ГРЕКИ В ПІВНІЧНІЙ ЧОРНОМОРЩИНІ. ПОСТАННЯ ОСАД

На розмежуванні ІХ-го — ѴШ-го століть до P. X., почали відбуватися в просторах східньої Середземноморщини епохальні, далекосяглі сво­їми наслідками, події, які передали в руки греків мореплавно-торго­вельну ініціятиву на морях.

Фойнікійська талассократія, яка, в П-му тисячоліттю до P. X., па­нувала над всіми морськими шляхами, внаслідок занепаду Хеттської держави та Єгипту й згубної для неї конкуренції Картаґену, тепер уступала домінацію на морях своїм спритним і талановитим учням — грекам. Кипріоти, кретяни та старобутні побережні племена Егеї, по­чали з того часу підкорятися динамізмові мореплавної експансії гре­ків і застосовуватися до неї. Цей процес яскраво віддзеркалюється в подіях грецької, напівлеґендарної, героїки, в переказах, про які вже говорилося вище. Тепер, стерна купецьких кораблів рухали не фой- нікійці, не лелеґи, не кари, а греки, особливо, ті, які, десь уже за ти­сячу літ до P. X., почали осідати на малоазійськім побережжі Егей- ського моря й заснували тут свої пристані. У практиці, фойнікій­ська метода торгівлі, сильно відрізнялася від грецької і в невигоду для фойнікійців. Серед фойнікійців було багато безоглядних хижаків, жадобливих і немилосердних; однією з найголовніших галузей їх тор­говельних спекуляцій було постачання рабів. Значна частина фойні- кійських купців спеціялізувалася на раболовстві, була саме такими

Шийка мальованої посудини грецького архаїчного типу

„ловцями душ”, як їх послідовники XVΠ-ro — ХѴІІІ-ГО ст„ що про­мишляли на побережжі Африки, заковуючи маси негрів у кайдани й переправляючи їх до Америки в рабство. У них система й методи були самісенько такі ж, як і у їх давніх попередників фойнікійців: — на сльозах, на муках та крові наживатися й багатіти.

Побережні племена Середземноморщини добре знали про небезпеку появлення на морському обрію кораблів таких „спеціалістів”; вони кидали свої селища й ховалися в околицях аж доки фойнікійці не забиралися геть.

В цьому відношенню, яскраву картину такого недовір’я аборигенів до фойнікійців подає Геродот: — „Картагенці (ті ж фойнікійці, пр. ав.), — пише він, — оповідають також, що існує країна в Лібії (Африці —

πρ. ав.), і люди, які живуть за Гераклеєвими Стовпами (Ґібральтар — Сеута, пр. ав.), прибуваючи до них, вони (картагенці — пр. ав.) ви­вантажують крам і розкладають його вряд уздовж берега, а потім, запаливши вогнище, вертаються на корабель. Тубільці, побачивши вогонь, приходять на побережжя, кладуть проти краму (картагенців — пр. ав.) золото і відходять геть далеко від нього. Картагенці, зій­шовши з корабля на берег, все оглядають і, якщо їм здається, що кількість золота відповідає вартості даного краму, то, наван­таживши його (на корабель, пр. ав.), відпливають. А, якщо їм зда­ється, що не відповідає, то вони знову вертаються на корабель і там залишаються. Ті ж (тубільці — пр. ав.), повернувшись, кладуть ще більше золота, в тій кількості, якої ті домагаються. І вони не обма­нюють один одного. Аджеж, одні не доторкаються до золота доти, доки, на їх думку, воно не вирівняється своєю вартістю з крамом; а другі не доторкаються до краму до того часу, доки ті (картагенці — пр. ав.) не візьмуть золота.”

Інша його розповідь: —,,Перські оповідачі кажуть, що фойнікійці були винуваті за ворожнечу (між гелленами й азійськими варварами, пр. ав.). Вони (фойнікійці, пр. ав.) прийшли від т. зв. Еритрейського моря (Червоного, пр. ав.) до цього (Середземного, пр. ав.) моря й засе­лили ту країну, де й зараз живуть; тоді ж вони розпочали провадити далекі плавання, везучи єгипетський та ассирійський крам і прибу­вали в різні місця, також і до Аргосу. Aproc тоді був першим з усіх міст в країні, яка тепер зветься Гелладою. Явившись в цей Аргос, фойнікійці розклали (на показ, пр.

