ПОДІЇ В БАСЕЙНІ ЧОРНОГО МОРЯ ДО ПРИХОДУ СКИТІВ

Розквіт і добробут Трої, Сесту, Абидосу, Кизіку та Візантії, які стояли на великім і споконвічнім воднім шляху, який Геллеспонтською та Боспорською протоками сполучав Егейське море з морем Чорним, безумовно, багатіли завдяки торговельному рухові, що тут панував тисячоліття й базувався на товарообміні з тубільним населенням Чор- номорщини.

Такі експлорації мали посмак піратства та авантюризму й до певних берегів не стриміли.

Але Ясон, покидаючи з товариством береги Паґасейського Йолку, вже не був шукачем нових, невідомих країн: рейс „Арґо” мав вже певний маршрут до берегів Колхіди, проторений ще фойнікійцями, мав перед собою і певну мету —■ заволодіти,,золотим руном”.

Таким чином,,,Арґо” з аргонавтами були вже представниками другої стадії освоєння чорноморських просторів, коли вони, бодай частинно, були вже добре знані мореплавцям. Не виключено також, що сам Ясон належав до корпорації фойнікійських купців і знав їх потаємні пляни. Висновки з вищесказаного запевняють нас в тому, що північна Чорно- морщина, окрайцем свого буття, була примежована до буття великих цивілізацій Півдня і що представникам тих цивілізацій наш край був відомий вже, щонайпізніше, на зорі бронзової ери.

Неправдоподібно ж, справді, щоб передісторичні мореплавці, доско­нало дослідивши північні береги Малої Азії, Кавказу й Тракії. — далі на північ не запливали, ніби десь там, в якомусь зачарованому місці, перед ними стояло непереборне забороло, якесь закляття-табу!

Грецька мітологія, в казкових переказах якої віддзеркалюються справжні пригоди й події передісторичних часів Егеї, не один раз пере­носить дії своїх розповідей до Чорного моря: подорож аргонавтів, Ге­ракл у Скитії, Іфіґенія в Тавріці, трагедія Гелли й Фріка, Діоскури, блукання Одіссея, посмертне життя Ахіллея на острівці Левці (теп.

Чорне море, за грецькими свідоцтвами, звалося колись морем,,Не­гостинним” (Пбнтос Аксейнос), згодом, в історичні часи, коли його освоїли греки й придбали, більш-менш, усталені симпатії його побе­режного населення, назвали морем „Гостинним” (Пбнтос Евксейнос).

На перший погляд, таке пояснення про походікегшя назви цього моря не викликало б жодних сумнівів, але, заглибившись до старих писаних джерел, приходимо до висновку, що не так воно є, що,,Него­стинне” море досить гостинно приймало в свої обшири мореплавців Малої Азії та східньої Середноморщини і то з найдревніших часів. Назва ж „аксейнос” швидше всього постала чи з староіранського слова „ашхаейна”, „аксаена”, що значить „темне”, „непривітне”, чи з старо- жидівського „ашкеназ”, чи з ассирійського „ішкуза”, як ассирійці про-

Скитський цар Скілур і його син Палах

зивали скитів. Отже, теперішня назва нашого моря коріниться, мабуть, у легендарній старовині і, властиво, тоді його називали, як і тепер —,,чорним”. Коли ж прийняти іншу версію, то у передньоазійських наро­дів, а може й у самих скитів, звалося воно „морем Скитським”, як тисячу літ пізніш, — „Морем Руським”.

Передумови й орієнтири грецької колонізації просторів Чорного моря. Дальша стадія таких плавань зафіксована вже на перших сторінках історії: це заснування на різних місцях чорноморського побережжя перших факторій. Заснувались вони там, де тубільне населення було зичливе до чужих, не скидало їх в море, а, навпаки, постачало їх необ­хідною сировиною. Факторії бували сталі й тимчасові, подібні до тепе­рішніх ярмарків-торжків. Із сталих факторій виросли згодом емпорії, приморські ринки-торжища, а з них — осади-поліси.

Досі ще не замовкли дискусії про те, в яких умовах поставали сталі факторії, що пізніше виростали в осади; чи закладалися вони на без­людному, пустопорожньому місці побережжя, чи на місці давніших тубільних поселень?

