ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦІЇ в УКРАЇНІ

Перемога Сталіна у конфлікті з керівниками України під час консти­туційного оформлення CPCP була ще далеко не остаточною. Він змуше­ний був зробити і для себе висновки з того протистояння, яке тривало на XII з’їзді РКП(б) і Четвертій нараді з національного питання у червні 1923 р.

Конкретно йшлося про «спроби вирощування і зміцнення марксист­ських кадрів з місцевих людей». Причому Сталін вважав, що «лінію по­ступової націоналізації урядових установ» слід провести «в першу чергу в такій важливій республіці, як Україна».

Крім того, в міжнародному плані Україні відводилася роль передо­вого поста революціонізування народів Заходу. На ефектні ходи в націо­нальній політиці радянський уряд розраховував як на засіб революціоні­зування перш за все країн, під владу яких потрапили українські землі після Першої світової війни - Польщі, Чехословаччини, Румунії.

Це було підкреслено в резолюції V конгресу Комінтерну (червень — липень 1924 р.): «Українське питання є одним з найважливіших націо­нальних питань Середньої Європи, вирішення якого диктується інтере­сами пролетарської революції як в Польщі, Румунії і Чехословаччині, так і в усіх сусідніх країнах».

Отже, у запровадженому XII з’їздом РКП(б) курсі на коренізацію були елементи політичної гри, розраховані на активізацію революційних процесів у Європі і Азії.

Загальне погіршення міжнародної обстановки, зв’язане з приходом до влади в Англії консервативного уряду С. Болдуїна, підписанням Ло- карнських угод^[26], активізацією правих сил у Польщі, як і поява «нової опозиції» всередині ВКП(б) - все це змушувало правлячу партію відсту­пати від жорсткого централізму у проведенні своєї внутрішньої політи­ки. Доводилося брати до уваги і те, що, як зауважив Сталін на XII з’їзді партії, «раніше пригноблені національності займають найбільш потрібні для господарського розвитку райони і найбільш важливі з точки зору воєнної стратегії пункти».

Починаючи з середини 1923 р., відносини між центром і республіка­ми зазнали суттєвих змін. У 1924 р. український уряд дав заключения по 330 законопроектах загальносоюзного характеру. Точка зору Раднарко- му України була значною мірою врахована в законах про бюджетні пра­ва Союзу і республік, про союзне громадянство, місцеві фінанси тощо. Інструментом узгодження інтересів стало Постійне представництво УCPP при уряді CPCP, права і обов’язки якого розширилися.

Зберегти політичну монополію комуністичної партії, здобуту на­прикінці громадянської війни, запобігти можливим національним усклад­ненням, підтримати в очах міжнародної громадськості репутацію CPCP як федерації рівноправних республік покликана була масштабна націо­нально-культурна реформа, яка набрала вигляду коренізації. Вона була спрямована на те, щоб вберегти новостворене державне утворення від дії відцентрових сил, піднести престиж радянської демократії.

Концепція коренізації полягала в підготовці, вихованні і висуванні кадрів корінної національності; врахуванні національних факторів при формуванні партійного та державного апарату; організації мережі шкіл всіх ступенів, закладів культури, видання газет, журналів та книг мо­вою корінних національностей.

Проведення політики коренізації в Україні характеризувалося наяв­ністю двох головних аспектів:

1) українізація ¹ - процес відродження української мови, розширен­ня сфер її уживання шляхом запровадження в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністративному апараті - як державної мови республіки;

2) створення необхідних політичних та економічних умов для куль­турного й духовного розвитку національних меншин.

Реально нова національна політика означала, як вважає В. М. Дани­ленко, «обмежену спробу дерусифікації суспільно-культурного життя в Українській PCP та формування національних більшовицьких кадрів чи­новництва для управління республікою в межах єдиної і неподільної Росії».

При здійсненні політики коренізації довелось відшукувати шляхи подолання низки труднощів, які перш за все визначались специфічними умовами історичного розвитку України. Внаслідок політики соціального й національного гноблення народів, яку проводив царизм, міста в Ук­раїні були переважно русифіковані, а величезні маси селянства зали­шалися українськими. Крім того, зусилля по впровадженню національ­но-культурної реформи наражалися на опір у самій КП(б)У, яка скла­далася в переважній більшості з росіян і інших неукраїнських елементів, байдужих, а то й ворожих українській культурі. У 1922 р. в КП(б)У було лише 23,3% українців.

