КІММЕРІЙЦІ І ГІПЕРБОРЕЙЦІ

Бронзова ера була переддвер’ям достовірної історії, яка зродилася з її тліні. Але, це не значить, що „казковГ’часи, мов високим муром, без брам і лазівок, відділяли нас і нашу країну від іншого світу, зокре­ма, від тих архаїчних цивілізацій, які існували тоді.

Ці археологічні скарби, які умовно ми називаємо кіммерійськими, розкидані всюди по нашій землі, особливо ж густо — обабіч низового Дніпра, від Дніпропетровська (Січеслав) на півночі й до його гирла. Подивуються вони й в пониззі Дністра, на острові Березані, в поріччю південного Бугу й, навіть, на місці пізнішого Києва, Харкова та на правобережжі Дінця супроти Осколу, а в Криму — коло Симферополя (Уч-Баш). На степовому Лівобережжі, „кіммерійських” покладів досі не викрито; взагалі ж, характерно, що вони, майже без виїмку, були виявлені на збережжі річок чи моря.

Характеризуються такі скарби бронзовим, кам’яним, крем’яним та кістяним інвентарем та банькуватими горщиками, вінця яких вивер­нуті назовні, прикрашеними рисками, що творять трикутнички; на кераміці цій помітні також відтиски шнурка та зубчатих штампів. Людне поселення кіммерійської доби було розташоване на місці села Зміївки на Херсонщині над Дніпром.

то й чотирма верствами каменю. Всередині хат були печі з каменю, примурованого глиною, а коло хат — кабиці. Розсяг цього поселення наштовхує на думку, що тут якраз був якийсь осередок в останню стадію бронзової ери хліборобсько-скотарського племени. В похорон­них традиціях, на передодні залізної ери (кінець ІІ-го й початок 1-го тисячоліття до P. X.), спостерігається давній ритуал ховання в кам’я­них скринях-саркофагах (ями, облямовані кам’яними брилами), в яких кістяк, по-більшості, лежав скорчено, рідше — випростано. Посипання трупу червоною охрою й тепер не було рідкістю. Над домовиною наси­пали могилу.

Аналогічний спосіб похорону існував і в Тавриці й вважається мо­гилами таврів. Особливо прикметні два похорони кіммерійської доби: перший, коло хутора Лук’янівки на Херсонщині, в якому лежав жіно­чий кістяк, що мав на собі бурштинові та з блакитного скла намистини й бронзову фібулу-защіпку; другий, коло села Малої Лепетихи теж на Херсонщині, в якому покоївся кістяк, очевидно,,,кіммерійського” вельможі, якому поклали в домовину два чудові кинджали, один брон­зовий, а другий — залізний з бронзовим руків’ям. Це поховання без­посередньо передує приходові скитів і, приблизно, може датуватися 750-ими роками до P. X. Життя в „кіммерійських” поселеннях припи­нилося в кінці ѴП-го століття до P. X., зараз же після приходу в наші степи скитів; в гірськім Криму, однак, воно тривало далі ще довгі часи.

У цю переходову пору II—І тисячоліття до P. X., в лівобережних степах кочували якісь орди, — назовім їх „ґалактофаґами-кумисоїда- ми”, — які, очевидно, і ворогували і мирно спілкували з сусідами хлі­боробами. Осілий народ „кіммерійський”, який називає грецький ко­ментатор Гомерової „Одиссеї” Евстатій „народом, відомим історикам” (в тексті — „історіям”), сидів уздовж всього північночорноморського побережжя, об’єднував своєю назвою всі племена тодішньої України- Кіммерії, різні своїм походженням, побутом та рівнем культури й був відомий передньоазійцям, малоазійцям та егейцям.

На початку ХІП-ої пісні „Іліяди”, Гомер згадує про аборигенів тих країн, а саме, — про сумирних абіїв та про кочових гіппемолґів-ґалак- тофаґів, себто, „доячів кобил” — „молокоїдів” чи, точніше, — спожи­вачів кінського молока — кумису, — „кумисоїдів”:

Зевс, коли привів троянців з Гектором до самих суден, — Кинув там на лихо злеє, на труди неперестанні Лютої, страшної січі, а свої преясні очі Відвернув від боєборців, в далину почав дивитись, Оглядав згори країну кінників славетних треків,

Землю мизів рукопашців, землю дивних гіппемолґів, Степових молокоїдів, ще й на абіїв дивився,

Праведних людей, всезрячий, а на Трою не дивився Промінистими очима...

Гомер „Іліяда”, пісня XII, рядки 1-7.

