Тема 7. УКРАЇНА В 20—30-ті РОКИ XX ст.

20—30 рр.— один з найскладніших періодів розвитку українсь­кої історії, в якому ще чимало «білих плям» і який ще потребує глибокого вивчення та аналізу.

Соціально-економічний розвиток України в 20—30 рр.

Складним і суперечливим виявилося також суспільно-політичне життя республіки, пов’язане з питаннями національно-державного будівництва в CPCP, життям і смертю українізації, посиленням русифікаторської політики в Радянській Україні, заснуванням Організації українських націоналістів (ОУН) — найдинамічнішого чинника в політичному житті Західної України.

Проведення сталінської політики воєнно-комуністичного штур­му на Україні супроводжувалось ліквідацією «ідеологічної різно­голосиці» в партії, розгромом української культури, хвилями репресій як проти працівників науки і культури, так і проти укра­їнських партійних і радянських діячів.

Ці та інші аспекти української історії 20—30-х рр. можна глибше вивчити, опрацювавши наведені нижче документи. При­чому, окремі з них вперше рекомендуються студентам при підго­товці до семінарських занять, дають можливість зробити само­стійні висновки, критично осмислити окремі положення, що вко­ренились в історичній літературі.

Микола СКРИПНИК

ВІД ПОСТАНОВ ДО ДІЛА У НАЦІОНАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ

Виступ на XI з’їзді РКП(б) (27 березня — 2 квітня 1922)

Хоча тов. Ленін у своїй доповіді говорив, що треба перейти від розмов, від політики до діла, але це було, очевидно, його своєрід­ною політикою. Доповідь тов. Леніна була, в основному, вказів­кою — якою була діяльність ЦК, яка наука для партії, які перед­бачення на майбутнє по двох основних питаннях, по двох китах, що на них повинна триматись тактика нашої партії — питанню про взаємовідносини партії й кляси та питанню про взаємовідносини пролетаріяту й селянства у нас на поточний період пролетарської революції.

На жаль, тов. Ленін у даній доповіді по цьому питанню нічого не сказав. А сказати треба також, як і треба підкреслити, що тепер, як і за попереднього періоду, партія тримається тої самої лінії, себто партія залишається представником звільнення всіх трудящих мас по всій земній кулі, вона є іскрою, що її кидають у пороховий льох сходу, всіх колоніяльних країн. Але, проводячи цю лінію поза радянською територією, ми цю свою роботу мо­жемо виконати лише в тім випадку, коли ми повністю прова­дитимемо цю політику й у нас, на радянській території. Лише тим, що ми тут, у нашій країні розв’язуємо ці питання, ми даємо при­клад всім народам, трудящим, пригніченим масам, що лише радянська влада, влада пролетаріяту й селянства, може розв’язувати ці питання. Ось чому для мене має деяке показове значіння кинута мимохідь т. Леніном заява, що Україна, між ін­шим, і на щастя, є самостійною державою. Товариші, це мимохідь кинутий вислів розв’язує життєве питання. Справа в тім, що су­часний рух зміновіхівців і інтелігенції по даному питанню своїх віхів не змінює. «Єдина й неподільна Росія» — колишнє гасло денікінців і врангельців є зараз гаслом всіх цих зміновіхівців. І той же професор Устрялов є захисником цього гасла. І нам тре­ба визнати, що вони не лише думають і говорять про це, але прагнуть провадити це й на практиці. Ось зараз представник ревізійної комісії т. Ногін доповідав про те, як апарат ЦК, скла­дений переважно з комуністів, не може на ділі упоратися з робо­тою ЦК. А ми не будемо обманювати себе, затуляти очі, що те ж саме є й у досить багатьох радянських апаратах, з тою лише ріж- ницею, що там робітники, на жаль, не комуністи, а прибічники зміновіхівців.

Я пригадую листопадо-грудневу конференцію 1919 р., де пар­тія намітила свою лінію в питанні про відношення до України. Ми перші в усім світі правильно й повнотою розв’язали це питан­ня. Ми даємо можливість трудящим у нас, на радянській тери­торії, повністю розвинути всі свої здібності і, незалежно від націо­нальности, задовольнити їхні національні потреби. Це наше рі­шення, рішення нашої партії. В дійсності ж, на практиці окремі особи провадять декілька іншу лінію, заражаючи іноді й окремі радянські апарати. «Єдина неподільна Росія» — гасло не наше. Ми нічого спільного не можемо мати з цим гаслом. Лише нена­висть і призирство може у нас викликати колишня стара царська Росія. Нова вільна робітничо-селянська Росія, інше об’єднання трудящих — це є нашим шляхом.

Лозовський: Єдина неподільна РКП.

Скрипник: Дякую за роз’яснення, але ми маємо перед собою цілком визначене явище так щодо України, як і щодо інших ра­дянських республік. Є тенденція до ліквідації тої державности робітників і селян, здобутої силою робітників і селян цієї країни. Питання про ліквідацію робітничо-селянської державности Украї­ни також ставлять тут окремі прибічники зміновіхівців. І треба тому прийняти заяву тов. Леніна, що має політичне значіння у розумінні відмежування нашої партії від цих зміновіхівських настроїв. Але товариш Ленін навів цю заяву як таку, а тов. Ло­зовський коментував її інакше. Тов. Ленін говорить: «наша пар­тія єдина», а Лозовський коментує: «про єдину неподільну РКП». Тов. Лозовський не знає історії нашої партії. Мені пригадується постанова ЦК РКП з 18 травня 1918 р., що визнає самостійність комуністичної партії більшовиків України й самостійний вхід у III Інтернаціонал, оскільки Україна є самостійною державою. Я повинен сказати, що ніколи ніякого положення ми не можемо брати назавжди й визначати «серйозно й надовго»,— воно може змінятись.

Українська суспільно-політична дум­ка в 20 столітті.— Т. 2.— С. 24—26. 26.

ДИРЕКТИВА ПЛЕНУМУ ЦК КП(б)У В НАЦІОНАЛЬНОМУ ПИТАННІ

З постанови Пленуму ЦК КП(б)У від 6 лютого, затвердженої і доповненої Пленумом від 17 жовтня 1922 р.

Перед Українською пролетарською державою постає складне і важливе завдання: створити українську соціалістичну держав­ність, українську школу, зрівнюючи в правах українську мову з російською, мову українського селянства з мовою українського пролетаріату,— перешкодити українській контрреволюції вико­ристати національну українську соціалістичну державність і на­родну українську школу для своїх класових цілей. Прагнення української контрреволюції оволодіти культурним життям країни особливо стало помітно після невдачі всіх спроб українського націоналізму шляхом насильственного перевороту встановити свою владу на Україні. Це явище особливо помічається після ліквіда­ції польського фронту і розгрому петлюрівського наступу.

Зазнавши поразки у відкритому бою з пролетаріатом і сільсь­кою біднотою України, українська контрреволюція поступово захоплює в свої руки всі види української школи. Ті ж самі елементи, особливо вчителі, стають на чолі руху так зван, авто­кефальної української церкви, де під приводом боротьби з Po- сПїською православної Церквою створюється друга націоналіс­тична цитадель. Паралельно 3 цим множаться дрібнобуржуазні, націоналістичні куркульські «Просвіти» — вогнища національного Цькування. Четверта цитадель, в якій організується українська Дрібнобуржуазна стихія, це всі види кооперації. З усіх цих зайня­тих позицій українська контрреволюція веде підкоп під диктатуру пролетаріату і селянства і під Комуністичну партію. Слабість Комуністичної партії полягала в той період у тому, щоб, будучи під час царського режиму партією виключно міського пролетаріа­ту, вона не Могла створити з селянством тих організаційних зв’язків, які забезпечували б їй і після революції безпосереднє керівництво селом.

На конференції РКП в грудні 1919 р. в питанні про ставлення до національно-української культури і мови, було дано ясну і певну директиву, яка залишається в повній силі і досі. Вона гово­рить: «Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. д.) протягом віків придушувалася царизмом і експлуататорсь­кими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до віль­ного розвитку української мови і культури.

Ця директива зводиться до витіснення української контррево­люції з тієї позиції, яку вона зайняла в культурно-національному розвитку країни. Досі це завдання не виконане. Хоч партія і створила собі на селі серйозну опору в особі комнезамів, вона не встигла провести пролетарську комнезаможну лінію національ­но-культурного життя України. Створювана Радянською владою, українська народна школа фактично залишається поза впливом Комуністичної партії і загрожує перетворитися в знаряддя проти диктатури пролетаріату і сільської бідноти. Завдання радянізації української народної школи стоїть цілком відкритим перед партією.

Для здійснення вищезазначених принципів ЦК КПУ пропонує такі конкретні заходи:

1. Щодо української мови

а) Повну абсолютну рівноправність української і російської мов, рішуча боротьба проти всякої штучної українізації і русифі­кації і водночас усунення тих перешкод, які затримували б при­родний розвиток української культури, або які відрізували б українському селянству доступ до ознайомлення з російською культурою. Боротьба проти всякого прагнення зробити з укра­їнської мови засіб відособлення і протиставлення українських робітників і селян — російським. Вживання тієї чи іншої мови є воля кожного, і держава не повинна ділити свої установи на такі, в яких вплив був би за російською мовою, і на такі, в яких вплив був би за українською мовою.

б) Необхідно заборонити офіціальним установам і особам відмовлятися від розгляду тих чи інших документів або матеріа­лів на тій лише підставі, що вони написані російською або укра­їнською мовами.

в) У школах з викладанням російською мовою необхідне за­провадження обов’язкового вивчення української мови, а в шко­лах з українською мовою російська мова повинна бути обов’язко­вим предметом вивчення.

г) Мова викладання в школах повинна вводитись згідно з ор­ганізованим волевиявленням населення, вираженим у вигляді постанови Пленуму Ради, або з’їзду Рад, що повинно бути уза­конене особливим декретом. А думка викладацького персоналу при визначенні мови викладання до уваги не повинна братися.

д) 3 метою сприяння вивченню комуністами української мови вважати необхідним запровадження викладання української мови як обов’язкового предмета в радпартшколах, приділивши їй достатню кількість годин з тим, щоб ті, що закінчують школу, фактично знали її. В тих губерніях, де є для цього умови, визнати бажаним вести викладання в радпартшколах на українській мові.

2. Щодо української народної школи

Без неухильного прагнення до радянізації української народ­ної школи остання неминуче стає цитаделлю українського на­ціоналізму. Головне завдання партії в майбутній період в галузі освіти полягає в оволодінні українською народною школою, в перетворенні її з розсадника шовінізму в знаряддя комуністичної освіти серед українського селянства, для чого необхідно:

а) Спрямувати діяльність Всевидаву в першу чергу на ство­рення української радянської учбової літератури і до негайного складення коротких загальнодоступних українських підручників на популярній мові, які повинні дати учням трудової школи перші елементарні знання з історії УСРР та її Конституції. Доручити компетентній особі написати історію України з марксистської точки зору.

б) В зв’язку з тим, що підручники є одним із засобів тиснення на національні меншості і взагалі на національні групи, вжити заходів до усунення національної пропаганди шляхом підручни­ків, так, щоб усяка національна школа мала підручники на рідній мові в достатній кількості.

в) Доручити Оргбюро ЦК і губкомам дати працівників на інспекторські посади в Наркомосі і губнаросвітах. Питання про інспекторат поставити конкретно в радянському порядку.

г) Звернути особливу увагу на необхідність посилення профе­сійної роботи серед учительства. Запропонувати фракції Півден- бюро ВЦРПС подати на одне з найближчих засідань Політбюро доповідь про роботу Спілки Всемистосу, зокрема про роботу серед учительства.

д) Доручити Політбюро розробити в радянському порядку основні принципи, покладені у вступі закону про народну освіту, прийнятого ВУЦВК’ом.

3. Щодо автокефальної церкви

Залишаючись щодо церкви і релігії взагалі в рамках декрету про відокремлення церкви від держави, вважаючи себе не тільки арелігійною, але й антирелігійною, Радянська держава і Кому­ністична партія повинні рішуче вимагати, під страхом звільнення і відданя до суду, від усіх своїх службовців і зокрема від учи­тельського персоналу не тільки повного невтручання в справи ві­руючих і в справи церкви поза школою, але й боротьби з релі­гійними забобонами (атеїзм) всередині школи.

4. Щодо комуністичного впливу

а) В зв’язку з надзвичайно слабою наявністю українського міського комуністичного елементу, партія повинна звернути особ­ливу увагу на створення кадрів комуністів-українців як з росіян, що знають українську мову, так і з українців — з сільської бідноти.

б) Перетворити «Вісті» у велику газету з добре підібраним персоналом, з хорошою інформацією, щоб вона могла одночасно з гідністю служити органом Всеукраїнського Центрального Ви­конавчого Комітету і засобом комуністичного впливу на україн­ську інтелігенцію.

в) Поліпшити газету «Селянська Правда», видаючи її на обох мовах, щоб її могли читати і російські селяни і щоб вона була доступна для тих українських селян, які, здобувши свою освіту в дореволюційний час, недосить звикли до української лі­тературної мови.

г) Заснувати журнал за типом московської «Красної Нови» на українській і російській мовах.

д) Для впливу на селянську молодь заснувати ілюстрований соціально-белетристичний і науковий журнал для юнацтва.

е) Запропонувати Всевидаву поставити своїм завданням ви­дання відповідної літератури для дітей молодшого віку.

є) Запропонувати Всевидаву звернути увагу на необхідність видання української комуністичної літератури.

Центральний Комітет повинен ще раз підкреслити перед пар­тійними товаришами необхідність додержувати неухильно дирек­тив Центрального Комітету у відношенні до окремих різних завдань, які в своїй сукупності становлять національне питання на Україні.

Культурне будівництво в Українсь­кій PCP. Найважливіші рішення Ко­муністичної партії і радянського уряду. 1917—1959: 36. документів.— Т. 1. (1917 — червень 1941 рр.).— K.: Політвидав, I960.—С. 150—154.

НАЦІОНАЛЬНІ МОМЕНТИ В РАДЯНСЬКОМУ І ПАРТІЙНОМУ БУДІВНИЦТВІ

З резолюції VII Всеукраїнської партконференціи від 9 квітня 1923 р.

4. В той же час, враховуючи, що розвиток капіталізму веде до концентрації виробництва і, як умова цього, до об’єднання територій різних країн, до створення світового ринку і інтернаціо­налізації всього життя, Комуністична партія ще до Жовтневої революції вітала факт якомога тіснішого економічного зближення великих територій. Це зближення сприяло посиленню могутності пролетарського руху, розширюючи базу його класової боротьби і ослабляючи значення факторів, які роздробляють цю боротьбу. Проте партія завжди вважала, що ці об’єднання повинні бути результатом добровільної угоди народів і що державна централі­зація, яка є результатом цих об’єднань, повинно бути прямою протилежністю механічного і бюрократичного централізму старої Росії, що був синонімом свавільства. Партія завжди стояла за широку обласну автономію, демократичне місцеве самоврядування і простір щодо виявлення місцевої ініціативи.

