ТРИПІЛЬЦІ
Трипільська культура. В цю добу, за Дніпром, на Правобережжі, в лісостеповій і степовій зоні його, жили, дуже розвинуті, хліборобські племена, культура яких зветься в науці трипільською або культурою розписної мальованої кераміки [††]).
Трипільці жили й господарювали на цих родючих і погідних теренах з часів ранньонеолітичних, перебули еру енеолітичну й заникли, з причин ближче нам невідомих, за ери бронзової.
Генетично й побутово, вони пов’язані були з попередніми племенами цих просторів, зокрема, з кампінцями, основоположниками хліборобства в межах нашої Батьківщини. Етнічна приналежність їх ще й досі оспорюється, але, з найбільшою правдоподібністю, ми можемо сказати, що вони були однією з могутніх галузів наших прапращурів прасло- в’ян. За плечима своїми вони мали лісові пущі півночі, домену примітивних праугрофінських племен, носіїв дуже крихкої ямково-гребін- чатої кераміки яйцеватої форми. Та північ ніколи не вабила до себе трипільських хліборобів, натомість, увагу їхню притягали до себе родючі південні степи, які впиралися в Чорне море.
Тим часом, існує й досі чимало гіпотез про те, якої етногенези були трипільці й звідки вони прийшли на терени нашого правобережного лісостепу: одні притримуються думки, що вони прийшли до нас, через Малу Азію, із західнього Ірану, другі, знов, що з Подунайщини, треті — рішуче відкидають приблуканство трипільців і вважають їх автохтонами середнього правобережного Подніпров’я й Подністров’я. Е. Кричевський кореневище їх родового древа вбачає, навіть, в пракуль- турі оріньяцької доби, що, одначе, переконливо спростовує д-р Я. Пастернак.
Ми теж непохитно віримо в автохтонність трипільців, віримо в те, що їх культура й побут вийшли з культури й побуту кампінців. Надбання своєї високоякісної культури, трипільці ширили периферійно й відгуки її долітали на заході аж до Шумавського погір’я Чехії та до Семигороду (Кукутени), на сході — до передгір’я Кавказу й на півдні ■— до еґейської держави етеокретян з осередком на острові Креті, культура якої, лиш в еру енеолітичну наприкінці ранньомінойської й на початках середньомінойської стадії (2000—1850 р.р.
до P. X.), змогла догнати визрілість творців трипільської матеріальної культури.Отже, ця прадавня осіла людність глибоко закорінилася на одвічних землях нашої вітчизни, трудилася там тисячоліття й досягла високого рівня своєрідної хліборобської цивілізації.
Етапи культурної еволюції трипільців, науковий світ поділяє на три періоди: на ранній, середній і пізній.
За пізньої стадії її існування, спостерігається найдужчий динамізм її творців і тяга їх до Чорного моря. В цей, приблизно, етап свого розвитку, трипільці переступають лісостепові окраї свого споконвічного гнізда та берегами Південного Бугу, Інгулу, Інгульця та Дністра приходять аж до північно-західнього побережжя Чорного моря. Археологічні досліди сконстатували їх присутність і в Одещині, і в Миколаїв- щині, від гирл Дністра до гирл Дніпра.
Степи споконвіку вабили до себе хлібороба-скотаря масним чорноземом та соковито-травними плавнями, але, водночас, він і боявся їх; там, на широкодолій рівнині, він не міг знайти захисту від ворога, в степу тяжче було споруджувати житла, знаходити воду, холодок вліті, а взимі — затишок від стужі та непогоди; в степах тяжче було орієнтуватися, не так легко було полювати, роздобувати паливо, дерево та кремінь задля виробу господарського приладдя; але й ці труднощі не могли затримати хлібороба від проникнення в степи; там він горнувся до річок та ставків, саме так, як пізніше запорожці, що засновували свої зимовники над річками.
Які ж взаємовідносини, упродовж століть й тисячоліть, були у трипільського хліборобського люду з сусідами? Були вони часом мирні, а часом і ворожі, як те буває й тепер. Вже тоді, не тільки в степах бувало неспокійно, але траплялось це і в лісостеповім середовищі трипільців. Напасниками бували не вони, а нашестя різних мігруючих племен та кочівників степу.
