СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ

З прийняттям в липні 1991 року закону про заснування поста Пре­зидента держави почалось практичне втілення принципу поділу влади на законодавчу і виконавчу, почались пошуки засобів взаємоузгоджених дій.

Уряди в різних складах виявились неспроможними забезпечити ке­рівництво економічними процесами, адекватно урахувати взаємовплив економіки і політики, провести реформу. Поглиблення економічної кризи обумовило перегрупування партійно-політичних сил в країні, політиза- цію суспільних об’єднань, створення нових політичних партій. Прези­дент розраховував на те, що Рух, який відіграв роль провідної політич­ної сили в боротьбі за створення незалежної держави, спроможний кон­солідувати прогресивні сили України. Але нові політичні реалії вже влітку 1993 року привели до розколу цієї організації. Рух і національно-демо­кратичні сили втрачають вплив серед значної частини населення Украї­ни. В суспільстві зростає незадоволення економічним станом в республіці. В 1993 році ціни зросли більше, ніж у 100 разів, а реальна платня одно­часно зменшилась на 52%. В 1993 році грошей було випущено в 25 разів більше, ніж в 1992.

У червні 1993 року Л. Кравчук підписав указ про створення надзви­чайного комітету всередині Кабінету міністрів з питань оперативного управління народним господарством, який очолив голова Кабінету міністрів Л. Кучма. Але програма спільних дій не була узгоджена, і Верховна Рада погодилась на його відставку.

За 1992-94 роки Верховна Рада України прийняла близько 450 за­конів. Законотворча діяльність Верховної Ради охоплювала багато на­гальних проблем, але механізм реалізації законів в умовах падіння ефек­тивності державного управління і авторитету влади належним чином не спрацьовував.

Складність політичного становища в Україні в цей період пов’язана з посиленням зневіри серед частини населення і обумовлена тим, що перші роки незалежності не підтвердили обіцяного процвітання і покра­щення. В цих політичних умовах продовжується процес створення но­вих політичних партій.

Заборона діяльності КПРС не могла привести до ліквідації самої соціальної бази лівих сил. Восени 1991 року було створено Соціалістич­ну партію України (СПУ), яку очолив О. Мороз. Поширенню впливу цієї партії сприяло загострення економічної кризи на початку 1993 року і зміна уряду.

В червні 1993 року в Донецьку відбувся з’їзд Комуністичної партії України, яку очолив П. Симоненко. Лівий спектр політичних партій по­повнила також Селянська (аграрна) партія України. У цей час активізує свою діяльність Ліберальна партія України, яка зайняла центр політич-

ного спектру і задекларувала перехід до ринкової економіки шляхом використання досвіду країн Заходу.

До правих партій, створених в цей період, політологи відносять Конгрес українських націоналістів, Соціал-націоналістичну партію Ук­раїни, які діють переважно в західних областях України. За 1990-1994 рр. в Україні було зареєстровано більше ніж ЗО політичних партій. Але в кризовій ситуації 1994 року більшість цих партій не мала істотного впливу на перебіг політичних подій.

У ході створення нових політичних партій їх ініціатори і лідери, розробляючи тактику боротьби за владу, керувались історичними тра­диціями та брали за взірець політичні партії інших країн, а не існуючі співвідношення' соціальних сил на політичних теренах України, тим са­мим відтворюючи політичну карту початку XX століття. До того ж про­цес створення нових партій в цей період обумовлювався значною мірою розподілом державного майна, великих матеріальних цінностей, над якими владні структури втрачали контроль.

Пересічний громадянин, орієнтуючись на програми, не міг не бачи­ти, що дії партійних лідерів при вирішенні конкретних соціально-еконо­мічних і політичних проблем не відповідають обіцянкам. В суспільстві склалась така ситуація, що критика демократами минулого не одержу­вала резонансу, притаманного часам перебудови.

Наслідком глибокої економічної кризи 1993 року стало скорочення на­ціонального доходу на 15%, рекордний рівень інфляції, зростання со­ціальної напруги.

Протистояння Президента і Верховної Ради на тлі економічної і полі­тичної кризи закінчилось рішенням достроково припинити повноважен­ня. В березні - квітні 1994 року відбулись вибори до Верховної Ради, які проводились на багатопартійній основі. З 32 партій право бути пред­ставленими у парламенті здобули 14.