Ці два моменти: повна рівноправність національностей і усу­нення всяких національних привілеїв, з одного боку, і віддання переваги великим державним об'єднанням, основаним на добро­вільному союзі рівноправних національностей, з другого — є для партії керівними при розв’язанні національного питання^

Культурне Йудівййцтво В Українсь­кій PCP.-Т. L-С. 189.

ПРОТИ БУХГАЛТЕРИ В НАЦІОНАЛЬНОМУ ПИТАННІ

Вйступ М. Скрйпника йй XlI з’їзді РКП(б)

Я хотів би говОрйти про те, як практично Здійснюється наша Лінія в національному питанні в Одйій галузі, а саме в галузі культурної та партійної роботи; і то хотів би тут узяти лише окрему Частину цього питання й говорити про роботу тільки серед українського населення. Українці в Радянському Союзі посідають Не тільки Українську Соціялістичну Радянську Республіку, але розташовані і на території всіх інших республік, доходячи в РСФРР числом понад 7 мільйонів.

Придивімося, як же обслуговують ці 7 мільйонів населення, що становлять собою в деяких місцях на 40—50%, а в деяких на 70% найбідніше селянство. Як обслуговує цю людність тепер радянська влада й наша партія? Ми маємо на ці 7 мільйонів населення в усій РСФРР разом з іншими автономними республіками, що виходять до складу РСФРР, як ось Киррес- публіка й Татреспубліка, всього 500 шкіл з українською викла- довою мовою та тільки 2 технікуми типу середніх шкіл, отже існування й цих шкіл стоїть зараз під знаком запитання. До цьо­го часу вже закрилося 300 шкіл, а обидва технікуми є зараз під знаком запитання і найближчого часу належатимуть до тих, що їх треба скоротити. Я не припускаю щоб такий відсоток шкіл задо­вольняв культурно-освітні потреби цього українського населення і щоб його можна бул важати за достатній. Очевидячки, тут наша практика не сходиться з нашою теорією. Тут треба, щоб тези наші в цій справі перетворювалися у життя належною мірою.

А тепер погляньмо, як обслуговуються національні меншості по партійній лінії. У мене є відомості, що лише в самій Саратовській губерні в губкомі є єдина на всю Росію українська секція. В деяких губернях в окремих відділах народньої освіти є робітники, що спеціяльно ведуть роботу серед тамтешнього українського населення близько для населення мовою, але то все робітники безпартійні. Як-не-як, а в Сибіру ми маємо 1.200.000 українців, на Кубанщині — 2.273.000 й т. д., але партійної роботи серед них ми зовсім не провадимо. Коли Агітпроп ЦК РКП запи­тав губкоми, то лише Саратовський та Самарський губкоми ви­знали за потрібне провадити таку роботу українською мовою. А що відповіли всі інші? Воронізький губком заявляє, що органі­зація української секції недоцільна: Царіцинський — «непотрібна й недоцільна»; Курський — «цілком зайва», а Кубанський не надіслав навіть ніякої відповіді. Треба зауважити, що такі відпо­віді про те, що не треба вести роботи українською мовою, пода­вало багато паркомів і в самій Україні. Кажуть, що роботу можна вести й російською мовою. Але число 7.000.000 українських селян на території РСФРР говорить про те, що нам треба в оцій царині вжити заходів для юго, щоб можна було провадити роботу мовою місцевого населення. Отже виникає питання, як же ми в своїй практиці провадимо цю роботу. Чи допомагаємо ми селянам близькою для них мовою піднестися з некультурного стану? (Візь­му один приклад. Ми провадимо мобілізації; остання мобілізація взяла до армії 60.000 українських селян, що пішли в Росію. Якою ж мовою вони дістають освіту?). Чи провадиться ж серед них культурно-освітня робота українською мовою? Ні, не прова­диться. Армія й досі лишається знаряддям русифікації українсь­кого населення й усього «інороднього» населення. Правда, ПУР останніми часами почав передплачувати газети на національних мовах, але вся ця робота ще в майбутньому, і нам треба в цій справі вжити заходів, щоб наша армія не була знаряддям руси­фікації.

Я не кажу про мову командування, але необхідно, щоб культурно-освітня робота в Червоній армії серед «інородців» про­вадилась їхньою рідною мовою. Ми звикли йти віковічними стежками й не розуміємо, що наші ухвали в національній справі нас до чогось зобов’язують.

Що ж це таке? Відкіля постає це протиріччя між теорією й практикою? Не тільки на наших з’їздах, але й на другому конгресі Комінтерну ми ухвалили резолюцію в національній справі, і саме російська делегація внесла цю резолюцію ^[LXXV]. В ній говорилося, щоб пролетаріят в галузі національного питання був готовий до найбільшої саможертви для того, щоб утворити спілку з колоніяльними народами і з селянами колишніх пригноблених народів. Ось питання, що його треба перед нами поставити.

А чи виявили ми цей намір до самодержави? Ні, не виявили. Маємо лише теоретичні визнання від більшости, але коли доходить до діла, то тоді в нас немає ні сили, ні волі. Велико­державні забобони, що зайшли в кров з молоком матері, стали інстинктом у багатьох і багатьох товаришів. Пригадайте, як ба­гато товаришів збентежилися, коли наш Союз Республік дістав назву не РСФРР, a CPCP. Пригадайте, як баї ато незрозумілих питань виникло серед товаришів з приводу зміни, назви Російської Комуністичної Партії на Комуністичну Партію CPCP, як багато принципово не погоджувалося з цим, убачаючи ь цьому якусь базу, відмову від традицій і т. ін., ніби ми вже одного разу не зреклися старої заслуженої назви і ніби в цьому обстоюванні назви партії, не по території, а саме за російською націо­нальністю, немає своєрідного вел икодержавства. Так, товариші, нам треба бути готовим до саможертви, нам доконче треба ще добре попрацювати над собою, щоб бути готовими до цієї саможертви.

Я нагадую про роботу серед українців, що треба вести її спеціяльно українською мовою.

Але нам бракує робітників, нам треба ще підготувати робітників, що змогли б провадити роботу українською мовою. Ось вам приклад: тут у нас на цьому з’їзді маємо лише 4,7% українців. З тих умов, що здавна склалися на Україні, нам бракує робітників, що володіють українською мовою, що могли б провадити серед селян роботу рідною для них мовою.

Мануїльський (з місця). В цьому ми винні.

Скрипник. Так, винні. Я зараз це скажу. На Україні ми завоювали Українську Комуністичну Партію боротьбістів, що влилася до нас в складі понад 4 тисячі членів, і її треба було перетворити, зробити її членів нашими членами в повному розумінні цього слова. А чи зробили ми це? Ні. Скільки тепер у нас усього боротьбістів. Зараз на Україні маємо лише 118 бороть­бістів, а решта? Якась частина переїхала до Росії, а решта — по­части самі вийшли, а більшу частину викинули з партії тоді, як чистили, з мотивів, що вони заховали націоналістичні забобони. Чи зуміли ми їх перетворити? Ні, не зуміли.

Нам треба було до них підходити уважніше, не з карно- державним аршином, вишукуючи в них забобонів, щоб можна було їх за це викинути, а нам треба було їх поволі перевиховува­ти і по-товариському впливати на них, притягати їх до роботи, поволі підвищувати їх у роботі, щоб зробити з них провідників наших ідей. Цього немає.

Товариші, в чому ж причина такого ставлення, в чому причи­на, що наша лінія, намічена вже давно, при переведенні в життя ламається? Чи, може, т. Сталін щось нового пропонує в своїх тезах? Нічого. Лінія давно намічена, ще в 1913—1914 роках; її намітив Ленін, і він провадив її в своїх статтях разом із своїм співробітником Сталіном у нашому журналі «Просвещение».

Так чому ж ми практично в національному питанні топчемося на місці і після правильного принципового розв’язання його на ді­лі стоїмо на місці? Річ у тім, що ми ввесь час балансуємо в царині національного питання. Дехто повсякчас намагається знайти якусь середню лінію. Кожне зауваження на великоросійський шовінізм завжди вважають за потрібне компенсувати зауваження протилежним — на шовінізм народностей недержавних, отож завжди маємо подвійну бухгальтерію. Кожне зауваження на великоросійський шовінізм намагаються завжди дйсквй- ліфікуватй:

^Цёреббрітйі. сказати 6_i спочатку свій власний шовінізм». Такої як слід боротьби з великбдерйіавнйй шовінізмом у нас не Цровадилося. Тут на цьому треба нам знайти кійеЦк Нам треба тУгвстановйти якусь межу:

Т: Єтйл^н наводив причини, чому перед нами так гостро fi8cτa⅛ йаці8нальне питання. Я н£ Припускаю, щоб воно інакше стояло минулого року. Але чому ж, кбли я ййнулогб року на XI з’їзді виступав з положеннями, що фактично цілком наведені $ тезах Сталіна на цьому з’їзді, мій виступ був тоді дисквалі­фікований і представником української делегації т. Мануїль- ським, і референтом ЦК? Хіба тільки тому, що я вже тоді перед­бачив єдинонеділимівський зміновіховський потяг наших радян­ських апаратів, що т. Сталін встановлює зараз. Нам треба в ца­рині національного питання поставити «грань», повести гостру боротьбу і практичну роботу перевести нарешті згідно з тими тезами, Що оце ми приймаємо.

Пебна річ, теоретично правильно, Що т. Сталін проводить два націоналізми: Націоналізм великодержавний, панівний, і націона­лізм колишніх пригноблених націоналностеЙ. (Я не говорю про великодержавні тенденції колишніх пригноблених народів).

Але чи не дуже це висунуто у т. Сталіна? Чи не буде це проти­ставлення двох націоналізмів причиною тому, що багато й багато з товаришів на практиці свою бездіяльність у національній справі виправдуватимуть саме цим протиставленням? Я дуже й дуже боюся Цього.

В теорії ми розв’язали вже давно це питання: нам не треба творити нових теорій. Наша партія в особі т. Леніна і його спів­робітника т. Сталіна давно вже розвязала це питання теоретично. Резолюції нашої з’їзду теоретично розв’язують це питання. В національному питанні в нашій партії були різні погляди, погляди Рози Люксембург і погляди т. Леніна. Отже, товариші, ми маємо ще один погляд, і за ним стоїть найбільше прихильників — це погляд партійного болота, погляд людей, що бояться тут виступити з певною лінією. Чи є супротивники тез т. Сталіна, чи їх немає? Чи маємо в нашій партії товаришів, що є принципово великодержавники, русотяпи? Чому ж вони не виступають тут, а лише в практиці ламають партійну лінію? Не в тім річ, щоб ухвалити резолюцію, а в тім, щоб її перевести в життя.

У нас на Всеукраїнській партійній конференції одноголосно* (лише чотири утрималося) ухвалено резолюцію у національному питанню, що відповідає тезам т. Сталіна. Але мені переказували, що після ухвали цієї резолюції один з тих, хто голосував за неї, голова губвиконкому, коли до його при виході з залі засідання заговорив один безпартійний кооператор українською мовою,. відповів: «Говорите со мной на понятном языке». Він «проголо­сував» резолюцію в національному питанні, він з нею «вполне согласен». Це протиріччя між теорією й практикою, цю лінію «болота» треба вишмалити, треба випекти розжареним залізом, треба нашу теорію, нашу приниципову лінію в практиці справді перетворювати в життя.

Українська суспільно-політична дум­ка в 20 столітті.— Т. 2.— С. 66—70.

В НАЦІОНАЛЬНОМУ ПИТАННІ

З резолюції XII з’їзду РКП(б) від 25 квітня 1923 р.

...8. Одним з яскравих виявів спадщини старого слід вважати той факт, що Союз Республік розцінюється значною частиною ра­дянських чиновників у центрі і на місцях не як союз рівноправ­них державних одиниць, покликаний забезпечити вільний розви­ток національних республік, а як крок до ліквідації цих респуб­лік, як початок утворення так званого «єдиного неділимого».

Таким же результатом спадщини старого слід вважати прагнення деяких відомств РСФРР підпорядкувати собі самостій­ні комісаріати автономних республік і прокласти шлях до лікві­дації останніх.

Засуджуючи таке розуміння, як антипролетарське, реакційне, і проголошуючи абсолютну необхідність існування і дальшого розвитку національних республік, з’їзд закликає членів партії пильно стежити за тим, щоб об’єднання республік і злиття комі­саріатів не було використане шовіністично настроєними радян­ськими чиновниками як прикриття їх спроб ігнорувати господар­ські і культурні потреби національних республік. Злиття коміса­ріатів є іспит радянському апаратові: якби цей досвід набув на практиці великодержавницького напряму, то партія була б зму­шена вжити проти такого перекручення найрішучіших заходів, аж до постановки питання про перегляд злиття деяких комісаріа­тів, поки радянський апарат не буде належно перевихований в дусі дійсно пролетарської і дійсно братерської уваги до нужд і потреб малих і відсталих національностей...

Культурне будівництво в Українсь­кій PCP.-Т. 1.-С. 207—208.

ПРО ЗАХОДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РІВНОПРАВНОСТІ МОВ І ПРО ДОПОМОГУ РОЗВИТКОВІ української мови

З постанови ВУЦВК і PHK УСРР від 1 серпня 1923 р.

Ті спокійні обставини, що склалися після перемоги над контр­революцією і над голодом, дають Радянській владі змогу розви­нути той визвольний національний процес, що почала Жовтнева революція через скинення влади поміщиків і капіталістів, які разом з царською бюрократією були на території України не тільки експлуататорами робітників і селян, але й русифікатора­ми, що переслідували та пригнічували українську національ­ність.

За короткий час існування Радвлади на Україні, незважаючи на відтягнення всіх сил культурного фронту, зроблено вже багато в справі розвитку української культури, в справі школи та книж­ки. Але ця робота не могла усунути нерівності культур, що створилася внаслідок вікового утиску.

Через те найближчим завданням Уряду мусить бути усунення цієї нерівності в галузі національної культури.

Те ж саме завдання диктує Радянській владі ще й потреба зміцнення тісної спілки робітників і селян і ще більше пристосу­вання державного апарату до потреб, до побуту і до мови укра­їнського народу. Для цього треба збільшити українізацію всього державного апарату.

Залишаючи і на майбутнє обов’язковість для службовців знання російської мови, що є засобом взаємин з найбільшою національною меншістю на Україні і з народами всього Союзу, зокрема з російським народом, і вважаючи, що в сучасних умовах російська мова перестала бути засобом пригнічення в руках при­вілейованих класів і, навпаки, є засобом прилучення української культури до високорозв.иненої, що має світове значення,— росій­ської культури. Робітничо-селянський уряд України визнає за потрібне все ж таки протягом найближчого часу зосередити увагу держави на поширенні знання української мови. Формальна від­мінність, що визнавалася до цього часу між двома найбільш поширеними на Україні мовами — українською та російською,— недостатня. Внаслідок відносно слабого розвитку української школи і української культури взагалі, внаслідок відсутності потрібних підручників для навчання, відсутності підготовленого до певної міри персоналу — життя, як ми бачимо на досвіді, при­водить до фактичної переваги російської мови.

