БРОНЗОВА EPA

Початок бронзової ери припадає, приблизно, на роки 1700-ті до P. X. Найраніший її початок М. Артамонов устійнив роками 2100—2000 до P. X., найпізніший — Добровольський — роками 1700—1600 до P.

Ми притримуємось датування, встановленого дослідами д-ра Я. Пас­тернака, а саме, — кінцем 1800-тих, або початком 1700-тих років до P. X. В еру залізну бронзова ера перейшла в роках 800—700-тих до P. X. Тривання її д-р Я. Пастернак поділяє на три розвоєві етапи: на старший, середній і пізній, коли бронза уступила місце залізові.

Де й хто вперше сплавив мідь з циною й створив з того новий метал- бронзу, ніхто, мабуть, ніколи не дізнається. Новий метал зразу ж здобув велику популярність та попит, а то тому, що, в порівнянні з міддю, він відзначався міцністю, не так легко ламався, затуплявся чи щербився. Бронзова металюрґія, одначе, була дуже дорога і в ранню пору не досягала широкого розповсюдження у нас в Україні і з неї не вироблялись приладдя повсякденного вжитку, а тільки оздобні речі й, почасти, зброя. Тому, крем’яна, кам’яна й рогова індустрія й далі конкурує з міддю та бронзою й досягає на протязі бронзової ери неаби­якої якости. Камінь та кремінь до лиску шліфується, тонко гостриться й виглядом своїм часто імітує подібні „заморські” речі з металу.

В давню пору цієї ери, виробницькі експонати з бронзи або просто її зливки, доходили до нас шляхом товарообміну, але пізніше, може тоді, коли трипільці добулися до Семигородщини — (Кукутени, най- багатші родовища міді), до Молдавії — (Петрени) та до Банату — (Ґу- мельніце), і в Україні з’явилися копальні руди, бронзові вироби почали виготовлятися й нашими бронзарями. Імпортовану й свою мідяну руду витоплювали в глиняних тиглях і, примішавши до неї олово, антимон або цину, черпаками наливали до ливарницьких матриць з пісковику чи глини. Існування бронзярень в Україні виявилось, як в лісостеповій так і в степовій її зонах.

Рільницька техніка тоді значно удосконалилась, продуктивність її зросла; хлібороб орудував вже дерев’яним ралом, прототипом плуга, орючи ним, не впрягався в шори, а поганяв волів, що тягли рало. В попередню еру, признаки зносин населення нашої Батьківщини з чор­номорськими, егейськими та східньо-середземноморськими краями бу­ли ще неусталені й предмети їх матеріяльних культур подивуються лиш спорадично, — це не значить, що півдневі ми були невідомі, а свід­чить тільки про те, що, поперше, рискалеві дослідника досі не пощасти­ло надибати їх, а, подруге, що зносини ті не були ще належно система­тизовані, — тепер, мінова торгівля, в якій бронзові вироби грали пер­шорядну ролю, устійнюється, жвавішає й сполучає нашу Батьківщину одвічними шляхами, вздовж рік та гірських проходів, з усім ближчим і віддаленішим світом; на півночі вони досягали побережжя Балтики, звідки вивозився бурштин, на півдні, через Егею, — Фойнікії та Єгипту, звідки до нас привозилися бронзові й інші вироби єгипетської індустрії (хоч би фаянсові перли чи дармовіси з слонової кости), й речі матері­альної культури Малої та Передньої Азії й Кавказу.

В руці нашого воя бачимо бронзовий келеп, бронзовий довгий меч, клюгу списа і наконеччя стріл; поява бронзової зброї була саме таким досягненням воєнної штуки, як кулемет в новітню добу; в при­красах й оздобах з бронзи франтували тодішні жінки так, як теперішні в брилянтових дорогоцінностях.

Побутово-соціяльна й родова організація досягла нової стадії. За- людненість наших теренів, чим далі, тим більше зростала. Зникли ши­рокі простори незайманої землі, які раніше відділяли один гурт людей від другого, а границі окремих культур зблизились майже впритул; з огляду на вищесказане, почали поставати суперечки й збройні кон­флікти між окремими гуртами людей, з’явилася потреба боронити своє майно, а, разом з тим, й зазіхання на чуже добро. Саме тоді жінка перестала займати в роді чільне, головуюче місце, бо тепер треба було дбати не тільки про господарство та добробут свого роду, але й боро­нити його від ворожих зазіхань.

Разом з тим, поволі змінялися й суспільно-соціяльні відносини. Ро­дова община з спільним родовим майном, переходила в стадію індиві­дуального розподілу його, розпадалась на окремі родини з їх власним добром. Поставали родинні господарства, зароджувались перші натяки на маєтковий розподіл суспільства, на заможніх і незаможніх гро­мадян.

