — галлів, гер­манців, слов’ян.

В Римі більшість жителів носили одяг з шерстяних або льня­них тканин. В епоху імперії тонкі бавовняні тканини привозили з Індії і були дуже дорогі. Шовк доставлявся з Китаю, коштував на вагу в три рази дорожче за золото і по кишені був тільки заможним громадянам. Окрім того одяг виготовляли з хутра і фетру (матерія, отримана валянням пуху або тонкого волосся, зазвичай зайців, кролів і кіз), особливо в північних володіннях Риму. Чоловічий одяг складався з пов’язки на стегнах (єдиний вид спідньої білизни). Поверх неї одягалась туніка, виготовлена з двох прямокутних кусків тканини, зшитих по боках і на плечах, яка стягувалась пас­ком. Прості городяни носили туніки різних кольорів. Туніка сена­тора мала широку червону смугу від шиї до подолу. Римський гро­мадянин мав право носити тогу. Тога, яка вдягалась наверх туні­ки, була спочатку великим шматком вовняної тканини довжиною 5,5 м, яку обмотували навкруг тіла і перекидали через плече. Tora сенатора мала по краю широку червону смужку.

Сільські жителі, окрім туніки, носили штани і плащі. Жіно­чий одяг складався із пов’язки на стегнах та шматка тканини, що підтримував груди. Поверх них римлянки одягали туніку, а на неї столу (довгий, до землі одяг). Багаті жінки носили яскраві столи, зшиті із шовку або бавовни. Замість тоги носили палу. Вона пред­ставляла собою довгий шматок тканини, який можна було надяга­ти наверх туніки, обертаючи його навколо тіла найрізноманітні­шими способами.

Колір відігравав велику роль в одязі римлян. Всі відтінки ко­ричнево-жовтого і сіро-чорного були природним кольором вовни вівці і тому сприймалися як ознака скромних працьовитих, бе­режливих громадян. Всі відтінки червоного, фіолетового, зелено- го та синього кольорів створювались за допомогою фарби і кошту­вали дорого. Тому одяг цих кольорів вказував на багатство.

Більшість жінок носили кольоровий одяг, який поділявся в очах римлян на пристойний та непристойний. Пристойним вважався одяг зеленого та всіх відтінків жовто-коричневого кольору. Непри­стойним — одяг червоного (та лілового кольорів. «Матронам не слідує надягати матерії тих кольорів, які носять продажні жінки» — писав Сенека.

В чоловічому одязі червоний та пурпуровий кольори (символи багатства та влади) сприймались населенням негативно. Майже всі негативні герої римських письменників та поетів мають одяг пур­пурового та різних відтінків червоного кольорів. Негативно сприй­мався в чоловічому одязі зелений колір. Використання його в чо­ловічому одязі було ознакою жіночості, розпещеності та нетрадиц­ійної сексуальності.

Негативно в чоловічому одязі сприймався і помаранчевий колір, колір шлюбного покривала нареченої. Вдягання його чоловіком виглядало як знущання над чистотою та суворістю стародавніх на­родних звичаїв.

Взуттям римлянам слугували сандалі, чоботи, башмаки із тка­нин і шкіри. Солдати носили взуття, підбите гвіздками.

В епоху ранньої республіки багато чоловіків носили бороди, але з II ст. до н. е. і до правління імператора Адріана (117 — 138 р.) в моду увійшло голити бороди. Цей процес був доволі складним, позаяк рим­ляни не змочували шкіру ні маслом, ні милом, а голили насухо.

Більшість римлян коротко стригли волосся, але в епоху імперії деякі модники відпускали довге волосся, яке вони завивали і зма­щували маслом. Жіночі зачіски були найрізноманітнішими. В рес­публіканську епоху волосся збирали в пучок. В епоху імперії його стали закручувати і заплітати. Для пишних зачісок використову­вали шпильки й приколки.

