ОСТАТОЧНЕ УТВЕРДЖЕННЯ ТОТАЛІТАРИЗМУ
Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці CPCP відбувся різкий поворот. Нова правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження свого панування.
Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін перейшов до методів прямого насильства в побудові “соціалізму”. Значних змін зазнала й політика щодо України.ПЕРШІ П’ЯТИРІЧКИ. ДЕМОНТАЖ НЕПУ
Поворот у внутрішній політиці проявився насам- ІНДУСТРІАЛІЗАЩЯ перед у прискоренні темпів індустріалізації. Ще
Ленін писав, що фундаментом соціалізму може бути лише велика машинна індустрія. Проте на кінець 20-х років CPCP, включаючи Україну, залишався аграрною, селянською країною. Більшовицька партія проголосила курс на індустріалізацію, який передбачав перетворення CPCP з держави, що ввозить машини й устаткування, в державу, що їх виробляє, з аграрної країни в промислову. Оскільки Радянський Союз жив у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, цю грандіозну трансформацію планувалося здійснити в стислі строки, шоб встигнути створити оборонну промисловість для майбутньої війни.
Поставало питання: де взяти кошти на індустріалізацію? На Заході первісне нагромадження капіталу відбувалося за рахунок розорення частини селянства і пограбування колоній. І хоч партійні теоретики на словах відкидали такий шлях для CPCP, фактично його було втілено в життя в найбрутальнішій формі. “Внутрішньою колонією” для радянської промисловості стало селянство, насамперед українське.
Перший п’ятирічний план (1928—1933) передбачав напружені, але реальні темпи приросту промислової продукції. Але незабаром* Сталін почав вимагати різкого підвищення планових цифр, що не могло не призвести до диспропорції та зривів. Наприклад, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн т., у ході п’ятирічки завдання збільшили до 80 млн т., а фактичний видобуток у 1933 р.
досяг лише 45 млн т. Виплавка чавуну в Україні повинна була зрости з 2,4 до 6,6 млн т. Фактично було виплавлено 4,3 млн т. Всупереч заяві Сталіна про виконання плану першої п’ятирічки за чотири роки і три місяці, насправді за більшістю показників він далеко не був виконаний навіть за п’ять років.І все ж таки перша п’ятирічка мала важливі наслідки для України. Республіка одержала понад 20 % загальних капіталовкладень, з 1,5 тис. нових підприємств близько 400 будувалися в Україні. У 1932 р. стала до ладу перша черга Дніпровської гідроелектростанції — найбільшої на той час у Європі. Споруджувались підприємства-гіганти — Харківський тракторний завод, “За- поріжсталь” та ін.
У другій та третій п’ятирічках процент інвестицій для України зменшився. З 4500 підприємств, які будувалися в другій п’ятирічці (1933—1937), в Україні було розміщено близько тисячі, в незавершеній третій п’ятирічці (1938—1941) — 600 з 3 тис. Це було пов’язано з планами створення нової промислової зони на Уралі, де на випадок війни заводи перебували б у більшій безпеці.
Напружені плани вимагали інтенсифікації праці робітників. Цього досягали двома шляхами. Першим було розпалення масового ентузіазму. Для цього використовувалися “соціалістичне змагання”, зустрічні плани, рух новаторів, нагородження орденами, присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці тощо. У 1935 р. був широко розрекламований рекорд вибійника шахти “Центральна- Ірміно” в Донбасі Олексія Стаханова, який з допомогою двох помічників вирубав за зміну 102 т вугілля, перевищивши норму в 14,5 раза. (Щоправда, справедливіше було б поділити цей рекорд на трьох). Досягнення Стаханова було негайно використане для організації змагання за перевиконання норм виробітку — стахановського руху. Сотні тисяч робітників справді щиро повірили в недалекий прихід “світлого майбутнього” і готові були на будь-які жертви заради нього.
Другий шлях — прямий примус і страх. Тих, хто не виявляв особливого ентузіазму, змушували працювати під страхом адміністративних стягнень.
Брак у роботі, пошкодження станків кваліфікувались як підривна діяльність і могли завершитись навіть арештом. Обидва ці шляхи вели до такого рівня експлуатації робочої сили в CPCP, який можна порівняти лише з “диким” капіталізмом доби первісного нагромадження капіталу.Успіхи перших п’ятирічок безсумнівні та гідні подиву. Важко підрахувати, в скільки разів зріс обсяг промислової продукції, оскільки тодішня статистика вже перестала об’єктивно відображати дійсність, але очевидно, що дореволюційний рівень був набагато перевершений. Стали до ладу металургійні гіганти “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь” і “Азовсталь”, тракторний і турбінний заводи в Харкові, машинобудівні підприємства в Києві, Одесі, Миколаєві, виникли нові галузі промисловості, зокрема, хімічна. Але все це було досягнуто надто дорогою ціною.