Розуміється, ця маєткова нерівність не була тоді ще такою разю­чою, як в часах історичних, бо й маєток багатія й бідняка не так вже різнився. Але все ж таки вона існувала й чим далі, тим більш утвер­джувалась. Проте, було ще далеко до цілковитого розпаду роду. Родо­вий старійшина мав ще непохитний авторитет в родовій організації трипільців, ще гостро відчувалась тоді приналежність до одного роду. Отже, суцільність, монолітність роду тривала далі, але в ньому пере­водилась диференціяція складових його частин, їх індивідуалізація.

Під час бронзової ери, наше Правобережжя, від північного чорномор­ського помор’я, до лісової зони вгорі, й далі посідали хліборобські три­пільські племена, творчий динамізм яких поволі занепадав.

В цей час існували чотири окремі комплекси трипільських племен. Північно-західній затверджується на східній Волині, в районі верхів’їв Тетерева, Роставиці та Случі, другий — довкола місцевости, де пізніше постав Київ, на правому й лівому березі Дніпра, третій — вздовж течії Дністра та його припливів і, нарешті, четвертий — на лукомор’ї, між гирлами Дністра, Південного Бугу й Дніпра.

Як видко з розкопів, в архітектурі волинського комплексу настало помітне згіршення. Житлові споруди тут далекі від „комфорту” три­пільських хат середньої стадії трипільської культури. Волинські три­пільці мешкали тепер в напівземлянках і в наземних прямокутних, глинобитних хатах; розміром вони менші від хат середньої стадії роз- вою і не так дбайливо ставлені, а в декотрих з них бракує, навіть, утрамбованої долівки, якою пишалися хати ранішого часу.

Кераміка трипільців-волинян з одного боку була чисто трипіль­ською, а з другого — виказувала залежність від шнурової кераміки середньої Европи. Про орнамент пізньо-трипільців-волинян д-р Я. Пастернак пише:,,вони перейняли від західніх еміґрантів-наїзників, як модерну новинку, шнуровий орнамент”. Отже, трипільські гончарі пізнього часу почали відриватися від художніх традицій дідів-прадідів і виявляти дезорієнтованість в своїх мистецьких можливостях.

В культурних шарах цього періоду Трипілля подибуються численні глиняні пряслички, часто орнаментовані виображенням людей та пта­хів, а також — тягарці ткацьких верстатів; і тепер не бракує глиняних статуеток жінки, що свідчить, що й тоді у трипільців жив старий культ „Матері Землі”, „Богині Матері”.

У виробі господарських приладь трипільців-волинян, кремінь і ка­мінь домінує. На їх теренах було багато лісів і вони, щоб мати ріллю, примушені були вирубати, а потім випалювати ліс (мотично вирубно- випальна система хліборобства). Вражає кількість кінських кісток на попелищах цих трипільців. Очевидно, що, за пізньої стадії, вони, крім черед худоби, випасали вже й табуни коней, були не тільки орачами, але також „ковбоями” а може й комонними вояками. Середньодніпров- ський комплекс пізньотрипільських племен, виявляє ще помітніші признаки занепаду; мешкали вони в напівземлянках, а то й в куре­нях, вогнища розкладали посередині хати.

Цей реґрес в житловій архітектурі, а, значить, і в побуті, середньо- дніпровського комплексу племен, був, очевидно, пов’язаний з якимсь лихоліттям, яке деморалізувало спокійне й творче до того життя три­пільського люду. Його кераміка, насліддя гончарського мистецтва се- редньотрипільської стадії, зазнає в цю пору дужого впливу „шнуро- виків”.

У трипільців цього району, переважав тілопальний похоронний обряд; в їх могильниках знайдено багато металевих речей з міді, бронзи й бурштину, якими живі „обдаровували” мертвих, щоб їм ні­чого не бракувало в потойбічнім господарстві.

Третій комплекс племен пізнього Трипілля в горішній Подністров- щині, заступлений багатством житлових місць.

Для наддністрянського комплексу пізньотрипільських племен ха­рактерне опрощення орнаментації й геометризація візерунків. З їх гончарень з’являються дивної форми глиняні вироби у вигляді неве­личких циліндрів, т. зв. „біноклі”, призначення яких не вияснене.

Мальована кераміка й тут ще базується на старих гончарських тра­диціях трипільців, хоч і починає поступово деґенеруватись й зазнавати впливів, з одного боку кераміки шнурової, з другого — примітивнішої кераміки степовиків півдня (надряпаний орнамент з ямочками).

Глиняне плястичне майстерство, одначе, стояло тут на високому рівні; вироблялася сила жіночих статуеток, навіть, приодягнених й обутих; часто, статуетки розмальовуються; розпущене по плечах во­лосся обарвлюється темною фарбою. Не бракує й фіґурок тварин. На вушках глеків виліплюються стилізовані голівки бугая-бика, цапа та барана, які символізували, очевидно, плідність та статтеву силу.

Взагалі, голова бика часто починає фігурувати в гончарській і в різь­барській орнаментації, що зайвий раз все більше посилює здогад про існування у трипільців культу бика, тавролатрії, саме так, як у пра- германських зайд — культ бойової сокири чи пізніше у скитів — культ дволезого меча.