Жінки в Римі користувались найрізноманітнішими косметич­ними засобами. Вони білили собі обличчя і руки крейдою, підводи­ли повіки сажею або сурмою, підкрашували губи і рум’янили щоки відстоєм червоного вина.

В Римі в ранньореспубліканську епоху ювелірні вироби були рідкістю і закон дозволяв носити золоті обручки тільки представни­кам вищих верств. По мірі засвоювання римлянами нових земель на Сході, багатих дорогоцінними металами, ювелірні прикраси з’явля­ються частіше. Для їх виготовлення використовується золото, срібло, бронза і залізо, коштовне й напівкоштовне каміння, а також перли­ни. І чоловіки і жінки носили обручки. Метал, з якого вони були зроб­лені, указував на положення людини в суспільстві. Так, раби могли носити тільки залізні обручки, вільновідпущеники — срібні, а вільним римлянам дозволялося носити золоті. Першою золотою річчю, яку дозволялося надіти на себе жінці, навіть найбагатшій і найзнатнішій, була подарована женихом обручка. (До пізнього середньовіччя у всіх народів дружину купували, а вручення кільця нареченій означало лише формальне підтвердження юридичного акту одруження.) Пізніше, в роки розквіту Римської імперії, обручки стали модними і буквально унизували руки знатних патриціїв — по декількох на кож­ному пальці. Вважалося: чим дорожче і важче обручка, тим могутні­ше його власник. У спеціальних перснях тримали отруту (саме таким способом, скориставшись отрутою з персня, наклав на себе руки зна­менитий карфагенський полководець Ганнібал). Згодом персні-отруй- ники з’явилися і в Європі: їх використовували для спритного і непом­ітного вбивства. Правда, в народі про персні з отрутою не знали. Зате особливо модними вважалися обручки з вигравійованими на них різними написами і сентенціями типу: «Любитимемо один одного, як горлиці», «Бог вважає, що ти моя обраниця» і т.

Жінки, окрім цього, носили різноманітні сережки, намиста, браслети, приколки, брошки. Великою популярністю користува­лись камеї — мініатюрні відображення, виконані на напівдорогоц- інному камінні. Камеї носили в якості брошок або медальйонів. Найбільшого поширення набули камеї із зображенням імператорсь­кого орла або портретами знаменитих людей.

Життя жінки

Спосіб життя жінки в Древньому Римі залежав від її майнового стану. Жінки з багатих родин ніколи не займались ручною працею. Знатні римлянки зазвичай спостерігали за роботою і управляли домашніми справами. Головним для них вважалось виховання дітей, доглядати за ними їм допомагали раби. Відомі випадки, коли жінки ставали лікарями, вчителями, але це було дуже рідко.

Жінкам із простих родин доводилось прясти тканину, шити одяг, працювати на базарах, прислужувати в банях. В сільській місцевості жінки займались землеробством або пасли худобу. Жінка селянина разом з чоловіком обробляла свій наділ землі.

Вибирати собі пару ані юнаки, ані дівчата самостійно не могли. Чоловіків і жінок для своїх дітей обирали батьки, часто шлюби були за вигодою, які мали на меті політичні, економічні чи соціальні цілі. Закон дозволяв дівчатам виходити заміж в 12 років, а юнакам — в 13 (ранній вік нареченої був пов’язаний з тим, що вважалось — в юності народжувати набагато легше і менш небезпечно). День вес­ілля обирали з особливою ретельністю, тому що багато днів в римсь­кому календарі вважались неблагополучними. Частіше всього вес­ілля справляли в другій половині липня. В день весілля наречену і нареченого прикрашали вінками з лілій і пшеничних колосків в знак чистого і повного достатку життя, якого їм бажають.

В часи ранньої республіки розірвати шлюб було неможливо. Але в епоху пізньої республіки та імперії розірвання шлюбу стало ма­совим явищем. Розірвати шлюб можна було не тільки за обопільною згодою, але й за окремим рішенням чоловіка або дружини. Посаг знаходився під владою чоловіка, але в деяких випадках він міг бути забраний дружиною або її батьком.

