ТЕРОР І ГОЛОД

Невід’ємною ознакою сталінського режиму ста масовий терор. Щоправда, він не був винаходом

Сталіна. Репресії не припинялися з часів “чер­воного терору” 1918—1920 рр., хоч і зменшилися в роки непу.

Некомпетентне втручання партійного керівництва в економіку, штучне форсування індустріалізації неминуче призводили до хаосу, невиконання планів, аварій на виробництві. Початок пошукуванню “винних” поклав сфабрикований ДПУ “Шахтинський процес” 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була засуджена за вигаданим звинуваченням у шкідництві.

Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша — 1929—1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ); друга — 1932—1934 рр. (штучний голод, постишевський терор, “кіровська хвиля”) і третя — 1936—1938 рр. (так званий Великий Терор).

Першою жертвою масового терору стало селянство. Колективізація супроводжувалася кампанією “ліквідації куркульства як класу”. Куркулями оголосили найбільш працьовитих і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту і не відчували бажання вступати в колгосп. Репресували не лише заможних селян, а й середняків і навіть деяких бідняків, яких називали “підкуркульниками”. Починаючи з зими 1929/30 рр. сотні тисяч селянських сімей були вивезені в Сибір і на північ, де багато “спецпереселенців”, особливо дітей, загинули від голоду, холоду та хвороб.

Одночасно органи ДПУ вдарили по українській інтелігенції, особливо по тих її представниках, які в минулому були учасниками Української революції. На початку 1929 р. ДПУ арештувало в Харкові колишнього генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника, звинувативши його в організації націоналістичного підпілля (розстріляний 1930 р.).

Тоді ж була ліквідована Українська автокефальна православна церква. В січні 1930 р. “Надзвичайний церковний собор” у Києві змушений був заявити, що УАПЦ “самоліквідовується”. Під час процесу СВУ митрополита М. Борецького було заарештовано, а згодом заслано на Соловки (загинув 1936 р.). Жертвами переслідувань стали й інші єпископи і священики УАПЦ.

На початку 1931 р. у Харкові була заарештована велика група командирів Червоної армії, колишніх старшин УГА, серед них — колишній комендант Січових стрільців Григорій Коссак. їх звинуватили у створенні націоналістичної організації, яка готувала повстання проти радянської влади, і розстріляли. Колесо репресій набирало обертів.

Багато трагедій пережив український народ, але ГОЛОД страшнішого лиха, ніж голод 30-х років, історія

1932—1933 рр.

з’ясовані. Одні вважають, що голод був сплано­ваний Сталіним та його спільниками заздалегідь, щоб винищити українське селянство, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології. Інші доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли доля селян просто не бралася до уваги. Очевидно одне — голод в Україні виник не внаслідок стихійного лиха, а був організований штучно.

Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 млн т, у

1931 р. — 18, у 1932 р. — 13. Цього ще цілком вистачало, щоб прогодувати населення республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. У 1931 р. республіканське керівництво звернулося до Москви з проханням знизити планові цифри. Сталін погодився на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати ситуацію. Як наслідок, вже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод.

У серпні 1932 р. було прийнято закон, який передбачав смертну кару за розкрадання колгоспного майна. Навіть за крадіжку жмені зерна можна було поплатитися життям. Незабаром з’явився закон про “боротьбу зі спекуляцією”, який передбачав ув’язнення в концтаборах від 5 до 10 років для тих селян, які, рятуючись від голоду, намагались обміняти домашні речі на харчові продукти в містах. Купити продукти вони не могли, бо з 1928 р. продовольство в містах розподілялося за картками. Селяни опинилися в безвихідному становищі..

Тим часом хлібозаготівельні плани зростали. У 1931 р. українські селяни здали державі 39% валового збору зернових, у 1932 р. — 55%. У жовтні

1932 р. в республіку для нагляду за хлібозаготівельною кампанією прибула надзвичайна комісія на чолі з В.М. Молотовим. Комісія діяла брутальними методами. “Для роботи” на селі були мобілізовані партійні активісти. До сіл входили регулярні війська і підрозділи ДПУ, які силою відбирали у селян останнє зерно.

До організації голоду доклали руку Л.М. Каганович, який прибув в Україну слідом за Молотовим, генеральний секретар ЦК КП(б)У С.В. Kociop, голова Раднаркому УСРР В.Я. Чубар. У січні 1933 р. Сталін відрядив в Україну свого уповноваженого П.П. Постишева, який став другим секретарем ЦК КП(б)У, а фактично — диктатором України. За його вказівкою в селах були проведені обшуки і вилучене останнє зерно.

Апогею голод досяг узимку і навесні 1933 р. Люди їли товчену кору дерев, солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, котів, собак, щурів, потім перейшли на слимаків, жаб, кропиву і вмирали від тяжких шлункових захворювань. Були численні випадки людожерства, деякі селяни, збожеволівши від голоду, вбивали і їли власних і чужих дітей. Вимирали цілі села, а пошуки і вилучення продовольства тривали. Голод охопив цілу радянську Україну, а також Північний Кавказ, Крим, Курщину, нижнє Поволжя, Казахстан.