Любили пізньотрипільці зображати й собак, цих вірних слуг й сто­рожів їх добра. Коло Бучача, в пізньотрипільських залишках, знай­дено також маленьку мідяну фіґурку, як здається, крокодила, що свід­чить, що на початку П-го тисячоліття до P. X., впливи єгипетської культури досягали до наших теренів. Нарешті, четвертий причорно­морський комплекс пізньотрипільських племен, особливо чітко харак­теризується селищем й могильниками коло села Усатова над Велико- Куяльницьким лиманом коло Одеси.

Особливої уваги заслуговує новий, досі невиданий, архітектонічний принцип споруди усатівських жител; вони були наземні, прямокутної форми, ставлені з великих брил вапняку, які мурувались сторчма. Це найдавніші на наших теренах кам’яні будови, які часово відносяться до Н-го тисячоліття до Р. X.

Гончарські вироби надчорноморських трипільців, їх тип і розмальов- ку, можна поділити на дві відмінні групи: на тонкостінне, але міцне, начиння з блідорожевою або жовтавою поверхнею, оздоблене геомет­ричним пасковим орнаментом чорної барви — здеґенероване насліддя орнаментного мистецтва трипільців середнього етапу й, — подруге, — начиння ліплене з грубозернистої глини з піском, поверхня якого при- крашена відтисками шнурка. Ця друга група, типологічно й техноло­гічно, немає нічого спільного з трипільською гончарською традицією й принесена була над Чорне море чужинцями з середньої Европи.

Войовничі скотарі-звіролови „шнуровики”, теренами західньої Ук­раїни, пробилися аж до лукомор’я, поневолили там трипільські пле­мена, здеморалізували їх, нав’язавши їм свої, досить примітивні, орна- ментаційні навички, але, не зважаючи на це, трипільський корінь не був викорчуваний з душі пригніченого автохтонного населення, він й далі випускав живі паростки. В селі Усатові знайдені були жіночі статуетки, а також глиняні, орнаментовані скісним хрестом, кубики, які служили, як здається, жерцям для ворожби. Кубики ці й жіночі статуетки викриті були коло жертовника, що стояв перед вапняковою скелею, в якій було видовбано голову бика. Отож, у надчорноморських трипільців далі жила віра в Богиню Матір і тавролатрія. Могильні споруди,,усатівців” були подібні до споруд,,шнуровиків” на захід- ньому Поділлі: домовина, в якій лежав небіжчик, була оточена колом з сторчма поставлених брил; кістяк лежав, прикритий брилою, в домо­вині скорчено; коло нього, в другій ямі, ■—• кістяк його дружини чи служниці; подибувались і подвійні домовини, де рядком лежали чоло­вік і жінка. Коло скелетів — різне начиння з стравою, а також жіночі статуетки і в двох могильних ямах, — голова бика. Кераміка тут була однобарвна, періоду дегенерації, а також — шнурова; з металевого ін­вентаря цікаві мідяні кинджали. Один такий кинджал тримав у лівій руці скорчений кістяк, очевидно, старійшини, до останків якого вели сходи; крім кинджала в лівиці, в головах мав ще й мідяний бойовий келеп і побіч — монохромну вазу чи чашу та начиння шнурової кераміки.

Особливої уваги заслуговує голова рогатої людини, вирита на вап­няковій брилі одного з поховань, а над нею — серп місяця, побіч — зображення оленя й, здається, трьох коней. Чи не був це,,портрет” місцевої Артеміди Таврополи (Артеміє Таврбполос) чи Артеміди Мі­сячної (Артеміє Селене), праобраз її, Покровительки й Охоронниці стад, Дарувальниці врожаю, Богині Місяця?

Інвентар Усатівського селища і довколишніх селищ Миколаївщини та Херсонщини, зміст могильників усатівського типу, ясно показує на зносини усатівців із широким світом від Балтики до гирл єгипетського Нілу.

Отож, в цьому північно-західньому закутку Чорного моря, вже тоді утворювалась одна з найвизначніших баз товарообміну та культурних впливів, де зустрічалась індустрія багатьох країн і, зокрема, тих, де тоді процвітали архаїчні цивілізації (Передня й Мала Азія, Егея, Фой- нікія, Єгипет і т. д.). Тут вже тоді засновувався один з найважливіших осередків-посередників ширення передісторичних і ранньоісторичних

Поширення трипільської культури в ранньому і пізньому періоді. (За

Пассеком) (3 арх. Я. Пастернака)

культур східньої Середземноморщини, предтеча Березані та славної Ольбії.

Серед дослідників немає ще згоди про те, звідки походили декотрі речі, особливо металеві, знайдені в могильниках усатівського типу. Одні, як, наприклад, М. А. Міллер вважають, що ці речі семигород- ського походження, інші знов, як проф. В. М. Щербаківський, що з східньої Середземноморщини, зокрема, з Егеї. В дальшім, ми поверне­мось ще до цього питання, а взагалі, ми запевнені в тому, що, на руї- нищах усатівців, подивуються вироби і з Семигороду, і з Егеї і з куль­турних огнищ Передньої Азії та Закавказзя...

