Станово-представницькі установи Великого князівства Литовського
Князівська влада впродовж XIV — першої половини XVI ст. у Великому князівстві Литовському пройшла певну еволюцію. В XIV — на початку XV ст. Литовські князі мали більше влади навіть від князів Київської Русі.
Великий князь Литовський був необмеженим правителем, який зосередив у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову владу, керував військами, здійснював зовнішню політику. Крім того, він вважався власником всього надбання держави. Державна каз-
на називалася «господарським скарбом», тобто князівським майном.
Привілеї 1413, 1434 і 1447 рр. встановили межі великокняжої влади щодо особистого майна, державних повинностей, а також влади над князями, панами, боярами, духовенством та міщанами. На кінець XV ст. Великий князь Литовський вже не був самодержавним володарем, а істотно обмежувався у своїх прерогативах Радою Панів (Пани Рада).
Привілеї Великих князів Олександра (1492 р.) і Сигізмунда (1506р.) закріпили за Радою роль головної політичної інституції в країні. Всі закони і розпорядження загальнодержавного характеру мали видаватися лише після обговорення з Радою Панів, з її відома, за її участі і згоди. Якщо раніше державна казна називалася «господарським скарбом», то тепер — «земським скарбом», тобто громадською власністю. Без порад з Радою князь не міг брати гроші з казни. Крім того, щоб отримати великокняжий престол, треба було пройти процедуру обрання на Раді Панів (правда, виключно з представників правлячої династії).
Згідно зі Статутом 1529 р. з’їзд Ради Панів проходив щорічно, аз 1532 р. — двічі на рік. До неї входили представники династії Гедиміновичів таРюриковичів, магнати, урядовці, бояри, духовенство, загалом до 70 осіб.
Вплив і значення Ради Панів зменшується по мірі росту значення Вальних Сеймів — загальних зборів представників усіх прошарків феодалів, які поступово нейтралізують всесилля Ради Панів.
З часів Сигізмунда І шляхта активізувала сеймову діяльність, наполегливо вимагаючи виборного земського суду, обмежень щодо втручання магнатів і місцевої адміністрації в її справи. Другий Литовський Статут 1566 р. закріпив за сеймом права державної установи з компетенцією, що збігалася з компетенцією Великого князя і Ради Панів. На вальний сейм обирали двох делегатів від повіту, але тільки шляхту. З часом сейм поділився на дві палати: «лавицю», або «коло» панів радних (Рада Панів), і «коло» шляхти. У своїх стосунках Великий князь і стани Сейму були двома рівносильними сторонами, які, як правило, шляхом взаємних поступок доходили згоди.У 1565 р. було видано привілей про повітові шляхетські сеймики, які отримували право обговорювати всі питання державного життя. Запроваджувались штрафи за неявку шляхтича на сеймик та покарання за спізнення.
До центральної адміністрації Великого князівства Литовського входили урядовці, призначені великим князем у погодженні з сеймом. Першою особою був маршалок земський, який за відсутності Великого князя головував на зборах Ради Панів. Його заступником був маршалок двірський, він керував князівським двором. Державною канцелярією відав канцлер, його заступником був підканцлер. Фінансовими справами займався підскарбій. Великий та польний гетьмани командували військами.
На початку XVI ст. в українських землях було запроваджено такий самий, як у Литві, адміністративно-територіальний устрій. Основною територіальною одиницею стало воєводство, яке поділялось на повіти і волості. У Великому князівстві Литовському було 11 воєводств: Віл енське, Троцьке, Київське, Волинське, Підляшське, Брац- лавське, Полоцьке, Вітебське, Берестейське, Мстиславське, Жемай- тське. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних та великокняжих податків, відав питаннями організації військового ополчення, вирішував судові справи. Він призначався Великим князем на необмежений строк. На чолі повіту стояв староста, який теж призначався Великим князем і був наділений широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Центральний повіт воєводства (де був розташований адміністративний центр — замок) очолював каштелян, що виступав як помічник воєводи. Намісниками в менших містах були державці. В кожному повітовому місті були три судові установи (для шляхетського стану): земський суд для вирішення різних маєткових справ, підкоморський суд — для вирішення справ про межі шляхетських маєтків, гродський суд (замковий) — для справ карних, на чолі якого стояв староста.