ЕНЕОЛІТ ЧИ МІДЯНО-КАМ’ЯНА EPA

Точно датувати початок енеолітичної ери неможливо, бо вона збіга­ється з добою пізнього неоліту, коли, серед крем’яних та кам’яних виробів повсякденного вжитку, почали подибуватись також вироби з міді, напр., рибальські гачки.

Вже за ранньої стадії трипільської культури, — мідь була відома її творцям; вони вміли вже експлуатувати мідь, хоч своїх рудних копа­лень ще не мали й руду добували з Семигороду-Трансільванії. В ре- шті-решт, трипільці обсадили цю рудоносну область, про що свідчить монохромна й поліхромна трипільська кераміка, викрита в Кукутенах семигородських, і добували руду вже самі. Звідти ж прийшла на Пра­вобережжя й наука ливарства, витоплювання, кування, пристосову­вання мідяних виробів для своєї потреби.

З енеолітичних поселень трипільської людности, з найрозсягліших з досі розкопаних, є велике й людне селище в степовій зоні Правобе­режжя, коло села Володимирівни над течією бузького припливу Си­нюхи. Тут зафіксовано більш, ніж двісті слідів колишніх хат, які були ставлені концентричними кругами. Селище займало сливе версту й мало, як здогадуються, понад дві тисячі поселенців. Часово, це селище існувало на переломі ПІ-го й П-го тисячоліття до P. X. й належало хліборобсько-скотарській людності. Припускається, що вже тоді, щоб мати достаток хліба на прогодування такої кількости селян, необхідно було засіювати сотні десятин, а робити це без рала було неможливо.

З прикладу Володимирівського поселення, ми можемо зробити ви­сновок, що таких людних сіл було в ту пору багато на нашій землі, але покищо вони прикриті ще шарами землі.

Похоронний обряд трипільців енеолітичної ери набирає тенденції перейти від поховання до спалення. Це потверджують численні зна­хідки урн-попільниць із рештками недопалених людських кісток та попелу на погребищах цієї ери. Родові могильники над правобережним й лівобережним надпоріжжям Дніпра, являють собою справжні осса- рії; коло села Вовніг, наприклад, викрито було 130 гуртових поховань.

На всій лівобережній Україні, як свідчить інвентар домовин, жили в той час племена хліборобсько-скотарського побуту. Це була степова людність, якій притаманні були, т. зв. „ямні поховання”.

Ямні поховання з вживанням охри. Представники цих похоронних традицій, у другій половині ПІ-го тисячоліття до P. X., з невідомих нам причин, заворушились в своїх прадавніх гніздах й почали пробиватись на захід, поневолюючи й відганяючи „за Рось” миролюбну людність трипільців-орачів Правобережжя та обертаючи їх ниви в толоку. Зру­шення „ямників” було першим, відомим нам, нашестям степовиків на Правобережжя, першим форсуванням ними Дніпра. Трипільці хоч і боронилися, але підлягли напасникові і з того часу їх буття хилиться до занепаду, а „ямники”, в поході своїм, зайшли аж до теренів Гали­чини та Буковини.

В ямних похованнях, посилані червоною охрою мерці, лежали в скорченій позиції; це загальний вигляд їх поховань, як і яйцеватої форми їх глиняні глеки, що ставилися в домовину побіч мерця.

Степовики ямних поховань жили в наших степах ще в неолітичну еру; відносини їх з трепільцями-хліборобами, як думається, спочатку були добросусідські; у степових селищах „ямників” середини ПІ-го тисячоліття до P. X., подибуються черепки трипільської кераміки, — признака того, що степовики провадили тоді мінову торгівлю з Три­піллям. Проте, не виключене й те, що трипільський посуд був трофеєм войовничих рейдів „ямників” на трипільське Правобережжя.

Цієї саме пори, племена західнього Надбужжя, досягли високого рівня в кременярстві; їх вироби з кременю мали неабиякий попит у довколишнього населення й, шляхом товарообміну, доходили до Бал­тики й Дніпра.

Міграційні рухи на сході Eeponu в часах передісторичних. Коли го­ворити про міграції більших чи менших гуртів людей або племен, коли поставити питання, в яких прадавніх часах виникла потреба перехо­дити з місця на місце, з одного краю до другого, то відповідь на це не­можливо дати.

