ЩО ОПОВІДАЮТЬ НАМ ГОРОДИЩА ТА МОГИЛЬНИКИ УКРАЇНИ, КРИМУ ТА КУБАНЩИНИ?

ГОРОДИЩА ТА ПОСЕЛЕННЯ СКИТСЬКОЇ ДОБИ ДНІПРОВОГО ПРАВОБЕРЕЖЖЯ [†††])

У лісостеповій зоні його, як нам уже відомо, жили, за часів Геродота, скити-орачі, діти творців білогрудівської та чорноліської культур, тих саме, які, в IX — ѴШ-му століттях до P.

Городища скитів-орачів відзначалися розсягом і спочатку були неукріплені, як, наприклад, найстарше з досі відомих їх городищ, на Тарасовій Могилі коло Жаботина, що засноване було у ѴП-му ст. до P. X. Речові пам’ятки його свідчать про надто жваві торговельні зв’язки його мешканців у VII — ѴІ-му ст. до P. X., з Кримом, Подон- щиною та Кавказом.

Приблизно, тоді ж, городища починають забезпечуватися оборон­ними спорудами: валами й ровами. В цей час, очевидно, кочові скити Лівобережжя, починали робити наскоки на обійстя хліборобів та їх села і в незахищених поселеннях жити було вже небезпечно. Харак­терною прикметністю таких городищ були розсяглі, незабудовані пу­стирі всередині, поза укріпленнями. Сюди, мабуть, у тривожний час, збігалося довколишнє населення з своєю худобою та возами. Таких городищ було чимало над річками Тясмином і Ташликом, на помежжі лісостепової зони з степовою. З них згадаймо городища Пастирське та Шарпівське. В одній лінії з ними, в горішній течії Буга, — ровес­ники їх, городища Немирівське, Северинівське, Алчедаївське, Дере- шівське, Пересоцьке та інші. Матеріальна культура їх споріднена більше з культурою подністрянських племен, хоч і тримає стислий зв’язок з традиціями подніпровськими.

Городища ці будувалися над малими річками, серед пагористого, яруватого терену й мали оборонні вали, які захищали приступ до води. Бувало й так, що городища споруджалися по обох берегах річок та більших струмків, які, таким чином, протікали городищем. У бага­тьох городищах фортифікаційні споруди були дуже складні й міцні і виявляли не абиякий будівничий хист та дотеп їх творців.

Пастирське городище, через яке протікала річечка Сухий Ташлик, було укріплене ровом і валом, накат якого був покритий мокрою гли­ною, що, після обпалення, набула великої міцности; крім того, вал був скріплений також, лежма покладеними й сторчма забитими, ко­лодами. Житлові споруди уявляли собою, трафаретні для того часу, хати-ліплянки. Обивателі цього городища провадили торговельні зно­сини з грецькими осадами північно-західнього лукомор’я Евксінського Понту, що потверджують амфори та череп’я грецької кераміки.

Шарпівське городище теж було міцно укріплене. На обох цих го­родищах були знайдені фіґурки тварин, які натякають на традиції давньої скульптури трипільців. Грецька кераміка подибувалася й тут.

Найдалі на північ висунуті городища коло південного узлісся пра­лісу, відомі під назвою Ходосівського, Хотівсъкого й Трахтимирівсъкого. На тлі цих городищ виявлено небагато грецької кераміки, що свідчить про нерегулярні зносини їх обивателів з осадами. Всі вищезгадані го­родища гинуть одночасово у ІѴ-му ст. до P. X., як здогадується д-р Я. Пастернак, внаслідок скитської експансії в північнім напрямку. Наш здогад: кочовим скитам нічого було переселятися до лісостепових те­ренів. Городища були спустошені, мабуть, під час організованого на­шестя кочівників. Можливо, це була карна експедиція за непослух, повстання або за припинення виплачування данини.

Над Бугом стояло одне з найрозсягліших городищ — Немирівське (коло м. Немирова на Вінничині). Воно займало площу в 1000 десятин і було оточене земляним валом, ще й досі 9 м. заввишки (Ґелонос?). Вал був збудований з особливим дотепом: на кам’яному буті, навер- шені були товсті бервена лежма, їх обмазали мокрою глиною, колоди підпалили й, наслідком обпалу, глина обернулася в цегляну кору з скляним полиском. Над цим преміцним підкладом, виведено було самий вал. На цьому городищі знайдено архаїчну родосько-мілетську кераміку, привезену, очевидно, з Березанської факторії Бористеніди.

Городище біля с. Григорівни (коло Могилева Подільського), мало вали, вивершені з землі й каміння.

Племена скитської доби, що замешкували терени, частинно вже лісової смуги, в басейні Прип’яті, а також, країну між Дніпром та Десною, були хліборобами, ловцями й хисткими майстрами бронзового й залізного виробництва. Мешкали вони в хатах і в напівземлянках та мали свої городища над річками і в лугових видолинках. Кулясту й яйцювату кераміку свою оздоблювали відтисками пальців (пучок), померлих спалювали й попіл ховали в урнах. Могильники їх, т. зв. милоградівського типу (від с. Милограду на Гомельщині), походять з ѴІ-го ст. до P. X. й заникають у ПІ-му ст. до P. X. Так само, на низу Десни, в районі Києва та Канева, жили споріднені з ними племена, які займалися хліборобством, скотарством та обробкою металів. Се­лилися вони в неукріплених поселеннях на піскуватих надмах серед боліт. Мерців своїх теж спалювали.

Поселення степової зони Правобережжя над лукомор’ям Буг — Дністер, належали каліпідам-міксгелленам, були бідні й неукріплені. Вони розташовувались по обох боках Бузького лиману від м. Мико- лаева (Варварівське поселення, городище „Дідова хата”, поселення Козирське) й до безпосередньої близькости с. Парутиного (Ольбія), За- кисова балка, урочище Широка балка, Сари-комиші, городище острів­ця Березані, Станиславське городище насупроти Ольбії в містечку Станислав! та Білозерське городище коло Херсону), — датуються VI — Ш-ім ст. до P. X.

Обивателі таких, недалеких від Ольбії, поселень, були хліборобами, скотарями та рибалками, ходили на заробітки до Ольбії, економічно залежали від неї й експлуатувалися ольбійцями, як робоча сила. У Варварівському поселенні було викрито криницю одинадцять метрів завглибшки, а також —- димарі в хатах. Скрізь — сила черепків грець­кої кераміки.

