СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УМОВАХ ЗМІЦНЕННЯ ТОТАЛІТАРНОГО ЛАДУ. СТАЛІНСЬКА КОНСТИТУЦІЯ

Політика коренізації принесла такі результати, які виходили за межі запланованого сталінським керівництвом тактичного маневру, створили реальну загрозу спробам Сталіна установити своє політичне панування й командно-адміністративну економіку.

Форсовано-примусова колективізація, придушення критичного мис­лення серед самих комуністів, кристалізація владно-каральних струк­тур на тлі загострення соціально-економічної ситуації - все це було ув’язане сталінським керівництвом з рішучим наступом на коренізацію з ліквідацією «націоналістичної небезпеки» або, так званих, національних ухилів О. !Думського, М. Хвильового, М. Волобуева.

На початку 1926 р. колишній «боротьбист» Олександр !Думський у листі до Сталіна вимагав зміни Кагановича на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У українцем Власом Чубарем, а на посаду голови Раднаркому УСРР пропонував іншого боротьбиста, Григорія Гринька.

Позицію !Думського засудили як «націонал-ухильництво»; Змушений залишити посаду наркома освіти !Думський в 1927 р. приїхав до Москви, де опинився в полі зору ДПУ CPCP. Лостановою колегії ДПУ від 5.09.1933 р. !Думський був засуджений на 10 р. виправно-трудового табору. 10 грудня 1935 р. постановою Особливої наради при HKBC CPCP його справу пере­глянуто і тюремне ув’язнення змінено засланням у Красноярськ. Перебу­ваючи в засланні, !Думський, впевнений у власній правоті, не полишає спроб добитись повної реабілітації. Повертаючись після відбуття покаран­ня в Україну, !Думський, що вичерпав усі засоби боротьби за реабіліта­цію, приймає рішення про самогубство як останню найвищу форму про­тесту. 17 липня 1946 р. в Саратові він вдався до спроби самогубства, яка виявилася невдалою. Виїхавши 18 вересня 1946 р. із Саратова, !Думський раптово помер, як свідчить офіційна довідка, на станції Кирсанов!

‘Тамбовська область.

У визначенні шляхів розвитку української літератури зокрема і ук­раїнської культури в цілому велику роль відіграла так звана літератур­на дискусія, яка широко розгорнулася в 1925 р.

Сміливі заклики Хвильового, які орієнтували розвиток української літератури на класичні світові зразки художньої творчості (на «психоло­гічну Європу»), гостра критика культурного епігонства і рабського ко­піювання російської культури («геть від Москви»), висміювання гопако- во-шароварної «Просвіти» викликали пристрасну полеміку, виводили дис­кусію з суто літературних рамок у сферу політики. Хвильового гостро критикували Сталін і Каганович і, врешті, разом з іншими лідерами Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) його змусили пи­сати лист розкаяння. Літературна дискусія 1925~1928 рр. завершилася тим, що «хвильовизм» був розбитий, а ВАПЛІТЕ розпущено.

Провідну роль у розгромі «опозиції Шумського-Хвильового» відіграв Микола Скрипник. Але заступивши Шумського на місці комісара освіти, він ще глибше й послідовніше повів курс на українізацію політичного, громадського і культурного життя в УСРР. Саме час перебування М. Скрипника на чолі HKO (1927-1933 рр.) є періодом найвищого підне­сення політики українізації. Але випадки «національного ухильництва» не припинялися. У 1928 р. економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному органі КП(б)У «Більшовик України» статтю, в якій доводив, що Українська CPP, як і Україна до революції, зали­шається колонією Росії.

У 1933 р. покінчать життя самогубством М. Г. Хвильовий і М. О. Скрип­ник, перетворивши свою смерть на акт політичного протесту. М. С. Во­лобуєв був засуджений в 1934 р. постановою судової трійки при Колегії ДПУ УСРР до 5 років заслання в Казахстан.

Як вважає Я. Грицак, хоча кожний з «національних» ухилів пов’язу­вався з конкретною особою, насправді за цим ухильництвом стояли цілі групи діячів з політичного, економічного та культурного життя.