Щоб усунути таку нерівність, робітничо-селянський уряд вжи­ває низку практичних заходів, які, додержуючи рівноправність мов усіх національностей, що є на території України, мусять забезпечити українській мові місце, відповідне числу та питомій вазі українського народу на території УСРР...

Культурне будівництво в Українсь­кій PCP.-Т. 1.-С. 242-243.

О. ШУМСЬКИИ

ПРОМОВА НА ЧЕРВНЕВОМУ (1926 р.) ПЛЕНУМІ ЦК КП(б)У

Товариші, за браком часу я тут не стану спинятись на виступах товаришів, які представляють пленуму справу так, що загострен­ня національного питання й постановка його на нинішнім пленумі ЦК є результат діяльности якихось «злих агітаторів», що нерву­ють, будоражать партію. Все, мовляв, було тихо, гладко, хороше і раптом «злі агітатори» з’явились, як сніг на голову, й счинили гармидер в партії. Так може підходити до цього питання обива­тель, обмежений міщанин, або скостенілий бюрократ, а не кому­ніст та ще на пленумі ЦК партії. Теорія про те, що все лихо в «злих агітаторах» стара, як світ, і дурна, як її адепти, і не місце їй в нашім колі більшовиків-ленінців.

Не варті також уваги й ті пропозиції, що тут провадились на підставі такого блискучого аналізу питання, що вся біда в «злих агітаторах». Ці пропозиції що до тактики партії дуже прості — дають по руках або по «м’яких місцях» цим «злим агітаторам» і все буде гаразд. Цікаво відмітити, що цю тактику, ці універсальні методи боротьби з ідейними ухвалами тут пропонують недавні «демократи», що цілком тепер солідаризуються з т. Радченком, який тут розмахував кулачищем, спрямовуючи його в зуби «злих агітаторів» і пропонував заламать їм салазки.

Що до тов. Радченка, то ми давно знаємо, що у нього є одино­кий та універсальний засіб ідейної більшовизації й переконання — це в зуби та заламати салазки; йому дивуватись нічого, але дивно, як це так наші недавні «демократи» так ретельно хапаються за ці методи старої педагогіки німецького бюргера в переконанню й вихованню (по «м’яких місцях»).

Голос з місця. Це руський засіб.

Шумський. Коли ви претендуєте, що це руський — нехай буде так, я не заперечую й погоджуюсь на тому, що це є інтернаціо­нальна метода в руках людей, що в них на краще глузду не вистачає.

Але пройдемо до доповіли тов. Затонського; мене не задо­вольняє доповідь тов. Затонського тому, що вона побудована не за тезами Політбюра. Тези Політбюра, що пророблені в спеціяль- ній комісії, виходять з ухвал торішнього квітневого пленуму і, на підставі аналізу сучасного стану й наших досягнень в справі українізації, дають правильну лінію партії й намічають конкретні завдання на ближче майбутнє, але тов. Затонський, на жаль, чомусь не додержував їх у своїй доповіді.

Що вийшло у тов. Затонського? Він тут оповідає нам, на протязі дового часу, про історію революційної боротьби на Україні. Але оповідає більше, як очевидець, тобно про те, що сам бачив і чув і тому можна сперечатись з ним, що до оцінки цього минулого. Однак, це для нас зараз актуального значіння не має. Треба лише відмітити, як позитивний момент, це те, що тов. Затонський повідомив ЦК про хибну трактовку часів Центральної Ради, яку робить тов. Яворський в Інституті Марксизму. Це ма­тиме ті позитивні наслідки, що наші товариші з Інституту Марк­сизму, не очевидці цих подій, будуть уважніш збирати матеріяли й документи й краще досліджувати цей надзвичайно цікавий період в історії боротьби за Радянську владу.

Далі тов. Затонський нам продемонстрував діяграми наших досягнень. Це, власно, найцікавіша частина його доповіли. Жаль тільки, що він ці діяграми лише продемонстрував, не зробивши жодного аналізу цих досягнень. Ту, тут можна пояснити тим, що брак часу і т. ін.

А після перерви тов. Затонський перейшов до літературної дискусії, до читання художніх творів т. т. Сосюри і Хвильового, що мали свідчити про ліквідаторство, зневір’я в сили партії то-що. Мушу тут же спростувати те враження, яке залишилось у пле­нуму від цитати тов. Затонського з журналу «Червоний Шлях» про «сіру пролетарську масу».

У всіх присутніх і у мене, в тому числі, склалося вражіння, що це т. Хвильовий в «Червоному Шляху» так величає проле- таріят?

Затонський. Я цього не сказав, _f

Шумський. Такий вплив, тов. Затонський, справила ваша ци­тата.

Я зацікавився і перевірив цю цитату — може справді, думав, яка єресь проскочила від уваги редакції й від ока головліта. Що ж виявилося? В 1—2 числі «Червоного Шляху» за 1924 рік (!) (досить таки глибоко копав тов. Затонський, щоб знайти «кра­молу») Б. Тиверець в статті «Спад ліризму в сучасній українській поезії» приводить як одну з причин цього спаду ліризму те, що сучасні поети-лірики, здебільшого інтелігенти-індивідуалісти, пи­шуть на надумані теми й у них виходить не лірика, а фальш. Інша, розуміється, річ — пише Б. Тиверець в тому місці, що його так тенденційно цитував тов. Затонський — коли поет-лірик на­стільки зрісся з колективом, що не почував себе окремою від нього одиницею, а тільки його частиною.

В ньому тоді домінує настрій колективу, і щоб він од імени того колективу не писав, воно буде не вимушеним, а щирим, не вдаваним, а ліричним. Але таких ліриків мало. Тим менш їх між інтелігенцією, що до революції виросла й жила окремішнім од маси життям і досі ще, дякуючи сильно викоханій ідивіду- альності не може з нею асимілюватися, не може розпливтись в ііій. Ніякого фальшу ви не чуєте, наприклад, в Чумака, навіть тоді, коли він пише на тему або коли місце почування заступає революційний патос. Чумак, Єлан, Кулик — це поети-інтелігенти, які приняли масу, як своє «я», що в них інтереси маси — про- летаріяту, стали їх власними інтересами і отой їх «alter ego» промовляє з них непідроблено, щиро, хоч і «на тему». Але, напроти, наскільки слабими є тематичні вірші в Иогансена, В. Поліщука ба навіть і в Тичини! (хоч вони й умом і серцем давно вже прийняли пролетарську ідеологію). Фальш у них од того, що вони сильні індивідуальні натури, яким важко асимілюватися з «сірою масою пролетаріяту». Далі автор статті «криє» цих поетів- індивідуалістів за їхнє невідчування колективу пролетарського й нещирість їх ліричної поезії, я навмисне навів цей майже цілий абзац, щоб видно було кожному, як поводитися т. Затонський з цитатами. Що тут могла зробить редакція, щоб позбавити тов. Затонського будь-якої можливости щось перекрутить! Це взяти слова «сірою масою пролетаріяту» в лапки, що відповідало б цілком думці, духові й підходові автора, що накидається на пое- тів-індивідуалістів, за те, що вони не відчувають пролетарського колективу й не можуть його виспівать, як своє «я». А т. Затонсь­кий виходить на пленум ЦК, викриває фразу, перевертає догори ногами зміст статті й, розмахуючи книжкою «Червоний Шлях», заявляє партії — от, дивіться, як тут трактується пролетаріят, як сіра маса. Адже, хіба це не наклеп, не дискредитація, не опльо­вування перед пленумом і партією «Червоного Шляху», що відо- грає величезну громадсько-політичну й культурну ролю в нашому житті? На що це, кому це потрібно?

Але це, між іншим, це лише штрих, що характеризує ту тенденцію тов. Затонського, з якою підійшов до огляду нашої радянської літератури.

Повернемось до доповіли. Словом, ця доповідь склалась з огляду горожанської війни й боротьби на Україні, ілюстрації наших досягнень в українізації й демонстрації зразків зневір’я й ліквідаторства в творах т. т. Сосюри й Хвильового і закінчилась заявою тов. Затонського про те, що висновки з того всього ви знайдете в тезах Політбюра, а висновки ці говорять про необхід­ність українізації партії, про поглиблення українізації, про не тільки не послаблення темпу, а навпаки, про посилення його. Повстає запит — з чого власне ці висновки випливають? З історичного огляду, що зроблений тов. Затонським, чи може з тих діяграм, що нам показав тут тов. Затонський? А може ці висновки треба зробити тому, що т. Сосюра має в захалявній літературі контрреволюційні вірші, а тов. Хвильовий корабель політичних помилок у визначенню шляхів розвитку української літератури і т. π.? І чому, власне, такі висновки, а не інші? Де той соціяльний аналіз сучасної дійсності, що диктує нам саме такі висновки? Чи в’яжеться це з перспективою соціялістичного будівництва і як? Де, які ті причини, що штовхають пролетарів комуністів Сосюру й Хвильового в болото націоналізму?

Радченко. Він узяв двох пролетарів з харківської вулиці.

Шумський. Не з харківської вулиці, а з Донбасу. Не можна це пояснювати так, як це робить тов. Радченко, що, мовляв, і в Донбаській родині не без виродків.

Адже Хвильовий і Сосюра — це найкращі представники в сучасній пролетарській літературі. Два пролетарі-комуністи Дон­басу, а зараз найвидатніші письменники, що пройшли школу горожанської війни, в Червоній Армії. Що ж вони стали виродки?

Радченко. Погану школу Петлюри.

Шумський. Про їх школу нехай розкажуть їх анкети. Моїсеенко. Скажи про своє ставлення до Хвильового.

Шумський. Та не заважайте ж мені. Вам хочеться мене зірвать, а я хочу й скажу пленуму те, що я маю сказати.

Свої думки що до нашої політики українізації я вже мав наго­ду висловити, хоча б в тій стенограмі Політбюра, яку тут всі то­вариші читали. Багато що є актуальним і з того, що говорилось на квітневому пленумі минулого року. Отже повторювати сказа­ного я тут не буду, тим більш, що за той час, який є в моєму роз­порядженні, все одно всього не скажеш, що можна було б сказати по цьому питанню. Тому я обмежусь лише деякими питаннями. Перш за все, покінчу з тим, які ж причини викликають серед наших письменників-партійців ці хитання і безперечні політичні помилки й ухили. Перша причина — це НЕП зі зростом дрібної буржуазії як на селі, так і в місті. Але цього мало. НЕП діє і в Росії, однак, таких явищ ми там не спостерегаємо. Письменник, що спостерегає й аналізує процес суспільного розвою, що синте­зує цей процес в певних типах, повинен мати сталий критерій для оцінки суспільних явищ, а цей критерій він може мати лише тоді, коли він має ясні перспективи суспільного розвою, коли йому ясні стремління (цілеустремління) й найближчі шляхи цього розвитку й будівництва. Дає це устрімлення й визначає шляхи суспільного розвитку партія, авангард передового суспільного класу — про- летаріяту.

Однак, як показав XIV з’їзд, визначування цих шляхів розвитку самій партії дається не так-то легко в сучасній складній ситуації. Так що ж тоді говорити про широкий загал пролетаріяту, селян­ських мас, тоб-то про уяснення шляхів розвитку цілим нашим радянським суспільством, серед якого діє письменник митець. Але це стосується до переспектив суспільного розвою, його шля­хів і художнього відбивання в літературі цілого нашого Союзу, в тому числі й Росії.

На Україні все це помножується на національне питання. Вже більше року йде палка дискусія про шляхи розвитку української літератури, а по суті, цілого суспільно-культурного процесу. Молодь б’ється за пояснення перспектив цього процесу, що бурх­ливо розвивається. Партія, що живе російською культурою й провадить своє внутрішнє життя російською мовою, стоїть осторонь і не бере активної творчої участи в цьому процесі. Цей процес покривається лише тоненькою плівкою комуністів, що не в силах охопить його своїм впливом і ним керувать. Наведу сві­жий і показний приклад. Перед мною Київська «Пролетарська правда» від 28 травня. Ювилейне число, присвячене Іванові Франкові. Число зложене з трьох грунтовних статтей Гермайзе, Филиповича і Дорошкевича (не рахуючи Вітика, він уперто дово­дить, що І. Франко був марксистом, коли сам І. Франко цьому суперечив), ворожі ідеологічно нам люди, що борються з нами за керовництво суспільно-культурним процесом.

А над цими трьома «китами» зверху в передовиці розположив- ся тов. Щупак. Статейка нервова, рвачка з галасливими вигуками закінчується так: «Іван Франко є поет і борець не тільки Галиць­кої України, але й Наддніпрянської України, взагалі всього укра­їнського трудящого народу і його ім’я повинно бути провідною зіркою на шляху до здійснення того великого ідеалу, ім’я якому — Соборна Радянська Соціялістична Республіка» (підкреслене С. Щупака). Я не заперечую гасла Соборної Соціялістичної України, але, ніби, нашим «великим ідеалом» є щось більше. Видно, як бідолашний тов. Щупак танцює, розположившись на трьох «китах». Становище його не з приємних, що й казать,— підпікають кити.

Такий, приблизно, стан цілої тої тонесенької плівки кому- ністів-українців, що плавають по поверхні бурхливого потока культурного українського відродження. Причина хитань цієї плівки комуністів полягає в тому, що партія в цілому не бере органічної активно-творчої участи в процесі суспільно-культурно­го будівництва. Доки цього не буде, доки партія в цілому не буде двигати й керувати цим процесом, доки в нього не буде втягне­ний пролетаріят, доти неминучі хитання, збочення, доти україн­ський суспільно-культурний процес не матиме ясних перспектив свого розвитку.

Ми багато наговорили хороших слів на торішньому квітнево­му пленумі про те, що треба цей процес взяти до рук всієї партії, про виховання в нашому дусі молоди, яка підпадає ворожим ідейно впливам і т. інше. А спитаєм себе чесно й одверто: чи ба­гато старих партійців кадровиків вивчило за цей рік українську мову, познайомилось з історією України, українською культурою? Я щось ні одного імени не можу назвать. Боюсь, що навіть не стали до цього діла. От в чім наша біда.

