СТАТУС ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У 20-30-і РОКИ

По закінченні Першої світової війни всі проблеми нового міжнарод­ного устрою були передані на розгляд Паризькій мирній конференції. Її увагою не було обійдено і майбутнє західноукраїнських земель.

Санкціоноване країнами Антанти збільшення території цих країн мало стати важливим аргументом на користь їх відданості поставленому перед ними завданню.

Схилившись до подібного рішення, країни - учасники конференції відверто показали, що в своїй роботі вони не завжди керуються вимогами історичної справедливості і здатні принести національні інтереси України у жертву інтересам власним. Розуміння українцями цього факту згодом серйозно скорегує політичну орієнтацію західноукраїнського суспільства.

Доля Закарпаття була вирішена першою. Головним претендентом на цю область виявилася Чехословаччина. Стараннями її уряду і особисто президента Т. Масарика питання про приєднання Закарпаття до Чехо- словаччини було заздалегідь узгоджено як з урядами провідних захід­них країн, так і з діячами закарпатської еміграції. В листопаді 1918 р. у м. Скрентоні (штат Пенсільванія) було підписано угоду з Угро-русинсь- кою радою США про добровільне включення Закарпаття до складу

нової чеської держави за умови надання краю автономії. Керуючись цим документом, хоча його правочинність і викликала сумніви, чехословацькі війська у січні 1919 р. окупували територію Закарпаття.

Місцева громадськість занадто пізно зреагувала на подібний розви­ток подій. Коли 21 січня 1919 р. «Собор Русинів» у Хусті проголосив злуку Карпатської України з УНР, це не викликало ніякого міжнарод­ного резонансу.

Історія входження Північної Буковини та Бессарабії до складу Ру­мунії була більш драматичною. З листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях українці висловилися за возз’єднання з УНР. Румунію однак ця обставина обходила мало. Буковина була окупована в листопаді 1918 р. При цьому румуни скористалися тим, що буковинські січові стрільці якраз виступили в похід до Львова, на допомогу ЗУНР. Свого часу Ан­танта пообіцяла Румунії винагородити її за вступ до війни і тепер відда­вала обіцяне коштом українських земель. Сен-Жерменський та Севрсь­кий (10 серпня 1920 р.) міжнародні договори передали Буковину Румунії. Румунські апетити, однак, цим не обмежилися. Бессарабія, де мешкало до 450 тис. українців, творила стратегічний тил можливій інтервенції союзних військ на півдні України. Тому 28 жовтня 1920 р. Паризька кон­ференція прийняла так званий «Бессарабський протокол», згідно з яким Бессарабія теж відходила до Румунії. Міжнародно-правові засади «про­токолу» були такими сумнівними, що деякі країни взагалі відмовилися ратифікувати його.

На цьому історія дипломатичних бід західноукраїнських земель не вичерпується. Не слід забувати, що згідно з Варшавським договором між УНР та Польщею від 28 квітня 1920 р., компенсацією за пакт про спільний наступ на Україну була відмова С. Петлюри від усяких пре­тензій на Східну Галичину.

На цей час Польща вже контролювала основну частину західно­українських земель, окупувавши їх після перемоги над ЗУНР. Проте в XX ст. для їх остаточного приєднання вже було замало виключно збройної сили. З точки зору міжнародного права влада поляків у Східній Галичині була спірною. Українці постійно турбували держави Антанти протестами проти нав’язування їм польського панування. Роки, що передували остаточному вирішенню галицького питання, були періо­дом «взаємного невизнання» (1919-1923 рр.) у польсько-українських сто­сунках.

Українці відмовлялися визнавати польську державу, бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 р. Мали місце випадки терорис­тичних акцій та саботажу польських урядовців і державних установ. Зі свого боку поляки діяли так, буцімто Галичина була цілковито польським

Тема 13. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами краєм, підпорядковуючи собі всі сфери його життя і цілком ігноруючи потреби українців, які складали 15% всього населення Польщі.

Намагаючись добитися права адмініструвати українські землі, 26 ве­ресня 1922 р. польський сейм ухвалив закон про автономію трьох га­лицьких воєводств («Східної Малопольщі») та постанову про заснування Українського університету на державний кошт. Як виявилося в подаль­шому, це був лише політичний маневр, який мав полегшити полякам утвердити в краї свою владу.

В 1923 р. після того, як Польща запевнила Конференцію Ради послів Антанти в тому, що рішення сейму буде обов’язково виконане і що Варшава буде поважати національні права українців (дозволить їм ко­ристуватися в установах українською мовою і т. ін.), Рада послів визнала тимчасовий протекторат Польщі над Східною Галичиною. Це рішення фактично залишало західних українців на милість їхнього старого, пе­ревіреного часом національного ворога.