Сталінська лінія на нівелювання національних відмінностей вела до згортання і українізації, і багатопланової роботи по задовільненню за­питів національних меншин, що проживали в Україні.

Ліквідувалась мережа національно-культурних закладів національ­них меншин.

Звужувалась сфера вживання національних мов, була огульно зви­нувачена система освіти національними мовами як «осередків буржуаз­но-націоналістичного впливу на дітей» і т. ін.

С. О. Єфремов (перший зліва) та інші підсудні під час процесу «СВУ», Харків, 1930 р.

Боротьба проти «націоналі­стичного ухилу» в Україні була розгорнута сталінським посланцем Л. М. Кагановичем після листа Ста­ліна Політбюро ЦК КП(б)У у квітні 1926 р., в якому він оцінює курс на українізацію як «український рух», який містить в собі «небезпеку бо­ротьби проти Москви», «проти ро­сіян взагалі, проти російської культури і її найвищого досягнен­ня ^_ ленінізму».

З цього часу в Україні почала стрімко набирати силу лінія яр- ликоманії, безпідставних ідеологіч­них звинувачень керівних партійних працівників, творчої інтелігенції. На початок 30-х років політичне життя в республіці чим далі, тим більше визначала теза Сталіна про загострення класової боротьби і наявність в республіках «повзучих» націоналістичних ухилів. Була створена атмо­сфера тотальної підозрілості, постійного пошуку «ворогів народу» та «за­маскованих буржуазних націоналістів».

Одним з перших інспірованих сталінщиною великих політичних про­цесів був процес у справі «СВУ» («Спілки Визволення України»).

Суд у справі «СВУ» відбувався в березні-квітні 1930 р. в Харківсько­му оперному театрі. На лаві підсудних було 45 чоловік - вчені, лікарі, студенти, вчителі, письменники, священики - представники українсь­кої інтелігенції.

Після закінчення процесу в республіканській пресі протягом тижня друкувався обвинувальний вирок.

Ті, хто фабрикував справу «СВУ», мабуть, вважали, що для тако­го грандіозного політичного спектаклю, як судовий процес над «СВУ», вони підібрали надійних діючих осіб. Чого варте ім’я тільки одного С. Єфре- мова - видатного українського літературознавця, академіка, віце-пре­зидента Всеукраїнської Академії наук, в минулому впливового діяча партії українських соціалістів-федералістів, одного з керівників Цент­ральної Ради, людини, яка не приховувала свого гостро критичного ставлення до радянської влади.

У дійсності ж у Харківській опері відбувся справжній політичний спектакль над невинними людьми, які чесно працювали на користь ра­дянської влади, розвивали українську культуру. Всі звинувачення буду­вались на визнаннях людей, які знаходились на лаві підсудних. Ніяких документів, речових доказів, які доводили факт існування «СВУ», суд так і не отримав.

Як добивались визнань у той трагічний час від підсудних, сьогодні добре відомо. Та й самі визнання були бездоказові. Те, що цей процес був політичним спектаклем, було зрозуміло багатьом сучасникам, які спосте­рігали за ним. Уже тоді серед людей побутувало прислів’я: «Опера СВУ - музика ДПУ». Один з підсудних - історик Й. Гермайзе - через декілька років, перебуваючи в засланні, казав, що весь процес, від початку до кінця, був вигадкою слідчих.

За вироком суду, «члени СВУ» одержали різні строки тюремного ув’язнення — від 1 до 10 років. Частина опинилась на Соловках, дехто в політичних ізоляторах. Але, як пізніше стало відомо, процес над члена­ми «СВУ» в Харкові був лише вершиною айсбергу. «Відділення СВУ» були «виявлені» в Чернігові, Одесі, Вінниці, Дніпропетровську, Полтаві і інших містах України. У справі «СВУ», за одними даними, було реп­ресовано біля 400 чоловік, за іншими - біля 5 тисяч по всій Україні.