На захід від калліпідів, за Дністром в Басарабії, жили хліборобські племена дещо відмінної культури, т. зв. молдавської. Городища їх боронені були валами й мурами; такі муровані фортифікації, в інших місцевостях Скитії не подибуються.

Цілий ряд добре фортифікованих мурами городищ, а також, не- укріплепих сіл. існувало в цей час обабіч Дніпра, вище Херсону. З особливо цікавих, зазначимо Гаврилівське городище на Херсонщині, акрополь якого був захищений мурами 5 м. заввишки і 4 м. завширш­ки; рів був завширшки 7 м. і завглибшки — 2 м. Підзамчя теж обігнане було муром та ровом. Житла цього оборонного пункту були ■—- добре будовані кам’яниці і поруч — ліплянки. Городище це існувало понад 600 літ (III ст. до P. X. — III ст. п. P. X.); в ньому грецької кераміки досить багато, а, поруч з нею, — гончарські вироби черняхівського та зарубинського типу, що свідчить, на думку д-ра Я. Пастернака, що якраз у цей час, нова хвиля праслов’ян почала добуватися по бе­регах Дніпра в степові обшири правобережного степу. До цього ж комплексу подніпровських городищ належать необоронене Золотобал- ківське і Дудчанське городища на правому березі й добре укріплене городище Знам’янсъке (Ѵ-те ст. до P. X.). На лівому — дуже міцно укріплене й багате Любимівське городище (III ст. до P. X. — ПІ-тє ст. п. P. X.), в якому муровані будинки стояли поруч з ліплянками.

На місці Золотобалківського нефортифікованого городища, яке теж було гарно забудоване, виявлені великі приміщення — складовища краму з грецьких осад Ольбії, Херсонесу і т. д. Очевидно, тут саме був один з етапів, до якого звозився товар для дальшої переправи по тор­говельних шляхах вглибину континенту. В гончарнях тут вироблявся ліплений, лощений посуд корчуватського типу (II ст. до P. X.) та сірий — кружальний — типу черняхівського (ІІ-ге ст. до P. X. — ІІ-ге ст. п. P. X.).

Мешканці Золотої Балки були хліборобами й мали старі похоронні звичаї; ховали мерців у катакомбах.

Величезний інтерес викликає Кам’янське городище, розташоване на лівому березі Дніпра, в місцевості, добре обороненій лівобережним припливом Кінські Води та Білозерським лиманом. Його дітинцем було городище Знам’янське; від степу городище було захищене мо­гутнім валом. Постало воно у Ѵ-му ст. до P. X. на місці поселення „ямників”, а пізніше — кіммерійців. Городище займає коло 12-ти кв. клм., але людним не було; його могильник містився в самому городищі. В акрополі його, Знам’янці, будови були муровані; знайдено тут силу грецької кераміки. В цитаделі-замку жила, очевидно, знать та гро­шовиті купці. В підзамчі, Кам’янських Кучугурах, — люд мешкав у наземних хатах-ліплянках, а також, в напівземлянках; працювало там багато майстерень, теж металюрґічних. Такі майстерні були бу­довані,,на стовп”, стіни — з плетеної лози й обабіч витинькувані гли­ною; коло жител знайдено багато господарських ям, печі та сиродутні горна для витоплювання заліза з криворізької руди. Були тут і гон­чарні, кузні, ливарні-бронзярні тощо. Слідів хліборобства в городищі дуже мало; очевидно, це був „фабричний” центр, а разом, — визнач­ний торговельний осередок; населення його складалося, головним чи­ном, з майстрів, ремісників та з робочого люду й працювало на гро­шовитих дук, які сиділи в дітинці й провадили жваву торгівлю з Ти­рою, з Ольбією, з Харкіною, з Херсонесом та Пантікапаєм, а також з приегейщиною (з островом Евбоєю) й з придунайською Істрією, пізніше, — з римськими балканськими провінціями, про що свідчать монети. Дехто вважає, що це городище було „організацій­ним” (адміністративним? політичним?) центром скитів кочівників, які були залежні від царськоскитських деспотів; тут ніби, за їх здога­дом, була резиденція, столиця „Великої Скитії”, пізніше перенесена до Криму в Неаполь Скитський, внаслідок чого Кам’янське городище й занепало. Припускають також, що зерно „кам’янці” — скити виміню­вали у хліборобів-тубільців за свої вироби й речі, які потрапляли до них із сходу.

Ми — іншої думки в даному випадкові.

Городища та поселення, скитської доби Дніпрового Лівобережжя.

Лісостепова зона Лівобережжя, за ранньої залізної ери, була густо заселена хліборобськими племенами. Вони лишили по собі багато го­родищ, поселень та могильників з насипом в басейні річки Сойму, Сули, Псла та Дінця. Племена ці були нащадками творців т. зв. „ма- р’янівської” культури бронзової ери і типовістю свого матеріяльного виробництва дещо відрізнялися від правобережних лісостеповиків так само, як і похоронною обрядовістю. Кераміка їх стояла на низькому рівні, вироблялася вільноруч; лощене начиння зустрічається в їх се­лищах дуже рідко й, очевидно, потрапило до них шляхом товарооб­міну з Правобережжям. Загальноплемінний центр їх був коло Ромна, на місці Басівського городища, яке відзначається могутніми укріплен­нями, валами та ровами, так само, як і пригород. Торговельні зносини з осадами (Ольбією) мали, що потверджує грецька кераміка. З інших городищ Посулля згадаємо Великі Будки, Глинське, Клепачі, Хищі, Малий В’язівок та Сухоносівське, близьке від Удою, припливу Сули.

У басейні Дінця, на Харківщині, виявлено 15 городищ скитської доби. Споруда їх дуже нагадує городища правобережні; в кожному лишався незабудований пустир для худоби. Серед інвентаря, — чимало грецьких амфор. За всіми даними, людність тут була хліборобською. Типове городище цієї групи — Караванне.

В період скитської домінації, хліборобські племена поріччя Ворскла створили окремий комплекс архітектонічної культури. Речовий мате- ріял їх городищ, поселень та могильників, має близьку спорідненість з побудовою городищ, селищ та могильників лісостеповиків Правобе­режжя району Тясмина та Поросся. Для обох буттєвих комплексів ранньої залізної ери, притаманна чорнолощена кераміка з білоінкру- стованим орнаментом.