Депутатські фракції чисельністю понад 10 чоловік дістали тільки 4 партії: комуністів (90), Народний рух України (22), Селянська партія (21) і соціалісти (15). 26 червня 1994 року відбулися вибори Президента України. За кількістю поданих голосів у першому турі голосування пре­тенденти розподілились таким чином: Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, В. Лановий, В. Бабич, П.Таланчук. Другий тур виборів, де балотували­ся Л. Кравчук і Л. Кучма, дав перевагу Л. Кучмі.

Завдяки перевазі у парламенті лівим партіям вдалося висунути своїх представників на ключові посади: лідерів соціалістичної партії О. Мороза та селянської - О. Ткаченка було обрано відповідно Головою Верховної Ради та його першим заступником.

На цей час економічна ситуація в Україні стала гіршою, ніж в будь- якій країні, крім воюючих. Обсяг продукції у промисловості в 1994 році скоротився на 28%, в сільському господарстві - на 17%. Розвиток кризи загрожував незалежності держави соціальним вибухом.

339

У жовтні 1994 року новообраним президентом Л. Кучмою була за­пропонована стратегія економічних перетворень, яка була схвалена Вер­ховною Радою. У вересні 1994 року почала діяти нова конституційна ко­місія, утворена за принципом представництва двох гілок влади.

5 травня 1996 року постановою Верховної Ради була створена депу­татська тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Консти­туції України. 17-18 червня 1996 року почались читання; найбільш за­пеклі дискусії «ліві та праві» розгорнули з проблем символіки, державної мови. Це свідчило про те, що політичні сили в Україні вже дійшли згоди щодо основних положень Конституції про основи економічного і політичного устрою держави, і зажадали від владних структур певних гарантій своєї подальшої державної та політичної діяльності. Конститу­ційний процес знову загальмувався.

У цій ситуації Президент підписав указ про оголошення референ­думу про затвердження основного закону. В ніч з 27 на 28 червня Основ­ний Закон нашої держави було затверджено, і тим самим завершено період державного становлення.

Конституція, виходячи з основних положень Декларації про дер­жавний суверенітет України, Акта проголошення незалежності Украї­ни, закріплює пріоритет загальнолюдських цінностей, прав та свобод людини і громадянина, як вищої соціальної цінності. Провідною ідеєю Кон­ституції є рівність громадян у всіх сферах державного і суспільного життя. Конституція закріплює основи демократичної правової держави, поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, повне народовладдя, верховенство права, політичний, економічний та ідеологічний плюралізм, наявність місцевого самоврядування.

У грудні 1997 року було внесено зміни у Закон про вибори народ­них депутатів України. Наступні вибори тепер стали проводитись за мажоритарно-пропорційною системою. Половина складу Верховної Ради обирається в одномандатних округах, а друга половина - за партійними списками.

Передвиборна боротьба відбувалась в умовах соціальної напруги. Хоча в економіці і сталися деякі позитивні зміни порівняно з попереднім періодом, але вони не призвели до суттєвого покращення соціального стану українського суспільства. З розгортанням підготовки до парла­ментських виборів 1998 року активізувалась діяльність політичних партій у напрямку створення передвиборних коаліцій та блоків, посилення впли­ву на широкі верстви населення, пошуків свого електорату. Більше 50 партій та об’єднань мали намір взяти участь у виборах до Верховної Ради. Процеси структуризації політичної мережі України в ході пере­двиборчої кампанії стали наслідком виходу на старт виборів до Верхов­ної Ради 30-и партій та виборчих блоків. Програми партій та блоків свідчи­ли про те, що варіантів соціально-економічного й політичного розвитку країни значно менше, ніж самих політичних угруповань, які мали намір їх реалізувати.

Отже, економічні й соціальні негаразди в суспільстві об’єктивно сприяли розширенню соціальної бази лівих партій, і насамперед, комуні­стичної. Ті політичні сили, які підтримують курс капіталістичного ре­формування суспільства, і традиційно вважаються правими, мають знач­но меншу соціальну базу, бо за роки незалежності не вдалося створити «середній клас», провести ринкові реформи, переконливо довести насе­ленню переваги обраного політичного курсу.

Ситуація для пересічного громадянина ускладнювалась тим, що ні праві, ні ліві не змогли консолідуватись, позбутись амбіцій і врахувати досвід попередніх виборів. За таких умов результати виборів у значній мірі залежали від технології самої виборчої кампанії.

29 березня 1998 року відбулися вибори до Верховної Ради, в яких брали участь близько 70% дорослого населення України. Чотиривідсот­ковий бар’єр подолали Комуністична партія України, Народний рух, блок Соціалістичної і Селянської партії, Партія зелених, Народно-де­мократична партія, «Громада», Прогресивна соціалістична партія, Соці- ал-демократична партія України (об’єднана).