Бажання урядів Польщі, Румунії та Чехословаччини зберегти влас­ну територіальну цілісність цілком зрозуміле. Проте не слід забувати про методи, за допомогою яких забезпечувався контроль над українсь­кими теренами.

Західні українці зіткнулися в цьому випадку із застосуванням проти них «цивілізованих» методів національної дискримінації, що здебільшого виключали з свого арсеналу грубе насильство. Дискримінаційна політика провадилася шляхом невиконання на практиці виконавчою владою рішень вищих законодавчих органів.

Головними заходами дискримінаційної політики стали:

1) несправедлива земельна реформа і військова колонізація українсь­ких земель;

2) згортання національного шкільництва, вищої школи та утиски ук­раїнської інтелігенції (крім Чехословаччини);

3) нехтування економічними інтересами українських земель;

4) проведення заходів, спрямованих на денаціоналізацію українців та штучне накидання сепаратистських настроїв у місцевих українсь­ких громадах.

Слід обмовитися, що незважаючи на те, що всі вищезгадувані країни взяли на озброєння перелічені заходи, їх проведення різнилося відповід­но до політичного курсу урядів цих країн. Схильні до авторитаризму уряди Польщі та Румунії свідомо і демонстративно придушували націо­нальне життя українців. В свою чергу, ліберальний уряд Чехословаччи­ни діяв шляхом компромісу.

Введення польських порядків на західноукраїнських землях супро­воджувалося таємним терором проти будь-яких проявів національного життя. У 1919-1923 рр. було ув’язнено близько 70 тис. українців, зде­більшого учасників нещасливої українсько-польської війни 1919 р. На­ступ польського уряду на національні права українців був всеохоплюю-

чим і переслідував позбавлення місцевих українців їх національної іден­тичності. Польські науковці заперечували належність до української нації карпатських народностей: лемків, бойків, гуцулів.

Полонізацію Галичини визначав спеціальний закон Грабовського, міністра освіти 1923-1926 рр., який за допомогою школи, землеподілу та інших засобів пророкував ліквідацію української проблеми впродовж 25 років.

До всього цього додалися намагання посварити українців на релігій­ному ґрунті. Українське населення Польщі складало дві окремі громади - галицьку (греко-католицьку) та волинську (православну), і Варшава по­стійно намагалася підкреслити релігійну відмінність між ними. Право­славна церква залишалася важливою опорою української самобутності у Волині, і тому польська влада досить скоро стала на шлях її пересліду­вання. Стверджуючи, що колись більшість церков на Волині та Холм- щині належала католикам та греко-католикам, власті передали їм близько 150 православних храмів, а 190 просто зруйнували.

Як вже згадувалося, одним з засобів тиску польського уряду на ук­раїнське населення були закони про земельну реформу і військову коло­нізацію Галичини, вже здавна аграрно перенаселеної. Польським коло­ністам (осадникам) передавалася майже чверть земель, призначених для розподілу.

Особлива увага польської влади була спрямована на знешкодження впливу української інтелігенції та її чистку від радикальних елементів. В 20-і роки розгорнулась кампанія по переселенню вчителів із Східної Гали­чини в інші місцевості Польщі. Разом з цим було ліквідовано всі українські кафедри Львівського університету, що до війни мав українсько-поль­ський характер. Було оголошено, що його студентами можуть стати лише ті, хто присягне на вірність Польщі, що автоматично залишало українську молодь за його стінами.

Разом з цим польський уряд так і не виконав обіцянки заснувати окремий український університет. Відповіддю на це з українського боку стала організація в 1920 р. у Львові «таємного» («катакомбного») універ­ситету. Створений без дозволу властей він, по суті, являв собою конспі­ративні курси. У період свого розквіту «університет» налічував 54 про­фесора та 15 кафедр трьох факультетів, на яких навчалося близько 1500 студентів. Після того, як у 1925 р. уряд все ж таки закрив його, багато студентів подалося до Чехословаччини, вищі навчальні заклади якої зараховували результати пройдених курсів. В результаті освічені українці все більше ставали виразниками антипольських настроїв.

У 1926 р. в Польщі стався державний переворот. До влади прийшов новий уряд на чолі з Ю. Пілсудським, і з’являлися нові можливості в покращенні українсько-польських стосунків. Кілька польських урядовців утворили неофіційну групу «федераціоністів», що обстоювала необ-

Тема 13. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами хідність проведення у Волині іншої національної політики, ніж у Гали­чині. З Волині пропонувалося зробити вітрину україно-польського спів­існування. «Федераціоністи» покладали надії на те, що зможуть інспіру­вати все більше зростання розходжень між українцями Галичини та Волині. Розбрат допоміг би полякам назавжди роз’єднати українські гро­мади. Крім цього, побачивши приклад спокійного національного життя Волині, галичани могли дещо заспокоїтися в надії, що пожертвувавши вимогами української незалежності, можна досягти встановлення грома­дянського спокою.