Археологічні розкопи виявили сліди пожеж та плюндрування, коли в огні гинули цілі господарства. Можливо, то була зла негода, а можливо, й наїзди чужинців. На півдні, з діб трипільських, аж до середини ХѴІП-ГО століття, незмінним заборолом проти степу була річка Рось; за її течію, щоразу, відступали з степів хлібороби підчас заворушень на Лівобережжі, які завжди спрямовувались на захід.
Там пролилося багато крови наших предків, які боронили свої лани й свої обійстя від ворожих наїздів, що майже завжди долали оборону осілого люду, після чого степи надовго оберталися в зелену пустелю:Гей, у полі жито ■ r
Копитами збито, —
Під білою березою z
Козаченька вбито...
Ось чіткий образ боротьби наших предків із степовиками, намальований поетом Степаном Руданським: спустошені ниви, попалені села, побитий люд...
Пригляньмося тепер ближче до побуту трипільців. Землю, як і кам- пінці, скородили вони мотичним способом, гострі частини господарського приладдя робили з кременю, з кісток худоби, з кісток оленя, тура, зубра, лося тощо; сіяли просо, ячмінь, пшеницю та жито; збіжжя жали примітивними серпами-платівками; як молотили жниво, — досі невияснено, але найправдоподібніше — ціпами, а потім ще уважно вилущували кожен невимолочений колосок; мололи зерно на борошно в кам’яних жорнах-зернотерках, або товкли товкачем; орна система була ще дуже примітивна; з великою наснагою тодішня людина могла „зорати” лише невеличкий клаптик поля, який своїм нужденним урожаєм не міг заспокоїти всі харчові потреби орача та його родини. Але лиха без добра не буває: недосконалість рільничого знаряддя спонукала трипільців удосконалюватись в інших промислах. Мисливство перестало вже бути найважливішим засобом поживи людини, — під боком випасалася освоєна худоба. Але й тут трипілець сягнув далеко вперед: гнучкий лук, порські стріли,,,вовчі ями”, пастки й тенета на звіриних стежках допомогли людині стати переможцем в боротьбі з звіриною. Так само, в рибальстві трипільці виявили багато дотепу; рибу ловили на кістяний гачок, били гарпунами, остенями, а то й списами; наставляли сіті: ятери, підсаки верші, затягали бредні, вживали й хапок. Поголів’я трипільських черед було, мабуть, значне: корови, вівці, кози та свині; кінські кістки, які подибуються інколи в,,кухонних” рештках, належали, мабуть не свійському коневі, а дикому, тарпанові.
З традиційною осілістю, тісно пов’язана і еволюція в ділянці будівництва.
Трипільці, навіть, чистого неоліту IV—III тисячоліття до P. X., не мешкали вже в шатрах, куренях та печерах. Вони будували житла- землянки, напівземлянки й наземні хати-ліплянки, які являються прототипом селянських хат наших часів. Стіни таких хат робилися з плетінки (переплетені гнучкі гілки або лоза), й обмазували їх глиною, а то й чамуром. Рогові стовпи-палі кріпили таку споруду, покриту в’язанками очерету або шкірами. Двері ставили з високим порогом, щоб не проникала до хати вода; такі хати мали, звичайно, одне невеличке вікно, але траплялось, що й більше. Хати були курні, димоходів не мали, а в стелі був отвір куди й виходив дим, як тепер в „чумах” далекої півночі. Розуміється, в такій хаті було чадно, але тодішня людина до чаду, очевидно, звикла й він її не дурманив. Вогнище перетворилося вже в кабицю-піч; воно палало посеред хати, давало світло, тепло, варену, смажену, а може й вуджену страву. Не виключено, що тгрипільці лісостепової зони вживали вже для освітлення й скіпку- лучину. В літню пору, вогнище розкладали надворі. Устаткування такої ранньо-трипільської хати було ще дуже вбоге; замість ліжка ■— в землянках були видовбані подовгасті ніші — „ложе”, в наземних хатах спали, мабуть на утрамбованій долівці на шкірах. Утоптану підлогу покривали травою, сухим мохом й шкірами — предтечами килима. Аж пізніше з’являється стіл, а коли були столи, то були й лави. Хати бували малі й великі, з простінками, які відділяли одне помешкання від другого; отже, житла бували односімейні й такі, в яких містилося більше родин. Біля хат викопували глибокі зерносховища, „пашенні ями” чи „горлахи”; їх витиньковували глиною й потім обпалювали до-червоного. В ямах цих з склепистим верхом так само, як ще недавно робили наші селяни, зберігався вимолот-зерно, найдорого- цінніший клейнод хлібороба. Борошно зсипали у великі глеки чи в дерев’яні кадовби в самій хаті.У середній стадії буття творців мальованої кераміки, селища їх будувалися на звишених місцях над невеличкими річками, плавнями та затонами ставів.
