ПОХІД ПЕРСІВ НА СКИТІЮ РОКУ 512 ЧИ 515-ГО ДО P. X.
Північно-чорноморське побережжя, як нам уже відомо, здавна було відоме передньо-азійцям та еґейцям. У VII - Ѵ-му ст. до P. X., греки почали там засновувати свої осади.
Перський деспот Кир 1-ий (559 - 529 рр.
до P. X.), завоювавши в році 546-му малоазійську Іонію, яка саме й була матір’ю більшости чорноморських грецьких осад, довідався там про „молочні береги” Скитії, але не встиг простягти на неї свою руку. Лиш наступник другого перського деспота Камбіза (529 - 522 рр. до P. X.), Дарій 1-ий (522 - 480 рр. до P. X.), зібравши величезне військо, рушив по західньому березі Чорного моря на скитів війною. Сталося це, приблизно, року 515-го. Ця вікопомна подія показує, наскільки вже тоді були приман- ливими скитські простори та їх багатства, що починали накопичуватись у недавно заснованих грецьких осадах. Для того часу, це була ґрандіозна експедиція з форсуванням Боспору Тракійського та Істру— Дунаю. Історія цього походу відома. Коли перси вступили в скитські степи, — комонні загони,,скитів”, не сходячись боєм, увесь час відступали. Переслідуючі їх перські полчища, в решті-решт, так виснажилися, що, не вживши зброї, приневолені були в замішанні податися назад.
Ось як описує цю халепу Геродот (IV, 126-127):...,,Коли відступанню скитів не видко було кінця, Дарій послав до їхнього царя вершника з такою пропозицією: — Чудило! Чому ти все тікаєш, хоч можеш двояко вчинити? Коли ти вважаєш можливим дати мені відсіч, відсіч моїй могутності, — зупинись і стань до бою зі мною; а якщо вважаєш себе слабішим, — то теж зупинись і прийди до свого владики (себто до Дарія, прим, авт.) для переговорів із землею й водою”. — На це йому так відповів цар „скитів” Ідантирс: „Пізнай, персе, який я є:
— і раніше я ніколи ні від кого з людей, не тікав, злякавшись, і тепер не тікаю від тебе! А чому я не поспішаюся зійтися з тобою боєм, — я й це тобі поясню: у нас немає ні міст, ні засіяної землі, за які ми стали б до бою з вами, боячись, щоб вони не були здобуті вами й спустошені.
А коли б треба було, за кожну ціну, битися, — є у нас могили предків: ось зважтесь їх розвалити й знечестити!”Нема сумніву, що перед Дарієм гарцювала орда кочівників, але яка? Тут можна висловити три припущення: або це були місцеві приду- найські скити „Малої Скитії” —■ Добруджі, або загони аґатирсів, або, що малоімовірне, скитська лівобережна орда „царських” скитів. В зв’язку з цим походом, Геродот, крім іншого, оповідає, що коли скити прохали сусідні народи допомогти їм в боротьбі з перською навалою, — „царі” цих народів, а саме: неврів, аґатирсів, андрофаґів, мелянхляйнів і таврів, — відмовились їм допомогти. Вони відповіли скитам: „Якби не ви перші образили персів і коли б не ви перші розпочали з ними війну, — то ваше теперішнє прохання здалося б нам обґрунтованим і ми, вислухавши його, діяли б разом з вами”. Натомість, „царі” гелонців, будинів та савроматів, обіцяли, нібито, допомогти скитам. Логічні висновки, одначе, не дозволяють нам цю розповідь Геродота прийняти на віру. Поперше: коли б, навіть, припустити, що скити мали час, у той чи інший спосіб, порозумітися з,,царями” далеких, позаскитських країн, то одностайна й згідна відповідь тих „царів” — дивує. Всамперед, ті племена не мали загально- племінних царів; мали вони старійшин окремих племінних громадян,
— назовім їх владиками, — і, задля того, щоб домовитися й дати одностайну відповідь, вони мусіли б, в першу чергу, з’їхатися на раду, ухвалити на ній відповідь, а потім порозумітися з князями інших племен, які мусіли б так само зійтися на раду і т. д. За тодішніх комунікаційних умовин, це вимагало б довгого зволікання. Подруге: причини й мотивація відмови тих,,царів” йти війною на персів, — теж викликає великі сумніви. Ні передньоазійські, ні грецькі писані джерела, ні усні перекази, нічого не знають про напади скитів на Передню Азію у VII, VI чи Ѵ-му ст. до P. X. Отож, закид тих „царів”, що, буцімто, скити мають самі розхлептувати кашу, яку наварили, іцо вони перші напали на персів, може відноситися лишень до походів скитів на Передню Азію напереломі ІХ-го — ѴШ-го ст.
до P. X. Не ві риться, що ті „царі” неврів, аґатирсів і т. д. були б такими злопам’ятними, такими освідомленими в подіях далекої минувшини й що були б перейняті такими, істино-християнськими почуттями справедливости, що боліли душею за кривди, які, Бог знає коли, скити спричинили персам. Потрете: чисто з технічних причин, будинам, скажім, які, за свідоцтвом Геродота, жили десь над середньою течією Волги, було нелегко, „комонно й оружно”, пройти відстань від Волги до Дністра, задля того, щоб там стрінутися з полчищами персів, супроти яких вони не могли мати жодних ворожих почувань. У цім Геродото- вім оповіданні одне цікаве: він не згадує про підлеглі скитам племена, які, очевидно, примушені були вислати на допомогу своїм панам свою сіряцьку рать.У даному випадку, бойова тактика скитів була геніяльна і воєнна наука ще й досі її не зріклася. Але скити уміли не тільки відступати, заманюючи ворога в пустельні степи, уміли вони також і боронитися та наступати, про що ми вже знаємо. Цікава ідентичність другого складу племінного імени аґатирс з другим складом імени власного „скитського” ватажка: — Ідантирс. Ми впевнені, що випадковість подібности тут виключена і що власне ім’я Ідантирс —- це персоніфікація племінного імени ідантирсів, орди чи племени, спорідненого з аґатирсами. Особливо в старі часи, ім’я власне часто замінялося — племінним; приклад недалеко шукати. Саме той Ідантирс, звертаючись до Дарія, каже: „пізнай, персе, хто я такий!”. Подібних прикладів, особливо в розмовній формі, багато. Щодо аґатирсів, то їх знав ще й славетний римський поет Марон-Публій Вірґілій (70 — 19 рр. до P. X.), який назвав їх „picti Agathyrsi”,себто, чепурливі, мальовничі, пишноубрані, виоздоблені прегарно.