Мораль епохи імперії привела до того, що шлюб перестав бути цінністю в римському суспільстві. Філософ Сенека зазначав з цьо­го приводу: «Жодна жінка не постидилась розвестись, тому що жінки з благородних і знатних родин рахують роки не по кількості консулів, а по кількості чоловіків. Вони розводяться, щоб вийти заміж і виходять заміж, щоб розвестись».

Як не дивно, при всьому захопленні красою і тілом жінки, відношення до неї в Римі було як до чогось низького, другосортно­го. Петроній у своєму «Сатириконі», описуючи мораль римлян, частіше за все виставляв жінок як жадібних, хтивих створінь, яких чоловіки не можуть наситити «любовними втіхами». Багато пат­риціїв надавали перевагу жінці в якості прислуги, а ложе розділя­ти з юнаками.

В той же час в Римі були тисячі жінок легкої поведінки. їх називали «лупе» (люпе) — вовчицями, а публічний будинок «лу­панарієм» — вовчим домом. Коли приїжджого в місто питали, хоче він кімнату з «є» чи «без» — це значило «з дівчиною» або «без». В готелях висіли прейскуранти на всі види послуг, в тому числі й на любовні утіхи. Дівчина коштувала 8 ассів, сіно для осла — 2 асса.

В Помпеях, як з’ясували під час розкопок археологи, на 20 ти­сяч населення було 7 публічних будинків, прикрашених різними написами на кшталт: «Для люблячих життя солодке, як мед для бджіл» або «Тут живе насолода». До четвертої години дня ці бу­динки не працювали, щоб не відволікати городян від корисних справ. Якщо хтось не хотів відвідувати публічний будинок, він звертався до звідниць, і вони за потрібну плату приводили дівчи­ну в дім. В той час мати коханку чи коханця в Римі вважалось престижним.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Стомлений безкінечними битвами, римський полково­дець Лукулл повернувся на батьківщину, щоб там в колі ве­селих друзів провести останні дні свого життя. Звані бен­кети зробили Лукулла більш знатним, ніж його військові подвиги. Неаполітанці до цього часу цінують страви, які колись прикрашали бенкети Лукулла: сардини смажені в олії; каламіри-каракатиці, порізані кружальцями, зі свіжою зеленню; піза а-ля неполітана — золотисто-жовтий пиріг з кислого тіста, спечений на деревному вугіллі та інші...

їжа

В Стародавньому Римі більшість населення споживала їжу три рази на день: ранковий сніданок, денний сніданок (вони не припус­кали ані точного часу, ані визначеного меню) та обід.

Ранковий сніданок, як писав римський письменник Пліній Молодший, «подавався за звичаєм предків та був простий і легкий».

Денний сніданок складався з хліба, змоченого у вині або слаб­кому розчині оцту, сира, фініків, інколи — холодного м’яса або шинки.

Обід починався завжди в один і той же час — біля пів на другу зимою і біля пів на третю влітку, — і проходив завжди в компанії.

Обіди наодинці згадуються римськими письменниками рідко. Меню обіду складалося, частіше за все, з чотирьох змін, включаючи рибу, м’ясо, фрукти та різні закуски. Супи в джерелах не згадуються.

Ось як описує обід в середині І століття н. е. римський письмен­ник Гай Петроній Арбітр: «порося, прикрашене ковбасками з ку­рячих потрушок та тиквою; холодний сирний пиріг, политий га­рячим медом; ведмежатина, обкладена квасолею, горохом, горіха­ми та персиками; остання зміна складалася з м’якого сиру, виног­радного соку, равликів, рублених кишок, печінки, яєць, зварених в «мішечок», ріпи, голубів, тунця, маринованих оливок». Все це запивалось великою кількістю вина. Супроводжувались обіди вис­тавами, піснями та танцями.

Найчастіше багаточасові бенкети «сильних цього світу» перетворю­валися в гастрономічний марафон, в нескінчену обжерливість та оргію.