Здається так, що правобережні лісостеповики, перейшовши на лівий берег Дніпра в районі злиття Десни з ним, опанували вузькою сму­гою узбережжя аж до гирла Ворскла, а звідти раптом звернули на північний схід уздовж Ворскла й вклинилися потім між двох, спо­ріднених з ними, племінних масивів посулян та харківчан. Сталося це десь наприкінці ѴШ-го ст. до P. X. чи на початку ѴП-го ст.

У першій половині VI-ГО ст. до P. X., неукріплені поселення ворск- лян зникають, а натомість, з’являються фортифіковані городища, з яких найвизначнішим являється городигце Більське, найбільше з го­родищ Скитії (загальна площа 4400 десятин, а протяглість величезних валів і ровів досягає тридцяти верст). Стояло воно коло правого берега Ворскла і його припливу — Суха Груня. На тлі його лишилося багато останків дерев’яних будинків, вугілля від овочевих дерев, чимало грецької чорнофігурної мілетської кераміки VI — ІП-го ст. до P. X. Проф. В. Щербаківський і д-р Я. Пастернак, якраз на цьому місці вбачають Геродотів Гелонос і, коли б ця гіпотеза була правильна, — більці були б гелонцями Геродота, а ворскляни — його будинами й, справді, праслов’янами.

Типовими городищами Чернігівського Полісся, були невеличкі, доб­ре валами й ровами укріплені поселення т. зв. юхнівського типу (с. Юхнове Новгород-Сіверщини). Вони були надто людні й життя в них буяло довгі століття. Юхнівці мешкали в подовгасто-овальних хижах-ліплянках. їх гончарі виробляли своєрідну кераміку, яка знач­но відрізняється від глиняної індустрії басейну Псла, Сули та Ворскла. Вся вона ліпна. Юхнівці були хліборобами й, водночас, скотарями та звіроловами; жили відокремлено, а брак грецьких виробів свідчить про те, що з осадами вони не мали торговельного контакту. Взагалі ж, юхнівці провадили нужденне життя, яке датується половиною пер­шого тисячоліття до Р. X. -— першими століттями п. Р. X. Архітек­тонічно, їх городища належали до т. зв. Дяківського типу (с. Дяковка біля Москви). Юхнівців вважають за Геродотових мелянхляйнів, ми ж схиляємося до думки, що то були Геродотові андрофаґи, племена угро- фінського пня. Городища цього племени сумежили коло р. Сойма з лісостеповиками, що будували городища Ширяївського типу (основа валів — з утрамбованої й обпаленої глини). Ширяївці були хліборо­бами, скотарями та рибалками (Ѵ-те — ІѴ-те ст. до P. X.).

Могильники та могили скитської доби на Правобережжі

Віком своїм вони були ровесниками городищ

Одним з вельми цікавих поховань таїла в своїм лоні могила коло Глевах на Київщині. Посередині, під могильним насипом, викрито було велику похоронну комору, а в ній —■ дерев’яну споруду,,,усипальни­цю” мерця. Вона була облямована дошками, мала дощану підлогу, стеля спочивала на стовпах і була перекрита двома верствами колод, які кріпили ту стелю вздовж і впоперек. Над цими колодами, вияв­лено багато, безладно розкиданих, бервен, мабуть, струхнявілих реш- ток даху стіжкуватої форми. На дереві помітні сліди вогню. Здається, погребний обряд провадився тут у той спосіб, що, після того, як по­мерлий,,увійшов” і ліг в своїй „спочивальні”, ■— її підпалили й по­хапцем почали наверствувати над „хатою-усипальницею” могилу. Зем­ля зразу ж „задавила” вогонь. В цій могилі покоїлися двоє: чоловік і жінка. Наявність слідів огню — вірування в очищення вогнем духу померлого.

Більш-менш подібні поховання сконстатовані також біля с. Макі­ївка (Черкаський район), біля с. Переорці (Вінничина) й деінде; отож, приблизно, однаковий похоронний ритуал обхоплював усю правобе­режну лісостепову зону.

Могильники скитської доби виглядали іноді, немов справжні оссарії, як, наприклад, над річкою Тясмином. В одному з них покоїлося 400 кістяків! Племінні це некрополі чи, може, братерські могили поляглих на полі битви?

У степах Правобережжя дуже цікава „Лита могила” коло Єлисавет- граду з ѴІ-го ст. до P. X. Вона належить до комплексу Нікопольських могил. Інвентар цієї могили — різного походження: ассирійського, перського, скитського, іонійсько-грецького; тематичні мотиви, мистець­ке оформлення так стисло поєднані, що місце, де були речі зроблені, важко льокалізувати; мабуть, це було там, де зустрічалися й схре­щувалися у ѴІ-му ст. до P. X., різні художні традиції.

На правому ж березі Дніпра, насупроти Кам’янського городища, відома своїм дорогоцінним скарбом Чортомлицька могила (V — IV-τe ст. до P. X. див. д-р Я. Пастернак, там же, стор. 324-328). На маківці цієї могили стояла колись кам’яна „баба”, а до східнього підніжжя її вела в давнині дорога півтори версти завдовжки, обставлена по обо­чинах кількома рядами каменюк. Не зважаючи на те, що й ця могила, як більшість інших, була пограбована давніми злодіями-блюзнірами, вона все ж зберегла прекоштовний скарб. В насипові, на глибині шости метрів, знайдено рештки похоронного катафалку та залізні шини ко­ліс, золоті та бронзові окраси кінської збруї, більш ніж 250 залізних удил, 267 вістер стріл тощо.

У центральну могильну споруду вела прямокутна яма-шахта 12 м. завглибшки, з усіх чотирьох кутів якої, на дні, розходилися навхрест ніші-печери. У південно-західній ніші покоївся кістяк „царя” головою на захід. На шиї він мав золоту гривну. Він був оперезаний поясом з бронзовими прикрасами, а при лівому боці його лежав залізний меч із золотим ефесом.

На руках у владики були широкі золоті браслети, на пальцях — гладкі перстені, на гомілках ■—■ бронзові поножі грецької роботи. Пра­воруч, лежав кістяк царського джури з мечем, тулою, повною стріл, та ножем.