Черговою після «СВУ» стала сфабрикована в 1933 р. справа так звано­го «Українського національного центру» (УНЦ), за якою, зокрема, було засуджено відомого історика, академіка М. Яворського. У справу УНЦ був утягнутий також інший відомий історик, в минулому голова Цент­ральної Ради, академік М. Грушевський. У квітні 1931 р. його допитував голова ДПУ України В. Балицький, і академік визнав свою керівну роль в неіснуючій антирадянській організації, а через декілька днів заявив на­чальнику секретно-політичного відділу ДПУ CPCP Агранову, що він, «не витримавши різкого тиску слідчих», обмовив людей в належності до неї. Хоча й не зразу, але справу щодо М. Грушевського припинили.

Необгрунтовані звинувачення на адресу академіка М. Яворського за­лишились. Він був засуджений, відбував строк у Соловецькому табірно­му пункті і в листопаді 1937 р. був розстріляний. До «злочинів» додали й те, що начебто вже в ув’язненні він прагнув створити контрреволюцій­ну організацію «Всеукраїнський центральний блок».

З табору академік надіслав до управління ГУЛАГу листа від ЗО чер­вня 1935 р., зміст якого за своєю спрямованістю та громадянською муж­ністю цілком можна співставити із знаменитим листом Ф. Раскольникова Сталіну. Відмінність полягала у тому, що М. Яворський писав з табору, де він знаходився вже близько двох років, і добре розумів, що цим посланням він виносить собі смертний вирок.

Обвинувативши Сталіна в масовому винищенні українського селян­ства та української інтелігенції, Яворський закінчив свою заяву такими словами: «Я вважаю, що при такому стані справ на Україні для мене більше буде честі вмерти..., ніж прагнути на волю, щоб жити життям хамелеона, який раболіпствує перед сучасним Нероном та його прето­ріанцями, хамелеона, який захлинається у захваті перед політикою на­ціонального гноблення і селянського грабежу в царстві не соціалізму, що будується, а загального обману, провокації і свавілля».

Усього в справі «УНЦ» були засуджені до трьох-шести років ув’яз­нення 50 чоловік, переважно представники інтелігенції та службовців. У 1933-1941 рр. 33 з них знову опинились в різний час під судом за «анти- радянську діяльність» та «шпигунство»: 21 розстріляли, 12 отримали но­вий строк. Більшість померла в таборах.

З середини 30-х рр. ім’я М. І. Яворського зникло з історії. Тільки в січні 1989 р. він був повністю реабілітований, як і всі інші «учасники» «Ук­раїнського національного центру».

З приїздом до республіки в січні 1933 р. П. Постишева, який, пере­буваючи секретарем ЦК ВКП(б), обійняв посаду другого секретаря ЦК КП(б)У, почався новий тур репресій. Було розгорнуто цькування вузі­вських викладачів, шкільних вчителів, діячів мистецтва, вчених, діячів Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), значну частину яких було «пришито» до «викритої» того ж 1933 р. «Української військової органі­зації» (УВО), яка нібито очолювала повстанську, шпигунську й дивер­сійну роботу, а також організацію саботажу в сільському господарстві».

Тільки в 1933-1934 рр. за брехливими звинуваченнями в належності до УВО були покарані через суд 148 чоловік, серед них літератори: Б. Антоненко-Давидович, П. Губенко¹, О. Досвітній, А. Бабюк, М. Яло­вий, діячі КПЗУ: Г. Бараба-Іваненко, П. Ладан, К. Максимович, профе-

^[1] Літературний псевдонім Остап Вишня.

Лесь Курбас

Микола Куліш

Микола Зеров

сор О. Бадан-Яворенко, Ф. Приступа, І. Тур-Запаринюк. Р. Туринський, М. Ерстенюк, керівник сектора Держплану УСРР К. Коник, помічник секретаря ЦК КП(б)У В. Олійник, член ВУЦВКу А. Річицький, віце- президент Всеукраїнської сільськогосподарської академії А. Сліпансь- кий та інші.