...Тоді фойнікієць прибув до Єгипту, дурисвіт лукавий Та лиходій, від якого багато людей постраждало...

В Лібію з ним кораблем, що моря облітає, закликав

З ним попливти, кажучи, що свій крам там ми вигідно збудем, Але сам, не товар, а мене там продати задумав.

З Гомерової „Одіссеї”. (Переклад автора)

Цілком іншої тактики й поведінки притримувались греки. Людя­ним відношенням до „варварів”, вони намагалися придбати їх при­язнь та довір’я, симпатії та популярність і це їм, за малим виїмком, пощастило здійснити, навіть в тих місцевостях, куди навідувались до того фойнікійські „ловці душ”. Засновуючи осади й провадячи мінову торгівлю з довколишнім тубільним людом, вони раболовлею не займались, а рабів купували від скитів, як для осад, так і задля перепродажу метрополіям.

Наприкінці VIII-ro й у ѴП-му століттях до P. X., греки почали тривко закріплятися на північному побережжю Чорного моря, вико­ристовуючи миролюбне ставлення до них довколишніх племен і па­нуючих над ними кочових скитів. Поступово, на цьому побережжю постала рясна низка грецьких торжків, факторій, які згодом перетво­рилися в цвітучі й добробутні емпорії-поліси. Ці факторії, як нам уже відомо, не завжди засновувались на пустопорожніх місцях, а найча­стіше на місцях давно обжитих передісторичною людністю.

За виїмком кількох осад, як, наприклад, Херсонесу, більшість чор­номорських емпоріїв засновувались греками-іонійцями з малоазійських прибережних міст і, в першу чергу, виселенцями з Мілету, пребага­того торжища й приставища. Мілет провадив торгівлю з усім побе­режжям Середземного моря аж до Гераклеєвих Стовпів і, в західнім басейні цього моря, був спроможний конкурувати з могутньою Карта- геною. Цілком обґрунтовано, древні прозивали Мілет „матір’ю бага­тьох великих міст Понту Евксінського та Єгипту”.

За Плініем Старшим (23 - 79 рр. по P. X.), вже у ѴПІ-му — ѴП-му ст. до P. X., те місто заснувало коло сотні осад.

Переселенська експансія греків почалася з чотирьох головних при­чин: Поперше: перенаселення грецьких приморських міст викликало „апойкію”, себто, розселення на нових місцях міського люду. Подруге: іонійські метрополії, засновуючи в різних місцях варварського світу свої факторії, тим самим набували все більше й більше торговельних ринків, шляхом надзвичайно вигідної для себе експлуатації місцевої сировини і, саме так вигідного для себе збуту тубільцям злишків мет- ропольної індустрії та своїх продуктів, як і чужоробного краму, який переходив через руки метрополії. Практикувалася звичайно мінова торгівля, під час якої, хитромудрі грецькі купці укладали дуже при­буткові для себе угоди з простаками тубільцями, потреби яких були невибагливі. Потрете: — і це стосується, головним чином, наших пів- нічночорноморських осад, — емпорії переправляли, з великим зиском для себе, до своїх метрополій і взагалі до Греції, зерно, в якому почу­валася велика нестача в Поегейщині. Нам відомо, наприклад, що, за часів Демостена (383-322 рр. до P. X.), з Боспорської держави (Пан- тікапайону), до атенської гавані Пірею (Пейрайевс, теп. Піревс), що­року привозилось 400.000 медімнів (236.000 гектолітрів) пшениці, а за часів боспорського владики Левкона І (387-347 рр. до P.

Від Боспору не відставала й Ольбія, постачаючи свою метрополію Мілет збіжжям, яке виростало на нивах скитів-орачів, алазонів та калліпідів.

