СКИТИ — ГЕРОДОТОВА ГЕОГРАФІЯ І ЕТНОГРАФІЯ СКИТІЇ

У IX—ѴШ-му столітті до P. X., в степах України з’являються ірано- мовні скити, за всіма даними, надто войовнича й могутня орда. Кочове ядро їх було споріднене з середньоазійськими саками та массаґетами й десь у ІХ-му ст.

Монета з зображенням Мітрідата VI Евпатора

Осілих „кіммерійців” лісостепової зони, подніпровських лугів та степового Правобережжя, скити не нищили; уярмивши їх, зробили своїми данниками-годівниками.

З того часу, стара, узагальнююча назва нашого краю „Кіммерія”, швидко уступила місце саме такій узагальнюючій назві „Скитія”; точ­ніше кажучи, увесь простір від Танаїсу-Дону й до Істра-Дунаю, — почав зватися Скитією. Старовинні грецькі письменники й подорож­ники, які жили в період панування скитів в Україні, чимало писали про них, зокрема ж, „батько історії” Геродот з Галікарнассу (480—425 р.р. до P. X.), який, у Ѵ-му століттю побував у Ольбії й подорожував потім по Побужжю та по Подніпров’ю; він являється найціннішим й найкрасномовнішим свідком тодішнього життя на наших теренах, свід­ком того, що, за його часів, наше Правобережжя з „Диким полем”, його лісостепове Лівобережжя, вже тоді скородилися ралом, постачаючи панівну скитську орду, грецькі північночорноморські осади, їх мало­азійські метрополії, саму Грецію, (а згодом і Рим) своєю натуральною сільсько-господарською продукцією і, в першу чергу, — зерном. Дан­ницькі обов’язки, які хлібороби мали у відношенні до пануючих скитів, як видко, в цьому їм не перешкоджали.

Дуже важливим описом буденного побуту кочових скитів являється уривок трактату невідомого автора, якого іменують Псевдо-Гіппокра- том, „Про повітря, води та місцевості” (25).

в останній четвертині Ѵ-го ст. до P. X., приблизно, п’ятдесят літ піз­ніше Геродота; він цікаво оповідає, між іншим, про племена, які жили довкола Майотиди (Озівського моря), а саме, про савроматів та скитів- кочівників. Дуже можливо, що він сам там побував. У всякім разі, опис його відзначається правдомовністю й реалістичністю; в ньому немає й крихіточки чогось фантастичного.

Описуючи „Скитську пустелю”, він пише, що скити-номади мають там свої кочовища серед рівнини, на якій росте трава, але дерев не подибується. Рівнина ця помірно зрошується, по ній течуть великі ріки, що повняться водою з степів. Тут якраз і живуть скити — пише він, — які звуться номадами тому що не мають хат, а мешкають в наметах на возах. Найменші такі вози-халабуди, — чотироколесі, а інші — шестиколесі. Вони довкола прикриті повстю й споруджені, як хати, одні з двома, інші, знов, з трьома перегородками: крізь них не проходить ні вода, ні світло, ні вітер. У таких возах (кібітках) їдуть жінки, а чоловіки гарцюють верхи на конях. До таких возів запряга­ють по дві або по три пари комолих волів. За возами йдуть отари овець, стада худоби (корів) і табуни коней. На одному місці вони остаються доти, доки не спасуть всю траву і коли її не стане, — переходять на інші пасовища...”

Яка чудова картина кочового життя в наших безкраїх степах! І справді, ці степи, у VI—Ѵ-му ст. до P. X., не мали ні сіл, ні укріплених городів, ні відкритих поселень; їх змела кочова хуртовина.

З другої половини ІѴ-го ст. до P. X., дійшов до нас періпл (круговий об’їзд по морю), невідомого подорожника, як помилково думали, Ски- лака, в якому описуються найважливіші грецькі осади і, поруч з тим, згадуються скити, савромати, майоти, сінди та інші племена Приозів’я й Кубанщини. Як і Псевдо-Гіпократ, цей письменник краще був ознайомлений з північно-східнім побережжям Чорного моря та з Ma- йотидою.

Розуміється, що ті три найстарші свідки минулих діб нашої Бать­ківщини, крім особистих спостережень, користувались також джере­лами давніших письменників-логографів, труди яких безповоротно пропали, далі, всілякими переказами та леґендами, оповіданнями купців-мореплавців та чорноморських осадників.

Цю мапу ми й розгорнемо незабаром перед нашими очима, а тепер вернімось на короткий час до процесу скитського нашестя. Воно від­бувалося, очевидно, двома хвилями: перша хвиля, на розмежжі ІХ-го — ѴШ-ГО ст. до P. X., прорвалася в наші степи, друга, пізніша, хвиля, в році 630-ім до P. X., захлиснула Передню Азію. Тоді, скити вогнем і мечем пройшли через Медію й Асирію й прорвалися аж до кордонів Єгипту. На цей раз, це не було шукання „життьового простору”, соко- витотравних степів, а грабіжницький наїзд великої орди на землі ви- сокоцивілізованих держав Передньої Азії. Наїзд цей не був спрямо­ваний, на нашу думку, з „нашої” передкавказької Скитії й не прова­дився слідами кіммерійського нашестя, а зі сходу, з Ірану чи з Турану, де було споконвічне гніздо скитських кочових племен. Навала була такою могутньою, що фараон Псаметих 1-ий (664—610 р.р. до P. X., не зважився дати скитам відсіч і відкупився прекоштовними дарами. Скити повернули назад, перейшли край філістимлян і, аж до року 610-го, як хижа зграя вовків, вешталися по Месопотамії, доки не ви­гнав їх геть медійський володар Кіаксар (634—594 р.р. до P. X.). На той час, динамізм напасників, мабуть, значно зменшився після двадцяти­літнього тиняння по чужих краях, але з цього часу, передньоазійці та малоазійці наочно вже пізнали, що таке уявляють з себе скити.

Геродот, уродженець Галікарнассу, дорійської осади на малоазій­ськім побережжю Карії, був людиною надзвичайно, на той час, осві­ченою й бувалою. За свого юнацтва, він захопився оповіданнями про чужі краї свого дядька, епічного поета Паніасіса і це захоплення стало напрямною всього дальшого славного його життя. Перед подорожжю в північно-чорноморські простори, він побував у Єгипті, в Греції, в Македонії та у Тракії, а в половині Ѵ-го ст. до P. X., рушив у далеку дорогу до скитських берегів.

Наслідком цих спостережень й надзвичайно докладних розпитувань, написаний був четвертий том його „Історії”, присвячений скитам. Не зважаючи на те, що в його змісті подивуються казкові неправдоподіб­ності, все ж таки, його описи являються для нас найдорогоціннішою пам’яткою зайшлих діб, дарунком, якому ціни не знати, бо, без його свідчень, ми сливе нічого б не знали про скитський період нашої історії.

Можемо сказати, що самовидець Геродот був сином свого часу, але надзвичайно кмітливим, спостережливим та сумлінним істориком- побутописцем, до того ж, —- раціоналістичного думання. Він по-мистець- кому змалював тодішню Скитію та скитів і хоч подекуди на його ма­люнку помітні туманності, — правдивість більшости його даних про побут, про соціяльні й політичні відносини, про культ та культуру різних аборигенних племен, в значній мірі потверджуються археоло­гічними дослідами.