Сьогодні імена тих, хто загинув під час викорінення «націоналістич­ної контрреволюції», складають національний мартиролог України. Це також і діячі української культури, які символізують «розстріляне відрод­ження»: Л. Курбас, М. Куліш, М. Зеров, М. Драй-Хмара, О. Близько, В. Підмогильний, Г. Косинка, А. Крушельницький і багато інших. Зі 193-х членів і кандидатів у члени Спілки радянських письменників України, які були прийняті до неї під час 1-го письменницького з’їзду, репресо­вано було 97.

Крім УВО, ДПУ України невдовзі сфабрикувало справи «Польської організації військової» (ПОВ), «Блоку українських націоналістичних партій» (УКП, боротьбистів, есерів, есдеків та ін.).

Трагічним і переломним для України, як і в цілому для CPCP, став 1934 рік, в кінці якого було вбито С. М. Кірова. З блискавичною швид­кістю були «викриті» не тільки ленінградська, а й білоруська (у Мінську) та українська (в Києві) групи «терористів».

18 грудня 1934 р. преса оголосила вирок Виїзної військової колегії Верховного суду CPCP у Києві, очолюваної В. В. Ульріхом. Звинувачу­валися 37 осіб (здебільшого українські письменники, політичні діячі, митці); 28 із них були розстріляні.

У середині 30-х років у республіці значно посилюється переслідуван­ня тих, хто свого часу належав до різних політичних партій, входив раніше до опозиції чи навіть просто підозрювався в тому, що співчував опозиціонерам. Цьому сприяли два «закритих листи ЦК ВКП(б) - від 18 січня 1935 р. (з приводу вбивства С. М. Кірова) та від 29 липня 1936 р.

(з приводу «терористичної діяльності троцькістсько-зінов’євського контр­революційного блоку»).

Вони були надіслані обкомам, крайкомам, ЦК компартій союзних рес­публік, міськкомам, райкомам ВКП(б) й стали прямою вказівкою до акти­візації «викривальних» дій. У 1935 р. було оголошено про «викриття» «Всеукраїнського боротьбистського центру».

Протягом 1935-1936 рр. по областях республіки прокотилась хвиля «справ контрреволюційних організацій» на зразок сфабрикованої на Хар­ківщині справи «Соціал-демократичної партії України». У другому півріччі

1935 р. порівняно з першим півріччям цього ж року кількість справ, розглянутих спецколеґіями обласних судів, збільшилася на 95,9%, а у

1936 р. - відповідно на 20,4%. Засуджених найчастіше звинувачували у «контрреволюційній» та «троцькістській» агітації.

29-30 серпня 1937 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, який розглянув питання «Про буржуазно-націоналістичну організацію колишніх бороть­бистів і про зв’язок з цією організацією т. Любченка П. П.^[29]». У прийнятій постанові відмічалось: «Любченко П. П. не тільки був особисто тісно зв’язаний з керівною групою націоналістичної української контрреволю­ційної організації, але й входив до складу цієї антирадянської органі­зації». Не чекаючи неправедного вироку, Любченко під час перерви у роботі пленуму застрелився.

Трагічними стали роки «великого терору» й для кадрового корпусу Компартії України, чисельний склад якої з 1933 по 1938 рік зменшився на 266281 чол., або на 48,3%. У 1930-1936 рр. відбувалися чистки і обмін партійних документів. У зв’язку з цим прийом до партії було призупине­но. Зменшення чисельності її складу, якщо навіть взяти до уваги, що частина комуністів виїздила за межі України або вибула з інших причин, припа­дає перш за все на виключених. Більшість з них було репресовано.

Спустошуючим репресіям були піддані і центральні органи Компартії України. Зі 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У, 9 членів Ревізій­ної комісії, обраних на XIII з’їзді КП(б)У (травень-червень 1937 р.), було репресовано 100 чол., з 11 членів Політбюро ЦК, вибраних на пленумі після цього з’їзду - 10 (в живих залишився тільки Г. Петровський), а з 5 кандидатів у члени Політбюро - 4. З травня по лютий 1938 р. на посади секретарів обкомів партії було висунено 13 чол., з яких 9 оголошено потім «ворогами народу».