Загибель мільйонів людей влада намагалася приховати. Засоби масової інформації мовчали. Радянський уряд відкинув пропозиції про допомогу з-за кордону, твердячи, що вигадки про голод навмисне поширюють вороги CPCP. Письменник Бернард Шоу і колишній прем’єр Франції Едуар Eppio, які на той час подорожували по Радянському Союзу, заявили на цілий світ, що ніякого голоду в країні немає. Аж до 1987 р. жодної згадки про голод 1933 р. у радянській історіографії і пресі не було.

Кількість померлих від голоду неможливо точно підрахувати. Різні дослідники називали цифри від 2,5 до 8 млн жертв. За підрахунками Роберта Конквеста, автора книги про радянську колективізацію і голодомор “Жнива скорботи”, від голоду померло 5 млн селян в Україні і ще 2 млн за її межами. На початку 90-х poκifi С. Кульчицький (Україна) і С. Максудов (США) спробували уточнити ці цифри на підставі щойно розсекречених матеріалів радянської демографічної статистики.

Голодомор 1933 р. збігся в часі (звичайно ж, не випадково) з другою хвилею масових репресій, спрямованою насамперед проти членів партії. Якщо в інших регіонах масові репресії проти партійних активістів розгорнулися в 1937 р., то в Україні початок був покладений уже в 1933 р. Українських комуністів треба було покарати за “націонал-ухильництво”, яке ширилося в їхніх рядах, і фізично винищити тих, чию віру в комуністичні ідеали похитнула трагедія голоду, очевидцями якої вони стали. Ось коротка хроніка репресій.

У 1933 р. в Україну прибув П. Постишев, а ДПУ республіки очолив В. Балицький; спільними зусиллями вони організували масовий терор. Звинувачений у націоналістичному ухилі М. Скрипник 7 липня покінчив життя самогубством. Сфабриковано справи “Української військової організації” (УВО), “Польської організації військової” (ПОВ), “Блоку українських націоналістичних партій”. Заарештовано О. Шумського та десятки комуністів, які тією чи іншою мірою були з ним зв’язані.

Після вбивства Кірова (1 грудня 1934 р.) запроваджені Надзвичайні комісії військової колегії Верховного Суду CPCP (“трійки”) — органи позасудових репресій. У грудні на процесі “Українського центру білогвардійців-терористів” засуджено 28 осіб, переважно письменників і діячів культури.

Постишев 1935 р. оголосив про викриття “Всеукраїнського боротьбистського центру” — було винищено колишніх боротьбистів. Того ж року відбулися процеси “Націоналістично-терористичного центру”, “Націоналістично-теро­ристичної групи професора М.

Терор 1937—1938 рр. охопив цілий Радянський Союз, усі нації та соціальні групи. Здається парадоксальним, що винищували “своїх” — провідних діячів партії та держави, знаменитих воєначальників. Але нічого дивного в цьому не було: “стара гвардія”, яка пройшла підпілля, царські репресії, громадянську війну і вірила в ідеали революції, погано підходила на роль правлячого класу, оплоту тоталітарної системи з “батьком народів” на вершині бюрократичної піраміди. Треба було винищити її, щоб розчистити місце новій бюрократії, яка вступила в партію вже після революції, не мала старомодних революційних фантазій і вірно служила “вождю”.

У 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УPCP. Був страчений один з організаторів Компартії України Емануїл Квірінг. Заарештовано Християни Раковського. За загадкових обставин загинув голова Раднаркому УPCP (з 1933 р.) Панас Любченко (за однією версією, він покінчив з собою, за іншою — був убитий власним охоронцем). Не уникли ліквідації й організатори репресій попередніх років. П. Пбстишева відкликали з України і 1939 р. розстріляли. Подібна доля спіткала першого секретаря ЦК КП(б)У C. Kociopa і колишнього голову Раднаркому В. Чубара. Ліквідували наркома внутрішніх справ республіки В. Балицького. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У було репресовано (переважно розстріляно) 100. З 11 членів Політбюро загинуло 10, з 5 кандидатів у члени Политбюро — 4, з 9 членів Оргбюро — всі. Не припинилися репресії і після того, як партійну організацію республіки в січні 1938 р. очолив Микита Сергійович Хрущов. Тепер майже всіх репресованих засуджували до розстрілу.

Тут названо лише найвідоміші імена і найгучніші процеси. Однак терор був тотальним і охоплював усі верстви населення. У суспільстві ширилися доноси, взаємна підозрілість і страх. Маси людей брали участь у зборах і мітингах, вимагаючи страти “ворогів народу”.

Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації і моральне розтління тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився в пам’яті людства під назвою Великого Терору.