Символом нової політики стала постать новопризначеного волинсь­кого воєводи Г. Юзефського. За його правління припинилися заходи на­ціональної асиміляції щодо українців. Проте, одночасно з цим поляки давали зрозуміти, що не підуть на жодні поступки українському само­врядуванню. Г. Юзефському вдалося привернути на свій бік місцевих селян розподілом між ними великої кількості урядових земель. Проте вже досить скоро авторитет воєводи і всієї політики був геть підірваний руйнацією православної церкви на Волині.

Нове загострення українсько-польських стосунків було викликане наслідками Великої депресії 1929-1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по населених українцями аграрних районах. В ці роки прибутки селянських господарств скоротилися майже на 70%.

За цих обставин ненависть українських селян до польських поміщиків та субсидованих державою осадників загострилася як ніколи. Стихійне невдоволення селянства в цей час співпало зі зростаючим невдоволен­ням інтелігенції, долею якої стало штучне безробіття, оскільки всі не­численні урядові вакансії незмінно віддавалися полякам. Тому, коли ук­раїнські націоналісти закликали чинити опір польському пануванню, вони знайшли негайний відгук серед молодих українців.

Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля підпалів поміщицьких маєтків (близько 2200 випадків). У відповідь на це уряд удався до масо­вих та жорстоких дій, розпочавши кампанію «пацифікації», тобто уми­ротворення. Починаючи з вересня 1930 р., загони польської поліції та кавалерії зайняли близько 800 українських сіл, де були зруйновані осе­редки українських громад і арештовано близько 2 тис. молодих людей. Акція супроводжувалася масовим рукоприкладством по відношенню до українців, дармовими реквізиціями харчів та майна.

Українських кандидатів у депутати до сейму посадили під домашній арешт, аби вони не могли приймати участі у виборах, що саме мали місце. Траплялися випадки, коли польські військові та поліцаї терори­зували місцеве українське населення, змушуючи його голосувати за польських кандидатів.

Протест українців до Ліги Націй надав кампанії «пацифікації» харак­теру міжнародного скандалу. Проте Комітет Ліги поклав відповідальність за вчинене передусім на українських екстремістів, які спровокували

польський уряд на репресії. Аграрні заворушення були досить швидко придушені, але залишили по собі у спадок постійне зростання націо­нальної ворожнечі. Після подій 1930 р. польський уряд зайняв щодо ук­раїнців безкомпромісну позицію. Було скасовано місцеве самоврядуван­ня в українських селах. В 1934 р. у Березі Картузській поляки обладнали концтабір, в якому тримали близько 2000 політичних в’язнів, переваж­но українців. У 1935 р. Польща відмовилася від свого зобов’язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.

Однак, найтяжчі умови національного існування для західних ук­раїнців було створено не в Польщі, а в Румунії, де життя 790 тис. чол. української громади постійно проходило під загрозою терору. Протягом 1919—1928 рр. в Буковині було введено військовий стан, який потім було відновлено з 1937 р. У складі Австро-Угорщини Буковина мала статус автономної провінції, порівняно сильне політичне представництво у Віденському парламенті та широке місцеве самоврядування. Все це було втрачене з анексією краю Румунією. Наступив період повного політично­го безправ’я.

У 1927 р. було скасовано статус автономної Буковини і вона стала простою провінцією Румунії. При цьому, Бухарест дав визначення україн­цям Буковини як «зукраїнізованим румунам», яких тецер належало по­вернути в лоно материнської нації. Під цим приводом до 1924 р. в Буко­вині не залишилося жодної суто української школи. Було цілком руму­нізовано і Чернівецький університет, в якому в цей час навчалося лише 20% студентів-румунів. При отриманні нових документів в державних установах набула поширення практика зміни українських прізвищ на румунські.

Під час військового стану українські вчителі в наказному порядку пе­реводились до центральних районів. Гонінням піддавалась і греко-като- лицька церква, оскільки румуни були православного віросповідання. Про­ведена аграрна реформа викликала занепад сільського господарства ук­раїнського населення. Зменшилися врожайність і кількість поголів’я ху­доби, кращі землі відійшли в розпорядження військових колоністів. Сум­ної слави набув румунсько-польський кордон, де прикордонники роз­стріляли багатьох українців, що, рятуючись від утисків, намагалися нелегально перебратися до польських земель.