(переклад автора)

Коли про „доячів кобил”, „кумисоїдів”, можна з певністю сказати, що то були кочівники, — миролюбних абіїв можна вважати народом осілим. Дехто, однак з перекладачів „Іліяди”, як, наприклад, М. Ґнєдіч, вважали абіїв і гіппемолґів одним народом.

Греки, — тай не тільки греки, — як побачимо далі, — залюбки нада­вали епітетичних назв-прозвищ маловідомим, віддаленим племенам і керувалися при тім їх побутовими ознаками, топографічними й гідро­графічними особливостями їх країн, їх одягом, зовнішнім виглядом і, навіть, вдачею, а справжніми племінними назвами їх нехтували. Оскільки, як побачимо зараз, Гомер одночасно згадує й про кіммерій­ців то не підлягає сумніву, що абії та гіппемолґи були їх ровесниками, а може й ними самими.

В Гомерівську добу (VIII—VII ст. до P. X.), кіммерійці та їх країна Кіммерія виступають і в передньоазійських писаних джерелах, а за­селені ними терени — це простори північної Чорноморщини. Так само безсумнівно, що „кіммерійці” — це збірна назва, яка крила собою і об’єднувала в собі всі племена вищезгаданого простору, незалежно від їх раси та побуту. Загально вважається, що кіммерійці були тракій- ського кореня, але хто були самі тракійці, до якої етнічної групи нале­жали, — ще й досі з певністю науковий світ не може сказати.

У всякому разі, на світанку історії, вони з’являються одночасно з абіями та гіппемолґами Гомерово!' „Іліяди” під іменем „треків”, „треі- ків”, а їхня країна, що розлягалася на північ від Геллади, — під назвою „конеславної” Трекії. Гомер називає тракійців „чубатими”, „що мали на маківці чуба”, „що носили оселедці” — акрокомой („Іліяда”, IV, 532, 533).

Тракійський цар Pec₁ син державного Ейонея, поспішився із своєю комонною дружиною допомагати троянцям у їх війні з греками-данай- цями і був убитий Одіссеєм та Діомедом під мурами Трої (,,Іліяда”,X, 435, 436, 474, 519).

Часово, вкрок з ними, виступають і кіммерійці. У своїй „Одіссеї” (XI, 14-19), Гомер згадує їх, але кіммерійській країні надає такої ха­рактеристики, що її скорше можна перенести в обшари Приполяр’я, ніж на наші соняшні терени. Ця його,,полярна” Кіммерія не являється признакою його неосвідомлености. Просто, Гомер базував свою розпо­відь на тих переказах і відомостях, які кружляли тоді в Егейщині про далеку північ; отож, його дані лиш посвідчують зайвий раз, що вже тоді народи східньої Середземноморщини, в особі своїх купців-подо- рожників, добувалися на далеку північ до Балтики, а може й до Білого моря. Процитуємо тут згадку Гомера про кіммерійців у нашому пе­рекладі:

... Там кіммерійців похмура країна, покрита вік-вічно Вогким туманом та млою від хмар. І оку людському Геліос там промінистий обличчя своє сяйнолескле Не об’являє ніколи, на небо виходячи зірне,

Ачи із зірного неба на землю вертаючись знову.

Гомер, „Одіссея”, XI, 14-19.

У цих своїх кіммерійцях, до яких заблукався „многострадальний” хитрун Одиссевс, Гомер вбачав, можливо, ті північні народи чи пле­мена, яких інші називали „гіперборейцями”.

Справжніх же кіммерійців, тих, які жили осіло чи кочували на сухо­долі північної Чорноморщини, він, цілком слушно, поділив на два, побутово відмінні, комплекси племен різних побутових традицій: на миролюбних абіїв-хліборобів і на кочівників гіппемолґів, „доярів кобилиць”.

Можливо, що якраз у цій коротенькій згадці про людність північної Чорноморщини, Гомер доглянув і підкреслив те, на що не звернули уваги інші логографи, а саме, що вже первісно Кіммерію посполу на­селяли і осілі хліборобські племена й кочові орди, що вони жили побіч, може, під зверхністю пануючого кіммерійського племени, ім’я якого греки перенесли, — як те було пізніше з племенами Скитії, — на них всіх.

Цю його чудову фіксацію побутових відносин на нашій Батьківщині в світанкову пору історії, беззастережно потверджують й археологічні дані. Про попередників скитів, кіммерійців північної Чорноморщини, ми маємо також короткі відомості від Гекатея, Скімна та Евстатія, а також з ассирійських клинописних дощечок та з старожидівських текстів Біблії VIII—VII століть до P. X. Ассирійці добре знали народ „ґімірра” і країну його „Ґамірр”, з яким їх царям довелось тяжко вою­вати сто майже літ (VII ст. до Р.Х.). Вони оповіли на своїх клинописах, що кіммерійці ходили походом на Передню Азію, що воювали з дер­жавою Урарту, яка була її заборолом.