В результаті тривалого пошуку компромісу Головою Верховної Ради було обрано О. Ткаченка. На цій посаді він перебував до січня 2000 р.

Основні напрямки діяльності парламенту цього періоду такі. По-пер­ше, це врегулювання кримської проблеми. У Криму активізувались полі­тичні сили, що прагнули приєднати Крим до Росії. Положення діючої тоді Конституції Автономної Республіки Крим сприяли сепаратистським на­строям. Прихильником створення «держави в державі» був і Президент AP Крим Ю. Мешков. Між Сімферополем та Києвом розпочалася «війна указів». Завершилася вона ліквідацією за рішенням Верховної Ради Ук­раїни посади Президента Автономної Республіки Крим та прийняттям Вер­ховною Радою Криму нової Конституції, позбавленої сепаратистських тен­денцій. Таким чином, завершився восьмирічний період нестабільності у відносинах між центральною владою та владою Кримської автономії, що загрожував територіальній цілісності Української держави.

Важливою подією стає також прийняття 15 січня 1999 року закону про соціальний статус Києва як столиці держави.

Було визначено функції місцевих державних адміністрацій. Згідно із законом, прийнятим Верховною Радою 9 квітня 1999 року, вони були включені до системи органів виконавчої влади. Голови адміністрацій при­значаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів - вищого органу виконавчої влади.

У травні 1999 року приймається рішення про приєднання до Міжпар­ламентської асамблеї, делегація Верховної Ради бере участь у роботі Асамблеї Європарламенту, у діяльності інших міжнародних організацій.

Однак у роботі парламенту були й суттєві недоліки. У жодній із сфер економічної діяльності наприкінці 1999 р. країна не мала логічно завершеного системного законодавчого забезпечення. У 1998-1999 рр. Президент України був вимушений застосувати право вето до 117 за­конодавчих актів.

Чергові вибори Президента України відбулися 31 жовтня 1999 р. Цьому передувало прийняття Верховною Радою в березні 1999 р. закону «Про вибори Президента України», який передбачав проведення ви­борів на засадах багатопартійності, вільного та рівноправного висуван­ня кандидатів.

Президентська кампанія почалася в травні 1999 р. Своїх претен­дентів висували різні політичні партії, громадські організації, виборчі блоки, збори виборців, були й незалежні кандидати. Всього виявилося 32 претенденти. Центральна виборча комісія (ЦВК) зареєструвала 15 кан­дидатів на посаду Президента України, але двоє з них в останній момент зняли свої кандидатури.

Серед кандидатів були такі відомі державні і політичні діячі, як Л. Куч­ма, О. Мороз (Соціалістична партія), П. Симоненко (Комуністична партія), О. Ткаченко (Селянська партія), Є. Марчук (Блок партій Соціал-демо- кратичний союз), Г. Удовенко та Ю. Костенко (Народний рух), В. Коно­нов (Партія зелених) та ін. Участь у президентській кампанії Наталії Вітренко (лідер Прогресивної соціалістичної партії) свідчить про поча­ток політичної емансипації нашого суспільства.

Виборча кампанія відбувалася в умовах гострої політичної боротьби, була напруженою. Про це свідчать конфронтація між ЦВК та незареєст- рованими кандидатами, численні судові процеси у Верховному суді; за­мах на кандидата Н. Вітренко; «війна компроматів».

В І турі виборів (31 жовтня 1999 р.) переможцями стали Л. Кучма (36,49% голосів) і П. Симоненко (22,26% голосів). Оскільки жоден з них не набрав 50%+1 голос на 14 листопада був призначений II тур виборів Пре­зидента України.

У другому турі за Л. Кучму було подано 56,31% голосів виборців (за П. Симоненка - 37,36%), і він став, згідно із Конституцією, Прези­дентом України на п’ятирічний термін.

З обранням Президента відбулася зміна уряду. В грудні 1999 р. Прем’єр- міністром України було призначено В. Ющенка.

Роботі нового уряду сприяло формування в січні 2000 р. в складі Верховної Ради депутатами одинадцяти парламентських груп і фракцій, а також деякими позафракційними депутатами парламентської більшості у кількості 237 депутатів. До сформування більшості майже впродовж восьми років уряд фактично не мав підтримки в парламенті. На кінець 1999 року на розгляд Верховної Ради було внесено 573 проекти законів, а прийнято було лише 171. Із 27 законопроектів, визначених Президен­том України як невідкладні та позачергові, було прийнято лише 9.