Житла будувались тоді концентричним колом так, що оточували незабудований майдан, мабуть обору для худоби. Двері до житла, як правило, звернені були до майдану. Така споруда трипільських селищ дуже нагадує розташовання куренів Запорозької Січі, де так само, курені стояли колом, а вхід до них був з січового майдану. Такий своєрідний архітектурний принцип породила, очевидно, потреба кращого й надійнішого захисту від напасника „з поля” та звіря-хижака. На місці тут згадати й „ваґенбурґ” наших козаків та чумаків, коли вони отаборювались в „Дикому полі”; й так само ставили вози-мажі кругом й вози ті, немов мур, боронили табір. Покидь звалювалась не так вже далеко від хат „на смітнику” і ця покидь, як те було й коло стійбищ палеолітян та мезолітян, являється тепер для археолога й палеонтолога дорогоцінним скарбом; вона утворювала т. зв. „культурні нашарування чи наверствування”, де пильне око дослідника знаходить щоразу багатющий матеріял для своїх висновків.У трипільців був вже й хатній вівтар-жертовник, присвячений, можна думати, Матері Землі, богині Прародительниці, Опікунці хатнього вогнища, а, значить, і добробуту роду, Дарительці достатку. Глиняні статуетки жінок, які знайдено було на попелищі трипільських хат, ніби потверджують цей здогад.
Зацитуємо тут опис цих хат й вівтаря-жертовника, який подав визначний авторитет в ділянці прибуття людини, бл. п. професор В. М. Щербаківський, учнем якого мав честь бути автор цих сторінок [‡‡]).
Він пише: „Люди цієї мальованої кераміки жили в гарних глиняних хатах, усередині і з-зовні розмальованих, у яких була піч для варення страви. В хаті було вікно на схід або на південь, а під вікном — дуже інтересна формою, виліплена з глини, річ, правдоподібно, жертовник. Її форма нагадує досить точно грецький рівнораменний хрест з трохи розширеними і заокругленими кінцями... Аналогічного хреста, тільки мармурового, знайдено було на острові Креті, в святилищі богині Реї, в печері гори Іди, побіч з хризоелефантинними статуетками цієї богині із зміями”.
З цієї констатації проф. В. М. Щербаківський виводить, що „глиняний хрестовидий жертовник у хатах трипільської культури належав тій самій богині, що й мармуровий хрест на горі їді”.
Цитуємо далі: „Такий жертовник у неолітичних хатах трипільської культури не є жодним винятком: такої самої форми жертовники бачимо і в модельках хаток із глини, знайдених у похоронних точках Козловською біля села Сушківки Уманського повіту, Київської губернії, і Гімнером біля села Попудні того ж повіту. В хаті мусів бути такий жертовник і на ньому, мабуть, спалювано якісь жертви для богині землі, правдоподібно, що зерна пашні. В хаті, попід стіною, стояли звичайно великі глиняні горшки-пітоси, в яких зберігалась, мабуть, мука. В модельках хат, крім пітосів, виліплено з глини жіночу постать, іноді ще й з дітьми; тут жінка стоїть наколінах і тре на жор- нах зерно на муку. Траплялися також глиняні жіночі статуетки, правдоподібно, зображення самої богині
У напрочуд розвиненім і складнім будівництві трипільців, досі ще не розв’язане питання про призначення т. зв. „точків” чи,,майданців” добре утрамбованої й нагладко зрівняної глини. Проф. В. М. Щерба- ківський, вважає ці,,точки” місцем, де спалювано було мерців. На Правобережжі, — пише він, трупи спалювались на т. зв.,,точках” — черенях, тобто, на спеціяльних культових місцях і на спеціяльних глиняних спорудах у формі утрамбованих глиняних випалених площадок; попіл від трупів збирався в розмальовані глиняні урни й приміщувався в сусідстві на подібних же глиняних,,точках”; на таких,,точках” вони й зберігались...