У північно-західній ніші центральної могильної споруди, в розма­льованому дерев’яному саркофагу, який майже увесь обернувся в по­рох, була похована, мабуть, цариця, одягнена в розкішні шати. Вона мала стіжкувате накриття голови, обшите золотими бляшками, над чолом — золоту діядемку з дармовисами, на шиї ■—■ золоту гривну з фіґурками левів, на руках — золоті браслети і дев’ять перстенів, біля правиці, — бронзове дзеркальце. З північної сторони, головою до цариці, лежав кістяк її озброєного прислужника. У двох інших нішах викриті були розкішні шати царя й цариці, з яких збереглися тільки нашивні прикраси. Коло входу, в одній з ніш, лежав кістяк сторожа всього цього замогильного добра. Біля лівого боку — рештки тули із стрільчаними вістрями й залізний ніж. З приміщення цариці, короткі суточки, а може пролом, вели у просторе підземелля, в якому все було поперекидане шкереберть. Тут побували грабіжники й один з них не минув Божої кари, був засипаний обвалом. Але, не дивля­чись на грабіж, тут саме були знайдені найдорогоцінніші речі. Всам- перед, це срібна „Чортомлицька ваза”, якій ціни немає, за словами д-ра Я. Пастернака „шедевр етнографічного реалізму ранньо-гелле- ністичного торевтичного мистецтва”. На її плечах — сцена оговкування диких коней, тарпанів, яких скити, саме так, як перси, привчали ста­вати передніми ногами на коліна, щоб улегчити вершникові сідання. Про це згадують і давньогрецькі історики Ксенофонт та Гіппарх. Коло цієї вази знайдено золоте окуття тули, на якій виображено сцену з грецької мітології, меч з обшитим золотом ефесом та піхвою, другий меч-акінака з золотим ефесом перської роботи (V-τe ст. до P. X.), й три мечі із золотими ефесами. В іншому місці, стояв превеликий бронзовий казан, наповнений кінськими кістками.

На східньому боці спустошеного підземелля було поховано в трьох чотирикутних ямах одинадцять коней в повній збруї, а збоку, в двох ямах, — двох конюхів. Коло кожного — рештки тул із стрілами.

Чортомлицька могила відноситься до Ѵ-го або ІѴ-го ст. до P. X. Кого вона приспала в своїх надрах? Деспота царських скитів? Царка скитів кочових? Дуже можливо! Але міг то бути й владця скитів-хліборобів, на землі яких бовваніла ця могила. Ці „скити”, що жили впритул з кочівниками степів, могли чимало чого запозичити у них, зокрема, помпезність похоронного обряду. Це, однак не шкодило простому лю­дові плекати зернові культури, сидіти на землі й порпатись в ній.

Взагалі, в цих місцевостях Подніпров’я, з правого й лівого боку Дніпра, височіє дуже багато поодиноких і групових могил; на Право­бережжі — Кичкаські, Краснокутські, „Товста могила”, Кутянські могили, групи могил „Баби”, Томашівська, Лугова, коло Олександро- полю, Козел-могила, Розкопана могила коло Апостолового й інші; на Лівобережжі, коло Кам’янського гордища, — Солоха, група могил „Цимбалка”, Широка могила, Лук’янівська могила коло Любимівсько-

го городища, Мордвинівська могила і т. д. Про лівобережні могили мова йтиме далі.,

Починаючи з верхів’їв Інгулу та Інгульця й далі на північ аж до Києва, вздовж Дніпра, бовваніє інший комплекс численних могил, „скитськість” яких можемо прийняти тільки умовно. Ці споконвічні землі хліборобів-тубільців ніколи кочівниками заселені не були. В лоні цих могил поховані, як ватажки осілих племен скитської культури, так й отамани справжніх кочових скитів, які загинули під час наско­ків на поселення тубільного люду, подібно, як те бувало за часів кня­жої держави.

Відокремлений комплекс могил горбиться по обох берегах Бузького лиману, від м. Миколаєва (місце злиття Інгулу з Бугом), починаючи й кінчаючи городищем на острівці Березані на півдні, при виході в море Дніпро-Бузького лиману. У цій місцевості, колишній батьків­щині міксгелленів — калліпідів, — народився й прожив юнацькі літа автор цієї книги. На власні очі, він бачив тут дуже багато більших і менших могил. Від села Коренихи до Старої Богданівки, маєтку Аркасів, — 12 верст і на цій відстані, бовваніло, приблизно десять могил, а саме: Висока могила біля Коренихи, Скажена могила в чистім полі, Надбузька могила, між Старою й Новою Богданівною, група з трьох невеличких могил „Трьох Сестер” за гарманом Аркасівської „економії” коло битого Очаківського шляху, Богданівська могила коло сільського цвинтаря й Велика могила за Баштанною балкою на ви­сокім степовім перевалі.

Далі на південь, в околицях села Парутиного (Ольбія), тяглася низка високих могил, які, за ясної погоди, були чітко видні з Великої могили й з могили безіменної, на якій щерилися руїни „Турецького маяка”. Звідти, до „Ольвійських” чи „царських” могил, як їх у нас називали, було 15 верст. Ці могили (Пітухівська група?), вінчала височезна мо­гила, що колись пнулася до неба в самій Ольбії й звалася Зевсовим курганом.

Осторонь, коло Херсону, біля городища Білозерського — Рожанів- ська могила.

Могилянський могильник біля городища Нетішинського коло Рів­ного на Волині й могили коло сіл Куштановиць та Білок з Арданів- ським городищем на Карпатській Україні, — були найдалі висунуті на захід. Між ними, в Дністрових верхів’ях, зазначимо Висоцький та Луговський могильники, Ладичинські могили на південь від Терно­поля, Братишівські могили коло Станиславова, Сапогівські могили та могили Івахновецькі, могили коло поселення близько Луки Врублі- вецької й могили Мервинецькі. Взагалі ж, необхідно зазначити, що могили, могильники та городища „скитського” типу лишень на Bopo- ніжчині виходять за межі сучасного розселення українського народу і являються ніби віхами його давнього буття.