Цікаву реконструкцію географічних й гідрографічних уявлень Ге­родота стосовно Скитії зробив славний чеський вчений, професор Лібор Нідерле, накресливши нам мапу Геродотової Скитії. З неї ба­чимо, що обрис північночорноморського побережжя Геродот уявляв собі, до певної міри правильно, хоч Тавріка-Крим у нього не півострів, а суцільна, звужена в південнім напрямку, частина Лівобережжя.

Озівське море — Майотида, хоч обрисами своїх берегів й овальною формою наближається у нього до правдивого його вигляду, але саме море розміром своїм найдовше не з заходу на схід, а з півдня на північ так що гирло Танаїса-Дону знаходиться десь на лівобережнім роз- межжі степу з лісостепом.

Особливе зацікавлення викликають його потамографічні дані. Всі без виїмку ріки його Скитії течуть прямолінійно, без закрутів, з пів­ночі на південь. Перша з них Істр-Дунай, лиш далеко вгорі, в землі трибаллів, круто звертає на південний захід. Має він шість лівобереж­них і вісім правобережних припливів, які, з обох боків, плинуть пер­пендикулярно до течії Істра, який трьома гирлами вливається до Чор­ного моря. Тирас-Дністер не має жодного припливу й витікаючи на півночі з безіменного озера (Поліські болота?) в країні неврів, прямою стрічкою пливе до моря. Дніпро — Бузького лиману Геродот „не за­примітив”, не знав також, — диво-дивенне! —, що Дніпро-Бористен і Буг-Гипаніс — дві окремі ріки. Ольбія розташована у нього, в гирлі Дніпра, в місці, де до нього вливається Буг-Гипаніс з правого боку, а з лівого — Пантікап трохи вище (Інгул?) витікає теж з озера в землі скитів-хліборобів Гипаніс джерелиться з безіменного озера в землі скитів-орачів і має з лівого боку приплив Ексампай (лівий приплив Дніпра Супій?). Звідки бере початок Дніпро, Геродот не знає, як не знає й Дніпрового закруту-дуги і порогів. Не зазначає він й інших припли­вів його, навіть, того, який вів до Гелоносу (як думають, Більське горо­дище над Ворсклом). Тендру (Ахіллів біг), він окреслює загалом пра­вильно у вигляді перевернутого „Т”, але, на схід від нього, показує велику ріку Ґеррос, яка вливається до Чорного моря в теперішній Каркінітській затоці на захід від сучасного Перекопу, відгалужуючись на півночі в землі ґеррів з Дніпра. В гирлі повноводного Ґерроса зазна­чене у нього місто Каркінітіс.

Лівобережний приплив Ґерроса Гипакіріс джерелиться з озера в землі кочових скитів. Одні ототожнюють Ґеррос з Ореллю, інші, знов, — з невеличкою річкою Молочною на північнім узбережжі Озівського моря. Обидва припущення надто релятивні й непереконливі; місцепо­ложення Ґерроса лишається невиясненим і він покищо являється гео­графічним фантомом.

КАРТА ХІП.

Льокальні групи лісостепної культури скитського часу (за О. Тереножкіном): 1 — лужицька, 2 — куш- тановицька, 3 — висоцька. 4 — милоградська, 5 — юхнівська, 6 — молдавська, 7 — волинська, 8 — зах.-по­дільська, 9 — східньо-подільська, 10 — подніпровська, 11 — ворсклинська, 12 — посульська, 13 — хар­ківська, 14 — сейминська, 15 — вороніжська. (З арх. Я. Пастернака)

Значно точніше Геродот уміщує Дін-Танаїс в найпівнічнішому, (а справді в найсхіднішому) закутку Майотиди, а також його правобе­режний приплив Сірґіс-Донець. Річка Кубань у нього не зазначена, як і Карпати; з осад — лишень Ольбія та Каркінітіс.

Та проте, велика неточність його потамографічних координатів не мусить нас дивувати коли усвідомимось, що жодних путівників і мап тоді не існувало, що не було тоді ні компаса, ні секстана, що єдиним орієнтиром подорожника були розпити та зірки на небозводі. Подоро- жувалося тоді більш-менш навмання, вночі — „зоряними” шляхами. Сама плянета наша уявлялася горбкуватою площиною, яка, „на краю світа”, омивалася хвилями безмежного океана. До всього, й оповідачі, які інформували Геродота про Скитію, — часто-густо подавали супе­речні дані, і дані ці дезорієнтували слухача.

За свідоцтвами Геродота, скити займали величезну просторінь, три четвертини, приблизно, нашої Батьківщини. Підлегла їм країна про­стягалася тисячу верст завдовжки (Дунай — Дін) і коло семисот верст завширшки аж до узлісь лісової зони. Скитів Геродот поділяє на чотири племені не однакового побуту й життьового укладу, не одна­кового куьтурного рівня, не однакових куьтових уявлень, не однакової мови, не однакового походження і підкреслює, що одні з них займались скотарством, інші, знов, хліборобством; що одні блукали по степах, випасаючи худобу, а інші — міцно сиділи на землі. Гегемонами степу і всієї Скитії були „царські скити” (Скитай басілеіой), орда, яка кочу­вала в надозівських степах. Споріднені з ними кочові скити (Скитай номадес) — у степовій Тавріці й в лівобережнім степу. їх кочовища сумежили на сході з кочовищами „царських скитів”, а на заході — з Подніпров’ям скитів хліборобів. І „царські скити” і скити кочові — були іранцями і в жодному разі, не являлись потомками автохтонних племен зрубної культури, як те твердять совєтські вчені, і саме так — не монголами, до яких приділяли їх Мінне, Чайлд та проф. В. Щер- баківський.

До Тавріки, скити-кочівники вдерлися десь у ѴШ-му ст. до P. X. й витіснили з її степів до гір давніх тубільців таврів, сучасників Кім- мерії, а може й решту самих кіммерійців, якими таври були. До Тав­ріки кочові скити, які самі себе називали сколотами (Сколотой), про­никли перекопською шиєю і Арабатською косою. Не підлягає сумніву, що ця панівна орда мала десь свій головний стан, більш-менш, подіб­ний до головних станів всіх кочових орд, які побували в Україні пізні­ше. Такий стан уявляв з себе фортифіковане місто, в якому мешкала ординська знать і сам владика орди; за валами, в передмісті, частинно шатровім, мешкав трудящий та ремісничий люд, купці, майстри тощо. Цей головний стан скитів, як ми вже казали, розташований був, мож­ливо, десь поблизу „могил предків”, згаданих царем Ідантирсом. До цього питання ми вернемось пізніше. З підвладних, головним чином, осілих, племен, гегемони збирали данину й „оброк” за посередництвом спеціяльних збирачів, подібних до татарських баскаків. Продукти на­турального сільського господарства були найголовнішою частиною її.

Самі скити випасали величезні гурти худоби, отари овець та кінські табуни. В їх тваринництві бракувало крилатої живности, кіз та свиней, які непридатні були для великих переходів. Споживали всілякі мо­лочні страви, бриндзу, кінське молоко-кумис, м’ясо свійської худоби й впольованої звірини; їли й конину та рибу. Зерно, городину та овочі одержували від данників, зокрема, від „скитів хліборобів”.

