Селянський виступ у квітні 1855 р. в с. Корсунь, Київського повіту
(З розповіді священика А. Ковальського)
Була неділя, пам'ятне 10 квітня... Літургія закінчилась об 11-й годині; священиків, змушених залишити свої домівки і парафії, зібралось тут більше 10; всі ми пішли до священика Стрижевського на чай і закуску, куди з князівської кухні було прислано все потрібне.
Не встигли випити по склянці чаю, як біля церкви барабани забили тривогу. Хтось побіг до церкви і, повернувшись, приніс звістку, що приїхав козак з економії і оголосив, що від Сотників іде у Корсунь величезна маса народу. Ми кинули чай і побігли до церкви; бачимо, по шляху від Таганчі до Корсуня йде незліченна кількість народу.Солдати обідали в поміщицьких казармах: після обіду, вони, за барабанним боєм, прибігли і стали до зброї. В роті налічувалось 250 чоловік, з них 60 нових рекрутів, не обмундированих ще по- військовому і які ще не тримали рушниці в руках. Капітан Лопатьєв немолодий, але ні разу не був у боях, не знав, як розпорядитися; з солдатів, як виявилось, тільки сім, які брали участь в угорській кампанії; офіцери молоді.
Радились, де краще їх вишикувати. Селян, які йшли до Корсуня, можна було налічити тисячами. Що вони думали, на що наважилися,— ніхто не знав. Я дістав наказ послати на дзвіницю паламаря розглянути, чи багато йде людей і чи не мають вони при собі будь- якої зброї... '
Маси народу підходили до нас усе ближче. Попереду йшли сім чоловік поруч і один з них ніс хліб у руках на білій хустці. Це був селянин с. Виграєва, на призвісько Святенко; в другому ряду йшло чоловік 12 і т. д., а потім уже йшли безладно. Підполковник Афанасьев, бачачи, шо йдуть з хлібом, пішов їм назустріч; з ним разом пішли о. Петро Лебединцев, радник Янкуліо, справник і капітан Лопатьєв; за ними пішов і я. Віддалік Афанасьев вигукнув: «На коліна!», всі люди впали навколішки; він підійшов до них ближче, на відстані 3-х сажен, почав їх запитувати: «Чого прийшли?» Вони пояснили, що прийшли скаржитися за кривди від князя і що хочуть бути вільними.
Афанасьев вимагав покори, каяття, говорив, що ніякої волі не буде, погрожував тяжкими карами. Розмова тривала хвилин десять. Раптом з правого боку, в натовпі, хтось, схопившись на ноги підняв палицю догори і вигукнув: «Гик!» такий самий сигнал було подано і на лівому боці і миттю весь натовп зірвавсь на ноги і кинувся вперед. Всі, хто стояв перед ним, як-то: Афанасьев, Янкуліо, справник, о. Петро Лебединцев і я побігли за ріг, проскочивши за солдатів, які, висуваючись наперед, перегородили собою вулицю від співацького корпусу до воріт диякона Костецького.Селяни, підбігши до солдатів, кинулися на них і почали віднімати рушниці. Унтер-офіцер подав команду: «плі», але в ту ж мить над ним блиснула сокира і він упав мертвий, — голова розпалася надвоє і мозок випав. Тимчасом залунали постріли — і натовп захитався, враз порідшав, багато чоловік упало на землю, одні мертвими, інші від ран. Поруч з унтер офіцером лежав проколотий наскрізь багнетом селянин. Побачивши вбитих і поранених, почувши постріли, дзижчання куль, натовп кинувся тікати, хто куди. Постріли тривали, хоч і в повітря, злітали шапки вгору, рятувався кожен, хто як міг. Тікаючи, багато хто говорив: «Це чорт і бачив — стріляти у живих людей». Солдати переслідували втікачів, стріляючи вгору. Але скоро ударили в барабани відбій, і солдати повернулися на своє місце. Тоді випустили рекрутів і наказали бігти за селянами, які тікали, ловити їх і приводити на позицію. Ловили здебільшого поранених. На позиції відразу ж зв’язували спійманим руки назад, заковували ноги в залізні пута і відправляли у співацький корпус, на другий поверх. Тут у корпусі вже перебувало сім чоловік, приведених із с. Ситників. Після відходу селян зібрали два вози кілків, а на деякі з них і було прироблено долота у вигляді пік; але це було непомітно, коли селяни йшли до містечка, бо йшли вони щільно один за одним. Коли все кінчилося, на місці налічили 11 убитих і 23 поранених.
«Киевская старина», 1882, февраль, стор. 387—390.
215.