Наслідки індустріалізації для України неоднозначні. З аграрної країни республіка перетворилася в індустріальну. Розгорнувся процес урбанізації (якщо до індустріалізації лише кожен п’ятий житель України жив у місті, то напередодні другої світової війни — кожен третій). Урбанізація певною мірою сприяла українізації міст. Сформувались національний український робітничий клас (до цього він був переважно російським) і технічна інтелігенція. Однак ціна цих позитивних зрушень була надто високою: для одержання коштів на індустріалізацію було пограбоване і поневолене село; демонтовано неп і запроваджено командно-адміністративну систему в економіці; ліквідовано рештки економічної самостійності України; створено атмосферу напруження, пошуку шкідників, що спричинило масові репресії.
Ще драматичніші зміни відбувалися в сільському господарстві. У 1929 р. тут почалася суцільна колективізація — одна з трагічних сторінок української історії.
Вожді більшовизму були впевнені, що соціалізм неможливо збудувати без ліквідації приватної власності на землю і переходу до колективного господарювання на селі, тому почали зі створення комун, товариств спільного обробітку землі (ТСОЗ), радгоспів.
Навесні 1918 р. в Україні було близько 50 колективних господарств, наприкінці 1920 р. — 960. Однак вони не були забезпечені технікою і виявились неефективними. В роки непу створення колгоспів продовжувалось, але повільніше. У жовтні 1927 р. вони об’єднували трохи більше 1% селянських господарств. Натомість бурхливо розвивалися різні форми кооперації.Але тоталітарна система залишалась незавершеною, доки зберігалася відносна економічна незалежність селянства. Тому воно стало першою жертвою сталінського терору.
Поштовхом до форсування колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. Цей рік в Україні був неврожайним. І хоч було очевидним, що хліба не вистачає, влада примушувала селян здавати його за державними цінами, які були значно нижчі від ринкових. Селяни стали ухилятися від державних хлібозаготівель, тоді за наказом Сталіна почалися прямі реквізиції зерна, як у роки “воєнного комунізму”. Це означало крах нової економічної політики. Внаслідок “надзвичайних заходів” з неврожайної України стягли на 33% більше хліба, ніж у попередньому році. У багатьох районах почався голод.
Чим було викликане повернення до “воєнно-комуністичних” методів? Індустріалізація потребувала величезних коштів, які планувалося отримати за рахунок сільського господарства. Оскільки методи непу для цього не годилися, з ним було покінчено. Однак постійно застосовувати “надзвичайні заходи” до маси самостійних господарів неможливо. Тому Сталін вирішив приборкати опір селянства шляхом суцільної колективізації.
У листопаді 1929 р., заслухавши доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Kociopa, пленум ЦК ВКП(б) визнав головним завданням комуністів України проведення суцільної колективізації степового району республіки. Велика увага Україні приділялась також у постанові ЦК ВКП(б) “Про темп колективізації і заходи допомоги колгоспному будівництву” (січень 1930 р.). Колективізація в республіці повинна була завершитись восени 1931 р., в крайньому разі — навесні 1932 р.
Взимку 1930 р.
колективізація проводилася особливо жорстоко, людей заганяли в колгоспи силою, усуспільнювали всю худобу, навіть домашню птицю. У відповідь селяни почали різати свою худобу. Між 1928 і 1932 рр. її поголів’я в Україні скоротилося вдвічі. Почалася “ліквідація куркульства як класу”, яка на практиці означала фізичне знищення заможних селян і тих, кого підозрювали у ворожому ставленні до радянської влади. До березня 1930 р. близько 3,2 млн селянських господарств України були охоплені колективізацією. Але напруження було таким великим, що можна було чекати вибуху селянської війни.У цій ситуації Сталін пішов на хитрий маневр. У своїй статті “Запаморочення від успіхів” (березень 1930 р.) він звинуватив місцеве керівництво в “перегинах”, заявив, що колективізацій може відбуватися тільки на добровільних засадах. Стаття переслідувала дві мети: попередити вибух селянського гніву і відвернути його від Сталіна, переклавши вину на місцеві органи влади. Після цього майже половина колективізованих селян України вийшла з колгоспів і повернулася до індивідуального господарювання. Решта залишилась, але зовсім не тому, що переконалася в перевагах колгоспного ладу. Примус набирав інших форм: тим, хто виходив з колгоспу, не повертали худобу і реманент, давали гірші землі, податки на індивідуальні господарства подвоїли і потроїли, тоді як колгоспам надавалися кредити й пільги. Таким чином до 1932 р. знову вдалося колективізувати 70% господарств. А в липні 1935 р. вже 93% селянських господарств України входили до колгоспів, яким належало 98% посівних площ.
Отже, внаслідок колективізації було підірване сільськогосподарське виробництво; ліквідовано економічну самостійність селянства; знищено найбільш вправну і працьовиту його верству, у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття господаря; значною мірою наслідком колективізації був голод 1932—1933 рр. Поневолення останнього відносно незалежного класу — селянства — сприяло остаточному утвердженню тоталітарної системи.