Скити були дуже жорстокої й войовничої вдачі, по нелюдському поводились з рабами та з полоненими, катували й карали їх на горло, стинаючи голови, скальпуючи, осліплюючи, убиваючи отруйними стрі­лами, приносячи в жертву своїм богам. З черепів робили чаші, оздоб­лювали їх золотом й пили з них на бенкетах (порівн. вчинок пече­нізького ватажка Кури, який з черепа Святослава Лицаря зробив па­радну чару); пили також кров поляглих ворогів. Про зовнішній вигляд кочових скитів та їхню одежу ми знаємо не тільки з описів, але і з зображень на грецьких вазах, на скульптурних пам’ятках та з стінних розписів усипальниць, зокрема, боспорської знаті та царів-архонтів. Скити були присадкуватими й кремезними, носили довге волосся, яке спадало на плечі; відпускали довгі вуси й бороди; вони мали рівний або орлиний ніс, зизоокими не були.

У зовнішності їхній нічого монгольського не було, а були чіткі по­знаки індоєвропейської раси. Чоловіча одежа складалася з довгих но­гавиць з вузькими холошами, а часом, з шароварів, із свитки чи ко­жушка, з оперезу. її шили з шкір або з вовняних тканин. Голову покривали гостроверхим ковпаком, який подібний був до „фригійської шапочки” або башликом чи яломком. Ноги обували короткохалявними чув’яками, які шнурували ремінним мотузом. Озброєні були короткими залізними мечами-ятаганами, які звалися „акінаками”, або довгими дволезими мечами, ощепами, іноді, — бойовими топірцями-келепами, луком й перськими стрілами, які мали залізне, а частіше, бронзове остя двогранної чи трьогранної форми. Стріли й лук носили в тулах- сагайдаках (ґоритах), які залюбки прикрашали орнаментом, візерун­ками й різними зображеннями буденного й бойового життя. Ці оздоби являються дорогоцінною ілюстрацією кочового побуту скитів. Оборон­ною зброєю служили шкіряні подовгасті щити, шкіряні броні, пошиті бронзовими, рідше залізними, бляшками, й шкіряні шоломи-шапки. Броню оперізував черес, який держав на підвісах меч, тулу та гос­трильний брусок. Бронзові лати, шоломи та поножі, носили лиш знат­ніші бійці.

Як жінки, так і чоловіки, охоче прикрашали своє вбрання різними блискітками, золотими й мідяними цятками, дармовисами, перстенями, обручками на зап’ясті, нашийними золотими гривнами. Часто такі окраси вкриті були візерунками й зображеннями. Жінки одягалися в довгі, збористі й фалдисті шати, голову покривали наміткою-чадрою чи гіматіоном, що й досі носять жінки на сході. Одна з теракотових ста­туеток, знайдена в могилі Великій Близниці на Тамані, представляє скитську кокетку, яка граціозно схилила голову набік, прикриваючи долішню частину обличчя наличником чадри, так, як це роблять му- сулманки. Шати оперезувались поясом. З жіночих оздоб відомі нами­ста, золоті сережки з привісками, перстені, обручки на руках тощо. Верхи на конях скити їздили наохляп, себто, без сідла, стремен не знали. Сідла, але без стремен, почали вживати лишень з ІѴ-го століття до P. X., а до того часу, спину коня покривали вальтрапом-капою.

Економіка кочових скитів базувалася на скотарстві, добробут —• на міновій торгівлі з грецькими осадниками, на трофеях війни, на про­дажу невільників, меду, риби, воску і т. д., й особливо, на данині під­владних племен. З реместв у них дуже розвинуте було лимарство, ковальство та чинбарство; скити уміли стельмахувати й робити вози. Соціяльно-суспільна організація їх являла собою великі родові гро­мади, на чолі яких стояли старійшини. З цих людних родових громад складались племена, що об’єднані були в міжплеміннім союзі менших орд, над якими владарив деспот головної орди. Кожна з таких орд мала свого царка, який поводився самостійно, нікого не питаючись. Лиш згодом, сваволя таких окремих вождів все помітніше почала обор- куватись владикою наймогутнішої орди, в руках якого й зосередилась, в решті решт, вся влада над степовиками. Одним з таких „всескит- ських” владців був, наприклад, Атей, вождь,,царських скитів”, який, за твердженням Страбона, „панував над більшістю цих варварів”.

Про хатнє господарство скитів дбали їхні жінки, а самі вони — вою­вали, полювали, освоювали диких коней, вправлялися в боротьбі та в стрілянні з лука.

Про релігійні уявлення кочових скитів Геродот оповідає досить до­кладно: „З богів вони шанують тільки Гестію—Табіті, Дія, якого, ціл­ком правильно, на мою думку, звуть „Папа” (Папай), і Землю—Апі, Аполлона-Ойтосіроса, небесну Афродіту-Артімазу, Геракла й Арея. Це божества всіх скитів, а „царські” приносять жертви ще й Посей- донові-Тамімасадасу. Ідолів і вівтарів тих богів не мають, за виїмком Арея — для нього вони існують (IVI, 59). Прецікаво й цілком вірно, — це констатують археологічні дані, — Геродот описав погребну церемо­нію, якою був обставлений похорон володаря „царських скитів”. Коли володар помер, „царські скити”, на знак жалоби, відтяли собі шматок вуха, обстригли довге волосся, поязвили ранами руки, роздряпали ніг­тями ніс та чоло й прострелили долоні. Тіло царя бальзамували, по­крили воском, поклали на віз й обвезли по всіх, підданих йому, краях, людність яких, побиваючись, робила те ж саме, що й „царські скити”. Після цього, мертвого деспота везли до найвіддаленішого племені ґер- рів над Бористеном де й був царський могильник. Там клали тіло царя на рогожу, обабіч нього застромлювали в землю списи, сполучали їх вгорі жердинами й переплітали хворостом (лозою?). В іншій частині могили ховали, перед тим задушену, одну з царських коханок-налож- ниць, також підчашого, кухаря, конюшого, джуру та найближчого слугу і, нарешті, коні та різні пожертви й золоті чари. Після цього, над домовиною, з великим поспіхом, навершували дуже високу могилу.

Через рік, на тризні, убивали 50 найдовіреніших царських слуг, уро­джених скитів, не невільників, і 50 найкращих коней, прикріпляли трупи верхи на мертвих конях за допомогою дерев’яних стояків й уставляли тих мерців-вершників довкола могили. (IV, 71-72).

Геродот забув згадати плакальниць, фахівниць голосного прояву скорботи, горя та жалю. За похоронного обряду, голосінням та ридан­ням, вони проводжали померлого в домовину і їх нарікання широко- далеко лунало по степах. Сльози свої вони збирали в слізниці — „фля- кончики” й клали їх до труни мерця.

Тиняючись по кримських степах і вище над ними, кочові скити су­сідили з скитами-хліборобами (Скитай ґеорґой), які звалися також бористенітами, тому що свої поселення мали обабіч Дніпра-Бористена, вздовж лівого й правого берега його, в його лугах.