Перебіг процесу поселення греків на північному побережжю Чорного моря свідчить про те, що купці-мореплавці, справді, ще перед засну­ванням факторій, мали торговельний контакт з місцевим людом і що осідали в його оточенні лишень в тому випадкові, коли автохтони ви­являли миролюбність й охоту провадити замінну торгівлю з ними.

Засновувати факторії серед безлюдної глушини не було жодного хісна, бо з пустельним степом гандлю бути не могло. Осідати ж одалік від батьківщини тільки задля того, щоб бити звіря та рибку ловити, —

для практичного грека було б безглуздям. Прихильники необжитих основ грецьких осад, базували свої твердження на тому, що, мовляв, у археологічних верствах на місці посталих осад, бракує слідів до­нецьких поселень. Заслугою сучасних археологів, ці твердження те­пер все більше втрачають під собою ґрунт, бо, коли декотрі осади й засновувались справді на пустці, то більшість їх була продовженням автохтонних,,кіммерійських” поселень.

Характерним прикладом такого осідання греків на місцях, обжитих тубільцями, подає Стефан Візантійський та Евстатій. Вони оповідають, переказуючи, очевидно, древню розповідь, що Пантікапайон купив у „скитського” владики Аґаета Аієт, брат Медеї. Тут зв’язок з епопеєю аргонавтів і, разом з тим, свідоцтво існування на місці Пантікапайона „скитського” прибережного поселення.

Археологічні здобутки підтверджують це свідчення: були знайдені бронзові цельти, сокирки із змійовика, сокири з зображенням бика та сонця, черепки до-грецького начиння, до-грецькі похоронні могили, киклопічна кладка мурів, грубообтесані антропоморфні стели (надмо­гильні пам’ятники).

Отож, скрізь тут наявне життя людности бронзової ери. На місці Пантікапайона, стояло поселення „кіммерійців”, саме так, як і в не­далекій Тирітаці, у Мирмекії, у Нимфеї, в Кіммеріку на схилі гори Опук, у Фанаґорії і т. д.

На південнім узбережжі Криму, в землі таврів, теж викриті селища дуже давнього часу; декотрі з них були перекриті пізніше грецькими поселеннями. Так само, з попереднього викладу ми вже знаємо, що в ту ж пору густо було заселене і локомор’я Дністер-Дніпро: у Bacapa- бії — Бородино, коло Одеси — Усатово, місцевість коло Миколаєва, Поінгулля, місцевість в районі Кам’янки, Вікторівки, Пересадівки, на острівці Березані-Бористеніді тощо. Це й була до-грецька й до-скит- ська „Кіммерія”.

Таким чином, з цих кількох прикладів ми переконуємось, що греки, прибувши на північне побережжя Чорного моря, осідали на ґрунті, утрамбованім і обжитім автохтонним людом бронзової ери, який прий­нято називати „кіммерійцями”.

Ґрунтуючись на археологічних даних, ми категорично відкидаємо твердження В. В. Лапіна, що, буцім-то, на початках своєї апойкії, себто розселення, греки закладали свої осади в північній Чорноморщині на пустирях, так би мовити, на цілині, в наслідок того, що аборигени „кім­мерійці” заздалегідь вивтікали з своєї батьківщини, злякавшись скит­ської навали. Похід греків у порожнечу, яка, ніби-то зяяла в надчорно- морських просторах у IX—ѴПІ-му століттях до P. X., передрішав би їхню згубу. Греки, вже тоді люди підприємливі й господарні, здібні учні фойнікіян, ніколи б не поквапились на таку самовбивчу авантюру. Навпаки, вони закріплялись саме там, де мали вигідні для себе пер-

Мармуровий саркофаґ з Мірмекія >

спективи торговельних зносин з тубільною людністю, обміну своїх товарів, своєї індустрії та продуктів споживання, на місцеву сировину; ці купецькі маніпуляції й забезпечували добробут і процвітання осад. Тому, самий процес осідання греків на наших берегах, за виключенням одиноких випадків, відбувався мирним шляхом, після того, як стежі піонерів апойкії нав’язували добросусідські відносини з тубільцями і, осівши в їх побережних поселеннях чи біля них, закликали на нові місця всю громаду переселенців.