Міжвоєнна Румунія знала випадки стихійних повстань доведених до відчаю людей. Таке повстання, у 1919 р., підняли під Хотином очолені більшовиками українські селяни. Потім, у 1924 р., в Бессарабії спалах­нуло Татарбунарське повстання, в якому прийняли участь і місцеві ук­раїнці. Судовий процес над інсургентами набув міжнародного розголосу, проливши світло на нестерпні умови існування національних меншин.

Обмежене відродження українського життя стало можливим лише в період з 1928 по 1938 рр. Помірковані представники буковинської ук­раїнської громади, що схилялися до пошуку компромісу з режимом,

Тема 13. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами відновили культурні товариства, театральні трупи та органи преси. Па­ралельно з цим в Буковині виникло таємне націоналістичне підпілля.

На противагу Польщі та Румунії, політика чехословацького уряду щодо закарпатських українців (455 тис. чол.) була найбільш поміркова­ною. Чехословацькі політики змогли нав’язати місцевим політикам своє­рідну «джентльменську» угоду. В обмін на тимчасову відмову русинів від вимог автономії краю уряд провів у Закарпатті низку заходів, спрямова­них на розвиток освіти та культури «Подкарпатської Русі», поліпшення матеріального життя її населення. Українська мова була визнана офіцій­ною в краї. Склалася ситуація, коли чеський уряд вкладав у Закарпаття більше коштів, ніж вилучав.

Закарпатське селянство свого часу теж постраждало від земельної реформи. 2/3 призначених для розподілу земель були відведені під посе­лення колоністам. Разом з цим у краї продовжувало існувати велике поміщицьке землеволодіння. Щоправда, в 20-х роках було поділено ве­ликі угорські маєтки й близько 35 тис. селянських господарств отримали додаткові ділянки, але цей захід не вирішив повністю земельного пи­тання. У 1936 р. володіння 703 магнатів утричі перевищувало наділи 103 тис. селянських господарств. Взагалі, чеські політики в своїх планах відво­дили Закарпаттю роль аграрного придатку до високорозвинених в еко­номічному відношенні центральних областей країни.

Отже, поряд з позитивними моментами реально статус Закарпат­тя, передбачуваний низкою міжнародних договорів, так і не був належ­но забезпечений чехословацьким урядом. Однак після Мюнхенського до­говору чотирьох держав (29 вересня 1938 р.) складне міжнародне стано­вище Чехословаччини і постійні турботи українського руху примусили уряд надати Закарпаттю статус автономної республіки - Карпатська Україна. В жовтні 1938 р. щойно створена Руська національна рада вису­нула вимогу реальної автономії Закарпаття. Через кілька днів було ство­рено перший автономний уряд краю на чолі з А. Бродієм. Через два тижні останнього було викрито як угорського агента і заарештовано. На його місце Прага призначила греко-католицького священика Авгус­тина Волошина. Останній розгорнув належну роботу по розбудові дер­жавності, незважаючи на те, що рішенням Віденського арбітражу 2 ли­стопада 1938 р. чотири повіти Карпатської України з містом Ужгород були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю краю було перенесе­но до Хуста. Для захисту державної незалежності і боротьби з угорсь­кими терористичними бандами було створено збройні сили автономії - Організацію Оборони «Карпатська Січ», велику допомогу у створенні якої надали галицькі осередки Організації Українських Націоналістів (ОУН).

15 березня 1939 р. новостворений Сейм Карпатської України прого­лосив її повну державну самостійність. Прийнята парламентом Консти­туція Карпатської України визначила назву держави, державний устрій (президентська республіка), державний гімн та герб. Президентом став

А. Волошин. Напередодні цього, в ніч з 13 на 14 березня 1939 р., Угорщи­на, за згодою Німеччини, почала активну агресію проти Карпатської Ук­раїни. З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі (близько 5 тис. чол.) вели кровопролитні бої з переважаючими си­лами противника (близько 40 тис. чол.) в районі Ужгород-Мукачів- Берегів-Севлюш. 16 березня, зазнавши значних втрат, угорці захопи­ли Хуст.

Протягом ще двох днів опір Карпатської Січі було зломлено і край повністю окуповано. В гірських районах війська Карпатської Січі продов­жували партизанську боротьбу з угорськими військами ще протягом двох місяців. В кінці березня 1939 р. президент республіки і більша час­тина уряду на чолі з прем’єром Юрієм Реваєм виїхала через Румунію в еміграцію.

Незважаючи на важкі умови життя західних українців, треба виз­нати, що їх політичне та соціально-економічне становище було кра­щим, аніж їх східних братів. Попри дискримінаційну політику та тлума­чення законів на користь інтересів пануючих в Західній Україні держав, закони європейських країн залишали обмежену можливість протесту проти державної політики і не допускали проведення заходів, які б свої­ми розмірами і наслідками могли б позмагатися з сталінською колективі­зацією чи голодом 1932-1933 років в Україні.