Заслуговує уваги, що ці, споконвіку рільницькі, терени скитів-хлі- боробів, були, з певними інтервалами, густо заселені, починаючи з ча­сів раннього палеоліту; пізніше, тут сиділи трипільці, носії ямної та катакомбної культур й осіле населення кіммерійського періоду, носіїї білогрудівської та чорноліської культур.

Селитьби скитів-хліборобів були розкидані по всьому низу Дніпра аж до його гирл, ховаючись серед плавневого лісу Гилеї, обсідаючи низові припливи його, як, наприклад, Базавлуг, та заселяючи всю його довжину, прибл., аж до Самари, — за даними Геродота, одинадцять днів шляху вгору по Дніпру і три дні шляху на схід, себто вширину, до ріки Пантікапа. Поселення цих,,скитів” сусідували на заході з сте- повиками-хліборобами калліпідами та алазонами, а на півночі — з скитами-орачами. Скити-хлібороби, як оповідає Геродот, плекали зла­кові, овочеві та городницькі культури виключно, — це підкреслює, — для власного спожитку. Характерно, що ці ратаї, земельні добра яких були найдалі висунуті в бік лівобережного степу, не зазнавали, оче­видно, жодної шкоди від сусідства кочової стихії, а номадам не зава­жала присутність поблизу їх кочовищ осілого люду. Існувало тут на­явне порозуміння, мабуть, на господарському ґрунті.

Твердження Геродота, що скити-хлібороби на сторону збіжжя не продавали, — надто цікаве. Той факт, що сам він називає їх хліборо­бами, показує, що у цих „скитів” рільництво було головною галуззю господарства, а значить, що й засів провадився у них в широкім ма- штабі, так що, значні лишки врожаю у них конче оставалися. Такі багатодесятинні лани ораниці не були в ті часи жодною новинкою коли згадаємо, що вже в енеолітичні часи осілою людністю експлуатувалися великі засівні площі (хоч би на Володимирськім поселенні Побужжя над р. Синюхою). Чому ж вони, так близько від грецьких осад порпаю­чись в землі, не постачали їх зерном і тим самим, не збагачували себе продукцією грецької й колоніальної індустрії? Невже ж ці хлібороби були такими завзятими ксенофобами, що, через ненависть до чужин­ців, близьких їх сусідів, поступалися, навіть, своїми інтересами й до­бробутом? Чому зернові ринки Ольбії та Харкіни не намагалися вклю­чити їх до кругу своїх торговельних операцій? Дивно й неправдопо­дібно!

Але, все ж таки були, коли вірити Геродотові, якісь поважні причини цієї їх замкнености, відгороджености від грецьких осад.

Ми пояснюємо цю дивну поведінку скитів-хліборобів тим припущен­ням, що у них існував відповідний договір з кочівниками Лівобережжя, який зобов’язував їх усі лишки врожаю продавати їм і тим самим за­безпечувати своє благополуччя пліч-о-пліч з номадами.

Генетично, скити-хлібороби були нащадками трипільців і дітьми но­сіїв білогрудівської та чорноліської культур.

На Правобережжі, безпосередньо над Дніпро-Бузьким лиманом, в Побужжі та в Поінгуллі, в околицях Ольбії — жили калліпіди, плем’я хліборобського побуту. Вони швидко згелленізувались й згодом стали зватись геллено-скитами або міксгелленами, себто тубільцями, побу­тово й кровно змішаними з греками-ольбіополитами. Ці калліпіди були головними посередниками в ширенні грецької культури, як духової так і матеріальної, серед ближчих й далеких абориґенних племен. Го­дуючи Ольбію продуктами свого натурального господарства, вони були сталими покупцями-клієнтами ольбійського й привозного з Егейщини ремісничого виробництва, яке від них розходилось по периферії, особ­ливо ж, вгору по Бугу, Інгулу та Інгульцю. Не підлягає сумніву, що вони були потомками південних пізньотрипільських племен.

При стоку Синюхи з Бугом, у верхів’ях Інгулу та Інгульця, досяга­ючи на заході Дністра, сиділи алазони, північні сусіди калліпідів. Про них знаємо небагато, виключно, з уст Геродота. Вони сіяли пшеницю, споживали просо, сочевицю, часник та цибулю. В побутовім відно­шенні, нічим не різнилися від інших,,скитів”. Якраз ця Геродотова заява доводить, що, під „скитським побутом”, він розумів не тільки побут кочових скитів, але й побут,,скитів” осілих. Алазони теж були нащадками трипільців і сиділи аж до границь лісостепової зони Пра­вобережжя.

Над алазонами, в лісостеповій зоні Правобережжя, жили хлібороб­ські племена, які Геродот об’єднав під назвою „скитів-орачів” (Скитай аротерес). Були вони дітьми білогрудівської й чорноліської культури. Приблизні границі їх розселення означаємо так: на півночі, їх землі

Кам’яна стела скитського воїна сумежили з узліссям, за яким починався безмежний праліс. При стоку Десни з Дніпром, господарства їх, в районі Києва, заходили на Лівобе­режжя й вузькою смугою спускалися потім уздовж його току аж до злиття з ним Псла. Звідтам, знов перейшовши на правий берег, тягли- ся на захід по розмежжу лісостепу з степом до середнього Дністра, а з того місця круто поверталися на північ до узлісся пущ.

Скити-орачі були прямими нащадками старославних трипільців, їх V внуками. Приблизно вивіхувані межі їх розселення цілком збігаються з межами прабатьківщини трипільців (IV—III тисячоліття до P. X.), до їх експансії на південь до берегів Чорного моря (П-ге тис. до P. X.). Тут трипільська хліборобська культура зродилася, тут корінилася, поступово еволюціонуючи, розвивалася, тут, занепадаючи, передавала свою спадщину потомкам. З часів неолітичних, тут було ядро, серце­вина буття далеких пращурів нашого народу.

Хліборобська культура трипільців стояла в основі еволюційних ета­пів всіх інших хліборобських культур України пізніших часів. Шлях цього походу ніде й ніколи не переривався, йшов навпростець вперед до своєї мети — заволодіння чорноземними просторами нашої Бать­ківщини. Плинно, як хвиля на тихому морі, бурно, як вали за грозового шторму.

Шлях цей вийшов з порогу однієї хати, яку заснували трипільці й передали потім своїм нащадкам — скитам-орачам. В дальшім, ця пра-

родительська хата, після них, була притулком всіх наступних поко­лінь і, врешті-решт, перейшла до нас, русинів. Завдяки археологічним дослідам та розповіді Геродота, ми не тільки дізнались про границі розпросторення хліборобських племен в Україні тих часів, але й про те, що два масиви населення Геродотової Скитії, в побутовім і Генетич­нім відношенню, не були однородні: скити-орачі, скити-хлібороби, кал- ліпіди, алазони — були потомками праслов’ян-трипільців, —,,царські” скити та скити кочові — прибулими іранськими племенами.

Скити-орачі лишили після себе багато пам’яток: могильники, великі й малі міцно укріплені городища та поселення, які засновані були десь у VIII—VII ст. до P. X. Городища ці — красномовний свідок того, що на землі осілого люду зазіхали кочівники.