Залізна ера: Україна напередодні скитської навали

Зростаюча культура людства, зростаючі життьові потреби, вимагали від виробництва удосконаленішої й різноманітнішої продукції. Людина ставала вибагливішою, перебірливішою також і у відношенні до ін­вентаря господарського вжитку. Поступово, кремінь, камінь, кість та ріг ставали надбанням минувшини, а натомість з’явилась металева індустрія, спочатку мідь, а згодом бронза, яка, в період пізньобронзової ери, досягла такого розповсюдження, такого попиту й такого широкого застосовання в повсякденних буднях, що бронзярі не встигали задо-

вольняти замовлень.

Де і хто почав вперше експлуатувати залізну руду, — ми ніколи не довідаємось. Але давність знайомства з залізом безсумнівна. На острові Tacoci, в Егейськім морі, фойнікійці, — про це вже згадувалось, — з давен-давён добували залізну руду. Грецький поет ѴШ-го століття до P. X. Архілох, скаржився на засилля фойнікійців на цьому острові, з якого, очевидно, вони вигнали греків. Але Геродот, у Ѵ-му ст. до P. X., знайшов там лиш сліди копалень й писав, що, шукаючи залізо­рудні поклади, фойнікійці розкопали цілу гору. З цього можна ви­вести, що добування руди тут було настільки інтенсивне, що шари її були вичерпані. Фойнікійці могли познайомитися з експлуатацією за­лізної руди шляхом торговельних зв’язків з Мессопотамією та Хет- тіею, які знали й уживали у виробництві залізо вже за 2000 літ до P. X.

У писаних джерелах вперше згадується про нього в листуванні єги­петського фараона Аменхотепа ІѴ-го (1384—1364 р.р. до P. X.) з вла­дикою Хеттії Хаттушілом. Звідки до-скитські племена України вперше дістали взірці виробів з заліза й відомості про лиття з залізної руди різного приладдя — сказати неможливо. Відносно цього, дослідники й досі не прийшли до згоди. У всякому разі, колишня думка про те, що залізо принесли до нас скити десь на початку ѴШ-го століття до P. X., зараз спростована археологією.

Як би там не було, залізо на наших теренах довго вживалося поруч з бронзою, лиш поступово відтискаючи її на задній плян, найраніше, у виробі гостролезої й довгої зброї та в гостролезім господарськім інвентарі.

Деталі піхви для меча з Літого Кургана VI в. до P. X.

Каспійського моря (у теп. Дагестані) й там спрадавна виробляли за­лізну індустрію.

На основі Геродотових даних, деякі вчені схильні робити висновки, що не від хеттів чи мессопотамців, а від цих халібів наші предки познайомились з гамарством та з новим металом. Ми, одначе, впевнені, що ґрунтуватися на розповіді Геродота — ризиковно; ми сто­їмо, як вище зазначено, на тому, що залізо, з самого початку, доходило до нас звідусіль.

Остається незаперечний факт, що залізо остаточно приголомшило бронзу після інвазії скитів, які, в кінці ІХ-го й на початку ѴШ-го ст. до P. X. вдерлися на терени України. Вони вже тоді прекрасно знали залізо й були озброєні залізною зброєю. Проте, це аж ніяк не свідчить, що вони,,,по дорозі” з-за Араксу, були обдаровані залізними речами халібами, а доводить, що з цим металом вони ознайомились, і то вже давно, десь в Передній Азії, можливо, в Ірані, своїй колисці; тож, їм не належить заслуга винаходу гамарства, вироби якого були поширені в Україні задовго до їх приходу. Про це свідчить та ж археологія. Так, наприклад, вже у П-му тисячоліттю до P. X., місцеві гамарники-ковалі кували й опрацьовували залізо на північно-східніх межах України, на Вороніжчині, а в степовій її зоні, хоч і нечасто, в інвентарі зрубних поховань, подибуються залізні речі.

В XI—X ст. до P. X., в горішній Подунайщині й на довколишніх теренах утворився визначний осередок залізної продукції, вироби якої почали ширитися у всіх напрямках.