Халдська держава Урарту була однією з найдревніших політичних утворень в Закавказзі XIV—VI ст. до P. X. і займала терени сучасної Вірменії та частини Грузії. Ця держава халдів, столицею якої була Тушпа на місці сучасного Вану, поступово занепадала під ударами спочатку кіммерійців, потім скитів і, нарешті, вірменів й у ѴІ-му сте­літі до P. X. була загарбана медами, а потім — персами. Біблія називає кіммерійців,,ґомер” і оповідає, що вони були дужим і небезпечним ворогом.

Геродот, знов, засвідчує, що кіммерійці, на початках ѴП-го ст. до P. X., спустошили могутнє Лідійське царство, геть сплюндрувавши пишну столицю його Сарди. Ці відомості Геродота цілком правдиві, бо якраз тоді, численні загони кіммерійців пробилися до Малої Азії і на­робили там великого бешкету, по дорозі вигнавши з Сінопи мілетян.

Войовничий рух цей був, мабуть наслідком скитської навали. Скити рушили на захід із задонських степів і приневолили частину кімме­рійців покинути свою країну. Так оповідає сам Геродот: „Скити кочів­ники, що жили в Азії, кинулися, під натиском массаґетів, через річку Аракс на країну кіммерійців. Бо те, що тепер займають скити, було раніш, за переказом, краєм кіммерійців”. (IV, 11). Кіммерійці, буцім-то, не бажаючи битись з скитами, хотіли заздалегідь знятися з насидже- них місць, але їхні царі вирішили збройно стрінути ворога. З цього виникли розрухи, а далі битва, у якій всі царі полягли й кіммерійці поховали їх над рікою Тірасом (Дністром), де ще й досі видко їх могилу. Після цього, кіммерійці покинули свій край, прийшли скити й обса­дили безлюдну країну. (Геродот, IV, 11). Далі, він пише про пересліду­вання кіммерійців скитами і про вторгнення їх до Медії (Γep., IV, 12).

Тверезе міркування, однак, рішуче відкидає можливість такого все­народного „ісходу”. За тих стародавніх умовин життя, коли не існу­вало ні телеграфу, ні телефону, ні радіо, коли не було путящих шля­хів, коли, яких двадцять верст здавались солідною далиною, немож­ливо було якомусь „всекіммерійському” авторитетові, очевидно, в особі верховного вождя, враз об’єднати розпорошені по степах, різномасті за своїм побутом та етногенезою, племена й наказати їм одностайно кудись світ-за-очі простувати від напасників щонайдалі та лишити порожнечу на місці своєї батьківщини.

Вже той факт, що скити переслідували кіммерійців, які, східнім і, безумовно також західнім, побережжям Чорного моря (битва над Дніс- тром-Тірасом), відступали на південь до Малої Азії й на Балкани, ста­вить під сумнів Геродотове твердження, що нашестя скитів не зустріло відсічі з боку кіммерійців і що деякий час, безлюдна Кіммерія являла собою нічию землю.

Фактично, обсадження скитами надозівських й надчорноморських степів провадилось точнісенько так, як те було в часи пізніших лихо­літь савроматської, печенізької, половецької та татарської навал. До збройних сутичок кіммерійців із скитами доходило не один раз, коли скити сиділи ще за Доном, але генерального їх наступу кіммерійці не стримали. Внаслідок цього, більшість різноплеменних „кіммерійців” ніби навпіл розчахнула сокира: частина поховалася в північних лісах, частина схоронилася в кримських горах, але чимало з них затрималося на старих місцях і згодом переназвалося „скитами”, меншість — роз­біглася на всі сторони, саме ті, які, під проводом племінних вождів, заступали скитам дорогу. Тікали вони східнім і західнім побережжям Чорного моря, одні — на південь, в напрямку Закавказзя, інші — до кримських гір, треті — на захід до Карпат та Подунайщини, четверті — в північні пущі. Шукання порятунку в лісових нетрах, — характер­не для всіх часів нашої бурхливої історії. Як підчас печенізького, по­ловецького чи татарського лихоліття русини, так колись кіммерійці, рятуючись від кочової стихії, ховались по лісах. Вищесказане потвер­джує, здається, і Плутарх (46—120 p.p. п. P. X.), кажучи, (Plut., Scyth. І, 488), що кіммерійці, „які становлять незначну частину якогось етніч­ного цілого”, перейшли від Майотіди в Азію й що частина їх, яка залишилась, — живе біля „Зовнішнього моря” та займає лісову, ту­манну й похмуру країну, де тривалість днів рівняється ночам.