Сформована більшість Головою Верховної Ради обрала І. Плюща. Було переобрано склад комітетів парламенту, внесено зміни до регла­менту щодо порядку голосування. Із 24 Комітетів Верховної Ради у 19 стали домінувати представники парламентської більшості. З’явилась мож­ливість прийняття парламентом законодавчих актів для реалізації виз­наченого Президентом України курсу радикальних реформ, викладених у посланні про стратегію економічного і соціального розвитку України на 2000-2004 рр. Протягом трьох місяців діяльності п’ятої сесії Верховна Рада прийняла стільки законів, скільки уся попередня четверта сесія. Парламент приступив до обговорення та прийняття кодексів - Кримі­нального, Цивільного, Господарського та Податкового. Було прийнято закон «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплат». У новій редакції прийнято закон «Про охорону культурної спадщини». У квітні 2000 року Верховна Рада схвалила урядову про­граму діяльності Кабінету Міністрів «Рефор­ми заради добробуту».

З метою забезпечення ефективного функ­ціонування всього державного механізму в Україні, подолання протистояння і конфрон­тації між різними політичними силами, орга­нами законодавчої та виконавчої влади 16 квітня 2000 року був проведений всеукраї­нський референдум щодо організації робо­ти Верховної Ради України.

За період роботи уряду Ющенка дещо покращились показники розвитку українсь­кої економіки, в тому числі завдяки фінан­совій допомозі Заходу, але це не призвело до суттєвого поліпшення добробуту біль­

шості населення країни. Анатолій Кінах

Загострення політичної ситуації набуло майже кризового характе­ру навесні 2001р. Апогеєм стають запеклі сутички протидіючих сил біля пам’ятника Т. Г. Шевченку 9 березня 2001 р. Все це прискорило чергову зміну керівництва уряду. Віктор Ющенко іде у відставку. Керівником уряду з ЗО травня 2001 року призначається Анатолій Кінах.

За роки незалежності суттєві зміни відбулися в релігійному житті народу України. В квітні 1991 року Верховна Рада прийняла закон про свободу совісті та релігійні об’єднання. З 1996 року права віруючих отри­мали конституційне закріплення.

На початок 1999 р. в Україні діяли: Українська православна церква (Московський патріархат), Українська православна церква (Київський пат­ріархат), Українська автокефальна православна церква, Українська гре- ко-католицька церква, Римсько-католицька церква. В Україні багато й інших конфесій, зокрема сектантських, чисельність яких істотно зросла. На по­чаток 1996 р. налічувалось загалом 70 конфесій, течій і спрямувань, з яких близько ЗО виникли в умовах незалежної держави.

Важливою подією релігійного життя став візит до України у червні 2001 р. Папи Римського Іванна Павла II.

Ставлення держави до релігійного питання відображене у 35 ст. Конституції України: «Церква і релігійні організації в Україні відокрем­лені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова».

Візит Папи Римського Івана Павла II. Львів, 26 червня 2001 р.

У кінці 2001 року було принято новий Закон України «Про вибори народних депутатів». Законом передбачена можливість об'єднання партій в передвиборчі блоки, що є доцільним за умов багатопартійності. На початок виборчих перегонів було зареєстровано 123 партії. У виборах до Верховної Ради, які відбулись 31 березня 2002 року взяли участь 33 політичні блоки та партії. Необхідну кількість голосів для проходження у Верховну Раду зібрали блок «Наша Україна», Компар­тія, блок «За Єдину Украї­ну», блок Юлії Тимошен­ко, Соціалістична партія Ук­раїни, Соціал-демократич- на партія України (об'єдна­на). Лідером виборчих пе­регонів став блок «Наша Україна» на чолі з екс-пре- м'єром Віктором Ющенко, який уособлює національ­но-патріотичні сили, захі­дний вектор зовнішньої по­літики та сподівання елек- торату щодо майбутніх

Тема 17. Україна наприкінці XX - на початку XXI ст. президентських виборів. Сильні позиції в парламенті здобув блок «За Єдину Україну», який об'єднав право-центристські сили. Вперше за часи існування незалежної України ліві політичні сили поступилися своїм лідер­ством, хоча комуністи одержали перемогу в багатьох регіонах країни. Результати виборів свідчать про перспективу нових векторів політич­ного розвитку суспільства на теренах України.