Творці цієї ранньозалізної культури, яку названо гальштатською (від міста Hallstatt в нижній Австрії), визначилися й своїми своєрідними гончарськими виробами, чорному тлу якого надавано було металевого полиску (імітація бронзового начиння), які так припали до вподоби європейській людності, що незабаром розпросторилися по всій Европі

та в Україні аж по Кавказьке передгір’я. На зміну гальштатській культурі, прийшла пізньо-залізна культура, яку названо було лятен- ською (від місцевості La Tene коло Невшательського озера у Швай- царії). Приблизно, вона тривала від п’ятисотого року до P. X. й закін­чилась роком сотим.

Така хронологізація, одначе, не розпросторюється на всі області України, лиш на західні райони її, куди її принесли з заходу прасло- в’яни венеди, кельти, тракійці та носії лужицької культури. Натомість, залізну еру серединної, південної та східньої України поділяють на три етапи: перед скитський, скитський та савроматський, які послідовно були притаманні т. зв. кіммерійцям, скитам, а потім — савроматам. Проте, цей поділ не значить, що індустрія гальштатського та лятен- ського гончарства та металюрґії туди не доходили. Чорнолощена галь- штатська кераміка та залізні вироби гальштатців подибуються по всьому Правобережжю, особливо в центральній, лісостеповій зоні його, в могильниках та на попелищах „кіммерійців”, а також на Підкавказзі. Передскитська залізна ера на лісостеповому Правобережжю характе­ристична міцноукріпленими городищами, оточеними оборонними ва­лами та ровами. Городища бували малі, так би мовити, родинні, дале­кий прототип родових замків середньовіччя і великі, за валами яких, в час небезпеки, могло скупчитися все довколишнє населення разом із своїм добром та худобою. Городища ці, безумовно, свідчать, що люд­ності тих місцевостей доводилось оборонятися і воювати з якимись на­пасниками. Найтиповішим з таких городищ є городище Чорноліське (від Чорного лісу й річки Чорноліски коло села Харівки Єлисаветград- ського району), й городище Калантаївське (на місці одноіменного села того ж району).

Ці два фортифіковані селища звишалися на південнім помежжі лі­состепу з степом; перше відзначалося могутньою й мудерною системою оборонних споруд хоч і стояло воно на горбі між глибокими яругами; воно було обведене потрійними валами й ровами. Друге городище сто­яло на правому березі річки Тясмину; воно теж звишалося між ярами на пагорбку й було обведене системою валів. Головний вал був над­звичайно солідно вивершений; в основі його були побудовані з дубових колод, сполучені між собою, комори, наповнені землею й камінням; вони були покриті, валом землі, яка добувалась з копання рову. Рів цей мав бути дуже глибокий, бо й зараз мас чотири метри глибини.

Ці городища ранньозалізної доби, побудовою своїх фортифікації!, на­гадували дитинці й городища княжої доби, які будувалися особливо густо на правобережнім розмежжі з степом. Не підлягає сумніву, що, бодай ці два городища, являються кращим доказом того, що хлібороб­ській лісостеповій людності, доводилось час-від-часу боротися з наско­ками степовиків, сама ж споруда укріплень показує, що наші далекі предки, здавна призвичаїлись до збройної боротьби й мали тому добре вироблену техніку будування фортець. Це, однак, не значить, що хлі- бороби-правобережці так боялися степу, що до нього не заглядали. Навпаки, наші орачі і в до-скитську і в скитську добу, мали під своїм ралом все Правобережжя аж до самого помор’я й всю лугову смугу вздовж Дніпра; з степовиками билися, але тоді ще мали сили давати їм відсіч і лиш більш, ніж через півтори тисячі літ, приневолені були покинути степи під могутнім натиском печенігів. Зрештою, про засе­леність степового правобережжя свідчить і археологія і античні грець­кі письменники, в першу чергу — Геродот.