У січні 1938 р. ЦК КП(б)У очолив М. Хрущов. Після його приїзду до України в участі та керівництві «Польською організацією військовою» був звинувачений C. В. Kociop^[30] і його брат Казимир. Ряд керівників респуб­ліки, в тому числі М. Попов, В. Балицький, було звинувачено у ство­ренні і керівництві «правоцентристським центром на Україні», який на­чебто мав «обласні центри». Були також викриті «воєнно-націоналістич­на організація», «священна спілка партизанів», «організація молодої гене­рації українських націоналістів» (яким інкримінувалась підготовка зама­ху на М. Хрущова) та багато інших «організацій».

Усього в Україні з 1930 р. по 1941 р. було «викрито» більш як 100 різного роду «центрів», «блоків», «організацій».

З приїздом М. Хрущова в Україну остаточно була згорнута політика коренізації. Утворення навчальних закладів, в яких навчання проводилось мовами національних меншостей, постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 р. «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» розці­нювалось як «насадження особливих національних шкіл», які були вог­нищами «буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на ді­тей», а їх функціонування визнавалось «недоцільним і шкідливим». Такі школи та інші навчальні заклади ліквідувалися, а учні переводилися в школи з українською і російською мовами навчання.

Відповідальність за «шкідництво» у сфері народної освіти була по­кладена насамперед на наркома освіти В. Затонського, заарештованого ще в листопаді 1937 р., та апарат Наркомату освіти України.

14 квітня 1938 р. Політбюро ЦК КП(б)У приймає рішення про ліквіда­цію польського театру в Києві. 20 квітня 1938 р. була прийнята спільна постанова Раднаркому УРСР та ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України» (у виконання рішення Раднаркому CPCP і ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей»),

У березні 1939 р. було прийнято рішення «Про ліквідацію і перетво­рення штучно утворених національних районів і сільрад». У квітні 1940 р. окремою постановою регламентувалось викладання російської мови в на­ціональних школах УРСР. А в травні 1940 р. на XV з’їзді КП(б)У ні у доповіді М. Хрущова, ні у виступах делегатів навіть не згадувалися вже й самі терміни «коренізація» і «українізація».

«Знешкодивши» опозицію в Україні і інших республіках, керівники щойно створеної союзної держави подбали і про арсенал правових за­собів, здатних звузити сутність радянської федерації настільки, що від неї лишався тільки декоративний фасад. Надання Союзу права приймати основи законодавства CPCP і республік спочатку за певним переліком, а потім і без будь-яких обмежень, систематичне звуження нормотворчих можливостей республік, послідовне переведння багатьох галузей промис­ловості і будівництва у союзне підпорядкування, встановлення таких сфер державного і суспільного життя, у яких республіки взагалі не брали участі - всі ці заходи вели до перетворення CPCP на унітарну, жорстко цент­ралізовану державу. Що ж до республіканського рівня, то від сувере­нітету по суті лишилася тільки державна атрибутика (конституції, вер­ховні ради, уряди, законодавство тощо).

Перетворення, які відбувалися протягом 20—30-х років у різних сфе­рах життя суспільства, оцінювалися комуністичною партією як процес соціалістичного будівництва. Сімнадцятий з’їзд ВКП(б), який відбувся у 1934 р., констатував побудову в CPCP основ соціалізму.

«Перемога соціалізму в СРСР» була відображена у новій Конституції CPCP, прийнятій надзвичайним восьмим з’їздом 5 грудня 1936 р. Вона змінювала багатоступеневі вибори до органів влади прямими при таємно­му голосуванні. Ліквідовувалися усі обмеження у правах, які раніше існу­вали для деяких категорій населення через їх належність до «експлуата­торських верств».

Проте суттєві зміни конституційних положень зовсім не позначили­ся на системі влади. Більше того, до конституції 1936 р. вперше було включено положення про комуністичну партію як керівне ядро всіх гро­мадських і державних організацій. Це положення відповідало існуючим реальностям, бо саме партапарат тримав усі важелі управління тота­літарною державою, а в руках генерального секретаря правлячої партії зосередилася небачена в історії повнота влади. Але формально основою системи влади начебто залишалися ради.