Причорноморська галузь трипільців цікава й тим, що в гончарстві вони підлягли двом впливам, а саме, впливам,,шнуровиків”- чужинців й впливам степовиків, — які небіжчика посипали червоною охрою.

Хронологію пізньотрипільської пори становить Т. Пасек, з якою по­годжується д-р Я. Пастернак: це роки 2000—1700-ті до P. X.

Трипільська культура, творці якої жили й господарювали на нашому Правобережжю на протязі трьох тисячоліть, на початку бронзової ери, почала втрачати життьову силу та самобутність і на дальших етапах цієї ери, — втратила своє обличчя.

Причини занику цієї прадавньої культури поясняють по-різному й досі жодна з гіпотез не розв’язала цього, дуже важливого для нашої праісторії, питання. Не підлягає сумніву, що, за бронзової ери, в Укра­їні шаліли якісь етнічні буревії, заколот, що, врешті-решт, обезкровив трипільський люд й деморалізував його творчість. Найзгубнішу ролю тут відограли, мабуть, войовничі пастухи „шнуровики”, що вторглися на наші землі з середньої Европи, і,,ямники-охровики”, що рушили на Правобережжя з степового сходу.

Що ж сталося з старославними трипільцями? Щезли вони з поверхні земної? Потонули в чужому морі? Вимандрували в інший край?

Є прихильники здогаду, що трипільці, під натиском напасників, ви- еміґрували в Подунайщину; існують гіпотези, що вони без сліду зник­ли, асимілювавшись з чужими племенами, які прийшли на їх місце. Одначе, всі подібні припущення розходяться з логікою й законом буття. Кинути плодоносну, чорноземну батьківщину, на якій тисячоліття, з часів неолітичних, жили й трудились трипільці, запрягши воли, по­датись кудись в придунайські краї, вже густо заселені й де б довелося їм зброєю здобувати кожен клаптик ораниці, — вони не могли, не могли й зникнути фізично. Д-р Я. Пастернак, цілком резонно спросто­вує подібні здогади, кажучи, що,,трипільська культура, як кожна інша стара культура в світі, після, приблизно, трьох тисяч літ існу­вання, почала втрачати живлющі сили і творчий мистецький дух, стала завмирати, деґенеруватись, спрощуватися в усіх своїх виявах і підпадати під чужі, сторонні впливи”.

Отож і ми, в повній згоді з твердженням д-ра Я. Пастернака, певні в тому, що трипільський люд лишився на місці, але втратив своє обличчя, притаманну йому раніше культурну творчість, охляв, щоб, за якусь тисячу літ, знов стрепенутися і, в образі скитів-орачів, знову з’явитися, на цей раз, вже на сторінках достовірної історії.

На руїнах знесиленої трипільської культури, наприкінці ранньої бронзової доби, між річками Россю та Сожжю, утворюється нова куль­тура т. зв. середньо-дніпровська, Генетично й в традиціях мистецтва чужа трипільцям. Творцями її були, з одного боку приблуканці з цен­тральної Европи — „шнуровики”, з другого, степові,,ямники-охрови­ки”. Не втрачаючи своїх характерних рис, ці дві культури підлягли все ж в значній мірі, впливам завмираючої, але вищої, трипільської культури, абсорбувавши чимало з побуту її носіїв і кровно перемі­шавшись з ними.

В похоронному обряді „середньодніпровців” спостерігається неуста­леність: ховали під могильними насипами, трупи небіжчиків спалю­вали або ховали в скорченій позиції. Оскільки ця середньодніпровська культура безпосередньо наслідувала старобутню культуру трипіль­ську, оскільки вона утворилася на її тлі й оскільки її творці переміша­лися з праслов’янами трипільцями, запозичивши від них багато з їх надбань, — ми можемо назвати середньодніпровську культуру „замір- шуватою” дідичкою трипільців, яка виявила значну відсталість в по­рівнянні з їх творчістю.

„Шнуровиків” Дніпро не зупинив; вони пробилися на схід трьома напрямками: на північ аж до верхів’їв Оки, на південь, уздовж лівого берега Дніпра, — до Криму й на південний схід аж до передгір’їв Кавказу. Динамізм „шнуровиків” й життєстійкість були сильні, хоч по дорозі вони й ріднилися з місцевим населенням, не гублячи при тім характерних признак своєї матеріальної культури й шнурового орна- ментаційного принципу.

В пониззі Дону, особливо на родючих ланах Кубанщини та Перед- кавказзя, вони знов зустрілися з хліборобськими племенами, які теж виробляли мальовану кераміку (т. зв. Князівська культура) дуже мі­шаного характеру, якої на степовім Лівобережжі не було.