Серйозною перешкодою при здійсненні українізації була відсутність книг, підручників, словників українською мовою, а головне - фахівців і працівників партійного, державного, профспілкового та комсомольсько­го апаратів, які вільно володіли українською мовою. Надзвичайно важ­ливо було добитися перелому в психології людей, сформувати суспіль­ну думку на користь українізації, залучити корінне населення до дер-

Цей же термін використовувався для визначення політики коренізації в Україні.

жавного управління. Бо якщо 80% населення республіки складали ук­раїнці, а 20% - представники інших національностей, то в той же час органи радянської влади, згідно з даними уряду республіки, на 95% обслуговували російські або русифіковані працівники.

Якщо виходити з офіційних документів, то початки українізації мож­на простежити від 1923 р., або, як деякі дослідники, навіть від 1919 р. Раднарком УСРР 27 липня 1923 р. видав декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова повинна була запроваджуватися в усіх типах шкіл, ви­значені були також терміни їх українізації. Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УСРР 1 серпня 1923 р., «Про заходи рівноправ­ності мов і про допомогу розвиткові української мови» вказував на не­обхідність здійснення практичних заходів, які забезпечили б українській мові місце, яке відповідало б чисельності й питомій вазі української нації на території республіки.

Проте, як низка практичних заходів, запроваджуваних послідовно й наполегливо, ця політика простежується щойно з 1925 р. Цьому спри­яли також зміни в партійному керівництві України: з постів секретарів ЦК КП(б)У були усунені Е. Й. Квірінг і Д. 3. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. Зокрема, ро­сіянин Д. Лебедь, який з 1920 р. по 1924 р. був другим секретарем ЦК КП(б)У, обстоював так звану «теорію боротьби двох культур». З цієї теорії випливало, що оскільки російська культура в Україні пов’язана з прогресивним пролетаріатом і містом, у той же час як культура україн­ська - з відсталим селянством і селом, то російська культура рано чи пізно переможе, і обов’язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей «природний процес».

Місце генерального секретаря ЦК КП(б)У з квітня 1925 р. обійняв Л. М. Каганович, що мав виконувати спеціальну місію: діяльно просува­ти нову політику, а водночас наглядати, щоб вона не перейшла межі, визначені партією: не обернулася на сепаратизм у політиці чи навіть у культурі. Каганович, вивірений і випробуваний за різних обставин і в різних місцях, вивчив українську мову і вживав її деколи публічно. Він був беззастережно відданий сталінській політичній лінії. Крім того, саме Сталіну Каганович був зобов’язаний своїм швидким просуванням «наго­ру» у 20-і рр.: з 1921-го по 1924 рр.

ЗО квітня 1925 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили спільну поста­нову про заходи щодо термінового проведення нової українізації ра­дянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У ЗО травня - резолюцію з наго­лосом на українізації партійного та профспілкового апарату і радянсь­ких установ. Головну роль у дальшому здійсненні українізації відіграв Наркомат освіти (якому тоді підлягали усі ділянки культури), очолюва­ний до 1927 р. О. Я. Шумським, а з 1927 по 1933 р. - М. О. Скрипником.

Згідно з вищезгаданою постановою від 30.04.1925 р., крім загальної комісії з українізації, яку очолював секретар ЦК КП(б)У В. П. Затонський, було створе­но Всеукраїнську центральну комісію українізації радянського апарату на чолі з головою PHK УСРР В. Я. Чубарем.

Олександр Шумський, його буде оголошено проводирем «націонал-ухильництва»

Розробляючи план своєї діяльності, ця комісія перш за все провела обсте­ження працівників наркоматів і відомств на предмет знання ними української мови. В залежності від рівня підготовки всі працівники були поділені на три ка­тегорії. До першої були віднесені пра­цівники, які добре володіли українсь­кою мовою (13,9%). До другої категорії були віднесені ті, хто показав задовіль­не знання української мови, таких була більшість - 50,7%. До третьої категорії були віднесені працівники, які зовсім не знали української мови - 35,4%.

Наркомату освіти було доручено терміново створити спеціальні міжвідомчі курси по вивченню української мови. До програми курсів було включено також українську літературу, історію і географію республіки. Багато працівників самостійно вивчали українську мову.

Вжиті заходи сприяли пожвавлен­ню в проведенні українізації. Згідно з даними перевірки комісії з українізації, у 1927 р. в центральних закладах і нар­коматах чисельність співробітників пер­шої категорії збільшилась порівняно з 1926 р.