У скитів-орачів практикувалися, як орна система рільництва, так і вирубно-вогнева, коли певна ділянка лісу вирубувалася, а потім спалювалася, коріння викорчовувалось, ґрунт очищався від трави та камінців, ралився й засівався вільноруч. З винаходом залізного на- ральника-чересла, стала популярною досконаліша система землеоб- роблення, а саме, — перелогово-орна, після чого, продуктивність ріллі зразу ж подвоїлась, а якість зерна поліпшилась. Тягловою силою були воли, а може, й інша рогата скотина.

Як оповідає Геродот, з племен позаскитських, найдалі, в західньому напрямку, жили аґатирси коло верхів’їв Mapicy (Марошу) на Семи- городщині. Етногенеза їх досі невияснена. Проф. В. М. Щербаківський вважав їх праслов’янами, зокрема, пращурами гуцулів та подолян, і висловлював здогад, що плем’я аґатирсів замешкувало Київщину, Поділля, Галичину та Буковину. Цим самим, виходило б, що вони являються теж потомками трипільців, а значить, хліборобським пле­менем. На наш погляд, гіпотеза проф. В. М. Щербаківського не спів- звучить з археологічними даними й з малою Геродота, бо, на теренах, наведених професором, жили скити-орачі, алазони та неври.

Проф. Лібор Нідерле й д-р Ярослав Пастернак, мають аґатирсів за плем’я тракійське; цей погляд їх має під собою солідний ґрунт: аґатирси могли бути тракійського походження, але... хто були самі тракійці, якої етногенези? Геродот, очевидно, вважав їх скитами, які жили поза його Скитією: „убогі скитські аґатирси, які, перейшовши в долину Mapica (звідки? — прим, автора), розбагатіли й стали панів­ною верхівкою в Дакії”. Це його свідоцтво ставить, ніби, перед очима таку картину: аґатирси були одним з „кіммерійських” племен Укра­їни, яке, під натиском скитської інвазії зі сходу, покинуло свою бать­ківщину, правдоподібно, наші степи, й подалося, десь у ѴПІ-му сто­літті до P. X., на захід і, в зубожілому стані, після важкої мандрівки та після збройних сутичок з подорожніми племенами, пробилося кар­патськими проходами до Семигородщини й там зупинилося серед спо­ріднених племен тракійської Дакії. В культурно-побутовім відношенні, вони, мабуть, стояли набагато вище даків і тому придбали у них упри- вілейоване становище та,,розбагатіли” на їх труді. Здогадний напрям їх,,ісходу” з теренів України має повну аналогію в ісходах пізніших кочових племен, наприклад, печенігів, половців, а перед ними - аварів, гуннів, які, теж вигнані з наших степів навалою нових орд із схо­ду, добувалися до Паннонії (Угорщини) та до її „пушти”, яка так нагадувала надчорноморські степи.

Ми не маємо можливости визначити побутові традиції аґатирсів, не знаємо, чи були вони кочівниками чи осілими, але думається, що то була одна з орд нашого степу в кіммерійські часи.

Д-р Я. Пастернак становить час їх ісходу з України ѴІ-тим сто­літтям до P. X., — ми гадаємо, що це сталося у ѴПІ-му столітті, під час скитської навали. Кілька рядків ми ще присвятимо аґатирсам в дальшому.

Взагалі ж, поза Геродотовою Скитією, жили племена, про які Геро­дот знав лишень з оповідань та чуток; з огляду на це, льокалізація теренів кожного з них та характеристика їх побуту дуже непевні і, в значній мірі, фантастичні. Крім аґатирсів, це були неври чи неврії, які, за свідоцтвом Геродота, сиділи на північ від скитів-орачів; далі, в борах над Прип’яттю, близько верхів’їв Дніпра — андрофаґи, на схід від них, нижче, в районі Вороніжчини — мелянхляйни, ще далі на схід, аж до середньої Волги, — будини і, нарешті, в задонських степах — кочові савромати.

Неври найправдоподібніше сиділи на Волині, в південній частині Полісся та серед карпатської улоговини Галичини, себто, на спокон­вічних слов’янських землях. Були вони племенем осілим, обробляли ріллю, займались скотарством, звіринним промислом та бджолярством. Цікаво, що над Збручем існує сільце Невра. Справді, більшість вчених, як, наприклад, П. Шафарик, проф. М. Грушевський, проф. Л. Нідерле, а в біжучий час д-р Я. Пастернак, — вважають їх за праслов’ян, но­сіїв т. зв. висоцької культури гальштату (800 — 500 рр. до P. X.). Неври (Неврбй), за твердженням Геродота, уміли перекидатися вов­ками, ставати на час вовкулаками. „Вовкулацтво” їх ми пояснюємо тим, що вони мали звичай носити кожухи й шапки вовчим хутром наверх.

На наш погляд, Геродотова назва цього племени — епітетична і пояснити її можна двояко: або це був люд, що славився грою на му­зичнім інструменті, який у греків звався „невра” (невра, неврас, неврон) [***]), або плем’я, відоме влучною стрільбою з лука, „лучники”, „тятивники”, від грецького невра, неврас — тятива.

Та процитуймо ліпше розповідь самого Геродота (IV, 105): „У неврів звичаї скитські. За одне покоління до походу Дарія (прибл. 515-й р. до P. X., пр. ав.), гадюки примусили їх покинути всю країну свою; а саме, ■— земля їхня породила силу гадюк, а ще більше вторглось їх з го­рішніх пустельних земель, доки, нарешті, жителі не були приневолені покинути батьківщину й поселитись разом з будинами. Здається, що люди ці (неври, прим, авт.) — характерники (чаклуни, прим, авт.); у всякому разі, скити й геллени, які живуть у Скитії, оповідають, що щороку, один раз, кожен невр стає на кілька днів вовком, а потім знов обертається в людину. Я не вірю цим балачкам, але так опові­дають й оповідання засвідчують клятвою.”

Трагедією з нашестям гадюк, яке примусило неврів кинути рідний край і поселитися на теренах будинів, можемо вважати алегорічно висловленою: в напасних гадюках ми вбачаємо якесь сильне плем’я, що мало своїм тотемом гадюку чи смока-змія. Теж, що неври знайшли притулок у будинів, — показує: поперше, що будини були ніби сусі­дами неврів, подруге, що вони, буцім-то, належали до одного етнічного масиву і, потрете, що Геродот, кажучи про сусідство неврів з буди­нами, сам собі суперечить, бо за його мапою, щоб дістатись до країни будинів, неври повинні були пройти терени андрофаґів та мелянхляй- нів.

Що торкається „скитських звичаїв неврів”, то це лиш потверджує факт, що деякі слов’янські племена чимало чого переймали й від іранців-скитів; дивного в цьому нічого немає. Проте, дуже можливо, що він мав на думці звичаї „скитів-орачів”.

Про андрофаґів ми нічого не знаємо. Розуміється, це накинута гре­ками назва, яка не має нічого спільного з справжньою назвою цього племени. Це епітет, який, ніби, засвідчує, що андрофаґи були людо­жерами. Проте, археологічні досліди ніде не виявили признак кані­бальства в східніх областях Европи, зокрема, в її лісовій зоні. Андро­фаґи вважаються фінським племенем, що жило серед пралісу коло верхів’їв Дніпра, чи племенем савроматським, що малоймовірне. Проф. Л. Нідерле мав їх за тракійців.