Тов. Затонський зовсім не торкнувсь того нового й найголов­нішого, що є в тезах Політбюра — це трактовка українізації. До цього часу ми трактували українізацію, пояснювали партії її необхідність, як засоба змички з селянством, як необхідну зброю в боротьбі з українським націоналізмом. Таке умотивування необхідности українізуватись не могло, розуміється, запалить партію й передових позапартійних робітників вчити українську мову й увіходити в українське культурне життя й будівництво. Тези Політбюра трактують українізацію, як передумову, як необ­хідний засіб соціялістичного будівництва, як знаряддя соціяліс- тичного будівництва в руках українських трудящих мас. Така трактовка українізації надає цій справі іншого характеру. Кожний комуніст, як палкий борець за соціялістичне будівництво, незалеж­но від того, якої він національности, не може поставитись байдуже до українізації в такому її розумінню. А надто це стосується старих більшовиків, партійних кадрів, які за цього часу туго йшли на українізацію. Тези відмічають ці труднощі в переведенню українізації, що основний партійний кадр є руським за походжен­ням. Кожен з нас добре розуміє значіння для партії старого, пе­ревіреного в боротьбі, партійного більшовицького кадру, основи, фундамента партії. Але треба, щоб і старі партійці-кадровики зрозуміли, нарешті, всю серйозність українізації, цього знаряддя будівництва соціялізму, як говорить резолюція Політбюра, і не утрудняли партії оволодінням цею зброєю. Як і на кожній ділянці боротьби за соціялізм, старі випробовані кадри повинні бути на чолі.

Я вже не раз мав нагоду говорити про те, що ми повинні прагнути до такого становища, як в Росії. Там партія охопила всі пори суспільного життя і керує ним, активно діючи в його творчім процесі. В Росії партійні й державні вожді, в той же час є й вождями, керівниками всієї російської радянської суспільности, російської суспільної думки, культури й т. п. Там нема цієї мовної стіни між суспільно-культурним процесом будівництва й радяН’ ським та партійним керівництвом, яке в нас ще є.

Там керівники держави й партії є в той же час керівниками російської радянської суспільности й культури.

Голос з місця. Всього Союзу.

Шумсъкий. Ні, стій, товаришу, не звалюй, будь ласка, своїх обов’язків керувати радянським українським суспільним життям і культурою на плечи керівників Союзу. Ти хочеш, щоб і вони українізувались? Це керовництво є нашим обов’язком, обов’язком керівників України і його не перекладеш на плечі союзу.

Партія в цілому та її керівники мусять стати і керівниками українського суспільного культурного будівництва, тоб-то оволо­діти українською мовою й культурою. Бо цей суспільно-куль­турний процес не може бути без керовництва, без вождів. Приро­да порожнечі не терпить. Не станемо на чолі цього процесу, то з’являться другі ворожі і нам вожді. Було б болото, а чорти знайдуться і вже знаходяться. Ви подивіться, як всі ці Грушевсь- кі, Дорошкевичі, Гермайзе, Єфремови, Ніковські, Зерови й інші їм подібні, що в 1919—20 роках обірвали були свої суспільні зв’язки з Україною, чи вірніш, ми розрубали ці звязки й викинули їх за кордон, що збанкрутували були, як вони тепер знову від­новляють ці зірвані звязки й намагаються керувати новим радян­ським суспільно-культурним життям.

Радченко. Не лякай, бо не страшно.

Шумський. Я знаю, що тобі не страшно, тов. Радченко.

Я й не збираюсь кого-небудь лякать. А хочу, щоб ми собі це усвідомили й партії сказали. Тут нічого лякатись, але не можна також і не вважати на небезпеку захоплення під ворожі нам впливи молоди й всього молодого українського суспільно-куль­турного процесу. Треба це керівництво взять до рук партії, а для цього треба, щоб партія стала українською по мові й культуру.

Час мій кінчається і тому я більше не буду зупинятись на моментах які слід було з’ясувати доповідачеві; тов. Затонський не зробив аналізи сучасної дійсноти, не висвітлив тої позитивної трактовки українізації, яку їй дають тези Політбюра і це великий дефект його доповіди.

Голос з місця. А про Хвильового.

Шумський. Скажу й про Хвильового.

На тому засіданню політбюра, стенограму якого тут товариші читали, я вже давав характеристику тов. Хвильового й політичну оцінку його виступу — «московські задрипанки». Я там говорив про основну думку тов. Хвильового що до шляхів розвитку укра­їнської літератури й про те, що він зформулював цю думку. Але не важно те, що він хотів сказати, а важно те, як він сказав і як його розуміють у масі.

А розуміють його так, як тут говорились, що він об’являв поход проти Москви. Ту нічого не поправиш тим поясненням, що є Москва й Москва. Маса розуміє його так, що він проти Москви, центру світового революційного руху, столиці союзу.

Я не один раз вже говорив, що таке гасло, як «московські задрипанки», цей виступ Хвильового шкідливий політично.

Радченко. На сьогоднішній день ти це говориш.

Шумський. Ти, Радченко, завжди хочеш мені щось погане приписати.

Так, цей виступ Хвильового політично шкідливий. Хвильовий свої правильні міркування про орієнтацію на Захід, в тому розу­мінні, як це говорив на Політбюрі, зформулював і написав їх так, що його можна дійсно розуміти, як деякі товариші, що говорять, що це «австрійська інтрига», що це обстоювання того, щоб Украї­на зараз пішла тим шляхом, яким проходила Італія чи Венгрія в 48 році, цеб-то, щоб Україна перейшла на шлях капіталістичного розвитку. Коли б я хоч на хвилину припустив, що комуніст Хви­льовий може закликати, може вести пропаганду й агітацію, в якій би то було формі, за те, щоб Україна стала буржуазною республікою й пройшла шлях капіталістично-національного від­родження, я б зараз же, сьогодні запропонував би його виключи­ти з партії. Але я глибоко певний, що це не так.

Я глибоко переконаний в тому, що Хвильовий цього не хоче, я глибоко певний, що Хвильовий хоче будувати соціялізм. Але я також знаю й те, що Хвильовий не має ясних, визначених партією перспектив що до розвитку української культури, літератури. Він душиться в українській просвітянській обмеженості, він не бачить широких шляхів для того молодого, буйного, культурного проце­су, й силкується їх намітити. І наробив помилок.

Я вважаю за корисне, щоби на пленумі встала і ця літературна дискусія. Партія матиме уяву про те, що діється в літературі, а наші літератори почують аторитетне слово партії в тих питаннях, які їм болять. До літературних справ буде збільшена увага партії і літератори перестануть себе почувати десь на задвірках.

Тепер, т. т., кінчаючи, я повинен сказати, що всі ті палкі дебати, які були тут і в Політбюрі по цьому питанню, мають своїм наслідком те, що ми з’ясували це питання й виробили резо­люцію, яка, на мій погляд, цілком правильно ставить це питання й дає партії правильну лінію й конкретні завдання. Можна було б, звичайно, дещо вишліхтувати, але в суті своїй вона правильна. Вона дає цілковиту можливість партії однодушно працювати надалі.

Ті дискусії, які були, ті розговори, що про них згадувалось тут, повинні припинитись. Ми зараз в такому трудному періоді усклад­неному у нас національним питанням, що мусимо звернути максимум уваги, максимально подбати про єдність організації. Мені здається, що ця резолюція може абсолютно нас всіх об’єд­нати, щоб провести ці завдання, які перед нами стоять, і зокрема в справі українізації. Всі ухили, які є і напевно будуть, треба вирівнювати і вибивати з-під них грунт.

Резолюція ставить правильно питання, правильно дає директи­ву що до розв’язання національної проблеми і українізації зокрема. Вона забезпечить нам певну єдність і дружню працю в партії.

Українська суспільно-політична дум­ка в 20 столітті —Т. 2 —С. 146— 153.

ПРО ПІДСУМКИ УКРАЇНІЗАЦІЇ

З резолюції Пленуму ЦК КП(б)У 2—6 червня 1926 р.

(пункти 6, 8—12)

6. За останній рік, з часу як поставили питання про україні­зацію на квітневому пленумі 1925 року, ми маємо величезні до­сягнення в галузі українізації. В державному апараті процент діловодства, що провадиться українською мовою, доходить 65, тоді як на початку того року він становив 20. Держапарат у районах та округах працює вже переважно українською мовою. Початкову школу українізовано на 80% (решта обслуговує нацменшості). Систематично йде вперед українізація середньої та вищої школи. Незважаючи на всі труднощі, пресу українізовано на 60%. По­точного року переведено на українську мову більше як половину шкіл політграмоти на селі. Розгортається українізація шкіл політ- грамоти в місті. Процент українців у партії з 37 підвищився до 47, а в комсомолі — з 50 до 61. Посунувся вперед процес укра­їнізації профспілок, особливо тих, що зв’язані з селом. За основне досягнення минулого року треба вважати безсумнівне зрушення в свідомості партійних мас у напрямі розуміння ваги та доконеч­ності українізації. Всі оці досягнення є наслідок твердої, пра­вильної та рішучої лінії і роботи, що її провів ЦК КП(б)У в галузі українізації. Заперечування цих досягнень може бути лише наслідком панічної недооцінки сил та здатностей партії здійсню­вати правильну національну політику. Було б неправильно, однак, і переоцінювати досягнення, бо така переоцінка може загальму­вати дальше проведення та поглиблення українізації. Головні труднощі залишаються попереду. Ми ще не маємо вирішальних наслідків у галузі українізації партії, а без цього для партії надзвичайно утруднене керування культурними процесами серед українськихх мас, процесами, що розвиваються та ускладнюють­ся; саме тому потрібне максимальне напруження сил та волі партії для дальшої роботи в справі українізації.

Зрозуміло, було б несерйозно та легковажно вимагати від партії, щоб вона закінчила таку роботу протягом короткого часу. Наша партія на Україні спирається на робітничий клас, біль­шість якого говорить російською мовою. Т/ак само росіянами з походження є більшість наших старих більшовицьких кадрів. Пар­тія мусить провадити політику українізації так, щоб не відірва­тися від робітничої маси та не призвести цим до відриву робіт­ничого класу від селянства. З другої сторони, справжнє будів­ництво соціалізму неможливе без залучення в господарське та культурне будівництво широких робітничих та селянських мас, що можливо лише у формі зміцнення Радянської України і роз­витку української культури. Повільний темп українізації, своєю чергою, спричинився б до відриву селянства від робітничого кла­су. Основна трудність — зберегти в цьому процесі пролетарське керівництво. Політику українізації ми мусимо провадити, перед­усім, спираючись на наші основні більшовицькі партійні кадри, але не способом штучного усунення їх. Звідси доконечна вимога диференційованого темпу проведення українізації.

Вимагається вмілого підходу до справи проведення україніза­ції серед робітників. Розрізнення між русифікованими робітника­ми, що вживають мішано-українську мову, та між корінними ро­сійськими робітниками, уважне ставлення до нацменшостей та суворе забезпечення їхніх інтересів. Однак, обережне проведення українізації серед робітників не визначає ані найменшою мірою послаблення агітаційної та пропагандистської роботи, спрямова­ної до того, щоб авангард робітничого класу опанував українську мову, як знаряддя будівництва соціалізму та змички з селянст­вом. Разом з цим воно не мусить визначати будь-якого послаб­лення загальної роботи для українізації, що провадиться партією в країні. Навпаки, саме тепер, більше ніж коли, від партії вима­гається зміцнити загальний темп українізації, опанувати стихійно ростущий процес українізації.

8. XII з’їзд нашої партії у квітні 1923 року визначив, що грунтовною перешкодою розв’язання національного питання та ліквідації національної нерівності є пережитки російського шові­нізму, що мають сталі коріння в минулому, які живляться при­ватно-капіталістичними відносинами, що розвиваються знову в умовах непу.

Соціальне коріння російського шовінізму на Україні залягає в товщі російського міського міщанства (буржуазії) та в інтелі­гентсько-спецівському прошарку. При цьому треба підкреслити, що російський шовінізм на Україні має міцну підтримку в масах російського міщанства поза Україною. За його спиною старі, да­леко ще невижиті забобони щодо «українського діалекту», щодо переваги російської культури і т. ін. («розмови про переваги ро­сійської культури і висування положення про неминучість пере­моги більш високої російської культури над культурами більш відсталих народів (українською, азербайджанською, узбецькою, киргизькою та ін.) є не що інше, як спроба закріпити панування великоруської національності»),— говорить постанова XII з’їзду.

Тисячами ниток працівники нашого радянського апарату, що мають шовіністичні настрої, зв’язані із спеціалістами, що обслу­говують союзні апарати; вони досі в багатьох випадках потрібну для справи пролетарської революції централізацію намагаються використати для боротьби проти економічного і культурного роз­витку національних республік. З великодержавним та бюрокра­тичним шовінізмом, що під його вплив підпадають іноді і члени партії, партія вестиме рішучу боротьбу. Поряд з впливом росій­ської міщанської, наскрізь великодержавної стихії на робітників та навіть членів партії, ми маємо до цього часу досить широко розповсюджений і серед пролетаріату, і серед партійців російсь­кого походження своєрідний національний нігілізм, байдуже, а іноді і зневажливе ставлення до національного питання, що при­кривається балачками про інтернаціоналізм.

Партія мусить вести рішучу боротьбу і в своїх власних рядах, і в пролетарських масах проти забобонів російської та русифіко­ваної частини пролетаріату, проти перекручень інтернаціоналізму, проти псевдоінтернаціоналізму, русотяпства, шовінізму. Партія мусить здемаскувати перед пролетаріатом усю реакційність ро­сійського шовінізму, викриваючи його коріння, історичне похо­дження тощо. Партія мусить уперто, систематично і терпляче пояснювати робітничому класу країни його відповідальність за зміцнення змички з українським селом, мусить переконати його взяти найактивнішу участь в українізації через вивчення укра­їнської мови, ознайомлення з історією тощо, зміцнюючи проле­тарське керівництво ростущим культурним рухом. Партія мусить потурбуватися про створення сприятливих обставин для україні­зації пролетаріату українських промислових центрів. Однак пер­ша умова українізації пролетаріату — це реальність розрахунків часу (питання темпу) та відсутність адміністративного примусу, оскільки такий примус неминучо викличе опір та посилення шові­ністичних впливів на робітництво від російського міщанства.

Ми можемо, мусимо й будемо примушувати до вивчення української мови радянського службовця, що зобов’язаний обслу­говувати потреби людності (в більшості своїй української). Ми мусимо українізувати партійний апарат, мусимо підігнати щодо цього керівний партійний актив, підтягаючи в цій роботі всю пар­тійну масу і вживаючи систематичних заходів, щоб перевести на українську мову середпартійну роботу. Але партія рішуче відме­жовувалася і відмежовується від будь-якого проведення україні­зації зверху, примусовими адміністративними заходами щодо робітників і селян інших національностей.

Аж ніяк не стоїть питання про те, щоб примусити російські робітничі маси зректися російської мови і російської культури та визнати своєю культурою і своєю мовою — українську.

