Селяни

Найнижча суспільна верства Великого князівства Литовського — селянство, що складало майже 80% населення. Воно було нео­днорідним, з XIV до середини XVI ст. в його середовищі досить по­мітними були різноманітні за своїм майновим та соціальним стату­сом прошарки.

Селянство поділялось на три основні категорії: вільні селяни, напіввільні та невільники. їхній статус свободи визначався наявн­істю власної землі. Всі особисто вільні селяни залежно від повин­ностей теж поділялись на три групи. До першої належали «чин­шові селяни-общинники», або «державні» (вони мали власне гос­подарство, могли передавати його у спадок, продавати, дарувати, закладати землі). Повинності селян обмежувались данинами (ме­дом, збіжжям, хутром, грошима тощо). Селян данників називали «погожими», бо вони мали право переходити з одного місця в інше на незаймані землі.

Другу групу вільних селян складали «службові» — сокольни­ки, бобровщики, ремісники, конюхи, бортники, рибалки та інші,

Селяни

id="Picutre 83" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup252/uch_uch7150/image/image077.jpg">

які мешкали здебільшого неда­леко від міст та ремісничих центрів та в маєтках феодалів. Вони об’єднувалися в сотні, якими керував сотник, крім ви­конання спеціальної служби, відбували панщину і сплачува­ли данину. Деякі були заможні і мали залежних від них селян. Третю групу складали «тяглі селяни». Вони вели гос­подарство на землі, що нале­жала феодалу і відбували відробіткову ренту (панщи­ну). Крім праці в полі, вико­нували грошові та натуральні податки на користь пана та держави, виконували також державні повинності (буду­вання мостів, ремонт шляхів, охорону та ремонт замків тощо). В другій половині XVI ст. вони переходять у піддан­ство землевласників.

Напіввільними (залежни­ми) селянами вважалися «закупи».

У маетностях феодалів працювали «дворові холопи» — не­вільники, («раби», «челядь дворова», «челядь невольна»). Вони були безправні і беззахисні. Власник мав право продавати, дару­вати, закладати і карати їх. Дістати свободу холоп міг тільки вте­чею або тоді, коли поміщик, щоб не годувати зайвого рота, вига­няв його з двору. Литовський статут 1529 року зберіг у Литві рабів — невільну челядь, що складала безпосередню робочу силу двору феодала. Джерелами рабства згідно зі статутом були: по­ходження від батьків-рабів, полон, заміна смертної кари на раб­ство і шлюб вільної людини з невільною. Допускався і не зафі-

псований в статуті самопро­даж у рабство (за виключен­ням голодних років); заборо­нялося перетворення в раба за гроші. Неволя була обмежена Литовським Статутом 1586 р. і знищена, за виключенням неволі військовополонених, за статутом 1588 р.

Значна частина колишньої невільної челяді, особливо у ве­ликокняжих маєтках, отрима­ла невеликі наділи і перетвори­лася в «тяглових селян»; з ча­сом вони злилися з кріпосними селянами.

Протягом XIV — першої половини XVI ст. становище селян залежало від правового устрою сіл. Існували села русь­кого права, німецького, волось­кого (молдавського) та ін.

Селяни

Переважна більшість сіль­ського населення мешкала у се­лах руського права, де домі­нували давньоруські правові звичаї і залишки колишнього громадсь­кого ладу. Основою господарства було «дворище», що поєднувало декілька хат — «димів». Воно було одиницею оподаткування і вико­нання повинностей. Декілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яка обирала свого голову — отамана, старосту, тивуна. Гро­мада володіла колективною власністю — лісами, луками, пасовись­ками, озерами тощо; мала свою адміністрацію, здійснювала судово- поліцейські функції, стежила за сплатою податків, утримувала цер­кву і священнослужителів. Села об’єднувалися у волості на чолі з волосним отаманом або старшиною, якого обирали на волосному вічі всією громадою (копою).

На відміну від сіл руського права, заснованих на общинно­му землеволодінні, села на німецькому праві (узаконеному гра­мотою Казиміра IV 1449 р.) базувались на індивідуальному зем­леволодінні. Осадник (вільна людина) виплачував пану певну суму грошей і отримував право заснувати село на його землях та управляти ним. Кожен селянин цього села отримував лан землі, за користування яким відбував повинності у вигляді гро­шової ренти (чиншу), мав право залишати свою ділянку за умо­ви виконання певних вимог. Адміністративна і судова влада належала війту-осаднику (посада ставала спадковою). Відноси­ни між війтом і державою або феодалом визначались фундацій- ними грамотами і сплатою чиншу з лану. Селяни судились за німецьким правом.

Особливістю волоського (молдавського) права було те, що се­ляни виплачували чинш переважно продуктами тваринництва (як правило, вівцями) та судились лише за руським правом. Протя­гом XV — першої половини XVI ст. кількість феодально залеж­них селян зростає. Йде процес закріпачення селян — посилення їх поземельної, особистої та судово-адміністративної залежності від феодала.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Поземельна залежність — це сукупність правових норм, що обмежувала і знищувала права селянина на землю. Осо­биста залежність проявлялась у прикріплення селянина до землі, забороні полишати Ті без дозволу пана і виконанні по­винностей на його користь.

Загальна тенденція характеризувалась переходом селян від різних форм залежності до їх повного закріпачення. Суть кріпацт­ва полягала в прикріпленні селян до землі, запровадженні обов’яз­кових сільських робіт на пана (панщина), остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. У XVI ст. поступово фор­мується єдиний клас селян-кріпаків.

Соціальна структура суспільства Великого князівства Литовського у XIV — середині XVI ст.