Могили та могильники скитської доби на Лівобережжі

У лівобережній групі могил, коло Кам’янського городища й проти Чортомлицької могили, здіймається могила Солоха, яка ховала в собі тлінь вельможного мерця, ватажка чи царка, разом з прекоштовним могильним скарбом (V — ІѴ-те ст. до P. X.), а під ним — домовину старшого поховання. Отже, в Солосі двічі ховано вельмож. Основне поховання було в банястій коморі; вхід до неї йшов через неглибоку яму. Усипальниця була розділена материковою стінкою навпіл. В одній половині, спустошеній грабіжниками, лежали розкидані кістки мерця, стояла там грецька амфора-ойнера, в якій зберігалося колись вино, лежало кілька бронзових вістер для стріл, золоті бляшки, золота голка й золота облямівка дерев’яного келеху. В другій половині, яка не була пограбована, знайдено глиняне начиння, в якому була колись страва, мідень з воловим та баранячим м’ясом, від якого лишилися кістки, дерев’яний черпак, залізні виделки нанизувати м’ясо, три амфори-ойнери та бронзовий візок на чотирьох коліщатах, на якому розвозились страви. Поруч могильної комори була яма з кістками двох коней. Пізніше впускне поховання мало складнішу конструк­цію і його злодії не знайшли. Для нього була викопана в могильному насипові п’ятиметрова завглибшки яма, від якої підземний хід, довжи­ною десять метрів, вів у могильну комору з трьома нішами. В кінці цього ходу, перед входом в комору, лежав скелет юнака-слуги. Це були, можливо, останки виночерпія — підчашого. Другий кістяк, ма­буть, джури-зброєносця, лежав у бічній ніші самої усипальниці, побіч нього, з одного боку, лежав меч, а з другого — три клюги й тула із стрілами. Покійний володар лежав випростано, горілиць, головою на захід. Коло його зголів’я знайдено бронзовий шолом, викутий в одній з грецьких північно-чорноморських осад, та золотий гребінь — шедевр грецького золотарського мистецтва. 19 довгих зубців його вгорі були злучені поперечкою, на якій рядком лежать п’ять мініятюрних левиків. Над ними укріплена друга поперечка. На держальні гребеня — бойова сцена. Центральне місце її займає скитський ватаг на коні, в шоломі, броні і в поножах, з подовгастим щитом і тулою при боці; списом він замахнувся на пішого ворога, який, переступаючи через свого, тяжко пораненого, коня, борониться від вершника щитом й акінакою; він теж в шоломі й броні, можливо, теж вельможний боєць. З другого боку, поспішає на допомогу вершникові, воїн без шолома й панциря, мабуть, джура. Озброєний він щитом, акінакою й луком з стрілами в тулі. Сцена ця витворена з подивугідною реалістичністю та експресією; кінь, який, в передсмертних корчах, перекинувся на спину, зроблений так мистецьки, ніби образотворець мав перед собою справжнього мертвого коня в такій позі.

Там же знайдено частину срібного окуття тули з рельєфними ви- ображеннями молодих піших і старих комонних скитів під час руко­пашного бою. Вирази облич, пози й пропорціональність зображень на подив реалістичні й віддзеркалюють емоції вояків: лють, страждання, ярість, динамізм й оборонну позицію. На західньому боці входової ями, було поховано п’ятеро царських жеребців у збруї, а їх стеріг конюх, озброєний залізним мечем. Увесь цей комплекс могил на лівому й правому березі Дніпра, розташований на території Геродотових ски- тів-хліборобів, отож навряд чи була це земля ґеррів.

В надозівських степах теж бовваніє багато могил. Тут, над річкою Молочною (дехто приймає її за Геродотів Ґеррос), маячать Констап- тинівсъка, Шульгівська та Мелітопольська могили, з яких особливий інтерес викликає до себе інвентар останньої.

Мелітопольська могила, яка теж була пограбована, ховала в собі тлінні останки жінки й мужчини, очевидно, її чоловіка. Кожне з цих поховань було відокремлене. Жіноче було старше і над ним могила була оточена ровом; пізніше, близько від неї, поховано було чоловіка і, після цього, покрили обидва поховання могильним насипом.

Вхід до жіночої домовини йшов через яму 9.5 м. завглибшки й су­точками 10 м. завдовжки; на кінці їх були дві ніші з похованнями. В одній лежав прах якоїсь велебної пані, мабуть, цариці, в дерев’яній труні, збитій залізними цвяхами та скобами. Ця частина катакомби колись завалилась і тому злодії могли забрати лишень ті речі, до яких могли пробратись. Майже увесь кістяк вони розкидали, а разом з ним — і багато дрібних золотих окрас, які здобили шати й взуття цариці.

В суточках, де не було коштовних речей, злодії нічого не взяли. На дерев’яному помості лежав там кістяк рабині-служниці з убогими особистими прикрасами, й рештки похоронного возу, який привіз царицю до вічного покою: ярмо, дишель, залізні шини коліс й ободи чотирьох маточин, сворені та цвяхи. Вхід до центральної катакомби з похованням „царя”, мав форму криниці, заваленої на всю глибину (12 м.) кам’яними брилами й морською травою камкою. Сама катакомба мала вигляд невеликої печерки в західній стінці входової ями. Вхід до неї був закритий великою кам’яною брилою й старанно замаскова­ний. Але грабіжники підкопом з боку дісталися до домовини й геть її пограбували; кістяк „царя”, кістки жертовних тварин, частини за­лізної броні і т. д. були порозкидані по гробниці.

Це не був перший випадок, коли, в пограбованих могилах, злодії брутально розкидали кістки мерця. Дуже можливо, що такі вчинки були пов’язані з віруванням, що зневажений і обкрадений покійник, якщо лишити його кістяк цілим, — гнатиметься й метатиметься за наругу.

У цьому ж погребищу, сконстатований був жорстокий звичай скит­ського похоронного ритуалу: впоперек входу до гробниці лежав скелет 5-ти — 8-ми літньої дитинки, яку задушили й загородили її трупиком вступ до катакомби для того, щоб оборонити магічним способом мерця чи то від злодіїв, чи то від злих духів. На дні домовини знайдено тайник, який злодії не примітили; в ньому схована була тула, покрита суцільною золотою бляхою. У тулі було коло семидесяти стріл з брон­зовим остям; стрільчані прутики були обарвлені начервоно. На тулі лежало 50 золотих бляшок з зображенням сидячої скитської богині з дзеркалом в руці, перед якою стоїть скит з непокритою, довговоло­сою головою і п’є з ритону. Цими бляшками була, мабуть, прикрашена перев’язь тули. Коло неї знайдено і бронзовий бойовий пояс, на якому висіла колись дорогоцінна тула. Коло входової ями до цент­рального поховання, знайдено другу, теж закриту брилами; в ній ле­жали кістяки двох коней з рештками гнуздечок і сідла, прегарно оздобленими бронзовими бляшками. Після того, як обидві входові ями були заповнені камінням, їх покрили шаром висушених на сонці глиняних валків та камкою і тільки по тому навершили над обома похованнями могилу.