Немає сумніву, що склад пролетаріату України буде змінюва­тися мірою її промислового розвитку, мірою припливу із села щораз нових кадрів українського робітництва. Немає сумніву, що склад пролетаріату України буде, таким чином, українізовуватися (ми вже бачили аналогічний процес у цілому ряді країн — Чехо- словаччина, Угорщина, Латвія), але цей процес довгий, природ­ний. Замінити цей природний процес, замінити процес поступового залучення неукраїнської частини робітничого класу до українсь­кого культурного будівництва, що відбуваєтьс5і поряд з ним, на примусове проведення українізації зверху — значить провадити шкідливу націоналістичну політику.

9. Рішуче борючися проти пережитків російського шовінізму, що є головною перешкодою на шляху до розв’язання національ­ного питання, партія мусить водночас боротися і проти українсь­кого шовінізму. Цей шовінізм, безперечно, зростає на селі з кур­кульства та зв’язаної з ним частини сільської інтелігенції. Все ще недосить задовільний матеріальний стан основних груп сільсь­кої інтелігенції (учителів, агрономів, лікарів), само собою зрозу­міло, тільки сприяє зміцненню куркульського впливу на них. Так само безсумнівно, що цей вплив куркульство намагатиметься по­ширювати і на інші верстви селянства.

Український шовінізм зростає також і в місті за рахунок по­кищо малочисленної, але що все більше зміцнюється вихідцями з села, української дрібної буржуазії та інтелігенції, а також спеціалістів та службовців радянського апарату, що українізу­ється, зв’язок якого з українською дрібною буржуазією тепер зміцнюється. Українська дрібна буржуазія, що зміцнюється, чим далі більше намагатиметься впливати на пролетаріат і навіть на нашу партію.

10. Тепер серед українських літературних угруповань типу неокласиків та в колах вищої інтелігенції ми помічаємо ідеологіч­ну роботу, розраховану саме на задоволення потреб ростущої української буржуазії. Характерним для цих кіл є прагнення спрямувати економіку України шляхом капіталістичного розвитку, тримати курс на зв’язок з буржуазною Європою, протиставляти інтереси України інтересам інших радянських республік.

Такі погляди певною мірою відбилися у виступах деяких чле­нів нашої партії, що піддалися чужому впливові, знову висунули теорію боротьби двох культур, вимагають від партії рішучої підтримки української культури як такої, та що забули цілком ясні вказівки В. І. Леніна в цьому питанні.

«Коли мова йде про пролетаріат, це протиставлення українсь­кої культури в цілому великоруській культурі, теж у цілому, означає найбезсоромнішу зраду інтересів пролетаріату на користь буржуазного націоналізму».

«Якщо український марксист дасть себе захопити цілком за­конною і природною ненавистю до великоросів-гнобителів на­стільки, що він перенесе хоч би частинку цієї ненависті, хоч би тільки відчуження на пролетарську культуру і пролетарську справу великоруських робітників, то цей марксист скотиться тим самим у болото буржуазного націоналізму». (В. І. Ленін. Твори, т. 20, стор. 15, 16). Кинуті пресою лозунги орієнтації на Європу, «Геть від Москви» і т. ін., надзвичайно показові, хоч покищо тор­каються питань культури та літератури.

Такі лозунги можуть бути лише прапором для ростущої на грунті непу української дрібної буржуазії, що відродження нації розуміє як буржуазну реставрацію, а під орієнтацією на Європу, без сумніву, розуміє орієнтацію на Європу капіталістичну — відме­жування від цитаделі міжнародної революції — столиці CPCP — Москви.

Цим шляхам буржуазного розвитку ми протиставляємо наш пролетарський шлях. Партія стоїть за самостійний розвиток української культури, за виявлення всіх творчих сил українського народу. Партія бореться за широке використання українською соціалістичною культурою, що будується, всіх цінностей світової культури, за рішучий її розрив з традиціями провінціальної обме­женості та рабського наслідування, за створення нових культур­них цінностей, гідних творчості великого класу. Але партія ро­бить це не шляхом протиставлення української культури культу­рам інших народів, а шляхом братнього співробітництва робітни­ків і трудящих мас усіх національностей у справі будівництва міжнародної пролетарської культури, що в неї український ро­бітничий клас зуміє вкласти свою частку.

11. Для боротьби проти ростущого на селі та в місті українсь­кого шовінізму партія мусить не гальмувати, а рішуче проводити українізацію, спрямовуючи її не лише на поверховість, але й в глибину, і нещадно борючись проти великоросійського шовінізму, що чималою мірою створює грунт для оживлення українського шовінізму серед мас.

Партія мусить виховувати всіх своїх членів, у тому числі й українських товаришів, що вступили до партії у процесі револю­ції, і ростущий молодняк в дусі ленінського розуміння національ­ної політики, провадячи боротьбу проти виявів націоналістичних ухилів серед партії.

Беручи до уваги складність проведення національної політики ііа Україні, а особливо проведення українізації, ЦК пропонує всім товаришам, що мають практичні пропозиції та зауваження щодо національного питання, повідомляти про них ЦК або міс­цеві парторганізації, а місцевим парторганізаціям дає директиву з особливою увагою та чутливістю ставитися до цих пропозицій і заяв, ліквідуючи відчуження, що є в тих чи тих випадках, або протиставлення комуністів одного одному за національною ознакою.

12. Практичні завдання, що випливають з усього вищесказа­ного, зводяться, в основному, ось до чого:

а) Непослабне продовження політики українізації, що прово­дилася з особливою впертістю після квітневого пленуму 1925 року, в першу чергу — українізації партії, проробки всією партією та ЛКСМУ теорії та практики національного питання на Україні, з загостренням боротьби проти русотяпства, що знесилює партію в справі керування ростущою українською культурою, що підігріває українсько-націоналістичний ухил та утруднює засвоєння ленінсь­кої національної політики членами партії, що її не засвоїли.

б) Роз’яснення широким масам (насамперед, пролетарським масам) причин, сенсу та значення українізації, що її проводить партія. Завзята систематична робота в справі українізації проле­таріату з врахуванням всіх можливостей. Особливу увагу треба звернути на професійні спілки, що об’єднують українські проле­тарські маси, а також на комсомол, зокрема на комсомольський актив.

в) Рішуча боротьба проти антимарксистської та антиленінської теорії боротьби двох культур як в її російській, так і в українсь­кій відміні.

г) Енергійна відсіч українським націоналістичним ухилам, марксистське їх здемаскування з рівночасним особливо уважним і товариським ставленням до товаришів, що помиляються.

Створення більшовицьких кадрів, здатних вести не лише ідей­ну боротьбу, але й будівничу роботу на фронті української куль­тури. Зміцнення уваги до цього фронту, особливо по лінії преси, літератури, уважного вивчення літератури, що виходить. Зміц­нення нагляду та керування всією літературою, що видається.

Всебічна підтримка від парторганізації (аж до низових осе­редків) центрального органу партії «Комуніст», що українізуєть­ся, через широку організацію передплати та розповсюдження, закріплення зв’язку з місцями.

д) Звернути спеціальну увагу на вищі та радпартшколи, молодь, що там навчається та персонал викладачів, особливо на добір та підготовку цього персоналу; у зв’язку з цим треба не­послабно далі поліпшувати роботу в інституті марксизму, в уні­верситеті ім. Артема та на курсах окружних партпрацівників.

е) Партія мусить зміцнити залучення до роботи партійного апарату і до керівної радянської роботи комуністів — українців, поєднуючи з цим збереження старих, корінних ленінських більшо­вицьких кадрів разом з притягненням молодих українських сил.

є) Водночас треба звернути увагу на посилення роботи для залучення до радянського апарату позапартійної української інтелігенції.

ж) Категорично відкидаючи всякі тенденції, спрямовані до розриву створених загальними інтересами, традиціями спільної боротьби та закріплених конституцією зв’язків УСРР з іншими радянськими республіками, партія вестиме дальшу боротьбу для зміцнення CPCP на базі чинної конституції при забезпеченні самодіяльності та розгортання державного будівництва УСРР.

Культурне будівництво в Українсь­кій PCP.-Т. 1.—С. 312—318.

О. я. ШУМСЬКИЙ

ЛИСТ ДО ПОЛІТБЮРА ЦК КП(б)У

Прошу Секретаріят приложити до стенограму Політбюра від

2 лютого 1927 року слідуючу мою заяву — спростування, яку за браком часу не мав можливости зробити усно (голова тов. Скрип­ник не дав мені скінчити заяву мотивуючи тим, що мій час скінчився).

Тов. Каганович, інформуючи Політбюро про наші з ним роз­мови і листування, заявив, що в розмові з ним і тов. Чубарем я ніби то сказав, що я не хочу визнати своїх помилок тому, що з мене буде сміятись Голубович.

Я утримуюсь од належної кваліфікації цієї заяви тов. Кага­новича як також і од усієї його інформації про наше листування і розмови. Вряд чи є потреба мені зазначити своє відношення до Голубовича, як також і до його думок про мене. Це відношення між мною і Голубовичем визначено давно вже тим, що підчас його прем’єрства в Уряді Центральної Ради я був присуджений до розстрілу, а в процесі 1921 року я вимагав розстрілу Голубо­вича,

Не торкаючись нашої розмови з тов. Кагановичем і тов. Чуба­рем в цілому, я тут хочу навести дійсний зміст лише тієї частини, що стосувалась причини пасивности українців-комуністів і зміст якої так неточно, делікатно кажучи, передав тов. Каганович на засіданні Політбюра.

Здається, тов. Каганович в розмові сказав, що боротись із наростаючим українським націоналізмом є завданням в першу чергу комуністів-українців. На це я відповів приблизно слідуюче.

Що це елементарна зрозуміла річ. Але виступати на боротьбу

3 ворогом і успішно боротись можна лише тоді, коли почуваєш за плечима підтримку партії, коли тебе не б’ють на кожному кроці свої-ж. Зараз же становище комуніста-українця в партії таке, що він перебуває під постійним підозрінням в націоналізмі і його на кожному кроці б’ють свої ж члени партії. Це становище комуніс­та-українця, в партії деморалізує його, пригнічує і не дає можли­вости йому розвернутись в боротьбі з українським націоналізмом. Таке становище комуніста-українця в партії прекрасно бачить націоналістичний табор і або не надає жодного значіння виступам комуністів-українців («Гавкай, мовляв, все одно ж ти не маєш жодної сили і влади: тебе ж самого ганяють, як цуцика»). Або, як це можна спостерігати при стосунках українців-партійців з без­партійними в атмосфері теперішніх нагінок на комуністів-україн­ців в партії, який-небудь Голубович чи Хоткевич просто злорадно насміхається і саркастично висловлює своє співчуття комуністам- українцям («Що-ж це воно, мовляв, таке, адже-ж ви, здається, Не За страх, а за совість ганьбите все українське, а вас все ж таки б’ють і не вірять; кепське, мовляв, ваша становище»). Розу­міється кожному свідомому партійцю українцю прекрасно відомо, що таке співчуття і такі розмови є лише засобом в руках націо­налістичного табору, деморалізації менше стійких елементів на­шої партії. Але треба прямо сказати, що в розпорядженні кому- ніста-українця є мало розумних і переконуючих аргументів, щоб парирувати такі балачки. На жаль, треба констатувати, що в словах ворога що до оцінки становища комуніста-українця в пар­тії багато гіркої правди, бо комуніст-українець дійсно почуває себе пасинком партії.

Я доводив, що перебування українця-партійця під постійним підозрінням націоналізму, в атмосфері недовір’я і постійних нагінок, позбавляє його всякого авторитету перед безпартійними, паралізує його боєздатність в боротьбі з українським націоналіз­мом, робить його пасивним і приводить його до того, що він забивається в кут і мовчить. Або породжує друге хворобливе явище, утворює тип комуніста, аля тов. Хвиля (підчас Лебедівщи- ни в 1921—22 році цей тип персоніфікувався в особі тов. Мусуль- баса, що кажуть зривав навіть портрети Шевченка в клубах, як прояв націоналізму), що в погоні завоювати довір’я в русотяпські настроєної частини партії доходить до головотяпства і садизму в боротьбі з українським націоналізмом (що лише збільшує націо­налізм), ізолюється від суспільно-культурного українського про­цесу і не тільки губить можливість комуністичного впливу на цей процес і, таким чином, перестає бути корисним для партії, а на­віть просто стає шкідливим.

До цього веде неправильна тактика переведення в життя ухвал червневого пленуму, неправильність якої виявляється в ударі по українській партійній прослойці замість того, щоб підбадьорити її і притягти до керівництва. Така тактика перевертає вверх но­гами зміст ухвал червневого пленуму, утворює прірву між резо­люціями і практикою і виправдує русотяпські гасла, що гуляють в партійній організації: «украинизация без украинцев» або «мы проведем украинизацию не украинскими руками».

Одмовлявся ж я визнати свої помилки тому, що я їх не почу­ваю за собою і їх мені членороздільно не довели. Мушу зазначити ще раз, як це я говорив і на Політбюро, що вся інформація тов. Кагановича про наше листування й розмови — однобоко тенден­ційна, а подекуди і просто невірна.

З лютого 1927 року Українська суспільно-політична дум­

ка в 20 столітті.— Т. 2 — С. 204— 205.

З РЕЗОЛЮЦІЇ ДЕСЯТОГО З’ЇЗДУ КП(б)У НА ЗВІТ ПРО РОБОТУ цк КП(б)У

Харків, 20—29 листопада 1927 р.

Одним з могутніх засобів зміцнення Радянської влади і проле­тарської диктатури на Україні і одним з могутніх знарядь соціа­лістичного будівництва є правильна національна політика украї­нізації при всілякому забезпеченні інтересів національних мен­шостей, що сприяє з’єднанню навколо Комуністичної партії і Радянської влади мільйонів трудящих різних націй, насамперед корінних українських робітничих і селянських мас, культуру і мову яких протягом багатьох століть гнітив російський царизм. У галузі проведення національної політики партія мала за звітні два роки величезні досягнення. Основні й головні з них полягають в тому, що проведення українізації й опанування українського культурного процесу стало справою всієї партії і що процес укра­їнізації, керований і спрямований партією, поступово охоплює рамки міста і пролетаріат. З’їзд відзначає наявні досягнення в галузі розвитку української культури, освіти, преси, українізації держапарату, партапарату і партроботи, зокрема переведення на українську мову Центрального Органу партії «Комуніст» і ство­рення популярної робітничої газети «Пролетар» ^[LXXVI].

