Розправа царського уряду над повсталими селянами Київщини (1855 р.)
(Уривок з мемуарної статті учасника придушення селянських повстань на Київщині жандармського oφiuiepa С. С. Громеки)
1 квітня о 6 годині ранку ми прибули до села Викова Гребля.
Під’їжджаючи до економічного будинку, побачили ми таку картину: на невеликому майдані перед ворітьми досить великого двору виши- кувана була саперна рота розгорнутим фронтом, обличчям до майдану. Перед цією ротою, кроків за десять, стояв натовп нічим не озброєних селян на колінах, без шапок і з піднятими догори двома пальцями правої руки... В глибині двору, біля самого будинку, видно було другу роту, що оточила другий натовп, повалений ниць, посеред якого генерал-майор Б. чинив тілесне покарання селянам... Віце- губернатор тієї ж хвилини відправився до генерала; а, я, зацікавлений незвичайним становищем поставленого на коліна натовпу, що занімів перед ротою, поцікавився, тим часом, узнати, в чому справа, і, підійшовши до селян, запитав їх: «Що вони τντ роблять, і чи підкорились переконуванням начальства?» — «Підкорилися, ваше благородіє», — відповідали вони і водночас розстелили передо мною на землі чисту скатертину і поклали хліб-сіль. «Значить, і на пан- шину завтра підете?» — запитав я їх. «На паншину? Ні! На панщину не підемо, а хочемо всі до одного проливати кров за царя!» Я спробував було запевнити їх, що не можна всім іти на війну і що цар зовсім не вимагав ополчення з нашої губернії, але одержав у відповідь такі слова: «Поки нам цар не підпише резолюції, доти не підемо на паншину: робіть з нами, що хочете, а ми бажаємо служити богу і государю — та й годі!»Побачивши, що справа йде зовсім не про поступки, я сказав селянам, шо хліба-солі прийняти не можу, що ця честь належить начальникові губернії, який приїхав зі мною. Потім відійшов від них; але не встиг ще зробити десяти кроків уздовж фронту, як позад себе почув у натовпі вигуки: «Що ми тут будемо стояти! Ходімо, хлопці! Бачите, як наших ганьблять!..»— і з цими словами натовп рушив повз мене просто на роту, що загороджувала ворота, з наміром пробитися у двір.
Не звертаючи уваги на слова батальйонного командира і солдатів, які взяли рушниці на руку, громада густою масою налягла на фронт, грудьми напираючи на штики і хапаючись за них руками: але цієї хвилини почулися постріли; дим закрив дальшу боротьбу... Через кілька секунд вдарили відбій... Ні диму, ні натовпу вже не було... На майдані залишилось тільки дванадцять чоловік селян — шість убитих і стільки ж поранених.На другий день, 2 квітня, всі особи, шо діяли напередодні, вирушили в повному складі в село Яблунівку, де мала була приєднатися до них ше одна саперна рота, викликана управляючим губернії Таращі. Надвечір прибули до Яблунівки і довідались, шо всі селяни цього села розбіглися; але другого дня вранці, переконана посланими в ліс нарочними, громада повернулася і з хлібом-сіллю прийшла до начальства, прохаючи простити за помилки.
...В той же час управляючий маєтками гр. В. Б. доповів, шо в 12 верстах від Яблунівки, в селі Трушках (Васильківського повіту), зібрався також великий натовп з різних сіл, відмовляючись скоритися. Управляючий губернією вирішив поділити свої сили: сам разом з генерал-майором Б. відправився з двома ротами в село Березне, взявши з собою станового пристава Васильківського повіту, Г-го, а мене з останньою ротою і Васильківським справником командирував у село Трушки. Це було на Фоминій неділі, 4 квітня.
Я прибув до Трушків опівдні. Залишивши οοτν з її командиром за селом, я відправився вдвох із справником до церкви, оточеної народом. При наближенні нашому, понад 2000 чоловік, що товпилися за церковною оградою, зняли шапки, виставили стіл з хлібом- сіллю і підняли два пальці. Почалися розмови. Все, що можна було придумати, щоб переконати заблудлих, все було сказано — але даремно: натовп залишався непохитним. Розповіді про пригоду в Виковій Греблі також не впливали: народ їм не вірив. «Робіть, що хочете,— говорив він,— а на панщину не підемо, поки цар не пришле нам резолюції на наше прохання». Навіть жінки з немовлятами, вибігаючи наперед натовпу і відкриваючи свої груди, вигукували з захопленням: «Стріляйте сюди: ми всі готові вмерти до останньої, але доки живі, крім царя, нікому служити не будемо».
Я вирішив не розпочинати ніяких дій і сповістити про те управляючого губернією...Зібраний з кількох сіл натовп, складаючись з усього чоловічого населення, відмовляючись коритися економічним властям, водночас поводився з ними мирно і часто скидав шапки перед управителем і економом. Якщо останнім треба було послати куди-небудь чоловіка, вони зверталися до громади і їм рідко коли відмовляли, хоч в той же час силоміць віднімалась у них дворова челядь, яку примушували побоями пристати до громади. Так само громада відпускала від себе соцького для виконання вимог справника. Керована виборними отаманами, вона становила неподільну одиницю. Вислів «Громада — великий чоловік» — був на устах у всіх і правив за єдине виправдання окремих осіб, найменша провина яких каралась громадою без усякої пощади. «Не забувайте, хлопці, шо ми — не бунтівники!» — говорила вона, переконуючи кожного в необхідності поводити себе смирно, щоб власники і начальство не обвинуватили в бунті. «Ми не бунтуємо, — говорили вони мені і справникові у відповідь на умовляння. — Де ж ви бачили таких бунтівників, як ми?» І при цьому наводили такі докази: по-перше, — говорили вони, — ми додержуємо порядку і не чіпаємо чужого добра; мало того, ми самі поставили варту біля заводів, комор і всюди, де потрібно, щоб ніде нічого не було взято; по-друге, ми самі запечатали шинки, щоб ніхто не пиячив; по-третє, ми, як бачите, стоїмо перед вами неозброєні: робіть з нами, що хочете, але ми не зійдемо з цього місця, поки не оголосять нам указу царського...
...Управляючий губернією дав відпочити військам і потім, віддавши розпорядження справникові, що з’явився надвечір, вирушив до мене з Березного в село Трушки, куди й прибув, на світанку другого дня. Після недовгого відпочинку, з’єднані три роти, вистроївшись в колони для атаки, взявши рушниці на руку, з барабанним боєм, рушили до церкви, де товпилась громада. На правому фланзі йшло 300
начальство, одягнене в парадну форму. Така урочистість, стрункий рух військ, бій барабанів — не могло не вплинути на натовп, що вже протягом попереднього дня був підготовлений в чеканні грози. Більша частина селян не витримала грізної картини атаки і розбіглась: в ограді церковній залишилось не більш як 500 чоловік, які й були негайно оточені,— і почалась екзекуція...
С.С. Громека. Киевские волнения в 1855 г. — «Отечественные записки», 1863, 4, стор. 652—653, 657—659,661—662.
216.