Споруда могил і, зокрема, таких, як Мелітопольська, сполучена була з великими труднощами й тяжкою працею рабів: одні з них копали глибокі ями та катакомби, другі ламали камінь в природних зложищах коло села Шульгівки за 12 верст від місця поховання, треті збирали величезну кількість морської трави-камки на побереж­жю Озівського моря, за 40-50 верст від могили, четверті ліпили й су­шили на березі ріки Молочної глиняні валки й привозили їх за п’ять верст, п’яті — навершували могильний насип.

В басейні Ворскла, існують три визначні групи могил, серед них — Більська. Тут, найстарші могили датуються ѴІІ-им ст. до P. X.

Ворскляни ховали мерців в скорченій позиції в ямах, які прикри­вали дерев’яним настилом з колод. Починаючи з ѴІ-го ст. до P. X., помічається еволюція похоронного обряду підо впливом правобереж­них погребних традицій: домовини й стінки їх устиляються деревом, мерців кладуть випростано, горілиць; ні коней, ні жінок та слуг не вбивали і в домовину не клали.

Найбагатший похоронний виряд було викрито у Бітовій могилі та в могилі Опішнянській (VI — V ст. до P. X.).

В урочищі Таранів Яр (Полтавщина) розкопано могильник, який уживавсь для похорону довгі століття й ховав у собі тлінь людей, яких хоронено спочатку скорчено, а пізніше — випростано.

В басейні Сули та Псла — 12 груп визначних могил. Вельможних мерців ховали тут у похоронних спорудах, подібних до домовин лісо- степовиків Правобережжя: будувалася „хата” мерця, але без підпор- стовпів і без вхідних суточок; „хату” не підпалювали, а, замість того, вогнище розкладали над дахом і там улаштовували тризну. Долівку домовини часто посипали червоною охрою, попелом та вапном, що натякає на віру в очищення вогнем. Мерці лежали горілиць, випро­стано, головою на південь; коней в могилу не клали.

Біля хутора Шумейко на Полтавщині, в одній з могил Вовківської групи, була домовина племінного князька чи вельможі. З ним в до­мовину був спущений дуже коштовний скарб. Покійник мав на собі дорогі шати, геть приоздоблені золотом. Скелет був захищений пан­цирем і бронзовим шоломом, коло себе мав залізну бойову сокиру, тулу з стрілами тощо.

Інший князь похований був у „Старшій Могилі” на Роменщині з пре­багатим бойовим вирядом (VI-τe ст. до P. X.).

Могильники вздовж Псла виявляють цілковиту культову єдність попслян з посулянами. Це були ті ж праслов’яни, що і в лісостеповій зоні Правобережжя.

На найдальшому, північно-східньому кордоні української землі, а саме, на Вороніжчині, відомі своїми скарбами скитські могили, які звуться „Частыми Курганами”. В одній могилі з цієї групи, лежав вельможа, прикритий ковдрою, пошитою золотими бляшками. З бага­того, золотого, срібного й бронзового скарбу цих могил, найціннішою, з боку мистецько-історичного, являється срібна ваза округлої форми грецького опрацювання, приоздоблена ритими сценами з життя ко­чових скитів. У кожній з трьох сцен фіґурують два скити. В першій сцені, розвідник, озброєний списом та щитом, стоїть навколішках і оглядається на свого товариша, який, сидячи на купі каміння, жваво жестикулює, оповідаючи щось співбійцеві. В другій сцені, два вояки радяться, обидва сидячи на купах каміння; один з них щось креслить пужалном нагайки на землі, можливо, плян битви, або якусь пере­житу пригоду. Його товариш, опершись на сокирище бойового келепу, уважно замислившись, слідкує за накресом.

У третій сцені, вояк і неозброєний юнак, так само, сидять на купах каміння; старший з них, з тулою при боці та з луком у випростаній вперед руці, вчить, мабуть, юнака стріляти з лука.

Воронізькі могили датуються V — П-им ст. до P. X.

В Криму-Тавріці могил не бракує, як в його степах, так, особливо, коло Керчі-Пантікапаю. З цих могил, багато з прекоштовними й цін­ними для науки скарбами. Належали вони скитам-кочівникам і тавро- скитам, а на Керченськім півострові, — царям Пантікапаю, вельмо­жам та знатним дукам його.

З цих могил, згадаймо „Золоту могилу” біля Симферополя, а коло Керчі — могилу Мелек Чесме, могилу „Царську” й славнозвісну — Куль-Оба. У цій останній, був похований цар і цариця чи то згелле- нізовані тубільці, чи то подружжя пантікапайського архонта-царя; в цій могилі поховано також раба та коня, щоб служити панові на тому світі. Цар чи вельможа лежав у кипарисовому саркофагу, який був переділений вздовж низькою перегородкою на дві частини: одна

— ложе царя, друга — для його зброї та надзвичайно багатого могиль­ного інвентаря. Серед нього були срібні вази з грецькими написами, а на шиї володаря — золота гривна 460 гр. вагою з зображенням скит­ських вершників на обох кінцях, які гарцюють на конях наохляп. На. долівці усипальниці лежало багато золотих бляшок з його вбрання, кілька золотих флякончиків, кількасот бронзових вістер стріл та розсипані оздоби дерев’яного саркофага; зроблені з слонової кости й покриті прегарними пласкорізьбами грецької роботи, які зображають суд Парія, викрадення дочок Левкипа, приготування до поєдинку Ойномая й Пелопа і т. д. Поховання цариці теж було розкішне. Її скелет лежав на дерев’яному ложі, інкрустованому слоновою кістю. Голову цариці вінчала електронова корона-діядема, здобили її золоті сережки, браслети; побіч лежало бронзове дзеркальце із золотим дер- жалом, проміж ніг стояла куляста золота ваза, довкола горішньої частини якої вирізьблено чотири побутові сцени скитського життя: розмова двох озброєних скитів, напинання на лучище тятиви, ліку­вання зуба та бинтування пораненої (?) ноги. Але й ця могила була пограбована новітніми злодіями в році 1830-му, коли шукач старовини Дюбрюкс примушений був на час припинити розкопи з огляду на обвал. Грабіжники використали цю перерву й проникли в гробницю. Під час грабунку, вони знайшли третє похоронення під долівкою уси­пальниці, яке й сплюндрували.

