ПАРТІЇ ТА ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

20—30-і роки були роками помітного громадського і політичного по­жвавлення на західноукраїнських землях. Поряд з політичною бороть­бою за самоврядування не вгасала культурницька робота.

Своєрідним проявом національного самовизначення західних українців став кооперативний рух, який отримав такий розвиток, що став майже самодостатнім. З його допомогою західні українці немовби створили дер­жаву в державі, своєрідну кооперативну республіку. Центральною уста­новою, що скеровувала працю кооперативів, був Ревізійний союз, який в 1930 р. мав понад 3000 осередків і 369 тис. членів. Розвиток національної кооперації мав надзвичайно важливе значення для західноукраїнських земель. Кооперація заохочувала народ розбудовувати економічну базу, яка мала служити боротьбі за національні права. Кожне село, кожна місцевість обов’язково створювали у себе кооператив — крамницю чи касу. Взагалі можна твердити, що завдяки своїй відданості й наполег­ливій праці західні українці в дуже несприятливих умовах все ж таки

Мітрополит Андрій Шептицький

творили підвалини власного економіч­ного розвитку.

Серйозну конкуренцію політичним та громадським організаціям у їхній роботі складала греко-католицька церква, що залишалася найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою українською організа­цією. Але роль цієї установи в галиць­кому суспільстві зазнала кардинальних змін, в порівнянні з XIX ст. Греко-като­лицька церква втратила своє панівне становище, але, незважаючи на це, на­прикінці 30-х років налічувала 4 млн. віруючих у близько 3 тис. парафій.

Своїм становищем у міжвоєнний період греко-католицька церква, без сумніву, завдячує митрополитові Андрію Шептицькому, що взагалі був найвпливовішою постаттю західноукраїнського суспільства. У 30-х роках він енергійно протестував проти політики «пацифікації», а в 1935 р. підтримав політику «нормалізації». Маючи тісні взаємини з помірковани­ми партіями, А. Шептицький водночас засуджував войовничих націо­налістів і комуністів, постійно обстоюючи необхідність керуватися у полі­тичній боротьбі більш високими цінностями, ніж принцип доцільності.

Рішення Ради послів Антанти 1923 р., яке визнало прилучення Га­личини до Польщі, стало страшним ударом для галицьких українців. Не вбачаючи можливості швидкої перемоги, галицькі українці почали організовувати своє політичне життя для тривалої боротьби. Виявом цього було перетворення деяких політичних формацій у політичні партії та перегляд існуючими партіями власної ідеології. Рішення Ради послів спричинило водночас як радикалізацію, так і гіпертрофовану політичну диференціацію в західноукраїнському політичному житті. З часом у ньо­му все виразніше формувалися три політичних табори: примиренців, радянофілів та націоналістів, в яких перебувало 12 політичних партій, проте жодна з них не мала вирішального впливу в суспільстві.

Так, провідна центристська Українська народна трудова партія (УНТП) розділилася на групи, що відповідали за орієнтацією названим вище таборам. Однак попри різні підходи, всі три групи провели 11 лип­ня 1925 р. партійний з’їзд, на якому створили УНДО (Українське націо­нальне демократичне об’єднання), головою якого було обрано Дмитра Левицького. Ідеологією УНДО було визнано лібералізм. Політична про­грама УНДО висловлювалася за конституційну демократію, проведення аграрних реформ та боротьбу за незалежність України легальними засо­бами, так звану політику «органічного розвитку».

УНДО скоріше мало ознаки широкого національного руху, ніж полі­тичної партії. У ньому.просто не існувало понять членства, членських внесків та партійної дисципліни. Проте, як не дивно, саме брак організа­ційної партійної структури створив УНДО ореол всенародної організації і привернув до неї народну увагу. Кількість членів УНДО перевищувала чисельність членів всіх інших політичних партій разом узятих. На вибо­рах УНДО збирала до 600 тис. голосів, завойовуючи незаперечну біль­шість українських мандатів у сеймі. УНДО залишалася домінуючою си­лою в українському політичному житті до вересня 1939 р. Відносно швид­ко УНДО опанувало такі впливові установи як «Просвіта», Ревізійний союз кооперативів та Центросоюз. У руках УНДО була також найбільш впливова преса на чолі з щоденною газетою «Діло» і партійним офіціозом «Свобода». У польських владних структурах УНДО мало свій клуб.

