Спроба Виговського добитися незалежності України від Росії.
Щоб приборкати непокірних, Виговський влітку 1658 р. організував похід на Лівобережну Україну. Воєнні дії гетьмана проти Пушкаря означали одночасно і виступ проти його покровителя — російського уряду.
Кілька козацьких полків, найняті серби і 40-тисячна орда 1 червня розгромили військо Пушкаря під Полтавою. Сам полковник мужньо бився в перших рядах і поліг серед останніх своїх побратимів. Полтавщина зазнала нечуваних руйнувань. Були сплюндровані Багачка, Баранівка, Миргород, Полтава, сотні сіл і містечок, загинуло понад 40 тис. чол. Ще більше потрапило в полон до татар. Безчинства татарської орди, масові вбивства й пограбування викликали обурення у війську Ви- говського. Частина полковників звинуватила його в потуранні татарам і пригрозила збройним виступом проти ординців, якщо ті не відпустять полонених. Союз із кримським ханом відштовхнув від Виговського багатьох його однодумців. Але це не завадило гетьману кинути війська свого брата Данила Виговського на взяття Києва, де стояв сильний російський гарнізон. Протягом 16—26 серпня Данило Ви- говський при активній підтримці козаків Київського полку Павла Яненка-Хмельницького безуспішно штурмував Верхнє місто. Для багатьох козаків дії гетьмана були незрозумілими і не знайшли широкої підтримки. Київ залишився в руках воєводи, що дало російському урядові підставу направити йому на допомогу додаткові військові контингенти.У боротьбі з Росією Виговський зробив основну ставку на Річ Посполиту. Наприкінці літа 1658 р. спеціальна комісія розпочала переговори з польськими комісарами щодо умов українсько-польського зближення. Українська сторона добивалася визнання польським урядом створення на всіх етнічних українських землях Великого князівства Руського й надання йому таких же прав, як і Великому князівству Литовському. Чисельність козацького війська пропонувалося встановити в 60 тис. чол.
Висувалися й інші пропозиції загальнодержавного значення. Однак більшість з них польська сторона відхилила або прийняла значно урізаними. В остаточному варіанті підписана 6 вересня у Гадячі угода проголошувала, що Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство й входили до складу Речі Посполитої на правах автономії. Гетьман ставав воєводою з правом першого сенатора. Передбачалося створення власного суду, монетного двору, введення посад канцлера, маршала, підскарбія, а також існування 30-тисячного козацького й 10-тисячного найманого війська. Перебування польських частин на підвладній воєводі території заборонялося, а при нагальній потребі вони підпорядковувалися йому. Визнавалася конфесійна рівноправність при одночасній забороні поширення уніатської церкви. За козаками зберігалися їхні давні права й привілеї, 100 козакам з кожного полку надавалася можливість дістати шляхетство. Київська колегія зрівнювалася в правах з краківським університетом, дозволялося вільне відкриття початкових шкіл. Велика заслуга в розробці угоди належала одному з найосвіченіших людей України Юрію Немиричу.У відповідь на підписання Гадяцької угоди російський уряд оголосив Виговського зрадником і закликав украінсь- кий народ не виконувати його розпоряджень. Козацька старшина в свою чергу звернулася до європейської громадськості зі спеціальним маніфестом, де виклала основні причини зміни зовнішньополітичного курсу України. Росія звинувачувалася в невиконанні взятих на себе раніше зобов’язань, зближенні з Польщею за рахунок українських земель, розв’язанні війни з союзником України Швецією, уведенні в Київ гарнізону, підтримці «бунтів» проти гетьмана, намаганні знищити Військо Запорізьке тощо.
Восени 1658 р. козаки почали витісняти російські частини з міст. Не скрізь їхні дії проходили гладко й безболісно. Частина населення виступала за присутність російських військ для захисту від татарських орд. Зібравши 150-тисячну армію, російський уряд навесні 1659 р.
розгорнув наступ на Україну. 5 тис. козаків Ніжинського й Чернігівського полків закріпилися в Конотопі й на три місяці прикували до себе основні сили російської армії. Це дало змогу Ви- говському зібрати козацькі полки, найняти сербів, німців, волохів, загін поляків, закликати на допомогу татарську орду Мехмет-Гірея й рушити на допомогу обложеним. 28—29 червня на р. Соснівці під Конотопом українська армія завдала нищівної поразки російській армії. Десятки тисяч російських ратників полягли в битві, чимало потрапило в полон до татарів. Росія втратила армію. Конотопська катастрофа викликала справжній шок у Москві. Тим більше, що недавно вся Москва тріумфувала з приводу перемог російської та української зброї над Великим князівством Литовським. Москвичі ще добре пам’ятали кавалькади полонених литовців на чолі з великим князем і захоплені у ворога гармати на вулицях столиці. Три дні Москва німувала, а на четвертий Олексій Михайлович наказав готувати місто до оборони. Однак Виговський не став розвивати наступ у глиб Росії.Його становище різко ускладнилося. Союз з Кримським ханством настроїв проти гетьмана чи не увесь народ. Переорієнтація на Річ Посполиту не знайшла підтримки в суспільстві. В очах козаків, селян, міщан, православного духовенства і більшості козацької старшини польська шляхта продовжувала залишатись основним ворогом. І всілякі спроби вирвати їх з полону традиційних уявлень наштовхувалися на нерозуміння й спротив. Обнародування на початку літа 1659 р. затвердженої сеймом в урізаному вигляді Гадяцької угоди викликало незадоволення навіть серед прибічників Вигов- ського. Лівобережні полковники Тимофій Цицюра, Василь Золотаренко, Яким Comko в серпні заявили про перехід на бік Росії й почали воєнні дії проти вірних Виговському частин. Багато прихильників Виговського, в тому числі й Немирича, було вбито, чимало їх потрапило в полон, серед них Данило Виговський та Іван Нечай. Воєнна акція кошового Запорізької Січі Івана Сірка проти союзника Виговського Кримського ханства змусила Мехмет-Гірея з ордою залишити Гетьманщину. Правобережні полковники Богун, Іван Іскра та інші також виступили проти гетьмана. Скрізь лунали голоси про усунення Виговського від влади. На жовтневій раді 1659 р. під Германівкою розлючені козаки не стали слухати ніяких виправдань і пояснень. Зарубали послів на польський сейм Сулиму та Верещаку, котрі не відстояли повної редакції Галицької угоди, й приступилися до гетьмана. Виговський мусив покласти булаву до ніг козаків і рятуватися втечею.