Варто згадати й багаті інвентарем могильники „П’ять Братів” коло Єлисаветинського городища на низу Дону, близько від древнього Ta- наїсу (VI ст. до P. X.).

На Кубанщині, де, за свідоцтвом Геродота, жили сінди, майоти та інші нескитські племена, теж чимало могил з багатим змістом.

Коло гирл Кубані горбляться могили „Сім Братів”; в одній з цих могил, в кам’яній домовині, лежали кістяки 13-ти коней в багато оздоб­леній збруї. Характерно, що небіжчик, мабуть, князьок, лежав тут на підрядному місці, в кутку. Мав він на собі залізну, а може бронзову, позолочену броню, а побіч ■— ще другу залізну запасну з срібними оздобами на грудях. Шати мерця були прикрашені золотими платів­ками, а при боці він мав довжелезного, важкого меча. Більшість речей

— грецького виробу колоніальних майстерень і датуються половиною Ѵ-го ст. до P. X.

В іншій могилі цієї ж групи, небіжчик лежав у дерев’яній труні і був прикритий килимом, на якім вигаптовано було грецький напис. Цар і тут покоївся з коштовним скарбом, серед якого було багато грецьких виробів.

„Велика Близниця” на Тамані мала три усипальниці, в яких спо­чили боспорські вельможі IV — ПІ-го ст. до P. X.

Келермеська група могил коло Майкопу на Кубанщині, таїла в своїм лоні воїнів з багатим асортиментом зброї, а в одній — і подружжя. Частина зброї походила з передньоазійської держави Урарту (IX — VI-τe ст. до P. X.) й була пишно оздоблена золотом. Войовник одного поховання лежав у бронзовому шоломі. Коло правиці його лежав залізний меч-акінака із золотим ефесом та піхвою, оздобленими кар­бованими виображеннями страхіть, почвар та геніїв в урартійському стилі, також, бойова сокира залізна з облямованим золотом держаль- ном, прикрашеним звіриним орнаментом; обух сокири теж був ви­литий на східній лад.

Інша могила келермеської групи приспала вельможне подружжя. Коло чоловіка лежав золотом кований сагайдак, оздоблений оленями, що стояли навколішках, й двома рядами пантер. Дружина вельможі убрана була в дорогі шати й оперезана чудовим поясом з зооморфни­ми золотими, бурштином викладаними, оздобами. На голові вона мала діядему-чільце з золота з голівкою ґрифа посередині, з обручика якої звисали на ланцюжках, покриті блакитною емаллю, квіточки та ба­ранячі голівки. Коло останків її лежало срібне дзеркальце, із зворот­ної сторони облямоване золотом з витисненими на ньому кентаврами, почварами, різними тваринами та богинею звірів (Потніа тербн). Речі були грецько-іонійської, перської та скитської вироби.

Найбагатшою своїм інвентарем могилою Кубанщини була могила Караґодеваш над лівим припливом Кубані Агадумом, коло станиці Кримської. Тут поховання містилися не в підмогильних катакомбах, а в самому могильному насипові, в чотирьох, рядом викопаних, комо­рах, оточених брилами вапняку; комори покриті були, мабуть, пласкою стелею.

У першій коморі, коло входу, знайдено рештки похоронного возу й кістяки двох коней, які привезли мерця до місця вічного спокою. Ліворуч, коло стінки, лежав випростаний скелет молодої жінки, шати якої були оздоблені золотими прикрасами, й рештки дерев’яної труни. Друга комора була порожня, а в третій — лежав кістяк коня з брон­зовими та залізними прикрасами упряжі. У четвертій коморі, коло стінки, виявлені були рештки цілком зітлілої дерев’яної труни й скелет вельможі із зброєю та дорогоцінним скарбом. Ця могила цікава тим, що, в усипальниці вельможі долівка була полита вапном, а стінки були покриті тиньком, прикрашеним мозаїкою. Мозаїчна роз- мальовка майже вся була знищена часом, збереглися лише незначні шматочки її. Караґодеваш — найстарша могила північної Чорномор- щини, в якій стіни, оздоблені були не тільки мальованим орнаментом, але й орнаментом фігуральним, що свідчить про міксгелленство небіж­чика (IV — III ст. до P. X.).

Бідніша інвентарем, але дуже цікава формою споруди усипальни­ці, — могила коло станиці Костромської. Тут була зроблена справжня „хата” для мерця, збудована з чотирьох, сторчма забитих до ґрунту, наріжних стовпів, скріплених нагорі двома бантинами грубшими й двома тоншими, перекритими стіжкуватим дахом з рейок; стінки були з обпаленої глини. Довкола цієї „хати” лежали кістяки 22-ох коней головами назовні. Посередині усипальниці лежав пан, тринадцять убитих рабів та, досить убогий, могильний інвентар.

Але найзгубнішим для нещасних коней був похорон коло аулу "Уель­ського на Кубанщині, в якому, разом з володарем, лягло більш ніж чотириста побитих коней!

Походження звіриного стилю, так облюбленого скитською знаттю, остаточно не вияснене, але, з усіх гіпотез, найближчим до правди є, мабуть, здогад, що, зародившись десь в Передній Азії, він згодом зазнав сильного впливу ассирійсько-перських мистецьких традицій і, в решті-решт, був остаточно оформлений та ошляхетнений грецько- іонійськими майстрами-ювелірами чорноморських осад. Починаючи з VII століття до P. X., речі, оздоблені цим звіриним орнаментом, швидко почали ширитися по всій Скитії й були згодом знайдені майже в кожнім багатшім похороні скитської доби.

Виробляючи коштовні речі на замовлення варварської знаті, грецькі мистці-ювеліри, в своїх експонатах синтезували власні естетичні упо­добання, свій художній смак, свої тематичні традиції й мотиви, тво­рені згідно з законами древньо-грецької малярської школи, з естетич­ними вимогами степовиків.