Децім Юній Ювенал доповнює опис обіду: «Песні та пантомі­ми, які супроводжували обід, все більше ставали непристойними, а біля столів танцювали все менше одягнуті жінки. Ось молодий раб несе до столу тістечка, облизуючи їх по дорозі, ось другий ро­бить вигляд, що щось впустив та нахилившись намагається відірва­ти один з листків золотої фольги, якими прикрашене банкетне ложе... Багато з присутніх блюють на мозаїчну підлогу, або в підставлені золоті чаші — одні від того, що вони дуже багато з’їли та випили, інші — тому що вони ще хочуть їсти та пити і вони штуч­но викликають блювоту, звільняючи місце у шлунку».

Крім багаточасових бенкетів та оргій, проходили і скромні то­вариські обіди з розмовами на філософські, літературні та повсяк­денні теми. Розвагами на таких обідах були ігри на флейті або лірі та читання класичних віршів.

Марціан надає такий опис товариського обіду:

«Ключниця мальв принесла, що тугий полегшують шлунок Та різноманітних приправ що з городів твоїх...

Шматочки будуть яєць, приправлених рутою, Буде розсіл з тунця з вим’ям поданий свинячим Це закуска. Обід буде скромний зразу нам поданий. Буде козеня у нас, вовком зарізаний злим. Та ковбаса, що ножем слузі не треба різати, їжа робочих — боби будуть та свіжий салат;

Потім буде курка і шинка...

Хто ситий, яблука тім я подам спілі

Разом з вином з бутилі без муті...

Жарти без жовчі підуть та веселі вільні речі;

Ранком не стане ніхто каятись в тому, що казав...»

Книга рецептів, складена в І ст. н. е. кулінаром Апіцієм, дозво­ляє нам більш детально дізнатись про застілля римлян. На сніда­нок вони частіше за все їли хліб або пшеничні бісквіти з медом, інжиром та оливками. Другий сніданок складався з хліба і їжі, яка залишалась від учорашнього обіду. Обід — головна трапеза, відбу­вався після відвідування лазні. Обід багатого римлянина складав­ся з трьох змін. Спочатку подавали салат, редиска, гриби, устриці і ракоподібні, а також сардини і яйця. Численні солодощі, цукор, желе, пудинги робили з пелюсток троянд, підмішувались до них різноманітні складові. Головна зміна страв складалась зазвичай із семи страв, в тому числі риби, м’яса і домашньої птиці. В якості гарніру подавались овочі з різноманітними соусами.

В епоху республіки римляни обідали навкруги столу на стільцях. А далі стало модним їсти лежачи на спеціальних ложах або кушет­ках. Замість того, щоб прибирати зі столу пусті блюда, раби зазви­чай виносили весь стіл, а на його місце приносили новий. Римляни не користувались виделкою і ножем. Частіше за все вони їли безпо­середньо руками, інколи ложками. Між змінами страв раби мили руки гостям. На обіді кожен гість повинен був бути увінчаним вінком із троянд. Ці вінки були не просто сплетені з троянд, а робились з трояндових пелюсток, які обкручувались навкруг обруча. Троянда­ми прикрашались і всі, хто подавав їжу, і раби-прислужники, весь посуд, всі чаші з вином, або ними був обсипаний стіл, а інколи й підло­га. їжу запивали великою кількістю вина. В Римі було відомо більше двохсот видів вин, які привозились із всіх володінь імперії. Кращи­ми з них вважались виготовлені в Кампанії, недалеко від Неаполю.

Чи знаєте ви, що римським солдатам під час походів дава­ли їсти огіркову траву для збудження хоробрості;

... що давні німці платили данину Риму буряком;

... що в римлян під час республіки квітка троянди вважа­лась символом суворої порядності і слугувала нагородою за ви­датні діяння, а в часи імперії була символом пороку і предме­том розкоту, на який витрачались великі гроші.