Хлібороби Передкавказзя, творці мальованої кераміки, дуже подіб­ної до трипільської, жили там вже в енеолітичну еру. Згодом, в їх побуті помічаються чотири різні впливи: поперше впливи,,шнуро­виків” всуміш з нордійськими, впливи „ямників-охровиків”, впливи архаїчних передньоазійських цивілізацій і впливи егейців. Ці впливи особливо помічаються в похороннім обряді „князівців”. „Ямники-ох- ровики”, здавен-давна впритул жили на заході з трипільцями степової зони Правобережжя, а на сході, — з хліборобами Придонеччини й Кубанщини. Вони не були примітивами, а вправними скотарями-хлі- боробами, випасали великі гурти худоби, овечі отари, мали сталі по­селення й вміли їздити не тільки верхи, але й на возах, про що свід­чить знахідка в селі Михайлівці на Херсонщині серед решток „ямни- цького” попелища, колеса від двоколесої бідарки чи котиги.

На підставі археологічних здобутків, можемо здогадуватись, що прикубанські хлібороби, в матеріальній культурі яких домінували традиції мальованої і шнурової кераміки, а в похоронному обряді — традиції нордійців (оточування могил магічним колом з брил), „ямни- ків” (посилані червоною охрою скорченці) й егейські (ховання в скри- нях-саркофагах), стояли на високому рівні культури, мали дуже міц­ний зв’язок з Месопотамією й мали вже соціяльно-маєткове, а може й клясове, розверствлення, свою дуже заможню верхівку, про що свідчить багатющий інвентар Великої Майкопської Могили.

Ці пракубанці були предками тих передкавказьких племен, які, в історичну добу, були закладом багатства й добробуту Боспорської держави.

За середнього етапу бронзової ери, широчезні простори опанувала, т. зв. катакомбна культура. Д-р. Я. Пастернак так окреслює її границі: від Києва на півночі і, вздовж правого берега Дніпра, — до Чорного моря на півдні; далі на схід вона сягала аж до Волги.

Назва цієї культури постала від того, що могили „катакомбників”, які, за твердженням проф. В. Щербаківського, мають аналогію в похо­ронних спорудах егейців, уявляють собою глибоку яму, в стінках якої були прокопані ніші-крипти. Вхід до таких домовин прикривали брили, а під ними лежали скелети в скорченій позиції й посилані червоною охрою. Очевидно, це останнє — насліддя,,ямників-охровиків”. Кера­мічний матеріал могил-катакомб виявляє орнаментаційні традиції,,шнуровиків”.

Катакомбна культура мала багато варіантів на теренах України, Подоння, Кубані та степового Криму.,,Катакомбники” любили широ- кодолі степи, але жили і в лісостеповій і, навіть, у лісовій, зоні. їх поховання в степах над Озівським морем існували вже в кінці ПІ-го тисячоліття до P. X., але загального розповсюдження досягли у ІІ-му тисячолітті, коли, на долішньому Дніпрі жили ще,,ямники”, яких, на переломі цих двох тисячоліть, загнали на схід „шнуровики”.

В цей період заколоту в північній Чорноморщині, творці катакомбної споруди домовин посуваються від низового Дніпра на північ, опанову­ють лісостепове Правобережжя й степи та лісостепи Лівобережжя. З автохтонним населенням,,катакомбники” жили, здається, в злагоді, єдналися з ними й кровно й духово, запозичали один у одного куль­турні й побутові призвичаєння.

Якої етногенези були „катакомбники” — не знати; звідки прийшли до нас, — про це існує кілька суперечних здогадів. З них найправдо- подібніший той, який виводить „катакомбників” з далекого півдня. В кінці Ш-го й на початку П-го тисячоліття до P. X., мігруючи в про­стори північної Чорноморщини з островів і з суходолу Егеї, вони при­несли з собою нові, досконаліші досягнення бронзової індустрії та культури, цілком тотожньої з тогочасною культурою Приегейщини.

Причини цієї далекої міграції, попередниці устремління греків з Егеї до північних берегів Чорного моря в античну добу, полягали, мабуть, на етнічних заворушеннях на Валканськім півострові та в басейні східньої Середземноморщини з одного боку, й в степах північ­ної Чорноморщини — з другого.

За думкою М. Міллера, похід „катакомбників”-бронзярів відбувся з Егеї через Кавказ; на нашу думку, також уздовж західнього побе­режжя Чорного моря, бо, і на побережжі Правобережної України, і в Криму, і в надозівських степах, і на Кубанщині, вони з’являються, приблизно, в один час, на прикінці ПІ-го тисячоліття до P. X., причім, найбагатше заступлена їх культура, прекрасно викінченим бронзовим мистецтвом, на Кубанщині, саме в тих областях, куди, набагато піз­ніше, в ѴП-му столітті до P. X., спрямувалася наймогутніша хвиля грецької експансії.

Лишається відкритим надто цікаве й важливе питання: які саме орієнтири спрямували подорож,,катакомбників”-егейців в такі далекі простори? Які життєві причини саме туди притягали їх? Чи не йшли вони туди шляхами протореними якимись їх попередниками?

Розбоєві етапи катакомбної культури на наших теренах поділяються на три стадії:

1. Ранній етап — 2000—1750 р.р. до P. X.

2. Середній етап — 1700—1500 р.р. до P. X.

