Тема 10. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ, ПОЛІТИЧНЕ ТА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 50-х—ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 80-х років

Період кінця 50-х — першої половини 80-х років є одним із складних і суперечливих періодів української історії. Він зали­шив нам, з одного боку, ряд позитивних результатів, а з друго­го— деформації в економічній, соціальній і духовній сфері, по­роджені пануванням тоталітарно-бюрократичних методів управ­ління.

У політичному та національно-культурному житті України посилились політика русифікації, репресії проти борців за націо­нальні, громадянські права, а також за релігійну свободу.

Проте реальність існування різноманітних суспільних відносин, матеріальних і духовних процесів керівництво K∏PC і K∏ Украї­ни насильно укладало у прокрустове ложе ідеологічних штампів і пропагандистських стереотипів про побудову в основному протя­гом двох десятиріч (1961 — 1980 рр.) комуністичного суспільства в CPCP (документ № 1), про розвинуте соціалістичне суспільство (документ № 4), про розквіт і зближення націй, появу нового типу історичної спільності — радянського народу (документ № 2 і документ № 3).

Урочисто проголошуючи те, що нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі, партійна верхівка водночас замов­чувала негативні явища, які продовжували наростати в умовах тоталітаризму в усіх сферах життя суспільства. Саме про нарос­тання таких негативних явищ як пияцтво, алкоголізм, наркоманія в першій половині 80-х років серед населення України свідчать далеко неповні офіційні дані, наведені в документі № 5.

Звернення до комуністів усього світу від грудня 1964 р. цікаве передусім з огляду на середовище, з якого воно походить. Автори документа № 6, українські комуністи, протестують проти проявів відродження сталінізму та політики централізації й русифікації неросійських народів.

Документ № 1

...Найвища мета партії — побудувати комуністичне суспільст­во, на прапорі якого написано: «Від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». У повній мірі втілиться лозунг партії: «Все в ім’я людини, для блага людини»... Розв’язання завдань будівництва комунізму здійснюється послідовними етапами.

У найближче десятиріччя (1961 —1970 рр.) Радянський Союз, створюючи матеріально-технічну базу комунізму, перевершить по виробництву продукції на душу населення наймогутнішу країну капіталізму — США; значно підвищиться матеріальний добробут і культурно-технічний рівень трудящих, всім буде забезпечено матеріальний достаток; всі колгоспи й радгоспи стануть високо­продуктивними й високодохідними господарствами; в основному будуть задоволені потреби радянських людей у впорядкованих житлах; зникне важка фізична праця; CPCP стане країною най- коротшого робочого дня.

В підсумку другого десятиріччя (1971 —1980 рр.) буде створена матеріально-технічна база комунізму, яка забезпечить достаток матеріальних і культурних благ для всього населення; радянське суспільство безпосередньо підійде до здійснення принципу роз­поділу за потребами, відбудеться поступовий перехід до єдиної загальнонародної власності. Таким чином, в CPCP буде в основ­ному побудоване комуністичне суспільство. Повністю побудова комуністичного суспільства завершиться в наступний період...

Партія урочисто проголошує: нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!

Програма Комуністичної партії Ра­дянського Союзу: Прийнята XXII з’їздом КПРС.— K.: Політвидав Ук­раїни, 1977.—С.

Документ № 2

...Розгорнуте комуністичне будівництво означає новий етап у розвитку національних відносин в CPCP, що характеризується дальшим зближенням націй і досягненням їх повної єдності. Бу­дівництво матеріально-технічної бази комунізму веде до ще тіс­нішого об’єднання радянських народів... Стирання граней між класами і розвиток комуністичних суспільних відносин посилю­ють соціальну однорідність націй, сприяють розвиткові спільних комуністичних рис культури, моралі й побуту, дальшому зміцнен­ню взаємного довір’я і дружби між ними...

Програма Комуністичної партії Ра­дянського Союзу.— С. 37.

Документ № З

...Радянський народ — принципово нова, інтернаціональна спільність людей, соціалістичний союз усіх трудящих CPCP — працівників індустрії, сільського гоподарства і культури, фізичної і розумової праці, який становить соціальну основу багатонаціо­нальної загальнонародної держави...