Людина, ще в первісній стадії розвитку, провадячи кочовий, пере­хожий спосіб життя, ввесь час була в руху, зміняла місця короткотри- ваючого таборування, переслідуючи звіря чи шукаючи кращих кліма­тичних умовин. При цьому треба підкреслити, що людина ніколи не вешталась навмання, не тинялася наосліп; її блукання завжди мали мету, а метою цією були пожива й підсоння. Ще тоді, в глибині тися­чоліть, існували й зносини між окремими праномадськими родами- громадами, вже тоді помічалися перші, протоптані людськими ногами, стежки, перші ознаки обміну речей однієї громади з другою. Роди й громади, які жили на теренах сучасної України, виключенням не були; вони так само стикалися з позаукраїнськими гуртами, такими ж, як і вони, носіями первісних ознак окремішности й своєрідности своїх ма- теріяльних пракультур та побутових звичок.

Археологові та антропогеографові неможливо покищо точно визна­чити час цих мандрівок первісних людей і, лиш з появою досконалого крем’яного виробництва та гончарства, чітко окреслених індивідуаль­них пракультур й культових та побутових прикмет, дасться вже з біль­шою правдоподібністю стежити за слідами міґрацій далеких пращурів наших і чужих. Так, на підставі цих прикмет, ми можемо констату­вати, що, десь у ПІ-му тисячоліттю до P. X., на терени північного лісо­степового Лівобережжя, прийшли праугрофінські племена, про які вже згадувалось, творці ямково-гребінчатої кераміки. З того часу, на довгі століття, вони стали східніми сусідами трипільських хлібороб­ських племен Правобережжя. Соняшне, помірковане підсоння Укра­їни, її чорнозем, її порослі буйною травою степи та плавні, її рибні ріки, її звірні й пташні ліси, — приваблювали суворих лісовиків пів­ночі.

Аж ось, під час тривання енеоліту, (а певне й раніше), племена Серед­ньої й Північної Европи, починають зазіхати на наш погідний і родю­чий край.

Рештки матеріальної культури дозволяють нам устійнити, приблиз­но, час перших, відомих нам, масових переселень чужих племен з пів­нічного заходу на терени Галичини.

Творці лінійно-стрічкової кераміки були, можливо, прародителями чехів, морав’ян та поляків; вони провадили хліборобський побут разом з мисливством і, як здається, мали усталені стосунки з трипільцями (моравська мальована кераміка трипільського типу); в жилах прашлез- ців, так само текла слов’янська кров. Мешкали вони в землянках, покійників ховали здебільша у скорченій позиції, лежма на лівому боці.

Слідом за цими носіями лінійно-стрічкової кераміки, теж в енеолі- тичні часи, з Прибалтицької півночі, почали посуватися на південь поріччям Лаби, прагерманські, т. зв. нордичні племена, які витворили кераміку лійкуватих пугарів-кубушок (горла їх мали форму лійок). Міграція нордичних племен була вельми людною, бо, на своєму ру­шенню з Ютляндії, розселившись периферійно, вони обсадили терени південної Швеції, Голландії, Німеччини, Польщі та Судет. Своїми аван­гардними стежами вони зайшли аж на Київщину.

Дрімучими лісами, здовж Західнього Бугу, Вепру та Сяну, — з цен­тральної Польщі, вони вдерлися на Волинь і далі до Галичини й зупи­нилися коло річок Збруча, Турії та Горині.

Ці праґерманці відзначалися войовничістю, загарбницькими інстинк­тами та суворою вдачею; головною зброєю їхньою були бойові келепи, витесані з каменю. Оці лісовики, скотарі та звіролови, опинившись серед чужокровного хліборобського населення, яке, очевидно, підко­рили, осідали на високих місцях в бльокгавзах-зрубах, які оточували валом та палісадами. Споруди ці були прототипом пізніших городищ, які особливо поширення досягли за панування в наших степах скитів VII—III століття до P.

Ці зруби свідчать, що завойовники-нордійці, в значнім розсягу, про­вадили паразитивне життя, стягаючи з поневоленої хліборобської люд­ности данину, продукти їх натурального господарства й накопичуючи їх за валами гнізд.

Нордійці мешкали в землянках, а мерців, як правило, ховали у ви­простаному стані горілиць в прямокутних могильних ямах, головами на схід. Речевий асортимент в таких домовинах дуже убогий, хоч гон­чарство у нордійців було досить розвинуте в розмаїтих формах, а це показує, що хатнє господарство їх, — може, за кошт підневільного хліборобського люду, — було неабияк багате й різновидне. Чи не були ті прагерманці такими ж практичними людьми, як їх нащадки німці? Який,,бизнес” з мерця? Жодного! То й нічого витрачатися на нього, класти в могилу потрібні живим речі.