Певна робота проводилась і в парт­ійних органах. Протоколи пленумів, за­сідань бюро, справочинство партійних комітетів переводилися на українську мову. Виросла також чисельність ук­раїнців у складі КП(б)У - з 23,3% у 1922 р. до 51,9% у 1927 р.

Микола Скрипник

Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо на 1 лю­того 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. - вже 23. Значною подією була українізація центрально­го органу ЦК КП(б)У газети «Комуніст» 16 червня 1926 р., видання з 1926 р. української газети для робітників «Пролетар». У 1928 р. питома вага газет українською мовою складала вже '56% тиражу, а в 1930 р. - 89%. З 328 журналів 279 видавались українською мовою. Книги, видані в 1930 р. українською мовою, складали 80% загального тиражу книг, що виходили в Україні.

Особлива увага була звернута на вивчення української мови молод­дю, майбутніми фахівцями. Станом на листопад 1927 р. викладання ук­раїнською мовою відбувалося в 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитя­чих будинків. Здійснення українізації вищої школи ускладнювалось відсут­ністю необхідної кількості підручників і недостатньою розробкою україн­ської наукової термінології. Все ж у 1928/1929 навчальному році в вузах республіки українською мовою викладалося 58% предметів.

Як уже зазначалося вище, другою складовою частиною політики коренізації було створення політичних та економічних умов для все­бічного культурного й духовного розвитку національних меншин, що проживали на території України. За даними перепису < населення Украї­ни 1926 р., найбільш чисельними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%).

Політика коренізації стосовно національних меншин знайшла відоб­раження перш за все в процесах національно-територіальної організації, в створенні національних адміністративно-територіальних одиниць (націо­нальних районів, сільських і селищних рад) у місцях компактного про­живання національних меншин.

Законодавчою основою проведення національного районування була постанова PHK УСРР «Про виділення національних районів і рад» (сер­пень 1924 р.). При цьому створення національних адміністративно-тери­торіальних одиниць здійснювалося на пільгових умовах. Зокрема, по­рівняно з прийнятою знижувалась норма чисельності жителів, необхід­на для створення: національних районів - з 24-25 тис. чол. до 10 тис. чол., національних рад - з 1000 до 500 чол. При проведенні національно­го районування враховувався не тільки національний склад районів, але й тяжіння тієї чи іншої територіальної одиниці до господарського цент­ру, а також побажання населення.

Вже в 1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в т. ч. 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський, 1 єврейський. Було створено також 954 національних ради, в тому числі 251 німецьку, 142 польські, 80 єврейських, 42 болгарські, ЗО грецьких, 14 молдавських (за межами Молдавської APCP¹), 13 чеських, 2 білоруські, 2 албанські, 1 шведську.

‘Була утворена 12.10.1924 р. у складі УСРР внаслідок зацікавленості CPCP у ви­рішенні на свою користь «бессарабського питання» (у 1926 р. молдавани складали

У 1930 р. в Україні існувало вже 25 національних районів (з них 8 російських, 7 німецьких, 3 єврейських, 3 болгарських, 3 грецьких, 1 польський), 1087 національних рад (450 російських, 254 німецьких, 156 єврейських, 151 польська, 14 молдавських, 12 чеських, 4 білоруські, З албанські).

Поряд з роботою по створенню національних адміністративно-тери­торіальних одиниць активно вирішувалася- проблема по найбільш по­вному представництву різних національностей в органах радянської вла­ди. В 1929 р. в ВУЦВК, PHK УСРР, апаратах наркоматів та їх органах на місцях представники неукраїнського населення складали: 63,8% - в цен­тральній, 46,5% - в окружній, 24,1% в районній ланках. Загалом в держ­апараті всіх рівнів представники національних меншин складали 43,1%. Подібний стан речей притаманний і вищим виборним органам радянської влади. Зокрема, на XI Всеукраїнському з’їзді рад (травень 1929 р.) 35,4% делегатів були неукраїнського походження.

В органах державної влади було створено спеціальний апарат, за допомогою якого в центрі і на місцях здійснювались заходи по задово­ленню запитів різних національних груп. З квітня 1924 р. цю роботу очо­лила центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК, її органи при губерніях і окружних виконкомах Рад, а також спеціально виділені уповноважені. Ця діяльність стала згодом предметом спеціаль­ного обговорення на І Всеукраїнській нараді з питань роботи серед на­ціональних меншин у січні 1927 р., а в травні 1931 р. - на І Всеук­раїнській конференції культурно-освітніх працівників національних мен­шостей республіки.