Збагачення купців, збагачення й зріст самих осад, підносило добро­бут і їхніх метрополій, які, як, наприклад, Мілет, на довгий час стали могутніми й казково багатими торговельними осередками всієї Серед- земноморщини, затьмаривши давню славу Сідону та Тиру. Почетвер- те: залюднення й розмноження грецьких осад відбувалося й з інших причин соціяльно-політичного характеру. Наплив до Ольбії і, особ­ливо, до Пантікапайону, мілетян, почався тоді, коли в самому Мілеті вибухли непокої, боротьба демосу з плутократичною аристократією. Спричинився до цих заворушень надлишок робочих рук: сила-си- ленна рабів, праця яких була безплатна, викликала безробіття серед міського вільного люду, навіть, ремісничого. Упродовж століть, пере­мога діставалася то плутократії, то демосові; переможені, або вига­нялися з міста, або добровільно, з благословення переможців, поки­дали рідне гніздо й шукали за морями щастя та нової батьківщини, везучи з собою палладій, символ своєї нерозлучности із старою віт- чизною-матір’ю.

Клясовий склад таких,,еміграцій” стисло залежав від того, хто в даний момент переміг під час міських розрухів: переміг демос ■— тікала аристократія, перемогла аристократія — тікав демос, простий, робочий люд. Непокої траплялися досить часто й тому переселення йшло хвиля за хвилею.

Соціяльний склад переселенців впливав на політичний лад тієї оса­ди, де вони осідали; ставав він чи демократичним, як, наприклад, в Ольбії, чи аристократичним, як у Пантікапайоні.

,,Апойкія” відбувалася також на заклик міської адміністрації, коли вона, довідавшись із звітів розвідників-піонерів про,,злачні” місця десь на варварському побережжі, радила громадянам їхати туди для власного добра. Економічно й політично, осади були цілком незалеж­ними полісами-державами; структура міського ладу бувала близь­кою до структури матері-метрополії, до якої осадників в’язали до­чірні почуття та родинні зв’язки з тими, хто лишився на старій бать­ківщині.

Головним продуктом експорту з грецьких північночорноморських осад, — було зерно, найбільше — пшениця. Переправа її до Егейщини відбувалася на вантажних кораблях-трамбаках по морю.[‡‡‡]) Між іншим, перський деспот Ксеркс 1-ий (485-465 рр. до P. X.), коли переправ­лявся з своїми полчищами через Геллеспонт, побачив там кораблі, які припливли з Понту з зерном для острова Айґіни та для Пелопон­несу. З осад також вивозилася сушена, солена й в’ялена риба, як прісноводна, так і морська, худоба, вовна, коні, вичинені шкіри, хутра, мед, сіль, віск, цілюще зілля (Пліній, „Гісторіа Натураліс”, XXVII, 2 (1), 45 (28), 128 (105), Амміан Марцеллін, 320-400 рр. по P. X., XXII, 8, 28), а, крім того, раби, яких осадники купували у кочових скитів та у розбійницьких племен Кавказу — ахаїв, зиґів та геніохів. Нато­мість, з метрополій і, взагалі, з півдня, навіть, з Єгипту (з Навкратісу та з Канопи, а пізніш — з Александре!’), до осад привозилися цінні метали, різні предмети розкоші, чудово розмальована кераміка, спо­чатку чорнофіґурна, а згодом червонофіґурна, олія, вино, зброя, до­рогі тканини, оздоби, різні речі, вироблені в майстернях Егейщини, пахощі та амбра, які дозволяли кокеткам митися в парфумованій воді і т. д.

Нижче ми перелічуємо більшу частину грецьких осад північно- західнього, північного й північно-східнього побережжя Чорного моря та Майотіди, які, раніше чи пізніше, позасновувались на примор’ї Скитії, Тавірки та Кубанщини. З цього переліку шановний читач піз­нає, як густо вже тоді, в прадавні часи, було заселене північне побе­режжя Чорного моря. А в наведеному нижче переліку згадуються лише більш-менш визначніші осади та їх виселки й не згадуються безіменні поселення міксгелленів, які горнулися до осад. Аджеж, тіль­ки довкруг Ольбії, в ближчих і віддаленіших її околицях, викрито досі коло сотні поселень (VIII ст. до P. X. — середина 1-го тисячо­ліття п. P. X.), а скільки ще їх таїться під землею? До цього часу, пальма першенства, що до древности, належить невеличкому грець­кому поселенню на острівці Березані - Бористеніді, перед виходом Дніпро-Бузького лиману в море. Тубільне поселення рибалків існу­вало тут ще в „кіммерійські” часи передісторичні, а незабаром опи­нилися там і грецькі поселенці, які мирно співіснували з аборигенами. Звалася ця осадка „Бористеніс”, себто „Доня Бористену”.

