ШЛЯХИ

Перед тим, ніж перейти до обговорення буття кожної з вищеназва­них п’яти осад, ми вважаємо доцільним зупинитися на тодішніх ко­мунікаційних можливостях, розквіт бо осад, в першу чергу, залежав від існування шляхів, які, з незапам’ятних часів, звідусіль збігалися, і водою й суходолом, до північного побережжя Чорного моря.

Тира розбагатіла завдяки водному шляхові Дністровому, Ольбія — завдяки старославному шляхові Дніпровому, який, в пізніших сло­в’янських часах, звався,,путію изъ варягъ въ греки”, та шляху Бузь- ко-Інгульському, який вів до земель алазонів та скитів-орачів, Хер­сонес — завдяки суходільним шляхам, які збігалися до нього з сере­динного Криму й, через Перекоп, — з степової Скитії; Пантікапайон набув слави, величі й багатства завдяки тому, що контролював Бос- поро-Кіммерійську протоку, ворота, що вели з Чорного моря до Озів- ського, які ніколи не зачинялися перед проїжджими. До нього пря­мували шляхи і з степового Криму і з протилежної Кубанщини, бо, вузька протока, яка відділяла Тавріку від Кубанщини, не уявляла з себе перепони, що утрудняла б і гальмувала б зносини Пантікапа- йону з Передкавказзям. Нарешті, Танаїс стояв на великім воднім Дон­ськім шляху, який сполучав системою припливів Майотіду з далекою північчю й далеким північним сходом. Крім цих водних шляхів існу­вали й суходільні, які торилися возами, що котилися звідусіль і з Скитії, і з країн позаскитських та прямували саме до тих осад, що й шляхи водні.

Могильний інвентар — найвірніший показник існування таких вод­них і сухопутніх шляхів та їх напрямку. Скажім, бурштинова (янтар­на) намистина, знайдена десь в домовині над Кубанню, ■— показує, що шлях з Прибалтики й сюди доходив, оздобка єгипетського виробу, знайдена на теренах Галичини, — що й з заморського півдня проля­гали дороги, прикраса звіриного стилю, виявлена в могильнику на Волині, — що шляхи простягались до неї з степового Надозів’я, а може і з Закавказзя, грецька кераміка чи зброя з Воронізьких могил, — що й туди стелився шлях з осад, а може й від лазоревих вод Егеї.

нелегко було боротися з бурями, проте, перевозити вантаж по морю було безпечніше, ніж по суші, де на купецькі валки часто нападали ватаги розбишак. Розуміється, крім битих шляхів, які пролягали в безвістя, існувало чимало й доріг, які обслуговували місцеву комуні­кацію і, чим ближче до осад, тим густіша була їх сітка. Уздовж ши­роких водних шляхів Дністра, Бугу, Дніпра та Дону й Кубані, всі їх припливи були важливими провідниками зносин. Тихі води їх кра­яли лодьї-байдаки та дубки-моноксіли тубільців, які порожняком, або з сировиною своїх промислів, прямували до головної торговельної артерії, де, на певних місцях, збували свій крам і купували, потрібні їм, колоніяльні, глиняні й металеві вироби.

Один з таких купців, чи то ольбійських чи то тубільних, залишив по собі сумну пам’ять на тисячоліття. Приблизно, за шість-п’ять сто­літь до P. X., з невияснених причин, він загинув у тихих водах лівого Дніпрового припливу Супою (Супій, Супой, старослов’янський Соупои [Лаврент. літ. 239], дехто вважає його Геродотовим Ексампаєм). Там, коло теп. с. Піщаного, в торфовищу колишнього річища Супою, копачі знайшли бронзовий, із золотим полиском, сервіз викінченого антич­ного опрацювання, а на відстані двох сяжнів від них, на тій саме глибині, — видовбаного в дубовім стовбурі, човна-моноксіла (5 м. завдовжки) та кістки купця-неборака. На тому місці, у ѴІ-му чи Ѵ-му столітті до P. X., скоїлась якась трагедія, сліди якої виявлені були, майже, через дві з половиною тисячі літ! Тоді, на місці теперішнього торфовища, пролягало, глибоке мабуть, корито Супою і човен потонув разом з коштовним вантажем та водієм.

З Індії простелявся один з найдовших шляхів, який доходив до Танаїсу. Він починався коло міста Пешавару у верхів’ях ріки Інду (теп. в Пакістані), йшов, в північно-західньому напрямку, територією сучасного Афганістану, через перевали Гіндукушу до ріки Оксосу (Аму-Дар’я) й, побережжям Каспійського моря, через савроматські степи Передкавказзя, — до Танаїсу.

Хто ж був їхнім проводирем в ті далечі на краю світа? Хто був їхнім учителем та інформатором? Почасти, то були путівники т. зв. логографів, найдавніших грецьких записувачів всіляких подій, пригод, відомостей та подорожів, а більш всього — тубільці й ті купці та мо­реплавці, які вже в передісторичних часах осіли в торжках над Чор­ним морем і звідти торили шляхи у всіх напрямках вглиб суходолу. Це була погоня за добрим збутом і ще кращим зиском. Для прикладу, нижче, ми наводимо, подивугідний своєю детальністю, путівник ѴІ-го -— Ѵ-го ст. до P. X., який обговорює подробиці подорожування по най­дальшому, з тоді відомих, шляху.

В своїм творі,,Арімаспи”, логограф Арістей, а за ним — Геродот (IV, 21, 22-27, 108, 123), інформують подорожників про шлях, який починався в Танаїсі й провадив до серця Азії. Виїхавши кіньми з брами Танаїсу, 15 днів подорожувалося савроматськими степами та вгору, вздовж Волги (Pa), до багатого на хутровину краю будинів, де стояла, найдалі на північ, заснована, грецька осада Гелонос. Звідти, було сім днів дороги на північний схід, через Урал, до країни тиссаґетів та ірків і далі на схід, до берегів Іртиша, де жила ще частина царських скитів. В дальшому, шлях вів через Алтайські гори, Тянь-Шань та через Джунґарський перевал до центральної Азії. Коло підніжжя високих гір, — пише далі Геродот, — живуть люди, вже змалечку лисі; чоло­віки й жінки, — усі мають плискуваті носи й широкі вилиці; розмов­ляють своєю мовою, але одягаються, як скити. Це —■ аґріпейці (мон­голи). Туди приходять скити, від яких про це можна довідатись, як і греки з Ольбії та з інших торговельних місцевостей над Понтом. Проте, скити, які до них навідуються, для своїх справ потребують сімох перекладачів у сімох мовах... На схід від аґріпейців живуть іссе- дони, а від них на північ, у багатих на золото Алтайських горах, жи­вуть, — оповідають ісседони, — одноокі люди і ґрифи, які стережуть золото. Це — арімаспи.

Отже, все вищесказане в цьому розділі, свідчить про те, що, в орбіту торговельних, а, значить, і культурних, зносин грецьких північночор- номорських осад входив не тільки відомий тоді світ, а й далекі, опо­виті казковістю, землі і стик цих взаемновпливаючих елементів різних культур на торжищах осад, витворив той характерний і своєрідний обрис матеріальної творчости осадників, яка ідеологічно, технологічно і тематично, єднала в собі традиції європейські з традиціями азійськи­ми. І коли б, чудодійно, хтось з нас міг перенестися в далеку минув­шину й стати на ринку, скажім, Ольбії, часів Геродота, — побачив би там не тільки єгиптянина, ілліра, латинянина, етруска, ґалла, ґер- манця чи балта, але й індійця, зизоокого китайця та аборигена сибір­ської тайги.