Сутичка селян-повстанців з військом у с. Березні, Сквирського повіту 1855 р.
(Із спогадів потерпілого)
В Березні в цей час почалося вже справжнє народне заворушення.
Парафіяни мої, залишивши мене на дзвіниці, почали на дворі невідому для мене раду; в цей час почувся з боку гомін маси народу: це логвинські парафіяни, під проводом відомого вже селянина Івана Олійника привели сюди свого священика, а після них прибули також з священиком і селяни с.
Антонівки. Весь, майдан коло церкви був заповнений місцевими і прийшлими людьми.Сидячи ув’язнені у боковому вівтарі, щохвилини чекаючи смерті і сподіваючись порятунку, ми з плачем на колінах молилися богу. Майже до третьої години дня ми не мали відомостей, що робиться поза церквою. Але саме в цей час, як ми пізніше довідалися, відбувалися переговори начальства з селянами. Народу було близько 5 тисяч. Промовляли спочатку до всіх присутніх, потім через їх виборних, щоб підкорилися і заспокоїлись. Про все спокійно слухали селяни, але тільки мова заходила за панів, за панщину,— слухати не хотіли, а про нас говорили, що ніяких священиків у них немає. Після марних умовлянь виставили солдатів. Юрба селян швидко рушила до них, щоб оточити їх і відібрати у них рушниці. Тоді пролунала команда стріляти; вистрілили залпом, але в повітря; кулі далеко залітали, деякі влучили в стіни церкви і дзвіниці. Від пострілу в церкві стався страшенний грім; сторожі наші прийшли в неописаний жах, зробилися з червоних білими, тремтіли, немов у пропасниці. Чуючи грім пострілів, один з нас сказав сторожам: «Ось це по вашій і козаччині!» — «Не радійте, отції — була відповідь, — попаде і вам!» — і вмить блиснули у наших вартових великі ножі... Юрба продовжувала напирати на солдатів і після пострілу, зробленого в неї. Вона була озброєна піками, косами, сокирами, дрючками, і один із селян, ненароком, чи навмисно, зачепив дрючком солдата по руці. Передні солдати взяли в багнети... Лава налягала.
Скомандували стріляти: пролунав залп, другий... Почувся крик, галас неймовірний... Скоро всі кинулись тікати, і ми крізь вікно побачили, як народ розбігався на всі боки. Вже тікаючих солдати переслідували кулями і багнетами. Величезні маси кинулись до церкви, бажаючи врятуватися в ній: старі стіни її тріщали, але варта наша міцно підперла двері, нікого не впустила і тут появилась купа вбитих. Ми чули багато голосів: «Де священики, де священики?», але ніхто не показав місця нашого ув’язнення. Ми просили сторожів відчинити церкву, але вони з погрозами наказували нам мовчати. Солдати, які переслідували кілька сот селян, встигли загнати їх за церковну огорожу, кілька десятків стягнули з дзвіниці, поражаючи нещадно прикладами рушниць. Серед схоплених тут був і староста церковний, в кишені у якого були ключі від церкви; але він не сказав ні про наше ув’язнення, ні про ключі, хоч начальство і запитувало його. Тоді становий пристав, діставши сокиру в квартирі диякона, кількома ударами обуха в двері відчинив нашу в’язницю. Тут ми побачили своїх рятівників і своїх мучителів: останні, тремтячи, з піднесеними догори руками, стояли навколішках. До найближчого з них звернувся віце-губернатор: «Будеш коритися поміщикам?» — «Ні, не буду!» — відповів він. Іншого начальник загону про це саме запитав, але дістав таку ж саму відповідь. Тоді всіх захоплених повели на панський двір і там нещадно сікли різками, починаючи з церковного старости. Цей до самого мого вибуття з парафії збирався помститись мені, вважаючи мене винуватцем його покарання.Про число вбитих свідчить метрична книга Березнянської церкви; поранених було дуже багато. Чимало померло, а які з інших сіл приходили в Березну за вільністю, про тих на місці нічого не було відомо за мого перебування.
«Киевская старина», 1882, апрель, стор. 97, 100—102.
214.