3. Пізній етап — 1500—1250 р.р. до P. X.

Поява „катакомбників” у нас та їх буття збігається, приблизно, з великими змінами в просторах Егеї, коли величия крето-мінойська культура 2400—1500 р.р. д P. X. почала поволі уступати місце культурі мікенській 1500—1100 р.р. до P. X., творцями якої були ахайці.

Присмерк і заник потім катакомбної культури синхронізується з по­явою нової, значно примітивнішої, культури зрубної, творці якої хо­вали своїх померлих у дерев’яних зрубах — рубленій коморі, над якою насипали могилу.

В половині П-го тисячоліття до P. X.,,,зрубники” почали з-над Волги рухатися на північ в поріччя Ками та Оки й на захід до Дону. Вони захопили все степове Лівобережжя, а де-не-де, як, наприклад, коло Канева, форсували й Дніпро.,,Зрубники” були скотарями; хлібороб­ство грало у них підряднішу ролю. Знали вони ткацьке ремесло й були добрими мідниками та бронзарями. Жужелиця на місцях їх металюр- ґічних майстерень й металеві вироби їх, свідчать, що оброблювання металу займало важливе місце в їх матеріяльній культурі й досягло у них великого прогресу. Гончарські вироби їх, одначе, досить примі­тивні (одноманітні, гостроребрі глечики й горщики), й вказують, що хатнє господарство,,зрубників” було абияке, пов’язане з їх головним зайняттям — скотарством, яке вимагало частих переміщень. В зрубах- домовинах, які зроблені були з березових, дубових або соснових колод, мерці, як правило, лежали в скорченій позиції, а іноді були посилані червоною охрою. В далеку дорогу покійник забезпечувався дуже щедро їжою й досить скупо могильним інвентарем, в якому все ж не бракувало мідяних та бронзових речей. „Зрубники” любили ховати своїх померлих в групових могильниках, часто на прирічних пагорбах в степу. Попіл кількох огнищ над зрубною могилою й кістяки худоби, головним чином, бика, свідчать про криваві тризни, які справлялися над мерцем, а можливо ще й про похоронний обряд, в якому вогонь грав важливу ролю.

Зрубна культура панувала у нас, найправдоподібніше, в другій по­ловині ІІ-го тисячоліття до P. X., хоч і тут, у встановленні часу її буття, існують значні розходження.

Як нам уже відомо, на теренах верхів’я Дністра та Буга, ще в енео- літичній ері, помітні були сильні впливи нордійців та „шнуровиків”. „Шнуровики” тривало загніздилися по всій Україні і їх шнурова ке­раміка, — а кожна кераміка була тодішнім національним прапором її носіїв, — і декотрі, властиві їм побутові та культові признаки, були сприйняті тубільним населенням. Довга боротьба мальованої кераміки з шнуровою, завершилась перемогою останньої, інакше кажучи, пере­могою войовничих „шнуровиків”-пастухів над трипільцями-орачами.

В період ранньої бронзи, згубний удар трипільцям, на думку д-ра Я. Пастернака, нанесли два несприятливі чинники, а саме, звоювання трипільців „шнуровиками” і зміна субтропікального підсоння на по­сушливе. Ці обставини приневолили певну частину трипільців поки­нути одвічні свої терени й податися на північ, до вогкого й тінистого Полісся; на їх спорожнілих гніздах закріпилися поневолювачі-зайди, спочатку нордійці, а згодом — „шнуровики”. Зубожіле тубільне насе­лення все ж не втратило життьової сили й в стані було розчавити в собі культурно й побутово нижчі зайди. В гончарстві цих теренів, шнурова кераміка набуває все більшої інтенсії й голомшить трипільську, але й трипільці, з свого боку, передають чужинцям надбання своєї праці й розуму. Так, можна припускати, що, під впливом релігійних уявлень трипільців, „шнуровики” не ховали вже, а спалювали своїх мерців, але поруч практикували й притаманне їх ритуалові, вземлення, кла­дучи покійника скорчено, головою на схід або на захід.

Саме тоді, в цьому районі, за ранньої бронзової доби, помітні впливи т. зв. унєтіцької бронзової культури (Unetice, Чехія). В могильниках „шнуровиків” було багато кам’яної зброї і характерних для них, добре шліфованих і гострених цельтів-келепів. Наявність в могильниках „шнуровиків” мідяних виробів, ясно показує на стосунки їх з Семи- городщиною, де був тоді осередок мідяної металюрґії. Взагалі ж, вже тоді були признаки, що до нашої батьківщини, посередньо чи безпо­середньо, доходили вироби, навіть, з Брітанії та Ірляндії.

У пору середньої бронзової стадії 1500—1200 р.р. до P. X., з Поду- найщини рушили на північ тракійські племена — прадаків і перейшли в деяких місцях Карпати. Д-р Я. Пастернак висловлює здогад, що спонукою до цього руху була недостача в їх кублі соли, якої недостат­ком було в солоницях Підкарпаття. Ми, одначе, впевнені, що причини цього руху були поважніші, як сіль, викликані, можливо, тими пле­мінними переміщеннями, які, приблизно, в цей час, відбувалися на Балканах.