Вважаючи ці досягнення ще недостатніми і цілком усвідом­люючи ті труднощі, які стоять на шляху проведення українізації в зв’язку з зростанням шовінізму серед російської, української, єврейської і т. д. дрібної буржуазії, з’їзд пропонує всім партій­ним організаціям, особливо організаціям великих промислових міст і районів, зміцнити і поглибити роботу по проведенню украї­нізації, намагаючись всіляко піднести якість цієї роботи і звер­таючи особливу увагу на оволодіння українською мовою і україн­ським культурним процесом з боку партійного активу, на україні­зацію партії, комсомолу і профспілок. З’їзд цілком схвалює і підтверджує постанови червневого пленуму ЦК КП(б)У та інші постанови пленумів і Політбюро про практичне проведення українізації. З’їзд з задоволенням відзначає, поряд з досягнен­нями в галузі українізації, велику роботу, що її виконала партія в справі обслуговування інтересів національних меншостей, в то­му числі російської і єврейської, зокрема видання декрету про рівноправність мов, і пропонує Центральному Комітетові продов­жувати і поглиблювати цю роботу, будуючи її на основі пильного вивчення конкретних умов життя і побуту кожної нацменшості, що живе на території України.

З’їзд звертає увагу партійних організацій на посилення анти­семітських настроїв серед відсталих мас, що ці настрої викли­кають і використовують антирадянські контрреволюційні елемен­ти. З’їзд пропонує всім партійним організаціям посилити боротьбу проти антисемітизму.

Ті досягнення, що їх партія мала в галузі проведення націо­нальної політики, є в значній мірі наслідком рішучої боротьби проти шовінізму і проти націоналістичних ухилів всередині партії, в яких виявлявся вплив чужого, дрібнобуржуазного оточення на різні елементи партії. Партія проводила насамперед боротьбу проти російського національного ухилу, що виявлявся в недооцін­ці значення національного питання на Україні і проведення украї­нізації. Цей ухил, чітко сформульований у виступі Зінов’єва на президії ЦКК проти політики українізації, яку проводить партія, знаходив свій вираз у настроях окремих груп членів партії, що зазнавали на собі впливу російського міщанства. Поряд з цим в партії виявився, у зв’язку з деяким зростанням української дріб­ної буржуазії, а також куркульських і непманських елементів у місті й особливо на селі, з оформленням їх ідеології і впливом на окремі нестійкі елементи партії,— український націоналістич­ний ухил в особі Шумського та ін., що знайшов собі прихильників і в лавах братньої Комуністичної партії Західної України. З’їзд схвалює рішучу боротьбу з націоналістичними ухилами всередині партії, проведену Центральним Комітетом, і пропонує Централь­ному Комітетові з такою ж рішучістю вести цю боротьбу далі.

Досягнення, що ми маємо нині, так само як і дальше просу­вання вперед в галузі національної політики, в дуже великій мірі залежать від дальшої успішної ідейної боротьби з усякими ухилами в національній політиці. Тільки в цій боротьбі ми може­мо вести правильну лінію національної політики. З’їзд вважає, що в дальшій боротьбі з ухилами як у бік російського, так і в бік українського шовінізму ЦК партії повинен вживати різних захо­дів як виховного, так і організаційного характеру.

Комуністична партія України в ре­золюціях...— Т. 1.—С. 467—468.

ПРО ОБОВ’ЯЗКОВЕ ВИВЧЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ мови В НЕРОСІЙСЬКИХ ШКОЛАХ УКРАЇНИ

з Постанови PHK УРСР і ЦК КП(б)У від 20 квітня 1938 р.

Рада Народних Комісарів УРСР і Центральний Комітет КП(б)У відмічають, що внаслідок підривної роботи контррево­люційних троцькістсько-бухарінських і буржуазно-націоналістич­них елементів, які орудували в Народному комісаріаті освіти УРСР і органах народної освіти, викладання російської мови в школах України поставлено незадовільно.

Буржуазні націоналістичні і троцькістсько-бухарінські елемен­ти, що пролізли в окремі ланки партійного, радянського апарату і органів народної освіти, намагались підірвати проведення ле­нінсько-сталінської національної політики на Україні і підірвати братерську єдність українського народу з російським народом і народами Союзу PCP.

Необхідність вивчення російської мови в школах України обумовлюється, по-перше, посиленням братерського зв’язку та єднанням між українським народом і російським народом і наро­дами Союзу PCP для їх дальшого господарського і культурного росту; по-друге, щоб сприяти дальшому вдосконаленню українсь­ких кадрів в галузі наукових і технічних знань; по-третє, щоб забезпечити необхідні умови для успішного несення всіма грома­дянами УРСР військової служби в рядах Робітничо-Селянської Червоної Армії і Військово-Морського Флоту...

Культурне будівництво в Українсь­кій PCP.-Т. 1.—С. 740—741.

ПОСТАНОВА ПОЛІТБЮРО ЦК КП(б)У ПО ХЛІБОЗАГОТІВЛІ

З січня 1932 р.

Надіслати міськкомам та райпарткомам і уповноваженим ЦК таку телеграму:

«Не зважаючи на рішення Політбюро ЦК [ВКП(б)] від 29 грудня про оголошення січня місяця бойовим ударним місяцем закінчення хлібозаготівель, виділення спеціально для стимулю­вання хлібозаготівель краму на 70 млн. крб., який вже на 60% відвантажений й прибуває до районів, надсилку на допомогу районам значної кількості робітників на чолі з членами Політбю­ро,— становище з хлібозаготівлями на Україні залишається над­звичайно тривожним.

Подальше падіння заготівель першої п’ятиденки січня (2 млн. 800 тис. пудів проти 3 млн. 500 тис. пудів останньої п’ятиденки

грудня) вказує, що районні організації, місцеві робітники не уявили собі, а часто не хотятъ зрозуміти всієї важливості й по­треби закінчення заготівель саме в січні.

Таке становище хлібозаготівель вважаємо за ганьбу для Української парторганізації й вимагаємо від уповноважених ЦК, всіх парторганізацій і всіх членів партії негайного вжиття таких заходів, що забезпечили б Україні виконання цілком і безумовно рішення Жовтневого пленуму ЦК ВКП(б) про хліб».

Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів / Кер. кол. упоряд. Р. Я. Пиріг.— K.: Політвидав України, 1990.— С. ПО.

ПОСТАНОВА ПОЛІТБЮРО ЦК КП(б)У ПРО ВЖИТТЯ РЕПРЕСИВНИХ ЗАХОДІВ ПО ВІДНОШЕННЮ ДО КОЛГОСПІВ, ЯКІ САБОТУЮТЬ ХЛІБОЗАГОТІВЛІ

27 листопада 1932 р.

Пятая пятидневка по четырем основным областям (Днепро­петровской, Одесской, Харьковской, Киевской) дала понижение на 574 тыс. пудов. По остальным областям достигнутый темп хлебозаготовок все еще не обеспечивает выполнение плана хлебо­заготовок в установленный срок. По ряду решающих районов в этих областях допущено снижение заготовок.

Такое резкое снижение нельзя объяснить никакими объектив­ными причинами, вроде дождя и т. п. Главную причину этого па­дения ЦК усматривает в плохой организации работы по хлебо­заготовкам, как в областях, так и в районах и селах.

Добившись в четвертую пятидневку некоторого сдвига в хлебо­заготовках, этих успехов не закрепили, а успокоились на своих достижениях, считая, что подъем темпа хлебозаготовок уже обес­печен. В результате этого благодушия произошло снижение за­готовок в эту пятидневку, когда уровень, обеспечивающий выпол­нение плана, еще не был достигнут. Снижение заготовок в эту пятидневку показывает, что меры, указанные в постановлении ЦК от 18 ноября *, еще по-настоящему в жизнь не проводятся, а организованное кулацкими контрреволюционными элементами и их пособниками, переродившимися членами партии, сопротивление и саботаж до сих пор не сломленный, репрессивные меры против инх применяются недостаточно и нерешительно.

В связи с этим ЦК предлагает:

1. В отношении колхозов, наиболее упорно саботирующих хле­бозаготовки, допустивших утайку и разворовывание хлеба и не давших до сих пор серьезного сдвига в хлебозаготовках, обяза- 290

тельно добиться разоблачения кулацких и антисоветских элемен­тов — организаторов саботажа, произвести изъятие этих элемен­тов, организовать в ускоренном порядке суд, а приговор суда, а также его исполнение опубликовать в местной районной печати.

2. В первую очередь привлечь к судебной ответственности переродившихся, пособляющихся кулачеству, членов партии из числа руководящих должностных лиц колхоза — счетоводов, кла­довщиков и т. п. Немедленно публиковать об их арестах и прив­лечении к суду. Коммунистов, помогающих обманывать государ­ство и организующих саботаж хлебозаготовок, нужно судить особенно строго и решение суда вместе с исполнениями пригово­ров опубликовывать в районной печати.

3. Обкомы все эти дела через судебный аппарат и ГПУ должны взять под свой непосредственный контроль и обеспечить в райо­нах по партийной линии принятие необходимых организационных мер, дабы сломить кулацкий саботаж хлебозаготовок и на основе проведения широкой политической работы добиться поддержки колхозников и выполнения плана хлебозаготовок.

О наиболее характерных и крупных делах, особенно с участи­ем коммунистов, немедленно извещать ЦК-

4. Из числа имеющихся в связи с последними арестами чле­нов правлений и счетоводов дел секретарям обкомов совместно с начальниками областных отделов ГПУ выделить наиболее серь­езные дела и в ускоренном порядке провести по ним суд с выне­сением самых суровых приговоров и направить в г. Харьков для утверждения. Об исполнении этого пункта сообщить в ЦК в пяти­дневный срок.

5. В отношении исключаемых за смыкание с классовым врагом коммунистов, особенно руководящих работников, как сельских, так и районных составить и послать через ГПУ в г. Харьков спи­сок тех, которые должны быть высланы как политически опасный элемент. В особых случаях ответственных коммунистов после исключения из партии немедленно арестовывать и предавать суду.

В отношении других мер по усилению хлебозаготовок ЦК дает обкомам и райкомам отдельную директиву.

Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою докумен­тів,— С. 263—265.

ЛИСТ ЦК K∏(6)y ВСІМ СЕКРЕТАРЯМ РАЙКОМІВ, ГОЛОВАМ РАЙВИКОНКОМІВ, УПОВНОВАЖЕНИМ ОБКОМІВ ПРО ОБОВ’ЯЗКОВЕ ВИВЕЗЕННЯ ВСІХ НАЯВНИХ КОЛГОСПНИХ ФОНДІВ, У ТОМУ ЧИСЛІ І ПОСІВНОГО, В РАХУНОК ВИКОНАННЯ ПЛАНУ ХЛІБОЗАГОТІВЕЛЬ

24 грудня 1932 р.

В связи с отменой постановления ЦК КП(б)У от 18 ноября с. г. о колхозных фондах предлагаем:

1. Во всех колхозах, не выполнивших плана хлебозаготовок, в пятидневный срок вывезти все без исключения наличные колхоз­ные фонды, в том числе и семенной, в счет выполнения плана хлебозаготовок.

2. Всех, оказывающих этому делу сопротивление, в том числе и коммунистов, арестовывать и предавать суду.

3. Предупредить всех председателей колхозов, что в случае, ежели по истечении указанного срока будут обнаружены какие- либо невывезенные или скрытые фонды, амбары и т. п., предсе­датели, а также другие виновные в этом должностные лица будут привлечены к судебной ответственности и сурово покараны.

4. Обязать секретарей РПК, председателей РИК и уполно­моченных обкома в 24 часа вручить настоящее постановление председателям колхозов под расписку.

КОСИОР СТРОГАНОВ АЛЕКСЕЕВ

Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою докумен­тів.— С. 296.

З ДОПОВІДІ ГОЛОВИ РАДНАРКОМУ УСРР В. я. ЧУБАРЯ ПРО ПІДСУМКИ 1933 СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО РОКУ НА ОБ’ЄДНАНОМУ ПЛЕНУМІ ЦК ТА ЦКК КП(б)У

18 листопада 1933 р.

Внаслідок упертої більшовицької боротьби підсумки 1933 сільськогосподарського року багато кращі за попередні роки. Дійсно, цього року ми досягли великих успіхів у боротьбі за пе­ретворення всіх колгоспів на більшовицькі. Цього року ми ство­рили міцну базу для того, щоб усіх колгоспників зробити за­можними. Ми ще не спромоглися остаточно розв’язати це зав­дання 1933 року, але ті досягнення, що ми їх вже маємо, є перші кроки, і нашим дальшим завданням є цілковите перетворення в життя цього гасла.

Доказом того, що ми маємо певні досягнення, певні зрушення в сільському господарстві, є ті факти, які ніхто не може запере­чувати: ми цього року вперше за ряд років виконали план хлібо­здачі дотерміново — до Жовтневих свят. Ми заготовили на цей час понад 220% в порівнянні зі здачею 1932 року. Наші радгоспи на це число здали хліба майже втричі більш, ніж минулого року, і в два з лишком рази більш, ніж минулого року в цілому. Кол­госпи виконали свої зобов’язання перед державою і в той же час забезпечили утворення насіннєвих і фуражних фондів...

...Можна було б навести ще багато фактів, що промовляють за наші успіхи. Але відмічаючи перемоги, яких здобула україн­ська партійна організація в піднесенні сільського господарства цього року, треба зосередити всі сили на ліквідацію тих хиб і недоліків, які зменшують наші темпи на низці дільниць і загро­жують нам у боротьбі за цілковите здійснення настанов партії, за цілковите виконання планів і програм соціалістичного сільського господарства. Ці відсталі ділянки не дозволяють нам заспокої­тись на досягнених успіхах, а вимагають від нас дальшої більшо­вицької настирливості в боротьбі.

Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою докумен­тів.— С. 559, 563.

З РЕЗОЛЮЦІЇ XII З’ЇЗДУ КП(б)У НА ДОПОВІДЬ ПРО РОБОТУ ЦК ВКП(б)

Харків 18—23 січня 1934 р.

XII з’їзд КП(б)У відмічає виняткову роль Центрального Ко­мітету в ліквідації прориву в сільському господарстві України.

ЦК ВКП(б) з усією більшовицькою рішучістю виправив ве­ликі політичні і господарські помилки, допущені КП(б)У в її роботі на селі і в практичному проведенні національної політики.

Промови товариша Сталіна на січневому об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) і на з’їзді колгоспників-ударників, закон про хлібоздачу, створення політвідділів радгоспів і MTC, лозунг про перетворення всіх колгоспів в більшовицькі, а всіх колгоспників у заможних, величезна допомога, подана Центральним Комітетом Україні машинами, насінням, продовольством, коштами,— все це створило винятково сприятливі умови для досягнення найшвидшо­го перелому на селі, для мобілізації всієї партії, мільйонних мас колгоспників і трудящих одноосібників на успішне проведення найважливіших сільськогосподарських робіт...

В успішному проведенні цієї мобілізації відіграло величезну роль історичне рішення ЦК ВКП(б) від 24 січня, зміцнення пар­тійного керівництва України і її вирішальних областей, особливо зміцнення керівництва ЦК КП(б)У секретарем ЦК ВКП(б) то­варишем Постишевим.