В 1934 році з’явилися паростки нормалізації. І в польському, і в українському таборах були помірковані діячі, яким обридли постійні ук­раїнсько-польські сутички. З українського боку за компроміс стало ви­ступати УНДО.

Її лідерів непокоїли спровоковані націоналістами репресії щодо ук­раїнців. На них тиснув і український кооперативний рух, що для ефек­тивної діяльності потребував політичної стабільності. У 1935 р. між уря­дом та УНДО було укладено обмежену угоду, що отримала назву «нор­малізації».

Угода закликала українців офіційно визнати примат інтересів поль­ської держави й взяти участь у голосуванні. За це уряд допускав канди­датів від УНДО до виборів, тим самим серйозно збільшуючи українське представництво в сеймі. Після виборів уряд пішов на ряд інших посту­пок. Один з лідерів УНДО, Василь Мудрий, був обраний віце-маршал- ком (заступником голови) сейму. Багатьох українців звільнено з концта­бору. Деякі українські економічні установи та кооперативи отримали фінансові позички. Багатьом членам УНДО здавалося, що життя під Польщею може стати досить толерантним, особливо в порівнянні з то­тальним терором, якого зазнавали в цей час радянські українці.

Але нормалізація не викликала ентузіазму серед більшості українців. Кілька українських партій та опозиція всередині самого УНДО звинува­чували адептів «нормалізації» у співпраці з окупантами. Глибокий скеп­сис щодо можливості успіху даної політики живила вкорінена в усьому українському суспільстві недовіра до поляків. З іншого боку проти «нор­малізації» різко виступила польська меншість українських земель. На­товпи поляків з мовчазної згоди місцевого начальства плюндрували ук-

Лев Бачинський

раїнські установи. Аналогічні події відбувалися на Волині та Холмщині, де озброєні банди ко­лоністів під назвою « Краку с» тероризували місце­вих жителів, змушуючи їх переходити в като­лицтво, а відправи православної церкви часто провадилися польською мовою.

Головним виразником соціалістичних тра­дицій регіону стала Радикальна партія (близько 20 тис. членів), найстаріша з існуючих українсь­ких партій, яка не входила ні в один з умовних таборів. Її програма закликала до справедливої земельної реформи, обмеження приватної влас­ності та відокремлення церкви від держави. Ви­ступаючи з позицій української незалежності, радикали дістали слави рішучих ворогів як CPCP, так і Польщі. Зосереджені в Галичині, радикали вдалися до рішучих спроб поширити свій вплив на Волинь та Поділля, задля чого об’єдна­лися з українською партією соціалістів-революціонерів (УПСР). Було ство­рено Українську соціалістично-радикальну партію (УСРП), яку очолив ветеран західноукраїнської політики Лев Бачинський.

Радянофільська течія була породжена двома джерелами. Першим була польська політика, яка постійно завдавала українцям легальних і нелегальних утисків. Другим джерелом була притягальна сила україні­зації, що розгорталася в Радянській Україні. Широкі кола галицького суспільства почали вірити, що в Радянській Україні твориться нове, національне за змістом, життя. Радянофіли розуміли, що Україна не є суверенною державою, оскільки в найважливіших ділянках свого' життя підлягає союзному урядові.

Відчувши ці настрої, радянський уряд провів успішну пропагандист­ську кампанію серед західноукраїнських інтелектуалів. Завдяки їй до CPCP емігрували такі визначні культурні діячі Західної України, як пись­менник і педагог Антін Крушельницький, правник і публіцист Михайло Лозинський. Виїхали і сотні простих студентів. Тісні зв’язки були вста­новлені між Українською Академією наук в Києві та Науковим товари­ством ім. Т. Шевченка у Львові. Але ці тенденції трималися недовго. Коли в 30-х роках до Західної України дійшли відомості про наслідки колек­тивізації, вони швидко ослабли.