На схід від андрофаґів жили мелянхляйни у лісостеповій зоні Сло­божанщини у верхів’ях Дінця, в околицях Харкова, де, за скитських часів, розвинулась льокальна т. зв. харківська, культура, а набагато пізніше, — культура полів поховань. Справжній етнонім мелянхляй- нів стратився під епітетом, накинутим на них греками:,,чорноубрані”, „чорнокерейні”. Про них Геродот оповідає (IV, 20, 100, 102, 107, 119), що вони нескитського походження, що мають своїх „царів”, що пово­дяться незалежно, що не підлягають скитам, але, що побут мають скитський.

Вперше, про мелянхляйнів згадав Гекатей Мілетський (кінець ѴІ-го -— початок Ѵ-го ст. до P. X.), але, на превеликий жаль, його свідоцтва відомі нам лишень з повідомлення Стефана Візантійського, бо ори­гінал його твору до нас не дійшов. Геродот, життьовий простір ме- лянхляйнів уміщує між андрофаґами на заході й будинами — на сході. Нижче останніх, в Задонщині, за його даними, кочували савромати (IV, 21); на південний захід від мелянхляйнів — кочували, знов,,,цар­ські” скити (IV, 20), які були найпівнічнішим скитським племенем, яке відділяв від савроматів Танаїс - Дон (IV, 20).

У другому уступі свого твору, він конкретизує місцеперебування мелянхляйнів, кажучи, що до них двадцять днів подорожі від моря (IV, 101, очевидно, від Майотіди, прим, авт.), рахуючи денний перехід в двісті стадіїв (стадіон — 185 м.). Отже, за один день подорожник робив, приблизно, 35 — 40 верст, що свідчить про те, що Геродот оповідав про подорож верхи на коні. На основі цих скупих, але, зреш­тою, доладних, даних, батьківщину мелянхляйнів можна шукати в го­рішнім басейні Сірґісу - Дінця. Якраз тут, на правому узбережжю його та на його припливах Уді з Лопанью та Харковом, на Мжі, Го- мольші та на інших дрібних річках, знаходилось основне згрупування їх поселень, які відносяться до VI - V ст. до Р. X. Всі вони скупчу­ються на правобережжю Дінця й лиш поодиноко розпорошені на до­нецькому луговому лівобережжю. Найпівденніша границя цих селищ —■ коло Балаклеї, найпівнічніша — коло Білгороду. Характерною особливістю цих городищ та селищ являється те, що вони ніде не виходять за межі лісостепу й купчаться в затишних, добре замаско­ваних луговими пущами, берегах річок, причім, до укріплених горо­дищ завжди туляться незахищені фортифікаціями пригороди. Часто в таких городищах доступ до річок забезпечений системою укріплень. Очевидно, цей край часто терпів од наїздів степовиків, можливо, за- донських савроматів, і це примусило і навчило населення споруджу­вати міцні оборонні укріплення й ховатися за ними під час небезпеки. За всіма даними, густота населення в цьому районі була значна, а саме воно —■ етнічно однородне. Основою його економіки було хлібо­робство, але випасалися й великі гурти худоби та табуни коней. В бу­денному житті цього племені, як і під час війни, — а людність цього племені, як документує зміст могил, була надто войовнича, — кінь стояв на першому місці. Можна, навіть, припускати, що плем’я те було комонним, саме так, як пізніше наше козацтво.

Від Посулля, Псла і до північного басейну Дінця, в лісостеповій зоні, ми скрізь зустрічаємось з однотиповим похоронним звичаєм: над мерцем, який ховався в дерев’яній усипальниці-домовині, навершу- валась могила. З понад сотні, досі розкопаних, трупопоховань, — 85 таїли в собі останки войовників. З небіжчиком часто ховалась і його любима жінка. Кінських кісток в цих могилах майже не подибува- лось, зате, кінська збруя була в кожнім похованні. Померлі опуска­лися в домовину у всезброї, з мечем при боці; вельможі мали грецькі бронзові шоломи, панцири й поножі. В могильниках тубільне начиння лежить всуміш з грецьким. Похоронний обряд невідмінно супрово­джувався тризною, коли богам приносились в жертву свійські тва­рини. їх спалювано було на великих огнищах.

Таким побитом, крім всього іншого, й ці деталі ритуальних традицій засвідчують етнічну однорідність дуже численної людности, яка жила в цій місцевості впродовж століть. Осіла вона там десь у ѴП-му чи ѴІ-му ст. до P. X. й заникла на початку П-го ст. до P. X., коли в наших степах господарювали вже савромати. Колізія ця характерна!

Осіле плем’я це чи племена були послідовниками скитської мате- ріяльної і духової культури й скитських похоронних традицій; від­значались вони войовничістю та могутністю, стояли на досить висо­кому ступні розвитку, мали стислі зносини з грецькими чорномор­ськими осадами і, в давній історії нашої Батьківщини мали грати визначну ролю.

Більшість науковців вважає мелянхляйнів приналежними до фін­ського чи савроматського етномасиву, що, на нашу думку, наража­ється на поважні суперечності. Ми схильні припускати, що вони були, найдалі на схід висунутою, праслов’янською галуззю, яка абсорбувала в себе і в матеріяльній і в духовій культурі, а також в культових уявленнях чимало чужородних впливів довколишніх неслов’янських племен, частинно осілих, частинно кочових.

Відносно льокалізації батьківщини будинів, в Геродотових оповідан­нях висловлені такі суперечливі дані, що це питання годі розв’язати. Доводиться обмежуватись лишень здогадами.

В одному уступі Геродот оповідає, що неври, покинувши свій край, поселилися разом з будинами (IV, 105), які, отже, мали бути їх сусі­дами й мали б сидіти десь на північ від Київщини, в другому місці — уміщує будинів в країні, що розлягалася на північний схід від ме­лянхляйнів (IV, 21), нарешті, в третьому (IV, 22-27), — відсуває бу­динів ще далі на північний схід, над береги Волги, либонь до місце­востей, де, у IX - Х-му ст. п. P. X., пишався великим добробутом Болгар. (IV, 21, 108, 123). З будинами тісно пов’язане питання про місто Гелонос та про його мешканців гелонців. З огляду на це, ми сполучаємо розповідь про будинів з розповіддю про Гелон. „Будини — народ многолюдний — пише Геродот, — із світло-блакитними очи­ма і з рудим волоссям. В їхній землі є дерев’яне місто, яке зветься Гелонос. Кожен бік міського муру завдовжки ЗО стадіїв; мур високий, увесь з дерева саме так, як і будинки й храми будинів. Там існують святилища гелленських божеств з ідолами й вівтарями та храмами з дерева, а на почесть Діоніса, — улаштовуються там, щодва роки, свята з орґіями (Діонісії). Первісно, гелонці були тими ж гелленами, які зайшли далеко з торговельних міст і які поселилися серед будинів. Одні з них розмовляють скитською мовою, інші, знов, — гелленською. Хоч будини провадять такий саме спосіб життя, як і гелонці, але розмовляють окремою мовою.” (IV, 108). „Будини —■ тубільці, прова­дять у цій країні кочовий спосіб життя і одні з усіх (інших, прим, авт.) тамтешніх народів годуються сосновими шишками; навпаки, гелонці —■ хлібороби, споживають хліб, займаються садівництвом і не ски­даються на будинів ні статурою, ні барвою шкіри. Проте, геллени також будинів звуть гелонцями, але це неправильно. Країна їх багата розмаїтим лісом. У найрозсяглішім з лісів є велике озеро, оточене болотом та очеретами. В озері ловляться видри, бобри й інші тварини з чотирьокутними мордами; їхні шкіри вживаються на облямівку кожухів, а дітородні ядра вважаються у будинів цілющими супроти маточної немочі.” (IX, 109).