Тези Центрального Комітету Кому­ністичної партії Радянського Союзу до 100-річчя з дня народження Воло­димира Ілліча Леніна.— K.: Політви- дав України, 1970.—С. 43.

Документ № 4

...В CPCP побудовано розвинуте соціалістичне суспільство. На цьому етапі, коли соціалізм розвивається на своїй власній основі, все повніше розкриваються творчі сили нового ладу, переваги со­ціалістичного способу життя, трудящі все ширше користуються плодами великих революційних завоювань.

Це — суспільство, в якому створені могутні продуктивні сили, передова наука і культура, в якому постійно зростає добробут народу, складаються дедалі сприятливіші умови для всебічного розвитку особи.

Це — суспільство зрілих соціалістичних суспільних відносин, в якому на основі зближення всіх класів і соціальних верств, юри­дичної і фактичної рівності всіх націй і народностей, їх братерсь­кого співробітництва склалася нова історична спільність людей — радянський народ.

Це — суспільство високої організованості, ідейності і свідомос­ті трудящих — патріотів і інтернаціоналістів.

Це — суспільство, законом життя якого є турбота всіх про благо кожного і турбота кожного про благо всіх.

Це — суспільство справжньої демократії, політична система якого забезпечує ефективне управління всіма суспільними справа­ми, дедалі активнішу участь трудящих у державному житті, по­єднання реальних прав і свобод громадян з їх обов’язками і від­повідальністю перед суспільством.

Розвинуте соціалістичне суспільство — закономірний етап на шляху до комунізму...

Конституція (Основний Закон) Союзу Радянських Соціалістичних Республік: Прийнята позачерговою сьомою сесі­єю Верховної Ради CPCP дев’ятого скликання 7 жовтня 1977 р.— K.: По- літвидав України, 1977.— С. 3.

Документ № 5

ЗАХВОРЮВАНІСТЬ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

АЛКОГОЛІЗМОМ І НАРКОМАНІЄЮ

(на 10 000 чоловік населення)

Українська PCP у цифрах у 1989 ро­ці: Короткий стат, довідник.— K.: Техніка, 1990.— С. 96.

Документ № 6

ЗВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ КОМУНІСТІВ ДО КОМУНІСТІВ УСЬОГО СВІТУ

До всіх комуністів народно-демократичних і капіталістичних країн, до керівних органів комуністичних і робітничих партій світу

Ми, група комуністів України, звертаємось до вас із цим сло­вом турботи про долю комуністичного і робітничого руху, про мир і про майбутнє народів, про долю свого українського народу.

...Зараз за плечима людства майже піввікова історія нової соціальної системи. Радянський Союз, що стоїть на чолі цілого соціалістичного табору, проголосив остаточну перемогу соціалізму і поступовий перехід до комунізму.

Така правда декларації. Та люди живуть не деклараціями. Реальне життя показує, що теоретичні догми стали гальмом на шляху вільного поступу розуму і чину людського на благо особи, народу, нації і людства в цілому.

...Ми хочемо суспільства, де людину не гнітитеме ні влада капіталістів, ні свавілля білого, червоного чи ще якогось деспота, ні диктатура партії, ні нога завойовника і колонізатора, ні фети­шизм теоретичних догм і гасел.

...В CPCP ліквідовано приватну власність на засоби вироб­ництва і знищено експлуатацію одного класу іншим. Та чи може задовольнити нас доведена до абсурду централізація, економічний монархізм радянської державної машини, суб’єктивізм якої руй­нує господарство і не спроможний забезпечити суспільство навіть матеріально? Чи величезна бюрократична армія привілейованого, високооплачуваного партійного чиновництва не є експлуататором трудящих? Уряд хвалиться своїми ракетами і супутниками. Та чи рівнозначно це економічній силі і стабільності суспільства?

...Та в тому-то й справа, що в Радянському Союзі людина поз­бавлена елементарного права вільно називати факти, аналізувати їх і робити висновки. Громадянські свободи, проголошені консти­туцією, є тільки цинічною фразою. Тоталітарна система беззакон­ня тільки спекулює на передових ідеях. Вона грубо фальсифікує очевидні факти і придушує найменший прояв свободи особи, демо­ралізує людей.