За час свого піднесення прорадянські симпатії викликали до життя появу кількох політичних організацій. У 1919 р. невелика група галичан, більшість із яких була в роки війни військовополоненими в Росії, утво­рила Комуністичну партію Східної Галичини (КПСГ). У 1923 р. ця партія змінила назву на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), яка під тиском Комінтерну стала автономною частиною Польської комуністичної партії (ПКП) і в період розквіту налічувала в своїх лавах близько 4 тис. чол. Партія вперто виявляла в своїх діях незалежність. КПЗУ пристрас­но підтримувала прояви націонал-комунізму в Радянській Україні, на­давши своїй позиції принципового звучання в міжнародному комуністич­ному русі. Саме з цієї причини у 1933 р. керівники КПЗУ М. Заячківський і Г. Іваненко були викликані в CPCP і знищені там за сфабрикованою справою «Української військової організації». В 1938 р. за наказом Й. Ста­ліна Виконком Комінтерну розпустив КПЗУ, звинувативши її в тому, що нібито керівництво в ній захопили агенти фашизму. Майже. всі чле­ни КПЗУ, які опинилися на території CPCP, були репресовані.

Під час свого існування нелегальна КПЗУ, як легальне своє при­криття, організувала громадську організацію «Сільроб» (українську робіт­ничо-селянську спілку).

Інші легальні українські політичні партії були невеликими, слабки­ми й схилялися до співпраці з польським урядом. Однак, поряд з ними, продовжували існувати осередки революційного руху, для яких Східна Галичина і Волинь залишалися базою визвольних змагань і після пораз­ки Української революції.

Одним з перших неспокійною ситуацією в Західній Україні в період «загального невизнання» вирішив скористатися анархіст Нестор Махно, який виношував план розпочати в Галичині національно-визвольне по­встання. Весною 1921 р. він висунув план походу в Галичину очолюваної ним повстанської армії, але Рада комскладу не прийняла пропозиції командарма і час було згаяно. В квітні 1922 р. в Західну Україну з Румунії вдалося перебратися лише невеликому махновському загонові емігрантів, що налічував 19 чол. Махновці були швидко затримані польськими при­кордонниками і, згодом, заарештовані за звинуваченням в намірах підго­товки повстання. Суд, що відбувся в кінці листопада 1923 р., не зміг довести правильність звинувачення, однак влада вислала Н. Махна на поселення подалі від українських земель, в Помор’є.

Ініціативу революційної боротьби проти польської влади продовжи­ли антагоністично настроєні проти анархістів націоналісти. Українська військова організація (УВО) була створена у серпні 1920 р. і являла со­бою малочислену терористичну організацію, що складалася з числа ве­теранів галицької армії. У виданій відділом пропаганди УВО інформаційній брошурі зазначалося, що головним її завданням є підготовка до загально­національного повстання українського народу проти окупантів. «Терор

Тема 13. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами буде... нашим засобом самооборони й агітації, яка дійде до всіх, своїх і чужих, без уваги на те, чи хочуть вони цього чи ні» — проголошувалося в брошурі. Намагаючись перейти від слів до діла, 25 листопада 1921 р., член УВО Степан Федак учинив невдалий замах на Ю. Пілсудського, який прибув до Львова з офіційним візитом.

Готуючись до створення більш масової ніж УВО організації, її голова Євген Коновалець надавав великого значення розробці ідеології, яка б могла привернути до себе молодь. Основну роботу в цьому напрямі виконав літературний критик за фахом Дмитро Донцов, який, однак, так і не наважився вступити до майбутньої ОУН. У 1926 р. у Львові вийшла друком його книга «Націоналізм». Автор не вигадував нічого нового. «Інтегральний націоналізм» Д. Донцова в основних своїх рисах вже був відомий в Європі, насамперед в Румунії, Угорщині та Хорватії. Він справді привернув молодь, але разом з тим викликав розбрат в українському національному русі. Д. Донцов розумів історичний розвиток як постійно притаманне націям бажання завоювання сусідніх країн і народів. Загаль­новизнані в науковому світі закономірності історичного розвитку прого­лошувалися відкинутими сучасністю. Крім цього Д. Донцов пропагував расизм, з допомогою якого українці, мовляв, мали вибитися до світової еліти націй. Подібна програма природно відштовхувала від українських націоналістів західні демократії, зате привертала увагу фашистських режимів Європи, що бачили в українських націоналістах споріднену силу.

ОУН виникла внаслідок об’єднання УВО та трьох дрібних студентсь­ких націоналістичних спілок. На початку 1929 р. у Відні відбувся уста­новчий конгрес цієї організації. Згідно з рішенням конгресу організацію очолював тільки-но обраний Провід українських націоналістів (ПУН), що складався з 9 чол. під головуванням Є. Коновальця. Крім цього, уста­новчий конгрес прийняв статут та розробив основні положення політич­ної лінії ОУН.