З’їзд з величезним задоволенням відмічає, що заходи, вжиті ЦК ВКП(б) для ліквідації відставання України в галузі сільсь­кого господарства, знайшли одностайну підтримку більшовиків України. Україна за короткий час ліквідувала відставання сільсь­кого господарства, достроково і успішно провела хлібоздачу, до­билась значного підвищення врожайності і повноцінного колгосп­ного дня в переважній більшості колгоспів.

Відмічаючи, що на ряді ділянок сільського господарства Ук­раїни (тваринництво, технічні культури, особливо буряки) ще триває відставання, XII з’їзд КП(б)У дає зобов’язання ЦК ВКП(б) по-більшовицькому мобілізувати Компартію України на подолання цього відставання.

Під керівництвом ЦК Комуністична партія (більшовиків) України розгромила націоналістичні контрреволюційні організа­ції, що намагалися відірвати Україну від Радянського Союзу, викрила і розгромила очолюваний Скрипником новий націоналіс­тичний ухил, який полегшував і допомагав діяльності контррево­люційних націоналістів, який прямо з ними змикався. КП(б)У провела величезну роботу по очистці партійних і радянських ор­ганізацій від дворушників, провокаторів, агентів інтервентів, за­безпечила рішуче посилення більшовицького партійного керів­ництва процесом будівництва української соціалістичної культури, мобілізувала всю партійну організацію на боротьбу з українським націоналізмом — головною небезпекою на Україні, не припиняючи і не ослабляючи боротьби проти російського великодержавного націоналізму — головної небезпеки в масштабі всього Радянсько­го Союзу і всієї ВКП(б)...

Комуністична партія України в ре­золюціях...— Т. 1.— С. 767—768.

ПЛЕНУМ ЦК КП(б)У

Київ 26—ЗО січня 1936 р.

Про підсумки перевірки партдокументів у КП(б)У

І

Перевірка партійних документів відіграла виняткову роль у зміцненні рядів партії та підвищенні її боєздатності.

Успішне проведення перевірки партдокументів у партійних організаціях України є насамперед наслідком того, що КП(б)У під проводом ЦК ВКП(б) правильно зважила:

по-перше — на те, що на території України осіло дуже багато уламків і недобитків різних контрреволюційних організацій і пар­тій, розгромлених переможною пролетарською революцією та успішним будівництвом соціалізму;

по-друге — на те, що Україна є об’єктом устремлінь імперіа­лістичних інтервентів, центром притягання для шпигунів та ди­версантів — агентури німецьких фашистів, польських панів та інших інтервентів;

по-третє — на те, що Україна в роки громадянської війни була ареною діяльності багатьох націоналістичних та інших буржуаз­них і дрібнобуржуазних партій, причому багато членів цих на­ціоналістичних та інших дрібнобуржуазних партій після утвер­дження та зміцнення Радянської влади на Україні вступили до лав КП(б)У;

по-четверте — на те, що в період прориву на Україні в 1931 — 1932 рр. ворог, користуючись ослабленням більшовицької пиль­ності в багатьох партійних організаціях України, проштовхнув до лав нашої партії велику кількість націоналістів, троцькістів, шпи­гунів, диверсантів та інших ворогів;

по-п'яте— на те, що на Україні «в даний момент головну не­безпеку являє собою місцевий український націоналізм, що зми­кається з імперіалістичними інтервентами. Треба особливо мати на увазі нову тактику російських великодержавних шовіністів і українських націоналістів, підтримуваних всією контрреволюцією, в тому числі і троцькістами, які на нинішньому етапі блокуються між собою на спільній платформі відриву України від CPCP, щоб ослабити позиції CPCP і зміцнити позиції капіталізму» (резолю­ція листопадового пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У— 1933 р.) ^[LXXVII]...

Комуністична партія України в ре­золюціях...— Т. 1.— С. 841.

УСТРІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

І. Розділ. Політичні засади

А. Загальні означення

1. Український націоналізм є духовний і політичний рух, зро­джений з внутрішньої природи Української Нації в час її зусиль- ної боротьби за підстави й цілі творчого буття.

2. Українська Нація є вихідне заложення кожної чинности та метове назначения кожного прямування українського націона­лізму.

3. Органічна зв’язаність націоналізму з нацією є факт природ- нього порядку й на ньому основане ціле розуміння істоти нації.

4. Нація є найвищий тип людської спільноти, що при най­більшій своїй психологічній зрізничкованості має свою одну внутрішню форму, витворену на грунті подібного природнього положення, спільного пережиття історичної долі та невпинного стремління здійснятися в повноті силової натуги.

5. Внутрішня форма нації є основний чинник її динамічного тривання і разом з тим принцип синтетичного формування, який дає життю нації на протязі її історичного розвитку суцільну духо­ву окресленість, зазначену в різних її конкретно-індивідуальних виявленнях. У тому означенні внутрішня форма — це ідея нації, що уосновує та вможливляє її історичне ставання.

6. Історичне ставання — цей наглядний вираз постійної акту­альности національної ідеї — вказує на безглядний ідеал нації, який полягає в її стремлінні втриматися в системі світової дійс- ности в ролі безпосередньо-чинного підмету з найширшою сфе­рою впливу.

7. На шляху до власного самоздійснення в формі найбільшої інтенсивности історичного значення, нація чисельно збільшує запас своїх біо-фізичних сил на поширеній рівночасно територі- яльній базі; у цьому відношенні відбувається в ній процес постій­ного переформлювання різних етнічних первнів у синтезу органіч­ної національної єдности; з погляду цеї своєї чинности нація все находиться в стані власного росту.

8. Найвидатнішим силовим засобом росту нації є її духова тугість, узмисловлена у витворених вартостях культури, що з одного боку, затіснюють внутрішню спійність нації, а з другого, простелюють їй шлях відосереднього впливу на оточення. Культура не є тільки чинником національної окремішности та її відборонности назовні, але першим з-поміж чинників безпо­середнього зазначення на оточенні духової сили нації, за яким з більшим успіхом наступає цивілізаційне й політично-господарсь­ке його опанування.

9. Умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі, є найбільш пристосована до всебічних інтересів національного життя політична організація, якою є суверенна держава.

10. Держава є зовнішня форма такої взаємочинности всіх дію­чих сил нації, яка відповідає основним її якостям і в той спосіб уможливляє нормальний її розвиток у всіх можливих виявленнях; держава — це стан кожночасної окресленности нації формою організованого співвідношення сил, замкнених в органічну цілість- систему, відмежовану назверх як самостійна, збірна одиниця.

11. Через державу стає нація повним членом світової історії, бо щолиш у державній формі свого життя вона посідає всі внутрішні й зовнішні ознаки історичного підмету.

12. Державна форма життя найвимовніше потверджує кон­кретне узмістовлення чинного характеру національної ідеї, а тому першим природним стремлінням нації є прикрити межі своєї державної виконности з цілим крайовидом етнічного розпросто- рення, щоб таким чином державно оформити цілий свій фізичний організм — цю найважнішу живлову підсіаву своєї будучности.

13. Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення полігично-правної організації, означеної: Українська Самостійна Соборна Держава.

14. Для створення, закріплення і розвитку держави необхідна засаднича умова: щоб держава була висловом національної істоти у спосіб найбільш творчої видатности всіх складових органів нації, отже виявляла систему організованої її взаємочинности на засаді інтегралізму суспільних сил з їх правами й обов’язками відповідно до їх значення у цілості національного життя.

15. Український націоналізм висновує для себе з провідних засад державної організації ряд практичних завдань, підготовчих для здійснення державного ідеалу соборними зусиллями україн- ців-державників, зорганізованих на принципах: чинного ідеалізму, моральної своєзаконности та індивідуального почину.

16. Першим зав’язком та переємником завдань українського націоналізму є покликана до життя Конгресом Українських На­ціоналістів Організація Українських Націоналістів, побудована на засадах: всеукраїнства, надпартійности й монократизму.

Б, Державний устрій

1. Форма української державної влади буде відповідати послі­довним етапам державного будівництва України, а то націо­нального визволення, державного закріплення та розвитку.

2.. В часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції, зможе забезпечити внутрішню силу Української Нації та найбільшу її відпорність назовні.

3. Щолиш після відновлення державности, настане доба її внутрішнього порядкування та переходу до стану монолітного державного тіла. В цей переходовий час голова держави матиме за завдання підготовити створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств, з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави.

4. На чолі упорядкованої держави стане, покликаний пред­ставницьким органом, голова держави, що визначить виконавчу владу відповідальну перед ним та найвищим законодавчим тілом.

5. Основою адміністративного устрою Української Держави буде місцеве самоврядування; зокрема кожний край буде мати свій представницький законодавчий орган, покликаний місцевими організованими суспільними верствами, та свою виконавчу владу.

В. Соціяльно-економічні постанови

1. Вступні тези

1. Українська Держава буде змагати до осягнення господар­ської самовистарчальности нації, збільшення народнього майна та забезпечення матеріяльного благобуту населення, шляхом роз­будови всіх галузей народнього господарства.

2. Господарське життя країни буде побудоване на основі спів­праці держави, кооперації та приватнього капіталу. Поодинокі ділянки народнього господарства будуть розділені між ними, будь стануть предметом їх рівночасного й рівнорядного діяння, в залежності від корисности того для цілости народнього госпо­дарства та для інтересів держави.

2. Аграрна політика

1. Інтересам народнього господарства України відповідає існування та розвиток селянського господарства.

2. Вивласнення поміщицьких земель буз викупу, переведене в час революції на Сході України, державна влада затвердить законом, якого силу поширить на всі землі України.

3. Державна влада переведе корективи в розподілі землі на Сході України, необхідні з огляду на стихійний, невпорядкований характер розподілу вивласнених земель у час революції.

4. Держава дбатиме про розвиток сільсько-господарської виробности та про забезпечення благобуту селянства шляхом під­тримання середнього сільського господарства.

5. Селянське господарство буде побудоване на праві приват­ної земельної власности, обмеженім державною регуляцією віль­ної продажі й купна землі, з ціллю запобігти в той спосіб над­мірному зменшенню чи збільшенню земельних наділів.

6. Державна влада буде всебічно сприяти інтенсифікації селянських господарств та пристосованню їх до ринків, буде під­тримувати розвиток сільсько-господарської кооперації, уділю- вати сільському господарству дешевого продукційного кредиту, і буде дбати про агрокультурну й агроосвітню справу та про забезпечення хліборобськой продукції державним обезпеченням.

7. Лісові площі будуть вивласнені без викупу та передані державі, або органам самоврядування. Лише невеликі площі, непридатні до удержавлення і муніципалізації, будуть в руках приватних власників.

8. Аграрне перенаселення буде регульоване шляхом при­міщення селянських рештків у національній продукції та відпо­відно переведеної кольонізації.

9. Міські землі та нерухоме майно остануться в руках приват­ної власности. Держава й органи самоврядування регулювати­муть міське будівництво та усуватимуть мешкальні кризи й земельну спекуляцію шляхом скупчення в своїх руках відповідних регуляційних земельних фондів.

3. Промислова політика

1. В цілі усамостійнення народнього господарства та його всебічного розвитку, що зокрема диктують потреби державної оборони та конечність дати верстат праці лишкам сільської людности, держава буде сприяти упромисловленню країни.

2. Підприємства таких галузей промисловости, що являються важливими для існування та оборони країни, будуть удержавлені. Інші підприємства будуть залишені приватному капіталові пооди­ноких осіб і асоціяцій на основі вільної конкуренції та приватної ініціятиви. У випадках, визначених законом, держава матиме пра­во першенства перед приватним капіталом у набутті співласности приватних підприємств.

3. Держава дбатиме про переведення раціоналізації всіх родів промисловости, зокрема їх машинового урядження, та про під­гоювання кадрів фахівців і технічних робітників, що задоволь­няли б вимоги сучасної техніки.

4. Для піднесення добробуту сільського населення і для під­готування фахових робітників для великої промисловости, дер­жава буде сприяти розвиткові сільсько-господарської промисло­вости в формах виробничої кооперації.

5. Держава подбає про організацію виробничої та збутової ремісничої кооперації, підпираючи ремісництво в межах, що від­повідають сучасному характерові продукції та ринків.

4. Торговельна політика

1. Торговельні операції, так на внутрішньому як і на зовнішніх ринках, будуть розподілені між приватним капіталом, коопера­цією і державою, яка то остання перебирає торгівлю виробами удержавленої промисловости та головні роди перевозу.

2. Маючи на увазі нормальний внутрішній процес розподілу й обміну, держава дбатиме рівночасно про забезпечення українсь­ким продуктам і виробам найвигідніших умов збуту на світових ринках, а для оборони національного господарства назовні вжива­тиме метод охоронного і сприяючого характеру та метод протек­ціонізму, що знайдуть примінення в формі мит та торговельних договорів.

5. Фінансова політика

1. Податкова система буде оперта на засаді єдиного, рівно­мірного, поступового й безпосереднього податку при залишенні обмеженої кількости посередніх податків.

2. Держава дбатиме про розвиток банківництва в усіх галузях господарського життя. Емісійний банк буде установою найбільш незалежного від сутополітичних чинників та підлягатиме контролі збоку виконавчої влади та громадянства.

3. Справа уморення державних боргів, що припадуть на українську державу, як частина боргів окупаційних держав, буде впорядкована після засад справедливости і в рамках господар­ської спроможности.

6. Соціяльна політика

1. Регулювання взаємовідносин поміж суспільними групами, зокрема право остаточного арбітражу в справах суспільних конф­ліктів, буде належати державі, яка дбатиме про співпрацю виробничих верств Української Нації.

2. Члени всіх суспільних груп будуть мати право коаліцій, на основі якого вони будуть об’єднуватись у професійні організації з правом синдикалізування після територіяльного принципу і після галузей виробництва, та матимуть своє представництво в органах державної влади.

3. Працедавці і працівники матимуть право вільних персональ­них і колективних умов у всіх справах, що дотичать взаємних інтересів, у рамках законодавства та при контролі держави.

4. У приватних та державних промислових підприємствах будуть утворені виробничі ради з представників підприємців, керовників і робітників, з правом вгляду й контролі техніки про­дукції.

5. У хліборобських, промислових і торговельних підприємст­вах будуть утворені ради працівників, як представничі органи для полагоджування справ працівників у взаємовідносинах їх з про­фесійними спілками, працедавцями та державою. Зокрема вони заключатимуть самі, або в порозумінні з професійними організа­ціями колективні договори, а в промислових підприємствах бра­тимуть участь у виробничих радах.

6. Працедавці і працівники матимуть право вирішувати вза­ємні спори шляхом третейських судів. На випадок недосягнення згоди, за ними залишається право штрайків та льокавтів. Оста­точне залагодження конфліктів належатиме державним арбітраж­ним урядам.

7. Нормальним днем праці буде 8-годинний день праці з тим, що, наскільки дозволять на те обставини, держава подбає про його скорочення.