Ці слова Плутарха можна тлумачити трояко: або тут він всього-на- всього підголосок Гомера (порівн. „Одіссея”, XI, 14-19), або під кім­мерійцями він розуміє узагальнено людність півночі, „гіперборейців”, або, що імовірніше, каже тут про ту частину кіммерійців, які, поки­нувши степи під натиском скитів, відійшли на північ в ліси або пере­йшли далі на захід в Прикарпатські простори. Таким чином, резюму­ючи вищесказане, ми вважаємо, що перша історична навала кочових орд в наші степи мала за наслідок ту ж реакцію на неї місцевого насе­лення, що і в пізніших часах, у відношенні до навал дальших, а саме, що одна частина кіммерійців лишилася на місці, а друга, зокрема, рух­ливі й войовничі кочівники, покинули свої пасовища й розпорошилися по світах. Ті ж племена, що лишилися в старих гніздах, покрилися пізніше назвою „скитів”. Сталося це у ѴШ-му столітті до P. X., на межі пізньобронзової доби й доби ранньозалізної, яка прийшла до нас не з появою скитів, як вважалося, а набагато раніше і з заходу та із сходу.

Кіммерійці лишили по собі довгу пам’ять; свідчить про те саме той же Геродот: „І тепер (себто, у Ѵ-му століттю до P. X.), у Скитії, Кімме­рійський мур Кіммерікон (на схід від Teoдосі!’), Кіммерійський брід- переправа і країна, яка зветься Кіммерією; є, так званий, Кіммерій­ський Боспор (протока); (IV, 12). Додамо від себе, що, на південнім побережжі Майотіди, стояло місто Кіммерій. Ці його дані, можливо, натякають на те, що центр давнього кіммерійського союзу племен був не в степах, а на тому клині, що вдавався в два моря й сполучався вузькою протокою з Покубанням і де, набагато пізніше, виріс Панті- капайон, творець могутнього Боспорського царства. Тоді, пануючим в Кіммерії племенем, кочівники бути не могли, а могли бути предки тих таврів, які підчас скитської навали, загнані були нею до кримських лісистих гір. Щодо етнічної приналежности кіммерійців, то ми вже казали, що більшість вчених вважає, що вони були тракійцями. Нато­мість д-р Я. Пастернак того погляду, що вони були іранцями кочово- скотарського побуту й, продовж, приблизно, двохсот літ, вештались по наших лівобережних степах.

Ми дозволимо собі висловити наш здогад, що серед кочових „кім­мерійців” могли бути іранські загони, що, як авангард скитського ру­шення, здавна почали просочуватись на захід через Дін, однак, рішуче заперечуємо тезу, що осілі „кіммерійці”, — а розкопи свідчать, що осілими-хліборобами була значна кількість їх, — теж належали до іранського кореня. Питання про етногенезу їх ми лишаємо відкритим, але вважаємо, що одним з історичних нащадків їх були ті, занепалі в клясичну пору, кримські верховинці, яких греки прозивали таврами (від „таврос” — бик, бугай). Інша ж маса їх була конгломератом спо­ріднених і неспоріднених племен різних побутових устоїв, різних культових уявлень та матеріялно культурних традицій. Що торкається гіперборейців та їхньої країни Гіпербореї, то вони не були плодом міто- творців; про них вже в архаїчну добу говорилося в Егеї, в переказах, а перекази це не мітологія, а справжня історія, взята в рамки каз- ковости.

Чим ширшим ставав відомим світ, тим все далі на північ відсовувала гіперборейців уява древніх людей. Інакше кажучи, в до-колонізаційні часи, греки називали гіперборейцями не тільки племена невідомої ще їм далекої півночі, але й людність, що жила на північних окраях Бал- канського півострова коло Гіперборейських гір (мабуть, Карпати) й племена північночорноморського примор’я, себто, кіммерійців. І справ­ді, з даних грецьких переказів та Гесіода (ѴШ-ме ст. до P. X.), на які пскликується Геродот, виходить, що гіперборейці не були племенами, які замешкували терени позаобрійної півночі, Залісся, а, що, навпаки, жили в краях, не таких вже далеких від Геллади.

Звернувши на це увагу, проф. В. М. Щербаківський прийшов до висновку, що гіперборейці були хліборобською людністю, яка, в пер­шій половині 1-го тисячоліття до P. X., сиділа на прерозсяглій тери­торії, яка уявляла собою, за твердженням румунського вченого Не­стора, „окремий культурний круг”, який загортав до себе Семигород (Трансільванію), Румунію і Правобережну Україну.