В останню добу, одначе, дослідники приходять до переконання, що ці,,тілопальні” черені, в дійсності, були рештками глинобитих долівок хат. Урни з попелом, приміщені,,по сусідству”, не спростовують цього здогаду. В культі предків, який вже, мабуть, був притаманний і трипільцям, вимагалося, щоб кревні, які померли, були близько від живих родичів й, коли треба, допомагали їм. Взагалі ж, щодо похоронного обряду трипільців, можемо думати, що у них практикувалося і трупо- спалення-кремація, коли попіл та недогорілі кістки мерця вкладалися до урни-попільниці, й трупопоховання-інгумація. Здається, що перший обряд був розповсюдженіший, а у вземленні теж не спостерігається одноманітности: ховали небіжчика то у випростаній, то у скорченій позиції.
Численність крем’яних залишків на місці неолітичних майстерень показує, що кремінь і далі відогравав ролю важливого складника в побуті й господарстві неолітян. Серед добре оброблених й шліфованих крем’яних виробів появляються в його середню добу, кам’яні сокири- келепи з вправно гостреним лезом, а також тесла, придатні для обте- сування дерева та симетрично вишліфовані клюги списів і вістря стріл. Очевидно, що в цей час, трипільцям часто доводилось хапатися за зброю.
Що торкається гончарства, то, не зважаючи на те, що вони не знали ще гончарського кругу, проте, керамічні вироби тих гончарів були, на
*) Грецька богиня-тітанка Рея, Рея-Кибела, первісно, богиня землі; Матір богів (теон мётер), доня Урана та Ґаї (Неба й Землі), дружина й сестра Крона; мати Дія, Посейдона, Аіда, Гери, Деметри та Гестії, сестра тітанок Тетиї, Теміди, Тиї, Фойби та Мнемосини. Культ її особливо був поширений на острові Креті. Рано почала утотожнюватись з малоазійською богинею землі й родючости Кибелою, яка звалася також Великою Матір’ю, Ma й Аммас. Культ її, вже в архаїчну добу, перенісся до Тавріки-Криму й взагалі, в краї північної Чорноморщини, й досі живе у нас під іменем Купали. Тому, дуже можливо, справді, що глиняні трипільські статуетки представляли богиню землі та її благодаті, функції якої ті ж самі, що й у Кибели. той час, неперевершено'! краси й добротности. Глечики й інше начиння ліпили вони з глини вільноруч. В старші часи, до глини примішували пісок, товчені черепашки та рослинну потерть задля того, щоб, підчас обпалювання, начиння не потріскалось й не розпалося; в наступну добу, — ліпили з добірної глини. Посуд відзначався міцністю, різноманітністю й викінченістю орнаментації, підчас надзвичайно мудерної, яка, в добах пізньопалеолітичних та енеолітичних, немає прецеденту на європейськім континенті. Лише кретський керамевс запізнено досягнув, на схилі міднокам’яної ери, рівня творчости трипільських митців. Взагалі ж, творчі потуги неолітян нашої землі, переходять з печерних стін на орнамент гончарських виробів.
Д-р Я. Пастернак, влучно висловився про трипільську культур^, що то була,,праісторична українська кераміка”, створена нашими пращурами. Технологія орнаментації-візерунків, яка вийшла з питоменної творчости й смаку трипільців, її декорація й візерункова тематика, тональність барв, озиваються й до сьогоднішнього дня в гончарських виробах та їх розписові нашого народу й чи не свідчить це, що в нас живе душа трипільця? Й чи не свідчить це, що ми його потомки?
Розмалювання трипільських гончарських виробів було поліхромне й монохромне.
Розселення трипільців.
(З археології Я. Пастернака)
Гончарські традиції й мистецький хист трипільських майстрів малярів та орнаментаторів, — притаманні всім еволюційним етапам трипільської культури й ця нерозривність ланки поступового удосконалювання їх мистецького дотепу та естецизму, — зайвий раз потверджує те, що цю величну матеріяльну культуру творив один народ чи одні споріднені племена, продовжувачі побутових й виробничих традицій попередників.
Славились трипільці й своєю скульптурою, реалістично зробленими статуетками людей і, головно, жінок. Подунайщина, Троя та Крета теж мали, подібні до трипільських, фігурки людей, але набагато одноманітніші й не так численні.