8. Признаючи засадничо волю праці, держава дбатиме про видатність праці з одного боку шляхом видавання законів, що визначатимуть умови кваліфікованої праці і концесіонованих занять та нормуватимуть внутрішній регулямін підприємств, зокрема розпорядок робіт і технічний процес, з другого боку при помочі контрольних органів та інших державних установ.

9. Ведучи державний уряд праці та контролюючи приватні бюра посередництва праці, держава дбатиме про матеріяльну поміч безробітним, що її буде уділювати при посередництві про­фесійних організацій з фондів, зібраних від працівників і пра­цедавців, а в виїмкових, означених законом випадках, з допомо- гових фондів громад і держави.

10. Держава заведе єдину організацію загального забезпе­чення, обов’язкову для всіх верстов суспільности, принимаючи рівночасно на себе обов’язок удержувати всіх громадян понад 60 літ життя, позбавлених власних засобів прожитку.

Г. Зовнішня політика

1. Здійснення постуляту української державности передумов- ляє активізацію внутрішнього політичного життя українського народу, заманіфестовану назовні для зазначення української справи як рішаючого чинника в питанні східньо-європейського політичного стану.

2. Повне усунення всіх займанців з українських земель, що наступить у бігу національної революції та відкриє можливості розвитку Української Нації в межах власної держави, забезпе­чить тільки система власних мілітарних зброєнь та доцільна со­юзницька політика.

3. Відкидаючи в засаді традиційні методи української політи­ки орієнтуватися в визвольній боротьбі на котрогось з історичних ворогів Української Нації, українська зовнішня політика здійсню­ватиме свої завдання шляхом союзних в’язань з тими народами, що вороже відносяться до займанців України, як рівнож шляхом належного використання міжнародних взаємовідносин для осяг­нення субєктивної ролі України в міжнародній політиці.

4. В своїй зовнішньо-політичній чинности Українська Держа­ва стремітиме до осягнення найбільше відборонних меж, що охоплюватимуть усі українські етнографічні терени й забезпечу­ватимуть їй належну господарську самовистарчальність.

Г‘ Військова політика

1. Організація української військової сили буде преступно розвиватися, а її форма мінятися відповідно до трьох етапів полі­тичного стану України: ворожої займанщини, національної рево­люції, державного закріплення.

2. В обставинах ворожих займанщин підготовку українських народніх мас до збройної боротьби, а зокрема підготовку організа­торів та вишколених провідників, перебере окремий військовий осередок.

3. Лише військова сила, що спиратиметься на озброєний на­рід, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та вможливить упорядкування Української Держави.

4. Оборону впорядкованої держави перебере єдина, регулярна, надклясова, національна армія і фльота, що враз з територіяль- ними козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинности.

Д. Культура й мистецтво

1. Українська Держава буде змагати до піднесення рівня культури й цивілізації на Україні, узгіднюючи культурний процес, побудований на основі свободи культурної творчости, з духовою природою українського народу, його історичними традиціями й вимогами сучасности та викорінюючи лихі наслідки чужонаціо­нального поневолення в ділянці культури та психіки народу.

2. Тільки розвиток тої культурної творчости й тих мистецьких течій, що зв’язані зі здоровими проявами в минувшині Української Нації та з культом лицарськости і волево-творчим відношенням до життя, зможе збудити здоровий гін нації до сили й могучости.

Е. Шкільна політика

1. Керування й догляд за шкільництвом, як засобом вихован­ня народніх мас у національно-державному дусі, та встановлення шкільної системи, що піднесла б на належний рівень розвитку освіту українського народу, буде належати державі.

2. В основу народнього шкільництва ляже система українсь­кої, державної, обов’язкової і безплатної єдиної школи, яка за­безпечуватиме всебічний, гармонійний розвиток людини, та обійматиме і практичне, фахово-професійне виховання.

Приватні освітні установи та чужомовне навчання будуть допущені за дозволом держави в кожному окремому випадку та підлягатимуть контролі державних чинників.

Є. Релігійна політика

1. Уважаючи релігійне почуття внутрішньою справою людсь­кої особи, Українська Держава в цьому огляді стане на станови­щі повної волі релігійної совісти.

2. Приймаючи засадничо відділення церкви від держави, влада — задержуючи необхідну контролю над церковними орга­нізаціями,— співпрацюватиме з українським духовенством різних культів у справах морального виховання нації.

3. У школу буде допущена наука релігії тих культів, що не будуть проявляти денаціоналізуючих впливів.

4. Українська Держава буде сприяти розвиткові української національної церкви, незалежної від чужоземних патріярхатів, та українізації релігійних культів, що будуть діяти на Україні.

Ж. Організація Українських Націоналістів

1. Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави в підставу свого політичного діяння та не признаючи всіх тих між­народних актів, умов та установ, що стан українського націо­нально-державного розірвання сотворили та закріпили, Органі­зація Українських Націоналістів ставить себе в категоричне про­тивенство до всіх тих сил, своїх і чужих,, які цьому становищу українських націоналістів активно чи пасивно протиставляться, та протиділатиме всяким політичним заходам одиниць і колекти­вів, що будуть являтися відхиленням від повищих засад.

2. Не обмежуючись у своїй діяльності на той чи інший терен, але змагаючи до опанування української національної дійсности на всіх українських землях та на чужих теренах, заселених укра­їнцями, Організація Українських Націоналістів вестиме всеукра­їнську політику державництва без придавання їй партійного, клясового чи яконебудь іншого суспільно-групового характеру, та в прямій послідовності протиставляє її всім партійним і клясовим угрупуванням з їх методами політичної праці.

3. Спираючись на творчі елементи українського громадянства та об’єднуючи їх вколо українського національно-державного ідеалу, Організація Українських Націоналістів ставить собі зав­дання уздоровити відносини внутрі нації, викликати в українсь­кому народі державно-творчі зусилля, розгорнути українську національну силу на всю її ширину і таким чином забезпечити великій Українській Нації відповідне місце серед інших держав­них народів світу [...]

Українська суспільно-політична дум­ка в 20 столітті.—Т. 2.—С. 327— 335.

ПРОГОЛОШЕННЯ САМОСТІЙНОСТИ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ

Самостійність Карпатської України проголошено 15 березня 1939 Законом ч. 1 Першого сойму Карпатської України.

Закон Ч. 1

Сойм Карпатської України ухвалив цей закон: § 1. Карпатська Україна є незалежна Держава.

§ 2. Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА.

§ 3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Сонмом КУ, на чолі.

§ 4. Державна мова Карпатської України є українська мова. § 5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, при чому барва синя є горішня, а жовта є долішня.

§ 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краевий герб: медвідь у лівім червонім полі й чотири сині та жовті смуги в правому півполі, і ТРИЗУБ св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Переведення цього місця закону полишається окремому знакові.

§ 7. Державний гимн Карпатської України є: «Ще не вмерла Україна...».

§ 8. Цей закон обов’язує зараз од його прийняття.

Українська суспільно-політична дум­ка в 20 столітті— Т. 2.— С. 398.

ВІДОЗВА

II Великого Збору Українських Націоналістів

Націоналісти! Українці!

Українським народом після довгих років неволі відновлені та його іменем проголошені державно-правні акти Самостійності й Соборності України — існують і зобовязують нас!

Героїчною смертю тисячей і тисячей борців закріпили ми їх у наших душах і чинах. І хоч хвилево нас переможено, то духово ми знову стали державним народом.

Сьогодні ще немає Української Держави, та вона не вмерла. Як ідея й боєве гасло вона живе в наших серцях, а її здійснення є справою обовязку, чести й гідности кожного українця.

Володіння Сходом Европи колись належало нам. Перша Великокнязівська Київська Держава, Галицько-Володимирська Держава й Гетьманщина Богдана залишили нам світлі традиції.

Черпаючи в героїці й трагічній величі нашого історичного минулого силу для відродження нації — теперішний керівник боротьби українського народу, Організація Українських Націона­лістів, піднялася зруйнувати окупації та здвигнути Українську Державу.

На шляху тієї боротьби згинув Вождь ОУН і народу — Евген Коновалець.

Вбиваючи Вождя сподівалася Москва заломити визвольний рух Української Нації. Але не досягла своєї ціли! Загинувший Вождь, як символ боротьби, що сильніше зєднав увесь українсь­кий нарід.

Перемога або смерть! — це заповіт, що його залишив лам Вождь, Основоположник і Обновитель.

В найглибшій пошані до священної волі Першого Вождя На­ціоналістичної України визнаючи довічне значення Його зусиль і трудів для народу — Великий Збір Українських Націоналістів однодушно затверджує рішення Евгена Коновальця призначити своїм наступником колишнього шефа штабу Дієвої Армії й корпу­су CC та краевого коменданта УBO — полковника Андрія Мель­ника.

Великий Збір Українських Націоналістів, що складається з провідників революційно-визвольної боротьби в підсовєтській Україні, Галичині, Волині й сумежних із ними північних Землях, в Буковині, Бесарабії й в Карпатській Україні та з представників націоналістичних кадрів української еміграції в Европі, в Зєди- нених Державах Північної Америки, Канади, Аргентини, Бразилії й Далекого Сходу — є виразником волі всього українського на­роду.

Боротьба націоналістично-революційних сил всієї України — остаточно оформлена Першим Конгресом Українських Націона­лістів у 1929 р. в ОУН — показала могутній порив борців, що збройними чинами кинули визов окупантам в імя Нової ідеї.

З гордістю дивимося ми сьогодні на ту боротьбу, що змобілі- зувала всі здорові сили українства на площині непримиреного змагу з ворогами.

Ми горді, що ОУН вийшла з рядів фронтових вояків — учасни­ків нашого збройного Визвольного Зриву.

З чину, з крови й смерти для ідеї зродилася нова Віра укра­їнства — Український Націоналізм!

Те, що початок організованому націоналістичному рухові дало вояцтво Великого Визвольного Зриву — має глибоке значення!

Українська збройна сила від століть високо держала прапор національної ідеї всупереч усім силам розкладу і рабства. Вірна своїм традиціям — вона вилонила тих, що здвигнули Націоналіс­тичну Революцію.

Хвилина, яку тепер переживаємо, вимагає він нас найбільших зусиль, щоб зорганізувати сили нації для рішального бою з зай­маннями українських земель.

Щоб успішно повести революційний зрив — треба ще сильніше і з більшою напругою волі продовжати творення і відбудову Української Армії.

Збройна сила — це завдання дня!

Виховати політичних та громадських провідників у дусі на­ціоналістичних ідеалів, які потрапили б зорганізувати 'народні маси для організованого чину і були б взором усіх особистих і громадських чеснот — це наше повсякчасне завдання.

Перевиховати нарід у націоналістичну спільноту, виплекати націоналістичну людину волі, чести й посвяти, створити новий, героїчний тип українця — це вічне завдання націоналізму.

Або українство стане націоналістичне, або ми останемо ра­бами!

Українці!

Щоб досягнути нашої мети, треба органічного зединення всього здорового українства навколо одної Ідеї, одної Організа­ції і одної Людини. Єдиний національно-революційний фронт під кермою Вождя Андрія Мельника — це вимога хвилі.

На шляху Національної Революції не може бути приязної стрічі і спільного маршу борців з рабами!

Чинна співпраця всіх верств і станів українського народу в революційній боротьбі — це передумова відбудови нашої дер­жави.

Кожний українець — селянин, робітник і інтелігент — прикла­де руку до Великої Будови і боротьби, або він раб і безвартісна людина.

Українець іде до боротьби за Державу не ради лакомства не­щасного, а тому, що він уже людина вільна і горда та воліє згинути героєм, як животіти рабом.

Власна Держава — це теж праця, земля й хліб.

Без національної революції — немає соціяльної.

Націоналістична революція, це революція національна і со- ціяльна.

Україна для Українців!

Не залишити ні грудки Української землі в руках ворогів і чужинців! Бо земля — це джерело внутрішньої сили українського народу і підстава його дужання з зовнішнім світом.

Наш змаг іде:

за національну засаду організації світу,

за націю, а не клясу,

за ідеалізм, а не матеріялізм,

за державу праці і соціяльної справедливости, а не державу комуністичного чи капіталістичного визиску,

за право власности, здобуте працею,

за сильну владу найкращих з усіх верств народу,

за героїчну культуру і вільну творчість українського духа, за безоглядне винищення сил руїни і розбрату!

Українська молоде!

Ти завжди була пробоєвиком нових ідей в Україні! Ти підхо­пиш кинені гасла і понесеш їх по всій широкій землі українській, в паші села і міста, щоб пірвати українців до бою за Українську Велико-Державність.

Особливе признання належить Тобі,— селянська, робітнича і студентська молоде, за ті жертви, які Ти положила на вівтарі України. Український нарід гордий на свою молодь!

Українці на чужині!

Великий Збір Українських Націоналістів одобрює вашу пра­цю та моральну і матеріяльну підтримку революційної боротьби в Батьківщині!

Революціонери Земель висловлюють Вам свою вдячність!

В переломовних днях, що грядуть, українська еміграція і надалі твердо стоятиме під націоналістичними прапорами!

Революціонери!

Від нашої внутрішньої сили залежить перемога. Тільки кров і залізо розсудять нас із ворогами!

Зо шляху Української Національної Революції не сміє завер­нути Вас ніщо, ні тортури, ні пекло тюрем і таборів, ні смерть!

За соборну Українську Державу проти Москви, Польщі, Ру­мунії і Мадярщини іде наш кривавий змаг!

Українці!

Наша зовнішна політика залишається незмінною від хвили­ни, коли впали перші стріли Боєвиків-націоналістів. Ключеве по­ложення України на грані двох світів визначає її особливу ролю в Европі. Тому боротьба за Українську Державу не буде ні лег­кою, ні простою, ні тимбільше, безкровною.

Легка річ не гідна слави!

Щоб проділати важке завдання відбудови Української Держа­ви треба ще тіснішого зєдинення всіх українських патріотів, усу­нення слабодухів, винищення запроданців і перевертнів!

Великий Збір Українських Націоналістів закликає всі поне­волені окупантами України народи, що боряться за своє визво­лення, до співділання з ОУН.

Проти Росії і большевизму, проти Польщі, Румунії, Мадяр­щини, а за Суверенну Соборну Українську Державу бореться ввесь український народ під проводом Андрія Мельника і ОУН. З того шляху він ніколи і серед ніяких умовин не зійде, хоча б і довелося йому стати на прю з цілим світом.

Грядуть переломові та грізні дні, що можуть нам принести і чергові удари. Протеж ми віримо в остаточну перемогу нашої Великої Святої Ідеї!

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава!

Хай живе Українська Національна Революція!

Хай живе Організація Українських Націоналістів!

Слава Першому Вождеві Націоналістичної України Евгенові Коновальцеві!

Слава Вождеві Андрієві Мельникові!

Слава Україні!

Дано у місці постою в серпні 1939 р.

Президія II Великого Збору Укра­їнських Націоналістів

Українська суспільно-політична дум­ка в 20 столітті.— Т. 2.— С. 420— 423.