У своїх первісних заявах головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала бути досягнена через національну революцію та встановлення диктатури, яка б репрезентувала всі регіони та соціальні групи України. Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь- який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя. Визнавши себе як рух, а не як партію, ОУН засуджувала легальні українські партії як колабораціо­ністські. З політичного боку більше всього оунівців приваблював ре­жим, встановлений Беніто Мусоліні в Італії. Головним виданням органі­зації став легальний журнал «Розбудова нації».

Принципи демократизму і, нарешті, особиста свобода та воля лю­дини, згідно з ідеологією інтегрального націоналізму, мали бути прине­сені в жертву розбудові української держави. Серед членів ОУН сповіду- 34* 267

Степан Бандера

вався своєрідний культ фанатизму. Мето­ди насильства та терору було визнано прийнятним застосуванням не лише про­ти польської влади, але і проти представ­ників опозиції в українському русі. Спові­дувані ОУН методи боротьби швидко ви­кликали зростання її впливів. Нею або за­хоплювалися, або відверто боялися. Не буде перебільшенням сказати, що ідео­логія ОУН сформувала політичний світог­ляд цілого покоління західних українців і залишила глибокий слід в регіональному менталітеті. Однак, сприйнявши лозунги інтегрального націоналізму, галицька мо­лодь опинилася під владою ідеології, що врешті-решт не принесла українському на­родові нічого, крім людських жертв та не­

доброї слави.

Основна частина діяльності організації була спрямована проти поль­

ського режиму. Під керівництвом Крайової Екзекутиви Західноукраїн­ських Земель (КЕЗУЗ) ОУН вчинила на Галичині та Волині сотні акцій

саботажу, що спровокувало «пацифікацію» 1930 р. Великою популярні­стю серед оунівців користувалися також бойкоти державних польських шкіл та тютюново-горілчаної промисловості. Заради здобуття капіталів організація вчинила десятки експропріацій, а також близько 60 вбивств. Жертвами ОУН стали такі високопоставлені польські чиновники як по-

Андрій Мельник

сол Т. Голувко (за політику компромісу з легальними українськими партіями) та мі­ністр внутрішніх справ Б. Перацький (за санкціоновану ним пацифікацію). В 1933 р. під виглядом помсти за вчинений в Україні голодомор був убитий чиновник радянсь­кого консульства О. Майлов. При цьому оунівці знехтували всіма пунктами міжна­родного права. Від рук націоналістів заги­нув і відомий педагог І. Бабій, що не поді­ляв поглядів оунівців і якого останні зви­нуватили у зв’язках з польською поліцією.

Членами ОУН була переважно молодь. Достовірних даних про чисельність органі­зації не збереглося, але згідно з найви­щими оцінками у 1939 р. вона досягла 20 тис. чол. Багато діячів ОУН, що перебу­вали в Україні, були викриті і засуджені

Тема 13. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами польським судом в 30-х роках та просиділи у в’язницях до початку Дру­гої світової війни. В 1934 р. польська поліція заарештувала керівників КЕЗУЗ Степана Бандеру та Миколу Лебедя, котрі організували вбив­ство Б. Перацького. Незважаючи на невдачі, ОУН змогла відновити свою організаційну сітку. їй не вдалося проникнути на Радянську Україну, проте HKBC CPCP був настільки стурбований діяльністю ОУН, що органі­зував убивство Є. Коновальця. 25 травня 1938 р. у Роттердамі Є. Конова- лець загинув, відкриваючи поштовий пакет, в якому знаходився вибу­ховий пристрій.

Смерть Є. Коновальця призвела до кризи в організації. Спалахнула боротьба за владу між молодими та старими оунівцями, тими, хто меш­кав в Україні, та емігрантами. До цього долучилися ідеологічні розбіж­ності, що накопичувалися від початку 30-х років. Є. Коновалець та більшість членів ОУН були прагматичними реалістами і на практиці так і не сприйняли принципи інтегрального націоналізму. Вони продовжува­ли уявляти свою подальшу діяльність у руслі традиційного військового авторитаризму, тоді як молодші члени руху засади інтегрального націо­налізму сповідували серйозно. Ці ідеологічні розбіжності врешті-решт призвели до розколу організації.