З метою підготовки партійних та радянських працівників з числа національних меншин вже в першій половині 20-х років були організо­вані спеціальні радпартшколи з викладанням на національних мовах: єврейські - в Одесі, Києві і Бердичеві, польські - в Києві та Житомирі, німецька - в Одесі, болгарська - в Дніпропетровську, татарська - в Артемівську.

Значна робота здійснювалась в сфері освіти і культури національних меншин. Вже в 1924/1925 навчальному році в республіці працювали 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 - з єврейською, 294 - з мол­давською, 255 - з польською, 43 - з болгарською, 31 - з татарською і т. д. В наступні роки їх чисельність постійно збільшувалась і досягла в 1929/1930 навчальному році: німецьких — 628, єврейських - 786, польських - 381, молдавських (поза Молдавською APCP) - 121, бол­гарських - 73 і т. д. В республіці функціонували польський і молдавсь­кий інститути народної освіти, шість єврейських і один німецький секто­ри інститутів народної освіти, єврейський сільгоспінститут, низка техні­кумів, де викладання відбувалося повністю або частково мовою націо- 34,2% від загальної чисельності населення автономної республіки, українці - 50,4%, росіяни - 5,7, євреї - 4,8%, представники інших національностей - 4,9%). нальних меншин. Серед студентів усіх вузів республіки в 1927/1928 нав­чальному році неукраїнці складали 51,2%, серед аспірантів - 44,4%.

На території теперішньої Запорізької області проводилась аналогіч­на робота. Зокрема, в Хортицькому німецькому районі в 1929 р. було 23 німецьких школи, в яких навчалось 1930 учнів, російських ~ чотири з 2364 учнями, єврейських - одна (142 учня). Для болгарського населення Мелітопольського округу в 1926/1927 навчальному році було відкрито 4 школи-семирічки й 35 шкіл - чотирирічок. У них працювало Ill вчи­телів, навчалось 8151 учень. В селі Преславі працював педтехнікум з підготовки вчителів для болгарського населення. Для німецького насе­лення в 1927 р. було відкрито 11 шкіл-семирічок, 89 шкіл-чотирирічок, 1 медична школа, 2 сільськогосподарських школи і 1 педтехнікум.

Мовою національних меншин проводилась робота бібліотек, клубів, театрів, інших кулБтурно-освітніх закладів України. В системі ВУАН¹ функціонували інститути єврейської та польської культури.

Налагодження шкільної справи, культурно-освітня робота мовами на­ціональних меншин сприяли розвитку їх культури та освіти, ліквідації неписьменності.

Політика коренізації, зокрема українізація, мала добрі перспекти­ви, оскільки в зв’язку з розгортанням індустріалізації та колективізації в містах відбувалася демографічна українізація.

Масова міграція з сіл у міста руйнувала відмінності в національному плані між зрусифікованим містом і українським за духом селом, інтегру­вала і консолідувала окремі райони, що складали УСРР. Особливо помітні зміни у національному складі населення відбувалися у великих промис­лових містах. Від 1923 р. до 1933 р. число українців у Харкові зросло з 38% до 50%, у Києві - з 27% до 42%, у Дніпропетровську - з 16% до 48%, у Запоріжжі - з 28% до 56%, в Одесі - з 6,6% до 17,4%, в Лу­ганську - з 7% до 31%. Вперше в українській історії у 1926 р. українці становили більше половини робітничого класу (55%). Причому чим ниж­чою була вікова група, тим вищим був відсоток українців. Більшість ро- бітників-українців у побуті розмовляла українською мовою.

Загалом, середина і друга половина 20-х років стали періодом знач­них зрушень у подоланні наслідків багатовікової русифікаційної політи­ки. Відбувався процес розширення сфери вживання української мови, нового осмислення традицій, національних цінностей.

Така політика живила «зміновіховські»^{[27] [28] настрої, сприяла повернен­ню в Україну значної кількості діячів культури, які з різних причин опи-}

Тема 12. Україна в умовах утвердження тоталітарного режиму: соціально-політичні процеси нилися за кордоном. Все це привело до зростання впливу національної ідеї, що лякало центр.

Отже, політика коренізації в Україні мала значно більший резо­нанс, ніж той, на який розраховували в центрі.

Започаткована «згори» національно-культурна реформа була спря­мована на створення більш ефективного механізму управління респуб­ліками з боку центру, а розмови про взаєморозуміння і довір’я між про­летаріатом і селянством, які розмовляли різними мовами, становили не більш як словесний камуфляж.

Тому Москву особливо занепокоїло те, що керівництво реформою почало «вислизати». з рук партійних організацій.