Не підлягає сумніву, що тематика й сюжетність скульптурних пам’яток трипільців мали культове призначення, яке зосереджувалось, як вже говорилося, на величанню й прославлянню богині — Матері, Да- рувальниці всіх благ земних. Поруч із статуетками людей, подивуються на руїнах трипільської культури також статуетки тварин: волів, а може корів, овець, собак, свиней, птахів і, зрідка, коней.
Імовірно, що цим зооморфним фіґуркам надавано було того ж магічного посередництва й тієї ж магічної сили, як колись виображенням на стінах печер, з тією різницею, що, в даному випадкові, причаровувалось не вдале полювання на їх живих двійників, а чарування їх плід- ности, здоров’я та безпеки. Мініатюрні макети хат, точна копія справжніх, так само були пов’язані з релігійними уявленнями трипільців, а зображення круторогого бика на кістяній табличці, знайденій при розкопах в с. Кошилівці, яке повторюється й в інших знахідках, натякає на те, що і у нас, як те було у східніх середземноморців П-го тисячоліття до P. X., існував культ бика, булатрія чи тавролатрія, в якому бик символізував мужню силу та запліднення. Не бракувало в трипільському мистецтві й начиння антропоморфних та зооморфних форм, теж зв’язаних з віруванням.
Чудова орнаментація трипільської кераміки, краса й пропорціональ- ність, реалістичність та експресивність образотворчого мистецтва, доладне і естетичне вжиття у візерунках волют, спіралів, прямих ліній, ліній перехрещених, що утворювали чотирикутники й ромби, які часто відзначаються ніби фантастичністю, а, насправді, прихованим й досі незбагненним символізмом, — зробили, як влучно висловився д-р Я. Пастернак, художню творчість трипільських митців,,феноменом неолітичної доби”.
В хронологізації етапів трипільської культури досі існують великі розходження. Притримуємось тут часового розподілу, встановленого археологом Д. Курінним, яке наводить і д-р Я. Пастернак в своїм капітальнім труді „Археологія України”, (стор. 148).
1. Найдавніший ступінь — 5000—3000 роки до P. X.
2. Ранній ступінь культури „В” — 3000—2500 роки до P. X.
Поліхромна кераміка трипільців.
(З археології Я. Пастернака)
3. Пізній ступінь культури,,В,, — 2500—2000 роки до P. X.
4. Культура „А”, енеолітична, з вживанням поруч з кременем, міді — 2000—1500 р.р.
5. Найпізніший ступінь енеолітично-бронзовий — 1500—1000 роки до P. X.
Напрохується питання: чи мали наші пращури зв’язки й стосунки з довколишнім світом, чи запозичали вони від нього й чи запозичав він від них надбання свого інтелектуального розвитку і еволюціонуючих традицій своїх матеріяльних культур?
Безперечно, такі стосунки й зв’язки, чи то випадкові, чи то усталені, існували з одвічних часів і лунами своїми відбивались широко-далеко. До цього кругу взаємних впливів входили терени всієї Подунайщини, всього Балканського півострова, Еґеї, Малої та Передньої Азії (геттит- ські написи на скелях в Херсонщині), Кавказу, досягали на півдні дельти Нілу, заходу й півночі Европи, бо ж людина ніколи під замком не сиділа. Навіть, пітекантропа, а згодом, пралюдину — пішу-пішани- цю, жодні припони, крім кліматичних, не могли повсякчас тримати на одному місці: вони теж мали ноги, руки, зір, інстинкт та розум і могли орієнтуватися в оточенню.
Як і нас, так і пралюдину, вабила до себе таємничість незвіданих просторів і вона добувалася до них через лісові нетри, через високі гори, через болота й ріки. Про це свідчать скарби тисячоліть, добуті з лона земного рискалем археолога.
Закінчуючи розповідь про трипільців, ми приходимо до висновку на підставі даних, якими володіємо, що племена мальованої кераміки були споконвічними автохтонами нашого Правобережжя, що вони родовід свій виводили, бодай, від прахліборобів кампінців ранньонеолі- тичної ери, що вони, як побачимо далі, передали надбання свого життьового досвіду й своєї культури, свою кров, Геродотовим скитам, а ті, через зарубинців та черняхівців, — нам, русинам-українцям. Яка ж безмежно довга дорога лишилася за нашими плечима!...