Щодо походження будинів, то й тут згоди немає й немає перекон­ливих здогадів. Проф. Л. Нідерле, а за ним М. Артамонов, вважали їх за праслов’ян, пращурів російського народу, проф. В. Щербаків- ський — просто за кочівників. Як би не було, але більшість істориків вбачає в племінній назві будинів слов’янський корінь „будівники”, „ті, що будують”, „ті, що живуть в будах”. Не маючи підстав спро­стовувати здогади вищеназваних науковців високої кваліфікації, ми висловлюємо, може й голословне, припущення, що будини, вразі коли вони справді мали свій край на північний схід від мелянхляйнів, могли належати до угро-фінського етномасиву; в цьому відношенню, згаду­ється мимохіть стара назва угорської столиці Будапешту — Буда.

З місцеположенням Гелоноса справа не ліпша. Одна загадка викли­кає тут другу. Очевидно, це „дерев’яне” місто, населене гелонцями, було, водночас, головним осередком країни будинів. Але де була батьківщина будинів? Нічого певного немає. Досить докладний Геро- дотів опис цього міста показує, що воно стояло в лісовій зоні, десь за північно-східніми межами України. Про це, як ми бачили, Геродот двічі оповідає. Але, поруч з тим, той же Геродот засвідчує, що Гелонос був спустошений персами в році 512 чи 515-о-му; тим він вивертає попередні свої твердження й приміщує Гелонос або в лісо-степовій зоні Бесарабії, або в степовій Добруджі, або коло підніжжя східніх схилів Трансильванських Карпат, порослих густими лісами. У вся­кому разі, як довідаємось далі, Дарій 1-ий з своїми полчищами далі Дністрових гирл не заходив, то й, з огляду на це, шукати Гелонос північніше тих гирл даремно.

Для ілюстрації розбіжностей в поглядах, де саме стояв Гелонос, наведу декотрі здогади про це науковців. Проф. І. Забєлін і чимало інших приміщували Гелонос на береги Волги, в районі Саратова або Царицина; проф. Надєждін і проф. Л. Нідерле — на місці Києва; Ф. Брун — на степовім Лівобережжі, між рр. Міусом, Кальміусом і Самарою; Ф. Лінднер — над Дінцем; Сеньковський — на місці Нов­города (!!), нарешті, проф. В. Щербаківський і д-р Я. Пастернак —

на ґрунті Більського городища на Полтавщині (Зіньківський повіт), над р. Ворсклом.

У Гелоні жили гелонці, за свідоцтвом Геродота, зварваризовані гре­ки з осад, які розмовляли одні грецькою, другі — скитською (будин- ською?) мовою. Очевидно, гелонці вживали в розмові окремий жарґон, мішанину грецької й будинської мов, який Геродот приймав за окре­му мову. Треба також зазначити, що, в характеристиці побуту будинів, Геродот сам собі суперечить, кажучи в одному місці, що вони прова­дять кочове життя, а в другому, — що вони провадять саме такий спосіб життя, як і гелонці —- хлібороби. Ця розбіжність свідоцтв його, можливо, була наслідком того, що будини були звіроловами й часто заходили далеко в ліси, де й перебували довший час, вистежуючи дичину.

Вертаючись до Гелоносу, ми питаємось: які геофізичні й господарські стимули були в стані загнати греків-осадників у такі далекі нетри „Гіпербореї” на місце, де стояло міцно укріплене Нільське городище? Яким чародійним способом вони могли туди прибувати в масі й по­всякчас, без перешкод очевидно, сполучатися з північно-чорномор­ськими осадами, головне, з Ольбією? Чому, коли вважати свідоцтво Геродота про зруйнування Гелоносу персами за вигадку, — а за ви­гадку ми не маємо підстав його слова приймати, ■—■ ми маємо примі­щувати Гелонос на Більськім городищі? Адже ж на воднім шляху Дніпро - Ворскло Геродот не знає ні одного торжка, ні одного пере- починкового пункту! Більш того, не знає він і жодного Дніпрового припливу, якщо не вважати його Ексампай за Супій. А, тим часом, гелленська стихія в Гелоносі була остільки дужою й остільки старо- бутньою, що гелонські греки, хоч самі дещо зварваризувавшись, мали силу згелленізувати місцевий люд, який став зватися гелонцями? Хоч заснування Більського городища й відноситься до ранньо-скитської до­би, проте, вбачати на його місці Гелонос якось не в’яжеться з логікою, яка каже, що, піднімаючись проти води по Дніпру, здавна відомому оль- бійцям, грекам нічого було звертати до Ворскла. Шлях їх стелився пря­мо перед ними до прямої мети — Пракиєва, який стояв на прадавньому торговельному шляху. Єдине там вони могли жити у значній кілько­сті, промишляти, торгувати й, більш-менш, беззавадно сполучатися із своєю метрополією, не інакше, як з Ольбією.

Ми, одначе, пересвідчені, що шукати руйновище Гелоносу треба не на тлі Більського городища, не на місці Пракиєва, а на шляху перської навали, себто, десь в районі Дніпро - Бузького лукомор’я чи в Побужжі (Немирів?). Тоді й утеча неврів від змійовиків під омофор будинів, уявляється цілком можливою, бо, за втечі, далека дорога перед ними не лежала.

Нерозв’язність питання про місцеположення країни ґеррів — най- фатальніший для палеоетнологів недолік Геродотової географії. Ko- ли б нам, якимсь чудом, пощастило розшукати справжнє їх гніздо, то це було б найкращим орієнтиром для розшифрування всієї Геродо- тової мапи і особливо, загадкової ріки Ґерроса, який, за Геродотом, відмежовував кочових скитів від скитів-хліборобів. Як він свідчить, ґерри жили далеко на півночі, вище Києва, коло стоку Десни з Дні­пром.

Описуючи похоронний обряд „царських скитів”, похорон їх царів, Геродот каже, що вони, перед погребом, обвозили мертвого деспота по всіх, підлеглих йому, землях, а потім привозили мерця,,до най- віддаленішого племені ґеррів над Бористеном, де й було царське по­гребище.” (IV, 71-72). Одначе, в льокалізованій Геродотом країні ґер­рів, жодних могильників з захоронениям царів немає. З племінним іменем ґеррів тісно пов’язана й назва вищезгаданої річки Ґеррос, яка, за Геродотом, відгалужувалась від Дніпра в країні ґеррів і вливалася до Чорного моря в сучасній Каркінітській затоці. Цей містерійний Ґеррос годі ототожнювати з якоюсь річкою Скитії (дехто вважає його Ореллю), бо в цих місцевостях жодної ріки ніколи не існувало. Отже, ця географічна містифікація Геродота, ще більше дезорієнтує нас в шуканні країни ґеррів та некрополя,,царських скитів”.