Як би там не було, але наслідки приходу тракійців, — про них роз­мова йтиме на відповіднім місці, — були ті, що, на тлі тамтешньої занепалої культури трипільців, витворилася мішана шнурово-тракій- ська комарівська культура (Комарів, Станіславської области), з до­мішкою керамічних традицій закарпатського походження (двоухі вази).

В похороннім ритуалі „комарівців” поширене було трупопоховання

Mana палеоліту Надпоріжжя (За Міллером). (З арх. Я. Пастернака)

хоч траплялось і тілопалення. Спосіб поховання був у них надто своє­рідний. Небґжчика клали на земне тло, оточували бервенами чи коло­дами, коло мерця ставили глиняне начиння із харчами і довкруг, а то й на мерця, сипали попіл з поминальних огнищ. Потім, над місцем упокою, навершували високу могилу.

Будівничі традиції,,комарівців” базувалися на трипільських. Оче­видно, вони були хліборобами. В районі Комарова розташовані були їх великі поселення з наземних хат, які мали заклад кам’яний, підва­лини — дубові, а стіни — рублені з колод. Долівка була добре утрам­бована, в кутку стояла глиняна піч та великі глеки, частинно вкопані; в них зберігалося зерно й борошно. Це знайомий нам образ трипіль­ських хат з тією різницею, що „комарівці” мали соліднішу й складнішу основу жител.

Комарівська культура, в якій домінували середньоєвропейські впли­ви „шнуровиків” (оздоба кераміки), помітні також впливи придунай- ських тракійців-прадаків (металеві речі) і впливи т. зв. тшцінєцької культури прафінських племен лісового Правобережжя та східньої Польщі (тюльпановиде начиння).

Культура Комарова постала на тлі знесиленої культури трипіль­ської;,,комарівці” — були ті ж трипільці з домішкою крови та життє­вих навичок,,шнуровиків” та тракійців; їхнє гончарство хоч і занепало (крихке, з поганої, немуленої глини й бідне орнаментом), проте, і ці нащадки прадідівської слави, зберігали ще віру своїх предків і по­клонялися Матері Землі.

Точно визначити розсяг комарівської культури покищо неможливо, але зосереджувалась вона на теренах горішнього Дністра.

В половині бронзової ери, на Закарпатті розвивається виріб бронзо­вих речей, якими постачається все Подністров’я, Галичина й Наддні­прянщина, а взагалі бронзова індустрія чорноморського півдня при­ходила до нас і берегами Чорного моря й по хвилях його, з Придунай- щини ж — карпатськими перевалами-тіснинами: Попрадським, Ужо­цьким, Верецьким, Прислопським і гірськими стежками. На Право­бережжя — проходами Семигородських Карпат, а також Дністром та Південним Бугом.

Чимало бронзових скарбів приходило в райони Подністров’я і з за­ходу, від племен, творців лужицької культури. Племена цієї культури складали великий масив. В половині бронзової ери (1300—1200 р.р. до P. X.), вони густо сиділи в Чехії, на Мораві, у Шлезьку, в полабській Саксонії та в Бранденбургу, а також в Польщі. Були вони хліборобами, сіяли жито, пшеницю, просо, овес та ячмінь й вибирали місця, де не було дрімучих лісів та піскуватого ґрунту. Пізніше, шукаючи менш залюднених, але врожайних, теренів, вони почали посуватися на схід, в межі України, особливо, на Хомлщину й Волинь, де лишились їх тілопальні поховання. Походження їх і досі невияснене; вважають їх тракійцями, іллірами, карпо-даками, германцями, кельтами, люґіями і т. д. Згоди нема, але найбільшу правдоподібність має здогад, що вони були величезним комплексом-масивом західніх праслов’янських пле­мен, яких пізніше, грецькі та римські письменники називали венедами. Генетичний корінь свій вони, мабуть, мали в індоєвропейських племе­нах Центральної Европи, які витворили шнурову кераміку.

Наприкінці бронзової ери (1000—900 р.р. до P. X.), Правобережжя було вже знайоме з залізом; воно приходило туди із заходу. Початок переходу від бронзи до заліза характерний тим, що гончарські вироби почали тоді „підроблятися” під вироби залізні; глиняне начиння за­кінчується димом та вигладжується до такого ступня, що починає ви­лискуватись металічним лиском.

Нові технологічні принципи були прийняті всією Україною крім степової.

Разом з цією чорнолощеною керамікою раннього гальштатського вигляду, появляється й металюрґічна індустрія з інших країн.

Ці нові впливи, всамперед, торкнулися Побужжя. На основі цих запозичень із заходу, там утворюється т. зв. білогрудівська культура (від Білогрудівського лісу на Уманщині). „Білогрудівці” довгі століття сиділи на своїй землі і, на місці своїх поселень, залишили купи попелу, сміття та рештки ужиткових речей. Вони були хліборобами-скотарями і, як всі племена бронзової ери, найбільше уживали виробів з кременю, каменю та рогу. Ця прадавня традиція палеолітян, жила, як бачимо, в повнім розсягу і за бронзової ери й на початках залізної й не вияв­ляла признак занепаду.