Ми не можемо погодитись з професором М. Ебертом, який вважав, що „колискою” скитського звіриного стилю була „іонійська південна Росія” (себто, чорноморське побережжя України та Криму, пр. ав.). Ми запевнені в тому, що колиска цього стилю знаходилася набагато далі, десь в Азії, може й серединній, звідки, поступово еволюціону- ючись і видозміняючись, через Передню Азію, дійшла до північно- чорноморської землі й тут, в осадах, зазнала кінцевої стадії своєї ви- кінчености в майстернях-ательє грецьких ювелірів. Ці ювеліри уріз­номанітнили сюжетність звіриної орнаментації й прилучили до неї орнаментацію власну, зооморфну та антропоморфну, майже завжди надзвичайно реалістичну. Саме ця орнаментація, поруч з розповідями Геродота та інших древньо-грецьких письменників, являється бага­тющим, а до того ще й картинним, так би мовити, „ілюстрованим”, оповіданням про скитську старовину, про буденне й бойове життя скитів та про їх звичаї. Невідмінним персонажем цього стилю були звірі-хижаки, часто фантастичного вигляду, але, поруч з ними, — це вже грецький додаток, —■ і травоїдні ссавці, ланьки, олені, тарпани і т. д., які найчастіше виступають в амплуа жертв ненажерливих хижаків. Характерно, що, серед „фавни” звіриної орнаментики, дуже часто фіґурує лев, що дає право здогадуватися, що, за скитської доби, лев ще жив в просторах південної Скитії та Передкавказзя; адже ж, кістки лева (Felis Ieo) були знайдені і в Ольбії! Надзвичайною реалі- 'тичністю, з правильно схопленими рухами ловця, його коня, собак та лева, відзначається срібна ваза, добута з могили Солохи (V ст. до P. X.), або біг чудово стилізованого оленя з могили в Оксютинцях (Полтавщина).

Сцени полювання на хижаків і самі хижаки на орнаменті звіри­ного стилю свідчать про те, що мисливство було важливим складни­ком скитського життя, барани ж, які помилково вважаються цапами, — про важливу ролю в скитському господарстві вівчарства. З огляду на те, що хижаки найчастіше зображалися на зброї, проф. В. М. Щер- баківський висловив здогад, що ті хижаки грали ролю амулетів чи талісманів, які мали відганяти геть від того, хто такою зброєю во­лодів, всіляку халепу та,,нечисту силу” (чортогони). З подивугідною реалістичністю рисовано й птиці, особливо, на лету (срібне окуття ритону з могили Караґадеваш: качки, гуси чи лебеді).

Загальні зауваги. В різних частинах нашого степу, як уже говори­лося, бовваніє багато могил, як скитської знаті, так рядових скитів- кочівників. Могили так само рясно були розкидані й в правобереж­ній і в лівобережній лісостеповій зоні, а також за межами Геродото­во!' Скитії на півночі (Вороніжчина) й на південному сході, на Кубан- щині. Одні з них датуються ѴП-им ст. до P. X., інші знов, і таких більше, ■— IV — ПІ-ім ст. до P. X. Але в тих могилах спочили останки не тільки справжніх скитів-номадів, в деяких з них, особливо в лісо­степовій зоні та на Кубанщині, тліють кості й не-скитів. Живучи впритул з кочівниками, вони, в деяких проявах свого побуту, перей­няли від ординців дещо з їх звичаїв, в тому й похоронно-обрядових. Інвентарем своїм могили простих скитів разюче відрізняються від мо­гил скитських вельмож та князьків, домовини яких були справжні­ми скарбницями, що дають нам змогу, приблизно, зрозуміти побут, вірування, звичаї, перипетії їх буденного життя, громадський лад та соціяльне розгалуження орди; дає він також нам змогу дійти до дже­рел їх складного мистецького стилю та естетичних вимог. Наявність майже в кожній могилі більшої чи меншої кількости виробів грецьких осад та їх метрополій, звідки, за посередництвом цих осад, вони по­трапляли до континентальної Скитії, свідчить про жваві стосунки їх з греками. Скарби ці й похоронний ритуал засвідчують також обо­пільні впливи, які кочові скити переймали від осілих, підлеглих їм, племен, а ці останні — від скитів.

Ми вже казали, що скити були жорстоким і войовничим народом і зі зброєю не розлучались, навіть, в могилі, бо мали, очевидно, й на тому світі битися та воювати. Вони робили наскоки на чужі племена, але билися, мабуть, й між собою за кращі пасовиська, за звірні те­рени тощо. Поставали у них й інші міжплемінні непорозуміння, роз­брат та чвари, і в могилах лежить чимало жертв таких збройних су­тичок. Одначе, відношення скитів Лівобережжя до осілих „скитів” Правобережжя було скоріше прихильним і це не тому, що скити

Звіриний стиль. Голови хижаків з розкритою пащею

мали якісь щиролюбні емоції до них, а з міркувань чисто практичних. Ні з грецькими осадами, ні з підлеглими хліборобськими племенами ворогувати їм було невигідно: грецькі осади постачали їм свою ви­сокоякісну індустрію та продукти півдня, якими скитська верхівка так розпестилася, так до них звикла, що обійтись без них вже не могла, осілі ж „скити” годували їх хлібом.

Відомо, що наш степовий люд, до останнього часу, називав ці могили не інакше, як „царськими”, — на колишній Гетьманщині — також

„козацькими”. Отож, в гущі народній, бодай у степовиків, не стерлися якісь туманні спогади, пов’язані з подіями далекої минувшини.

Якось, за юнацьких літ, автор цієї розповіді, спитав одного богда- нівського дядька (Стара Богданівна над Бузьким лиманом, де був маєток авторових батьків):

— Скажіть, будь ласка, дядьку, чому ви звете степові могили „цар­ськими”?

— А як же їх звать? — здивувався дядько. —- Таж в них царі за­копані, це всі знають!

—Які ж царі?

— Звісно, татарські та турецькі, либонь ті, що за цариці Катерини тутечки воювали. (Російська цариця Катерина ІІ-га 1729 - 1796 рр.).

Отже, в даному випадку, наявність факту, що в народі жила ще пам’ять про сиву давнину, яка була у нас на Херсонщині приспана, порівнюючи, недавніми враженнями завоювання півдня й здобуття Очакова москалями, безсумнівна. Тому й могили звалися не „татар­ськими”, не „турецькими” чи „московськими”, а „царськими”.