Необхідно усвідомити, що намір убгати об’єктивний процес прогресивного розвитку життя у наперед вироблені замкнутою групою людей догматичні схеми є не тільки не реальним, але й злочинним.

Було б марною справою вияснювати закордонному читачеві усі тонкощі внутрішньої політики тоталітарної держави, усю правду становища особи в щоденному житті радянського суспіль­ства. Назвемо лише ті факти, характер яких очевидний.

Усьому світові відомі страхітливі злочини сталінського режи­му.

«Великий учитель людства» Иосиф Сталін помер. K∏PC не знайшла нічого кращого, як виправдати принципи суспільного життя сталінського режиму, пояснивши велику трагедію мільйонів людей і цілих народів «перекрученнями» і «порушенням соціаліс­тичної законності» однією особою, яка мала поганий характер. А культ особи буцім-то не є породженням існуючої в CPCP си­стеми. Він ніби-то був випадковістю, а не закономірністю. Але пригляньмося, що змінилося сьогодні в самому укладі життя?

Зараз не розстрілюють у масштабах сталінських часів, але за вільнодумство засилають під якимсь вигаданим приводом (у нас же немає політичних в’язнів!) у «неіснуючі» табори...

Відомі зустрічі керівників партії та уряду із творчою інтелі­генцією нагадали «полювання на відьом» сталінських часів...

Зараз уже не пишуть, що «кібернетика — буржуазна наука, вигадана капіталістами для одурманения мас». Але хто у світі знає випадки, щоб у Радянському Союзі називались факти або висловлювались ідеї, які суперечать сьогодняшній кон’юнктурі? Сьогодні Сталін — геніальний вождь і великий продовжувач спра­ви Леніна, завтра — авантюрист і злочинець. Коли ж критика культу Сталіна почала поглиблюватись, коли люди захотіли ро­зібратися в тому, що сталося, партія позадкувала: мовляв, Сталін допустив серйозні помилки, але він був великим комуністом. А вже після знищення Хрущова створюється спеціальна цензурна комісія, що єдина може дозволити критику Сталіна. Учора Хру­щов — вірний ленінець, а сьогодні — освистаний актор. Знати правду дано лише одному «ленінському ЦК», «колективна муд­рість» якого, як показує життя, втілена в особі першого сек­ретаря...

Зараз не організують штучного голоду, як це було в 1933 році на Україні. Але коли робітники протестують проти підвищення цін і норм виробітку, що є результатом авантюрної економічної політики держави, їх розстрілюють і давлять танками, як це було в травні 1963 року в місті Новочеркаську... Власне, машина ду­ховного знищення людей продовжує весь час працювати: люди деморалізуються, нівелюються, русифікуються і тратять віру в ідеали справедливості...

Централізована державна машина, на службі якій поставле­ний непомірно розбурхливий чиновницько-бюрократичний апарат, знищує найменші спроби самодіяльності мас.

Логічним результатом суспільно-політичного режиму в Ра­дянському Союзі є національна політика K∏PC.

Величезний пропагандистський апарат партії невтомно твер­дить про рівноправність і дружбу націй в Радянському Союзі, про повне і остаточне розв’язання в CPCP національного питання.

Насправді ж під маскою великих ідей інтернаціоналізму і братерства народів ведеться груба, нахабна своїми методами і розмірами русифікаторська колонізаційна політика Москви. Ро­сійський великодержавний шовінізм розпалюється планомірно і цілеспрямовано, він поглинає великі матеріальні і духовні ресурси держави, він — хочемо заявити на весь світ,— становить щораз більшу загрозу мирові і безпеці народів, він стає справжнім пра­пором найбільшої в світі імперії.

Україна проголошується суверенною державою. Насправді ж вона, як і решта національних республік CPCP, перетворена на колоніальну адміністративно-територіальну область російської імперії. Уряд УРСР не має права без згоди Москви вирішити самостійно найдрібнішого питання. Смішно, але факт: перший секретар ЦК КПУ Шелест не міг без дозволу Москви санкціону­вати будівництво підземного вуличного переходу в Києві. Україна, як держава, позбавлена будь-якої матеріальної сили для захисту своїх національних інтересів. Величезна армія деморалізованого, привілейованого і у значній мірі денаціоналізованого партійного чиновництва є надійною опорою нейтралістської політики Москви. А національно і громадянсько свідомій частині українців закрито рот...

