НЕОЛІТ ЧИ НОВО-КАМ’ЯНА EPA

Вона розвивалася в теперішнім геофізичнім оточенні й тривання її датується теж лиш приблизно, а саме, від кінця мезоліту й до появи бронзи 5,000—1,800 р.р. до P. X., причім, за часів пізнього неоліту, з ним спливаеться ера енеолітична, коли людина почала експлуатувати мідь (прибл., початок Ш-го тисячоліття до P.

Сухе, досить зимне, підсоння мезолітичної ери, перетворилось тепер в підсоння тепле, вологе й парке, з частими дощами. В цей час, ріки знов розлилися, утворилися численні й розсяглі багнища-дрягви, пиш­но зазеленіли й зацвіли ліси та степи, фавна й фльора були вже су­часними. Мабуть, якраз за час тривання цієї ери в наших просторах з’явився лев (Felis Ieo), який, на світанку достовірної історії, водився на Балканському півострові, в Греції й Малій Азії. Гомер, в своїй,,Іліяді”, майже в кожнім порівняльнім уступі, згадує про лева, страш­ного, могутнього й імпозантного хижака.

Зростаюча залюдненість наших просторів та природні перешкоди, приневолювали неолітян пристосовуватись до нових умовин життя, а це пристосовання переінакшувало й частинно касувало давні побутові звичаї. Внаслідок цього, у всіх ділянках побуту неолітян відбулися величезні зміни, які, хоч цілком і не відірвали їх від пращурівських традицій, проте, наблизили їх до побутових традицій нашого хлібороб­ського люду.

Неолітична людина починає вже тривко „сідати на землю” і, замість ратища, бере в руки мотику. Її буття та гаразд починають стисло зале­жати від ріллі та пашні. З огляду на це, у неолітян виникають нові потреби й вимоги від життя, нові духові запити й побутові інтереси. Складається нове світоуявлення, помисли й чуття горнуться до землі- годівниці, зроджуються перші познаки громадськости, нові господар­сько-побутові навики, які починають об’єднювати окремі, раніш роз- порочені, роди, що гуртуються тепер в селищах. Такі селища нарахо­вували кільканадцять хат або землянок і коло них, на визначеному місці, неолітяни розміщали свої могильники, інвентар яких переконує нас, що похоронний ритуал був уже тоді устійнений певними релігій­ними правилами.

Поруч з одвічними промислами, — мисливством, рибальством та збиральництвом диких плодів, ягід, грибів, бортяного меду та бересто­вого соку, вони стають й скотарями-пастирями, отже, встигли вже освоїти деякі види худоби. Селища їх зосереджуються в лісостеповій зоні України де малося все потрібне для їхнього життя: і ліс, і поля, й пасовиська й родюча земля, зрошена тихоплинними річками-живи- тельками. В епоху чистого неоліту, себто, в IV і в першій половині III тисячоліття до P. X., Україну заселяли три, побутово відмінні, ком­плекси племен: в південних степах жили рибалки-пастирі, на півночі — рибалки-мислицві, в лісостеповій зоні Правобережжя, між середнім Дніпром і середнім Дністром, — хлібороби-скотарі. Чи були кровно споріднені ці три групи племен, — сказати покищо неможливо, етно- генеза їх невияснена.

В степовій зоні, людність купчилася вздовж річок та їх гирл, зокре­ма, — вздовж Дніпра, приблизно, в тих місцевостях де, в Ѵ-му сто­літті до P. X., Геродот бачив „скитів хліборобів”, а також, вздовж вер­хів’їв Дністра, де, ще в ранньопалеолітичну еру, був найвизначніший осередок кремінярського виробництва.

Доки людина провадила безпритульне життя, вона не мала жодної гончарської кераміки й гончарського ремесла не знала; не вміла вона й ткати, бо, щоб ткати, треба було мати ткацький верстат, знаряддя непортативне. Замість глиняного начиння, яке легко билося й криши­лося, вживали дерев’яних барилець й інший посуд з дерева та кори. Але, як тільки людина осіла, — появились і гончарі й ткалі. Керамічна орнаментика неолітян ранньої доби, як правило, складалася з ямок або вритих ліній-смужок; в пізньому неоліті, — вона стає штамповою, ямково-гребіньчатою, або з трьокутних відбитків. Посуд, чим далі тим більшої набував різноманітности, бо й призначення його розгалужува­лось задля різних потреб. Поруч з гостродонними глеками, починають вироблятися й плоскодонні, які зручніш було ставити. Якість глини, техніка її обпалення, стають досконалішими. Відносно похоронного обряду неолітян, можна сказати, що їх могильники показують те ж саме, що і у їхніх пращурів, вірування в замогильне життя; мерця проводжали на той світ, забезпечивши,,в дорогу” всім необхідним, щоб і там йому велося добре.

Вкінці ІѴ-го й на початках ПІ-го тисячоліття до P. X., почалася міграція праугрофінських племен із східньої Прибалтики на південь. Лісовими нетрами вони продерлися до теренів лісостепового Лівобе­режжя, мандруючи вздовж сіверського Дінця, Осколу, верхів’ями Ворскла, Псла та Сули й покрили собою носіїв давнішої примітивної гребінчасто-накольчастої кераміки. Похід їхній перегородили степи, а на заході, вони зупинились, не дійшовши до Дніпра, в сучасній Пол­тавщині. Тут вони зустріли, мабуть, дужу одсіч племен трипільських і здолати їх не змогли.