Відбитком із Конституції CPCP 1936 р. стали конституції союзних республік. ЗО січня 1937 р. надзвичайний чотирнадцятий Всеукраїнський з’їзд рад затвердив нову Конституцію Української Радянської Соціалі­стичної Республіки, як офіційно стала називатися Радянська Україна.

Конституції CPCP і УРСР містили статті, які декларували права і грома­дянські свободи, що знаходилися у вра­жаючій невідповідності з практикою те­рору у тоталітарній державі.

Отже, в кінці 20-30-х рр. в Україні, як і в цілому в CPCP, відбулося станов­лення тоталітарної системи. CPCP пере­творився на унітарну державу. Посили­лась бюрократизація партійно-держав­них структур. В суспільно-політичному житті утвердився ідеологічний моно­полізм. Було розтоптано позитивний до­свід, накопичений в національно-куль­турному будівництві.

Таким чином, внаслідок соціально- політичних процесів у CPCP в 20 —30-і роки, Українська Радянська Соціалістич­на Республіка стала чітко визначеною національною і територіальною одиницею з власним адміністративним центром і апаратом. Саме існування УРСР, хоча тільки як формально суверенної держави, дозволило пізніше сконсолідувати в її межах українські етнічні землі, а також забезпечити еволюційність переходу від УРСР до неза­лежної України в 1991 р.

Так із Сталіна робили «батька народів» усього світу...

Але відсутність незалежної державності в 20-і - 30-і роки призвела до тих трагічних наслідків, якими закінчилася політика коренізації і куль­турне відродження в Україні. Коли вони почали виходити за межі, відве­дені їм існуючим політичним режимом, сприяти підвищенню національ­ної свідомості українців, створювати підвалини для справжньої неза­лежності, їх провідники і носії були репресовані. Це спростувало уяв­лення про можливий синтез комуністичних ідей з національним відрод­женням.

Роз’єднаність українських земель в умовах посилення політичного і військового протистояння в Європі в 30-і роки давала можливість іншим державам спекулювати долею українського народу, використовувати «ук­раїнське питання» у своїх інтересах.

Західні українці стали об’єктом дискримінаційної та асиміляційної політики Румунії, Польщі і Чехословаччини, про що докладніше йти­меться у наступній темі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бойко О. Д. Історія України. - K., 1999.

2. Даниленко В. М. До витоків політики «українізації»//Україна XX ст.: куль­тура, ідеологія, політика. — K., 1993.

3. Енциклопедія українознавства: Словникова частина, т. 9. - Париж; Нью- Йорк, 1980.

4. Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії/Відп. ред. Ю. І. Римаренко, І. Ф. Kypac. - K., 1993.

5. Історія України/Мельник Л. Г., Верстюк В. Ф., Демченко М. В. та ін: У 2-х кн. - К. 1992. - Кн. 2.

6. Історія України/В. Ф. Верстюк, О. В. Тарань, О. І. Гуржій та ін./Під ред.

В. А. Смолія. - K., 1997.

7. Лихолат О. В., Лихолат А. О. Історія України: навч. посіб. — K., 1999.

8. Нагорна Л. П. Позиція України у новоствореній союзній державі: 20-і роки крізь призму 90-х//Укр. іст. журн. - 1993. - № 1. - С. 3-15.

9. Прокоп М. Україна і українська політика Москви. Ч. 1. - Б. M.: Сучасність, 1981.

10. Саппа М. Про еволюцію поглядів X. Раковського на національне питання// Політологічні читання. - 1992. - № 2.

11. Силницкий Ф. Национальная политика КПСС в период с 1917 по 1922 год. - Б. M.: Сучасність, 1981.

12. Сторінки історії Компартії України: запитання і відповіді/Варгатюк П. JI., Василенко В. K., Гордієнко Л. М. - K., 1990.

13. Субтельний О. Україна: Історія. - K., 1991.

14. Шаповал Ю. І. Україна 20~50-x років: сторінки ненаписаної історії. - K., 1993.