Тим часом, високі „царські” могили зосереджені в кількох місце­востях України, а саме, довкруги Ольбії, на низу Дніпра, вище по­рогів, в околицях міста Нікополя, біля Маріуполя, у верхів’ях Дінця, довкола Керчі, обабіч Боспора Кіммерійського, на Тамані та на Ky- банщині. Досліджений матеріял цих могил документує, що захоро­нения походять з ІѴ-го — Ш-го ст. до P. X., себто, до часу, коли мо­гутність скитів починала вже хилитися до занепаду.

Д-р Я. Пастернак висловлює здогад, що саме над Дніпром, біля Нікополя, розлягалася країна ґеррів і некропіль „царських” скитів. Дійсно, коли погодитись з тим, що скитських царів хоронено було в погребних спорудах з обов’язковим навершенням над домовиною могильного насипу, то припущення д-ра Я. Пастернака було б цілком логічне. Однак, ця здогадна льокалізація країни ґеррів спростовується вищенаведеним свідченням Геродота, а саме, •—• далеччю їх землі. Думається, що лічба відстаней базувалася у нього на Ольбії, де він гостював; звідти, до Надпоріжжя було недалеко, але до злиття Десни з Дніпром, справді, дуже далеко, як і до верхів’їв Дінця.

А, тим часом, з уст того ж Геродота, ми чуємо інші відомості про царські могили скитів, старші ІѴ-го ст. до P. X.: „Скитський” цар Ідантирс (про нього мова йтиме далі), відповідаючи, року 515-го, пер­ському владиці Дарієві 1-му на його заклик спіткатися боєм в чистому полі, сказав, що скитам нема що обороняти в степах. „Але зважся розвалити й знечестити могили наших предків, — тоді пізнаєш хто я такий!”

Отож, в даному разі, Ідантирс казав про могили набагато старші ІѴ-го ст. до P. X., очевидно теж царські, а, крім того, подає й надто цікаві архітектонічні подробиці: могильні насипи, розкидані по всій Україні, можна розкопати, зрівняти з землею і ніяк уже неможна розвалити. У погрозі царя згадуються якісь споруди в надрах домо­вини, а може й назовні, над такими домовинами, і неконче з могиль­ним насипом; такі надмогильні споруди, давним-давно вже, розумі­ється, знищені були часом, розвалилися чи струхнявіли на порох. Але тоді так само, як і підземні усипальниці, їх легко можна було й роз­валити й знечестити. Отже, ґерри лишаються нерозгадною загадкою, але, не підлягає сумніву, що в житті, а може й в державній організації скитів, ґерри та їх край займали визначне становище. Існували якісь давні традиції скитів, також у їх віруваннях, які земні надра ґеррсь- кого краю вважали священними, священним погребним „теменом” — некрополем їх державців, до якого, в певні строки, з’їздилися на по­минальні тризни.

Великою перешкодою на шляху досліджень справжнього обличчя та імени тубільних племен Скитії, стоїть той факт, що автори старо­давніх писаних джерел або нехтували справжніми назвами й, вза­галі, справжньою топонімікою й етнонімікою місцевостей та людности, або безбожно, до непізнаности, нівечили їх на грецький лад, або обме­жувались надаванням їм грецьких епітетів. Досить згадати „Немоґар- дас”, „Тсерніґоґу” та „Мілініску” Константина Багрянородого, щоб переконатися про те, з якою легкістю такі чужинецькі літописці зай­малися мовною еквілібристикою:,,Немоґардас” виявився Новгородом,,,Тсерніґоґа” — Черніговом, а „Мілініска” — Смоленськом! Проте, Константин жив півтори тисячі літ пізніше Геродота, коли геогра­фічні відомості в стократ були ширшими, ніж за часів Геродота.

Цей останній, гостюючи в Ольбії, беззастережно використовував географічний лексикон, як ольбійських греків, так і довколишніх вар­варів і, не підлягає сумніву, що все називав так, як те називали міс­цеві люди. Залюбки вживаючи замість тубільних назв та імен, які висловлювати у греків язик не повертався, епітетичні назви племен згідно з побутовими та топографічними особливостями їх життя, оль- бійці, несамохіть, завели в словесний блуд і самого,,батька історії”. Ось ця епітетика: 1. Калліпіди — плем’я південної Одесько - Мико­лаївсько - Херсонської области, яке мало на своїй землі смачну кри­ничну воду та численні джерела чистої підшкурної води. Назва по­ходить від „калбс” — гарний, добрий і від „підакс” — джерело. 2. Алазони — це звичайнісеньке прозвище, яке, мабуть, характери­зувало вдачу цього племени: — хвальки, задавахи, Наливайки, бун­дючні фанфарони: від алазоніас, алазбн —• фанфарон. 3. Скити орачі (скйтай аротёрес). Епітет, накинутий на споконвічних ратаїв-хліборо- бів нашого правобережного лісо-степу, за їх побутом. 4. Скити хлібо­роби (скйтай ґеорґой); так само, назва, пов’язана з їх побутом. 5. Неври (неврбй); про епітетичне походження їх імени ми вже казали вище. 6. Мелянхляйни (меланхлайнес); ті, що носять чорну керею чи чорний плащ, „чорнокерейні” — від „мёлас” і „хлайна”. Очевидно, при Ге- родоті лиш це віддалене плем’я носило цей одяг. Але пізніше, ця „мода” розпросторилася по всій Скитії так, що, за часів Діона Хри- состома, у 1-му ст. п. P. X., чорні кереї-плащі носили і кочівники сав- ромати, і тубільні племена, і самі греки-осадники. 7. Андрофаґи — „людожери”, точніше, •— „мужоїди”; від „андрес” і „фаґос”. 8. Скити кочівники (скйтай номадес) назва орди за її кочовим побутом. 9. Цар­ські скити (скйтай басілейбй); кочівники надозівських і придонських степів, гегемони всієї Скитії; були ніби „Золотою ордою” скитів; по­середництвом своїх „баскаків”, збирали данину з півдвладних племен Лівобережжя й Правобережжя.

Скитський край, себто, нашу Батьківщину, Геродот описує так: „Зем­ля скитів уявляє собою рівнину, багату травою й добре зрошену; нею течуть ріки: п’ятигирлий Істр, Tipac, Гипаніс, Бористен, Пантікап, Ги- пакір, Ґеррос та Танаїс”...

.,Ріка Бористен, — надто прибуткова: для худоби найкращі і дуже поживні пасовиська, прекрасні луки і риба у великій кількості. Вода його приємна на смак і дуже чиста в порівнянні з іншими каламут­ними ріками Скитії. До Бористена прилягає вельми родюча земля, а там, де вона не засівається, — росте висока трава. У гирлах Бо­ристена сама собою залягає сіль, а в самім Бористені ловиться задля засолу велика безхребетна риба, яка зветься осетрами.” Він же по­свідчує, що осілі скити плекали зернові культури: пшеницю, жито, просо та ячмінь. Коли цей опис сполучити з описом Скитії природо­знавцем Гіппократом (V ст. до P. X.), який ми навели вже раніше, то утвориться дуже правдива, реалістична й мальовнича картина пра­давнього вигляду нашої землі.