Перша нордійська навала, спрямована на південний схід, була не­бавом посилена, в половині ПІ-го тисячоліття до P. X., другою навалою споріднених з ними племен, які ховали своїх мерців у кам’яних домо­винах, що мали вигляд скринь. Ці нордійці скринькового похоронного обряду, прийшли тією ж дорогою, що і їх попередники в південно-захід­ній закуток Поділля коло течії Дністра та коло його припливів Золотої Липи, Серету й Збруча, а друга їх галузь на Волинь (побережжя Го-

КАРТА VI. ПАМ’ЯТКИ ЯМНОЇ ТА КАТАКОМБНОЇ КУЛЬТУР

(З арх. Я. Пастернака)

рині, Случі, Тетерева, Ірші та Норині). Побут їх був, приблизно, саме такий, як і їх предтеч-кревняків; у відношенні до тубільного хлібороб­ського населення, були теж загарбниками і визискувачами їх трудо­вого життя. Кременярами вони були хисткими, бо кремінь в їх мате- ріяльній культурі грав дуже важливу ролю. Але ці північні зайди, підкоривши зброєю абориґенів-хліборобів, носіїв трипільської куль­тури, не спромоглися зберегти чистоту своєї германської крови й неза- баром, так само, як тисячоліття пізніше ґоти, (а коли вважати варягів теж германцями, — то й вони), розчавилися в слов’янській стихії.

За другою міграційною хвилею нордійців-,,скринників”, із заходу приблукались нові зайди, творці, т. зв. шнурової кераміки. Шнуровою її прозвали тому, що кераміка їх оздоблювалась в той спосіб, що, на необпалені, мокрі стінки глиняного начиння, орнаментатори накладали мотузки, які врізувались в глину, лишаючи по собі орнамент у вигляді рискових візерунків. З чого робилося таке мотуззя чи такі шнури? Можливо, що з зсуканих волокон рослин, або з висушених жил, або з зсуканого волосся. Ці,,шнуровики” прийшли, мабуть, із Саксонії та Тюрінгії, де ця культура шнурової кераміки й витворилася. Проте, пи­тання „шнуровиків”, досі не розв’язане. Антагоністи західнього похо­дження їх, твердять, що вони колиску ту мали в східній Европі, точ­ніше, в Україні, й що звідти культура та поширилася в західнім напрямку, досягнувши Тюрінгії й Саксонії.

„Шнуровики”, за прикладом попередників, так само, розсілися на західньо-українських землях і так само, особливо густо, — в поріччі Дністра та його припливів. Похоронна обрядовість у них була неуста- лена, хоч віра в посмертне життя, може, чітко ще неоформлена, існу­вала й у них; кращий доказ того: — глиняний глечик із стравою, який звичайно, ставився в зголів’ї мерця, різні вироби з кременю, хатнє приладдя та зброя — келепи балтицького ґатунку. Є здогад, що вони незавжди ховали мерців, а траплялось, що просто лишали їх тліти на поверхні, годувати своїм тілом хижаків; вземлені ж трупи ховалися у них безладно, то на лівому, то на правому боці, горілиць і долілиць, головами чи в ту, чи в ту сторону світа, але завжди в скорченій позиції. Над місцем поховання, насипали могилу й обкладали її довкола рі- няками.

В побутовім відношенні, „шнуровики” були перехожими ловцями, рибалками та скотарями, а в стосунках з сусідами, — войовничими напасниками. Хліборобство хоч і знали, але в їх побуті воно мало під­рядне значення: годував їх хлібом поневолений тубільний люд. Дума­ється, що їх прихід приніс з собою в межі хліборобських племен пев­ний регрес і занепад. В своїм поході на південний схід, вони, вже на протязі бронзової ери, дійшли аж до правого побережжя Дніпра. По­ходження вони були германського, але, підчас руху свого, переміша­лися із спорідненою людністю культури лійкуватих пугарів та скринь- кових могил. Вони саме створили згодом німецький народ, а частина їх, злившись з племенами стрічкової кераміки, утворили, в ері бронзовій, західньо-слов’янську, т. зв. лужицьку культуру.