Церковна унїя берестейська.
Українські владики вельми нераді, що царгородський патріярх поставив їх під догляд церковних братств. Вони стали нарікати, що братства зложені з якихсь там кушнірів, пекарів, купців і инших українських міщан, котрі нічого не знають з духовних наук, мають наглядати їх житє і доносити про се па- тріярсї.
У них зродила ся отже думка відлучити ся від царго- родського патріярха, а признати Папу Римського головою Церкви (приступити до унїї (злуки) з римською Церквою). Хоч звязь України з Римом перервала ся ще в половині XII. столїтя (диви на попередну примітку), а українська Церква признавала верховну владу царгородського патріярха, не мали Українці ясного розуміня тих відносин між Римом і Царгородом і нераз висилали посольства до Риму (н. пр. за короля Данила). Піз- нїйше київський митрополит Ізидор підписав унїю (злуку) української церкви з Римом (у Фльоренції 1439 р.), але він небавом умер і та звязь знов перервала ся. Тепер же особливо ревно стали заходити ся коло злуки української Церкви з Римом єпископ луцький Кирил Терлецький і володимирсько-во- линський єпископ Іпатій Потій, котрий був чоловіком ученим, жив богобоязливо і на просьбу князя Острогського дістав від короля се єпископство. Київський митрополит Рагоза також склоняв ся до унїї. Терлецький з Потієм виїхали до Риму і перед самим Різдвом (23 грудня 1595 р.), подали Папі Климентію VIII. письмо з заявою, що українська Церква підчиняє ся римському престолови. При тім просили вони, щоби Українці могли держати ся своїх церковних обрядів і відправляти бого- служеня після грецького обряду. Папа приняв сю заяву і згодив ся на унїю, а Потій і Терлецький присягли на євангеліє за всіх українських владик і київського митрополита і вернули 1596 р., домів. Одначе проти унїї з Римом повстала часть українського духовенства (між тим і львівський єпископ Гедеон Балабан) і деякі з українських вельмож а між ними старенький князь Константин Острогський. Для рішеня сеї справи зібрав ся собор в Берестю (1596 року).На сім соборі затверджено услівя унїї подані і приняті в Римі, а також польський король Жиґмонт III., потвердив сї услівя, як і заборону переходу унїятів на латинський обряд. Львівський єпископ Балабан і перемиський Копистенський під впливом князя Острогського оперли ся признаню унїї, а з ними часть українського духовенства. Таким способом в українській Церкві повстав розлам на православну і унїятську (з’єди- нену, українсько-католицьку) і се викликало довгу і горячу боротьбу. Потій, котрий по смерти Лагози став київським митрополитом, ревно трудив ся для розширеня унїї і мало шо не був убитий за се одним православним. Наслідком Потїя на київськім митрополичім престолі став Велямин Рутський, що двигнув із занепаду до давно! слави і світлости чин св. Василія В. Як завзятою була тоді боротьба між православними а уніятами, показує найліпше смерть полоцького архієпископа Йо- сафата Кунцевича, котрий з великою ревностию дбав про роз-
Кремлїн, російська кріпость міста Москви в Росії,
ширене унїї. Роз’ярена товпа православної черни напала його в Витебську, убила і вкинула його тіло в ріку Двину, звідки потім його винято і поховано з великим торжеством). Але
Київський митрополит РуТСЬКИЙ.
й найбільший його противник православний єпископ Смотри- цький покинув відтак православіе і приняв унїю.
Одначе також Українцї-унїяти дізнавали від польського правительства зневаги своїх прав. Польські єпископи були надто горді, щоби допустити унїятсько-українських владик до політичного впливу, щоби вони могли бути в сенаті (висшій палаті сойму), а митрополит Рутський, котрого Папа назвав
Молетій Смотрицький.
стовпом української Церкви, жалував ся в письмі до Папи на самоволю польського правительства І латинського духовенства, на упосліджене Українців з’единених католицькою церквою. Для того і українська шляхта, що зівсїм хотіла зрівнати ся з польською, принимала латинський обряд, а не унію, бо тим бажала запевнити собі більший вплив політичний, а унія була на їх думку на те, щоби хлоп і релігійним обрядом ріжнив ся від пана. За приводом шляхти почало богато й українських міщан, що також мали себе за панів, приймати латинський обряд і відчужували ся в той спосіб від українського народа.
Київський митрополит Петро Могила.
8.