Геродот переказує нам також і древньо-грецькі легенди про стислі зв’язки гіперборейців з Гелладою передісторичних часів. Ці легенди найпопулярнішими були серед делосців, мешканці священного острова Делоса (теп. Ділос). Переказ оповідає, що на цей острів Егейського моря, в певні строки, приходили післанці гіперборейців з дарами богині Деметрі, яка персоніфікувала творчі сили землі й була тим самим опікункою хліборобства. Дари ці загортались у пшеничну солому.

Означався також шлях, яким дари ці прибували на острів Делос: з Гіпербореї: на захід аж до узбережжя Адрійського моря, звідти, на південь до святого міста Додони в північнім Enipi (теп. руїни коло села Додоні під горою Томарос), потім, навпростець Гелладою — до Малі- акської затоки Егейського моря, по воді — на острів Евбою (теп. Еввія), звідти прибували до міста Карісту на південнім оконеччі цього острова, водою на острів Тенос (теп. Тінос) і, нарешті, —• на острів Делос. За одними переказами, дари ці передавались з рук до рук подорожнім племенам, за другими — приносили їх гіперборейські дівчата Арґа та Опіса, пізніше, — Гипероха та Лаодіка. їх охороняла сторожа з п’ятьох гіперборейців.

У змісті цих переказів проф. В. М. Щербаківський цілком справед­ливо вбачає згадки про глибокі й традиційні культурні та духові зв’яз­ки північних хліборобів-гіперборейців з Егеєю передісторичних часів. Один з найцінніших свідоцтв цих переказів, — згадка про солому пшениці, святого Божого хліба: дари загортали не до тканини, не до шкіри, не до лубу, а до священного пшеничного омофору. З другого боку, згадка про пшеницю становить точну північну границю Гіпер­бореї, а саме, 50-51 ступінь північної широти, вище якого пшениця не культивувалася чи культивувалася зрідка, а це якраз північне по- межжя України. Таким чином, — робить висновок проф. В. Щербаків­ський, —,,так зв. гіперборейці, становили тодішнє хліборобське насе­лення української території, яке було мішане з середземноморською та передньоазійською расами і яке зберігало традиційні культові зв’яз­ки з Грецією і взагалі, з егейською культурою”. Додамо від себе, що якраз ці гіперборейці першої половини 1-го тис. до P. X., до певної міри, й заповняють собою розрив, прогалину між трипільською й скит­ською культурами.

З появою, у ѴШ-му століттю до P. X., на нашій Батьківщині скитів, степова зона її починає, в особі кочівників, півтори тисячі літ дикту­вати свою волю всім теренам України. Степ стає вершителем її долі, досить несталим та примхливим володарем її населення.

Отож, для кращої орієнтації читача щодо дальших подій, варто тут коротко зазначити, що таке уявляв собою наш степ. Наші українські степи були продовженням степів північно-кавказьких та азійських. На сході, в Заволжі, вони переходили в безкраї пустелі, які почина­лися в самім серці Азії.

В напрямку на захід, ці пустелі й степи, впоперек перетиналися двома заборолами: Волгою та Доном. Ці дві могутні й широкоплинні водні артерії щоразу затримували похід кочових орд на короткий час,

КАРТА VIII. ПАМ’ЯТКИ ПО КІМЕРІЙЦЯХ. (3 арх. Я. Пастернака)

але в дальшім, вони форсували їх, бо, чим далі на захід, тим родючі­шими ставали степи, піскувата поверхня з хирною рослинністю пере­ходила в багатотравні чорноземні обшири, які, на нашому Лівобереж­жі ставали справжнім ельдорадо для кочівників, для їхніх стад, табу­нів та отар. Тут степ перетинало третє забороло — Дніпро, а далі — гирла Дунаю, на південь від якого простягалася вузька степова смуга, т. зв. Мала Скитія (Добруджа), яка, мов лещатами, була стиснута на сході Чорним морем, на заході — гірською, лісоватою зоною.

Чим далі на захід, тим степи все помітніше звужувались під натис­ком лісу і, в решті-решт, зовсім зникали за Малою Скитією. Над сте­пами розлягалась лісостепова країна, ядро Батьківщини нашого на­роду, а за нею, далі на північ, — лісова. Ця домінація степового лянд- шафту, була основною передумовою бурхливих подій всієї нашої істо­рії аж доти, доки українські степи не обернулися в лани пшениці та жита.