Хати городищ Чорноліського типу були всередині поза валом; центр таких поселень був незабудований, призначений, мабуть, для худоби й возів. Часово, споруди цього типу належать, приблизно, ѴШ-му сто­літтю до P. X., коли почалося нашестя скитської орди. Будували ці городища потомки пізньобронзової білогрудівської культури XI—X ст. до P. X., правнуки трипільців. У басейні Дністра таких городищ досі не виявлено; там й далі будували неукріплені поселення з хат-ліпля- нок. Кераміка повсякденного вжитку тих селищ характеризується грубобокими, рапавими горщиками з дірками для виходу пари; оздоба — наліплені валки. Чорнолощеної гальштатської кераміки небагато, гарніші ж, білоінкрустовані гончарські вироби, оздобою своєю нага­дують трипільські традиції. Цей окремий архітектонічний комплекс придністрянських неукріплених поселень, — синхронний, зазначеним вище, городищам; могильники, що до похоронного обряду й традиції похорону, виявляють неусталеність і хаотичність, як в споруді домо­вин, так і в положенні кістяків; вземлення скорченців чергується з тілопаленням, поодинокі поховання — з груповими, родинними домо­винами; кам’яна облямівка могил у формі кола, нагадує давні похо­ронні звичаї енеолітичної ери. Отже, тут, над Дністром, в до-скитську добу, жило плем’я чи племена хліборобів, які не зазнавали, мабуть, ворожих наїздів, але в культурнім відношенні, зазнавали, з невиясне- них причин, занепад.

Лівобережна людність цього періоду теж будувала укріплені горо­дища, зазнаючи, очевидно, наскоків передових скитських чамбулів. Зосереджені були такі споруди особливо на Харківщині й у верхів’ях Дінця. Характерне розташування їх завжди над невеличкими річками, коло плавень. Розсягом вони були невеликі, але часто мали фортифі- коване „підзамчя”, яке захищало приступ до води. Кілька брам боро­нили вежі, а самий,,город” — рів та вал.

Час існування донецьких городищ ще невияснений; дехто вважає їх праскитськими, дехто — скитськими. До цих городищ ми ще верне­мось. В цю, приблизно, добу, помітний великий прилив на Задонеччину й на Лівобережжя бронзової індустрії з Верхньо-Кобанського (Осетія) виробничого центру, який існував, навіть у ѴІ-му столітті до P. X. Не зважаючи на розмах „кіммерійського” бронзярства, кавказьку бронзу заносили до нас передові ватаги скитів та купці. В кінці ІХ-го й на початках ѴШ-го ст. до P. X., почалися великі зрушення кочових пле­мен в Азії, внаслідок чого, одна з їх орд, скити чи сколоти, покинули свої кочовища й, східнім побережжям Кавказу, вторглись в передкав- казькі степи. Про це ми вже говорили в розділі про кіммерійців. Тут зазначимо, що посування скитів до Дону счинило великий заколот, передусім в наших лівобережних степах, а згодом і серед племен лісо­степу. Властиво, перебіг і наслідки приходу скитів, були цілком то­тожні з перебігом і наслідками пізніших нашесть кочівників на нашу землю. За свідоцтвом Геродота,,,кіммерійці” не зважились на бій в полі із скитами і без спротиву покинули батьківщину. Розуміється, було воно не так. Чимало тоді й,,кіммерійської” крови пролилось на нашій землі. Д-р Я. Пастернак вважає, що кіммерійці, перед приходом скитів, були,,найсильнішою політичною та мілітарною потугою” від гирл Дунаю й до кавказьких гір. Безперечно, так воно й було. Пануюча орда чи плем’я „кіммерійське”, як пізніше за скитської доби „царські скити”, об’єднували довкола себе різні племена чи в міжплеміннім союзі, чи організували паразитивну державу, яка базувалася й про­оперувала на труді данницької людности, що, на зорі історії, виступала під узагалнюючим іменем своїх гегемонів: цілковита аналогія з поши­ренням скитського й савроматського імен по всій Україні.

Кочівництво побуту й іранськість походження суто-кіммерійців, на наш погляд, надто сумнівні; найшвидше, були вони хліборобами-ско- тарями, потомками трипільців та інших осілих племен України, Криму і Кубанщини, які спромоглися створити під своєю зверхністю союз племен довколишніх просторів з осередком, місцеположення якого не­відоме. Такий державний осередок мали й скити, — натяк на це чується в словах скитського царя Ідантирса, — й, навіть, половці в гирлах Дону, де їх держава звалася Дешт — і Кіпчак. Як би там не було, але після заколоту, кровопролиття й переміщення племен нашої Батьків­щини під час нашестя скитів, повторилась стара історія: кіммерійців замінили скити й ми стали „скитами”.