Чому ж люди так цупко трималися цього виробницького матеріялу первісних часів і не заміняли їх металічним, у всіх відношеннях, кра­щим та зручнішим? Відповідь проста: з кременю та каменю речі вироб­лялися на місці й нічого не коштували.

„Білогрудівці” жили в селах, у глинобитних (валькованих) хатах, рідше, в напів-землянках; „омітку” стін обпалювали, для міцности й тепла: декотрі поселення обводили оборонними валами та ровом. Ха­рактерні для білогрудівської культури кам’яні стели, на яких, часом, дуже схематично вирізьблено людську постать. Ці білогрудівські стели вельми подібні, між іншим, до стел низового Дніпра, Надозів’я, Тран­сільванії, Добруджі та Криму (Тирітака на Керченському півострові), й були, мабуть надмогильними пам’ятниками, а зображення на них — „портретами” тих, хто тлів під ними. В останній час, такі стели зв’я­зуються з ямно-катакомбною культурою.

Не підлягає сумніву, що „білогрудівці” були потомками трипільців, засимільованими з „шнуровиками”, „ямниками” та „катакомбниками”. їх культуру д-р Я. Пастернак називає „українським гальштатом”.

Які ж зміни настали на Лівобережжі в часах білогрудівської куль­тури правобережного Побужжя?

Культурні нашарування при Дінці, Ворсклу, Осколі та Сулі, — по- межжя степу з лісостепом, — виявляють, що там жили теж хлібороб­сько-скотарські племена, з якими „білогрудівці” сусідували. Отож, широкоплинний Дніпро не був перешкодою для стосунків та товаро­обміну.

Синхронність буття „білогрудівців” і цих лівобережних племен за­свідчує речевий матеріял, знайдений на лівобережних селищах: темна, лощена кераміка, кам’яні матриці задля відливання бронзових шести­гранних наконечників стріл, бронзових келепів-цельтів, залізне шило. В Криму під цей час домінувала т. зв. кизил-кобинська культура (від печери Кизил-Коба коло Бахчисараю) пратаврів, характерна тим, що її творці жили в невеличких селах і ховали своїх мерців в кам’яних трунах-саркофагах.

Культ і, зв’язана з ним, культова обрядність населення України підчас тривання бронзової ери, якслід не встановлені. Панує здогад, що якраз тоді, з Малої Азії, від геттитів, був принесений до нас культ Сонця і пов’язана з ним споруда лябіринтів, кромлехів та менґірів Надпоріжжя. Проте, це лиш хиткі здогади не потверджені переконли­вим фактичним матеріялом. А тим часом, не виключено, що й „шну- ровики”, на переломі енеоліт-бронзи, поклонялися Сонцеві (кам’яні кола довкруги їхніх могил).

Характерно також, що, за бронзової ери, на всіх теренах України, занепадає, як образотворче мистецтво так й орнаментальне мистецтво й заміняється лискучим посудом без декоративних прикрас або з оздо­бами дуже примітивними, вбогими.

Які ж підсумки ми можемо вивести з попереднього викладу про бронзову еру?

Ця ера, багата етнічними переміщеннями на теренах нашої Батьків­щини, спричинила занепад славної трипільської культури, яка корінь свій мала ще в пізньонеолітичній добі. З кореня цього, поступово роз­ростаючись, міцніючи, набираючи соковитости, пнулося вгору могутнє дерево чотиритисячолітньої культури, щоб розцвісти буйним цвітом в славетну добу великокнязівського Києва.

Різні побутові впливи, різні традиції чужих матеріяльних культур, різні культові уявлення, чужа кров, яка влилася, й вливалася далі, в жили трипільця, пристосування їх до нових вимог життя й до волі чужих гегемонів, „каліфів на час”, — на довгі століття знеособнили самобутність трипільців, знесилили, привели до занепаду, як побуту їх, так і культури, до втрати їхнього „я” в зовнішніх проявах життя.

Здавалось би, що трипільці зникли, розчавившись в масі вторгнен- ців, але, в дійсності, душа трипільця жила далі, жеврів у ній заповіт пращурів. Невмирущий дух їх тлів далі, як той вуглик під верствою забрудненого хмизу; на місці зламаного бурями віття його родового стовбуру виганялися ще буйніші паростки. Трипілець, нащадок „ано­німних” пракультур, жив далі в носіях їх, пережив їх і в бронзовій, і в залізній ерах, жив у „скитах”, у „зарубинцях”, у „черняхівцях”, в їх потомках русинах і живе зараз у душі нашого народа. Він про­являється не тільки в побутових традиціях, в елементах духової й матеріальної культури, але й в побічних проявах їх, як, наприклад, у фолкльорі та в народному доморобному (кустарному) майстерстві.