Інші, більше чи менше визначні осади, були такі: На побережжю Тракії і далі, в північному напрямкові, стояли: Аполлонія, Месембрія, Одес чи Ордес, Каллатія, Томи (теп. Констанца), Істрія (коло гирла Дунаю-Істра, де кінчалася Геродотова Скитія), Тира (теп. Аккерман чи Білгород Дністровий), в гирлах Тирасу-Дністра (вже в Скитії), а супроти неї — Ніконіон; Ольбія чи Бористен (теп. с. Парутине) — на лівому березі Дніпро-Бузького лиману, Алектор (теп. Очаків?), — форпост Ольбії на південь від неї, Скопеле (теп. с. Дофинівка); далі, вже на схід від Дніпра, — Каркіна (недалеко від теп. Скадовська); в Криму: Калос Лімен („Прекрасна Гавань” теп. Чорноморськ), Kap- кінітіс (теп. Евпаторія), Херсонес або Херронес Таврійський (теп. ча­стина Севастополя), Паллакіон (Балаклава). Далі на південь була вже країна суворих ксенофобіє таврів. Передове їх укріплення Харакс (коло теп. Ай-Тодору), лиш набагато пізніше, було здобуте римля­нами. Південне побережжя Тавріки, довгі часи було недоступне для греків, а тому, аж до Теодосії, там не було грецьких осад. Аліта (Ялта), Алуста (Алушта), Ґурзувіта (Гурзуф) та Саґдакія (Судак), засновані були вже після занепаду таврів. Але південне побережжя Керчен­ського півострова, від самого початку грецького розселення, було вже в грецьких руках. Тут стояла багата хлібом Теодосія (ст.-слов. Сурож, теп. Феодосія), Казека, Кіммерік та Кітей. На кримському березі Боспоро-Кіммерійської протоки: Акра, Нимфей (теп. с. Героїв- ка), Тирітака (теп. Аршинцево), славетний Пантікапайон (теп. Керч) —,,Матір Боспорських міст”, Мирмекій, Партеній, Портмій. В гли­бині Керченського півострова, постав пізніше Ілурат, форпост Пан- тікапайону в сторону степів і складовище сировини та збіжжя.

На побережжі Майотіди, в західньому закутку її на кримській сто­роні, -— стояв Зенонів Херсонес; в гирлах Танаїсу-Дону — Танаїс. На південнім побережжі Майотіди й на Таманськім півострові — Тирамба, Фіанеї, Кіммерій; на Таманськім побережжі Боспору Кіммерійського —■ Ахіллій; над Корокондамським озером (Таманська затока) -—■ Пат- раей, Кепи, Фанаґорія (коло станиці Сінної), Гермонасса (теп. Тамань) і Корокондама; нарешті, -— на східньому березі Чорного моря, — Ґор- ґіппія (теп. Анапа). Довкола всіх цих, більших чи менших, осад, міс­цевості були густо залюднені і греками, і тубільцями; там рясніли пригородні села, хутори, маєтки заможньої знаті, окремі селянські обійстя. Не буде неправдою, коли скажемо, що людність цих поза­міських хуторів, сіл та садиб, складалася з саме таких „міксгелленів” чи,,геллено-скитів”, як те було й в околицях Ольбії.

У цій праці нашій, докладніше ми торкнемося історії п’ятьох най- видатніших грецьких осад-держав-полісів, які мали величезний вплив на життя й побут племен Скитії та її степів; кажемо про Тиру, Оль- бію, Херсонес, Пантікапайон та Танаїс. Ці саме осади були головними торжищами гелленів на берегах Скитії, а також, — головними пере­давачами їх культурних впливів тубільному, як кочовому так і осі­лому, людові цієї країни. В цих осадах довго сяяло сонце блакитної Геллади й промінням своїм проникало далеко в глибину скитського й позаскитського континенту.

Сливе тисячолітнє існування осад, залишило незгладний слід на наших теренах не тільки в лоні могил під землею та серед руїн, але й на житті нашім, на нашім побуті, психіці й мові. Осади ці були фундаментом, на якому базувалося, на який опиралося поступово зростаюче приєднання нашої Батьківщини до середземноморської, а згодом, і до західньо-европейської цивілізації.