Мало того, коли в наслідок критики Сталіна дещо пожвави­лося національне життя республік, ЦК K∏PC у квітні 1963 року провів по республіках секретні наради, на яких сказано: на Укра­їні, в Прибалтиці і на Кавказі зростає націоналізм; ми зараз не можемо вдатися до масових репресій, але ми готові для боротьби з націоналізмом зробити все...

Русифікаторський наступ йде розгорнутим фронтом. Так, на Україні в державних установах майже не вживається для ведення справ українська мова. Русифікуються дитячі заклади, школи. Середні та вищі учбові заклади зрусифіковані майже повністю, за винятком хіба українських відділів філологічних факультетів. Україна, що дала світові Довженка, не має своєї національної кінематографії. Наукова література видається майже виключно російською мовою. Тиражі українських книжок мізерні. Все ро­биться для того, щоб Україну звести до ролі провінції Москви.

КПРС йде на все, щоб послабити позиції України. Під благо­родним гаслом взаємодопомоги кадрами українська інтелігенція, зокрема технічна, вивозиться за межі республіки. На Україні по­стійно працюють пункти по переселенню українців на північ, Далекий Схід, у Сибір і Середню Азію. В той же час на Україну масово переселяють росіян, навіть як рядових робітників. Особ­ливо це стосується Західної України. Чому служить така політи­ка — будівництву комунізму чи зміцненню російського імперіа­лізму?

Для росіян, що живуть на Україні, існують театри, журнали, газети, величезна мережа шкіл. У Росії живе близько 5 млн. українців. Але вони не мають нічого, навіть початкових національ­них шкіл...

Справжня історія України закрита для українського народу. Російська псевдонаука взяла на себе неблаговидне завдання реабілітувати загарбницьку, колонізаторську політику царизму, спадкоємцем якого є сьогоднішня диктатура. Все, що суперечить ідеї російського централізму, оголошується «українським буржу­азним націоналізмом», якого не можна вивчати, хіба що па­плюжити.

У травні цього року сталася страшна подія: у Києві спалено республіканську державну публічну бібліотеку. Згоріла вся україністика, згоріли невідновні духовні скарби українського на­роду. А преса навіть не повідомила про велику національну тра­гедію України. Агенти КДБ (цієї держави в державі) поширювали безглузду провокаційну чутку, що бібліотеку підпалили «україн­ські буржуазні націоналісти».

Незважаючи на нечувані в історії методи і розміри асиміля­ційної політики Москви, український народ живе й бореться. Виключення із вузів студентів-українців за «націоналізм» — по­стійне і звичне явище. Політичні арешти, адміністративні репресії є нормою в суспільному житті свідомого українства..,

Така правда національного життя в Радянському Союзі. Проте K∏PC фарисейськи завляє, що вона гордиться «результа­тами ленінської національної політики» партії.

Комуністи! Соціально-політична і національна політика КПРС — це не тільки наша внутрішня справа. Демагогічне гасло світової революції, як показує життя, стає прикриттям політич­ного авантюризму і новітнього російського імперіалізму...

Комуністи! Нас, правду кажучи, дивує, що ви не бачите чи не хочете бачити справжнього стану життя в Радянському Союзі. Зі старанністю дипломатів ви вітаєте і прославляєте CPCP як зразок справедливого людського суспільства. Нам здається, що реальність справжніх успіхів комуністичного руху має бути до­рожчою за тимчасові політичні кон’юнктури...

Товариші комуністи! Друзі по ідеї. Ми хотіли б розмовляти з вами не ховаючи своїх облич, як рівні з рівними, але ж не маємо мінімальної гарантії недоторканості особи, навіть гарантії того, що нас судитимуть відкритим судом за такий «страшний злочин» (таким є, звісно, наш вчинок в уяві партійно-чиновницького апара­ту КПРС). Єдине, що нас чекало б,— це розстріл в катівнях КДБ, адже в CPCP суд як юридично незалежна установа є такою ж фікцією, як свобода слова, як прославлена радянська демократія взагалі.

Просимо опублікувати нашого листа і обговорити його з по­зицій об’єктивної правди, до якої мусимо прагнути ми всі.

