Селянський рух у Південній Україні в 1856 р.

(Із спогадів поміщика А. А. Романова)

Селяни Катеринославського і Верхньодніпровського повітів Ка­теринославської губернії і Херсонського, Бобронецького, Олексан- дрівського і частини Єлисаветградського повітів Херсонської губернії, яких підбурювали і повчали, тихо і таємно, зловмисні ненависники Росії, майже поголовне, з усім своїм майном і госпо­дарством, знялися з насиджених своїх місць і пішли по волю в Крим, де в Перекопі, як запевняли селян ці зловмисні сіячі смут і безпо­рядків, «в золотому наметі сидить цар і всім, хто прийшов, роздає волю, а ті, хто не з’явиться або запізниться, лишається як і раніше в панській неволі».

Великий був переполох і метушня, і майже все населення цих повітів, в косовицю перед самими жнивами, в гарячу пору року, знявшись так-сяк і покидавши все, чого не могли взяти з собою, рушили пішки, на конях і волах у Крим.

Бажаючи розповісти, як очевидець, про хід у межах Верхньо­дніпровського повіту Катеринославської губернії і Херсонського повіту Херсонської губернії цієї досить характерної події, я змуше­ний, для послідовності і ясності розповіді, сказати кілька слів про себе і про те відношення, яке я особисто мав до всього, що трапи­лося.

В'їжджаючи у двір, я побачив величезну юрбу селян, які стояли без шапок біля ганку будинку, на якому небіжчиця, мати моя, також з непокритою головою, стояла і палко про щось з ними розмовляла.

Не розуміючи, в чому справа, я зупинився посеред двору садиби, зліз з свого фургона і, підійшовши до юрби народу, запитав одного з селян, який стояв біля натовпу:

— Що тут таке? Чого громада прийшла до пані?

— Йдемо по волю в Таврію, паничу, так прийшли попрощатися з панею,— відповідав мені селянин.

— Прийшли ми попрощатися з вами, пані,— говорили селяни,— подякувати вам за ласку вашу до нас і сказати, шо залишаємо вам велику карету, нову коляску і криті дрожки та четверик вороних коней і пару гнідих, бува, захочете поїхати куди на степ, або до церкви; для панича залишаємо його трьох коней, щоб було на чому йому бігати степом, а решту екіпажів і коней робочих і збрую всю забираємо з собою, щоб було на чому дітям нашим орати, а то, бува, щоб не спізнитися нам часом,— говорили селяни, знову низько вклоняючись небіжчиці матері моїй.

Недовго, проте, тривала впевненість наша в тому, що самі тільки недайвідці бунтують і йдуть у Таврійську губернію за волею, а всі сусідні селяни спокійно працюють собі вдома, тому що не пізніше, як надвечір того ж дня, багатотисячна юрба селян двох сусідніх сіл, Ганнівки і Іскровки, які належали князеві Кочубею, з усім своїм величезним обозом, цілком вкрила греблю недайвідського ставу і примикаючі до неї шлях і площу, що лежали між двором садиби і селянськими хатами, і, з’єднавшись з недайвідськими селянами і їх обозом, вирушили великим шляхом, в напрямі до військового по­селення Херсонської губернії і повіту села Кривий Ріг.

Посланий моєю матір'ю, ранком другого дня, в сусідні села Веселі Терни і Новопавлівку, які належали поміщикам Шляхтиним, за відомостями про відхід селян у Перекоп, недайвідський управляю­чий Овчинніков, надвечір того ж дня повернувся з звісткою, що не тільки селяни цих двох поміщицьких сіл, але й усіх навколишніх маленьких сіл, ше ранком того ж дня, забравши у поміщиків своїх всі екіпажі, фургони, вози і всіх коней, пішли з усім своїм обозом в напрямку до того ж казенного села Кривий Ріг.

Він ще розповідав, шо коли виїхав на гору, за селом Веселі Терни, звідки далеко видно навколишні степи, то ясно бачив всі великі шляхи і путівці, як можна було тільки бачити, вкриті юрбами селян, які рухалися з своїми обозами, з глибин катеринославських степів, в напрямі до казенного села Софіївка, яке лежало на великому шляху до Таврійської губернії. З усього видно було, що це не поодинокий відхід селян одного якого-небудь поміщицького села, як думала небіжчиця мати моя про своїх недайвідців, а загальний рух населен­ня, принаймні, всього Верхньодніпровського повіту.

Ранком, на другий день після повернення управляючого Овчин- нікова, приїхав, відомий всім у нашій місцевості письмоводитель станового пристава із стану, що містився в казенному селі Саксагань, Фрол Іванович Дем’яновський, і привіз нові відомості про рух селян у Таврійську губернію: він розповідав, що йдуть майже поголовно селяни Катеринославського і Верхньодніпровського повітів, і шо майже всі вони рухаються через Херсонський повіт, сусідній з Катеринославською губернією, в якому багато військових поселень, з розташованими в них різного роду зброї військами; в зв’язку з чим вище начальство вже дало вказівку кинути війська до меж Таврій­ської губернії і поставило їх на кордоні її з Херсонською губернією, з тим щоб вони навіть силою, якщо це буде потрібно, повернули селян, які відходили на їх колишні місця проживання...

Об’їздивши за три доби в усіх напрямах, без шляхів і вздовж і впоперек, весь величезний простір сінокосів, ораних ланів, балок, вигонів, толок і меж, шо лежали між селами Софіївкою і Шестернею, заїхавши, для одержання відомостей про селян, які відходили в усі розташовані по дорозі шинки, пасіки, баштани та овечі хутори, зустрівши і повернувши назад понад десять валок селян, шо йшли в Перекоп, причому Фрол Іванович застосовував, з невеликими змінами, майже ті самі прийоми, і нарешті перепоровши, при цьому, понад сто чоловік із зустрінутих нами селян, Фрол Іванович просив мене заїхати в недалеко розташоване село Веселі Терни.

Заїхавши погодувати коней і розпитати про селян, які йшли у Перекоп, на постоялий двір села Веселі Терни, ми вперше почули, що по дорозі на Нікополь перші партії селян, які йшли у Перекоп, зустрілися з військами, шо при цьому відбувалися справжні бої, з багатьма вбитими і пораненими, шо війська, зупинивши селян і примусивши їх повернутися в напрямку до їх сіл, назад, оточили їх і як кару чинили жорстокі екзекуції, в результаті яких багато з бідних темних селян було відправлено у військові госпіталі на лікування.

«Исторический вестник», 1901, № 4, стар. 265, 267-269, 273.