Терми

Громадські «купальні» (терми — лазні) з’явилися в Римі в кінці республіканського правління і їхня кількість зростала: в І ст. до н. е. їх було 170, а в IV ст. н. е. — біля 1000. «Купальні» являли собою ряд приміщень з холодною та гарячою водою, вологими та сухими парильнями і обов’язковим поєднанням купання, відпочинку та гімнастики.

За свідченням римського поета Марка Аврелія Марциала, який жив у першому столітті нашої ери, багато купалень були тісними, темними та брудними.

В часи імперії будівництво терм узяли на себе імператори. Перші терми були споруджені за імператора Августа, у 64 році побудував свої терми Нерон, у 68-му — Веспасіан, 75 р. — Тит, 110 р. — Тро­ян, 120 р. — Адріан, 188 р. — Комод, 217 р. — Каракалла, 230 р. — Олександр Север, 272 р. — Авреліан, 295 р. — Діоклетіан, 324 р. — Костянтин.

Імператорські терми вже не були тісними та темними. їхній масштаб вражав. Подвір’я терми Каракалли мало розміри 400x400 метрів, а центральний комплекс купальні — 150x200 метрів; в тер­мах Діоклетіана цей комплекс був 200x300 метрів; терми піренейсь­кого міста Тревирів (сучасний Tpip) були настільки великі та розкішні, що археологи довго приймали їх за храм або імператорсь­кий палац.

Чоловіки та жінки мились в термах одночасно та разом. Дек­ілька разів імператори спеціальними указами намагались розділи­ти терми на чоловічі та жіночі, але проходив час, і все ставало як раніше.

Щоб уявити, що відбувалося кожний день у термах, наведе­мо уривок з «Моральних листів» римського філософа і письмен­ника Луція Аннея Сенеки (4 р. до н. е. — 65 р. н. е.). «... Зараз біля мене з усіх сторін — багатоголосий галас... Коли силачі зма­гаються, підкидаючи до гори обтяжені свинцем руки — я чую їх стогін, видихи та свист; коли роблять масаж — я чую удари до­лонь по спині. А якщо з’являються гравці в м’яч, тут уже все скінчено. Додай до цього лайку та пошук злодія та тих, кому подобається звук власного голосу в лазні (поети, декламатори, ритори). Додай і тих, хто з приголомшливим плескотом стрибає до басейну. Згадай і про вищипувателя волосся, який щоб його

Рим. Центральна зала терм Каракали (реконструкція Блуе)

помітили, голосно кричить, та замовкає тільки тоді, коли почи­нає вищипувати кому-небудь під піхвами. Тепер клієнт кричить замість нього. До того ж є ще і продавці різної їжі, кожний з яких голосно вихваляє свій товар».

На початку нашої ери в Римі був популярним вірш: «Терми, вино та кохання руйнують сили, але і суть життя в термах, вині та коханні».

В епоху імперії лазні являли собою своєрідні культурні цент­ри, в яких тисячі римлян проводили свій вільний час. У великих лазнях були бібліотеки, читальні зали, магазинчики і харчевні. Для миття в лазнях було декілька приміщень з різною температурою. В найспекотніших мились хворі та інваліди. В одній із кімнат з доволі високою температурою влаштовувався басейн. Тут відвіду­вачі парились і потіли. Наступна кімната являла собою приміщен­ня з невеликим басейном. А далі знаходився великий басейн з про­холодною водою. Ті хто купалися, занурювалися по черзі в усі ці басейни.

Римляни не знали мила. Для видалення бруду і поту вони на­тирали тіло олією, яку потім зіскрібали спеціальними скребками «стригелями», зробленими з дерева, кістки або заліза. Після миття відвідувачі могли запросити до себе масажистів, перукарів. Відвідання лазні в епоху імперії коштувало один квадрант (найд- рібніша римська монета). Лазні були відкриті зі сходу до заходу сонця.

В часи правління імператора Геліогабала, за його наказом ба­сейни в суспільних лазнях наповнювались вином з троянд. З усіх кінців Риму до басейну йшов народ, щоб не стільки помитися, скільки — напитися.