Лист складений ініціативним комітетом. З ним познайомлено поодиноко групи українських комуністів.

Грудень 1964 Комуністи України

Українська суспільно-політична дум­ка в 20 столітті.— Т. 3.— С. 193— 199.

Документ № 7

ЗВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ В’ЯЗНІВ ДО ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРЯ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ ГЕНЕРАЛЬНОМУ СЕКРЕТАРЕВІ ООН К. ВАЛЬДГАЙМОВІ

ЗВЕРНЕННЯ

Ми, українські націоналісти, ув’язнені у Владимирській тюр­мі за нашу участь в українському національно-визвольному русі, звертаємося до Вас з закликом поставити в OOH питання про порушення в CPCP Загальної декларації прав людини і зокре­ма — про переслідування українців за бажання виїхати з CPCP.

В CPCP взагалі немає чітко з’ясованого права на еміграцію і заяви людини, що бажає емігрувати. Чиновники розглядають в кожному випадку окремо і це ставить її в залежність від сваволі органів влади...

З чим не можна жити у другій половині XX сторіччя — то це з обличчям імперії. Тому Москва робить усе, щоб замаскувати імперіяльну суть своєї національної політики і закрити широке незадоволення з московською окупацією в Україні, Прибалтиці і на Кавказі.

Щоб заховати правду про національно-визвольний рух, його учасників судять за статтями за антисовєтську пропаганду і агі­тацію, а не за націоналізм, їх офіційно називають антисоветчи­ками, а не націоналістами.

Ціль українських націоналістів — не демократизувати чи яким- будь способом удосконалювати форми російського політичного життя. Тому ми зацікавлені тільки як у передумові, яка допомог­ла би развивати нашу боротьбу. Наша ціль — вихід України з складу CPCP і побудова Української держави. Ця мета супере­чить із загарбницьким духом російського імперіялізму, а її здійс­нення означає розвал російської імперії. Це був би крах відомого прагнення Москви побудувати світову державу. Критика москов­ського режиму націоналістами — це розкриття суті Совєтського Союзу як російської імперії. Така критика загрожує самому іс­нуванню імперії і тому комуністи — передові частини російського імперіялізму — роблять усе, щоб звернути критику CPCP на За­ході в сторону аналізу соціяльного й навіть політичного положен­ня громадянина в CPCP, але ніяк у сторону аналізу міжнаціональ­них відносин.

Москва, щоб заховати перед Заходом імперіялістичний харак­тер своєї національної політики, не випускає за кордон українців (як і націоналістів інших народів CPCP), які мали будь-яке від­ношення до національно-визвольних змагань під час Другої сві­тової війни і після неї, як також у сучасний період. Ix не тільки не випускають, а жорстоко карають. Наприклад:

1973 року суд Кабардино-Балкарської (автономної) республі­ки в місті Нальчик засудив на 10 років Владимирської тюрми Юрія Романовича Шухевича (сина командира УПА генерала Т. Чупринки) за здогадно націоналістичні статті. Причиною такого жорстокого присуду було те, що Шухевич відмовився від советського громадянства і виказував бажання покинути CPCP.

1974 року Харківський обласний суд засудив Юрія Дзюбу на п’ять років ув’язнення в концтаборах суворого режиму за те, що він хотів виїхати з CPCP. Хоча Дзюба не націоналіст і не анти­советчик, виїхати хотів з релігійних мотивів.

1975 року Ужгородський обласний суд засудив на 15 років ув’язнення, в тому числі 5 років Владимирської тюрми, Федорен- ка Василя Петровича за те, що він перейшов советсько-чехо-сло- вацьку границю і хотів переїхати до Західної Німеччини, де тепер живе його сестра.

За перехід кордону в 1971 році був засуджений на 12 років концтаборів Анатолій Бернійчук, який відбував ув’язнення в 38 концтаборі на Уралі. В тому ж концтаборі відбуває десятирічний строк інженер Віталій Васильович Калиниченко, також за спробу переходу советсько-фінської границі. Кілька років до його звіль­нення, він написав заяву до Президії Верховної Ради CPCP про відмову від советського громадянства й офіційно заявив, що після відбуття ув’язнення бажає виїхати за кордон. Останнім часом він пригадував про своє бажання і так, рік перед зівльнен- ням, в 1975 році Калиниченка завезли до Інституту ім. Сербсько­го, де його визнали психічно-хворим і призначили примусове лікування. Як довго була потрібна його праця, Калиниченко був нормальною людиною, а коли треба було його звільнити з табо­ру, а потім випустити за кордон, він одразу став хворим.