Другий Великий Конгрес ОУН проходив у серпні 1938 р. у Римі. Головою організації було обрано Андрія Мельника, якому за аналогією з фашистами було надано титул «вождя» і проголошено відповідальним лише перед «Богом, нацією і власним сумлінням». З допомогою такого різкого відходу від своєї консервативної орієнтації ОУН намагався заспо­коїти «крайові кадри». Однак цей захід несподівано привів до протилеж­ного наслідку і цілковитого розколу ОУН, який стався вже під час Дру­гої світової війни.

На Буковині першу повоєнну українську партію було створено в 1927 р., під проводом В. Залозевського - Українську національну партію (УНП). Партії вдалося отримати кілька місць в парламенті. Проте в 1938 р., коли Румунія перетворилася на авторитарну державу, УНП, як і багато інших українських організацій, було розпущено. Крім УНП, в середині 30-х років в Буковині виник націоналістичний табір, представ­лений насамперед конспіративною організацією «Визволення». Члени організації вербувалися з більшою обережністю, ніж в ОУН, тому вона була досить мало чисельною. їй були підпорядковані молодіжні та спортивні товариства. Завдяки своїй конспіративній будові вона вияви­лася єдиною на Буковині українською організацією, що, витримавши реп­ресії уряду, змогла протидіяти їм.

Самобутність українського національного руху на Закарпатті про­являлася в тому, що перед у політичних змаганнях русинів вели не політичні партії, а громадські та релігійні організації. В їх ідеології існу­вали три основні напрямки: українофільський, русофільський та ру­синський.

Західна Україна у міжвоєнний період

Українофільська течія була найбільш чисельна, але разом з тим і найбільш аморфна. Українофільські організації виросли з організацій ко­лишніх народовців і контролювали освітнє товариство «Просвіта» разом з місцевими вчительськими асоціаціями. Багато з українофілів були схильні до радянофільства, інші були прихильниками «органічної роботи».

Основну більшість русофілів складали греко-католицькі священики старшого покоління, яких репрезентувало «Товариство русофілів ім. Духновича». Русофіли дотримувалися архаїчних у політичному відно­шенні поглядів, вважаючи закарпатських українців русинами. Сліпе схи­ляння перед безплідною в XX ст. ідеологією та невизначена політична орієнтація привела в 20-30-х роках до майже повної відсутності молоді в їхніх лавах.

Представники русинської течії вважали, що закарпатські українці є окремою нацією. Кількість прихильників цих поглядів була невеликою, проте сама концепція русинства виявилась досить живучою і існує навіть сьогодні. Цікаво, що русинів в 20~30-i роки підтримували одночасно як празький уряд, так і таємні агенти Угорщини, що теж прагнула заволо­діти Закарпаттям.

Міжвоєнний період в житті Західної України виявився надзвичайно тяжким. Експансія східноєвропейських країн на західноукраїнські терени в 1918-1919 рр. фактично визначила наперед весь зміст міжвоєнної історії Західної України. Вона стала історією боротьби українців за власне са­моврядування проти асиміляційної політики панівних народів.

Розділені між трьома державами, відірвані від основного масиву ет­нічної території західні українці залишилися вірними традиціям україн­ського народу. В 20~30-x роках національний рух усе виразніше наби­рав форми боротьби за національну незалежність та кінцеве возз’єднан­ня українських земель.

Під час напруженої боротьби українців за свої національні права найбільшого розголосу набула діяльність ОУН. Завдяки своїй ідеології український інтегральний націоналізм справедливо стоїть в одному ряду з такими тоталітарними політичними рухами, як російський комунізм та німецький фашизм. Проте, поряд з цим зазначимо, що ОУН не була найбільшою за чисельністю партією Західної України і не користувалася всеохоплюючою підтримкою народу. Український націоналізм набув най­більшого поширення серед української молоді, завдяки цьому ставши найдинамічнішою політичною силою регіону.

ЛІТЕРАТУРА

1. Грабовський C., Ставрояні C., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. - K., 1995.

2. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. -

K., 1993.

3. Історія України/В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін./Під ред.

В. А. Смолія. - K., 1997.

4. Історія України. У 2-х кн./Мельник Л. Г., Верстюк В. Ф., Демченко М. В. та ін. - K., 1992. - Кн. 2.

5. Субтельний О. Україна: Історія. - K., 1993.