Євген Грицак, який живе в Івано-Франківській області, вже другий рік добивається дозволу на виїзд з CPCP.

У всіх політичних таборах як і у Владимирській тюрмі, чи­мало українців, які хочуть виїхати з Советського Союзу. Це право передбачене Загальною декларацією прав людини ООН, Заключним актом європейського договору в Гельсинках, що їх Советський Союз зобов’язався дотримуватись. Ми просимо Вас (а через Вас усіх інших людей, яким дорогі ідеали національної та особистої свободи) вимагати від советського уряду припинення дискримінації супроти українців у справах виїзду за кордон і швидкого звільнення з правом на виїзд з CPCP Юрія Шухевича, Анатолія Бернійчука, Юрія Дзюби, Василя Федоренка, а також

швидкого дозволу на виїзд для Віталія Калиниченка, Євгена Грицака і всім тим, хто вже відважився заявити бажання виїхати з CPCP.

Серпень 1976 р.

Українська суспільно-політична дум­ка в 20 столітті.— Т. 3.— С. 279— 281.

Документ № 8

УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІОТИЧНИЙ РУХ ПРО ДЕКОЛОНІЗАЦІЮ CPCP

Вісім років минуло відтоді, як репресивні органи CPCP влаш­тували новий погром української інтелігенції. Після масових арештів у січні 1972 року за колючим дротом, опинилося багато сотень людей, стурбованих долею рідного народу, його матеріаль­ним і духовним добробутом. Розпочаті тоді масові репресії, не­зважаючи на численні протести світової громадськості, продовжу­ються й дотепер майже в тих самих масштабах, проте з викорис­танням особливо брутальних методів розправи, коли людей, що так або інакше протестують проти насильства, судять як хуліганів, злодіїв, розпусників, аби завуалювати моторошну арифметику політичних розправ.

Мета усіх цих репресій, які провадять в Україні з диявольською методичностю — задушити вільний голос нашого народу в особі його кращих представників, приректи наш народ на покір­ливе мовчання; репресуючи інтелігенцію, зупинити зростання на­ціональної самосвідомості українського народу, обезголовити наш народ, перетворивши його на покірну череду, покірну до окриків тимчасового правителя. За минулі десятиріччя жертвою цих реп­ресій стали мільйони чесних людей.

Голод 1933 року, репресії сталінських і післясталінських часів, примусове переселення українців у райони Сибіру і Далеко­го Сходу, розгром українського національно-визвольного руху в Західній Україні в 40—50-х роках,— усе це призвело до того, що український народ скоротився наполовину: до фізичного знищен­ня 10—15 млн. українців слід додати різке зниження природного приросту населення. Це вдвічі, а то й втричі більше від того, що завдав нашому народові німецький фашизм. Регулярні адмініст­ративні кампанії в напрямі фізичного й духовного винищення української інтелігенції призвели до того, що сьогодні між нашим народом і його духовним наставником виросла прірва... Наші письменники в більшості перетворилися на нахлібників, блазнів, що розважають партійно-державну еліту, стали паратизувати на тілі трудового народу, бо їхня так звана продукція — це суспіль­ний брак. Сьогодні ця інтелігенція благословляє терор — добро­вільно чи с примусу, в голос чи мовчки, рабською старанністю чи за голосом смертельного переляку. Цей чиновний штат, виконую­чи накази партійних тимчасових правителів, все ще переконує нас у тому, буцім CPCP — це країна найбільшої в світі соціяль- ної справедливості. Проте дедалі більша частина нашого народу переконується в тому, що це не так: наш робітник дістає за свою працю злиденні копійки, маючи забезпечення в кілька разів гір­ше, ніж робітник США, ФРН, Канади й інших країн, наш селянин перебуває не в кращих умовах. Зростає дорожнеча, багато това­рів, у тому числі продуктів харчування, немає. Що ж до духов­но-культурного клімату, то тут і Україна, й CPCP стали страхо- вищем для всього цивілізованого людства, як уособлення духовної неволі, ГУЛАГу, найбільшого насильства над людиною і її сум­лінням, цілковитої безправності, винищення цілих народів, ого­лошених поза законом. Сталінізм — ця святая святих радянського комунізму — існує й по сьогодні, ледь-ледь обновивши свої дия­вольські ритуали. CPCP перетворився на військово-політичну державу з широкими імперіялістичними намірами. На задоволен­ня радянського експансіонізму й підтримку поліційного клімату в середині країни й так званої соціялістичної співдружності йде добра третина, а то й половина загальносоюзного бюджету. Роз­повсюдивши свою практику на багато країн світу, радянські ко­муністи несуть цілковиту відповідальність за всі ті криваві лихо­дійства, що відбуваються в таких країнах, як В’єтнам і Камбоджа, Куба й Китай, Албанія і Афганістан, Чехословаччина чи Східна Німеччина. Антилюдяна практика архіпелагу ГУЛАГу розпов­сюджується на весь світ, не лишаючи нам, українцям, жодних надій на майбутнє. CPCP перетворився на жандарма, який за­грожує всій планеті війною і насильством. Ми добре знаємо, чим це загрожує людству; адже за 60 років безпощадної війни, яку так званий уряд УРСР веде зі своїм власним народом, ми втратили стільки людських життів, що можемо сміливо поставити імена змінюваних київських тимчасових правителів поряд з іменами Пол Пота і Янг Сарі, їхніх комуністичних братів по зброї.

Ось уже 60 років цей так званий Уряд України здійснює прак­тику національного геноциду, який ще уряд у світі вміє на зразок українського зводити почуття патріотизму до рангу державного злочину? Серед суверенних держав такого уряду немає, не дозво­ляють собі цього навіть сьогоднішні колоніяльні намісники.

Тому ми, жертви політичних репресій в Україні, звертаємося до свого народу, до урядів усіх країн світу, до OOH і заявляємо про своє бажання вийти зі складу CPCP, вивести наш народ з комуністичної неволі. Ми змушені це зробити самі, бо офіційний уряд CPCP, будучи всього-навсього окупаційною владою, ніколи цієї вимоги не поставить. Ми змушені зробити це тепер, бо ко­жен день перебування України в складі CPCP наближає нашу національну загибель. Ми звертаємося з цією вимогою до союз­ного уряду, що вбачаємо в цьому відокремленні України єдиний порятунок. Це не порушення конституції уряду, це наш єдиний спосіб уникнути духовно-національної смерті, домогтися гідного існування. Ми звертаємося до свого народу, до всіх людей, що живуть на території УРСР, підтримати нашу вимогу. Необхідно об’єднати всі наші зусилля для того, щоб з часом провести ре­ферендум у відкритих демократичних умовах під контролем спо­стережної комісії з ООН. Українська громадськість, а не окупа­ційний режим в особі так званого уряду УРСР мусить стати виразником такого національного самовияву.

Відкидуючи всілякі спекуляції радянських властей на наші вимоги, ми заявляємо: воля України дасть можливість звільнитися й російському народові, й іншим народам, що поневолені сучас­ним режимом. Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну: росіянам і полякам, євреям і татарам, руму­нам і угорцям. Ми надто добре пізнали, що таке підневільне колоніяльне існування, тому заявляємо, що людям, що населяють нашу Батьківщину, ми надаємо якнайширші політичні, економічні й соціяльні права. Всі права національних меншин і різних релі­гійних асоціяцій будуть додержані беззастережено.

Вільна Україна могла б стати надійним захисником і Заходо­ві від комуністичної експансії, оздоровила б усередині політичну обстановку в країнах, що є західними сусідами України, домо- могла б усім народам, що перебувають у складі CPCP, домогтися гідного національного існування. Деколонізація CPCP — ось єдина гарантія миру в усьому світі. Волю Україні! Волю народам, що перебувають у ярмі комуністичної імперії!

29 березня 1980 р. Український патріотичний рух.

Українська суспільно-політична дум­ка в 20 столітті.— Т. 3.— С. 376— 378.